Фонозапис голосу Лесі Українки: історія дослідження та реконструкція

Размещено на http://www.allbest.ru/

Фонозапис голосу Лесі Українки: історія дослідження та реконструкція

Ліна Добрянська, етномузикознавиця, канд. мистецтвознавства, старша наукова співробітниця ПНДЛМЕ Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка (Львів)

Студія присвячена фонозапису балади «Ой заїхав козак та з Україноньки», яку, найімовірніше, наспівала на фонограф 1908 року Леся Українка. Запис розглянуто в широкому історичному контексті, що охоплює три часові періоди: початок століття, коли твір було рекордовано на валик, початок 1970-х років - час «віднайдення» пісні на валику, першої реставрації та оприлюднення результату, і новітній, із повторною реставрацією та розміщенням відновленого аудіофайла в інтернеті. Окрема увага присвячена ролі в цій історії львівського етномузиколога Юрія Сливинського, який віднайшов запис, запропонував гіпотезу про голос поетеси та підкріпив своє припущення вагомою доказовою базою. У цій розвідці, підготовленій на основі друкованих та архівних матеріалів (зокрема й з особистого архіву Ю. Сливинського), а також аналізу всіх наявних на сьогоднішній день аудіоверсій запису, розглянуто аргументи дослідника й запропоновано деякі нові зауваги на підтвердження його гіпотези.

Ключові слова: Леся Українка, Климент Квітка, Філарет Колесса, Юрій Сливинський, проєкт фонографування українських дум, реставрація фонографічних валиків.

Lina Dobrianska, ethnomusicologist, PhD, researcher at the Problematic Scientific-Researching Laboratory of Music Ethnology (PSRLME) of the Lviv National Music Academy named after Mykola Lysenko (Lviv)

Sound Recording of Lesya Ukrainka's Voice: History of Research and Reconstruction

This article is dedicated to the phonograph recording of the ballad “Oh, the Cossack came from Ukraina”, which was most likely recorded in 1908 by Lesya Ukrainka. The recording is studied in a broad historical context, covering three time periods: the beginning of the century, when the song was recorded on a phonograph; the early 1970s - the time of “discovering” the song on a wax cylinder, the first restoration and publication of the result; and the latest, with rerestoration and placing the recovered audio file on the Internet. Special attention is paid to the role of Lviv ethnomusicologist Yuriy Sly- vynsky in this story, who found the recording, proposed a hypothesis about the poetess's voice and supported his assumption with strong evidence. This research is written based on published and archival materials (including personal archive of Slyvynsky) as well as the analysis of all currently available audio versions of the recording. It examines the Yuriy Slyvynsky `s arguments and offers some new remarks to confirm his hypothesis.

It is common knowledge that in the autumn of 1908 in Yalta, Lesya Ukrainka and Klyment Kvitka recorded the performance of kobzar Hnat Honcharenko on a phonograph. This event was a part of a project initiated by the Kvitka family to preserve the repertoire of Ukrainian kobzars and was implemented mainly by Filaret Kolessa. During the phonograph recording of H. Honcharenko's repertoire, most likely, Lesya Ukrainka herself sang a Ukrainian folk ballad about “Zvedenitsa” to test the recording process. The cylinder together with other phonocylinders, where the performances of H. Honcharenko were recorded, were sent to Lviv. The performances of “Dumas” were later transcribed by Filaret Kolessa.

60 years later Yuriy Slyvynsky, whilst analyzing the recordings, discovered that there is one damaged fragment where female singing could be heard. In the notes accompanying the cylinders, Lesya Ukrainka emphasized that there is some “sample” (test) at the beginning of the cylinder. The song that can be heard on the phonogram is almost identical to the transcription of the same song written by K. Kvitka from the poetess. And, finally, the decisive proof of Yuriy Slyvynsky assures that there are no options other than that of the Lesya Ukrainka's voice. In 1970, a recording of Lesya Ukrainka's voice and other phonocylinders with Dumas records were restored in Moscow and, at the end of the year, the materials were published on a gramophone record.

A new wave of interest in the recording of Lesya Ukrainka's voice arose on the eve of the celebration of the 150th anniversary of the poetess. In 2014 a completely new restoration of the song, as well as records of the kobzars performing from the collection of wax cylinders of F. Kolessa, became widely available on Wikimedia.

The current version of the audio recording raises new questions that cannot be answered accurately at this time. Further reading of information from the cylinder and reconstruction should help to resolve the issue. Despite it being impossible to offer unconditional proof of the authenticity of Lesya Ukrainka's voice, even imperfect restorations of the record and their analytical study do not give any reason to doubt the plausibility of the hypothesis of Yu. Slyvynsky.

Keywords: Lesya Ukrainka, Klyment Kvitka, Filaret Kolessa, Yuriy Slyvynsky, Ukrainian Duma Phonography Project, restoration of wax cylinders.

Вступ

1970 року львівський етномузиколог Юрій Сливинський, копіюючи на магнітофон валики із колекції Філарета Колесси, зробив сенсаційне відкриття - виявив на одному з них фонозапис голосу Лесі Українки. Подія того ж року набула великого розголосу завдяки кільком газетним публікаціям і грамплатівці з реставрованим аудіотреком, а наступного 1971 року Ю. Сливинський виклав обставини віднайдення голосу поетеси та пошуку доказів для своєї гіпотези ще й у науковому колі - на конференції до 100-річчя від дня народження Лесі Українки. Від того часу припущення вченого стало, власне кажучи, аксіомою для широкого загалу, однак окремі дослідники й досі вважають це питання дискусійним. Нині, у рік 150-літнього ювілею поетеси, видається вкрай актуальним повернутися до цієї теми, особливо зважаючи на появу нової реставрації цього запису, реалізованої за допомогою сучасних технологій роботи зі звуком. Мета пропонованої розвідки - здійснити ревізію доказової бази Ю. Сливинського, розглянувши аргументацію в широкому історичному контексті, та додати певні нові штрихи на її користь за допомогою аналізу як писемних - друкованих й архівних, так і звукових джерельних матеріалів.

Огляд літератури за темою Певну частину матеріалу, викладеного в цій розвідці, було апробовано на ХІІ Конференції дослідників народної музики галицько-володимирських і суміжних земель 23 квітня 2021 року та Колессівських читаннях 29 жовтня 2021 року.

Віднайдення на старовинному валику голосу видатної поетеси стало дійсно непересічною подією культурного життя країни, однак знаходимо лише дві публікації, спеціально присвячені цьому аудіозапису, - газетні статті 1970 року «Живий голос поетеси» (29 травня, «Літературна Україна») [Нудьга - Сливинський 1970] та «Таємниця воскового валика» (17 листопада, «Радянська Україна») [Чернецький 1970]. Попри те, що статті містять чимало доброї фактографічної інформації, а співавтором першої є сам Ю. Сливинський Дослідник подає її у звіті про наукову роботу за 1970 рік: «Віднайдення та встановлення автентичності фонографу (фонографічного запису - Л. Д.) голосу Лесі Українки. Опублікована на цю тему стаття в «Літературній Україні». Ст. викл. Сливинський Ю. П» [Фонд Р-2056, спр. 572]., до них треба ставитися з певним застереженням з огляду на окремі неточності та перекручення, спричинені певною мірою тогочасними суспільно-політичними реаліямидач консерваторії. З іншого боку, Г. Нудьга як керівник УТОПіК займався організацію реставрації та зберігання валиків, про що йтиметься далі (див. с. 22). Очевидно, некоректне подання інформації про авторів у цих газетах стало причиною того, що в його не так давно опублікованій біографії читаємо про «віднайдені Г Нудьгою записи голосу самої Лесі Українки» [Бурдейний 2007, с. 136], узагалі без згадок про справжнього автора знахідки. На щастя, цей випадок є одиничним, а цілковита самостійність наукових пошуків Ю. Сливинського, людини скромної та високоінтелігентної, є загальновизнаною та не потребує жодних доказів..

У решті ж друкованих джерел натрапляємо лише на принагідні звернення до цієї теми в контексті ширших студій, різних як за форматом (від передмови на платівці до монографії), так і за тематикою, а саме: про аудіозаписи українських кобзарів [Грица 1970] Про інші джерела, що більше стосуються проєкту фонографування кобзарів і, зокрема, ялтинського запису подружжя Квіток, див. с. 12-13., реставрацію валиків [Кончин 1972], історію грамплатівок [Железный 1989], Лесю Українку й музику [Щукіна 2013], фонографування народної музики [Довгалюк 2016], Приватний архів Ф. Колесси [Довгалюк 2017], оцифрування валиків із колекції Ф. Колесси [Довгалюк 2014] тощо Публікації подані в хронологічному порядку - з-поміж нових, як бачимо, цілковита першість належить Ірині Довгалюк. Сучасним джерелом можна вважати ютуб-відео, спеціально присвячене голосу Лесі Українки [Алфьоров 2021] - за змістом воно цілком вторинне, однак містить покращену версію аудіотреку з платівки 1970 року (див. с. 23).. Основні тези перелічених публікацій подібні - переважно згадано Ю. Сливинського як автора знахідки, йдеться про обставини рекордування та зберігання валика, дуже погану якість оригінального запису, навмисне пошкодження носія, часто подається текст заспіваної строфи і т. ін. фонозапис голос леся українка

З огляду на лаконічність опублікованої інформації, особливої цінності набуває джерело, так би мовити, із перших рук - рукопис Ю. Сливинського (далі - Рукопис), який нещодавно віднайшла авторка цих рядків в особистому архіві дослідника. Документ не має заголовка Текст починається цитатою вірша Лесі Українки «Як я умру, на світі запалає покинутий вогонь моїх пісень» (виділення Ю. С. - Л. Д.)., однак це, найімовірніше, матеріал виступу Ю. Сливинського «Живе слово Лесі Українки серед нас» на науковій конференції до 100-річчя від дня народження поетеси, що відбулася в Центральному державному історичному архіві м. Львова 3 березня 1971 року Із програмки, що збереглася в архіві Ю. Сливинського, довідуємося, що в конференції також брали участь науковці Іван Денисюк, Марія Білинська, поети Ростислав Братунь, Роман Лубківський, Володимир Лучук та ін. Того ж року Ю. Сливинський мав ще дві доповіді на теми, безпосередньо пов'язані з поетесою, - «Леся Українка і українська фольклористика», 24 березня, та «Леся Українка і праця Ф. М. Колесси про українські народні думи», 19 червня. Обидві конференції зорганізували у Львівській консерваторії до 100-літніх ювілеїв Лесі Українки та Філарета Колесси [Сливинський 1980, с. 1]. Машинопис останньої із доповідей також зберігся в архіві Ю. Сливинського [Сливинський 1971б].. З огляду на те, що Рукопис цілком присвячений віднайденню голосу Лесі Українки та містить чимало цікавих деталей, його в повному обсязі вміщено в Додатках до цього числа «Етномузики» (далі - Додаток).

Загалом історія з аудіозаписом голосу Лесі Українки розвивалася понад століття, упродовж трьох основних часових періодів: початку століття, коли відбулося рекордування; межі 1960-1970 років, часу віднайдення, ідентифікації і реконструкції запису, та сучасного, пов'язаного вже з його новою реставрацією.

Обставини появи запису

Як відомо, восени 1908 року в Ялті Леся Українка та Климент Квітка фіксували на фонограф твори від кобзаря Гната Гончаренка. Ця подія відбулася в рамках ініційованого подружжям Квіток проєкту збереження репертуару українських кобзарів, реалізованого головно зусиллями Філарета Колесси як збирача, транскриптора, автора наукових розвідок, укладача та редактора двотомника дум [Колесса 1910, 1913].

Хоча нині проєкт фонографування дум достатньо добре висвітлений у друкованій літературі, до того ж від самих початків його реалізації, проте дещо менше відомо про обставини здійснення власне ялтинського записуальні випуски щорічника «Етномузика» [Довгалюк - Рибак 2008] та «Вісника Львівського університету» [Вовчак - Довгалюк 2009].. Щоправда, на інформацію про фонографування кобзаря Гончаренка, яке здійснювало подружжя Квіток, двічі натрапляємо вже в Хроніці НТШ за 1908 рік [Хроніка 1908, с. 21, 30-31], а наступного року про сеанс із цим кобзарем у Криму згадував Опанас Сластіон [Сластіон 1909, с. 10 № 23], однак, не називаючи імен збирачів. Звичайно, що про роль Лесі Українки та К. Квітки у справі збереження кобзарського мистецтва в передмовах до обох томів дум писав і сам Ф. Колесса, згадуючи поміж усього й про рекордований зусиллями подружжя матеріал [Колесса 1910, с. LXXXV; 1913, с. VI- VII, Х, ХІІІ-XIV і т.д.]. Він же став першим, хто 1946 року в невеличкому виданні Львівського університету до 75-ліття поетеси розповів про її етномузикологічну діяльність, окремо зупиняючись і на ялтинському записі в статті з підзаголовком «Заслуги Лесі Українки для збирання й досліджування творів українського музичного фольклору» [Колесса 1946, с. 67-69]. У цій же книзі вперше було оприлюднено кореспонденцію Ф. Колесси з поетесою «в справі фонографічних записів українських народних дум із мелодіями і їх видання» [Колесса 1946б] Дуже високу оцінку цим листам давав сам Ф. Колесса, нарікаючи в статті до цієї ж збірки 1946 року: «На жаль, не надруковано тоді (1913 року, у 2-му томі «Дум». - Л. Д.) бодай у виїмках листів Лесі Українки, у яких містяться дуже важні відомості про спів і бандурну гру Гончаренка, характеристика цього кобзаря, стрій його бандури і т. інше» [Колесса 1946, с. 68].. Цей епістолярій разом із подальшими публікаціями листів Лесі Українки став для дослідників одним із головних джерел інформації про проєкт фонографування дум Проєкт обговорювався також і в листуванні Ф. Колесси з другим збирачем - К. Квіткою, однак інформації про ялтинський запис там немає, воно стосувалося організаційних моментів лише експедиції Ф. Колесси [Залєська - Іваниць- кий 1992, с. 316-325]..

Стосовно історії із голосом Лесі Українки найбільшу увагу привертає її лист до Ф. Колесси від 4 грудня 1908 р. Усі дати подано за старим стилем., а точніше - подана одразу ж після цього листа «Пояснююча примітка до валиків із співами кобзаря Гната Гончаренка» (далі - Примітка) [Леся Українка 1946, с. 50-52; 1955, с. 558-559]. У такому вигляді - як продовження листа Ф. Колессі - вона була опублікована двічі: 1946 року в згаданому виданні [Леся Українка 1946, с. 50-52] та 1955 року в п'ятитомнику праць поетеси серед листів Лесі Українки й до інших діячів [Леся Українка 1956, с. 558--559] У виданні 1946 року Примітка хоч і подана одразу після листа Ф. Колессі, усе ж графічно відділена від нього, натомість у передруку 1955 року її текст виглядає безпосереднім продовженням листа до вченого [Леся Українка 1956, с. 558].. Таке місце розташування Примітки зумовило те, що її до недавнього часу вважали частиною листа до Ф. Колесси, хоча насправді вона була надіслана до Львова зовсім в іншому листі. У ньому того ж 4 грудня поетеса поінформувала Володимира Гнатюка про надіслані нею до Львова фонографічні матеріали [Леся Українка 1956, с. 555-556] та вклала в конверт до дослідника ще й лист до Етнографічної комісії НТШ [Леся Українка 1956, с. 556-557] із долученою до нього Приміткою на окремому аркуші. її Леся Українка попросила передати особі, яка надалі займатиметься опрацюванням валиків, гадаючи, що такою особою буде саме Ф. Колесса [Леся Українка 1956, с. 556] Насправді Леся Українка навіть не сумнівалася, що роботу продовжить саме Ф. Колесса, і вже в листі до нього пояснила, що надіслала Примітку не одразу йому, а спочатку в Етнографічну комісію, щоб з'ясувати умови, на яких валики по використанні перейдуть у власність НТШ [Леся Українка 1956, с. 557]..

А проте, хибне розміщення Примітки в п'ятитомнику (після листа Ф. Колессі, а не до НТШ) - це не найгірше, що з нею сталося, адже в подальших виданнях кореспонденції Лесі Українки вона взагалі відсутня. Цих цінних зауваг поетеси немає як у 12-томнику 1979 року [Леся Українка 1979, с. 267], так і в недавно підготовленому 14-томнику 2021 року, де, до речі, у коментарях уперше було зауважено неправильність подання Примітки у виданні 1955 року [Леся Українка 2021, с. 474], однак саму її не знаходимо ні біля листа Ф. Колессі, ні В. Гнатюкові, ні ЕК НТШ [Леся Українка 2021, с. 141-145] Можна було б ще зрозуміти, якби в 14-томнику не опублікували зауваги К. Квітки про стрій бандури, яку (заувагу) подала в Примітці поетеса і яка була опублікована в 5-томнику [Леся Українка 1956, с. 560-561] та навіть згадана в коментарях 14-го тому [Леся Українка 2021, с. 475], але повне ігнорування авторського тексту Лесі Українки в наймасштабнішому виданні її праць виглядає явним недоглядом укладачів.. Лишається порадіти, що в час, коли Ю. Сливинський шукав докази для своєї гіпотези, існували лише ті видання листів, у яких ця Примітка була. Адже саме там, у «детальних увагах» до надісланих до Львова фономатеріалів поетеса зазначила стосовно валиків №№ 7-10 із думою «Про удову»: « “Проба” на [валику] № 10 не належить Гончаренкові і не має значіння - то пробовано якість валька» [Леся Українка 1946, с. 51; 1955, с. 558]. Ці слова, згодом неодноразово цитовані - щоразу із не зовсім правильним покликанням на лист Ф. Колессі (Додаток, с. 250), [Нудьга - Сливинський 1970; Чернецький 1970; Грица 1970; Довгалюк 2016, с. 515; 2017, с. 233], - стали одним із перших вагомих аргументів на користь припущення Ю. Сливинського, про що ітиметься далі.

Листи Лесі Українки проливають світло на те, як вона намагалася уникнути ролі фонографістки, не маючи в цій справі жодної практики [Довгалюк 2016, с. 353-355], якої зрештою не було на той час і в К. Квітки [Залєська - Іваницький 1992, с. 321, 323]. Додатковим підтвердженням є нещодавно опублікований в Україні лист до сестри поетеси Ольги Косач від 30 жовтня 1908 року [Леся Українка 2021, с. 133-136] Першодрук листа - 1970 рік, Нью-Йорк [Косач-Кривинюк 1970, с. 823-825]., де Леся Українка, з одного боку, виказує обізнаність із марками фонографів [Леся Українка 2021, с. 134], з іншого - визнає, що взагалі не знає, як «орудувати» фонографом, припускаючи, що «може ж, то й не трудно» [Леся Українка 2021, с. 135]. Однак бажання встигнути зафіксувати репертуар уже немолодого Г. Гончаренка Леся Українка не раз наголошувала в листах [Леся Українка 2021, с. 118, 135, 144] на поважному віці цього кобзаря, який, до речі, на 4 роки пережив її саму [Леся Українка 2021, с. 486]. було настільки великим, що поетесі, яка розглядала всі можливі варіанти організації запису У згаданому листі від 30 жовтня поетеса навіть просила сестру Ольгу, яка перебувала в Києві одночасно з Г. Гончаренком та Іваном Кучеренком, зорганізувати запис цих кобзарів за допомогою магазину [або депо] фонографів шляхом випозичення апарата або його використання просто на місці [у магазині], «при помочі якого прикащика, що згодиться за плату... [зібрати] ...репертуар тих двох кобзарів» [Леся Українка 2021, с. 134-135]. Випозичення фонографа на той час було поширеною практикою, навіть Ф. Колесса початково хотів орендувати цей апарат, збираючись записувати кобзарів [Довгалюк 2016, с. 339]., довелося разом із К. Квіткою зробити це самотужки, до того ж послуговуючись далеко не найкращим апаратом О. Сластіона Із листів К. Квітки до Ф. Колесси за 15 та 28 липня довідуємося, що Колесса вважав фонографи Сластіона непридатними для запису кобзарів [Залєська - Іваницький 1992, с. 321, 323]. - у листі від 5 березня 1913 року Леся Українка називала використовуваний фонограф «дешевеньким і поганеньким» [Леся Українка 1946, с. 55].

Зрозуміло, що недосвідченість також позначилася на якості записів подружжя Квіток. Ю. Сливинський, який копіював на магнітофон усю колекцію Ф. Колесси, зазначав, що той «мав справу з записами різної якості. І так, найбільш вдалі записи були на валиках О. Сластіона, який мав досвід роботи з фонографом. Менш вдалими (мається на увазі щодо якості аудіо. -- Л. Д.), натомість, виявились валики з записами, здійсненими Лесею Українкою» [Сливинський 19716, с. 3]. Утім, це не спростовує того факту, що як на перший «фонотехнічний» досвід, результат виявився вельми достойним Сластіон пише, що, за словами Ф. Колесси, записані від Гончаренка думи «виходять дуже гарно» [Сластіон 1909, с. 10 № 23] - щоправда, невідомо, що саме під цими словами мав на увазі Ф. Колесса..

Безперечною ознакою серйозного підходу до праці і є, власне, розглядувана в цій розвідці «проба» валика, адже Леся Українка та К. Квітка були змушені швидко опанувати цілком новий для них пристрій і не зірвати запису, на організацію якого було затрачено стільки зусиль Чого вартий лиш «торг» Лесі Українки та К. Квітки про те, для кого із них буде меншою шкодою для здоров'я їхати в Севастополь за Гончаренком [Леся Українка 1956, с. 553]. Зрештою Гончаренко дістався пароплавом до Ялти в супроводженні наймички подружжя Квіток [Леся Українка 1946, с. 56-57], див. про неї с. 20.. Зовсім не обов'язково, що для цього було витрачено лише один фоноциліндр, однак «проба» із валика № 10 Логічним видається припущення, що валики було пронумеровано в самому кінці, уже по завершенні записів від Г. Гончаренка. За таку версію, висловлену на Колессівських читаннях під час обговорення цієї теми, дякую Ірині Довга- люк та Ларисі Лукашенко. Див. покликання 1 на с. 10. дійшла до нас лише тому, що на циліндрі були також і записи Г. Гончаренка [Довгалюк 2017, с. 242]. Валик, використаний лише на початку, міг бути відкладений набік і знадобився, коли треба було дописати орієнтовно невеликий за обсягом кінець думи «Про удову», - насправді туди вмістився ще й козачок «Дудочка» С. Грица в передмові до платівки вказує на те, що останній фрагмент валика уміщує два окремі танці, «Дудочка» і «Козачок» [Грица 1970], хоча Ю. Сливин- ський під час перезапису валика ідентифікував цей фрагмент як один твір, по- кликаючись на ноти Ф. Колесси [Колесса 1913, с. 24-25]. Натомість Ю. Сливинський відокремлював ці два твори Г Гончаренка на валику № 16 [Довгалюк 2017, с. 242], стверджуючи, що той інший «Козачок» під час транскрибування Ф. Колесса випустив [Сливинський 1981, с. 2]..

Загальновідомо, що циліндр із «пробою», а особливо та ділянка запису, що «не належить Гончаренкові», є сильно пошкодженими. Про це згадують практично всі, хто писав на тему голосу Лесі

Українки [Грица 1970; Нудьга, Сливинський 1970; Чернецький 1970; Щукіна 2013], однак лише кілька дослідників при цьому опиралися на свої особисті враження від вигляду та звучання валика - зокрема Ю. Сливинський та І. Довгалюк, а також, очевидно, історик грамзаписів Анатолій Желєзний. Ю. Сливинський пише в Рукописі, що жіночий голос було віднайдено на «знищеному, з тріщиною на всю довжину, покритому пліснею та безжалісно і дуже методично подряпаному валику», і далі зауважує, що глибокі рівочки були зроблені «якимсь гострим інструментом, чи то голкою, а може цвяхом» (Додаток, с. 249). На подряпини голкою та тріщину вказує І. Довгалюк [Довгалюк 2016, с. 515; 2017, с. 242], про «спеціально перекреслений вісьмома глибокими борозенками» валик саме на місці запису голосу Лесі Українки та тріщину вздовж фоноциліндра пише також й А. Желєзний [Железный 1989, с. 50]. Він же єдиний з-поміж дослідників не уточнює, хто, на його думку, пошкодив валик, тоді як решта припускає, що це зробила сама Леся Українка. Серед причин називають скромність поетеси (Додаток, с. 250), [Фонд Р-2056 1970, спр. 526], її небажання, аби «у жодному разі... її спів став предметом наукових студій» [Щукіна 2013, с. 8], або ж - що, напевно, найближче до істини - прагнення просто позначити «сторонній» фрагмент для Ф. Колесси [Грица 1970; Довгалюк 2016, с. 515; 2017, с. 233; Чернецький 1970]. Ю. Сливинський висловлює у Рукописі думку про те, що Ф. Колесса мусив не раз прослуховувати валики Лесі Українки, однак не приділив належної уваги знищеному циліндрові (Додаток, с. 249) - із цим можна погодитися лише частково, адже матеріал від Гончаренка із цього валика був повністю списаний і опублікований [Колесса 1913, с. 81-83; дод. 24-25]. Ф. Колесса, очевидно, прислухався до зауваги поетеси та дійсно не зважав на позначений подряпинами початок валика. Отож запис «проби» чекав свого часу понад 60 років, допоки цей валик не потрапив до рук Ю. Сливинського.

«Віднайдення» голосу Лесі Українки. На межі 1960-х-1970-х років, коли Ю. Сливинський узявся до копіювання колессівської фонографічної колекції, він уже працював у Львівській консерваторії, а також був заступником голови фольклорної секції Львівського відділення УТОПіК (Г. Нудьги) [Сливинський 1973] Після 1971 року Ю. Сливинський щонайменше до 1987 року був позаштатним консультантом (методистом) цього відділення УТОПіК [Сливинський 1987].. У той період дослідник, за словами Богдана Луканюка, якраз і розпочав «рятувати від знищення спадщину попередників, не раз на шкоду власним зацікавленням, а то й просуванню по академічній драбині» [Луканюк (ред.) (2014) с. 7] Цією спадщиною була колекція не лише Ф. Колесси, але також й Осипа Роз- дольського [Довгалюк 2016, с. 505, 509; Сливинський 1973; 1987]. Результати архівного фоно- та графоопрацювання матеріалів попередників відбилися й у науковій праці Ю. Сливинського, див., наприклад: [Сливинський 1971б; 1981]..

Відомо, що восени 1969 року М. Колесса за довіреністю передав Ю. Сливинському для перезапису на магнітну стрічку 65 валиків [Довгалюк 2016, с. 513], де містилися «дорогоцінні оригінали записів дум з Полтавщини та Харківщини» [Сливинський 1981, с. 1] Відомості про копіювання валиків Ю. Сливинський подає у неопублікованій розвідці «Новознайдені записи дум», зазначаючи, що перезапис був зроблений на «швидкість 38 та зайняв 8 бобин магнітофонної стрічки, приблизно по 500 м кожна» [Сливинський 1981, с. 1]. Ці магнітофонні копії зберігаються в архіві ПНДЛМЕ.. Хоча в газетних публікаціях 1970 року стверджувалося, що валики М. Колесса віддав в УТОПіК [Нудьга - Сливинський 1970; Чернецький 1970], однак принаймні на початку червня вони зберігалися у фольклорному кабінеті консерваторії [Фонд Р-2056 1970, спр. 526], де з ними й працював Ю. Сливинський У підсумку колекція, зокрема й валик № 10, повернулася до родини Колессів [Довгалюк 2016, с. 512-513], де зберігається зараз у Приватному архіві академіка Ф. Колесси у Львові.. Копіюючи кожен із валиків, він перезаписував фоноциліндр на магнітофонну бобину без зупинок, від початку до кінця, перед тим послідовно наговорюючи назви всіх фрагментів. Для кожного фрагмента аудіо також було названо номери сторінок із транскрипціями Ф. Колесси в першому виданні дум [Колесса 1910, 1913], за винятком, звичайно, «проби» із валика № 10.

Саме із копіювання цього валика й розпочалася для Ю. Сливинського історія з гіпотезою про голос поетеси. Перебіг його наукових пошуків, закономірно, відобразився в низці тогочасних архівних документів: найбільше в згаданому Рукописі (Додаток), а також у великому підсумковому звіті дослідника за 1969-1987 роки [Сливинський 1987] та в протоколі засідання вченої ради консерваторії [Фонд Р-2056 1970, спр. 526]. Читаючи в Рукописі послідовну хроніку того, як з'явилася та сформувалася гіпотеза, опрацьовувалися друковані джерела (насамперед пісні з голосу поетеси та її листування) задля її підтвердження, визрівала основна аргументація і т. ін., залишається хіба дивуватися титанічній праці Ю. Сливинського. Чого лише були варті кілька днів, затрачених на вислуховування «з тяжкою бідою» однієї тільки мелодії першого такту пісні, бо тексту було не чути взагалі. Завдяки цій виснажливій праці дослідник за початковою фразою зміг віднайти подібний твір у збірнику 1917/18 року і, вже спираючись на нотацію К. Квітки, «сприйняти з фонографічного запису решту мелодії пісні та зрозуміти її текст», а відтак переконатися, що в тих шумах дійсно криється балада «Ой заїхав козак» (Додаток, с. 249-250) Якби не жахлива якість звучання фонограми, могло б здатися дивним, що Ю. Сливинському довелося погортати мало не сотню сторінок збірника 1917/18 року [Квітка 1917/18, с. 88], щоб нарешті знайти пісню, яка насправді була йому відома. Свідченням цього є знайдений в архіві дослідника робочий зошит років навчання у консерваторії, у якому бачимо власноруч переписані ноти цієї пісні - у конспекті статті К. Квітки про зведеницю [Квітка 1926]..

У підсумку своїх студій Ю. Сливинський побудував доказову базу на таких основних аргументах: (1) записи від Г Гончаренка зробила Леся Українка за участі К. Квітки; (2) валики містять лише чоловічий голос (кобзаря), і тільки на пошкодженому фрагменті чути жіночий спів; (3) у супровідній до валиків Примітці поетеса підкреслила, що на початку валика є «проба»; (4) мелодія, яка звучить на фонограмі, - практично тотожна нотам мелодії, яку зафіксував К. Квітка з голосу поетеси. І, нарешті, (5) вирішальним доказом для Ю. Сливинського стала інформація К. Квітки про те, що він знав тільки два записи цієї мелодії Див. про це детальніше с. 24-25. - від Лесі Українки та неписьменного селянина, тому якщо відкинути чоловіче виконання (на валику ж співає жінка), а жодного третього не існує, «залишається - одна Леся» (Додаток, с. 251) Цікаво, що, наводячи цей найпереконливіший останній аргумент, Ю. Сливин- ський підкреслено покликається на дослідження К. Квітки про зведеницю, видане «13 років по смерті Л. Українки в 1926 році» (Додаток, с. 250), а не на таку ж саму за змістом заувагу під піснею «Ой заїхав козак» у збірнику 1917/18 року (її натомість згадано в газетній статті в аналогічному місці розповіді про знайдений голос [Чернецький 1971]). Можливо, Ю. Сливинський хотів підкріпити свою аргументацію даними не лише зі збірки мелодій із голосу поетеси, але ще й зі статті К. Квітки..

Ю. Сливинський особливо наголошував на останньому аргументі, адже до того не виключав, що «підчас запису в Ялті, крім Гончаренка, Квітки та Лесі, могла бути присутня ще й четверта особа». Такою особою могла бути, на думку І. Довгалюк, служниця подружжя Квіток - як нині вже відомо, Меланія Шпилька (Шпитько), родом із Полтавщини Ідеться про ту ж наймичку, яка допомагала привезти Г. Гончаренка [Довгалюк 2016, с. 515] (див. покликання 2 на с. 16). Леся Українка не раз згадувала служницю в листах, уточнивши в листі до матері від 21 березня 1908 року, що родом наймичка з Малої Перещепини [Леся Українка 1956, с. 541]. Із приміток до нового видання листа дізнаємося й ім'я служниці - Шпитько Меланія Григорівна. Щоправда, у збірці Квітки 1922 року в переліку виконавців знаходимо Меланію Шпильку із с. Мала Перещепина, повіт Конград (Константиноград) Полтавської губернії [Квітка 1922, с. ХІ]. Це ж прізвище в коментарях до перевидання цієї збірки подає й Анатолій Іваницький, який до того ж прямо вказує, що ці пісні (які співала Меланія Шпилька) записані 1908 року в Ялті від хатньої робітниці К. Квітки та Лесі Українки [Квітка 2005, ч. 1, с. 400].. На користь цієї версії можна зауважити, що Меланія дійсно знала народні пісні, адже К. Квітка помістив цілих 12 творів із її голосу у збірці 1922 року [Квітка 1922, №№ 72, 147, 148, 194, 404-411]. Однак, по-перше, учений чітко визначав мелодію «Ой заїхав козак» як «волинську» [Квітка 1926, с. 79, 81] В одній зі згаданих газетних статей, очевидно, зі слів Ю. Сливинського, також наголошено на волинському походженні запису: «як відомо з листів Лесі Українки, при записі дум народних в Ялті ніхто з Волині, окрім неї, ... не був» [Чернецький 1971]., що явно суперечить полтавському походженню потенційної співачки. І, по-друге, публікуючи у виконанні Меланії більше ніж десяток пісень, учений навряд чи знехтував би такою вартісною баладою. Натомість факт, що К. Квітка не включив у збірник «Українські народні мелодії» опублікованої раніше пісні від Лесі Українки, є цілком логічним Див. про особливості публікації мелодій про зведеницю покликання 2 на с. 25. Загалом же запис пісні «Ой заїхав козак» від Меланії був би можливим, якби вона перейняла цю пісню від Лесі Українки в усіх деталях, а потім виконала саме цей твір, а не будь-який інший зі свого репертуару, на фонограф. Однак подібна ситуація виглядає вкрай малоймовірною..

Точної дати, коли Ю. Сливинський оприлюднив своє відкриття перед колегами, не знаємо Принаймні не знаходимо жодних згадок про це в протоколах засідань кафедри, на якій працював Ю. Сливинський, включно до середини 5 квітня 1970 року [Фонд Р-2056 1970, спр. 547]., однак із листа до нього Діани Маковій За інформацією на одному із конвертів, Маковій Діана Іларіонівна - співробітниця Репертуарно-редакційної колегії по музиці Міністерства культури УРСР. зрозуміло, що 20 квітня 1970 року зі знахідкою вже були обізнані в Міністерстві культури Зокрема у листі згадано імена таких відомих співробітників консерваторії, як Євген Теодорович [Козак] та Анатолій Йосипович Кос-Анатольський [Маковій 1970]., до того ж ще тоді, коли імовірність підтвердження версії Ю. Сливинського складала 10 відсотків (про що йдеться в листі). Однак уже 22 квітня Д. Маковій, не конкретизуючи, пише Ю. Сливинському про «радісне повідомлення... та найдорожчий нам всім весняний подарунок», а також бажає дослідникові, щоб «сенсація була не останньою...» [Маковій 1970]. У цьому, а також і попередньому листах розглядалися можливості реставрації запису, зокрема, в «апаратній по грамзапису», яка от-от повинна була запрацювати в Києві та могла б розпочати роботу якраз із «ювілейного альбому грампластинок Л. Українки». Також залагоджувалося питання відрядження Ю. Сливинського з валиком в Москву, на яке вже 23 квітня було отримано дозвіл від міністра культури Р. Бабійчука [Маковій 1970].

Від 8 до 17 травня, як показує відрядне посвідчення Ю. Сливинського, він дійсно перебував у Москві, куди на фірму «Мелодія» привіз валики колекції Ф. Колесси, зокрема й валик № 10. На студії звукозапису, за одними даними, дослідник лише домовився про реставрацію [Фонд Р-2056 1970, спр. 526], за іншими - реставрацію валиків одразу ж було проведено за його безпосередньої участі [Сливинський 1987]. Можливо, правда є посередині й робота з фоноциліндрами за присутності Ю. Сливинського була тільки розпочата, адже навряд чи за 10 днів можна було провести вкрай складну реставрацію навіть одного валика поетеси. Як відомо, зрештою «частина найкраще збережених у фонічному розумінні записів була відтак опублікована фірмою «Мелодія» у вигляді довгограючої платівки (декілька дум та голос Л. Українки)» [Сливинський 1987] На платівці [Фірма «Мелодія» 1970] дата її виходу не зазначена, є лише присвята до 100-річчя Лесі Українки (1871-1971), в інтернеті у вихідних даних подано і 1970, і 1971 роки, однак за номером матриці вдалося встановити, що перша з них була виготовлена таки 1970 року [Soveit vinyl gourmet 2016]..

29 травня у «Радянській культурі» вийшла згадана вище газетна публікація Ю. Сливинського у співавторстві [Нудьга - Сливинський 1970], а вже 5 червня на вченій раді консерваторії Точніше - на спільному засіданні із партбюро [Фонд Р-2056 1970, спр. 526]. другим пунктом порядку денного (одразу ж після обговорення чергової міністерської постанови) було заслухане «Наукове повідомлення зав. кабінетом фольклору т Сливинського Ю. П. про фонографічні записи українських народних дум» [Фонд Р-2056 1970, спр. 526], у якому найбільше уваги приділено віднайденому голосу Лесі Українки. Ішлося й про збереження колекцій валиків Ф. Колесси, а також і Й. Роздоль- ського; цією справою виявило бажання займатися Товариство охорони пам'яток. Як повідомив присутній на засіданні голова УТОПіК Г. Нудьга, товариство пропонувало «виділити кошти на їх (валиків. -- Л. Д.) реставрацію і видання пластинок з записами дум і голосу Л. Українки», а також «створити кабінет-лабораторію в консерваторії, або музеї етнографії для зберігання валиків» [Фонд Р-2056 1970, спр. 526]. У підсумку на засіданні запропонували «відзначити дослідження тов. Сливинського Ю. П. як цінну наукову роботу», а також йому, [Є.] Козакові та [Л.] Баб'юк доручили «скласти листа до МК [міністерства культури. -- Л. Д.] УРСР із доказами, що це голос поетеси» [Фонд Р-2056 1970, спр. 526] Повертаючись до теми співавторства Г Нудьги у виявленні голосу поетеси, можемо ще раз пересвідчитися в слушності вже сказаного вище: навіть за безпосередньої присутності «співавтора» на цьому засіданні про це не прозвучало жодного слова. Див. покликання 3 на с. 10-11..

13 червня з Київського літературно-меморіального музею на ім'я ректора консерваторії З. Дашака були надіслані для Ю. Сливинського ксенографічні копії автографів Лесі Українки різних років із щирим побажанням успіхів у віднайденні голосу поетеси. Наприкінці літа, 20 серпня того ж року, дослідникові надійшла пропозиція від головного редактора журналу «Музика» Едуарда Яворського підготувати невеличке повідомлення про знайдений запис, яке повинно було відкривати в часописі цілу серію публікацій до майбутнього 100-річчя з дня народження поетеси Нині нічого не відомо про цю можливу публікацію - принаймні у журналі «Музика» її не віднайдено. Лист (разом із згаданими ксенографічними копіями) зберігається в архіві Ю. Сливинського..

Як бачимо, подія набула значного розголосу в науковому колі, а також мала завдяки газетним публікаціям сильний суспільний відгук В архіві Ю. Сливинського є два листи (очевидно, їх було набагато більше) від учнів та вчителів із Львівщини та Закарпаття, які, побачивши інформацію про знахідку в газеті, просили дослідника надіслати їм запис голосу поетеси.. Цьому посприяло й телебачення: зі слів Ю. Сливинського, «про тло, історію віднайдення, розшифровку та реставрацію цієї унікальної пам'ятки української культури було розказано мною у документальному фільмі кіностудії ім. О. Довженка «Леся Українка», випущеному на екрани до 100-річчя з дня народження видатної поетеси» [Сливинський 1987] Фільму віднайти не вдалося..

Інтерес до унікальної знахідки, закономірно, не згаснув і наступного ювілейного року. Як згадувалося, 3 березня 1971 року Ю. Сливинський озвучив на конференції перед колом науковців вміст свого Рукопису (Додаток), у всіх деталях розповівши про історію з голосом Лесі Українки. На цьому тема для нього фактично була вичерпана та закрита - принаймні в архівних документах, що стосуються дослідника, не знаходимо надалі про неї жодної інформації аж включно до підсумкового звіту 1987 року [Сливинський 1987] Ю. Сливинський, наприклад, навіть принагідно не згадував про голос поетеси у виступі 19 червня 1971 р. із більш ніж дотичною темою про Лесю Українку та Ф. Колессу як дослідника дум [Сливинський 1971б]..

Новітня історія «голосу Лесі Українки». Упродовж кількох наступних десятиліть тема голосу Лесі Українки дещо призабулася, а нова хвиля зацікавлення піднялася вже напередодні святкування 150-річчя поетеси. Значний інтерес у загалу викликали, зокрема, публікації в інтернеті, де знову зазвучав голос поетеси з оцифрованої платівки 1970 року - до того ж як в ідентичному звучанні [Голос Лесі Українки 2018], так і в покращеному [Алфьоров 2021] Автор стверджує, що спеціально для його відео було зроблено корекцію аудіо- запису - у відеоролику спів дійсно звучить голосніше та виразніше.. Крім того, 2014 року помітний резонанс здобуло розміщення у відкритому доступі на сайті Вікімедія цілком нової реставрації пісні «Ой заїхав козак», як і записів від кобзарів із колекції валиків Ф. Колесси. Цю масштабну роботу на замовлення і за фінансування Вікімедії в грудні 2013 року виконали в Києві фахівці Інституту проблем реєстрації інформації (далі - ІПРІ) Розробниками нового методу зчитування звукової інформації із валика є співробітники ІПРІ проф. Андрій Крючин та Ігор Косяк, які перед опрацюванням колекції Філарета Колесси, до якої належить і валик із голосом поетеси, за цією ж методикою оцифрували записи Осипа Роздольського [Довгалюк 2016, с. 515]. за участі ПНДЛМЕ ЛНМА та, зокрема, етномузикологині І. Довгалюк - авторки всієї текстової інформації на цьому сайті, широко і далеко цитованої в мережі інтернет та не завжди із покликаннями на оригінал [Довгалюк 2014; 2016, с. 514].

Поява ще однієї звукової редакції пісні уможливила порівняння між собою різночасових джерельних аудіоматеріалів, що накопичилися на сьогодні: магнітофонної копії Ю. Сливинського та двох реставрацій. Для кращої наочності авторка цієї розвідки зробила нотації Транскрипції обох реставрацій морфологічні, тому переважно без використання спеціальних значків, виконані за правилами диференціального таксування. Ноти, які погано вислуховуються, позначено дрібнішими голівками, здогадні ж (яких практично не чути) - подано в клямрах. обох реставрованих записів - копія 1969 року, на жаль, транскрибуванню не підлягає В архівних документах Ю. Сливинського [Сливинський 1973; 1987] та газетній статті за його співавторством [Нудьга - Сливинський] згадано «розшифровку» запису з валика, однак самої нотації не знайдено. Можна припустити, що вона була великою мірою здогадна та базувалася на транскрипції К. Квітки, оскільки робилася зі сповненого шумів запису. Про те, чи нотував дослідник уже реставрований запис, відомостей немає.. Відтак виглядає доцільним зіставлення матеріалу реставрацій із нотацією К. Квітки зі співу поетеси, адже зауважені спільності та відмінності можуть додати деякі нові штрихи до питання автентичності голосу Лесі Українки.

Перш ніж перейти до порівняння, варто приділити певну увагу першоджерелові - пісні «Ой заїхав козак» у контексті її публікацій, які здійснив К. Квітка. В одній із газетних статей про голос Лесі Українки було висловлене припущення, що для проби валика поетеса обов'язково мала б виконати щось зі своїх улюблених пісень [Нудьга - Сливинський 1970]. К. Квітка, перелічуючи ці твори, пісні «Ой заїхав козак» не називає, однак саме вона відкриває розділ «Балади» у виданні «Народні мелодії з голосу Лесі Українки» [Квітка 1917/18, с. 88].

Варто підкреслити, що цей твір є не просто одним із багатьох інших, які було записано від поетеси та опубліковано, адже він разом із записом від Максима Микитенка «Ой ішли козаки» Детальніше про виконавця див.: [Квітка 2005, ч. 2, с. 35-39]. є відправною точкою відомої розвідки К. Квітки, у якій учений досліджує українські пісні із сюжетом про зведеницю - «дівчину, що потай покинула родичів і подалася в світ з чужинцем» [Квітка 1926]. Обидві пісні вчений розглядає як варіанти однієї мелодії, вони унікальні у своєму роді Ба більше - Квітка писав, що йому були невідомі не лише українські, а й польські мелодії, генетично споріднені із цією українською, хоч він їх спеціально шукав - на чому власне й наголошував Ю. Сливинський.

Варіант поетеси - з Миропілля зрештою не знайшов навіть серед кількох десятків (!) нотацій пісні із сюжетом про зведеницю в різних «людових» збірках Кольберґа [Квітка 1926, с. 81].

¹ Миропілля - так Леся Українка писала назву цього містечка [Квітка 1956, с. 432]. Нині - с. Миропіль Новоград-Волинського р-ну Житомирської області. Локація запису від Микитенка - с. Пенязевичі Радомишльського повіту Київської губернії (нині - с. Українка, до 1960 р. - с. Пинязевичі Коростенського р-ну Житомирської області). Звягельського повіту - Квітка називає, як уже було згадано, «волинським», відрізняючи його стилістично від пісні Микитенка, хоча обидва твори походять із різних місцевостей сучасної Житомирщини. Як зазначає вчений, пісні з Миропілля Леся Українка, за її словами, засвоїла з голосу своєї няні-селянки, родом із цього містечка [Квітка 1926, с. 432]. Побутування цієї мелодії на Звягельщині підтверджує і О. Пчілка [Квітка 1926, с. 107], а Квітка окремо ще й відзначає багатство літературної сторони більш західного волинського варіанта.

Ноти пісні «Ой заїхав козак», уміщені в додаткові до статті про зведеницю, мають окремі редакторські відміни порівняно з першодруком у збірнику 1917/18 року [Квітка 1917/18, с. 88] Передрук обох творів К. Квітка пояснив тим, що видання 1917/18 року з піснею «Ой поїхав козак» «розійшлося в три місяці, коли зв'язок між українськими землями був тяжко перешкоджений, і в багатьох містах його нема в жаднім примірнику», а запис Микитенка в «Українських народних мелодіях» [Квітка 1922, с. 65, № 205] мав неповний словесний текст [Квітка 1926, покликання* на с. 80]..

У запропонованому вище прикладі 1 обидві версії опублікованих нот зведено до спільного знаменника У першій публікації темп зазначено словесно, у другій - позначкою метронома; у додаткові до статті було знято тактові розміри; також неоднаково подано варіанти - у статті останній із варіантів винесено в окремий такт, чого не було в першодруку. Крім того, Квітка по-різному визначив основну та варіантну нотку в 3-му й 5-му тактах на словах «одмовив дівчину» - у збірнику 1917/18 року V щабель виписаний як варіант, а в статті - навпаки, основною нотою, тому в прикладі 1 обидві ноти (ре-фа дієз) позначено рівноцінно - адже тяжко сказати, якій із двох версій треба надати перевагу., а пропущений у збірці 1917/1918 року тактовий розмір в останньому такті (5/4) додано в редакторських клямрах. Для зручності порівняння нотацій реставрованих фонограм із транскрипцією К. Квітки її транспоновано на в. 2 вниз, до основного тону g. Щоправда, і тональність ля-мінор, яку вказав учений, є досить умовною, адже він згадував, що «взагалі не дбав про точність дотримання теситури голосу Лесі Українки» [Квітка 1956, с. 438], міг записати мелодію «в тому звуковисотному положенні, в якому її виконувала Леся Українка для запису, або в ще вищому» - до завищення К. Квітка вдавався, щоб уникнути труднощів під час позначення постійних знаків альтерації [Квітка 1956, с. 435]. На явне завищення вказують і початкові тони в обох реставраціях - на сексту нижче від першої ноти у К. Квітки (приклади 2 і 3).

Стосовно наявних аудіоверсій пісні «Ой заїхав козак» можна зауважити, що вони досить сильно різняться між собою, до того ж не лише якістю звучання, а й вмістом фонограм. Про найпершу копію, записану 1969 року на магнітофонну бобину, можна сказати дуже мало, адже вона, як й оригінальний валик, є надзвичайно низької якостідесь на кварту-квінту від нотацій Ф. Колесси (пор., наприклад, початковий зву- ковисотний рівень фонограм дум Г. Гончаренка «Про удову» та «Про Олексія Поповича» [Довгалюк 2014] та нотацій Ф. Колесси [Колесса 1913, с. 66, 96]). і містить «безліч паразитних шумів» (Додаток, с. 249). Так, упродовж майже хвилини її відтворення Точніше - 46 секунд відредагованого у Wavelab звучання (див. покликання 2 на с. 26). Натомість буквальний перезапис із бобини триває 1 хвилину 17 секунд. мінімально вислуховується початок, на словах «Ой заїхав козак та з Україноньки», потім через тріскіт пробиваються лише окремі звуки пісні й уже ближче до кінця (приблизно на 25-й секунді) якість трішки поліпшується, завдяки чому можна вислухати один цікавий момент, про який ітиметься нижче Див. с. 30-31..

Наступна фонограма - реставрація 1970 року - це нарешті не набір окремих ледь чутних фрагментів, а дійсно відтворене звучання пісні, повернутої до життя значними зусиллями фахівців Із валиком працювали операторки Тамара Баренбаум, Ізольда Шніпенко, рес- тавраторки Л. Аполонова, Н. Андреєва [Кончин 1972; Чернецький 1970]. [Фірма «Мелодія» 1970] (приклад 2).

Голос, який чуємо, цілком підходить під описання голосу Лесі Українки, яке залишив К. Квітка, - не дуже міцний, мецосопранового забарвлення [Яросевич 1963, с. 50]. Попри не дуже схвальну оцінку результату, яку надав Ю. Сливинський (Додаток, с. 251), робота московських спеціалістів навіть була окремо відзначена в тогочасній пресі: «<...> ті п'ятдесят секунд, упродовж яких звучить зараз із грамплатівки голос великої української поетеси, реставратори буквально вистраждали, по дещицях відновлюючи слова, повертаючи їм чистоту та гучність» (переклад з рос. мій. -- Л. Д.) [Кончин 1972]. Щоправда, фактично на платівці відтворено не 50, а заледве 16-17 секунд оригінального запису, адже ціла доріжка (близько 35 секунд чистого звучання) містить ідентично повторений перший куплет пісні. Крихітна відмінність - це сильно приспішений початковий звук аудіотреку ('приклад 2), тоді як за другим разом строфа звучить саме так, як це є в інших двох записах, 1969 та 2013 років. Дублюванням куплету реставратори, вочевидь, просто подовжили дуже скромний час звучання голосу поетеси для представлення на платівці, бо ж у жодних архівних та друкованих джерелах не згадується, що вона співала перший куплет двічі, а Ю. Сливинський навіть підкреслював, що фрагмент на записі - «це лиш одна-однісінька строфа» (Додаток, с. 248).

Зіставлення поданої вище транскрипції реставрації 1970 року (приклад 2) з нотацією Квітки (приклад 1) виказує їх надзвичайну подібність, до того ж ідеться не лише про однаковість основної мелодичної лінії, а й навіть про повний збіг у «прикрасах» (розспівах) у 2-му та 4-му тактах. Цих прикрас є небагато, бо ж, за словами К. Квітки, «Леся Українка користувалася засобами виразності, в цілому, з надзвичайною поміркованістю» [Квітка 1956, с. 430] і загалом 'її стиль був мало орнаментованим, хоча «в різні роки Леся Українка з приводу цього стилістичного питання переживала різні настрої» [Квітка 1956, с. 441]. Натомість Василь Сімович у спогадах про Лесю Українку зауважував, що Микола Харжевський, який чув її спів, відзначав у поетеси «незвичайно гарний спосіб виконувати народні пісні («з усіма викрутасами»)» [Сімович 1938, с. 75]. Утім, обидві зауваги зовсім не суперечать як одна одній, так і тому, що чуємо з реставрованого запису.

Деякою відміною, проте, може здатися відсутність до-дієза в прикладі 2 (як, звичайно, і в прикладі 3) там, де він є в нотах із голосу поетеси (4-му та 6-му тактах прикладу 1). Незначне підвищення ІУ щабля у фонограмі дійсно наявне, однак впевнено поставити дієз усе ж таки не можна, бо це чітко не вислуховується Його можна було б позначити хіба стрілкою біля ноти (підвищення приблизно на чвертьтону), але це варто робити вже у фонетичній нотації..

Друга сучасна аудіоредакція [File:Lesia Ukrainka 2014], здійснена з використанням новітніх технологій, закономірно, є найкращою за якістю. Як згадувалося, вона звучить на півтону вище, а також дещо повільніше, ніж попередній запис - чвертка дорівнює 72, а не 90і (як у прикладі 2). А проте, темп аудіо з платівки видається ближчим до правдивого звучання валика - на це вказує і нотація К. Квітки (приклад 1), де чвертка взагалі дорівнює 100, і заувага Ю. Сливинського про дещо приспішене виконання пісні - «на пробу», а не «концертне», як того вимагає її зміст (Додаток, с. 250).