Цирк як мистецько-видовищна форма: історична традиція та сучасний стан

Цирк є одним з найдавніших у світі видовищ. Його походження пов'язане з обрядами та ігрищами, що супроводжували історію розвитку цивілізації. Цирк як вид мистецтва склався на основі трудових процесів, народних святкувань, спортивних (переважно кінних) змагань, діяльності скоморохів та ярмаркових балаганів. При цьому цирк завжди являв собою найдемократичніший вид мистецтва, адже користувався величезною популярністю майже у всіх вікових і соціальних категорій глядачів. Причини такої народної любові складні і різноманітні, але передусім це пов'язане, по-перше, з мріями і прагненнями людини до досконалості, а, по-друге, з її великою тягою до дива, що виводить за межі звичайного життя і відкриває нові можливості. Артисти цирку демонструють силу, спритність, сміливість, недоступні звичайному глядачеві. їхні видатні можливості викликають у публіки захоплення та гордість. Потрапляючи на циркову виставу, людина стає свідком і учасником дива, переживаючи емоційний мікст жаху, тривожного очікування, здивування та неймовірного захоплення.

На перших етапах свого існування цирк важко завойовував собі естетичний авторитет, адже в ієрархії витончених мистецтв йому традиційно відводилась найнижча сходинка. Така «другосортність» циркового мистецтва тривалий час залишала наукову думку не чуттєвою до його проблематики. «Мистецтвознавство не удостоювало цей предмет увагою, історія мистецтв писалась без цирку. <...> аж до 20-х років XX століття цирку не було присвячено жодної серйозної дослідницької роботи» [Хренов 2006, с. 304]. Втім, XX ст. реабілітувало естетичний статус мистецтва цирку, і багато науковців почали вивчати його різноманітні аспекти.

Демократично-розважальна природа циркового мистецтва, незмінна протягом багатьох віків, вимагає більш прискіпливого вивчення історичного шляху розвитку цирку у контексті його жанрово- видової трансформації (від античного видовища спортивно-змагального типу до театралізованої мистецької форми) для з'ясування специфіки його еволюційних етапів. Також необхідно здійснити аналіз мистецького компоненту циркового видовища та довести гіпотезу про суттєве збільшення мистецької складової у виставах сучасного цирку.

Еволюція цирку.

Багато артефактів, що відносяться до III--II тис. до Р X., незаперечно свідчать про те, що джерела виникнення циркового мистецтва сягають глибокої давнини: його становлення і розвиток невіддільні від загальної історії цивілізації. Виступи акробатів, жонглерів, дресирувальників, коміків були відомі ще у Стародавніх Єгипті, Греції, Римі, Візантії, Вірменії та Грузії. Українська дослідниця цирку Г. Курінна виділяє такі основні витоки цирку: 1) сакральні свята епохи Античності; 2) блазневі свята Середньовіччя; 3) майданні свята і театральні форми доби Ренесансу; 4) ярмарково-майданні свята Нового часу; 5) карнавальні свята XX ст. та сучасності [Курінна 2008, с. 6].

Походження цирку пов'язане з обрядами, іграми, особливостями побуту і способу життя, виникненням нових ремесел і професій. Збираючись на полювання, наші пращури здійснювали певні ритуально- магічні дійства -- рухи, в яких можна побачити зародки циркових жанрів пантоміми, акробатики, гімнастики. Черевомовлення походить від шаманського обряду камлання (особливого стану спілкування з духами). Номери факірів та маніпуляторів теж відомі з давніх- давен і пов'язані з культовими дійствами. Основи дресури також були закладені у глибокій давнині -- у процесі приручення людиною тварин. Мистецтво канатохідців зародилось у середовищі ремісників, що займались плетінням канатів: щоб продемонструвати міцність свого виробу, майстри ходили і стрибали по натягнутому канату, а з часом почали змагатись один з одним у складності трюків. Горці перекидали дерева через ущелини і переходили по ним, балансуючи різними предметами. Збирачі фруктів з часом навчились пересуватись від дерева до дерева, не сходячи з драбин. Кавказькі воїни славились майстерною їздою на конях (джигітовкою): у бою вони схилялись вниз головою, закриваючись тілом коня від стріл та списів. Поступово ці та інші дії набували ігрового характеру і демонструвались на різного роду народних святах. Там же виступали і виконавці фарсових сценок, використовуючи прийоми гротеску, сатири, буфонади.

У стародавніх римлян словом «цирк» називалось кругле місце- приміщення найпопулярніших римських видовищ -- кінних перегонів та змагань на колісницях, а пізніше і боїв гладіаторів. Римський поет-сатирик I--II ст. Ювенал, протиставляючи життя сучасних римлян героїчному минулому, визначив у якості найбільших прагнень свого народу «panem et circenses» -- хліба і видовищ!

Першим відомим нам стаціонарним цирком був Великий цирк (Circus Maximus), названий у VII ст. до Р. X. одним з чудес Риму. Його приміщення трансформувалося і перебудовувалося впродовж кількох віків: дерев'яні споруди поступово замінювались мармуровими; будівля прикрашалась статуями, бронзою, позолотою, набуваючи все більшої пишноти; виокремлювалися привілейовані місця для знатних римлян та імператорська ложа; розширювалась площа арени, збільшувалась кількість загонів для розміщення коней та диких звірів, а також кількість місць для глядачів. У часи Пізньої Імперії (III-V ст.) вважалось, що там може розміститись до 385 тис. осіб. Жорстокі і криваві видовища гладіаторських боїв, цькування диких звірів та гонки колісниць користувались безумовною популярністю в усіх прошарках суспільства.

Однак, є історичні відомості, що у Стародавньому Римі, Стародавній Греції, Візантії, Китаї та інших країнах були відомі і бродячі циркові трупи (акробати, еквілібристи, жонглери, клоуни), котрі виступали на міських та сільських площах, втілюючи принципово інший вид циркового мистецтва, адресований лише бідним прошаркам суспільства.

Після розпаду Римської імперії цирк мало-помалу втратив своє значення головного місця для розваги народу -- «пальму першості» перехопили середньовічні театрально-релігійні містерії. І лише з XII ст. в Європі почали виникати школи їзди верхи, в яких готували наїзників та дресирували коней для військових дій та турнірів. У цих школах проводились показові виступи, які влаштовувались на міських площах, де, враховуючи специфіку роботи з кіньми, будувались спеціальні круглі манежі.

Попередниками цирку в Україні були скоморохи (чиї виступи включали жонглювання, акробатику, дресирування, звуконаслідування, сатиричні сценки), згодом ярмаркові балагани, жонглери й цигани з ведмедями.

Слово «скоморох» вперше зустрічається у 1068 р. у «Повісті минулих літ». Скоморохи влаштовували вистави на вулицях, площах, ярмарках. Про зміст та характер скомороших забав можна судити з рукописів ХТТ-ХТТТ ст. Данила Заточника, котрий звертав увагу на той факт, що завдяки своїм умінням потішники користувались любов'ю глядачів та милістю високих осіб: «Один, як орел, вскакує на коня і, ризикуючи власним життям, мчить по іподрому; інший злітає з церкви або високого будинку на шовкових крилах; інший голяка кидається у вогонь, хвалячись перед царем міцністю свого серця; інший розрізає собі гомілки і, оголивши кістки своїх членів, показує їх царю, являючи тим свою хоробрість; а інший, скочивши на коня і закривши йому очі, кидається у воду з високого берега, даючи шпори коню і вимовляючи: “Фенадрус (ймовірно, ім'я артиста. -- К. С.) за честь і милість царя нашого готовий віддати життя”; а інший, прив'язавши мотузку до церковного хреста і опустивши інший кінець на землю, відносить його далеко від церкви і потім біжить долом, тримаючи в одній руці кінець мотузки, а в іншій оголений меч; а інший огорнеться мокрим полотном і бореться з диким звіром» [Зарубин 1932, с. 71]. Особливу популярність скоморохи здобули у XV-XVII ст., але часто зазнавали гонінь від церковної та цивільної влади.

На фресках сходів Софії Київської є зображення вистави в амфітеатрі, у ложі якого сидять князь та княгиня, їхня свита та глядачі. Фрески відносяться до 1037 р. На одній з них намальовані два кулачні бійці, а також музиканти: двоє грають на довгих трубах, інші двоє -- на струнних інструментах (на п'ятиструнній бандурі та на гуслах). Ще один зображений танцює, одночасно відбиваючи такт на накрах (інструменті типу барабанів); інший, танцюючи, грає на флейті. Чоловік тримає за поясом жердину, на верхівку-площадку якої піднімається хлопчик. На сусідніх фресках зображено циркову охоту, тобто цькування звірів: леви і барс нападають на оленів. Тут же зображені поводирі з ведмедями і барсами. Отже, на Русі були популярні такі «збірні програми», що нагадують сучасні циркові вистави.

Скоморохи грали на музичних інструментах (лірі, гудку, волинці, гуслах, балалайці, бандурі, сопілці, бубні, накрах), танцювали та співали веселі побутові пісні та билини. Близькість скоморохів до цирку особливо пов'язана з діяльністю «ведмедників»: навчені ведмеді зображали п'яниць, марширували, боролись. Таке з'єднання дресури зі словесним коментарем знайде свій подальший розвиток

у клоунаді. Крім того, скоморохи грали з публікою, втягуючи її у дію, що теж буде характерним для клоуна в цирку.

Народні заворушення XVII ст. змушують царя Олексія Михайловича і церкву зробити все для знищення навіть натяків на вільнодумство: у 1648 р. видається указ про заборону не лише діяльності скоморохів, а й проведення народних гулянь. Втім, у XVIII ст., коли реакція послабшала, скоморошество знову відроджується у балаганах. Саме у XVIII-XIX ст. цирк почав формуватись як специфічний вид мистецтва, переводячи на новий рівень культуру ярмарково- майданного балагану.

У другій половині XVIII ст. відбулося розділення мистецтва на «високе» і «низьке», а народного -- на «міське» і «селянське» [Юрков 2003, с. 148]. Міська культура зайняла нішу між культурою дворянства та селянства: будучи породженням селянського середовища, вона тягнулася до соціальних верхів, орієнтуючись на них, що і обумовило змішування в ній європейських запозичень та народних традицій. Основним же засобом реалізації міської фольклорної культури був ярмарок, а квінтесенцією ярмаркових видовищ став балаган. Балагани традиційно влаштовувались на центральних площах міст, уособлюючи центр святкових веселощів і слугуючи комплексним втіленням різноманітних мистецьких умінь (акторських, співацьких, пластичних, «магічних», клоунських тощо).

Композиційний принцип балаганного видовища передбачав поєднання відомого, знайомого з чимось незвичайним, екзотичним, дивним. «У них (балаганах. -- К. С.) демонструвались різноманітні “дивовижі” -- карлики, велетні, “волосаті жінки” та інші “потвори”. Одне з найпопулярніших і традиційних видовищ -- “Дама-павук”, сконструйована за допомогою системи дзеркал і чорного оксамиту: мохнатий тулуб з павучими лапками і жіночою головою, що відповідала на запитання публіки. Безумовним успіхом користувався і “африканський людожер”, що з'їдав живого голуба на очах глядачів (насправді це було опудало птаха, всередину якого вкладався мішечок з журавлиною)» [Шабалина ЭР]. «У балаганах Санкт-Петербурга у 1870-90-х рр. на загальний огляд виставлялись телятко з двома головами, мумія “єгипетського царя-фараона” <...> чоловік, що п'є керосин і заїдає чаркою <.. .> “дівчинка-сирена” з русалчиним хвостом і багато що інше» [Юрков 2003, с. 149-150]. У маленьких балаганчиках розташовувались га- далки-віщунки, лялькарі з маріонетками, панорами-райки (рухливі картинки, що стали предтечею анімації). Але головними на гуляннях були великі театральні балагани зі сценою, завісою та глядацьким залом. Кожна вистава тривала від 10 хв. (в маленьких балаганах) до години. Покази зазвичай починались опівдні і йшли один за одним до пізнього вечора, тобто кожного дня відбувалося не менше шести спектаклів у великих балаганах і до тридцяти -- у маленьких.

Балаганна вистава, як правило, складалась з окремих номерів, розділених на три відділення. У першому демонструвались акробатичні та гімнастичні номери: робота на трапеції, канатохідці, силові атракціони; у другому -- сценки з народного побуту; у третьому -- арлекінади та пантоміми (комічні, мелодраматичні або героїчні), а також п'єси з репертуару народного театру, інсценування рицарських романів та, пізніше, популярних літературних творів [Шабалина ЭР]. Ідучи до балагану, народ прагнув справжнього видовища, тому ярмаркові упорядники робили все, аби не розчарувати публіку: використовували прийоми несподіванки, потрясіння, надмірності, щоб відвідувач після дійства був доведений до екзальтації, приголомшений надлишком емоцій. Метою балагану було не естетичне задоволення, а «виробництво шоку» [Юрков 2003, с. 150].

Крім балаганів, у XVIII-XIX ст. були дуже популярні театралізовані кінні каруселі та інші кінні видовища, а з XIX ст. -- мандрівні цирки та звіринці.

У 1772 р. англійський підприємець Ф. Астлей створив у Лондоні школу їзди верхи, а у 1780 р. збудував так званий «Амфітеатр Аст- лея» для показу фігурної їзди на конях та кінного дресирування. Там виступали також клоуни, дресирувальники собак, акробати; крім того, ставились сюжетні вистави, куди включались кінні батальні сцени. Амфітеатр Астлея вважається першим у світі стаціонарним цирком у сучасному розумінні.

На початку XIX ст. артисти-підприємці італійці брати Франконі, що працювали у сфері кінного цирку та пантоміми, відкрили у Парижі «Олімпійський цирк». У середині XIX ст. німецький підприємець та цирковий артист Е. Ренц відкрив стаціонарні цирки у Дюссельдорфі та Берліні, додавши до кінних номерів жанри ярмаркових балаганів. У 1849 р. у Петербурзі було відкрито Імператорський цирк, а при Петербурзькому театральному училищі почав діяти цирковий клас. Перший стаціонарний цирк було відкрито і у Москві (1853). Перший дерев'яний цирк у Києві був збудований у 1867 р., кам'яний -- у 1875 р.; згодом стаціонарні цирки відкрились у Харкові та Одесі. Крім стаціонарних, в Україні діяло кілька десятків мандрівних циркових труп.

У 1859 р. французький спортсмен Ж. Леотар вперше продемонстрував у цирку «повітряний політ»; цей номер обумовив подальшу реконструкцію циркових приміщень -- будову сферичного купола, на колосниках якого розміщувались вантажопідіймальні механізми та інші технічні пристосування. У тому ж році славетний канатоходець Ш. Блонден пересік Ніагарський водоспад по канату довжиною 335 м, натягнутому над водою на висоті 50 м; даний трюк він виконав кілька разів у різних варіаціях: на ходулях, у мішку, із зав'язаними очима, котячи тачку, несучи на плечах людину.

У 1873 р. американський підприємець Т. Барнум з'єднав цирк з паноптикумом та різними атракціонами, відкривши великий пересувний цирк, вистави в якому проходили одночасно на трьох манежах. У 1886 р. у Парижі було відкрито Новий цирк, арена якого впродовж кількох хвилин могла заповнитись водою, що давало нові виражальні можливості для створення циркових номерів. У 1887 р. володар зоопарку у Гамбурзі К. Гагенбек відкрив так званий зооцирк, в якому брали участь тварини, в тому числі хижі -- номери дресирувальників швидко завоювали популярність.

Кінець XIX ст. відзначився масовим зверненням європейського цирку до спорту, що також розширило сферу циркових жанрів виступами силачів, гімнастів, борців, жонглерів, велофігуристів.

Цирк впевнено пішов шляхом синтезу усіх можливих жанрів в одній виставі. На початку XX ст. у стаціонарному цирку з'являються клоуни, із звіринців переходять приборкувачі-дресирувальники. Величезний крок вперед відбувається у жанрі повітряної гімнастики: після введення страхової сітки з'явилась можливість якісного ускладнення трюків. У мистецтві канатохідців плетений канат замінюється металевим тросом, що також дозволило виконувати складні акробатичні піраміди. Новий атрибут отримують і гімнасти-акробати -- підкидну дошку, що збільшує висоту стрибка. Крім того, трансформуються і збільшуються номери та атракціони з використанням техніки: від феєрій на воді та небаченого раніше ілюзіону до гонок по вертикальній стіні та польоту «з пушки на місяць».

Бурхливий технічно-художній прогрес цирку обумовив залучення до складання циркових програм письменників, театральних режисерів, балетмейстерів, композиторів, спортсменів. Так, у постановочних групах Київського та Харківського цирків свого часу працювали: режисери Г. Юра, Б. Балабан, М. Крушельницький, В. Скляренко, М. Фореггер; композитори П. Майборода, А. Штогаренко;

балетмейстер К. Голейзовський, театральний художник та декоратор Б. Ердман, спортсмени брати О. і В. Ялові. Світового визнання здобули шестикратний чемпіон світу борець І. Піддубний та клоун- акробат В. Лазаренко.

Впродовж XX ст. постійно велись пошуки художніх прийомів об'єднання різнохарактерних номерів на арені, щоб циркове видовище з яскравого концерту або ревю перетворилось на справжню виставу -- театралізовану мистецьку форму. В результаті за останні десятиліття постановочна культура манежу значно зросла, суттєво змінились вимоги до акторського перевтілення циркових артистів, урізноманітнилась художня складова композиційної структури номерів -- все це змусило режисерів знаходити нові й неочікувані постановочні рішення. Разом з режисером над створенням циркової вистави, крім артистів, працює цілий колектив: художник-сценограф, балетмейстер, композитор, музиканти (інструменталісти та співаки), звукорежисер, художник та режисер по світлу, художник по костюмах, гример, реквізитор, бутафор та багато інших спеціалістів, адже у створенні повноцінного художнього образу вистави велику роль грають такі види мистецтва, як музика, танець, пантоміма, живопис, архітектура. І саме театральне начало, що об'єднує за законами драматургії усе дійство, перетворює циркову програму на театралізовану мистецьку форму з прологом, розвитком, кульмінацією, епілогом, наскрізною дією та наскрізними персонажами.

Українська дослідниця циркового мистецтва Г. Курінна виділяє такі найбільш поширені типи сучасних циркових вистав: 1) збірні програми, складені з різножанрових номерів, які поєднані за допомогою тематичного конферансу; 2) сюжетні циркові вистави за мотивами історичних подій, літературних творів, міфів, кінофільмів; 3) циркові вистави на космічну та фантастичну тематику; 4) циркові вистави, в основу яких покладені певні образи або персонажі (частіше казкові), що стають своєрідними ведучими всього дійства; 5) циркові вистави з привнесенням народної тематики; 6) сезонні циркові вистави, присвячені новорічним чи весняним святам, дитячим канікулам тощо [Курінна 2007, с. 52-53].

Отже, простеження еволюції цирку довело, що циркове мистецтво, пройшовши великий шлях розвитку від античного кінного цирку до сучасної театралізованої циркової вистави, відноситься до числа багатоаспектних та соціально значимих явищ культури. Воно характеризується соціокультурною дуальністю: з одного боку, цирк є адекватним жанрово-видовому потенціалу масової культури, з іншого -- задовольняє критеріям культури елітарної. Цирк є оптимістичним та гуманним мистецтвом, що прославляє сміливу, сильну, спритну, гармонійно розвинену людину.

На питання, чому цирк, змінюючись і трансформуючись, продовжує існувати стільки тисячоліть, влучно відповів російський дослідник В. Сергунін: «Цирк має справу з найдавнішими і тому, мабуть, самоцінними переживаннями, такими як Краса, Подив, Страх, Захоплення і Сміх. Це, якщо завгодно, п'ять слонів, на яких стоїть цирк. Потреба у цих, здавалося б, елементарних переживаннях для психічного та фізичного здоров'я людини є настільки великою і значимою, що цирку навряд чи треба побоюватись за своє майбутнє» [Сергунин ЭР].

Мистецько-видовищні риси цирку.

Цирк сьогодні -- це конгломерат жанрів, що прийшли на манеж лише у кінці XIX ст. Традиційно ж, ще з часів Античності, у цирку розвивалась майстерність кінної їзди та кінних перегонів. Клоунада, акробатика, жонглювання, дресура тварин, еквілібристика, фокуси довгий час існували як окремі жанри, що об'єднались під куполом цирку відносно недавно. Дресура розвивалась у звіринцях, фокуси демонструвались «професорами магії» на приватних та світських заходах, акробатику та еквілібристику представляли канатохідці, жонглювання та клоунаду демонстрували мандрівні артисти тощо. В умовах ярмарково-майданної культури ці жанри заклали ідейно-художні основи сучасного цирку, але доступ до замкненого простору (манежу) був для них закритий. Ця неприйнятність була обумовлена тим, що внутрішня драматургія ярмарково-майданних видовищ диктувалася стихією святкових веселощів, де кількісні характеристики дійства переважали над якісними, в той час як кінний цирк у XVIII-XIX ст. орієнтувався на естетичні категорії «високих» жанрів: виступи вершни- ків-пантомімістів відрізнялись надзвичайною майстерністю, наділяючи циркові видовища яскравою театралізацією. З середини XIX і у XX ст. цирк поступово розширював свою жанрову систему, об'єднуючи в одних програмах коней і силачів, акробатів і клоунів, фокусників і дресирувальників. Починаючи з другої чверті XX ст., науковці, мистецтвознавці та циркові артисти й режисери почали ставити питання: чим насправді є цирк -- мистецтвом чи просто видовищем? Чи правомірно вважати мистецькою формою окремий цирковий номер та циркову виставу в цілому?

Розмірковуючи над цим питанням, дослідник видовищної культури М. Хренов розглядає предтечу цирку -- явище балагану -- у двох смислах: у вузькому -- як специфічну театралізовану виставу, що організується у тимчасово побудованому дерев'яному павільйоні; і у широкому -- як все дійство, що відбувається на святковому майдані, весь простір масових видовищ та розваг, тобто фактично всю святкову стихію, яка періодично повторюється і поновлюється від свята до свята (переважно на Масляну, а також впродовж Пасхального тижня, на Святки і т. п.), символізуючи смерть старого буття (космосу, бога) і народження нового [Хренов 2006, с. 244]. Саме такий смисл пов'язує балаган з міфологічним ритуалом і космологічним світоглядом стародавньої людини, для якої смерть була передвісником життя. «... балаган консервує смислове ядро ритуалу, транс- формуючи його з релігійної в естетичну, точніше, фольклорну видовищну форму» [Хренов 2006, с. 284].

Впродовж XIX ст. сакральні властивості балагану поступово згасли і він трансформувався у чисто святкове, розважальне видовище -- народився цирк як специфічний вид мистецтва. І хоча в реальній історії цирк, звільнившись від сакральних значень, функціонував як розважальна естетична форма, теоретики-мистецтвознавці ще довго не могли погодитись з таким станом речей і не включали цирк у розряд мистецтв, надаючи йому найнижчого естетичного статусу. Таке положення пояснювалось тим, що циркові видовища, істотно пов'язані з традиціями ярмарково-майданної культури, разюче не відповідали естетичному канону елітарного мистецтва та являли собою повну протилежність ствердженій у XIX ст. літературоцентристській культурній парадигмі. У такій ситуації, наголошує М. Хренов, «крізь призму літературних норм та традицій циркове мистецтво також не могло бути сприйняте адекватно і оцінене належним чином» [Хренов 2006, с. 305].

Природно, що новий погляд на естетичний статус цирку у XX ст. багато в чому був обумовлений зміною пануючих культурних парадигм, а саме видовищецентристською (термін М. Хренова. -- К. С.) переорієнтацією як естетичної свідомості, так і самої художньої культури. Цирк нарешті увійшов у наукове поле зору мистецтвознавства. М. Хренов виділяє два етапи наукового осмислення цирку у XX ст. Перший охоплює 1920-і і може бути охарактеризований як кінематографічний, адже на цій стадії специфіка цирку прочитувалась крізь призму кіномистецтва: у науці розгортався процес своєрідного взаємопояснення двох мистецтв, коли шляхом проеціювання нового мистецтва на традиційне і навпаки одночасно осягається теорія цирку та кінематографу. Другий етап з кульмінацією у 1970-х дослідник позначає як телевізійний, акцентуючи на взаємовисвітлен- ні цирку і телебачення [Хренов 2006, с. 307].

Можна припустити, що на рубежі ХХ-ХХІ ст. почав формуватись новий етап наукового осмислення цирку, що характеризується, на думку дослідниці О. Клепацької, «новою міфологізацією цирку, обумовленою посиленням “шоуізації” та “шлягеризації” різних сфер життя в умовах домінування форм дозвілля у постіндустріальному суспільстві -- від повсякденності до політики, від політики до релігійних інститутів. Дослідницький ренесанс циркового мистецтва в останній час продиктований затребуваністю цирку як соціального інституту і як видовищної форми масової культури, яка, завдяки впливу і вторгненню в її світ телебачення, набуває нових контурів візуалізації та рецепції» [Клепацкая 2009, с. 6]. Цей етап можна назвати шоуізаційним від сучасного тлумачення терміну «шоуізація», яке дає Ю. Романенко у «Проективному філософському словнику», дослівно переводячи це слово як «показуха» [Романенко ЭР]. На думку автора, шоуізація -- це установка сучасної цивілізації, обумовлена тотальним розповсюдженням засобів масової інформації і комунікації, що виражається у маніпуляції зором натовпу, постійному прагненні виставити будь-які факти і явища напоказ, задоволенні гіпертрофованої психологічної потреби у видовищах. Шоуізація виявляється в експансії візуальної культури, налаштованої на ураження уяви обивателя через безперервне ві- дстеження і демонстрацію у режимі non-stop екстраординарних подій, використовуючи дві основні форми шоуізаційної подачі матеріалу -- сенсацію та ексклюзив. Гаслом шоуізації може бути рядок з видатної пісні Фредді Мерк'юрі «Show must go on»: шоу повинно тривати за будь-яких обставин. Отже, наукові розвідки та дослідження місця і ролі цирку в умовах культурної ситуації візуального повороту кінця XX -- початку XXI ст. можуть бути віднесені до третього -- шоуіза- ційного -- етапу вивчення циркового мистецтва.

Залежно від пануючих в ту чи іншу епоху культурних парадигм, змінювались і змістовні пріоритети циркового мистецтва. Так, якщо для XVIII ст. була характерна «кунсткамерна» установка (впроваджена Петром І) на показ невиданої екзотики, то на рубежі XVIII-XIX ст. тематика циркових програм несе на собі відбиток характерного для того часу захоплення історією, природознавством: демонстрація тварин стає «ударним» номером циркових програм, а самі цирки все більше нагадують звіринці. У XIX ст. зміст циркових видовищ відображає суспільний інтерес до історії культури, археології, етнографії: у цирку яскраво використовуються мотиви античних епох, а також розширюється географія гастролей східних цирків. На рубежі XIX- XX ст. цирк переймає загальне захоплення фізичною культурою і переживає етап спортизації, перетворюючи спорт із утилітарної діяльності в естетичну. Впродовж та, особливо, наприкінці XX ст. тематичний діапазон циркових вистав визначався інтересом і до культурної історії людства, і до світу живої природи, відповідаючи культуро- та природоохоронним прагненням сучасного суспільства.

Втім, незалежно від пріоритетів циркового мистецтва на різних етапах його розвитку, зникнення старих та появи нових жанрів, цирк завжди залишався демократичною і улюбленою формою розваги у всіх категорій глядачів. Причини цього полягають у наступному. Передусім, популярність циркового мистецтва пов'язана з тяжінням людини до «дива» -- фактів, явищ і умінь, не доступних для розуміння та виконання звичайному глядачеві. Артисти цирку жонглюють гирями, «зав'язуються у вузол», літають у повітрі, спілкуються з тваринами, «купаються» у вогні, зникають або перепилюються навпіл -- все це викликає у глядачів подив, гордість і неймовірне захоплення.