Розвиток масового телебачення і його роль у популяризації сценічного мистецтва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток масового телебачення і його роль у популяризації сценічного мистецтва



У березні 1939 року «План телефікації СРСР» було схвалено XVIII з'їздом ВКП(б). Він передбачав будівництво телецентрів в 10 найбільших містах та охоплення двопрограмним телемовленням усього населення СРСР. Причому у зв'язку з успішним розвитком в СРСР систем провідної радіофікації планувалося значну частину населення охопити телебаченням за допомогою будинкових кабельних мереж. Друга світова війна затримала реалізацію цього грандіозного плану.

1941 року обладнання Московського телецентру було демонтоване й відправлене у Свердловськ. Проте вже в середині 1944 року його повернули в Москву, і невдовзі регулярне телемовлення було відновлене.

Отож першим у Європі після війни відновив роботу Московський телецентр. Це сталося 7 травня 1945 року, цю дату згодом вважатимуть днем професійного свята працівників радіо й телебачення в СРСР. 1946 року в ефір вийшов Ленінградський телецентр. Обидва телецентри працювали за довоєнним стандартом. Ленінградський телецентр був переобладнаний на чіткість у 441 рядок (у той час найвищу в Європі) і запроваджений до дії 7 листопада 1947-го.

1948 - у СРСР (а потім і в інших європейських країнах) запровадили сучасний 625-рядковий стандарт.

Однак перші післявоєнні роки (1945-1948) у творчому сенсі не привнесли в телевізійне мовлення нічого принципово нового порівняно з довоєнними роками. Так, Ленінградський ТЦ здійснював телепередачі спочатку лише двічі на тиждень по дві годин, а з 1949 - тричі на тиждень, а з 1950 - через день. І лише з 1956 року телемовлення в Ленінграді стало щоденним. Московське телемовлення перейшло на мовлення без вихідних днів у січні 1955 року.

МТЦ з жовтня 1948 року і до червня 1949-го не працював, оскільки був зупинений на реконструкцію та переобладнання новою вітчизняною апаратурою. У Ленінграді з травня 1948 року в експериментальному порядку почала діяти пересувна телевізійна станція (ПТС), яку обслуговували інженери заводу-виробника. Примітно, що саме вони, а не професійні телеоператори, провели позастудійний телерепортаж - показ першотравневого параду і демонстрації трудящих. Фактично, це були заводські випробування без текстового коментаря. Випробувана ПТС була передана Ленінградському телецентру в експлуатацію лише 1950 року.

Пересувна телевізійна станція (ПТС) - це «транспортний засіб на базі автобуса з комплектом обладнання й апаратури, призначений для ТВ-виробництва в позастудійних умовах. У середині автобуса в окремих відсіках блоки апаратних - режисерський пульт, звуковий і технічний, у кожному з яких установлено робочі монітори (за кількістю працівників ТВ-камер) і вихідний монітор - «програмний». Звукорежисерський пульт має мікшери і пристосування для корекції звуку від кожного джерела, індикатори контролю звукових каналів, відеомонітори, високоякісні динаміки, стаціонарний магнітофон. Технічна (інженерна) апаратна оснащена пристроями для контролю якості картинки від кожної ТВ-камери, а також вихідного каналу зображення» [121, 329].

Московський телецентр отримав ПТС в червні 1949 року. Поява ПТС на радянському телебаченні означала значно більше, ніж чергова технічна новинка. Адже виникла можливість принципово змінити телевізійні програми.

27 жовтня 1954 року Центральна студія телебачення показала перший номер тележурналу «Мистецтво». У ньому було розказано про нові постановки Большого театру, Театру імені Вахтангова, про виставку творів скульптора С. Коненкова, про поїздку працівників мистецтв на цілинні землі, про закордонних артистів, які гастролювали в Москві [13].

Художні програми й кінофільми на обох названих телестудіях у першій половині 1950-х років складали більшу частину обсягу мовлення. Публіцистичні передачі, обсяг яких був досить не значний, виходили час від часу. При цьому адміністративно-організаційні відносини телебачення з театром, естрадою і кінематографом вибудовувалися досить просто.

Через ухвалення 22 березня 1952 року спеціальної Постанови Ради Міністрів СРСР усі фільми, що надійшли в прокатну мережу, належало продемонструвати по телебаченню не пізніше, аніж через десять днів після прем'єри; усі театральні вистави - не пізніше, аніж через місяць після прем'єри; показ концертів взагалі не обмежувався.

Кінопрокат не отримував за надання фільмів телебаченню жодного матеріального відшкодування. Так само театр і філармонія не отримували оплати за трансляцію спектаклю чи концерту зі свого приміщення, якщо трансляція велась під час вистави при заповненій глядацькій залі. Показ театральної вистави чи концерту з павільйону телебачення сплачувався акторським гонораром.

У 1951-1954 роках по радянському телебаченню показували від трьох до шести вистав і концертів і 7-8 кінофільмів на тиждень. Крім того, повторно демонстрували театральні спектаклі і кінофільми [62].

Суттєвий вклад у різноманіття телевізійних програм внесли і кіностудії тодішнього СРСР. Так, 1952 року на кіноекрани було випущено 23 ігрових фільми, з них - 12 фільмів-спектаклів і концертів, призначених передусім для показу по телебаченню.

Серед відомих фільмів-вистав 1950-х років:

«В степах України» (Київська студія), вистава Київського державного академічного українського драматичного театру імені І. Франка, постановник Г. Юра, режисер фільму Т. Левчук;

«Вовки та вівці» (Кіностудія імені М. Горького), спектакль Малого театру, режисер-постановник вистави П. Садовський, режисер фільму В. Сухобоков;

«Горе з розуму» (Кіностудія імені М. Горького), спектакль Малого театру, режисер-постановник П. Садовський, режисери фільму С. Алєксєєв і В. Войтецький;

«На дні» (Мосфільм), вистава МХТу за режисури К. Станіславського і В. Немировича-Данченка, режисери вистави О. Орлов та І. Раєвський, режисер фільму А. Фролов;

«Павлинка» (Білорусьфільм), постановка Білоруського драматичного театру імені Янки Купали, режисер-постановник О. Зархі;

«Украдене щастя», спектакль Київського державного академічного українського драматичного театру імені І. Франка, постановник Г. Юра, режисер фільму М. Шмарук.

1962 року Київська студія телебачення фільмувала просто з огляд- ної зали виставу «Свіччине весілля» за п'єсою І. Кочерги в режисурі Р. Єфименка.

У 1950-1960-х тривали гострі дискусії щодо способу перенесення театральної вистави на екран. Вимоги дотримання законів сценічної умовності й збереження неповторності сценічного твору зводили суперечки митців до двох полярних думок. Частина режисерів і критиків вважали, що треба зберігати й фіксувати виставу як твір сценічного мистецтва, а отже, варто транслювати її виключно з глядацької зали. Решта відстоювали думку про необхідність створення рівноцінного телевізійного еквівалента театральної вистави, для чого необхідним було створити оригінальний сценарій, котрий би враховував виражальні можливості екрана. Такий варіант передбачав репетиції та гру акторів уже в студійних, спеціально зведених декораціях, які з точки зору глядача мало чим відрізнялись від театральних. Проте саме в таких декораціях зручно було працювати і телевізійним режисерам, й операторам.

Декорація на телебаченні зображує закрите приміщення й складається зі стінорам, затягнутих полотном, щільним картоном, фанерою й розписаних під малюнок шпалер (чи обклеєних шпалерами), дошок, колод тощо. Стінки павільйонних декорацій на телебаченні можуть бути «глухими» або мати прорізи для вікон і дверей, за якими зазвичай ставляться заспинники із зображенням відповідного пейзажу чи архітектурного мотиву. Крім того, декорації на телебаченні - це візуальна обстановка в телевізійній студії, яка відповідає темі й цілям телевізійної передачі. При виборі кольору декорації, їх тоноконтрастності враховують також особливості передавальних камер і світлотехніки.

Види телевізійних декорацій: нейтральний фон, реалістичні, символічні, абстрактні, силуетні, гротескні. Частину декорацій називають «вигородкою», вона оснащена різними деталями [121].

Робота над виставою в студійних декораціях збагатила зображальну культуру телевистави: дозволила знімати великі плани, проходи героїв, презентувати зміну точок зйомки, використовувати внутрішньо- кадровий монтаж.

Монтаж внутрішньокадровий - це зміна планів, що відбувається в процесі зйомки одного кадру, шляхом руху (наближення, віддалення) діючої особи і/чи камери відносно одне одного або оточення [121].

Співпрацювати з телебаченням довелось і театральному режисерові Г. Товстоногову. Проаналізувавши невідповідність мистецтва театру й телебачення, майстер дійшов висновків, що «техніка, яка постає між актором і глядачем, вимагає іншого способу існування актора, а від глядача - іншого способу сприйняття. Різниця простежується майже скрізь: глядач дивиться виставу по телевізору і постійно змінює точку зору; засоби, за допомогою яких у театрі досягається ефект психологічного напруження, з екрана не сприймаються належним чином, що є головною обставиною, яка різнить театр і телебачення й демонструє відмінність зв'язки цих видів мистецтва з глядачами. Щоб театральний спектакль з екрана телевізора продовжував впливати на глядача як твір мистецтва, він передусім, як це не парадоксально, повинен перестати бути театральним спектаклем і перетворитись на телеспектакль. Тобто перейти в інший вид, жанр мистецтва, що будується за іншими, аніж театральна вистава законами. Телебачення має багатомільйонну аудиторію. Театр порівняно з ним - мистецтво камерне. Це його природа. Закони природи, як і закони мистецтва, ні обійти, не обминути не можна» [50, 126].

Нечасто погоджуючись на співпрацю з телебаченням, Товстоногов, проте, дав дозвіл на появу телеверсій кількох його вистав:

«Дорогою безсмертя», 1957 (Ленінградський театр імені Ленінського комсомолу) за книгою Ю. Фучика «Репортаж з петлею на шиї»;

«Езоп», 1960 (Большой драматичний театр - БДТ) за Г. Фігейредо;

«Правду! Нічого, крім правди!», 1969 (БДТ) за п'єсою Д. Аля.

Слід сказати, що в цей період телебачення здійснило запис ще цілої низки вистав БДТ:

«Розлом» Б. Лавреньова (1952);

«Слуга двох панів» К. Гольдоні (1953);

«Любов Ярова» Б. Лавреньова (1953);

«Достігаєв та інші» М. Горького (1959).

1961 року Г. Товстоногов на запрошення Леніградської студії телебачення створив виставу «Грім на вулиці Платанів» за Роузолі; 1963-го на Центральній студії телебачення в Москві «Якщо покличе товариш» за повістю В. Конецького, а на Ленінградській студії «Месник» за Г. Вайзенборном і «Справа за обвинуваченням» (1967) І. Хантера.

Отож умовно передачі телевізійного театру можна поділити на три групи:

телевистави, які демонструють прямою трансляцією з театру і в яких залишаються стійкі зв'язки із жанрами драматичного театру;

екранізація спеціально створених для телебачення літературних творів. Особливістю такої екранізації є пристосування таких творів до специфіки телебачення з урахуванням його виражальних засобів;

телевистави, які зняті за оригінальними сценаріями та набувають відносної незалежності від театральних форм.

У технічному сенсі радянське телебачення швидко розвивалось.

14 лютого 1956 року побачила ефір друга (московська) телепрограма.

Третя - на допомогу вищій і середній школі - відкрилася 1965-го.

У середині 1950-х почався масовий випуск вітчизняних телевізорів, на екранах яких частими «гостями» продовжували бути естрадні концерти, що фіксували на кіноплівку. Так, 1956 року на телеекранах продемонстрували концерт артистів ленінградської естради, створений Ленінградською студією кінохроніки (режисер Ю. Учитель).

Примітним був той факт, що номери ленінградської естради «подавали саме як естрадні номери, що відбуваються на сцені. Проте сцену, на якій відбувалася дія, спеціально створювали в павільйоні; відсутніми були й глядачі. Один з учасників концерту Аркадій Райкін, знаходячись у ролі, звертався до оглядної зали, однак дивився він не у фізичну залу, а у візир камери, звертаючись таким чином до глядачів, що сиділи перед екраном» [168, 77].

Аркадій Райкін

Нині можна точно назвати час входження телевізора в середньостатистичну радянську сім'ю - це 1956-1957 роки, коли ТБ показувало досить популярний цикл лекцій із зарубіжного кіно професора ВДІКу Георгія Авенаріуса із залученням нікому не відомих архівних і трофейних стрічок, а потім - прямі трансляції із VI Міжнародного фестивалю молоді і студентів.



Іраклій Андроніков

Однією з перших телевізійних зірок можна вважати вченого-літературознавця, письменника, мистецтвознавця, доктора філологічних наук Іраклія Андронікова, що виступав ще й з естради, по радіо з усними оповіданнями про письменників, презентуючи та розвиваючи своєрідний літературний театр.

Не будучи професійним читцем, Андроніков з надзвичайною легкістю, заволодівав увагою телеглядачів і радіослухачів, оскільки віртуозно володів мистецтвом імпровізації та миттєвого перевтілення. І вдячна аудиторія була готова годинами безперервно слухати його навдивовижу образні, «живі» розповіді про літературознавчі розвідки, яким учений присвятив своє життя. Рейтинг його програм, висловлюючись мовою сучасного телебачення, був вражаючим, а разом з ним серед населення зростав й інтерес до наукової роботи, літератури, читання художніх творів.

Андроніков був автором багатьох книг, але цікаво, що перш ніж покласти свої історії на папір, він багато разів розповідав їх на літературних концертах, виступав з ними по телебаченню і радіо [12].

Основна вимога до літературного театру - знайти ту форму, яка б найбільш повно презентувала написане слово. Форми, які використовує літературний театр, вельми різняться між собою - від читця в кадрі до складної літературної композиції. Літературний театр переважно будують на принципах точного прочитання літературного тексту. У цьому його відмінність від телевізійного спектаклю, який трансформує твір, переводячи його з оповідної форми в драматургічну. Переосмислюючи літературний твір, телебачення оперує образотворчою складовою, використовуючи багатство виражальних можливостей малого екрана. До них відносять: композицію кадру, ракурс, ритм і темп дії, монтаж, музичне та декоративне рішення - усе те, що використовує ігрове телебачення. І головне, вирішальним засобом є манера і стиль акторського виконання.

1959 року був знятий телефільм «Усні оповідання Іраклія Анронікова», у якому автор «намагався відшукати лермонтовські місця в Грузії за малюнками самого поета, розшифрувати таємницю ініціалів Н. Ф. І. - жінки, котрій присвячене одне з оповідань М. Лермонтова, збирав легенди про поета в його рідних Тарханах. Цей фільм тривалий час вважали еталоном телевізійної творчості. У ньому органічно поєднано невимушений виступ перед аудиторією, кінозйомки, фотографії та малюнки, а також діалоги діючих осіб, у котрих Андроніков перевтілювався в ході оповіді» [46, 102].

Телефільм - це «екранна робота, створена на основі літературного та режисерського сценаріїв і зафіксована на кіно-, відеострічці. Телефільм має чимало спільних рис з кінофільмом. Проте, володіючи образною мовою кіно, телефільм має і свої особливості (драматургійні й режисерські вирішення з використанням т. зв. “ефекту присутності”, монологів на камеру, “випадкового” зчеплення кадрів та епізодів у монтажі й ін.)» [121, 456].

Пізніше І. Андроніков вів телепередачі з музеїв, розповідав про письменників ХІХ ст. в телепередачі «Невський проспект», але в історію телебачення він увійшов передусім як неперевершений майстер художнього слова.

У Німеччині телепередачі були відновлені тільки 1950 року.

1948-го на з'їзді телеінженерів було вирішено дотримуватись європейського стандарту - 625 рядків. Гамбурзьке радіо, яке проводило цю зустріч, домовилося з англійською військовою адміністрацією про відновлення телемовлення. У листопаді 1950-го з Гамбурга були продемонстровані перші експериментальні програми. Передавач працював тричі на тиждень по дві години. 1951 року запрацювали телепередавачі в Західному Берліні й інших містах, проте єдиної телемережі на той час ще не було створено.

Телемовлення Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) розвивалося під знаком «подвійного заперечення» (ні - комунізму, ні - нацизму), що знаходило відображення як у кадровій політиці, так і в репертуарі. Для радіокомпаній, а пізніше і для телеорганізацій цієї країни був обраний статус «суспільно-правових установ», формально не залежних від держави і підпорядкованих адміністративним одиницям ФРН, а не федеральній владі. Це означало, що телекомпанії не могли належати безпосередньо державі (як у Франції) або бути комерційними підприємствами (як у США).

Для вирішення загальнодержавних завдань та узгодження інтересів земель у галузі радіо 1950 року у ФРН було створено міжземельне надрегіональне об'єднання - Робітнича співдружність суспільно- правових радіоорганізацій (АРД). 1953 - радіокомпанії земель погодилися щодня випускати загальну двогодинну телепрограму. Відповідальність була покладена на постійний комітет телепрограм АРД. Він складався з представників усіх земель, але тон у ньому задавали Гамбург і Мюнхен. Для випуску єдиної програми потрібно було створювати ретрансляційну мережу. 1953-го вступили в експлуатацію релейні лінії Гамбург - Кельн і Гамбург - Берлін, а незабаром передачами була охоплена вся територія ФРН [121, 58-59]. У цей час промисловість країни поступово налагодила масовий випуск телевізорів.

В Італії в січні 1954 року глядачі побачили перший випуск новин. По всій країні налічувалось 24 тис. телевізорів, їх переважно дивилися в барах, готелях, ресторанах. Така традиція збереглася в Італії дотепер.

У середині 1950-го з'явилася перша італійська телевізійна компанія RAI (Radio Audizioni Italiane), що відкрила 1961 року другий телемовний канал, лише 1979 - третій. Наприкінці 1960-х монополія RAI закінчилася.

Прикордонні регіони Італії стали приймати трансляції з Монте- Карло, Швейцарії, колишньої Югославії. З'явилося дороге кабельне телебачення, яке потрапило у власність приватних компаній, при цьому наземне залишилося за RAI.

У Франції 1948 року була створена дирекція телепрограм. Вона входила до складу урядової організації Radiodiffusion fran^aise створеної ще 1939-го при Міністерстві пошт для ліцензування радіостанцій. Після війни її передали у відання Міністерства інформації, а коли з'явилося масове телемовлення, вона стала називатися RTF - Radiodiffusion-television fran^aise.

Зображення передавалося вже за стандартом 819 рядків. Однак у країні «налічувалося не більше 8 тис. телевізорів. Їх виробництво ще не стало масовим, ціни залишалися високими. Щоб підняти популярність телебачення, було вирішено передавати прямі репортажі зі спортивних і політичних заходів. З 1949 по 1953 рік обсяг мовлення у Франції збільшився з 14 до 34 год на тиждень» [121, 72].

1950 року в Ліллі, на північному заході Франції, було відкрито перший регіональний телецентр. Двома роками пізніше відбувся франко- британський телетиждень: через радіорелейну лінію Париж - Лілль - Лондон в обох столицях транслювалося по 13 год прямих репортажів. Зародки Євробачення з'явилися у Франції в червні 1953-го, коли транслювали коронацію Єлизавети II. За тиждень, поки йшли урочистості, у Франції продали 5 тис. телевізорів. 1959 року RTF отримала свій перший статут, що закріплював державну монополію на ефір. Уряд призначав генерального директора мовлення та відмовляв організації навіть у праві мати свою раду директорів.

Організація стала називатися ORTF (Office de radiodiffusion television franaise), слово «office» підкреслювало приналежність телебачення і радіо до державної машини.

У Великій Британії регулярне телемовлення відновили 1946 року силами компанії ВВС. У запису демонстрували Парад Перемоги. У цей час виробництво телеприймачів ставало масовим, покращувались їх технічні та споживчі характеристики, знижувалась ціна. 1948 року «ВВС показувала Олімпійські ігри з лондонського стадіону “Уемблі”, а 1953-го року коронацію Єлизавети ІІ. Для телетрансляції коронації з Вестмін- стерського абатства в кареті майбутньої королеви та вздовж усього слідування кортежу були встановлені камери.

Цікавим є той факт, що радники Єлизавети ІІ на чолі з прем'єр-міністром У. Черчиллем відмовляли її від телетрансляції, мотивуючи це тим, що телевізійна трансляція означеного заходу може порушити таїнство королівської влади. Проте молода королева безпомилково розгледіла в телебаченні свого союзника на багато десятиліть вперед. Остання подія змусила численних споживачів придбати телеприймачі: того року їх число досягло 5 млн, а обсяг мовлення - 40 год на тиждень» [46, 40].

Велика Британія уникнула запеклої боротьби за контроль над телебаченням (що було характерним для більшості країн Західної Європи) завдяки високій культурі політичного життя, а також закладеним в уставі ВВС принципам незалежності інформації від уряду і напрацьованим пресою і радіо традиціям відповідальності журналістики. Структура управління ВВС стала зразком для наслідування державному мовленню більшості країн Британської співдружності і низки держав Європи [175].

1964 - ВВС було перейменовано в ВВС-1 після запуску ВВС-2, третього за рейтингом каналу у Великій Британії (другим був ITV). 1967 року ВВС-2 став першим каналом у Європі, що транслював передачі в кольорі за схемою PAL. ВВС-1 та ITV почали трансляцію в кольорі тільки в листопаді 1969-го.

У США в повоєнний період працювали п'ять телевізійних станцій. Після 1945 року в країні відбувся стрімкий розвиток ефірного телебачення. Якщо 1947-го в США було близько 180 тис. телевізорів, то до 1953-го їх кількість зросла до 28 млн. Тобто телевізор мала вже практично кожна друга сім'я. 1948 - федеральне агентство з телекомунікацій видало ліцензії ще семи каналам, і таким чином уже 30 станцій транслювали програми в 17 регіонах. 1949 - отримали ліцензії ще 13 телеканалів [135].

Споживчий ринок США за шість повоєнних років був практично насичений чорно-білими телевізорами, а щоб створити новий масовий товар, американська радіопромисловість впритул підійшла до розробки кольорового телебачення та створення його системи. Для впровадження нової кольорової телевізійної системи було створено другий Національний комітет з телевізійних систем, за абревіатурою якого (NTSC - National Television System Committee) й отримала назву ця система [104].

Телебачення США при своєму створенні спиралося на комерційні можливості американського радіо, основні компанії якого стали фінансовою та виробничою базою для прискорення темпів розвитку телебачення.

Провідна роль у становленні телемовлення США належить трьом радіомовним корпораціям:

National Broadcasting Company (Ен-Бі-Сі);

Columbia Broadcasting System (Сі-Бі-Ес);

American Broadcasting Company (Ей-Бі-Сі).

Компанії Ен-Бі-Сі, Сі-Бі-Ес та Ей-Бі-Сі утворилися ще в 1940-х роках. Усі подальші спроби створити четверту телекомпанію, рівну за силою першим трьом, не мали успіху. Незважаючи на те, що перші телепередачі відбулися не в США, з часом американське телебачення посіло домінуючу позицію у світі. Це сталося тому, що під час Другої світової війни телебачення перестало розвиватися скрізь, окрім США.

Саме зазначені вище найбільші телерадіокомпанії сприяли з часом остаточній комерціалізації американського телебачення, перетворивши США в класичну країну комерційного телебачення. Вони володіли науково-технічними розробками в галузі телебачення й стали лідерами телевізійної індустрії США. Закріпити першість їм дозволило рішення FCC (Федеральної комісії зв'язку), згідно з яким у 1950-х роках було тимчасово припинено прийом заявок на видачу ліцензій новим організаціям мовлення під приводом наведення порядку в телемовленні та через необхідність визначити національний стандарт кольорового телебачення. У цей період у США почали впроваджувати трикомпонентну електронну сумісну систему NTSC [91].

Назва NTSC є абревіатурою найменування національного комітету США з телевізійних систем, створеного 1941 року. Комітет 1943 року рекомендував ухвалити для США стандарт з розкладанням у 525 рядків при 30 кадрах (60 полях) на секунду. Цей стандарт і донині діє в США та приблизно в половині країн світу.

Запровадження стандарту дозволило вказаним телекомпаніям консолідуватися, посилити свої позиції та підготуватися до відбиття натиску нових конкурентів.

Після завершення мораторію на видачу ліцензій корпорації NBC, CBS і ABC настільки міцно утвердилися у сфері ефірного телебачення, що аж до 1980-х років домінували як головні структури національних телемереж [46].

Примітно, що великий успіх до компанії Ей-Бі-Сі прийшов у 1955-- 1961 роках завдяки трансляції фільмів Уолта Діснея та продукції гол- лівудських кіностудій. Регулярні передачі спортивних програм принесли компанії додатковий успіх серед глядачів.

Ей-Бі-Сі - перша в американському мовленні компанія, яка стала застосовувати показ програм, відкритих для участі рекламодавців, що призвело до відмови від спонсорства.

У систему корпорації Ей-Бі-Сі входять:

телевізійна мережа;

5 телестанцій;

компанія Ей-Бі-Сі радіо з 4 мережами обслуговування і 14 радіостанціями;

компанія відеозапису з мережею магазинів роздрібної торгівлі;

кіностудія та видавництво, що спеціалізується на публікації сільськогосподарських журналів;

266 кінотеатрів.

З 1950 по 1955 рік у США відвідуваність кінотеатрів упала в п'ять разів і провідні студії Голлівуду вразила економічна криза. Боротьба за глядачів призвела до змін пропорцій екрана і впровадження стереозвуку . З цього часу телебачення почало замовляти Голлівуду серіали і досить щедро платити за прокат бойовиків. З початку 1960-х років Сі-Бі-Ес викупила право на показ «Віднесених вітром» за 30 млн доларів, а три десятиліття потому «Парк Юрського періоду» вартував мережі «Фокс» вже 82 млн.

Переміщенню телевиробництва в Лос-Анджелес сприяли і скандали з вікторинами. 1955 року на телебаченні з'явився проект «Питання ціною в 64 тисячі доларів» - перша гра з великим призовим фондом. Через три роки телемережі демонстрували вже 22 гри. Для підвищення драматичної напруги змагань спонсори вікторин почали деяких учасників знайомити з питаннями. 1959-го викриті шахраї потрапили за ґрати, а телебачення змушене було посилити контроль над виробництвом програм. Інститут спонсорства дещо похитнувся, однак не зник назовсім. Рекламодавці й надалі купували ефірний час, однак не мали права втручатись у зміст конкретних передач.

Така система дала можливість привабити на телебачення значні кошти. Якщо в 1960-х хвилина рекламного часу в популярному шоу приносила телебаченню 10-20 тис. доларів, то у 1990-х - від 300 до 400 тис. [121].

Фрагмент плаката до фільму «Алітет іде в гори»

Із середини 1950-х років тривав активний розвиток технічних засобів телебачення в Європі і США. При цьому друге народження українського телебачення відбулося 6 листопада 1951 року.

У цей день Київський телецентр випустив в ефір радянський патріотичний фільм «Велика заграва», хоча технічний персонал влаштував напередодні свою прем'єру: 5 листопада 1951-го на телекіно-установці демонстрували фільм «Алітет іде в гори». У той час в Києві налічувалось 662 телевізійних приймачі.

7 листопада 1951 року Київський телецентр демонстрував військовий парад і святкову демонстрацію на честь 34-ї річниці Жовтневої революції. Перші повоєнні київські телевізійники просто зі студії викотили дві телекамери на Хрещатик й увімкнули їх в ефір під час параду та демонстрації. Тоді в Києві ще не було ПТС, вони з'явились тільки 1954 року. Звичайно, то не був добре знаний з наступних десятиліть подібних святково-ритуальних дійств репортаж: не працювали ні оператори за камерами (на їх місцях стояли техніки), ні режисер за пультом, ні коментатори. Швидше це був «технічний прогон» з виходом в ефір.

Репортаж - жанр телевізійної та радіоінформації, суб'єктивна форма показу реальної події і/або розповіді про неї з яскраво вираженим ефектом присутності «співучасті» глядача (слухача).

За способом виробництва репортажі поділяють на прямі (з безпосереднім виходом в ефір); у запису (з можливістю наступного монтажу та доозвучування).

Репортаж відтворює подію в тій послідовності, у якій вона розгортається, дає їй оцінку, розкриває її суть.

Репортажі поділяють на: репортаж-звіт, репортаж-трансляцію, репортаж-роздум, проблемний репортаж, репортаж-інтерв'ю.

Залежно від творчо-технічних засобів, до яких вдаються журналіст-репортер і творча група (оператор, режисер, звукооператор) телерепортажі поділяють на: подієві (коментовані), проблемні, спровоковані (організовані) [121].

Факт здійснення 7 листопада 1951 року позастудійної першої трансляції в Києві залишається беззаперечним. Примітно, що перший жовтневий репортаж з Москви було здійснено тільки 1956-го [60].

Реєстрація телевізорів в СРСР була обов'язковою (зокрема в Києві 1951 р. на вулиці Ярославській, 32 було відкрито спеціалізовану майстерню, яка реєструвала та під'єднувала телевізори), адже за користування апаратом абонент мав щомісяця сплачувати 10 карбованців. Такий податок відмінили лише 1961 року.

Ольга Даниленко

1953 року було завершене будівництво обох павільйонів Київського телецентру на Хрещатику. Мовлення регулярних програм почалося 1956-го. Першими українськими дикторами були Новела Серапіонова та Ольга Даниленко. До цього часу демонстрували художні та документальні фільми двічі на день. До середини 1960-х мовлення здійснювалося в прямому ефірі, згодом почали використовувати відеозапис.

1949 року радіолюбителі побудували в Харкові перший в СРСР аматорський телецентр. 7 травня 1951-го за півроку до виходу в ефір Київського телецентру, почалося мовлення з першого аматорського телецентру. Головний інженер Московського телецентру в січні 1951-го зазначав, що досягнута харківським аматорським телецентром чіткість зображення не поступалася столичній. Цей телецентр працював три роки, а 1954 року в Харкові розпочалось будівництво професійного телецентру.

Київський телецентр (КТЦ) був першим і єдиним у тодішньому СРСР, який створили за цільовим проектом, що базувався на новітньому 625-рядковому стандартному обладнанні, розробленому й виготовленому ленінградськими науково-дослідними інститутами та радіозаводами. Отже, КТЦ (хоча на той час він вважався формально третім в СРСР) був набагато досконалішим, ніж Московський і Ленінградський, що функціонували на базі пристосованих для цієї мети споруд та обладнанні довоєнного зразка [118].

За рахунок вищої антенної опори радіус дії КТЦ був значно більшим порівняно з Московським ТЦ.

З 1951 року почалися пробні телепередачі Київського телецентру тривалістю 1,5-2 год двічі на тиждень. Це були зазвичай кінофільми.

Так тривало до осені 1952 року, коли з'явились дикторські оголошення й короткі студійні вставки. У цей час зростала кількість телевізорів, яких наприкінці 1952-го в Києві було понад 1500. Тоді ж на розі вулиць Толстого та Горького відкрилося перше телеательє й почалося поступове налагодження приймальної телемережі. На травень 1953-го в столиці було зареєстровано понад 7 тисяч приймачів.

Створенням студії телебачення в Харкові позначився 1955 рік, де 1 травня 1955 року вийшла перша передача - концерт харківських артистів. Тоді Харків був єдиним у Європі містом, де на двох різних каналах за різними системами велося двопрограмне телебачення.

Саме в Харкові вийшла в ефір перша загальноукраїнська телепрограма.

Через рік телестудії з'явилися в Донецьку й Одесі. 1957 року запрацювала і Львівська телестудія. На 700-му році існування міста Лева тут, на верхів'ї гори Високого Замку, було побудовано телевізійну вежу, а трохи нижче - апаратно-студійний комплекс Львівського телебачення (ЛТБ). У квартирах кількох десятків львівських сімей 24 грудня 1957 року вперше засвітився екран телевізора. Того зимового вечора з ложі місцевого оперного театру звернулася з привітанням до нечисленних глядачів чарівна жінка - перший диктор Львівського телебачення Стефанія Харчук.

У кінці 1950-х років львівські телевізійники працювали над випусками популярної тоді в СРСР розважальної програми «Голубий вогник». «Відеозапису ще не знали, - вказує Л. Блазюк, - тому півторагодинну масову видовищну програму транслювали в прямому ефірі на весь Союз. На початку 60-х років з'явилися перші телевізійні постановки - музичні та літературно-драматичні: “Прощальна симфонія”, “Повість про Якуба Шелю”, “Німці”, “Сестри Річинські”, “Осіння казка”, “Екслібрис поета” й ін. Це десятиліття увінчало львівське ТБ “творчими лаврами”: львів'яни активно долучилися до спільних циклів ЦТ та УТ, а редакція музичних програм, на чолі з О. Паламарчук, випустила в ефір 35 випусків музичної програми “Українські вечорниці”. Т. зв. “подовжені” програми львівського телебачення транслювали на всі західноукраїнські області - Тернопільську, Івано-Франківську, Волинську. Був навіть період, коли “подовжене” мовлення транслювали й на Закарпатті.

Директор ЛТБ - Т. Брикайло та редактор В. Гаврилишин уперше розпочали роботу над власними кінострічками (кінець 60-х - початок 70-х рр.). Це, зокрема, фільм “Залицяльники”, який став лауреатом (перша премія) на третьому Всесоюзному фестивалі телевізійних фільмів у Ленінграді (1969). А далі були музичні фільми “Сійся, родися”, “Червона рута” (третя премія на п'ятому фестивалі телефільмів у Ташкенті).

На початку 1980-х років львівський телекомплекс об'єднали з Укртелефільмом, після чого були ще окремі спалахи кіновиробництва, які згодом майже згасли. Нове творче життя почалося для телебачення з приходом відеозаписувальної апаратури. З'явились нові можливості для створення вагомих телевізійних програм, зокрема телепостановок, творчих портретів митців, цікавих літературно-драматичних, музичних і дитячих програм.

Архів ЛТБ поповнився відзнятими на відео такими телепостановками, як “Ой, піду я в Бориславку” та “Меланхолійний вальс” режисера В. Робочека; передач з циклу “Незабутні” - “С. Людкевич”, “Є. Козак”, “А. Кос-Анатольський”, “В. Івасюк” та багато інших» [10].

З 1958 року почали працювати телестудії в Дніпропетровську та Луганську, а з 1959 - у Сімферополі, Херсоні, Запоріжжі та Миколаєві. При цьому чітких критеріїв щодо спорудження програмних телецентрів і розташування їх на території України в середині 1950 -х ще не було. За 20 післявоєнних років телебудівництва були введені в дію понад 30 потужних станцій, з'єднаних майже 4000-кілометровою мережею радіорелейних ліній. У Києві, Харкові, Донецьку, Львові, Одесі, Ворошиловграді (Луганську), Дніпропетровську, Вінниці розвивалось роздільне ТБ за двома програмами.

До 1965 року свої телецентри мали 130 регіонів СРСР (із 170).

Слід звернути увагу на нерівномірність розміщення на теренах України програмних телецентрів. Їх переважно будували на сході та півдні республіки. Власним телебаченням тривалий час була обділена Полтавська область. На жаль, з ідеологічних міркувань зовсім не існувало планів власного телевиробництва в західних областях України:

Житомирській; - Рівненській;

Вінницькій; - Тернопільській;

Хмельницькій; - Волинській.

Власне телебачення в західних областях з'явилося лише на початку 1990-х років.

У наступне десятиліття (1965-1975) будівництво місцевих телецентрів було тимчасово припинено, а кошти й ресурси були спрямовані на будівництво Загальносоюзного телецентру в Останкіно та створення мереж зв'язку для поширення програм Центрального телебачення по країні.

При цьому слід знати, що із середини 1950-х до 1970-х років в СРСР (зокрема в Україні) існував інший шлях телефікації - це прокладання магістралей зв'язку (радіорелейних ліній (РРЛ) і кабельних ліній) і запровадження в дію нових ретрансляторів.

Ретрансляційна телевізійна станція перетворює передачу з одного телевізійного каналу в інший. На відміну від програмного телецентру не має власної студії і не готує своїх програм [121, 369].

Проте при спорудженні зв'язкових ліній не все виявилось гаразд: прокладання телемагістралей часом планували без урахування не лише місцевих інтересів, а й потреб республіки в телефікації.

Пріоритет належав тим будовам зв'язківців, які забезпечували першу чергу розширення подачі програм Центрального телебачення. Так, ще 1959 року територією Запорізької області пройшла союзна радіорелейна лінія Москва - Тбілісі.

У Мелітополі було споруджено потужний ретранслятор, через який передавалася лише програма Центрального телебачення з Москви й не було можливості аж до 1970 року ретранслювати ні передачі українського телебачення, ні обласної Запорізької студії [120].

Дещо раніше українське телебачення прийшло на екрани приморського міста Бердянська Запорізької області. Але республіканську РРЛ туди провели зі сторони Жданова (нинішнього Маріуполя). Жителі Бердянська дивилися передачі з Донецька, але не бачили телевипусків з обласного телецентру в Запоріжжі.

І таких прикладів телевізійної плутанини було в той час чимало. Особливо взнаки це далося після проголошення державної незалежності України, коли з'явилась нагальна потреба так перекомутувати всю телевізійну мережу нашої держави, аби програми УТ з Києва транслювались у домівки всіх жителів.

У лютому 1956 року кияни побачили перший випуск «Останніх вістей», точніше, почули: диктор читав з екрана усні повідомлення.

Лише 1959-го - в інформаційних випусках з'явився зоровий ряд. Передача новин мала назву «Телевізійний кіножурнал».

Поява першої на українському телеекрані аналітичної передачі (або огляду) пов'язана з приходом у студію журналістів.

Аналітичний огляд - це телевізійна або радіоінформаційна передача, у якій журналіст (ведучий) чи коментатор (оглядач) коментує важливі політичні та суспільні явища, що відбулися за певний проміжок часу (день, тиждень, місяць). В аналітичному огляді використовують подієві зйомки, архівну хроніку, звукозаписи, документальні фотографії, слайди, ілюстрації й інший зображувальний матеріал [121, 24].

Ставало зрозуміло, що телебачення, передусім, є засобом масової інформації, тобто полем діяльності нового розділу журналістики. Подібно до відповідних відділів газет і редакцій радіо, на телебаченні створили галузеві редакції.

З лютого 1960 - почався регулярний обмін телепрограмами між Москвою і Києвом, а з 1961 - між Києвом й іншими містами СРСР.

20 січня 1965-го - в Україні з'явився перший регулярний національний канал під назвою УТ-1 (Українське телебачення-1, сьогодні - Перший національний). Примітно, що коли 1965 року вперше вийшла в ефір загальноукраїнська (загальнореспубліканська) телепрограма, її підготувала для УТ Харківська телестудія. Таким чином, було започатковано «виходи» місцевих телестудій на Українське телебачення, хоча провідну роль у ньому й надалі відігравала Київська телестудія [103].

Потужним виробником ігрових, музичних, літературних стрічок на плівці для українського та всесоюзного екрана стала створена в Києві 1965 року студія «Укртелефільм», що стала осередком художнього телемовлення. До художнього розділу телемовлення належать перш за все такі жанри, як:

багатосерійні фільми і телевізійні спектаклі;

телефільми;

вистави телетеатру;

передачі про майстрів мистецтв, кіно- і музичні фестивалі;

концертні програми;

репортажі з виставок художників.

Поняття телетеатр має кілька значень. По-перше, це галузь телебачення, завданням якої є створення і передавання в ефір творів те- лемистецтва (яке, окрім своїх прийомів і засобів використовує естетичні закони та художній досвід інших видів мистецтва), що характеризуються виражальними засобами «малого екрана» (крупний план, динамізм дії, поглиблені портретно-психологічні характеристики героїв).

Телетеатр має такі жанрові форми: теленовела, телеоповідання, телеповість, телероман.

По-друге, телетеатр - це приміщення, спеціально обладнане телевізійною технікою для трансляції як оригінальних телевистав, так і перенесення на «малий екран» постановок театральних колективів за участі глядачів [121].

Щодо впровадження в Україні кольорового телебачення, то з 1967-го - телецентри УРСР тільки приймали кольорові пересилання з Москви. Лише з 1969 - Київський, а з 1976 - і Львівський телецентри розпочали пересилання кольорових програм обласним телецентрам.

6 березня 1972-го - в УРСР з'явився другий канал - УТ-2.

В СРСР телевізійна апаратура першого покоління (1950-1965) була розрахована, як правило, на однопрограмне чорно-біле мовлення безпосередньо зі студії або пересувної телевізійної станції. В апаратурі застосовували електронні лампи, великогабаритні деталі, навісний монтаж. Часткова уніфікація дозволила приступити до серійного виробництва апаратури й укомплектувати нею більше ста програмних телецентрів, розташованих у великих містах СРСР і низці країн соціалістичної співдружності. Уніфікація сприяла збільшенню випуску телевізорів до 4 млн виробів на рік. Деякі типи вітчизняних телевізорів, були удостоєні Гран-прі на Всесвітній виставці 1958 року в Брюсселі.

Кольорове зображення містить значно більше корисної інформації, ніж чорно-біле. Колір підвищує художню цінність зображення, зменшує його відмінність від оригіналу, допомагає глядачеві повніше й швидше сприймати зміст зображення, підвищує емоційність сприйняття.

Кольорове телебачення з'явилося та почало розвиватися, коли чорно-біле телебачення вже отримало значне поширення: в експлуатації в населення перебували десятки мільйонів чорно-білих телевізорів. Тому перед розробниками системи кольорового телебачення було завдання: створити таку систему, яка була б сумісною з існуючою системою чорно-білого телебачення; тобто щоб була можливість приймати кольорові передачі в чорно-білому вигляді існуючими чорно-білими телевізорами і, навпаки, щоб чорно-білі програми могли приймати кольорові телевізори природно в чорно-білому вигляді.

У процесі вирішення поставленого завдання було запропоновано близько трьох десятків різних систем кольорового телебачення.

Проте були стандартизовані й отримали практичне застосування тільки три системи:

NTSC (National Television System Committee - Національний комітет телевізійної системи);

PAL (Phase Alternation Line - порядкова зміна фази);

CEKAM (від франц. secam - Sequence de couleurs avec me- moire - послідовна передача кольорів із запам'ятовуванням).

До появи супутників зв'язку в СРСР передача сигналу з Москви в інші населені пункти здійснювалася по кабельних або радіорелейних лініях зв'язку. Проте використовували й більш хитромудрі засоби, наприклад встановлення ретрансляторів на літаках: саме так, зокрема, передавали репортажі з Міжнародного фестивалю молоді і студентів 1957 року в Ленінград, Смоленськ, Київ і Мінськ [174].

Отже, у світі використовують три системи кольорового телебачення. Однак у Бразилії, наприклад, поряд зі стандартом NTSC-М (525 рядків) застосовують видозмінену систему PAL, відмінну від європейської кольорової системи. У Люксембурзі та Монако телецентри працюють за стандартами SECAM і PAL, у В'єтнамі - за системами NTSC і SECAM. У Бельгії, Голландії й інших країнах Західної Європи прийнята система PAL, але на територіях, де дислокуються війська США, використовують і систему NTSC-M. Слід мати на увазі, що в Китаї й Індії, котрі використовують систему PAL, проживає близько 40% усього населення планети. Тому можна вважати, що всі три системи кольорового телебачення приблизно однаковою мірою застосовують усі країни світу [122].

В СРСР розробка кольорової телевізійної системи, сумісної з чорно-білою, почалася з ініціативи кафедри телебачення Ленінградського електротехнічного інституту зв'язку, яку з 1937 року очолював Павло Шмаков (сферою його наукових інтересів була теорія передачі та відтворення телевізійних сигналів). 1955 року було отримано перше кольорове зображення. За допомогою фахівців НДІ і промисловості було завершено обладнання Московського й Ленінградського телецентрів для експериментального мовлення кольорових програм.

У «доостанкінський» період розвиток телебачення найтіснішим чином був зумовлений роботою Центральної студії телебачення (ЦСТ), створеної на технічній базі Московського телевізійного центру на Шаболовці.

Загальний обсяг мовлення ЦСТ у середині 1960-х становив 18 год на добу за трьома програмами чорно-білого ТБ й однієї кольорової.

До 1970 року планувалося довести загальний обсяг мовлення до 50 год за шістьма програмами.

Значну частину в загальному обсязі мовлення ЦСТ становили позастудійні передачі, які забезпечувалися в 1963-1964 роках більш ніж десятьма пересувними телевізійними станціями та кількома стаціонарними телевізійними трансляційними пунктами.

1953 - на Шаболовці було створено першу в країні Московську дослідну станцію кольорового телебачення (МДСКТ), якою керувала Ірина Авербух - один з найвідоміших фахівців у галузі кольорового телебачення. Саме з її ініціативи в МДСКТ до 1967 року проводили регулярні порівняльні випробування всіх відомих світових систем кольорового телебачення. Спеціально для мовлення в кольорі поряд з МДСКТ було побудовано 110-метрову металеву башту полегшеного типу з передавальними антенами для мовлення на 8-му частотному каналі.

З 1 жовтня 1967-го з МДСКТ почалися регулярні передачі в кольорі за радянсько-французькою системою СЕКАМ. МДСКТ до 1969-го (через два роки після введення в експлуатацію першої черги телецентру в Останкіно) була єдиним джерелом мовлення в кольорі [62].

Важливим для розвитку кольорового телебачення в СРСР був той факт, що І. Авербух, один з найбільш технічно грамотних фахівців телецентру того часу, працювала в тісному творчому контакті з провідними спеціалістами французької фірми «Томсон-ЦСФ» і німецькими інженерами фірми «Telefunken». Вона відігравала провідну роль у проведенні порівняльних випробувань різних систем кольорового ТБ, була незмінним членом міжвідомчих комісій щодо вибору системи кольорового ТБ для СРСР, неодноразово виїжджала до Парижа для зустрічей з французькими колегами.

З 1974 року Авербух доручили опікуватися питаннями відпрацювання технології кольорового мовлення для СРСР. Володіння англійською, французькою та німецькою дозволяло їй бути в курсі останніх досягнень у галузі зарубіжної телевізійної техніки.

У підсумку тісної співпраці між фахівцями СРСР і Франції з метою вибору єдиної системи для обох країн і не без урахування політичних чинників бажаності зближення двох країн було прийнято радянсько-французьку систему SECAM.

Як відомо, 1 жовтня 1967 року одночасно в Москві й Парижі почалося регулярне мовлення за цією системою.



В СРСР створення телевізійного обладнання другого покоління відбувалося в 1965-1975роках на основі широкого використання напівпровідникових приладів, високочутливих передавальних трубок, друкованого монтажу. Типаж апаратури відпрацьовували на новому загальносоюзному телецентрі в Останкіно з телевізійною вежею. ОТЦ забезпечував багатопрограмне мовлення, не тільки монохромне, а й кольорове, з можливістю попереднього запису програм на магнітну стрічку, для чого апаратура була укомплектована вітчизняними відео- магнітофонами «Електрон» або «Кадр». Річний випуск телевізорів досяг 7 млн, із них 600 тис. були кольоровими.

Телецентр «Останкіно» в Москві (який спочатку мав назву - Загальносоюзна радіотелевізійна передавальна станція імені 50-річчя СРСР) нині посідає четверте місце у світі серед телевеж за висотою - 540 м.

Наведемо деякі факти з історії спорудження телевежі «Останкіно». 1953 року відомий розробник телевізійної техніки С. Новаковський, начальник відділу телебачення Міністерства зв'язку СРСР Ф. Большаков і голова українського радіокомітету М. Скачко подали тодішньому керівникові Всесоюзного радіокомітету А. Пузіну пропозицію щодо необхідності спорудити в Москві багатопрограмний телецентр, який складався б із 15-20 студій, позастудійного мовлення, технічної бази створення телекіно- фільмів, передавальної радіостанції на 15-20 каналів та антенної вежі висотою 500 м (така башта повинна була забезпечити прийом телепрограм на відстані не менше 120 км від Москви). Це був досить сміливий задум, оскільки 1953-го в СРСР було всього три телестудії, на кожній з яких мовлення тривало кілька годин на одній програмі, та й то не щодня. Проте на той час ідея спорудження «Останкіно» не знайшла підтримки [60].

Лише 15 липня 1955 року за сприяння М. Хрущова було видано постанову Уряду СРСР щодо спорудження в Москві нового телецентру. Рішення про будівництво вежі було ухвалено 1957 року, приступили ж до зведення споруди тільки 1963-го й завершили 1967-го. Радянським будівельникам потрібно було побудувати конструкцію небувалої до того висоти.

Успіхи електронного телебачення призвели до створення електронних варіантів систем кольорового телебачення з послідовною передачею кольорів. 1951 - у США компанія CBS розпочала випускати такі передачі в ефір зі стандартом 405 рядків, при 48 кадрах на секунду й навіть випустила в продаж невелику партію телевізорів. Скінчилося це, однак, повним фіаско (з подачі конкурентів) через обурення десятків мільйонів сімей, які володіли новими чорно-білими телевізорами, що не могли приймати передачі нових станцій навіть у чорно-білому вигляді. Справа дійшла до слухань у Конгресі, який постановив, що в країні можуть існувати лише сумісні системи кольорового телебачення, тобто чорно-білий телевізор повинен мати можливість приймати сигнал кольорової програми в чорно-білому вигляді, а кольоровий телевізор - чорно-білі телепрограми. У таких системах в ефір передається не єдиний сигнал кольорового зображення, а комплексний, що містить у собі стандартний чорно-білий сигнал, а ще два спеціальні розфарбовувальні сигнали (сигнали кольоровості). Кольоровий телевізор приймає всі три сигнали та створює кольорове зображення, а чорно-білий телевізор - тільки один, свій сигнал. Це підтвердилося на практиці. З часом усе мовлення стало кольоровим, і в споживача з'явився вибір: заплатити дорожче й насолоджуватися кольором або купити апарат майже втричі дешевший, але дивитися чорно-біле зображення. До початку 1960-хроків ворота для кольорового телебачення вже були відчинені навстіж, і воно продовжувало активно розвиватися [46].

До розробки кольорового телебачення долучився й Давид Сарнов. Національний комітет телевізійних систем ухвалив специфікації, підтримані більшістю основних виробників телевізорів. B основу системи кольорового телебачення, що існує донині, були покладені розробки компанії Д. Сарнова RCA і її філії NBC. Незважаючи на дорожнечу кольорових телевізорів, купівельний попит на них постійно зростав - і колір став найважливішим елементом виробництва як програм, так і телевізорів.

Телевізор коштував у середньому близько тисячі доларів (половина вартості середнього автомобіля), а його обслуговування на рік обходилося приблизно в таку саму суму. Крім того, необхідно було щотижневе налагодження кольорового телевізора фахівцем, оскільки ручок управління в перших кольорових телевізорів було більше ста! Тому кольорове телебачення в США стало масовим тільки в середині 1960-х років.