Чуже-інакше-своє: північно-східне етно- й лінгвокультурне пограниччя України (Харків. Донбас)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут світової літератури ім. О. М. Горького Російської академії наук

ЧУЖЕ--ІНАКШЕ--СВОЄ. ПІВНІЧНОСХІДНЕ ЕТНО- Й ЛІНҐВОКУЛЬТУРНЕ ПОГРАНИЧЧЯ УКРАЇНИ (Харків. Донбас)

Юрій БАРАБАШ, доктор філологічних наук, професор

Анотація

літературний лінгвокультурний харків відродження

Стаття містить розгляд фактів і проблематики, що стосуються етной лінґвокультурного пограниччя на Північному Сході України. Проведено діахронічний аналіз основних етапів літературного процесу на Слобожанщині, передовсім у її центрі, Харкові («Харківський сегмент»), схарактеризовано роль заснованого 1805 року Харківського університету, харківських російськой українськомовних періодичних видань і збірників, діяльності таких ключових постатей регіону, як Г Сковорода, Г Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, І. Срезневський, М Костомаров, О. Потебня та ін., особливостей літературного життя Харкова в добу національного культурного відродження 20-х -- початку 30-х рр. і в наступні періоди до останніх років включно. Аналіз етной лінгвокультурноїпроблематики в «донбаському сегменті» провадиться в синхронічному зрізі, у компаративному зіставленні різних письменницьких доль і творчих феноменів, і то на тлі сучасних драматичних подій у цьому регіоні України.

Ключові слова: пограниччя, харківський сегмент, поліетнічність, ідентичність, лінгвокультурна ситуація, Харківська школа романтиків, «Розстріляне відродження», шістдесятництво, донбаський сегмент.

Annotation

ALIEN--DIFFERENT--ONE'S OWN. NORTH-EAST ETHNIC AND LINGUAL CULTURAL FRONTIER OF UKRAINE (KHARKIV, DONBAS)

In the article, which continues the discourse of ethnocultural frontier, the attention is focused on the facts and problems referring to the Ukrainian-Russian cultural frontier of Eastern Ukraine. Polyethnic character of the society initially, since the mid 17th century, determined the presence of two culture-forming components in the region, namely Ukrainian and Russian ones, the dynamics of their correlation in various historical periods, the motion of transitive forms and ambivalent conditions. (The Jewish element acquired the essential function in the ethnocultural system of the region later, mainly in the 20th century.) In the frames of the so-called Kharkiv school of romantics a unique linguocultural situation, not deprived of paradoxicality, was formed, in which Ukrainian-Russian bilingualism objectively performed as one of the factors shaping the development of the Ukrainian literature. From this perspective, the article conducts the diachronic analysis of the main stages of the literary process in Ukrainian Slobozhanshchyna, mainly in its center, Kharkiv. The researcher focuses on such issues and phenomena as the role and significance of Kharkiv University founded in 1805; Kharkiv periodicals and collections in the Russian and Ukrainian languages; the activity of such influential figures as H. Skovoroda, H. Kvitka-Osnovianenko, P.Hulak-Artemovskyi, I. Sreznevskyi, M. Kostomarov, O. Potebnia, etc.; contradictory and dramatic literary life in Kharkiv of the national cultural Renaissance epoch in the 1920s and early 1930s (`Executed Renaissance') and during the subsequent periods.

The `Donbas segment' of the eastern ethnocultural frontier, with its history being much shorter than the Kharkiv one though also abundant with contradictions, is considered in the synchronic aspect, in comparative contrast of the different writers' fates and creative phenomena, including the background of the modern dramatic situation in the region.

Keywords: frontier, polyethnic character, identity, linguocultural situation, bilingualism, Kharkiv school of romantics, Executed Renaissance, Donbas segment.

Харківський сеґмент

Знаменитий вірш Тичини «Харків, Харків, де твоє обличчя?» (1923) -- своєрідна поетична модель концепту пограниччя. Маємо випадок психологічного переходу від першого, у певному сенсі стресового, враження поета-лірика, який щойно прибув із тихого на той час Києва, зберігаючи живу пам'ять про провінційний, але прекрасний Чернігів, до сприйняття Харкова -- індустріальної столиці-мегаполіса з притаманними їй різкими соціальними та культурними контрастами, з фронтирними зонами між Університетською гіркою і старими ремісничими вулицями Чоботарською, Коцарською, Кузнечною, між елітарним «нагорним районом» і бідними, зчаста кримінальними, околицями, між значно зрусифікованою промисловою Петінкою і оспіваними КвіткоюОснов'яненком Гончарівкою та Основою, які ще не зовсім утратили національні прикмети. Між пролетарським духом і «міщанським душком», як тоді говорили.

Концепт пограниччя був закорінений в історичній долі Слобожанщини та ії центру -- Харкова. Ця, за виразом Франка, «харківська Україна», від самого початку складалася як поліетнічний реґіон -- із переважно українським, почасти російським головно міським, торговельно-ремісничим населенням; етнічні росіяни складали частину слобожанського дворянства, втім, дворянства набували, з волі монархині, також представники української старшини. Саме поліетнічність слобожанського соціуму була провідним чинником, що визначив характер і особливості розвитку етнокультурної ситуації в краї, передовсім у Харкові (див.: [14; 21]).

Дуже важливим чинником формування слобожанського етнокультурного простору була діяльність «українського Сократа» -- Григорія Сковороди, який упродовж десяти років, із перервами, викладав у Харківському колеґіумі поетику, синтаксис, етику та грецьку мову. Філософська та літературна спадщина Сковороди означила завершення плідної для української літератури доби бароко й створила передумови для її переходу до нового етапу розвитку.

Л. Ушкалов слушно зазначав, що «слобідську традицію, так само, як і галицьку, просто несила уявити “поза Європою”». Для вихованців Харківського колеґіуму, для учнів Сковороди, молодих людей його кола був характерний активний інтерес до французького просвітительства й, особливо, до німецької романтичної філософії та містики. Саме від Сковороди, підкреслює Л. Ушкалов, починається «німецький слід» на Слобожанщині, що бачимо, зокрема, на прикладі національного складу викладачів Харківського університету, відкритого 1805 року [36, 4, 6]. Із 47 професорів 18 (19?) були німцями, з-поміж них рекомендовані Ґете, на прохання попечителя харківського навчального округу графа Северина Потоцького, Й.-Б. Шад Цей філософ-фіхтеанець вирізнявся вільнодумством й антиклерикалізмом, які до того ж виявляв одверто, за що його зрештою було видворено з Росії, а його книжку «Institutiones juris naturae» («Установи природного права») спалено [див.: 4 ]. (він замінив Й.-Ґ. Фіхте, чий приїзд до Харкова був намічений, але не відбувся через збіг обставин), Л. Шнауберт, М. Пільгер, також К. Д. Роммель, який згодом описав у мемуарах своє перебування в Харкові (див.: [32]), Л. Ванноті, Ф. Ґізе, Й. Ланґ, Б. Райт, К. Нельдехен та ін.

Більшість іноземних викладачів опановували російську мову, а Роммель навіть українську, проте лекції свої вони читали головно латинською. Загалом мовою спілкування та навчання була російська. Першим ректором університету був вихованець Псковської духовної семінарії, російський письменник, філолог і філософ Іван Рижський. Російськомовними були започатковані з ініціативи викладачів університету перші на Слобожанщині періодичні видання -- газета «Харьковский еженедельник», журнали «Украинский Вестник», «Украинский журнал», «Харьковский Демокрит».

Хоча вирисовується досить чітка картина превалювання російської мови в тодішньому харківському науково-культурному, передовсім університетському, просторі, все ж картина постане однобічною без урахування двох чинників. Раз -- що українськомовне оточення, домінування української мови в харківському, особливо слобожанському сільському, середовищі було реальним фактом. А саме із цього середовища (це друге) виходила значна частина харківського студентства, та й декого з викладацького складу, тож у коридорах університету лунала українська мова, навіть у лекціях можна було почути українські слова, звороти, інтонації.

В університетському (та близькому до нього) середовищі зароджувалися й дедалі активніше заявляли про себе тенденції та течії, які були пов'язані зі загальнонаціональним процесом становлення нової української літератури, усвідомлення національною культурною й науковою елітою своєї ідентичності й водночас відбивали специфіку слобожанського (харківського) етнота лінґвокультурного пограниччя.

Типовими і ключовими постатями були в післясковородинському Харкові Григорій Квітка-Основ'яненко та Петро Гулак-Артемовський.

Квітка -- корінний слобожанин-харків'янин, він народився у приміській слободі (селі) Основа, у старшинсько-шляхетській родині, де панував культ української мови, історії, культури. Квітка отримав домашню освіту, він не навчався в Харківському університеті, але у зрілі роки був тісно пов'язаний із ним як член університетського Товариства наук й один із найактивніших учасників громадського та культурного життя Харкова.

Перші свої твори Квітка написав російською, це комедії «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (її вважають попередницею гоголівського «Ревізора») та «Шельменко-денщик», а також «Дворянские выборы», високо поціновані С. Аксаковим і М. Полєвим, але не дозволені для постановки. До історії української літератури Квітка ввійшов як засновник нової прози та комедії, створивши цілий корпус повістей бурлескносміхового та сентиментально-реалістичного ґатунку «Салдацький патрет», «Пархімове снідання», «Конотопська відьма», «Маруся», «Сердечна Оксана», «Козир-дівка», комедію «Сватання на Гончарівці», які стали хрестоматійними. Практично паралельно із цими творами Квітка писав російськомовну прозу -- роман «Пан Халявский», повісті «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова», «Ганнуся», «Панна Сотниковна», історико-етнографічні та фізіологічні нариси. Це була характерна особливість тогочасного культурно-історичного етапу -- етапу становлення нової національної літератури та прикмета слобожанського етнокультурного пограниччя, де російська мова мала значне поширення, передовсім у системі освіти, в культурному житті, в літературній творчості; при цьому, однак, мовою широких кіл населення залишалася українська, щоправда, певною мірою позначена слобожанськими суржиковими рисами.

Показові приклади різних форм мовної двоїстості в російськомовних творах Квітки. Це може бути чітке фронтирне розмежування російського і українського мовних шарів. У комедії «Шельменко-денщик», наприклад, така фронтирність виконує виразну структурну та соціальну функцію: російською розмовляють персонажі, які репрезентують привілейований, освічений клас. Це не тільки російський офіцер Скворцов, а й українські поміщики, їхні дружини й діти, котрі намагаються, так би мовити, триматися «на рівні», навіть їхні покоївки та лакеї, тоді як українською -- лише денщик. Шельменко, щоправда, перемішує свою зіпсовану рідну українську російськими (точніше, такими, що здаються йому російськими) канцелярськими або «москальськими» слівцями та зворотами, суттю чужими для нього, але такими, що причепилися йому до язика.

У «Сватанні на Гончарівці» також від самого початку акцентується розмежування між українською стихією, що домінує в мові абсолютної більшості персонажів -- мешканців приміської слободи, і російськомовними авторськими ремарками. Але от з'являється Осип Скорик, відставний москаль, який висловлюється дикою сумішшю двох спотворених мов: «...Усі нашаво брата поважають! Ні хрестини, ні свадьба у знакомих не буваїть, штоб без меня та абашлось. Правда і то, што уж ніхто так парядка не дасть, как я. <...> Павидав-таки світу я на свайом віку!». Його мовлення, цей народжений і виношений в імперсько-москальському лоні лінґвістичний виродок, -- предтеча майбутнього «харківського суржика», який за Квітчиних часів уже набирав силу на міських околицях.

Петро Гулак-Артемовський, молодший сучасник Квітки, на відміну від нього не був корінним харків'янином. Народився на Черкащині, у тодішній Київській губернії, у сім'ї священника -- вихідця з відомого козацько-старшинського роду. Його зв'язки з Харківським університетом були значно тіснішими, ніж Квітчині. Вступивши до університету 1817 року «вольнослушателем», він через порівняно короткий час став магістром, ад'юнктом, екстраординарним та ординарним професором, потім деканом словесного факультету, а 1821 року ректором університету й залишався на цій посаді до 1849-го. Головним напрямком викладацької діяльності Гулака-Артемовського була російська історія, також він читав лекції з російської словесності, естетики, польської мови, яку знав із дитинства (мати походила з польського шляхетського роду Артемовських), із порівняльного аналізу слов'янських мов. Українського компонента -- окремо взятого -- у колі педагогічних і наукових занять Гулака-Артемовського не було. Тимчасом у його літературній творчості, у поезії та перекладах українська мова превалює абсолютно, у своїх байках і віршованих притчах він продовжив закладену І. Котляревським традицію творчого освоєння засобів національного низового бароко, бурлеску та травестії, увів до української літератури новий для неї жанр романтичної балади. Новаторськими були переклади Гулака-Артемовського на українську мову європейської класики (Горацій, Ґете, Міцкевич). З Міцкевичем Гулак-Артемовський познайомився восени 1825 р. в Харкові, що, ймовірно, дало імпульс до написання «малоросійської балади» «Твардовський», надрукованої за підписом «Г.» в московському «Вестнике Европы» (1827, № 6) з передмовою редактора журналу М. Каченовського. Ця балада, перша спроба фавстіани в українській літературі, являє собою інтерпретацію містично-гумористичної балади Міцкевича «Пані Твардовська», витриману в стилі, характерному для української народно-сміхової традиції. До цієї традиції належать і байки Гулака-Артемовського, зокрема хрестоматійна байка-казка «Пан та Собака».

Написані російською мовою літературно-художні твори складають невелику порівняно з українськими і, головно, не зіставну з ними щодо художнього рівня частину спадщини письменника.

Чи усвідомлював Гулак-Артемовський незіставність російськомовної частини свого доробку з українськомовною? Виглядає, що він принаймні відчував із цього приводу певний душевний дискомфорт. 1827 року в листі до В. Анастасевича Гулак-Артемовський кається з приводу свого «гріха» -- невиконання планів створити «Словарь малороссийский», про який мріє «во сне и наяву», і далі висловлює свої міркування про долю рідної мови. Тут чітко виявилася хиткість, двоїстість мовної (і не тільки) авторової позиції.

Мысль, -- пише Гулак-Артемовський, -- что, может быть, близко уже время, когда не только признаки малороссийских обычаев и старины будут изглажены навеки, но и самый язык сольётся в огромный поток величественного, владычествующего великорусского слова, и не оставит, быть может, по себе ниже тёмных следов своего существования, наводит на меня такую хандру, что иногда приходят минуты, в которые я решился бы отказаться от обольстительных надежд моего тесного честолюбия и удалился в мирную кущу простодушного полянина -- ловить последние звуки с каждым днём умирающего родного языка [6, 132--133].

Пізніше, 1882 року, харківський історик А. Шиманов писав у журналі «Киевская старина»:

Воспоминания харьковцев о нравственной физиономии П. П[етрови]ча двоятся; почти несомненно, что какое-то глубокое раздвоение скрывалось в душевном складе покойника. Гулак-Артемовский, видимо, был одним человеком pro domo sua и другим pro foro, при том с летами этот «другой человек» видимо осилил первого и под конец, может быть, остался уже главным хозяином...» (цит. за: [26]).

Мовний чинник виступає маркером такого роздвоєння. Вочевидь, саме це мав на увазі Шевченко, закидаючи Гулакові-Артемовському, що він свою рідну мову, «хоть і чув [у колисці од матері], так забув, бо в пани постригся» [41, 208].

Інакший випадок харківського пограниччя -- творча та й наукова спадщина Ізмаїла Срезневського. Його «думка» «Корній Овара» своїм задумом, мовою, стилем корелює з баладою Гулака-Артемовського «Твардовський» -- це така ж сама спроба створити «українську версію» фавстівської теми в бурлескно-сміховій манері, в дусі «Енеїди» Котляревського (у Срезневського зразком для творчого опрацювання був «Громобой» Жуковського).

«Корній Овара» є однією з небагатьох спроб Срезневського українською; росіянин за походженням, він був у малому віці вивезений із Ярославля до Харкова, де його батько викладав в університеті риторику, поетику та слов'янські мови. З Харковом пов'язані дитячі, студентські роки Срезневського-молодшого, ранній період його наукової та творчої діяльності. Срезневський опанував українську мову, високо поціновував її багатство, милозвучність, самобутню природу. 1834 року в листі до І. Снєгірьова, відомому ще як стаття «Погляд на пам'ятки української народної словесності», він підкреслював, що нині вже немає потреби доводити, що «язык украинский (“или как угодно называть другим: малороссийский”) есть язык, а не наречие -- русского или польского, как доказывали некоторые.» [33, 124].

При цьому свої праці харківського періоду про українську мову, фольклор, етнографію, історію, літературу Срезневський писав російською. Такі, наприклад, як одна з ранніх його статей «Мысли и замечания», згадуваний щойно лист до І. Снєгірьова, також «Отрывки из записок о старце Григории Сковороде» та біографічне оповідання про Сковороду «Майор, майор!», післямова й пояснювальний словник до публікації в «Украинском сборнике» (кн. 1, 2, 1838, 1841) п'єс Котляревського «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник». Такі передмова й коментарі Срезневського до збірника «Запорожская старина».

Срезневський був російським літератором, котрий добре знав українську мову й залишив кілька українськомовних творів, дослідникомславістом; у його різноманітному спектрі наукових інтересів і занять праці з проблематики української історії, фольклору, етнографії посідали не надто велике за обсягом, але важливе за значенням місце. Важливе для самого Срезневського як ученого, як людини, для котрої Харків, університет, Слобожанщина, Україна стали частиною його життєвої долі. Значущість для цієї долі її української складової не ставить під сумнів той факт, що пізніше Срезневський відійшов од української тематики, скореґував деякі свої погляди, зокрема на українську мову, на слобожанську ідентичність, на проблему козацького самоуправління.

В університеті навколо Срезневського склався гурток таких, як він, молодих людей, «юристів за освітою, але не за покликанням» (В. Срезневський), літераторів, котрі пов'язували свою творчість із українською народнопісенною та історичною традицією -- брати О. та Ф. Євецькі, І. Росковшенко, О. Шпигоцький. У 30-ті роки заявляє про себе друга романтична хвиля -- Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, М. Петренко, О. Корсун, С. Писаревський, В. Забіла. За підтримки Квітки-Основ'яненка та Гулака-Артемовського утворюється група поетів, яка ввійшла в історію української літератури як Харківська школа романтиків.

Школа виникла в конкретних історичних і соціокультурних обставинах слобожанського пограниччя як інтелектуальне, духовне дитя Харківського університету й позначена була специфічними рисами цього пограниччя. Одна, і то, певно, головна, з таких рис пов'язана з мовою.

В «Украинском альманахе», виданому 1831 року І. Срезневським і його товаришем по «ефіко-політичному» відділенню І. Росковшенком (майбутнім головним московським цензором, таємним радником), три чверті публікацій -- російськомовні, зокрема твори обох видавців. Таке співвідношення було характерним для харківських періодичних видань того часу, що позиціонували себе як українські. В «Украинском Вестнике», першому в Україні літературно-художньому, науковому та громадсько-політичному щомісячному журналі (1816--1819), друкувалися українські твори (тут, приміром, уперше побачила світ байка Гулака-Артемовського «Пан та Собака»), проте за своїм обсягом вони незіставні з корпусом російськомовних публікацій. Те саме стосується таких видань, як «Украинский журнал», «Харьковский Демокрит», «Южный русский сборник». У 40-х роках у Харкові вийшли два українських альманахи -- «Сніп» і «Молодик», у Петербурзі -- зібраний Є. Гребінкою альманах-антологія «Ластовка» (див.: [3; 12; 21; 27]).

Щодо «Украинского альманаха», то його українська частина складалася з кількох народних пісень і дум, двох віршів Л. Боровиковського та О. Шпигоцького й іще двох перекладів останнього (один із них, уривок із пушкінської «Полтави», -- це перший переклад Пушкіна українською мовою). Ще два переклади Шпигоцького були російськомовними, як і всі його подальші перекладацькі роботи, а також дві поетичні спроби в жанрі романсу. Останні, «Малороссийская мелодия» та «Малороссийский романс», примітні поєднанням російськомовних назв із українським текстом -- отака віршована «мікромодель» міжмовного та міжкультурного пограниччя.

Щось подібне спостерігаємо в Л. Боровиковського, у його «малоросійських баладах», написаних російською, однак на легко впізнаваному українському матеріалі -- історичному («Смерть Пушкаря») або пісенному («Две доли», «Кузнец», «Лихо»). Інший варіант -- погранична модель зі «зворотнім» упізнаванням: «Маруся», переспів «Светланы» Жуковського (з перейменуванням героїні), «Два ворони (З Пушкіна)», перелицьований пушкінський вірш «Ворон к ворону летит», і «Подражаніє Горацію» з ознаками українського ландшафту.

Та головне, завдяки чому Боровиковський посів помітне місце в українській літературі, -- це вірші й балади, написані українською, в річищі національної лірико-романтичної, пісенної та барочної традицій. Такі, наприклад, балади «Чарівниця», (в її основу покладено пісню «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»), та «Ледащо» -- з фольклорним мотивом продажу козаком душі чортові.

Яскравою постаттю на тодішньому харківському культурному видноколі був Микола Костомаров, постаттю, співмірною зі Срезневським за своїм місцем і значенням на харківському культурному пограниччі. Проте не за «мовною біографією», вона в Костомарова інакша. Хоч Острогозький повіт Воронезької губернії, батьківщина Костомарова, історично був близький до Слобожанщини і значну частину населення губернії становили етнічні українці, проте для Костомарова, який приїхав 1833 року до Харкова і вступив на історико-філологічний факультет університету, українська мова була, за його визнанням, незнайомою. Ситуація, однак, змінилася швидко, і то кардинально: глибокому, органічному освоєнню Костомаровим української мови сприяло зближення його з представниками Харківської школи романтиків, захоплення фольклором, етнографією, інтерес до історії козацтва. Важлива роль у цьому процесі належала Срезневському. «Я став часто відвідувати його, і дім його зробився улюбленим місцем відпочинку та обміну думками», -- згадує Костомаров в автобіографії [1, 351]. М. Сумцов, посилаючись на ці слова, додає, у своєму переказі, ще одне зізнання: «...І[змаїл] І[ванович] сильно сприяв розвиткові в ньому прагнення до вивчення малоруської народності. З його допомогою Костомаров став вивчати малоруську мову, мало йому знайому, та малоруські повісті Квітки» (див. у: [24, 93]). Усе це спонукало до творчості, й у цей період у Харкові народжується український письменник Єремія Галка; під цим псевдонімом Костомаров пише та видає українською мовою збірку віршів «Українські балади» та «Вітка», історичні твори -- драму «Сава Чалий» і трагедію «Переяславська ніч». Наприкінці 40-х років у Київському університеті, куди його запросив М. Максимович на посаду професора російської історії, Костомаров увіходить до складу таємного слов'янота українофільського Кирило-Мефодіївського братства, пише програмну для товариства «Книгу буття українського народу»; наслідком усього цього був арешт, Петропавлівська фортеця, заслання до Саратова. У 60-ті роки, очолюючи кафедру російської історії в Петербурзькому університеті, Костомаров і далі бере участь в українському національному русі, разом із П. Кулішем і В. Білозерським він створює петербурзьку українську «Громаду», активно співпрацює із журналом «Основа». В умовах прийняття 1863 р. Валуєвського циркуляра Костомаров виступає ініціатором збору коштів на користь видання книг наукового змісту українською мовою. У статті 1863 р. «Правы ли наши обвинители?», призначеній для газети «Голос», але забороненій цензурою, він писав, адресуючись, за його визнанням, до М. Каткова: «Вам не нравится малорусское наречие, на здоровье вам. А нам оно нравится. Что же с этим делать? Предоставьте нам говорить на этом “гадком грубом жаргоне”, не мешайте нам любить его <...>, а вы себе оставайтесь с мнением о его “ничтожестве и испорченности”» [13, 144].

Російський учений, фахівець із російської історії, Костомаров включає в коло своїх наукових студій теми з минувшини України, пише капітальні праці про Богдана Хмельницького, про часи Руїни, Юрка Хмельницького, Павла Полуботка, Івана Мазепу. Єремія Галка належить минулому разом із харківським романтичним Sturm und Drang, але в історії залишається шляхетна постать російського вченого й українського письменника, постать, знакова для духовно-культурного пограниччя середини XIX ст.

У чому полягала значущість цього пограниччя як моменту в історії української літератури? В умовах тодішнього тотального імперського панування воно виявилося -- хоч і як це, на перший погляд, парадоксально -- реальним і реалістичним для конкретної історичної ситуації чинником (точніше -- одним із чинників) утвердження цією літературою своєї національної ідентичності, становлення її як однієї із самобутніх і самостійних європейських літератур. Процес відбувався в ситуації коекзистенційного переплетіння різних, часом суперечливих, тенденцій, розділення та інтеграції, фронтирного протистояння і творчої взаємодії національних традицій, ментальних особливостей, незрідка застарілих стереотипів і пересудів. Усе це набирало нетривіальних, «симбіозних» форм, складався феномен, який можна означити поняттям «етнокультурне пограниччя». Хтось із його представників виявляв живий інтерес до чужого, сприймаючи його як гідне уваги й поваги інакше, а іноді роблячи його своїм, або майже своїм. Інші, зберігаючи пієтет до чужого й віддаючи йому данину, а часом навіть залишаючись, непомітно для себе, у його обіймах, прагнули вийти -- і виходили -- у просторінь свого.

Якщо перейти від загальних міркувань до літературної конкретики, то слід відзначити той факт, що приклади звернення українських письменників XIX ст. до російської та інших мов знаходимо не тільки в західній (Галичина, Буковина) або східній (Слобожанщина, Харків) пограничних етнокультурних зонах. Полтавець Котляревський, із чиєю «Енеїдою» пов'язуємо початок нової української літератури, відомий також як автор російськомовних творів, зокрема, «Оды Сафо». Євген Гребінка, також полтавець, свій перший вірш («Рогдаев пир») надрукував російською мовою в харківському «Украинском альманахе», потім уславився українськими байками та «малоросійськими» приказками, які стали хрестоматійними; за петербурзьких часів Гребінка написав низку російськомовних романів і текст нині всесвітньо відомого романсу «Очи чёрные, очи страстные». «Петербуржець» і «казахстанець» Шевченко залишив кілька віршованих творів російською мовою та цілий корпус російськомовних повістей. Згадаймо під цим оглядом також Квітку-Основ'яненка, Гулака-Артемовського, харківських романтиків, іще П. Куліша, Максимовича, Костомарова, Бодянського, О. Стороженка. У галицькому пограничному сеґменті знаходимо польськота німецькомовні тексти в І. Франка, німецькомовні -- в Ольги Кобилянської та О.-Ю. Федьковича. Або цікавий приклад «зворотнього» порядку: етнічна росіянка Марія Вілінська, авторка російських романів і повістей, котра стала, під іменем Марко Вовчок, українською письменницею.

Емський акт, що його Олександр II підписав 1876 року в німецькому місті Бад-Емс, закріпив і доповнив основні положення Валуєвського циркуляра. Українське літературне поле на слобожанському пограниччі було, здавалося, зачищене з максимальною ретельністю. Так здавалося, та вийшло інакше. Розвиткові національного письменства імперські утиски, звісно, завдавали шкоди, але зупинити його вони не могли, українське слово виявило високий рівень опірності й життєвої сили.

1883 року в Харкові побачила світ збірка українських віршів «Ворскло». Її автором був Яків Щоголів, останній із харківських романтиків, який тихо доживав свій вік у невеличкому дерев'яному будинку в Харкові на Коцарській вулиці. За кілька десятиліть перед тим, на самому початку 40-х років, гімназист Щоголів надрукував у «Литературной газете» А. Краєвського елегію «Раздумье», а в «Отечественных записках» баладу «Канари», присвячену герою війни за незалежність Греції адміралові Костянтину Канарісу; до того періоду належить іще кілька російськомовних елегій. Пізніше, вже студентом Харківського університету, Щоголів виступає в кількох випусках альманаху «Молодик», близького до школи харківських романтиків, у різних випусках альманаху публікуються то російські, то ранні українські вірші молодого поета. Після двочи то трирічної перерви він на запрошення Амвросія Метлинського передає для «Южного русского сборника» кілька українських віршів, які, однак, із причин, нам достеменно не відомих, побачили світ лише 1860 р., і то не в «Сборнике», а в петербурзькому альманасі П. Куліша «Хата». У наступні десятиліття Щоголів багато сил і часу віддає державній службі, потім, вийшовши на демісію, він, пригнічений життєвими справами та родинними нещастями -- смертю сина і старшої дочки, живе, за спогадами молодшої дочки, Є. Шаховської-Брабант, «тихо, спокійно, монотонно» [39]. Пише він у ці роки небагато, тепер лише українською.

Негучну, перейняту натурфілософськими мотивами, народнопісенними інтонаціями, реліґійними настроями й метафізичною печаллю поезію Щоголева помітили й оцінили сучасники -- прихильники і знавці; по-справжньому критика осмислила цього автора після його відходу. Друга -- і остання -- поетична книжка Щоголева, «Слобожанщина», побачила світ 1898 року, коли шлях наймолодшого -- й останнього -- з поетів харківського романтичного кола завершився. У день, коли чорна валка з домовиною Щоголева рухалася харківськими вулицями на міський цвинтар, у книгарнях з'явилася його книжка в зеленій палітурці -- Богдан Лепкий порівнює її із зеленою гілкою, заготовленою самим поетом на свою домовину [19, 18].

До метафори домовини вдається -- в іншому контексті та з іншим значенням -- також Микола Зеров у статті «Непривітаний співець». За його словами, Щоголів «доніс до кінця століття» погляди й настрої харківських романтиків, він -- наче «живий пам'ятник на гробі давно минулої доби» [11, 66]. Певно, це сказано занадто категорично. Завершення діяльності Харківської школи романтиків не було її відходом у небуття. В останні десятиліття XIX століття в тому ж Харкові, на базі того ж університету й не без впливу ідей та прямої підтримки провідних представників школи, Срезневського й Костомарова, склалася її наукова «реінкарнація» -- Харківська лінґвістична школа.

Засновник і визнаний голова «Школи-2» Олександр Потебня був вихідцем із Полтавської губернії, гімназію закінчив у польському Радомі, але вся його наукова діяльність пов'язана з Харківським університетом і позначена печаткою харківського культурного та мовного пограниччя. Потебня ріс і формувався як учений в умовах російсько-української білінгвальності й у своїх дослідженнях спирався на діалог цих двох мов; при цьому, однак, у праці «Мова і народність» негативно висловлювався про двомовність, уважаючи, що вона «роздвоює коло думки», утруднює «досягнення цілісності світоспоглядання». Сам він чудово знав українську мову, високо поціновував її лінґвістичний і художній потенціал (до речі, перекладав на українську «Одіссею» Гомера, збереглися уривки). У листі до чеського філолога-славіста Адольфа Патери від 11 лютого 1886 р. Потебня пригадує свої «уроки малоросійської» дитячих літ, на хуторі бабусі, та підкреслює роль української мови у своєму формуванні як ученого: «Обставинами мого життя зумовлено те, що при наукових моїх заняттях вихідним пунктом моїм, іноді помітним, іноді не помітним для інших, була малоросійська мова та малоросійська народна словесність. Якби цей вихідний пункт і пов'язане з ним почуття не було мені дано та якби я виріс поза зв'язком із традицією, то, мені здається, навряд чи я став би займатися наукою» [23, 93] (див.: [40]). Водночас усі свої наукові та філософські праці він пише російською, ба більше, українську мову називає «малоросійською говіркою», а поняттям «російська мова» означує сукупність східнослов'янських мов.

Щодо літературного процесу, то «непривітаний», за визначенням Зерова, Щоголів був усе-таки не «пам'ятником минулої доби», а радше перехідною постаттю, котра означила спадкоємність духовно-національних інтенцій романтичної школи. Молодші сучасники та земляки Щоголева, слобожани-харківці -- Павло Грабовський, Архип Тесленко, Іван Манжура -- перші свої кроки в літературі робили, як і він, на культурному й мовному пограниччі: російськомовні вірші, публіцистичні та наукові статті, листування, переклади з російської класики. Подібно до Щоголева, вони із часом переходили -- сливе виключно, або принаймні з абсолютною перевагою, -- на українську.

Що ж відбувалося далі

Далі дискурс харківського етнокультурного пограниччя набуває -- принаймні на певний, і то чималий, відрізок часу -- переривчастого і драматичного характеру.

В умовах воєнних і революційних пертурбацій перших двох десятиліть ХХ ст. нормальний розвиток означених вище тенденцій порушується, починає домінувати стихія хаосу, на поверхню історичного процесу спливають випадкові, марґінальні, швидкоплинні факти та явища, втрачають чіткість кордони, межі, а разом і помежів'я, перехідні форми поступаються місцем перед стрибкоподібними. Харків тих часів -- реґіон підвищеної соціальної турбулентності, життєвий простір, через який навпереміну, а то й водночас, із різних сторін накочуються хвилі різного забарвлення -- «жовто-сині» з південного заходу, «білі» з південного сходу, «червоні» з північного сходу. На цьому пограниччі, у цій божевільній круговерті народжувався, поставав інакший Харків. «Був Харків слобід, хуторів і ремісників, -- писав 1948 року Юрій Шерех (Ю. Шевельов). -- Був Харків -- провінційне купецьке місто несходимої і безвихідно-сірої російської імперії. Тепер Хвильовий проголошує третій Харків, символ українського урбанізму. Здибленої і м'ятежної України. <...> Третій Харків -- Харків Хвильового і ВАПЛІТЕ, Курбасового “Березоля”, виставок АРМУ в залях колишнього монастиря, непримиренно палких диспутів у Будинку літератури ім. Блакитного на Каплунівській, Курсів сходознавства, українського студентства <...>» [42, 479--480]. Такий Харків стає центральним «персонажем» творів Хвильового, його друзів і колеґ (П. Тичина, М. Йогансен, І. Дніпровський, Т. Масенко, О. Копиленко), в українській літературі складається особливий «харківський текст» (див.: [37]).

Так було.

Проте було не так просто. Союзна влада не мала наміру миритися із цими «збоченнями», і за справу береться, засукавши рукава, «ГПУ». Починаються репресії, які після самогубства Хвильового 13 травня 1933 року набирають величезних масштабів. Українське культурне відродження входить в історію як «розстріляне».

Не просто все було й з інших, об'єктивних, причин. Ю. Шевельов, говорячи про «українізовані» харківські заводи, треба визнати, віддає данину ілюзіям своїх старших колеґ-земляків 20-х років. Насправді заводи не квапилися з українізацією, робітники, попри те, що більшість (хоча не абсолютну) в їхньому середовищі становили етнічні українці, були чималою мірою російськомовними, у кожному разі, не виявляли великої національної активності. Поготів це стосується значної частки міського населення, тих, хто належав до інших національних груп -- росіян, євреїв, вірмен, поляків, греків, також -- що з історичних причин було традиційним для Харкова -- російськомовних (такими вони себе позиціонували, насправді ж були «суржикомовними») українців. Ця лінґвота етнокультурна ситуація відображена у знаменитій комедії Миколи Куліша, центральний персонаж якої, харківський обиватель Мина Мазайло, за підтримки «тьоті Моті з Курська», міняє своє, на його думку, не дуже благозвучне українське прізвище на російське -- Мазєнін. Шевельов також навряд чи має рацію і тоді, коли створення в Харкові російського театру та російськомовної газети ставить в один ряд із репресивними акціями влади, спрямованими проти національного культурного відродження. Російський театр і газета самі собою -- природні атрибути етнокультурного пограниччя, яким був Харків, інша річ, які ідеологічні цілі переслідувала влада; перетворення українського «Березоля» з театру європейського ґатунку та рівня, яким він був під керівництвом Леся Курбаса, на провінційне етнографічне видовище було більш серйозною загрозою для української культури, ніж відкриття російського театру.

У наступні десятиліття ситуація на пограниччі «стабілізується», час від часу застійний «мир-та-спокій» порушується ідеологічними кампаніями та кадровими чистками в культурній сфері, боротьбою то з «провокаційними націоналістичними» закликами на зразок «любіть Україну!», то з космополітизмом, після чого все повертається на свої місця. Харківське етнокультурне пограниччя деструктурується, втрачає свою осібність і сенс. Так, у місті, як пам'ятаємо, функціонують український і російський театри, виходять російськомовні газета й альманах, а водночас газета й журнал українською, видавництво випускає книжки обома мовами. До місцевої письменницької організації входять українські й російські літератори, творчість двох представників обох груп (І. Муратов і В. Добровольський) симетрично відзначено сталінськими преміями. Усі ідеологічні норми дотримано, «віковічну дружбу» двох народів і культур продемонстровано.

А от пограниччя як духовного феномену і як креативного чинника немає, це, властиво, уже не пограниччя -- живе, з пульсуванням суперечностей та взаємовпливів, а конгломерат явищ, які існують в одному просторі одночасно й паралельно, сукупність формальних ознак. Неформальне українсько-російське мовне пограниччя функціонує на «низовому» рівні міського життя -- як прикмета повсякденного спілкування, побутової практики, як маркер культурних запитів, звичок, смаків різних груп населення. І «трендом» у пограничній ситуації доводиться визнати превалювання російськомовної стихії у сфері повсякденного культурного споживання. Це превалювання лише почасти складалося внаслідок об'єктивних соціально-економічних причин, а великою мірою під впливом цілеспрямованих заходів керівних органів партії та радянської влади -- заходів пропаґандистських, організаційних, кадрових, адміністративних. До характеристики цієї харківської ситуації (втім, не лише харківської, але наразі мовиться саме про неї) повною мірою пасує запропонований О. Сухомлиновим стосовно східних реґіонів України, передовсім до Харкова та Донбасу, термін «тигель культур» -- як означення «особливого типу культурного пограниччя» [35, 149]. Польська філологиня Гелена Красовська, авторка передмови до монографії О. Сухомлинова, щоправда, завважує, і то слушно, що цей термін «потребує більш докладного науково-теоретичного обґрунтування» [15, 8].

Зміни в суспільному житті оприявнюються вже у 50-ті роки, у наступному десятилітті вони стають реальним фактом духовно-культурного життя України, однією з визначальних прикмет доби. Шістдесятництво, зародившись на порубіжжі десятиліть як культурницький рух, швидко переросло в значущий ідеологічний чинник, в опозиційну силу, в дисидентство. Воно охопило всі сфери культури, та особливий резонанс викликало в літературному середовищі, бо зачепило таку дражливу сферу, як проблеми національної мови. Виступи В. Стуса, І. Світличного, І. Дзюби, Є. Сверстюка, Ліни Костенко, Д. Павличка, М. Руденка,

В. Симоненка, М. Вінграновського, І. Драча, авторитетних літераторів старшої Генерації -- Б. Антоненка-Давидовича і Г. Кочура сиґналізували про перехід на новий етап національного культурного відродження, спадкоємний щодо попереднього, розстріляного, та не забутого. На лінґвота етнокультурному пограниччі означуються зрушення в «український бік»; з'явилися нові, принципово важливі акценти, кореґувалися уявлення про цінності й пріоритети. До того ж, хоча процес у цілому був загальнонаціональним, однак у реґіонах він проходив із різною мірою охоплення та інтенсивності. У Харкові цей рух не був надто бурхливим; щоправда, створений 1956 року український літературний журнал «Прапор» друкував твори шістдесятників, статті про літературу 20-х років, про репресованих за сталінщини письменників; український театр шукав і зчаста знаходив шляхи до творчого продовження та розвитку курбасівських традицій, однак загальна конфігурація культурного пограниччя, співвідношення його компонентів, передовсім, мовних, тут суттю залишалися такими, як раніше.

Залишалися такими вони до 90-х років і початку двохтисячних, коли в нових суспільно-політичних умовах український вектор, якщо говорити в загальному плані, став домінантним в українській літературі. Така тенденція характерна і для тодішньої ситуації на харківському пограниччі, вона є очевидною, тож немає потреби зупинятися на подробицях. Крім, мабуть, одного цікавого й принципово важливого моменту, який стосується загалом української «пограничної» проблематики в сучасних умовах.

«...Сьогодні прийшла мода і потреба згадувати і помічати братів наших “менших” -- російськомовних письменників, які мешкають в Україні», -- пише харківський критик Ігор Бондар-Терещенко (див.: [5]). Тут не дуже вдало вжите слово «мода», а особливо зовсім уже недоречні єсенінські «брати наші “менші”» -- добре відомо, хто, згідно з офіціозною імперською ієрархією, вважався впродовж століть «старшим братом», а кого поблажливо йменували «молодшим». Але примітним є інше -- факт визнання досвідченим критиком, який перебуває не зовні, а в самій гущавині літературного життя реґіону, і критиком українським, українськомовним, -- визнання того, що в сьогоднішній Україні, конкретно -- у Харкові, місце російськомовного письменника в загальнонаціональному літературному процесі (а не в мітичному «русском мире») визначається насамперед -- і тільки -- естетичним рівнем і змістовою вагою його, цього письменника, творчості. Зі ЗМІ, з літературної преси відомо, як останніми роками зростає кількість російськомовних творів, що їх видають харківські видавництва.

Важливим є те, що найбільш цікаві твори російськомовних авторів, котрі живуть (або жили до недавнього часу) в Україні, дають критиці приводи та, головно, підстави для широких -- як позитивного, так і критичного плану, -- зіставлень та аналізу в контексті української літератури. Важливим є те, що виникає та реалізується на практиці потреба зближення різномовних і «різнореґіональних» письменників України, відбувається 'їхнє зближення не на словах, а у творчому процесі, наприклад, у колективному проєкті -- романі « ДНК », який об'єднав літераторів Харкова, Донбасу, Галичини та Волині. Важливим є те, що російськомовний журнал «©оюз писателей», який виходить у Харкові ось уже двадцять років, поширюється не тільки в межах слобожанськодонбаського пограниччя, а й у Києві та Львові, його можна побачити на полицях книгарень у Німеччині, Італії, Данії, США, Ізраїлі, де живуть російські письменники -- колишні харківці. Засновник і співредактор «©оюза писателей» Андрій Краснящих був ініціатором та одним з авторів публікації у Facebook (2 березня 2014 р.) заяви харківських російських письменників (серед них -- лавреати, шорті лонґлістери російських премій), котрі відкидають твердження московських ЗМІ про «утиск прав росіян в Україні». «Мы, русские писатели Харькова, -- наголошено в заяві, -- хотим, чтобы были услышаны и наши голоса: мы свободно, на работе и вне её, общаемся на русском языке, и с украинскими коллегами тоже...».

Донбаський сеґмент

Наважуся заторкнути й предражливу тему українсько-російського пограниччя, конкретно на Донеччині й Луганщині. Можу говорити лише про літературний аспект цього пограниччя. Чи багато ми знаємо про тривале співжиття в цих краях українського і російського літературного слова? Чи досліджена матерія цього співжиття, його історія і динаміка? А за цим -- і політичні, державні проблеми, і соціопсихологічні, і етнокультурні, і етичні...

Іван Дзюба

(Літературна Україна, 25 жовтня 2017р.).

.Чому під поширеною через Фейсбук 2 березня 2014 р. заявою харківських російських письменників, які рішуче відкидають твердження прокремлівських ЗМІ про «утиск прав росіян в Україні», відсутній підпис Володимира Рафєєнка, автора роману «Долгота дней»? Адже за своїм сенсом, патосом, за ідейною та моральною авторовою позицією цей твір стовідсотково суголосний із цією заявою, тож поза будь-яким сумнівом підпис міг би там бути; або скажімо так: якби ми його там побачили, то не знайшли б у цьому нічого дивного. Ситуацію можна пояснити лише суто формальною обставиною -- Рафєєнко не є харківським письменником, він письменник донбаський, хоча цей роман, написаний російською мовою, побачив світ -- факт, що його навряд чи можна сприйняти інакше, як знаковий, -- саме в Харкові [30] (Того ж року у Львові з'явився український переклад [29]).

Володимир Рафєєнко -- уродженець і корінний мешканець Донецька. У травні 2014 р. він був із тими, хто бив на сполох на дзвіниці Свято-Преображенського кафедрального собору в Донецьку в рамцях акції за мирний Донбас, тоді ще зоставалася надія. А в липні, коли в місто ввійшли озброєні люди (словами Рафєєнка, «бурятские танкистыотпускники»), він із родиною -- так само, як і деякі його колеґи-земляки, -- виїхав до Києва.

...Обострилось ощущение, -- розповідає письменник про перші місяці в статусі «переселенця», -- что меня не стало, убили по дороге в Киев, но Господь почему-то решил дать мне ещё пожить. Я умер, но почему-то живу. Меня нет, но я есть. Я хочу домой, но дома нет. Это длилось с полгода. А потом жизнь и книга, которую я начал писать, стали лечить [16].

Метафора смерті-відродження в цьому визнанні -- ремінісценція до передфінальних епізодів роману «Долгота дней». Три центральних персонажі -- професор-лазняр Сократ Ґредіс, литовець, який ніколи не бував у Литві, ще гульвіса марний, поет зі знаковим російським прізвищем Вересаєв і ще Ліза-Елеонора, віддалено схожа на Ґетеву Маргариту і водночас на Маргариту булгаковську. Ці персонажі проходять крізь своєрідний метафізичний тунель між смертю «от рук матрёшек цвета хаки» і «переселенським» життям.

«Долгота дней» -- роман зі складною структурою та гнучкою, рухливою системою засобів поетики. У ньому два різних текстових шари, що відбивають два ракурси в підході до зображуваного. Один шар, соціально-побутовий, реалістичний, подекуди не позбавлений натуралістичних рис, складають «казки»-новели Вересаєва -- фраґменти побаченого й пережитого в місті Z, відкинутого війною в якесь страхітливе іншобуття, насичені, ба перенасичені болем «натюрморты войны», зібрання моральних каліцтв, брехні, людських оман і самооман, трагічних і трагікомічних ситуацій. Другий шар тексту -- метафоричний, ігровий, із переходами у фантасмагорію, через яку відкриваються сенси та поетика замкненого простору -- метафізичної Лазні під назвою «П'ятий Рим», своєрідної мікромоделі деформованого війною міського простору. Тут відчутно резонують містичні сни Сковороди та гоголівські петербурзькі видива й примари, відгомони магічного реалізму Маркеса та позірної вірогідності Фолкнерової Йокнапатофи, а ще казкових мотивів (у «дорослих» версіях та інтерпретаціях) «старого доброго Андерсена». Синтез контрастних поетичних стихій, перетини часопросторових ракурсів -- вирішальний чинник реалізації авторового задуму роману як трагічної донбаської містерії в Україні XXI століття.