Українські інтермедії XVII-XVIII ст.

У 1742 р. в Новгородській семінарії в присутності імператриці Єлизавети Петрівни і на честь її прибуття в Новгород семінаристи виконали драму «Стефанотокос», написану префектом семінарії ієромонахом Інокентієм Одровонж-Мигалевичем, який до 1740 р. був учителем у нижчих класах Києво-Могилянської академії. До драми в окремих її списках було додано від семи до восьми інтермедій, однак безпосередньо не зв'язаних з текстом драми. Чи були ці інтермедії поставлені разом з драмою, яка виставлялася в 1742 р. в присутності Єлизавети Петрівни, ми не знаємо. З них чотири (остання, очевидно, з загубленим кінцем) слід віднести до українських інтермедій. Порівняно з інтермедіями до драм Довгалевського вони не дають чого-небудь особливо нового чи оригінального в літературному відношенні, варіюючи іноді мотиви цих останніх, хоч і не повторюючи епізодів і ситуацій, що зустрічаються в них. Своїм змістом це легкі, прості сценки, позбавлені якої-небудь значної ідеї, яку ми знаходимо, нат приклад, у третій різдвяній і п'ятій великодній інтермедіях до драми Довгалевського. У всіх них фігурує циган, що промишляє шахрайством і крадіжкою, як і вся його сім'я, та проте він завжди голодний, завжди шукає, де б поживитися йому ковбасою й салом, бо він їх бачить тільки вві сні; литвин, що вміє ворожити; німець-лікар, який приймає голодного цигана (який жде, що в його губи покладуть їжу) за хворого на зуби і вириває у нього здорового зуба; слуга лікаря, що допомагає йому в операції з вириванням зуба і потім вступає з лікарем у бійку; грек -- торговець дрібним крамом, що стає жертвою шахрайства баришника і цигана, які відбирають у нього купленого ним через баришника коня; безтолковий розкольник, який приймає єврея за старовіра і веде з ним гарячу суперечку про те, яка є стара віра.

Інтермедії до «Стефанотокоса» характеризуються такою ж різномовністю-, як і інтермедії до драм Довгалевського: циган і єврей розмовляють ламаною українською мовою, грек спотворює українсько-російську мову, лікар перекручує латинь, слуга лікаря, баришник, розкольник розмовляють по-російськи.

Авторами інтермедій до «Стефанотокоса» були, треба гадати, учителі Новгородської семінарії і учні їх, що переїхали до Новгорода з Києва. Можливо, що за кілька років перед цим вони були глядачами поставлених у Києві інтермедій до драм Довгалевського. Може, який-небудь стосунок до інтермедій з «Стефанотокоса» мав і сам Одровонж-Мигалевич. Але досить сумнівно, щоб він брав участь у їх написанні (як сумнівна й участь Довгалевського у написанні інтермедій до його драм) насамперед тому, що, ставлячи урочистий спектакль на честь імператриці Єлизавети Петрівни, Одровонж-Мигалевич навряд чи міг розбавляти його сценками, які іноді містять вирази, непристойні для високоіменитого жіночого слуху.

Ремінісценції з історії єврейського народу маємо в коротенькій інтермедії до тріумфального акту «Синопсис, или краткое видЂніе декламацій», в якій виступає єврей і скаржиться на те, що всі переслідують їх, що «Авраамлі сини» приречеш на поневіряння. Він хоче організувати велике військо, дійти до Царгорода, зібрати звідусюди євреїв, сісти царствувати в Єрусалимі і перестати платити данину туркам. Він вихваляється своєю силою і розумом. В ремарці до цього виступу єврея сказано, що виходить єврейське військо і танцює, але потім вибігає ярига з дубиною і розганяє всіх.

В 1747 р. у стінах Києво-Могилянської академії була поставлена драма викладача спочатку піїтики, потім філософії в цій академії ієромонаха Георгія Кониського «Воскресеніе мертвых». Драма ця супроводилася п'ятьма інтермедіями, зміст яких, як і інтермедій до драм Довгалевського, перекликався з окремими діями драми.

У першій інтермедії мужик милується своїм полем, чекає від нього доброго врожаю. Він покладається в цих сподіваннях не на мудреців, що ворожать по зорях, а на свій практичний господарський досвід. Тут від сина (в іншому списку від синів) він дізнається, що в його житі сиділа баба і робила чаклунські «закрутки», які мали зашкодити урожаю. Баба виправдується, кажучи, що вона не чаклувала, а збирала в полі зілля. Та бабі не вірять і з нею круто розправляються -- в одному списку ярига і «москаль», в другому -- один тільки ярига («москаль» тут взагалі відсутній). І ярига і «москаль» говорять по-російськи.

В другій інтермедії єврей скаржиться на утиски з боку жорстокого польського пана Підстолія, від якого, бувши його орендарем, він витерпів стільки гіркого лиха, скільки не витерпів би від татарського хана: пан відняв у нього всю худобу, геть чисто його пограбував, хотів закувати в кайдани, і він утік від нього ледве чи не голий, залишивши жінку і дітей. Він шукає тепер іншого пана, у якого міг би взяти оренду. Назустріч йому виходить пан Бандолій, що просить єврея стати у нього орендарем, обіцяючи йому вигоду від оренди набагато більшу, ніж він мав у Підстолія. Єврей згоджується, аби тільки йому не попасти в руки колишнього пана. Тут з'являється Підстолій, б'є єврея, починає сваритися за нього з Бандолієм і велить своєму слузі -- селянинові розрубати єврея навпіл, щоб він не дістався ні йому, ні Бандолієві. Слуга відмовляється це робити, бо не хоче «поганити» християнську сокиру об єврея, і здіймає крик, сподіваючись, що краще за все йому міг би допомоги «москаль»:

Ой коли б тут муй земко, и мы бы щось знали,

То таких чортув не раз в чизмаки (чоботи) вбирали!

Зачувши пісню «москаля», що надходив сюди, селянин говорить: Слава ж богу, щось гуде, немов бы то наши!

З'являється «москаль», що виручає селянина. Селянин збирається запрягти панів у віз, але незагнуздані пани звільняються від запрягу. «Москаль» усіх проганяє.

Третя інтермедія зображує голодного цигана, який не знає, де б йому знайти поїсти. З'являється циганка -- його дружина, теж голодна. Вона радить чоловікові лягти спати, обіцяючи, що сон його нагодує. Уві сні циган бачить ковбасу і сало, але, прокинувшись, їсть лише зварений циганкою борщ, що схожий на ракову юшку. Циганка радить чоловікові змастити: кістки і, обплутавши його ноги сіткою, б'є його за те, що він ледар, не хоче працювати. Виплутавшися з сітки, циган -- за одним списком -- проганяє циганку, за другим -- б'є її.

Четверта інтермедія починається з того, що литвин білоруською мовою хвалить попа своєї церкви і особливо дяка за те, що той добрий" і тихий, поважає всіх людей, дбає день і ніч про церкву, нічого не п'є, крім води, співає, як соловей, добре вчить дітей у школі. Але тут вбігає схвильована шинкарка і говорить литвинові, що в шинку лях убив дяка і втік невідомо куди. Селяни приносять мертвого дяка, сумуючи, що їм уже не знайти більше такого. Один а них іде за шинкаркою, яка перед цим вибігла, щоб вона пояснила, як сталося вбивство. З'ясувалось, що перелякана шинкарка втекла в іншу кімнату, коли лях накинувся на дяка з шаблею. А тепер їй ніколи розмовляти: треба горілку видавати, їй «ніколи і носа втерти». Литвин розставляє тенета, куди диявол жене ляха. Попавши в тенета, переляканий лях каже, що краще йому сто літ терпіти муки в чистилищі, ніж попасти в руки селян. Лях признається, що вбивство дяка -- - його гріх. Але коли литвин на запитання селян, що робити з ляхом, відповідає: «Нехай голова за голову ляже», лях говорить, що не годиться убивати шляхтича за дяка, і радить відкупитися за вбитого грошовою пенею. Селяни обурені тим, що він дешево цінить дорогого їм дяка, якого не варті і двадцять таких, як цей шляхтич, і топлять його в болоті.

Така відданість селян дякові за те, що той визначився своїми моральними якостями і голосом, відображає реальну дійсність: дяк відігравав велику роль у церковній парафії. Церква могла мати двох, іноді трьох священиків, але дяк був завжди один, і знайти дяка, який би мав хороший голос і добре знав церковну службу, було не легко. Його обирала громада, яка дуже дорожила ним 1.

П'ята інтермедія за змістом є продовженням попередньої. Брат утопленого в болоті ляха всюди шукає його, але ніяк не може знайти. Назустріч іде ксьондз, якому цей шляхтич говорить, що загубив брата на полюванні. Ксьондз здогадується, що утоплений лежить десь у болоті, зламавши собі шию через надмірне захоплення полюванням. Така доля чекає всіх тих, хто без поваги ставиться до костьолу, хто пиячить і веде розгульне життя. Хай і він схаменеться і покається, щоб не стати жертвою диявола. Шляхтич просить ксьондза гаряче молитися за душу брата, щоб він благополучно попав у чистилище. Ксьондз розповідає, що напередодні на дорозі вночі він почув голос людини, що кричала в болоті І каялася у своїх гріхах -- пияцтві, гулянні і вбивстві дяка, за що селяни кинули його в болото. Ксьондз догадується, що це й був брат шляхтича. Шляхтич умовляє ксьондза своїми молитвами визволити брата з болота і послати в чистилище. Обидва навколюшках моляться богу. Шляхтич виходить з болота, дякує ксьондзові за молитви і просить провести його в чистилище. З'являється селянин, який загрожує утопленому шляхтичеві, що він з ксьондзом знову буде на тому ж місці, тобто в болоті, але ксьондз заспокоює шляхтича, впевнений, що його «священна особа» злякає мужиків, і радить йому держатися за нього, «як воша кожуха». Але мужики говорять, що вони давно вже підстерігають утопленого ляха; вони всім селом чують, як бродить злий дух і робить шкоду не тільки людям, а й худобі. На заперечення ксьондза і брата утопленого, що мертвий -- без душі і ніколи не ходить, мужики не звертають уваги і, побивши всіх трьох, проганяють їх.

Як бачимо, в інтермедіях до драми Кониського фігурують ті самі в основному персонажі, що і в інтермедіях до драм Довгалевського: селянин-українець, литвин, циган, єврей, ярига, «москаль», польський шляхтич, ксьондз. Поряд з українською мовою фігурує польська (її дуже багато у другій інтермедії, а в п'ятій вона майже суцільна); литвин говорить по-білоруському, «москаль» і ярига по-російськи. Інтермедії на побутові теми стоять приблизно на рівні відповідних інтермедій до драм Довгалевського, а ті, в яких розвивається тема соціальна (друга, четверта і п'ята інтермедії), дещо поступаються своїм соціальним звучанням перед інтермедіями до драм Довгалевського.

Якщо зважити, що п'єса Кониського «Воскресеніе мертвых» написана в суворо викривальному тоні і під покровом вигаданих грецьких персонажів мітить у сучасну письменникові українську дійсність, в якій стало звичайним неправосуддя, утиск сильними і власть імущими слабих і безправних, якщо врахувати при цьому, що і в своїх проповідях Кониський палко виступав проти всіляких зловживань з боку тих, кому сприяв закон, гостро картаючи поміщиків, які немилосердно експлуатували своїх кріпаків, -- то й тут може виникнути сумнів, чи був Кониський автором інтермедій, зв'язаних з його драмою. Слід ще звернути увагу на те, що мова єдиного персонажа в драмі Кониського -- землероба, що говорить по-українськи, не схожа на українську мову, якою говорять інші персонажі в інтермедіях до цієї драми: в ній зовсім відсутні діалектизми, які дуже часті в інтермедіях.

Деякі дослідники вважали, що автором цих інтермедій був Ганський, «славний віршописець», що писав дотепні вірші на зразок поезії римського сатирика Плавта. Але це питання залишилося відкритим, бо достовірних даних про авторство Ганського нема.

На сюжет суперечки про те, чия віра краща, відомий нам вже з Дернівського збірника, написана сценка, озаглавлена «Интермедиум жид яз русином», точне хронологічне визначення якої дуже важке, як важко і приурочити її до якої-небудь серйозної п'єси. Під час суперечки русина з євреєм про віру той, хто називає своє свято, вириває у противника волосину з бороди. Кількість свят у русина, як і в інтермедії Дернівського збірника, виявляється більшою, ніж у єврея, а коли русин називає свято всіх святих, то вириває у єврея всю бороду.

На поширений сюжет написана українська «ИнтермедЂя на три персони: смерть, воин и хлопец». Тема її -- суперечка людини зі смертю -- була дуже популярною в середньовічній європейській літературі, зокрема в німецьких масляничних виставах-фастнахтшпілях. Вона розроблена в перекладній німецькій пам'ятці «Прение живота и смерти», відомій в російських списках починаючи з XVI ст. і в українських -- з XVII ст. Цей твір відбився в пам'ятках російської і української книжної літератури і в російському та українському фольклорі 1. «ИнтермедЂя на три персони» зображує спір і поєдинок відважного та самовпевненого воїна з невблаганною смертю, що закінчується поразкою і загибеллю воїна. Можливо, ця інтермедія з'явилася під впливом «Прения», хоч тема зустрічі воїна з смертю розроблялася і в багатьох інших старовинних пам'ятках різних літератур, але, як гадав не без підстави І. М. Жданов, «ИнтермедЂя на три персони» деякими своїми подробицями вплинула на пізніші українські тексти «Прения».

Три уривки інтермедій за рукописом Київського історичного музею дійшли до нас неповністю, причому, очевидно, з помилками, і їх не скрізь можна зрозуміти. Уривок перший зберігся в настільки незначній, частині (всього кілька рядків), що не піддається поясненню. В другому уривку (озаглавленому «Мужик з дочкою на торг иде»), що не має кінця, в центрі -- сватання дочки селянина, яку батько перед тим лає за її легковажність. Старостам, що прийшли сватати дочку, батько спершу відмовляє. Дочка протестує проти батькового рішення, скаржачись на те, що інші, дівчата з її села повиходили вже заміж, а вона дівує. Батько, очевидно, зворушений благанням дочки, згоджується посватати дочку і питає у старостів, чи не може з явитися сюди жених. Один із старостів так рекомендує жениха:

Парубочок гожий, буде хлЂба згубу (?)

Подушок не треба -- спати ходит в грубу.

У відповідь на це батько говорить:

Да и наша-таки, пане свату, дЂвочка пригожа,

ПостЂлка в еи ґречна -- мЂшок да рогожа.

У такому ж роді ще в двох рядках дається характеристика старостою-жениха, після чого інтермедія уривається.

Наступна інтермедія з того ж рукопису позначена словами: «Литъвин пришов, аж мужик плуг лагодить». Уривок, що зберігся, майже цілком зайнятий промовами литвина, що говорить по-білоруськи. Обидва співбесідники винуватять Адама, який з'їв у раю заборонене яблуко і тим прирік людей на важку працю. Литвин скаржиться, що бджоли, які до гріхопадіння Адама були завбільшки з вівцю, тепер стали як мухи, високо літають, а коли їх ловлять, боляче кусають, мало меду приносять, так що користі з них небагато.

У пізнішій копії кінця XIX ст. з списка середини XVIII ст. збереглася інтермедія, озаглавлена «Воскресенскіе стихы». В. М. Перетц, який досліджував і опублікував цю копію, тепер загублену, зробив висновок, що «стан тексту, який дійшов до нас, -- далеко не блискучий», що деякі місця були неправильно прочитані 1.

Інтермедія починається з розмови двох селян, яким прикро, що піст такий довгий і тяжкий. Обидва вони з іронією хвалять своїх жінок за те, як ті готують страви. Похвала ця супроводиться натуралістичними подробицями. Тут же співбесідники осуджують свого парафіяльного священика, який примушує парафіян строго додержувати постів, і протиставляють йому покійного попередника, який ні в чому не обмежував свою паству і навіть сповідав парафіян гуртом. Несподівано вбігає син одного з співбесідників, який пас овець, і розповідає про те, що він бачив різних потвор, а за ними їде волами у пишному наряді, супроводжуваний янголом, красивий вершник, обвішаний яйцями. В руках у нього червона корогва, і ковбасою він поганяє волів. Слідом за ним іде стара бабуся, яка пояснює хлопчикові, що це сам «Великдень» їде в гості. Селяни вирішують розговлятися, але виявляється, що жінка одного з них, яка повинна була приготувати великодню страву, всю її зіпсувала. Чоловік лає її, вона відлаюється, але їх мирить другий селянин, який радить їм на той рік краще господарювати.

П'єска не позбавлена живих побутових деталей, в ній немало гумору, і своїми реалістичними образами вона яскраво відтворює деякі сторони селянського життя XVIII ст.

Збережена в пізнішій копії XIX ст. інтермедія «Rozmowa miкdzy polakiem i kowalem» зображує зустріч хвалькуватого і самовпевненого гуляки-поляка з поважним і серйозним ковалем, до якого поляк звертається з проханням обкувати колеса в його возі. Коваль відмовляється це зробити, бо полякові нема чим платити за роботу. Поляк протестує проти цього твердження, але «громада», що перебуває тут же, підтверджує слова коваля. Поляк упрошує його виконати просьбу, обіцяючи завжди поїти вином, але коваль і тут відмовляється, третируючи поляка, за що той докоряє ковалеві, називаючи його мову «не кавалерською». І надалі коваль продовжує викривати і ображати брехуна-поляка, який принижено просить свого викривача, щоб він не соромив його. Репліки поляка буквально повторюються кілька разів, як і звернення до «громади» за підтвердженням образливих характеристик поляка, що їх дає коваль. Кілька разів повторюються в інтермедії і пісеньки. Співає деякі свої репліки і поляк. Зрештою, під загрозами коваля вискубти йому чуба, поляк зникає.

Інтермедія ця відзначається великою жвавістю діалогу, гостротою сатири, дотепним гумором. Постать хвальковитого поляка добре вимальовується і його власними словами, і тими викривальними характеристиками його, які йдуть від коваля. Пісеньки, включені в п'єску, надають їй невимушеної веселості.

Авторами українських інтермедій, як сказано вище, були здебільшого студенти українських шкіл, переважно Києво-Могилянської академії. Походили ці студенти в основній масі із бідного духовенства і селянства. В академії вони не мали жодних засобів до існування і змушені були займатися систематичним, «узаконеним» жебракуванням. Під час канікул вони ходили по селах і містах, по ярмарках, завдяки чому дуже добре знали життя народу, його побут, народні звичаї, прагнення і сподівання. В своїх інтермедіях вони відображали це життя в найрізноманітніших проявах, інтерпретуючи його в комедійному плані, як цього й вимагала теорія драми. Численні інтермедії насичені яскравими українськими фразеологізмами, приказками і прислів'ями, а ряд віршів написано так дотепно і афористично, що вони самі схожі на приказки; автори використовували українські пісні та пісні інших народів. Поряд з цим джерелами окремих інтермедій чи інтермедійних мотивів були твори книжної анекдотичної і сатиричної літератури.

Популяризаторами і поширювачами інтермедій серед широких верств населення були головним чином ті ж таки нужденні студенти, школярі, які здобували собі «днєвноє пропитаніє» під час канікул, між іншим, влаштуванням інтермедійних вистав. Вистави ці не обважнювались сусідством серйозних п'єс, якими не могла цікавитись широка демократична аудиторія, зокрема сільська, і ставились самі по собі.

Шкільна братія, що кочувала з однієї місцевості до іншої, виступаючи як виконавці і режисери інтермедій, часто не відзначалася тверезим поводженням, мала пристрасть до горілки, тому й дістала назву «пиворізів». За ознакою мандрування по селах і містах їх називали «мандрованими дяками», а також «миркачами» -- від слова «мир», яким починається пісня, що її вони співають («Мир Христов да водворяется в домах ваших»). Достатнє уявлення про звичаї і характери «пиворізів» дає четверта інтермедія до великодньої драми Довгалевського 1.

Як видно з сказаного вище, літературна вартість українських інтермедій, як загалом інтермедій інших народів, в тому числі польських і російських, була не однакова. Деяка частина їх стояла на посередньому художньому і ідейному рівні.

Але існувало, як ми бачили, багато таких інтермедій, у яких автори зуміли передати реальні побутові риси життя, головним чином українського селянства; деякі з них пройняті гострою сатирою і здоровим гумором. У двох інтермедіях до драм Довгалевського, як сказано вище, найбільш голосно звучить тема соціального і національного гноблення українського народу з боку польської шляхти і боротьби народних мас проти цього гніту. Реалістичні і соціальні мотиви кращих українських інтермедій відобразилися в українському вертепі і в творах українських письменників XIX ст.

Під великим впливом старої поетики інтермедій написаний водевіль І. Котляревського «Москаль-чарівник». Інтермедійні образи дяків-пиворізів та різного «волочащегося» люду перейшли у драматургію Василя Гоголя. Ці образи використали Т. Шевченко у п'єсі «Назар Стодоля» і М. В. Гоголь у своїх численних творах на українську тематику. Колоритних дяків-пиворізів вивів Карпенко-Карий у драмі «Чумаки». Персонажі з народу, що зображалися в інтермедіях XVII -- XVIII ст., пізніше значно яскравіше, хоч і в дусі давньої комедії, зображені в історичних драмах Старицького, Кропивницького та інших авторів. УКРАЇНСЬКІ ІНТЕРМЕДІЇ XVII -- XVIII ст.

В українській драматургії XVII -- XVIII ст. значне місце займають короткі одноактні комічні п'єси -- так звані інтермедії, або інтерлюдії. Назва «інтерлюдія», чи «інтермедія» (від лат. inter -- між, ludus -- гра, medium -- те, що знаходиться посередині), походить від того, що ці п'єси вставлялися між окремими частинами основної, серйозної драми. В ряді випадків зміст інтермедій був зв'язаний з темами, що розвивалися в основних п'єсах, здебільшого ж вони своїм сюжетом були незалежні від цих п'єс. Головне призначення інтерлюдій полягало в тому, щоб дати відпочинок і розвагу глядачеві, стомленому серйозною дією, яка розігрувалася в основній п'єсі. Теми основної дії були переважно релігійні або історичні, хоч інтермедії включалися іноді і в п'єси з світською тематикою.

Дійовими особами інтермедій були, як правило, персонажі з простолюду, що розмовляли кожний своєю народною мовою: українець -- українською, росіянин -- російською, білорус -- білоруською, в той час як основні, серйозні п'єси писалися своєрідною книжною мовою.

Українські інтермедії як драматургійний жанр виникли в зв'язку з розвитком інтермедій у стародавній польській драматургії, де в свою чергу позначився вплив побутової західноєвропейської драми, створеної на комічні і сатиричні сюжети, -- французьких фарсів, німецьких фастнахтшпілів, англійських інтерлюдій, італійської комедіа дель арте. Але за своїм змістом українська інтермедія є насамперед породженням тогочасного життя; вона широко використовувала мотиви і сюжети української народної поетичної творчості, а також матеріал популярної книжної анекдотичної і сатиричної літератури.

У польській рукописній поетиці 1648 р., озаглавленій «Poetica practica» і написаній латинською мовою, суть інтермедії визначається так: «Інтермедія є коротка дія, вигадана або справжня, що розігрується між актами комедії і трагедії. Вона складається з слів, предметів і осіб забавних, що освіжають увагу слухачів, і не належить до актів і сцен п'єси; ця дія зветься інтермедією тому, що завжди виконується між актами комедії і трагедії.

Немає потреби ставити інтермедії в зв'язок із змістом сюжету або дії комедії: вони можуть мати в собі дію зовсім окрему від дії комедії або трагедії. Однак добре класти в основу інтермедії зміст сюжету самої п'єси або ставити інтермедію в зв'язок з п'єсою. Деякі драматурги обходяться зовсім без інтермедії, але в саму обробку сюжету п'єси вносять сцени, рівносильні інтермедіям. В інтермедіях розробляються забавні і жартівливі історії, оповідання, анекдоти, витівки слуг, придворних, бідняків, лестунів та ін.; найкращими для інтермедій особами є сільські мужики, кухарі, кучери, що мріють про ученість, про політичну діяльність, майстерно і спритно обдурюють один одного або інших, -- одним словом, все забавне, що помітиш навіть в окремих людях, можна показувати в інтермедіях, в образі інших, однак, осіб, додержуючи пристойності. Особи інтермедій не мають відношення до дії самої п'єси, іноді, однак, вони можуть бути взяті з числа осіб, що належать до п'єси. Інтермедій у комедії може бути одна або кілька, навіть після кожного акту, крім останнього. Ці кілька інтермедій можуть або служити продовженням одна одної, тобто виконуються протягом всієї п'єси одними й тими ж особами, розвиваючи один і той же сюжет, або ж можуть не мати між собою ніякого зв язку, виконуватися після різних актів різними особами, обробляти різні сюжети...

Одні з інтермедій викликають сміх тільки словами, наприклад, коли виводяться наші сільські мужики, в уста яких вкладається латинська мова або які добирають вислови, що звучать подібно до латинської мови, або коли ці мужики намагаються наслідувати манери чи мову освічених людей, придворних, або навіть коли вони стараються висловлюватися чистою польською мовою; також коли ці мужики забавно описують що-небудь, наприклад який-небудь одяг і т. п., сніданок і т. п. В основі цих інтермедій лежать дії, що викликають сміх; такими є тонкі обмани, спритні викрадення, що їх роблять грабіжники, слуги тощо. В інших інтермедіях відіграють роль і забавні слова і дії; такими є сцени, де виступають лестуни, придворні, хитруни та ін» 1.

Цю характеристику суті інтермедії в основному можна застосувати і до української інтермедії.

У латинському курсі піїтики 1731 p. «Idea artis poeticae», що викладався в Твері і залежав від курсів, читаних у Києво-Могилянській академії, дається таке визначення суті інтермедії: «Комічний зміст інтермедій може з успіхом черпатися з життя ринку і трактирів, харчевень, і в зв'язку з цим актори можуть зображати шинкарів, кухарів, ковбасників, п яниць, дурнів, божевільних, глухих, сліпих, шахраїв, підлабузників або лестунів і до того ж губатих, патлатих, головатих, потвор, які вже самим своїм виглядом викликають сміх» 2.

Дуже коротке, побіжне визначення інтермедій є в курсі поетики 1736 -- 1737 рр. викладача Києво-Могилянської академії Митрофана Довгалевського, який писав про те, що в комедії, під якою він у даному разі розумів інтермедії, виступають персонажі незначні -- голова родини, литвин (білорус), циган, козак, єврей, поляк і вихідці з інших народів.1

До нас дійшла значна кількість українських інтермедій. З них інтермедіями у власному розумінні слова слід вважати такі: 1 -- 2); дві інтермедії до польської драми Якуба Гаватовича «Tragedia, albo wizerunk њmierжi przeswiкtego Jana Chrzciciela, przesіaсca boїego», поставлені разом з драмою на ярмарку в Кам'янці Струмиловій (Галичина) в 1619 р. і тоді ж у додатку до драми надруковані, як і драма, польським алфавітом; 3 -- 11) дев'ять інтермедій з рукописного Дернівського збірника кінця XVII - -- початку XVIII ст. (від дев'ятої інтермедії зберігся тільки початок); 12) «Играние свадбы» -- з драми про Олексія, чоловіка божого; 13) «Інтермедия на три персонЂ: баба, дЂд и чорт», що йшла за декламацією 1719 р. на Великдень; 14) уривок інтермедії до великодньої драми -- з того ж рукопису; 15 -- 19) п'ять інтермедій до різдвяної драми Митрофана Довгалевського «Комическое дЂйствіе», поставленої в Києво-Могилянській академії 1736 р.; 20 -- 24) п'ять інтермедій до його ж великодньої драми «Властотворній образ человЂколюбия божія», поставленої там же в 1737 р., -- всі інтермедії за списком першої половини XVIII ст.; 25 -- 28) чотири інтермедії (з загальної кількості восьми) до драми «Стефанотокос», 36) «ИнтермедЂя на три персони: смерть, воин и хлопец» -- за списком XVIII ст.; 29) інтермедія до тріумфального акту «Синопсис, или краткое видЂніе декламацій», поставленого в Тверській духовній Семінарії, -- за списком XVIII ст.; 30 -- 34) п'ять інтермедій до великодньої драми Георгія Кониського «Воскресеніе мертвых», поставленої в 1747 р. у Києво-Могилянській академії, -- за списком XVII ст.; 35) «Интермедиум жид из русином», найпевніше всього до різдвяної драми, -- за списком XVIII ст.; 36) «ИнтермедЂя на три персони: смерть, воин и хлопец» -- за списком другої половини XVIII ст.; 37 -- 39) три уривки інтермедій з рукопису Київського історичного музею -- за списком другої половини XVIII ст.; 40) інтермедія «Воскресенскіе стихы» -- за пізнішою копією кінця XIX ст.; 41) інтермедія «Rozmowa miкdzy polakiem i kowalem» -- за списком XIX ст.

Не дійшли до нас три інтермедії до драми Лаврентія Горки «Йосиф патриарха», згадка про яких є в кінці 1-ї, 3-ї і 4-ї дій,2 і чотири інтермедії до драми М. Козачинського «Благоутробіе Марка Аврелия».3 У драмі «Алексій, человЂк божій» після другої яви другої дії відзначено: «Ту игралище», але воно відсутнє. Можливо, воно й не було написане, і тут, очевидно, передбачалося вставити яку-небудь з інтермедій, що існували в репертуарі театру. Слідом за великодньою п'єскою, виданою І. Франком і В. М. Перетцом, йде позначка: «Intermedia wyczodyt» 4, але текст її відсутній.

В драмі «Ужасная измЂна сластолюбивого житія c прискорбным и тщетным», поставленій на московській сцені, що дійшла до нас в російському списку, який, очевидно, сягає до українського тексту, 1 відзначені дві інтермедії, що також у тексті драми відсутні.

Деякі п'єси, що їх окремі дослідники вважають інтермедіями, до таких у точному розумінні слова віднести не можна. Немає підстав залічувати до інтермедій комічні сцени українською мовою (дійшли до нас не повністю), які містяться в польській драмі «Comunia duchowna ss. Borysa y Hleba», як це зробив перший її публікатор в журналі «Киевская старина» (1894 р., № 7) М. Марковський і як слідом за ним вважають їх інтермедіями І. Стешенко 2, М. Возняк 3, Я. Гординський 4. Ці комічні сцени тісно сплетені з серйозними сценами даної драми на історичний сюжет, сплетені так, що в сукупності вони становлять композиційно і тематично єдине ціле. Вже через те, що сама драма починається з комічного епізоду (з втраченим початком; втрачений і кінець п'єси), комічні епізоди тут не можна вважати інтермедіями. Ще в середні віки у серйозну п'єсу навіть на релігійні теми вклинювались комічні, побутові мотиви, сцени з участю простаків -- простолюдинів, ненажер, п'яниць 5. Такі ж комічні сцени є, як відомо, і в трагедокомедії Феофана Прокоповича «Владимир», однак їх не можна відносити до інтермедій.

В зв'язку з сказаним може виникнути питання, чи слід відносити до інтермедій сцену «Играние свадбы» в п'єсі «Алексій, человЂк божій», як це роблять, наприклад, М. І. Петров, П. О. Морозов, О. І. Білецький. В. І. Рєзанов не схильний вважати її інтермедією, говорячи про неї, що вона лише побудована «на зразок інтермедій», але по суті тісно зв'язана з ходом п єси, «запроваджено її художньо до речі, бо як контраст ця втішна сцена підготує тим яскравіше враження дальших сцен, пройнятих зовсім іншими настроями та емоціями» 6. Не вважає її інтермедією, очевидно, і М. С. Возняк, судячи принаймні з того, що він її не згадує в своєму аналізі українських інтермедій.

Однак сцену «Играние свадбы» за всіма її особливостями слід розглядати як інтермедію. По-перше, вона виділена в п'єсі окремим заголовком і в кінці її є позначка «Конец игралищу первому», чого ми не бачимо в інших п'єсах, до яких входить побутовий елемент. Крім того, у другій дії п'єси, як вище сказано, мала бути друга побутова сцена інтермедійного характеру, судячи з позначки після другої яви: «Ту игралище».

З цього можна зробити висновок, що в обох випадках ми маємо справу з вставними сценами. По-друге, «Играние свадбы» супроводиться музикою, танцями і завершується суперечкою і бійкою селян. Така дія характерна саме для інтермедійного жанру. По-третє, сцена закінчується зверненням найменш п'яного селянина до глядачів, яких він просить вибачити за негідну поведінку своїх товаришів по чарці. Нарешті, перший слуга Євфіміана, словами якого відкривається сцена, запрошує на весілля знатних панів, після нього виступає другий слуга, що запрошує на весілля селян. Але на запрошення відгукуються тільки селяни, а про участь у весільному бенкеті панів нема ніяких згадок. Це ще раз, ми гадаємо, свідчить про вставний характер сцени.

Віддалене відношення до українських інтермедій має інтермедія, озаглавлена «Tatarzyn poyma niemca», яка написана польським алфавітом і долучена до польської п'єси «Wіadysіaw Jageііo» 1. У ній татарин говорить ламаною українсько-білоруською мовою, а німець -- ламаною польською з домішкою німецької. M. C. Возняк згадує про неї в огляді українських інтермедій 2, хоч і недосить ясно застерігає: «До інтермедій, які для на-. шого огляду не мають ніякого значення, належить інтермедія «Татарин зловив німця» (очевидно, M. C. Возняк має тут на увазі літературну якість цієї інтермедії). Я. Гординський вважає, що до частково українських творів можна віднести інтермедію «Tatarzyn poyma niemca» 3. Але інтермедія ця, мабуть, більше відноситься не до українського, а до польського театру, і сам видавець цієї п'єски -- В. М. Перетц залічує її до польських інтермедій.

Не може бути названа інтермедією п'єса на популярний у старовинній літературі сюжет про багача і Лазаря, опублікована І. Франком та В. М. Перетцом 4. У ній відсутній звичайний в інтермедіях комічно-побутовий елемент, п'єса пройнята серйозним змістом. Незвичайні для інтермедії такі її дійові особи, як Ангел, Душа багача, Музика. Перед нами скоріше драматичний діалог, який, очевидно, призначався для декламації, а не для сценічного виконання. До інтермедій вперше причислили п'єсу про багача і Лазаря В. М. Перетц 5 і М. І. Петров 6, потім, слідом за ними, хоч і недосить впевнено, -- М. Возняк 7 і Я. Гординський 8.

Неправильно залучати до інтермедій також уривок діалога «Разговор» пастырей», який був вперше виданий за рукописом XVIII ст. В. М. Перетцом 1. (До інтермедій відносить його Я. Гординський 2). В. І. Рєзанов цілком правильно зазначив, що тут ми маємо справу з обробкою частини одного з епізодів різдвяної драми, схожого зі сценою пастухів у різдвяній драмі Дмитрія Ростовського 3.

Не можна вважати інтермедіями і сатиричні діалоги священика Некрашевича «Ярмарок», «ИсповЂдь и «Замысл на попа» 4: діалоги ці призначалися не для виставляння на сцені, а лише для читання. Ніяких ремарок, що вказували б на сценічне виконання, у цих „діалогах нема. Можна навіть заперечувати проти залучення цих діалогів до драматичних творів у власному розумінні слова 5.

В. М. Перетц опублікував також «Интермедий на рождество Христово» 6, але ця п'єса, записана в XVIII ст. дяком Іваном Даниловичем, безперечно відноситься до репертуару вертепної драми, що посередньо відзначає і сам її видавець, говорячи про її «помітний зв'язок з різдвяною вертепною виставою» 7.

Найстарішими українськими інтермедіями, що дійшли до нас, є дві інтермедії 1619 р. до польської п'ятиактної драми Якуба Гаватовича про смерть Іоанна Хрестителя. Перша з них призначалась для постановки після другої дії трагедії, друга -- після третьої. В обох інтермедіях дійовими: особами є селяни -- одні з них простакуваті, легковажні, інші -- хитрі, спритні, розумні, які легко обманюють перших. В першій інтермедії жертвою спритного бідняка Климка є недалекий багач Стецько. Він хвалиться своїм багатством і обіцяє облагодіяти свого співбесідника, коли той, ставши його наймитом, справді виявиться таким здібним звіроловом, яким себе рекомендує. Климко не тільки дістає обманом гроші у багача Стецька, продавши йому в мішку кота замість лисиці, але й підмовляє його розбити власні горшки. Климко вкрив ці горшки одежею і травою, сказавши Стецькові, що там лежить його ворог. Коли Стецько побив горшки, Климко знущається з нього і йде далі, шукаючи, кого б ще обдурити. Як і в багатьох інших жартівливих творах, що вийшли з демократичного середовища, спритний, тямущий і меткий бідняк хитро вигаданими штуками бере верх над дурнуватим і наївним багачем.

У другій інтермедії до драми Гаватовича єдиний пиріг, знайдений двома голодними селянами, до яких в дорозі пристав третій, повинен дістатися за умовою тому, хто, заснувши, побачить кращий сон. Один селянин бачить себе в раю, де його вдосталь нагодували. Другий бачить себе в пеклі, де він мучиться серед інших грішників і звідки уже не повернеться на землю. А третій, почувши про сни перших двох селян, говорить, що ангел підняв його за чуба на небо, потім підвів до пекла, і обидва його супутники звеліли йому з'їсти пирога, бо їжа більше їм не потрібна. Обидва обдурені і розгнівані селяни проганяють свого випадкового супутникашахрая.

Сюжети обох інтермедій, як вказано було Драгомановим 1, мають паралелі у творах книжної літератури (історія про Уленшпігеля для першої інтермедії, повість з «Римських діянь» для другої; обидві були перекладені польською мовою не пізніше початку XVII ст.). Існує й запис української казки на сюжет другої інтермедії. Взагалі обидві інтермедії до драми Гаватовича, особливо друга, написані на сюжет, дуже поширений в стародавній світовій літературі. Однак справа не в сюжеті, використання якого не позбавляє твір художньої самостійності, а в національному його трактуванні, в зображенні побуту певного народу, характерів. Обидві інтермедії до драми Гаватовича відзначаються всіма рисами української національної своєрідності і самостійності в зображенні дійових осіб, їх поведінки, в самій побудові сюжету, художніх деталях, що супроводять дію.

У першій Інтермедії привертає увагу насамперед жвавість діалогу, гострота його побудови, велика динамічність дії, реалізм у зображенні побутових подробиць (перелік страв, що їх збирається варити Стецько, показ того, як торгується Стецько з Климком під час купування мішка, в якому повинна бути лисиця). Добре змальовані характери обох селян, вдало відтворена їх мовна характеристика. Комізм інтермедії виявляється і у витівках Климка, і в розгубленості та прикрощах обманутого Стецька, і в удаваному співчутті його горю з боку Климка.

Друга інтермедія, сюжетний кістяк якої близький до сюжетної схеми повісті з «Римських діянь», має чимало таких реальних подробиць українського бенкетного столу в небесних володіннях і таких описів мук різних мешканців пекла, які ми не знайдемо ні в книжках, ні в фольклорних паралелях до інтермедій.

У зв язку з сказаним слід зауважити, що Драгоманов, надаючи першорядного значення сюжетній схемі обох інтермедій і не звернувши уваги на оригінальну, суто українську творчу розробку цієї схеми, значно применшив властивий їм національний елемент.

Чи був Гаватович, автор драми про смерть Іоанна Хрестителя, також і автором доданих до неї двох інтермедій? Драгоманов, який вперше їх опублікував, не сумнівався в цьому, вважаючи до того ж, що Гаватович був людиною західної культури, найпевніше католик, тобто поляк. Міркування Драгоманова щодо належності інтермедій Гаватовичу повторив і О. Огоновський 1. Гаватовича вважав автором інтермедій і Франко 2. Не сумнівався в цьому також М. Павлик, який здійснив критичне видання їх і подав виклад біографії Гаватовича та літературної його діяльності 3. Після розвідки Павлика не лишається ніяких сумнівів у тому, що Гаватович був поляк і до того ж католицький священик, яким він став незабаром після написання своєї драми. Він закінчив Ягеллонську академію в Кракові з ступенем бакалавра і був типовим представником польської культури. Під час написання своєї драми він працював народним учителем в Кам'янці Струмиловій. Тут, як і в інших місцях, де він жив, Гаватович мав можливість спостерігати життя українського населення. В написаних ним, як гадає Павлик, інтермедіях народна українська мова має чимало полонізмів і трохи елементів тогочасної актової української мови з домішкою білорусизмів. В сані священика Гаватович написав ряд церковно-богословських творів польською мовою, за винятком одного, написаного по-латині.

Звернення. Гаватовича до української мови Павлик пояснює тим, що Гаватович виховувався на традиціях польської літературної культури, яка подібно до всієї західноєвропейської літературної культури починаючи з часів Відродження не цуралась простонародної мови. Цю обставину, що зачинателем світської української драматургії був не українець, а поляк, та ще в часи тодішніх релігійних і національних сутичок між поляками і українцями, Павлик пояснює тим, що українські літературні діячі тоді зайняті були обороною православія і до того ж вдавалися до церковної мови. А Гаватовичу тим легше було користуватися простонародною українською мовою, що він, як католик і поляк, не був прихильним до тодішньої церковної і літературної української мови. Західноєвропейська освіта і добре знання місцевих умов дали, на думку Павлика, змогу Гаватовичу створити яскраві зразки тогочасної мови, побуту і поглядів українських селян.

Коли погодитися з наведеними міркуваннями Павлика, то, всупереч його остаточним висновкам, інтермедії до драми Гаватовича про смерть Іоанна Хрестителя, логічно кажучи, довелося б віднести не до української, а до польської літератури 4.

В авторстві Гаватовича як творця інтермедій при трагедії про смерть Іоанна Хрестителя не сумнівався і П. Г. Житецький, який гадав, однак, що Гаватович був галицьким українцем (русином). «Гаватович, русин походженням, -- пише він, -- був учителем не в братській православній школі, а в одній із католицьких польських шкіл, в яких уже у другій половині XVI ст. писалися інтермедії на теми з народного життя, з дійовими особами з простолюду, простонародною мовою мазурською, русинською і т. п. Можна думати через те, що інтермедії Гаватовича були плодом шкільної теорії, яка панувала в польських школах, а не того національного руху, який спонукав малоруських письменників користуватися цією теорією для своїх цілей» 1. І тут же Житецький вказує номери трьох рукописів Петербурзької Публічної бібліотеки з драматичними творами латинською і польською мовами, з вставками комічного змісту білоруською мовою, а також посилається на згадану нами вище польську драму «Comunia duchowna ss. Borysa y Hleba», в якій «побутові сцени, очевидно, південно-руською мовою, ідуть через усю драму, не виділяючися з неї».

Усе сказане Житецьким відносно інтермедій до драми Гаватовича примушує думати, що Житецький в усякому разі не схильний був безперечно відносити інтермедії, що їх він приписував Гаватовичу, до творів української літератури.

Але ще в 1883 р. при першому виданні інтермедій до драми Гаватовича в журналі «Киевская старина» редакція, ставлячи питання про те, хто був їх автором і до якої національності він належав, висловилася в тому розумінні, що драма, очевидно, була написана польською мовою іншим автором, а інтермедії були долучені до трагедії у відповідності з смаками народу 2.

Торкаючись цих самих інтермедій і вказуючи, що деякі дослідники, «незважаючи на те, що ці п'єси походять з польської школи, бачать у них зразки південно-руської драматичної літератури», П. О. Морозов вважав, що «цьому поглядові не можна зовсім відмовити в обгрунтованості» 3. За словами Морозова, польська і українська література перебували в стані якнайбільшої взаємодії, зумовленої історичною долею польського і українського народів і тим, що в південній Русі не тільки в XVII, але й навіть у XVIII ст. польська мова поряд з латинською панувала в школах і в учбовій літературі, що південноруська літературна мова в той час являла собою суміш польської мови з українською або білоруською народною мовою. Зарахування інтермедій типу тих, які додані до трагедії Гаватовича, до української драматичної літератури виправдовується, на думку Морозова, тим, що авторами їх могли бути українські учні польських шкіл, які прекрасно знали народну мову, та й зміст таких інтермедій взятий не з польського, а з українського життя.

Слідом за Житецьким І. Стешенко вважав, що автором інтермедій до трагедії Гаватовича був русин, тобто галицький українець, про що свідчить мова інтермедій, якою рідко хто міг володіти, крім українця. Але немає підстав, з погляду Стешенка, гадати, що автор їх був неодмінно учителем у польській школі і одночасно з інтермедіями написав і польську трагедію: перші, бувши цілком самостійними, могли бути додані до другої, також цілком самостійної 1.

Українцем, але таким, що пройшов польську школу, вважав автора інтермедій при трагедії Гаватовича і В. І. Рєзанов 2.

Таким чином, поставлене було питання, чи не є Гаватович автором тільки драми про смерть Іоанна Хрестителя і чи не належать інтермедії при ній іншій особі, притому українцю за походженням. Найбільш певно розв'язує це питання M. C. Возняк 3. Він звертає увагу насамперед на те, що в заголовку видання 1619 р. драми та інтермедій іменем Гаватовича позначено лише написання драми, а щодо інтермедій сказано тільки, що вони «przydane», тобто додані до драми, без певної вказівки їхнього авторства. Крім того, після першої і четвертої дій драми ідуть сцени, в яких виступають чорти. Ці сцени позначені словами «miasto intermedium», тоді як українські інтермедії вміщені після тексту драми, а не після другої і третьої дій, де вони мають розігруватись. Судячи з окремих написань у тексті інтермедій, Возняк гадав, що цей текст написаний був спершу кирилівським алфавітом і потім транскрибований Гаватовичем -- при його драмі -- латинським. Факти свідчать, що діалоги не були новиною в українських школах, починаючи з віршів Памви Беринди 1616 р., які декламувалися учнями львівської школи Ставропігійського братства.

Возняк вважає найбільш правдоподібним, що з інтермедіями, доданими до драми Гаватовича, справа стоїть так само, як і з піснею про козака і Кулину, доданою до брошури Яна Дзвонковського 1625 p. «Seymu walnego artykuіуw szeњж». Як пісня вона співалася раніше, ніж потрапила в друк, так же само, на думку Возняка, інтермедії, додані до драми Гаватовича, могли бути відомі ще до публікації. Автором їх, як припускає Возняк, міг бути один з студентів Ягеллонської академії або якої-небудь іншої польської школи, українець, що мав літературний талант.

Нарешті, питання про авторство Гаватовича щодо інтермедій торкнувся Я. Гординський 4. Вказавши, що, за припущенням дослідників, вони навряд чи належать перу Гаватовича, -- про це свідчить не тільки помилкова де-не-де транскрипція українських слів латинкою, але й не зовсім однорідна мова обох інтермедій, -- Гординський, однак, вважає дуже можливим приписати ці інтермедії Гаватовичу, оскільки друга інтермедія переповнена полонізмами, неможливими в устах українця.

Але дозволено запитати -- чому ж один і той же автор в одному випадку пересипав свою інтермедію полонізмами, а в другому -- не зробив цього в такій же мірі? Само собою напрошується при цьому припущення, що інтермедії належать двом авторам. Справді, у другій інтермедії полонізмів більше, ніж у першій, але своїм характером вони в основному подібні в обох інтермедіях. Твердження, що занадто полонізована мова неможлива в устах українця, недосить переконливе; беручи до уваги виникнення обох інтермедій на території Західної України, де вплив польської мови на українську був особливо великий, не доводиться дивуватись, що воно відбилося на мові українця, притому такого, що пройшов польську школу.

Ми маємо, таким чином, досить підстав для того, щоб приписувати інтермедії, додані до драми Гаватовича, не йому, а кому-небудь з українських авторів, і тим самим відносити їх не до польської, а до української літератури. Не може бути сумніву в тому, що далеко не завжди автор основної драми був у той же час і автором інтермедій, що відносяться до неї. Істотне значення має й те, що авторитетні дослідники польського театру і польської драматургії, за винятком О. Брюкнера 1, не включали інтермедій до драми Гаватовича в репертуар стародавнього польського театру 2.

Інтермедії до драми Гаватовича заслуговують на особливу увагу не тільки тому, що вони є хронологічно першими українськими інтермедіями, але й тому, що вони своїми літературними якостями перевищують деякі пізніші інтермедії.

Близькі за часом свого виникнення до найраніших інтермедій є інтермедії з Дернівського збірника. Очевидно, створені вони в тій самій місцевості, що й інтермедії до драми Гаватовича, можливо, в тій самій Кам'янці Струмиловій, років через п'ятдесят після них. Більшість цих інтермедій має анекдотичний характер; типи, виведені в них, дещо шаблонніші і менше відбивають специфічні особливості українського побуту та психічного складу українців, ніж інтермедії до драми Гаватовича. Дійові особи інтермедій Дернівського збірника -- українські селяни, цигани, євреї, студенти.

Проте ці інтермедії відзначаються дуже жвавою, хоч і грубуватою дією і, безперечно, викликали великий інтерес тогочасного глядача. Дія цих інтермедій будувалася здебільшого на забавних «qui pro quo», звичайною розв'язкою яких була бійка персонажів. В деяких інтермедіях Дернівського збірника ми знаходимо ситуації, подібні до тих, які є в інтермедіях польських. Така, наприклад, друга інтермедія на сюжет про селянського сина, якого батько віддає в науку 1, або інтермедія восьма, де одним з епізодів є примусовий продаж русином палиці (кия) єврею 2.

Не тільки в інтермедіях Дернівського збірника, а і в інших українських інтермедіях, як і в деяких польських і російських, виступає фігура єврея. Однак єврей тут є не стільки представником своєї національності, скільки представником експлуататорського прошарку: він постійно виступає або орендарем, або шинкарем. Буває, що цей класовий антагонізм між простим селянином і євреєм-шинкарем набирає релігійного забарвлення, -- про такий релігійний вияв класової боротьби в давні часи писав Енгельс, -- і виливається в форму, наприклад, суперечки про те, чия віра краща, що супроводиться взаємним вириванням волосся з бороди при переліченні своїх свят євреєм і українцем. Торжествує при цьому українець, бо у нього свят виявляється набагато більше, ніж у єврея. В даному разі ми маємо справу з досить поширеним у європейських літературах мотивом суперечки про перевагу віри у різних народів. Тут слід підкреслити, що в інтермедіях часто зустрічаються слова жид, лях, мужик. У давні часи вони не мали ніякого образливого відтінку і просто вживалися у значенні єврей, поляк, селянин.

У Дернівському збірнику виділяються третя і четверта інтермедії, в одній з яких фігурують німець і хлоп, а в другій -- козак, поляк і німець.

У третій інтермедії нахабний і хвалькуватий німець, що говорить ламаною польською мовою з невеликою домішкою німецьких слів, зустрівшись з українським селянином, хоче поживитися всякими українськими ласощами -- маслом, білим хлібом. Але їх нема в господарстві селянина, що живе на сухому хлібі і холодній воді. Німець обурений тим, що хлоп пропонує йому їсти сухий хліб, і, лаючись, загрожує побити його нагаєм і шпагою. Хлоп спокійно і з гідністю вислухує погрози німця і, в свою чергу, обіцяє побити його ціпом, яким молотять хліб. Німець хвастає уявними перемогами своїх співвітчизників над татарами під Кам'янцем-Подільським, але хлоп викриває його хвастощі. Він нагадує йому, як німці злякалися при зустрічі з татарами, що насправді перемогли німців, б'є його ціпом, але, по своїй добродушності, потім підіймає німця, пропонує йому помиритись і, взявши його за руку, виводить.