Українські інтермедії XVII-XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

УКРАЇНСЬКІ ІНТЕРМЕДІЇ XVII -- XVIII СТ.

В українській драматургії XVII -- XVIII ст. значне місце займають короткі одноактні комічні п'єси -- так звані інтермедії, або інтерлюдії. Назва «інтерлюдія», чи «інтермедія» (від лат. inter -- між, ludus -- гра, medium -- те, що знаходиться посередині), походить від того, що ці п'єси вставлялися між окремими частинами основної, серйозної драми. В ряді випадків зміст інтермедій був зв'язаний з темами, що розвивалися в основних п'єсах, здебільшого ж вони своїм сюжетом були незалежні від цих п'єс. Головне призначення інтерлюдій полягало в тому, щоб дати відпочинок і розвагу глядачеві, стомленому серйозною дією, яка розігрувалася в основній п'єсі. Теми основної дії були переважно релігійні або історичні, хоч інтермедії включалися іноді і в п'єси з світською тематикою.

Дійовими особами інтермедій були, як правило, персонажі з простолюду, що розмовляли кожний своєю народною мовою: українець -- українською, росіянин -- російською, білорус -- білоруською, в той час як основні, серйозні п'єси писалися своєрідною книжною мовою.

Українські інтермедії як драматургійний жанр виникли в зв'язку з розвитком інтермедій у стародавній польській драматургії, де в свою чергу позначився вплив побутової західноєвропейської драми, створеної на комічні і сатиричні сюжети, -- французьких фарсів, німецьких фастнахтшпілів, англійських інтерлюдій, італійської комедіа дель арте. Але за своїм змістом українська інтермедія є насамперед породженням тогочасного життя; вона широко використовувала мотиви і сюжети української народної поетичної творчості, а також матеріал популярної книжної анекдотичної і сатиричної літератури.

У польській рукописній поетиці 1648 р., озаглавленій «Poetica practica» і написаній латинською мовою, суть інтермедії визначається так: «Інтермедія є коротка дія, вигадана або справжня, що розігрується між актами комедії і трагедії. Вона складається з слів, предметів і осіб забавних, що освіжають увагу слухачів, і не належить до актів і сцен п'єси; ця дія зветься інтермедією тому, що завжди виконується між актами комедії і трагедії.

Немає потреби ставити інтермедії в зв'язок із змістом сюжету або дії комедії: вони можуть мати в собі дію зовсім окрему від дії комедії або трагедії. Однак добре класти в основу інтермедії зміст сюжету самої п'єси або ставити інтермедію в зв'язок з п'єсою. Деякі драматурги обходяться зовсім без інтермедії, але в саму обробку сюжету п'єси вносять сцени, рівносильні інтермедіям. В інтермедіях розробляються забавні і жартівливі історії, оповідання, анекдоти, витівки слуг, придворних, бідняків, лестунів та ін.; найкращими для інтермедій особами є сільські мужики, кухарі, кучери, що мріють про ученість, про політичну діяльність, майстерно і спритно обдурюють один одного або інших, -- одним словом, все забавне, що помітиш навіть в окремих людях, можна показувати в інтермедіях, в образі інших, однак, осіб, додержуючи пристойності. Особи інтермедій не мають відношення до дії самої п'єси, іноді, однак, вони можуть бути взяті з числа осіб, що належать до п'єси. Інтермедій у комедії може бути одна або кілька, навіть після кожного акту, крім останнього. Ці кілька інтермедій можуть або служити продовженням одна одної, тобто виконуються протягом всієї п'єси одними й тими ж особами, розвиваючи один і той же сюжет, або ж можуть не мати між собою ніякого зв язку, виконуватися після різних актів різними особами, обробляти різні сюжети...

Одні з інтермедій викликають сміх тільки словами, наприклад, коли виводяться наші сільські мужики, в уста яких вкладається латинська мова або які добирають вислови, що звучать подібно до латинської мови, або коли ці мужики намагаються наслідувати манери чи мову освічених людей, придворних, або навіть коли вони стараються висловлюватися чистою польською мовою; також коли ці мужики забавно описують що-небудь, наприклад який-небудь одяг і т. п., сніданок і т. п. В основі цих інтермедій лежать дії, що викликають сміх; такими є тонкі обмани, спритні викрадення, що їх роблять грабіжники, слуги тощо. В інших інтермедіях відіграють роль і забавні слова і дії; такими є сцени, де виступають лестуни, придворні, хитруни та ін» 1.

Цю характеристику суті інтермедії в основному можна застосувати і до української інтермедії.

У латинському курсі піїтики 1731 p. «Idea artis poeticae», що викладався в Твері і залежав від курсів, читаних у Києво-Могилянській академії, дається таке визначення суті інтермедії: «Комічний зміст інтермедій може з успіхом черпатися з життя ринку і трактирів, харчевень, і в зв'язку з цим актори можуть зображати шинкарів, кухарів, ковбасників, п яниць, дурнів, божевільних, глухих, сліпих, шахраїв, підлабузників або лестунів і до того ж губатих, патлатих, головатих, потвор, які вже самим своїм виглядом викликають сміх» 2.

Дуже коротке, побіжне визначення інтермедій є в курсі поетики 1736 -- 1737 рр. викладача Києво-Могилянської академії Митрофана Довгалевського, який писав про те, що в комедії, під якою він у даному разі розумів інтермедії, виступають персонажі незначні -- голова родини, литвин (білорус), циган, козак, єврей, поляк і вихідці з інших народів.1

До нас дійшла значна кількість українських інтермедій. З них інтермедіями у власному розумінні слова слід вважати такі: 1 -- 2); дві інтермедії до польської драми Якуба Гаватовича «Tragedia, albo wizerunk њmierжi przeswiкtego Jana Chrzciciela, przesіaсca boїego», поставлені разом з драмою на ярмарку в Кам'янці Струмиловій (Галичина) в 1619 р. і тоді ж у додатку до драми надруковані, як і драма, польським алфавітом; 3 -- 11) дев'ять інтермедій з рукописного Дернівського збірника кінця XVII - -- початку XVIII ст. (від дев'ятої інтермедії зберігся тільки початок); 12) «Играние свадбы» -- з драми про Олексія, чоловіка божого; 13) «Інтермедия на три персонЂ: баба, дЂд и чорт», що йшла за декламацією 1719 р. на Великдень; 14) уривок інтермедії до великодньої драми -- з того ж рукопису; 15 -- 19) п'ять інтермедій до різдвяної драми Митрофана Довгалевського «Комическое дЂйствіе», поставленої в Києво-Могилянській академії 1736 р.; 20 -- 24) п'ять інтермедій до його ж великодньої драми «Властотворній образ человЂколюбия божія», поставленої там же в 1737 р., -- всі інтермедії за списком першої половини XVIII ст.; 25 -- 28) чотири інтермедії (з загальної кількості восьми) до драми «Стефанотокос», 36) «ИнтермедЂя на три персони: смерть, воин и хлопец» -- за списком XVIII ст.; 29) інтермедія до тріумфального акту «Синопсис, или краткое видЂніе декламацій», поставленого в Тверській духовній Семінарії, -- за списком XVIII ст.; 30 -- 34) п'ять інтермедій до великодньої драми Георгія Кониського «Воскресеніе мертвых», поставленої в 1747 р. у Києво-Могилянській академії, -- за списком XVII ст.; 35) «Интермедиум жид из русином», найпевніше всього до різдвяної драми, -- за списком XVIII ст.; 36) «ИнтермедЂя на три персони: смерть, воин и хлопец» -- за списком другої половини XVIII ст.; 37 -- 39) три уривки інтермедій з рукопису Київського історичного музею -- за списком другої половини XVIII ст.; 40) інтермедія «Воскресенскіе стихы» -- за пізнішою копією кінця XIX ст.; 41) інтермедія «Rozmowa miкdzy polakiem i kowalem» -- за списком XIX ст.

Не дійшли до нас три інтермедії до драми Лаврентія Горки «Йосиф патриарха», згадка про яких є в кінці 1-ї, 3-ї і 4-ї дій,2 і чотири інтермедії до драми М. Козачинського «Благоутробіе Марка Аврелия».3 У драмі «Алексій, человЂк божій» після другої яви другої дії відзначено: «Ту игралище», але воно відсутнє. Можливо, воно й не було написане, і тут, очевидно, передбачалося вставити яку-небудь з інтермедій, що існували в репертуарі театру. Слідом за великодньою п'єскою, виданою І. Франком і В. М. Перетцом, йде позначка: «Intermedia wyczodyt» 4, але текст її відсутній.

В драмі «Ужасная измЂна сластолюбивого житія c прискорбным и тщетным», поставленій на московській сцені, що дійшла до нас в російському списку, який, очевидно, сягає до українського тексту, 1 відзначені дві інтермедії, що також у тексті драми відсутні.

Деякі п'єси, що їх окремі дослідники вважають інтермедіями, до таких у точному розумінні слова віднести не можна. Немає підстав залічувати до інтермедій комічні сцени українською мовою (дійшли до нас не повністю), які містяться в польській драмі «Comunia duchowna ss. Borysa y Hleba», як це зробив перший її публікатор в журналі «Киевская старина» (1894 р., № 7) М. Марковський і як слідом за ним вважають їх інтермедіями І. Стешенко 2, М. Возняк 3, Я. Гординський 4. Ці комічні сцени тісно сплетені з серйозними сценами даної драми на історичний сюжет, сплетені так, що в сукупності вони становлять композиційно і тематично єдине ціле. Вже через те, що сама драма починається з комічного епізоду (з втраченим початком; втрачений і кінець п'єси), комічні епізоди тут не можна вважати інтермедіями. Ще в середні віки у серйозну п'єсу навіть на релігійні теми вклинювались комічні, побутові мотиви, сцени з участю простаків -- простолюдинів, ненажер, п'яниць 5. Такі ж комічні сцени є, як відомо, і в трагедокомедії Феофана Прокоповича «Владимир», однак їх не можна відносити до інтермедій.

В зв'язку з сказаним може виникнути питання, чи слід відносити до інтермедій сцену «Играние свадбы» в п'єсі «Алексій, человЂк божій», як це роблять, наприклад, М. І. Петров, П. О. Морозов, О. І. Білецький. В. І. Рєзанов не схильний вважати її інтермедією, говорячи про неї, що вона лише побудована «на зразок інтермедій», але по суті тісно зв'язана з ходом п єси, «запроваджено її художньо до речі, бо як контраст ця втішна сцена підготує тим яскравіше враження дальших сцен, пройнятих зовсім іншими настроями та емоціями» 6. Не вважає її інтермедією, очевидно, і М. С. Возняк, судячи принаймні з того, що він її не згадує в своєму аналізі українських інтермедій.

Однак сцену «Играние свадбы» за всіма її особливостями слід розглядати як інтермедію. По-перше, вона виділена в п'єсі окремим заголовком і в кінці її є позначка «Конец игралищу первому», чого ми не бачимо в інших п'єсах, до яких входить побутовий елемент. Крім того, у другій дії п'єси, як вище сказано, мала бути друга побутова сцена інтермедійного характеру, судячи з позначки після другої яви: «Ту игралище».

З цього можна зробити висновок, що в обох випадках ми маємо справу з вставними сценами. По-друге, «Играние свадбы» супроводиться музикою, танцями і завершується суперечкою і бійкою селян. Така дія характерна саме для інтермедійного жанру. По-третє, сцена закінчується зверненням найменш п'яного селянина до глядачів, яких він просить вибачити за негідну поведінку своїх товаришів по чарці. Нарешті, перший слуга Євфіміана, словами якого відкривається сцена, запрошує на весілля знатних панів, після нього виступає другий слуга, що запрошує на весілля селян. Але на запрошення відгукуються тільки селяни, а про участь у весільному бенкеті панів нема ніяких згадок. Це ще раз, ми гадаємо, свідчить про вставний характер сцени.

Віддалене відношення до українських інтермедій має інтермедія, озаглавлена «Tatarzyn poyma niemca», яка написана польським алфавітом і долучена до польської п'єси «Wіadysіaw Jageііo» 1. У ній татарин говорить ламаною українсько-білоруською мовою, а німець -- ламаною польською з домішкою німецької. M. C. Возняк згадує про неї в огляді українських інтермедій 2, хоч і недосить ясно застерігає: «До інтермедій, які для на-. шого огляду не мають ніякого значення, належить інтермедія «Татарин зловив німця» (очевидно, M. C. Возняк має тут на увазі літературну якість цієї інтермедії). Я. Гординський вважає, що до частково українських творів можна віднести інтермедію «Tatarzyn poyma niemca» 3. Але інтермедія ця, мабуть, більше відноситься не до українського, а до польського театру, і сам видавець цієї п'єски -- В. М. Перетц залічує її до польських інтермедій.

Не може бути названа інтермедією п'єса на популярний у старовинній літературі сюжет про багача і Лазаря, опублікована І. Франком та В. М. Перетцом 4. У ній відсутній звичайний в інтермедіях комічно-побутовий елемент, п'єса пройнята серйозним змістом. Незвичайні для інтермедії такі її дійові особи, як Ангел, Душа багача, Музика. Перед нами скоріше драматичний діалог, який, очевидно, призначався для декламації, а не для сценічного виконання. До інтермедій вперше причислили п'єсу про багача і Лазаря В. М. Перетц 5 і М. І. Петров 6, потім, слідом за ними, хоч і недосить впевнено, -- М. Возняк 7 і Я. Гординський 8.

Неправильно залучати до інтермедій також уривок діалога «Разговор» пастырей», який був вперше виданий за рукописом XVIII ст. В. М. Перетцом 1. (До інтермедій відносить його Я. Гординський 2). В. І. Рєзанов цілком правильно зазначив, що тут ми маємо справу з обробкою частини одного з епізодів різдвяної драми, схожого зі сценою пастухів у різдвяній драмі Дмитрія Ростовського 3.

Не можна вважати інтермедіями і сатиричні діалоги священика Некрашевича «Ярмарок», «ИсповЂдь и «Замысл на попа» 4: діалоги ці призначалися не для виставляння на сцені, а лише для читання. Ніяких ремарок, що вказували б на сценічне виконання, у цих „діалогах нема. Можна навіть заперечувати проти залучення цих діалогів до драматичних творів у власному розумінні слова 5.

В. М. Перетц опублікував також «Интермедий на рождество Христово» 6, але ця п'єса, записана в XVIII ст. дяком Іваном Даниловичем, безперечно відноситься до репертуару вертепної драми, що посередньо відзначає і сам її видавець, говорячи про її «помітний зв'язок з різдвяною вертепною виставою» 7.

Найстарішими українськими інтермедіями, що дійшли до нас, є дві інтермедії 1619 р. до польської п'ятиактної драми Якуба Гаватовича про смерть Іоанна Хрестителя. Перша з них призначалась для постановки після другої дії трагедії, друга -- після третьої. В обох інтермедіях дійовими: особами є селяни -- одні з них простакуваті, легковажні, інші -- хитрі, спритні, розумні, які легко обманюють перших. В першій інтермедії жертвою спритного бідняка Климка є недалекий багач Стецько. Він хвалиться своїм багатством і обіцяє облагодіяти свого співбесідника, коли той, ставши його наймитом, справді виявиться таким здібним звіроловом, яким себе рекомендує. Климко не тільки дістає обманом гроші у багача Стецька, продавши йому в мішку кота замість лисиці, але й підмовляє його розбити власні горшки. Климко вкрив ці горшки одежею і травою, сказавши Стецькові, що там лежить його ворог. Коли Стецько побив горшки, Климко знущається з нього і йде далі, шукаючи, кого б ще обдурити. Як і в багатьох інших жартівливих творах, що вийшли з демократичного середовища, спритний, тямущий і меткий бідняк хитро вигаданими штуками бере верх над дурнуватим і наївним багачем.

У другій інтермедії до драми Гаватовича єдиний пиріг, знайдений двома голодними селянами, до яких в дорозі пристав третій, повинен дістатися за умовою тому, хто, заснувши, побачить кращий сон. Один селянин бачить себе в раю, де його вдосталь нагодували. Другий бачить себе в пеклі, де він мучиться серед інших грішників і звідки уже не повернеться на землю. А третій, почувши про сни перших двох селян, говорить, що ангел підняв його за чуба на небо, потім підвів до пекла, і обидва його супутники звеліли йому з'їсти пирога, бо їжа більше їм не потрібна. Обидва обдурені і розгнівані селяни проганяють свого випадкового супутника шахрая.

Сюжети обох інтермедій, як вказано було Драгомановим 1, мають паралелі у творах книжної літератури (історія про Уленшпігеля для першої інтермедії, повість з «Римських діянь» для другої; обидві були перекладені польською мовою не пізніше початку XVII ст.). Існує й запис української казки на сюжет другої інтермедії. Взагалі обидві інтермедії до драми Гаватовича, особливо друга, написані на сюжет, дуже поширений в стародавній світовій літературі. Однак справа не в сюжеті, використання якого не позбавляє твір художньої самостійності, а в національному його трактуванні, в зображенні побуту певного народу, характерів. Обидві інтермедії до драми Гаватовича відзначаються всіма рисами української національної своєрідності і самостійності в зображенні дійових осіб, їх поведінки, в самій побудові сюжету, художніх деталях, що супроводять дію.

У першій Інтермедії привертає увагу насамперед жвавість діалогу, гострота його побудови, велика динамічність дії, реалізм у зображенні побутових подробиць (перелік страв, що їх збирається варити Стецько, показ того, як торгується Стецько з Климком під час купування мішка, в якому повинна бути лисиця). Добре змальовані характери обох селян, вдало відтворена їх мовна характеристика. Комізм інтермедії виявляється і у витівках Климка, і в розгубленості та прикрощах обманутого Стецька, і в удаваному співчутті його горю з боку Климка.

Друга інтермедія, сюжетний кістяк якої близький до сюжетної схеми повісті з «Римських діянь», має чимало таких реальних подробиць українського бенкетного столу в небесних володіннях і таких описів мук різних мешканців пекла, які ми не знайдемо ні в книжках, ні в фольклорних паралелях до інтермедій.

У зв язку з сказаним слід зауважити, що Драгоманов, надаючи першорядного значення сюжетній схемі обох інтермедій і не звернувши уваги на оригінальну, суто українську творчу розробку цієї схеми, значно применшив властивий їм національний елемент.

Чи був Гаватович, автор драми про смерть Іоанна Хрестителя, також і автором доданих до неї двох інтермедій? Драгоманов, який вперше їх опублікував, не сумнівався в цьому, вважаючи до того ж, що Гаватович був людиною західної культури, найпевніше католик, тобто поляк. Міркування Драгоманова щодо належності інтермедій Гаватовичу повторив і О. Огоновський 1. Гаватовича вважав автором інтермедій і Франко 2. Не сумнівався в цьому також М. Павлик, який здійснив критичне видання їх і подав виклад біографії Гаватовича та літературної його діяльності 3. Після розвідки Павлика не лишається ніяких сумнівів у тому, що Гаватович був поляк і до того ж католицький священик, яким він став незабаром після написання своєї драми. Він закінчив Ягеллонську академію в Кракові з ступенем бакалавра і був типовим представником польської культури. Під час написання своєї драми він працював народним учителем в Кам'янці Струмиловій. Тут, як і в інших місцях, де він жив, Гаватович мав можливість спостерігати життя українського населення. В написаних ним, як гадає Павлик, інтермедіях народна українська мова має чимало полонізмів і трохи елементів тогочасної актової української мови з домішкою білорусизмів. В сані священика Гаватович написав ряд церковно-богословських творів польською мовою, за винятком одного, написаного по-латині.

Звернення. Гаватовича до української мови Павлик пояснює тим, що Гаватович виховувався на традиціях польської літературної культури, яка подібно до всієї західноєвропейської літературної культури починаючи з часів Відродження не цуралась простонародної мови. Цю обставину, що зачинателем світської української драматургії був не українець, а поляк, та ще в часи тодішніх релігійних і національних сутичок між поляками і українцями, Павлик пояснює тим, що українські літературні діячі тоді зайняті були обороною православія і до того ж вдавалися до церковної мови. А Гаватовичу тим легше було користуватися простонародною українською мовою, що він, як католик і поляк, не був прихильним до тодішньої церковної і літературної української мови. Західноєвропейська освіта і добре знання місцевих умов дали, на думку Павлика, змогу Гаватовичу створити яскраві зразки тогочасної мови, побуту і поглядів українських селян.

Коли погодитися з наведеними міркуваннями Павлика, то, всупереч його остаточним висновкам, інтермедії до драми Гаватовича про смерть Іоанна Хрестителя, логічно кажучи, довелося б віднести не до української, а до польської літератури 4.

В авторстві Гаватовича як творця інтермедій при трагедії про смерть Іоанна Хрестителя не сумнівався і П. Г. Житецький, який гадав, однак, що Гаватович був галицьким українцем (русином). «Гаватович, русин походженням, -- пише він, -- був учителем не в братській православній школі, а в одній із католицьких польських шкіл, в яких уже у другій половині XVI ст. писалися інтермедії на теми з народного життя, з дійовими особами з простолюду, простонародною мовою мазурською, русинською і т. п. Можна думати через те, що інтермедії Гаватовича були плодом шкільної теорії, яка панувала в польських школах, а не того національного руху, який спонукав малоруських письменників користуватися цією теорією для своїх цілей» 1. І тут же Житецький вказує номери трьох рукописів Петербурзької Публічної бібліотеки з драматичними творами латинською і польською мовами, з вставками комічного змісту білоруською мовою, а також посилається на згадану нами вище польську драму «Comunia duchowna ss. Borysa y Hleba», в якій «побутові сцени, очевидно, південно-руською мовою, ідуть через усю драму, не виділяючися з неї».

Усе сказане Житецьким відносно інтермедій до драми Гаватовича примушує думати, що Житецький в усякому разі не схильний був безперечно відносити інтермедії, що їх він приписував Гаватовичу, до творів української літератури.

Але ще в 1883 р. при першому виданні інтермедій до драми Гаватовича в журналі «Киевская старина» редакція, ставлячи питання про те, хто був їх автором і до якої національності він належав, висловилася в тому розумінні, що драма, очевидно, була написана польською мовою іншим автором, а інтермедії були долучені до трагедії у відповідності з смаками народу 2.

Торкаючись цих самих інтермедій і вказуючи, що деякі дослідники, «незважаючи на те, що ці п'єси походять з польської школи, бачать у них зразки південно-руської драматичної літератури», П. О. Морозов вважав, що «цьому поглядові не можна зовсім відмовити в обгрунтованості» 3. За словами Морозова, польська і українська література перебували в стані якнайбільшої взаємодії, зумовленої історичною долею польського і українського народів і тим, що в південній Русі не тільки в XVII, але й навіть у XVIII ст. польська мова поряд з латинською панувала в школах і в учбовій літературі, що південноруська літературна мова в той час являла собою суміш польської мови з українською або білоруською народною мовою. Зарахування інтермедій типу тих, які додані до трагедії Гаватовича, до української драматичної літератури виправдовується, на думку Морозова, тим, що авторами їх могли бути українські учні польських шкіл, які прекрасно знали народну мову, та й зміст таких інтермедій взятий не з польського, а з українського життя.

Слідом за Житецьким І. Стешенко вважав, що автором інтермедій до трагедії Гаватовича був русин, тобто галицький українець, про що свідчить мова інтермедій, якою рідко хто міг володіти, крім українця. Але немає підстав, з погляду Стешенка, гадати, що автор їх був неодмінно учителем у польській школі і одночасно з інтермедіями написав і польську трагедію: перші, бувши цілком самостійними, могли бути додані до другої, також цілком самостійної 1.

Українцем, але таким, що пройшов польську школу, вважав автора інтермедій при трагедії Гаватовича і В. І. Рєзанов 2.

Таким чином, поставлене було питання, чи не є Гаватович автором тільки драми про смерть Іоанна Хрестителя і чи не належать інтермедії при ній іншій особі, притому українцю за походженням. Найбільш певно розв'язує це питання M. C. Возняк 3. Він звертає увагу насамперед на те, що в заголовку видання 1619 р. драми та інтермедій іменем Гаватовича позначено лише написання драми, а щодо інтермедій сказано тільки, що вони «przydane», тобто додані до драми, без певної вказівки їхнього авторства. Крім того, після першої і четвертої дій драми ідуть сцени, в яких виступають чорти. Ці сцени позначені словами «miasto intermedium», тоді як українські інтермедії вміщені після тексту драми, а не після другої і третьої дій, де вони мають розігруватись. Судячи з окремих написань у тексті інтермедій, Возняк гадав, що цей текст написаний був спершу кирилівським алфавітом і потім транскрибований Гаватовичем -- при його драмі -- латинським. Факти свідчать, що діалоги не були новиною в українських школах, починаючи з віршів Памви Беринди 1616 р., які декламувалися учнями львівської школи Ставропігійського братства.

Возняк вважає найбільш правдоподібним, що з інтермедіями, доданими до драми Гаватовича, справа стоїть так само, як і з піснею про козака і Кулину, доданою до брошури Яна Дзвонковського 1625 p. «Seymu walnego artykuіуw szeњж». Як пісня вона співалася раніше, ніж потрапила в друк, так же само, на думку Возняка, інтермедії, додані до драми Гаватовича, могли бути відомі ще до публікації. Автором їх, як припускає Возняк, міг бути один з студентів Ягеллонської академії або якої-небудь іншої польської школи, українець, що мав літературний талант.

Нарешті, питання про авторство Гаватовича щодо інтермедій торкнувся Я. Гординський 4. Вказавши, що, за припущенням дослідників, вони навряд чи належать перу Гаватовича, -- про це свідчить не тільки помилкова де-не-де транскрипція українських слів латинкою, але й не зовсім однорідна мова обох інтермедій, -- Гординський, однак, вважає дуже можливим приписати ці інтермедії Гаватовичу, оскільки друга інтермедія переповнена полонізмами, неможливими в устах українця.

Але дозволено запитати -- чому ж один і той же автор в одному випадку пересипав свою інтермедію полонізмами, а в другому -- не зробив цього в такій же мірі? Само собою напрошується при цьому припущення, що інтермедії належать двом авторам. Справді, у другій інтермедії полонізмів більше, ніж у першій, але своїм характером вони в основному подібні в обох інтермедіях. Твердження, що занадто полонізована мова неможлива в устах українця, недосить переконливе; беручи до уваги виникнення обох інтермедій на території Західної України, де вплив польської мови на українську був особливо великий, не доводиться дивуватись, що воно відбилося на мові українця, притому такого, що пройшов польську школу.

Ми маємо, таким чином, досить підстав для того, щоб приписувати інтермедії, додані до драми Гаватовича, не йому, а кому-небудь з українських авторів, і тим самим відносити їх не до польської, а до української літератури. Не може бути сумніву в тому, що далеко не завжди автор основної драми був у той же час і автором інтермедій, що відносяться до неї. Істотне значення має й те, що авторитетні дослідники польського театру і польської драматургії, за винятком О. Брюкнера 1, не включали інтермедій до драми Гаватовича в репертуар стародавнього польського театру 2.

Інтермедії до драми Гаватовича заслуговують на особливу увагу не тільки тому, що вони є хронологічно першими українськими інтермедіями, але й тому, що вони своїми літературними якостями перевищують деякі пізніші інтермедії.

Близькі за часом свого виникнення до найраніших інтермедій є інтермедії з Дернівського збірника. Очевидно, створені вони в тій самій місцевості, що й інтермедії до драми Гаватовича, можливо, в тій самій Кам'янці Струмиловій, років через п'ятдесят після них. Більшість цих інтермедій має анекдотичний характер; типи, виведені в них, дещо шаблонніші і менше відбивають специфічні особливості українського побуту та психічного складу українців, ніж інтермедії до драми Гаватовича. Дійові особи інтермедій Дернівського збірника -- українські селяни, цигани, євреї, студенти.

Проте ці інтермедії відзначаються дуже жвавою, хоч і грубуватою дією і, безперечно, викликали великий інтерес тогочасного глядача. Дія цих інтермедій будувалася здебільшого на забавних «qui pro quo», звичайною розв'язкою яких була бійка персонажів. В деяких інтермедіях Дернівського збірника ми знаходимо ситуації, подібні до тих, які є в інтермедіях польських. Така, наприклад, друга інтермедія на сюжет про селянського сина, якого батько віддає в науку 1, або інтермедія восьма, де одним з епізодів є примусовий продаж русином палиці (кия) єврею 2.

Не тільки в інтермедіях Дернівського збірника, а і в інших українських інтермедіях, як і в деяких польських і російських, виступає фігура єврея. Однак єврей тут є не стільки представником своєї національності, скільки представником експлуататорського прошарку: він постійно виступає або орендарем, або шинкарем. Буває, що цей класовий антагонізм між простим селянином і євреєм-шинкарем набирає релігійного забарвлення, -- про такий релігійний вияв класової боротьби в давні часи писав Енгельс, -- і виливається в форму, наприклад, суперечки про те, чия віра краща, що супроводиться взаємним вириванням волосся з бороди при переліченні своїх свят євреєм і українцем. Торжествує при цьому українець, бо у нього свят виявляється набагато більше, ніж у єврея. В даному разі ми маємо справу з досить поширеним у європейських літературах мотивом суперечки про перевагу віри у різних народів. Тут слід підкреслити, що в інтермедіях часто зустрічаються слова жид, лях, мужик. У давні часи вони не мали ніякого образливого відтінку і просто вживалися у значенні єврей, поляк, селянин.

У Дернівському збірнику виділяються третя і четверта інтермедії, в одній з яких фігурують німець і хлоп, а в другій -- козак, поляк і німець.

У третій інтермедії нахабний і хвалькуватий німець, що говорить ламаною польською мовою з невеликою домішкою німецьких слів, зустрівшись з українським селянином, хоче поживитися всякими українськими ласощами -- маслом, білим хлібом. Але їх нема в господарстві селянина, що живе на сухому хлібі і холодній воді. Німець обурений тим, що хлоп пропонує йому їсти сухий хліб, і, лаючись, загрожує побити його нагаєм і шпагою. Хлоп спокійно і з гідністю вислухує погрози німця і, в свою чергу, обіцяє побити його ціпом, яким молотять хліб. Німець хвастає уявними перемогами своїх співвітчизників над татарами під Кам'янцем-Подільським, але хлоп викриває його хвастощі. Він нагадує йому, як німці злякалися при зустрічі з татарами, що насправді перемогли німців, б'є його ціпом, але, по своїй добродушності, потім підіймає німця, пропонує йому помиритись і, взявши його за руку, виводить.

У цій інтермедії теж досить чітко дає себе знати соціально-політичний і національний момент: бідний український селянин протестує проти чужоземного засилля, проти знахабнілих недругів своєї батьківщини.

Як догадується Я. Гординський, четверта інтермедія Дернівського збірника належить тому самому авторові, що й попередня. У ній козак, що навчився латини, з самою лише палицею в руках виступає в суперечці зі своїми як слід озброєними політичними ворогами -- паном-поляком і паном-німцем. У взаємних суперечках і сварках козак відзначається особливим завзяттям і бере верх над своїми противниками. У сценічному виконанні тут відбувалася жвава битва, де селянин схрестив свою палицю із шляхетською шпагою, ця інтермедія теж досконала. Її, безперечно, дивилися з неослабною увагою. Інтермедія закінчується поздоровленням з світлим святом, з чого слід зробити висновок, що вона, як і деякі інші інтермедії цього збірника, приурочувалась до великодня.

Персонажі інтермедій Дернівського збірника говорять українською мовою, польською, іноді з домішкою дуже перекрученої німецької, псевдоциганської, а один раз пускається в хід і латинь. Євреї говорять українською мовою, іноді з домішкою полонізмів, незмінно при цьому шепелявлячи. Комізм у цих інтермедіях, як і в ряді інших, досягається, між іншим, тим, що персонажі перекручують слова.

До числа українських інтермедій, як сказано вище, повинно бути віднесено і «Играние свадбы», включене в п'єсу «Алексій, человЂк божій», яка була поставлена в Києво-Могилянській академії в 1674 р. на честь царя Олексія Михайловича, в день його іменин 17 березня. В інтермедії виступає батько Олексія Євфіміан і слуги, що діють і в основній п'єсі, а також селяни, запрошені від імені Євфіміана на весільний бенкет. Селяни повідомляють один одного, що їх запросили на весілля. Один з них дуже похвально говорить про Євфіміана, який, коли з'являються селяни, вітає їх, розпоряджається бенкетом, музиками. Селяни приносять йому подарунки -- курку, хліб, качку, яблука і п'ють вино, вітаючи свого господаря -- Євфіміана і один одного. Вони танцюють під музику, напиваються, галасують, сваряться і б'ються один з одним, поки їх не спиняє один з селян, що впився менше за інших, і просить у глядачів вибачення за поведінку своїх односельчан.

Інтермедія відзначається реалістичним стилем, природністю і правдоподібністю розмов і поводження селян, жвавістю і невимушеністю діалогу, динамічністю. Не може бути сумніву, що «Играние свадбы» написано тим самим автором, що і вся п'єса «Алексій, человЂк божій».

Інтермедія «Баба, дід і чорт», що йде в рукопису за діалогом, озаглавленим «Проліог на Воскресеніє Христово» і написаним 1719 р., -- це моторошний передсмертний танок п'яних діда і баби, очевидно, беззубих, бо вони говорять шамкаючи. Призвідницею п'янства є баба, яка частує діда горілкою. Обоє вони шукають музиканта або співця, під музику чи спів якого могли б танцювати. З'являється чорт. Він пропонує свої послуги і попереджає, що тим, хто танцює під його музику, уготоване пекло. Однак це не лякає діда й бабу. Обоє завзято танцюють під звуки музики чорта і його пісню, що знову віщує танцюючим пекло. Але пекла старі не бояться; обіцяючи чортові добре заплатити за його гру, вони говорять, що люблять тепло і запитують, чи будуть в пеклі горілка й пиво. Пиво там, за словами чорта, як смола, багато сірки і всього вдосталь. Чорт жене діда й бабу в пекло після того, як сам дід пропонує чортові провести їх туди.

У цій інтермедії нема певно окреслених характерів. Інша річ -- інтермедія до великодньої драми, яка дійшла до нас лише в дуже невеликому уривку в тому самому рукопису, що й інтермедія про бабу, діда і чорта. Інтермедія барвисто передає суперечку п'яного чоловіка з його дружиною, Чоловік повертається додому без паски, за якою, очевидно, послала його жінка. Це роздратовує жінку, бо вона до того ще й ревнує його до якоїсь Каски (Катерини). Чоловік загрожує її «києм лоскотати». Жінка дає чоловікові суворого відкоша і сама загрожує побити його києм. Чоловік виходить, а жінка скаржиться сусідам на те, що всі чоловіки отак звикли робити: якщо хто їх розгніває, вони помщаються дружині; нап'ється з корчмі, а на бідну жінку нападає; не встигне сісти, повернувшись звідти, зразу ж накидається на жінку, щоб дала йому їсти. Хоч який короткий цей уривок, в ньому уловлюються типові риси персонажів і риси побутової обстановки. Згадаймо в цьому зв'язку, наприклад, численні народні пісні про «мужа-пияка», і ми побачимо, що і фольклор і інтермедії в багатьох випадках близькі за своєю образною системою, типами, образами. Першопричина цієї близькості -- спільне джерело творчості -- реальне життя.

Інтенсивний розвиток української інтермедії зв'язаний з розвитком шкільної драми. Учитель піїтики Києво-Могилянської академії ієромонах Митрофан Довгалевський написав різдвяну драму «Комическое дЂйствіе» і великодню драму «Властотворній образ человЂколюбія божія». До кожної з цих одноактних п'єс приурочено по п'ять інтермедій, що перегукуються з окремими явами тієї і другої п'єси.

Більша частина з десяти інтермедій до драм Довгалевського являє собою побутові сценки. Комізм інтермедій досягається самими образами персонажів і тими ситуаціями, в які вони потрапляють, а також часто їх ламаним різномовним каліченням української, білоруської, російської, польської, циганської, румунської мов, лайкою і перекрученням окремих слів, які незрозумілі тим, до кого вони звернені. Цікавість цих, як і взагалі всіх, інтермедій, вплив їх на глядачів в значній мірі зумовлювались їх зовнішньою динамічністю, частою зміною епізодів.

В інтермедіях до драм Довгалевського виступають персонажі різних національностей і різних соціальних верств та майнового стану. Поряд з українцями (селяни, козаки, студенти-пиворізи) тут є литвини (білоруси), цигани, поляки (зубожілі шляхтичі, поміщики, ксьондзи), євреї (орендарі, шинкарі, торгаші), «москаль», румун, грек. В одній з інтермедій фігурує чорт. Незмінно в позитивному світлі виступають козак і «москаль», так само незмінно негативно -- шляхтич-поляк, єврей-торгаш, шинкар і орендар, шахраюватий циган.

Ось перед нами у першій різдвяній інтермедії польський шляхтич-астролог. Своє шляхетство він успадкував від матері, що народила його в дівоцтві. Через неї він, за його власною рекомендацією, одержав розум Катона і хоробрість Гектора. У нього мудра голова, він знає, що діється і на небі і в пеклі, але нема у нього щасливої долі; він бідний, погано одягнутий; єдине його майно -- підзорна труба. Двоє селян-українців, білорус (литвин), циган, знущаючись над ним, перекручують його слова, ображають його, підозрюючи в корисливих намірах, а потім віднімають у нього підзорну трубу і проганяють. Не випадково висміюваний астролог виявляється поляком-шляхтичем; тут відбилося вороже ставлення до польської шляхти з боку експлуатованого нею простолюду України.

У четвертій різдвяній Інтермедії на ярмарку з являється український селянин з орендарем. Спочатку селянин лає орендаря, потім доручає йому купити на ярмарку різний крам. Без усякого зв'язку з попередньою сценою приходять три ксьондзи, що належать до трьох католицьких орденів. Єврей-орендар пропонує їм горілку. Один з ксьондзів платить за неї дрібною монетою і говорить при цьому, що вони не такий народ, як «схизма проклята» (тобто православні). З'являється «москаль», що зневажливо поводиться з ксьондзами, перекручує їхні польські слова, а потім запрягає їх у віз і наказує везти себе до Броварів або до Полтави, де їх відпустить пастись на хорошій отаві. Ця інтермедія нижча в історико-літературному відношенні -- тут мало історично-побутового матеріалу, важко зрозуміти причини такої чи іншої поведінки персонажів.

Друга інтермедія до різдвяної драми Довгалевського починається з оповідання про загадковий сон простодушного, забобонного селянина. Йому приснився янгол з рогами, що просить подивитись, яке чудо діється на небі. Селянин бачить там, як величезна зірка б'ється з Місяцем. Місяць не пускає її, а вона преться на мужика, той лякається, хреститься, молиться богу, лізе до порога. Його хапає за руку свиня і кидає додолу, з правої ноги його спадає постіл. Навколо грім, блискавка, вся хата трясеться. Селянин обіцяє віддати свою останню корову тому, хто відгадає цей сон. Він звертається по допомогу до сусідів-селян, але ті неспроможні це зробити. Вони кличуть бабу, яка тлумачить сон в хороший для селянина бік: сон віщує урожай, народження дітей, які будуть його підпорою в старості. З'являється циганка, що підслухала оповідання селянина про його сон, і розповідає цей сон, ніби сама вгадала, а тим часом витягає з-за пазухи селянина хустку. Селяни хочуть побити її, повести на суд до війта і забити в колодки, але шахрайку визволяє її чоловік-циган.

У п'ятій різдвяній інтермедії виступає простодушний єврей-орендар, у якого вкрали кобилу. З допомогою грека йому вдається купити у молдаванина-волоха свою кобилу, але її у нього віднімає шахрай-циган, який з лайкою нападає на єврея, загрожує побити його і заявляє, що ця кобила належить йому, циганові, і в нього вкрадена. Грек говорить то ламаною українською мовою, то макаронічною грецькою, волох -- ламаною румунською.

У першій інтермедії до великодньої драми Довгалевського перед нами двоє селян-звіроловів, які шукають, де б їм поставити в лісі тенета. Один з них засмучений тим, що ліс став тепер бідніший на звірину, ніж був раніше. Життя його нещасливе. Жінка лає, діти кричать. Якщо так буде і далі, він кине жінку й дітей і сам піде світ за очі. Очевидно, для пожвавлення дії між обома селянами починається сварка, яка ось-ось перейде в бійку. Їх мирить третій селянин. Тенета поставлені, і в них потрапляє литвин (білорус), що йшов мимо. Думаючи, що в тенета попав звір, селяни убивають литвина, але два його сини, що приходять в цей час, оживляють батька з допомогою жаби. Воскреслий литвин розповідає, що він бачив на тому світі. Серед іншого він побачив там святих, які молотять на току, і апостолів Петра і Павла, які носять снопи. На сцену виходить ксьондз. Він запитує, як живеться на небі їхньому папі. Литвин відповідає, що папа не на небі, а в пеклі, де він носить дрова, а біля нього скакають і граються чорти, підганяючи його дубцями.

Як бачимо, окремі епізоди інтермедії мають випадковий зв'язок. Весь розрахунок автора зводиться тут до того, щоб показати цікаве і комічне, за його думкою, видовище, не турбуючись про яку-небудь внутрішню його єдність. Як і в інших інтермедіях, комічний прийом полягає, між іншим, у тому, що в репліці одного персонажа перекручуються слова другого: на запитання ксьондза: «Kiedy їes byі na niebie, zmow, co siк tam dzieie?» литвин відповідає: «Брешеш ти! там всіо святцЂ, то в піекле зладзіес!».

Інтермедія ця привертає увагу різким антипапським спрямуванням. Папу, якого католики вважали намісником самого бога на землі, автор інтермедії відправляє після смерті не в рай, а в пекло. Це був живий відгомін полемічно-релігійної боротьби, що точилася на землях України в XVI-XVIII ст.

Друга великодня інтермедія, в якій фігурують чорт, єврей і циган, стоїть на такому ж рівні, як і четверта різдвяна інтермедія. Чорт, що говорить церковнослов'янською мовою, несе на плечах єврея і наказує у всьому слухатись його. Єврей просить чорта дати писаний наказ, що йому робити, і обіцяє коритись. Чорт дозволяє йому їсти все, що захоче, крім хліба. Єврей дуже засмучений цією забороною, але чорт заспокоює його і потім виходить. Після цього єврей говорить, що він не стане служити чортові. Він буде орендувати -- продавати горілку, мед і пиво або їздити по ярмарках і все буде їсти, крім свинини. З'являється циган. Він дивується, як це люди вміють шахраювати, а він, боронь боже, цього цурається. Що тільки заробить своїми руками, тим і ситий буває з жінкою й дітьми. Він цікавиться, чи не міняє єврей коней, але єврей говорить, що коней він не міняє, а лише торгує напоями. На запитання, чи не торгує єврей ковбасою або салом, той відповідає, що не хоче й слухати про скоромне. Циган його проганяє.

Значно цінніша третя інтермедія. У ній досить реалістично зображаються фігури селян -- батька й сина, які їдуть на базар. Батько залишає сина сидіти на возі на шляху, а сам іде в місто за покупками. Син нагадує батькові, що треба купити в місті, і поважно попереджає його, щоб він не запиячив, як це було напередодні, коли він так ударив сина, що ще й досі у нього болить губа. Батько ласкаво, ніби конфузячись, обіцяє не пити: не такий тепер час, а він сам, коли буває п'яний, не знає, чи б'є він, чи тільки лає. Але хай його синочок не боїться, не нап'ється він, тільки б для хати дещо купити. А синові він доручає берегти залишені на возі мішки з пирогами. З'являються яриги (російські солдати), які говорять по-російськи і лякають хлопчика тим, що хочуть зняти роги у вола. Хлопчик, повіривши маневру яриг, не помітив, як вони викрали мішки. Повернувшись до воза і виявивши крадіжку, батько лає сина і позбавляє його подарунка -- шапки, яку хотів подарувати йому до свята. Знову з'являється ярига, що просить купити у нього шапку. Батько, забувши свій гнів на сина, вирішує зробити покупку, але не сходиться з яригою в ціні. Між ними відбувається взаємна сварка, що кінчається бійкою.

Реалізм і психологічна зарисовка діючих у цій сцені персонажів роблять її однією з найбільш вдалих побутових інтермедій, зв'язаних з драмою Довгалевського.

Те саме треба сказати і про четверту великодню інтермедію, в якій виступають одчайдушні студенти-пиворізи, що шукають легкого заробітку, промишляючи малярством. Вони розмальовують обличчя селянина, за що селяни разом з війтом і титарем (церковним старостою) проганяють їх, і пиворізи скаржаться на свою незавидну долю.

Але серед усіх інтермедій до драм Довгалевського особливо виділяються силою свого соціального протесту третя різдвяна і п'ята великодня інтермедії.

У першій з них козак, лірично звертаючись до матері, скаржиться на свою тяжку долю. Був він під гнітом і турків і татар. Тепер бог визволив його з-під цього гніту, а він не знайде собі місця: «Ліси, поля спустошені, луги, сіна покошені, порозпускав діти». Одна йому лишається дорога: піде він знову на Січ-мати, піде шукати там козацьку долю, послужить він своєю силою «москалеві», може, вдасться йому піймати лисицю або бобра. Піде він, воювати з турками, мечем славу здобувати. От коли б знову забуяла козацька слава! Коли б ляхів піймати і козацьким києм ударити їх по ребрах! Тут з'являється поляк-шляхтич, що вийшов полювати на перепілок. Поляк має одного яструба, але він хоче одержати від своїх «підданих» ще одного, сильнішого, щоб полювання було вдалим. Приходять три литвини, приносять йому сокола, уклінно вітають його, але бундючний і зарозумілий пан з гнівом накидається на них, велить своєму хлопцеві побити литвинів. Знахабнілий шляхтич підозріває, що його хлопи сподіваються на допомогу козака або «москаля». Він загрожує спустошити всю Україну, вигнати з неї козаків, знову обрати королем Лещинського, воювати до самої Полтави, щоб повернути колишню славу Польщі. Його підтримує другий поляк. Запалений цією підтримкою, перший поляк закликає шляхтичів не боятися козаків, якщо вони будуть нападати на них: поляки заженуть козаків у ліс. Хвастощі і зловорожість шляхтичів виводять, нарешті, козака з терпіння. Він кличе на допомогу земляка («земку») москаля, який пропонує козакові разом з ним прогнати знахабнілих панів-поляків і показати їм рубежі, про які говорив перший шляхтич, на їх спинах. Козак схвалює цю пораду: нехай інші запам'ятають це і розкажуть своїм дітям.

Подібна до цієї інтермедії і п'ята інтермедія з великодньої драми Довгалевського. Тут поляк-поміщик везе в клітці на продаж українського селянина, він хоче продати всіх своїх селян. Йому не шкода православної крові, бо селяни бунтують проти своїх господарів і разом з козаками висту, пають проти польського панування. Приходить єврей-орендар, який пропонує віддати йому селян в оренду, на що шляхтич дає згоду. Посадженого в клітку селянина єврей радить зв'язати по руках і ногах, щоб він не втік. Селянин просить змилуватися над ним. З'являється козак, який обурюється насильством шляхтичів над українськими селянами. Поляк, злякавшись погроз козака, просить пощадити його. Про те ж саме просить і єврей, але козак невблаганний: він надіває на обох ярмо, кажучи, що обидва вони підуть пасти у нього овець.

У всій стародавній українській драматургії ці дві інтермедії є найсильнішим й найсміливішим виразом протесту українського народу проти національного і соціального гніту. Перша з них особливо виділяється і в художньому відношенні, зокрема в початковій своїй частині, де передається пісня козака, написана під сильним впливом народної творчості.

Чи був Довгалевський автором інтермедій, включених у його драми? Тут немає повної ясності. М. І. Петров, вперше знайомлячи читачів з драматургією Довгалевського, не мав сумніву в тому, що ці інтермедії належать Довгалевському 1. Слідом за Петровим Довгалевському приписував інтермедії і Морозов 2. Але пізніше Петров визнав за можливе приписати інтермедії до обох драм не самому Довгалевському, а його учневі Саві Лебединському, якого Довгалевський характеризував як учителя комедії. Можливо, як гадає Петров, що інтермедії належали і кільком учням 3.

Журнал «Киевская старина», вперше в 1897 р. публікуючи інтермедії до драм Довгалевського і сповіщаючи про сумніви М. І. Петрова щодо належності їх авторові драм, не визнав міркування Петрова цілком переконливими і залишив питання відкритим 4. Непереконливими, очевидно, міркування Петрова здались і П. Г. Житецькому та І. Франкові, які й далі авторами інтермедій вважали Довгалевського 5.

Міркування на користь Довгалевського як автора інтермедій висловив і М. Возняк 6. М. І. Петров звернув увагу на те, що до одноактної різдвяної драми Довгалевського, поділеної тільки на чотири яви, написано u ять інтермедій. Але така невідповідність кількості яв та інтермедій, на думку Возняка, ще нічого не говорить проти авторства Довгалевського, що назвав драму «Комическое дЂйствіе», а в своїй поетиці викладав теорію комедії, яка не мала нічого спільного з його розумінням драми серйозного змісту. Не заперечуючи того, що студенти академії могли брати участь у написанні інтермедій, Возняк, проте, не бачить підстав для того, щоб відмовити Довгалевському в їх авторстві. На користь цього говорить те, що вони в повному складі перебувають у підручнику поетики, складеному Довгалевським, в той час як інші поетичні твори наведені там в уривках, а також і те, що між окремими сценами обох драм і інтермедіями спостерігається своєрідний паралелізм, і навіть більше -- інтермедії іноді зв'язуються з драмами змістом. Тому Возняк схильний приєднатися до першого припущення Петрова, що автором інтермедій був Довгалевський.

В. І. Рєзанов не висловився чітко в питанні про належність інтермедій Довгалевському. Спершу він їх беззастережно приписав йому 7, а незабаром після цього завагався, торкаючись різдвяних інтермедій, що їх, «мабуть, склав і не цілком він сам» 1.

Я. Гординський, наводячи думку Петрова відносно авторства інтермедій до драм Довгалевського, зауважив при цьому: «Може бути, що ті інтермедії написав таки сам Довгалевський, коли зважити, що вони зладжені спеціально для його поважних драм» 2.

Нарешті, О. І. Білецький, ведучи мову про інтермедії до драм Довгалевського і драми Г. Кониського «Воскресеніе мертвых», гадає, що авторами інтермедій могли бути і Довгалевський і Кониський, хоч не виключає можливості, що їх могли написати і їхні учні -- студенти 3.

На нашу думку, приписувати цілком авторство інтермедій до обох драм Довгалевського самому Довгалевському навряд чи є підстава. Найбільше, що можна припустити, -- це його керівництво роботою над інтермедіями, що виконувалися в основному його учнями. Справді, важко уявити, щоб православний монах міг віддати перевагу щодо обсягу комічним, забавним сценкам перед основними своїми серйозними драматичними творами. Навряд чи можна погодитися з М. Возняком у тому, що назва різдвяної драми Довгалевського «Комическое дЂйствіе» обумовлювалась не самою цією п'єсою, а включеними в неї інтермедіями 4. Та й мова всіх десяти інтермедій не має єдності, що і змушує прийняти припущення Петрова про участь у створенні інтермедій до драм Довгалевського кількох авторів. Таке припущення підтримується ще і неоднаковим рівнем літературних якостей цих інтермедій.

Як би там не було, інтермедії до драм Довгалевського не лишилися без впливу на дальший розвиток української інтермедії, яка часом повторює окремі їх ситуації і характеристики деяких персонажів, в значній мірі однорідних з персонажами включених до драм Довгалевського інтермедій. Поставлені в стінах Києво-Могилянської академії, вони, безперечно, запам'ятались її студентам і взагалі тим, хто їх дивився, стимулювали творчість інших авторів у подібному напрямі.