Розвиток масового телебачення і його роль у популяризації сценічного мистецтва

Перші 10 млн телевізорів були продані лише до 1966 року. Для решти країн світу кольорове телебачення (тим більше система NTSC) у той час було занадто дорогим. Тільки 1960-го цю систему запровадила Японія: її радіопромисловість швидко налагодила виробництво відносно дешевих кольорових телевізорів для ринку США.

1964 - систему NTSC вимушено прийняла й Канада.

Згодом конкуренцію системі NTSC склали європейські системи PAL - послідовник технологій NTSC і SECAM - принципово нова система. Істотна й принципова різниця в пристрої систем кольорового телебачення полягала в способах передачі кольорової телевізійної інформації від передавальної камери до приймача.

Вибір системи кольорового телебачення для Європи проходив у гострих дискусіях експертів. Прийняти єдину систему не вдалося, але, на щастя, з тридцяти запропонованих систем обрали дві.

До радянсько-французької системи SECAM приєдналися країни Східної Європи, частина африканських та азійських країн. Решта зупинила свій вибір на західнонімецької системі PAL. Регулярне ж мовлення в системі SECAM з Москви та Парижа відкрилося 1 жовтня 1967 року.

У жовтні 1967 року телевізійне мовлення СРСР перейшло на новий етап свого розвитку: почалися регулярні передачі кольорового телебачення.

В Україні кольорове телебачення з'явилось 1969 року.

Київська телевежа

Новий телецентр у Києві разом із телевежею будували на вулиці Дорогожицькій, 10. Будівництво тривало з 1967 до 1973 року. Сконструював вежу Інститут електрозварювання на чолі з Борисом Патоном. Місце під будівництво знаходилося на 92-метровій висоті над рівнем моря. Висота самої вежі - 383 м. Радіус дії - понад 100 км. Будівництво здійснювали найбільші будівельні організації:

«Укрстальмонтаж»;

«Укрелектромонтаж»;

«Укрзв'язокбуд»;

«Київміськбуд»;

«Київпромбуд»;

«Київпідзембуд».

А також - низка металургійних підприємств України, загалом понад 30 організацій. При будівництві вежі вперше у світовій практиці було застосовано нову технологію українських учених та інженерів: башту споруджували як цільнозварну конструкцію. Застосовували і новітні технології її монтажу: методом підрощування, тобто від верхівки донизу, на противагу узвичаєному на той час методу нарощування висотних конструкцій. Через складність та інноваційну насиченість об'єкта будівництво тривало шість років - це були рекордні терміни будівництва на той час, кошторисна вартість якого складала понад 11 млн радянських карбованців [119].

Унікальність конструкції Київського телецентру полягала в тому, що вона - перша у світі цільнозварна та не має аналогів.

16 серпня 1973 року в Україні запрацювала нова радіотелевізійна передавальна станція - унікальний комплекс телебачення та радіомовлення. Три потужні (50 кВт) телевізійні передавачі разом з телевізійними станціями в Чернігові, Житомирі, Буках, Черкасах забезпечили всю центральну частину України високоякісним телевізійним мовленням. Почергово, протягом кількох місяців, були введені в експлуатацію три телерадіостанції, трипрограмна УКХ ЧМ радіостанція та комплекс устаткування телевізійної вежі. Очолив колектив радіотелевізійної передавальної станції Валер'ян Сидоренко - один з активних учасників спорудження цього комплексу.

1980 року на вежі було встановлено дециметровий передавач потужністю 20 кВт, розміщений на відмітці 200 м над рівнем моря.

Кабельне телебачення, що з'явилося в США 1949 року, почало конкурувати з ефірними телестанціями на початку 1960-х років. Воно відігравало важливу роль у поширенні інформації на місцевому рівні, надаючи глядачам, крім власної продукції, окремі передачі інших каналів. Фактично у США кабельне телебачення з'явилося як комерційне підприємство, що могло транслювати якісне зображення, якому не заважали ефірні перешкоди, до того ж через кабель можна було передавати необмежену кількість каналів.

Власники ефірних телестанцій побачили в кабельному телебаченні потенційну загрозу, а тому на їхнє прохання 1966-го Федеральна комісія зв'язку встановила правила, за якими було заборонено показувати по кабельному телебаченню ту продукцію, яка могла завдати шкоди ефірним телемережам (спортивні змагання, фільми тощо).

Новий вид мовлення набирав силу, і Верховний суд США 1972-го ухвалив рішення про необхідність враховувати інтереси всіх сторін, залучених у цей бізнес. Так розвиток кабельного телебачення набув правової бази. Спроби власників ефірного телебачення перешкодити перетворенню кабельного телебачення з ретранслятора в самостійний засіб масової комунікації виявилися безрезультатними. Однак кабельному телебаченню знадобилося майже три десятиліття, щоб знайти своє місце в системі засобів масової комунікації. Тільки в 1970-х роках власники кабельних систем змогли вийти на телеринок з оригінальними програмами.

Активний розвиток кабельного телебачення став можливим завдяки використанню супутників зв'язку. Програми, що передаються в ефір через супутники кабельними службами та комерційними мережами, можуть приймати індивідуальні телевізори за наявності спеціальної антени.

З початку 1970-х у США з'явилася велика кількість кабельних систем, що враховували специфічні інтереси різних категорій глядачів, ускладнилася структура, були впроваджені нові технології. Поступово кабельне телебачення стало конкурувати з відеотехнікою та супутниковим телебаченням. Саме в цей час у США з'явився новий варіант кабельного телебачення. На початковій стадії основним джерелом доходів кабельного телебачення була абонентна плата, передачі транслювали без реклами, що дуже приваблювало глядачів. Проте надалі кабельне телебачення перейшло на комерційні рейки, і знову була запроваджена реклама. Глядачі, які бажали дивитися передачі без неї, могли отримати такі, але за певну плату. Так народилося платне телебачення, коли за додаткову плату телеглядач-абонент обирав додаткові канали: останні новинки кіно, оригінальні розважальні передачі - без настирливої телереклами. Платне телебачення виявилося вигідним бізнесом, а в глядачів з'явилася можливість обирати програми за власним смаком (тільки кіно, тільки музика тощо).

В СРСР 23 квітня 1965 року в розпорядження зв'язківців надійшов супутник зв'язку «Молния-1», виведений на високу еліптичну орбіту. У той самий день за допомогою цього супутника було проведено пряму телевізійну передачу з Владивостока до Москви.

1967 року почалося впровадження телемовлення з використанням супутників типу «Молния», наземних станцій «Орбита». Одними з перших в цю систему були залучені Новосибірськ і Магадан.

За короткий час телебачення пройшло шлях від чорно-білого до кольорового, від антенного до супутникового.

Супутникове телебачення - це світове телебачення, що згодом витіснило антенне. Адже воно збільшило кількість телевізійних каналів і приблизно наполовину здешевило телетрансляцію, відкрило доступ до своїх передач усім, хто мав приймальну супутникову антену.

Запуск у липні 1962 року комунікаційного супутника Teistar, розробленого американською корпорацією АТТ, відкрив еру космічного телебачення: завдяки йому стали можливими прямі телетрансляції між США і Європою. Саме ця подія дозволила говорити про вступ людства у вік телебачення без кордонів.

Розвиток супутникового мовлення в міжнародному масштабі спонукав до об'єднання зусиль і засобів різних держав світу.

У 1960-1970-х роках сформувалися міжнародні організації супутникового зв'язку, котрі забезпечили виведення на орбіту комунікаційних супутників і їх експлуатацію, а також надавали в оренду канали космічного зв'язку мовлення тих країн, які не мали необхідних для цього технологій. Такі проекти вимагали величезних капіталовкладень, тому в них існував міжнародний поділ праці. Так були утворені:

Intelsat (The International Telecommunications Satellite Organization) - міжнародний консорціум за участі 106 країн, що перебував під контролем створеної в США 1963 року телекомунікаційної компанії COMSAT (Communications Satellite Corporation), котра однією з перших у світі займалась комерційним супутниковим зв'язком;

Eutelsat - французький оператор супутникового зв'язку, що посідав перше місце за величиною обороту серед операторів супутни- кового зв'язку у світі і був організацією європейського космічного зв'язку, що об'єднала комунікації 40 країн Європи та сусідніх із нею регіонів;

Інтерсупутник - заснована 1973 року організація, що забезпечувала супутникові комунікації 14 країн радянського блоку.

Супутникове телебачення передбачає передачу та прийом телевізійного сигналу через штучний супутник Землі.

При цьому телевізійне мовлення - це мовлення, здійснюване безпосередньо із супутника на домашні антени споживачів.

1964 року було виведено на геостаціонарну орбіту перший зв'язковий ШСЗ «Сінком-3» з активними ретрансляторами на борту, а регулярне мовлення в США відкрив супутник «Ерлі берд» - «Рання пташка» (1965).

20 липня 1969 року з поверхні Місяця на Землю астронавти Н. Армстронг та Е. Олдрін передали телевізійні репортажі.

На світанку розвитку космічного телебачення для прийому передач із супутників зв'язку були потрібні громіздкі та дорогі наземні комплекси. Щоб телевізійне зображення, передане з космосу, з'явилося на екрані домашнього телевізора, сигнал з малопотужного супутниково- го передавача приймав наземний комплекс, а потім ретранслювався по каналу ефірного телебачення або кабельної телемережі.

Громіздкість, дорожнеча та ненадійність перших систем космічного телебачення пояснюють їх обмежене використання: так, 1965 року по лінії Intelsat були проведені прямі телевізійні трансляції загальною тривалістю всього лише 80 год. Згодом комунікаційні супутники були технічно вдосконалені, істотно збільшилася потужність генерованого ними сигналу, а в середині 1970-х американський інженер Т. Ховард винайшов компактний приймальний пристрій, що дозволило приймати телепередачі із супутників. Таким чином були створені передумови для забезпечення перегляду програм космічного телебачення індивідуальними користувачами [135].

Проте значному поширенню безпосереднього доступу до космічного телебачення стали на заваді технічна недосконалість перших індивідуальних приймальних приладів і їх висока вартість. До того ж для застосування наземної приймальної станції потрібно було отримати спеціальний дозвіл Федеральної комісії з комунікацій і пройти складну процедуру оформлення. Унаслідок цього 1980 року в США в індивідуальному користуванні перебувало лише близько двох тисяч індивідуальних супутникових приймальних пристроїв, вартістю до 10 тис. доларів кожен.

Надалі в США більш розвиненим виявилося кабельне телебачення, тоді як у Європі віддали перевагу супутниковому. Недолік супутникового телебачення в тому, що воно дорожче від кабельного й вимагає урядового контролю. У Нью-Йорку за допомогою супутникового телебачення можна дивитися передачі місцевих телестанцій.

Головні ринкові позиції в супутниково-кабельній індустрії Європи та США посідають приватні мовники.

Упровадження нової технології телемовлення - з магнітної стрічки - почалося в США з передачі компанії CBS 30 листопада 1956-го, записаної на відеомагнітофон фірми Ampex. Стара технологія мовлення зі студії безпосередньо в ефір тримала технічний і творчий персонал у напрузі від початку до завершення передачі. Відеозапис дозволяв замінити невдалі сцени при монтажі. Крім того, нова технологія створювала умови для обміну програмами, їх тиражування, накопичення у відеотеках [46].

У США телебачення вперше стало відігравати роль найважливішої сили в американському політичному процесі 1952 року, у ході кампанії з виборів президента США, у якій вищий державний пост країни оскаржували Д. Ейзенхауер і Е. Стівенсон. 1952-го почалася масова видача ліцензій, стався стрімкий стрибок у розвитку телекомунікаційних систем, зумовлений тим, що був прокладений кабель, який з'єднав Схід і Захід США та дозволив транслювати телепередачі з Нью-Йорка до Лос-Анджелеса і навпаки.

Фактично 1950-1960роки - «золоте століття» американського телебачення. Унаслідок постійного зниження цін на телевізори вони незабаром перестали бути предметом розкоші й стали доступні всім. Якщо 1952 року телевізор мали 34% американських громадян, то через три роки цей показник зріс до 85%, що становило 31 млн американських сімей, де телебачення щодня дивилися більше 70 млн американців. До цього часу число телевізійних станцій у країні зросло до 413 й одночасно відбулася реорганізація найбільших мовних корпорацій США - Ей-Бі-Сі, Ен-Бі-Сі та Сі-Бі-Ес.

До початку 1960 років у США утворилася справжня телевізійна імперія.

1962 року вже близько 98% населення країни, за винятком Аляски, перебували у сфері обслуговування принаймні однієї телевізійної станції, а телевізори стояли вже в 48 млн квартир. 1963 - телевізійних станцій налічувалося 586, зокрема 57 станцій освітнього телебачення. При цьому близько 90% усіх телеглядачів могли обирати між двома станціями, а деякі станції Нью -Йорка та Лос-Анджелеса працювали цілодобово [135].

З перших же днів існування держава поставила телеіндустрію США в жорсткі рамки. Регулювання поширювалося насамперед на процес розподілу частот, який FCC (Federal Communication Commission, Федеральна комісія зв'язку) до 1952 року жорстко контролювала [135].

Через необхідність використовувати телемовлення з освітньою метою в США на початку 1950-х років було прийнято рішення зарезервувати ряд частот мовлення для освітнього громадського телебачення. 1952 - Федеральна комісія зі зв'язку надала 242 канали освітнім станціям, які належали громадським станціям великих міст, коледжам, університетам. Першу некомерційну освітню телестанцію було створено в Х'юстоні (1953).

Однак аж до кінця 1960-х цей вид телебачення був недостатньо розвинений через дефіцит фінансування, оскільки мовлення здійснювалося значною мірою із засобів, пожертвуваних приватними «донорами» - окремими особами, благодійними фондами та корпораціями.

1967 року конгрес США ухвалив рішення об'єднати ці станції в одну, яка одержувала б субсидії від держави. Ця некомерційна телевізійна мережа, що об'єднала різноманітні некомерційні телестанції країни з метою поліпшення виробництва культурно- освітніх програм і налагодження більш ефективного обміну ними, одержала найменування Public Broadcasting Service - Служба громадського мовлення (PBS). Тематику мовлення склали культурно-освітні програми, а також класичні фільми світового кінематографу [38].

Підсумуємо важливі факти в історії розвитку телебачення США.

1962 - відбувся запуск комунікаційного супутника Telstar, розробленого американською корпорацією АТТ. Це відкрило еру космічного телебачення, завдяки чому стали можливі прямі телетрансляції між США та Європою.

Цього ж року відбулася перша трансатлантична передача через супутник «Телестар-1» з Андовера.

1963 - з' явилося комерційне кольорове телебачення, і було запущено перший супутник радіозв'язку Telstar.

Базз Олдрін і Ніл Армстронг

1964 - виведено на геостаціонарну орбіту зв'язковий штучний супутник Землі «Сінком-3» з активними ретрансляторами на борту, а регулярне мовлення в США відкрив супутник «Early bird» («Рання пташка»).

1966 - у Нью-Йорку використали вертоліт для зйомки оперативного відео.

1967 - став пам'ятним завдяки тому, що 1 млн 400 тис. телеглядачів мали змогу дивитись пряму трансляцію концерту музичного гурту «The Beatles» («Бітлз»). Крім того, на американському телебаченні започаткували активну роботу телеведучого з аудиторією - телестанція міста Дейтона запустила «Шоу Філа Донах'ю».

1968 - у Білому Домі за участі президента США Ліндона Джонсона було створено PSB-телеканал, який був не прибутковим, але задовольняв освітні, просвітницькі та культурні потреби глядачів.

1969 - уперше у світі астронавти Н. Армстронг і Б. Олдрін передали телевізійні репортажі з поверхні Місяця на Землю.

1965 рік примітний початком створення супутникової мережі «Інтелсат». При цьому уряди Австралії, Ватикану, Великої Британії, Іспанії, Канади, США, Франції й інших держав створили «Інтерсат» - глобальну комерційну систему супутникового зв'язку (нині перейменовану в «Інтелсат») [29].

У Франції також досить активно розвивалося кабельно-супутникове телебачення. 1982 року уряд опублікував «План-кабель», згідно з яким до 2000-го кожну французьку сім'ю передбачалося під'єднати до загальнонаціональної волоконно-оптичної мережі. План передбачав значні капіталовкладення, проте не був реалізованим. До того ж з'явилося багато нових ефірних каналів.

Фінансуванням будівництва й експлуатацією великих кабельних систем у Франції займалася компанія «France Telecom», а випуском передач - приватні компанії, з яких «France Telecom» стягувала майже половину абонентної плати. Уряд передав під контроль «Каналу-плюс» кілька спеціалізованих кабельних програм:

документально-інформаційну «Планета»;

«Канал Ж» для дітей від 2 до 14 років;

«Канал Джиммі» (ностальгічний - для розважальних повторів);

«ТБ-спорт» тощо [106].

У Парижі з 18 кабельних каналів приблизно половина була віддана під іноземні програми. Телебачення Франції відставало від лідерів європейського кабельного ТБ - Бельгії та Голландії - на кілька десятиліть, хоча становище в ній було краще, ніж в інших країнах, наприклад в Італії, де кабельного телебачення взагалі не було. У Франції послугами кабельно-супутникового телебачення стала користуватися кожна десята родина. За даними соціометричної служби «Медіаметрія», 17% французів у кінці ХХ ст. могли приймати не менше 15 програм.

У галузі супутникового телебачення досягнення Франції більш вражаючі. Французькі вчені та бізнесмени активно брали участь у європейських супутникових проектах. Країна має свій космодром у Французькій Гвінеї (Південна Америка) і виводить на орбіту супутники, зокрема комунікаційні, для власних потреб та інших держав.

1984 року в Парижі було сформовано міждержавну франкомовну супутникову програму ТБ-5. Таку назву вона отримала внаслідок того, що її власниками стали три французькі компанії (ТФ -1, А-2 і ФР-3), а також державні телеслужби Бельгії та Швейцарії. Пізніше до консорціуму приєдналася Канада, і програма стала виходити в трьох варіантах: «ТБ-5 Європа», «ТБ-5 Квебек» і «ТБ-5 Африка» (для 14 франкомовних країн континенту), а з 1999 - у п'яти варіантах. Канал популяризує французьку мову та знайомить міжнародну телеаудиторію з культурою та способом життя франкомовних країн. Його передачі діляться на «легкі» - для початківців вивчати французьку, «проміжні» та «нормальні» - для тих, хто володіє мовою вільно. Відповідно змінюється темп мови, лексика, а в разі необхідності передачі забезпечують субтитрами. Двічі на день виходять уроки французької мови, по неділях демонструють гру зі словником. Найбільшу аудиторію ТБ-5 збирає у Великій Британії та Скандинавії, де університети й школи використовують її сюжети для поліпшення лінгвістичних знань молоді [132].

З 1989 року почав роботу супутниковий канал France International (КФІ) - своєрідний телевізійний еквівалент офіційного французького радіомовлення на зарубіжні країни. Його фінансують з державного бюджету, і він координує свою роботу з Міністерством закордонних справ і Міністерством у справах співдружності. Крім оперативної інформації, канал пропонує кінофільми, розважальні, спортивні та культурно-освітні передачі. До 1990-го приймальне обладнання для передач КФІ було встановлено у 24 країнах, переважно африканських, які ретранслюють його цілими блоками. 1993 - Париж став місцем перебування редакції цілодобового каналу «Євроспорт», власниками якого стали перша програма французького ТБ, «Канал-плюс», Європейський союз радіомовлення та найбільша американська спортивна кабельно-супут- никова мережа І-Ес-Пі-Ен.

1993 року розпочав мовлення мультилінгвістичний канал загальноєвропейської орієнтації «Євроновини» зі штаб-квартирою в Ліоні. Його офіційний власник - The European Broadcasting Union (EBU, Європейський союз радіомовлення). Канал містить матеріали, що поставляють і фінансують країни-члени союзу. Особливістю є відсутність дикторів і ведучих, що пов'язано з необхідністю давати різний аудіоряд при загальному відеоряді. «Євроновини» конкурують з американським каналом оперативної інформації Сі-Ен-Ен і Всесвітньої телеслужби Бі-Бі-Сі [36].

Ідею способу та пристрою відеозапису вперше запропонував у Петрограді (Росія) винахідник, про якого американський журнал Товариства кіно і телебачення (SMPTEJ., 1981, № 6) помістив такі рядки: «1922 року Борис Рчеулов зробив два винаходи, один з яких - вакуумні трубки з вібруючими елементами, інший - система магнітного запису на рухому залізну стрічку з котушками для її намотування. За їх допомогою пропонувалося здійснювати запис і відтворювати візуальні та звукові сигнали». Вивчення особистого архіву винахідника показало його наполегливі спроби домогтися реалізації винаходу в Ленінграді, а потім у Лондоні.

Більш помітний слід у розробці магнітного відео-запису залишив Олександр Понятов, уродженець Казанської губернії, голова відомої фірми «Ampex» (її назва склалася з його ініціалів і перших букв слова excellence, тобто чудовий). 1951 - Понятов схвалив запропонований молодим інженером Ч. Гінзбургом спосіб запису відеосигналів за допомогою обертання магнітних головок поперек руху стрічки. Фірма «Ampex» приступила до розробки відеомагнітофона на основі поперечно-рядкового запису відеосигналу.

Олександр Понятов

Інші фірми в той час розробляли відеомагнітофони на основі поздовжнього запису з непомірно великою витратою феромагнітної стрічки. Сміливе рішення Понятова виявилося перспективним. У квітні 1956 року він демонстрував відеомагнітофон з обертовими головками на конференції в Чикаго. Наступні роки пройшли під знаком упровадження магнітного відеозапису за системою «Ampex» у світову практику телемовлення [137].

Відзначаючи видатний внесок Понятова в розвиток телевізійної техніки, Американське товариство інженерів кіно і телебачення 1982-го заснувало золоту медаль імені Олександра Понятова, яку присуджують щорічно за значні заслуги в галузі магнітного запису.

тележурнал театральний вистава сценічний

Размещено на Allbest.ru