Метафізика тілесності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Модифікації тілесності в соціологічному вимірі

1.1 Тілесність як об'єкт соціокультурного аналізу

1.2 Модифікація тіла в сучасному суспільстві: основні форми прояву

2. Сприйняття та репрезентація модифікацій тілесності

2.1 Теорії репрезентації і сприйняття

2.2 Особливості сприйняття і презентації модифікацій тілесності студентською молоддю (на прикладі студентів ДНУ ім. О. Гончара)

3. Охорона праці

3.1 Поняття охорони праці та її правове забезпечення

3.2 Поняття та функції колективного договору

3.3 Регулювання питань з охорони праці у колективному договорі

Висновки

Cписок використанної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність. На сьогоднішній день, безумовно, людину ХХІ століття, імідж власного тіла та привабливість хвилюють не менше, ніж безперестанні протистояння політичних або ж релігійних угрупувань, тож можна говорити про те, що парадигма вивчення тілесного і визнання психосоматичної (психотілесної, психофізичної) взаємообумовленості видається найбільш продуктивною у процесі створення цілісного образу людини, її уявлень про "ідеальне тіло". Отже, закономірним є зміщення акцентів в індустрії здоров'я з медичних засобів відновлення здоров'я на засоби його ефективного збереження через здоровий спосіб життя. Таким чином, актуалізується для сучасної європейської ментальності і питання психотілесного здоров'я людини, підвищення якості життя через культивування тілесності, культури й краси тіла тощо. У центрі цих інновацій стоїть саме тіло зі своїми практиками й формами демонстрації.

Дослідження тілесності є обов'язковим елементом проблеми людини у всіх різноманітних характеристиках його сутності та існування. Інтерес до даної проблематики обумовлений сучасним станом вчення про людину в цілому, антропологічною кризою, необхідністю рефлексії наукових даних про тілесність. Новітні досягнення науки і техніки, новий образ життєвого простору інформаційного суспільства змінюють соціальні відносини виробництва, споживання та комунікації, гостро ставлять проблеми духовних цінностей та розвитку тілесної організації людини. Зміни в культурі, пов'язані з комерційним і споживчим відношенням до людського тіла, розвиток високотехнологічної наукової медицини і генетики породжують складні філософські, правові та моральні питання про статус людського тіла.

Образ тіла конструюється з окремих фрагментів - різних проявів тілесного усвідомлення в різноманітних життєвих ситуаціях, в тому числі і шляхом тілесних модифікацій. Враховуючи все вище сказане можна зробити висновок, що ключовим чинником в модифікації тіла, являється відношення до свого тілесного образу і здатність адекватно рефлексувати з приводу його.

Деякі зарубіжні дослідники відзначають, що в контексті сучасних тенденцій моди конструюється певна система уявлень про модифікації тіла як про способи подолання установлених "рамок", у зв'язку з цим, відбувається розкриття нових вимірювань духовності. Модифікації тіла позиціонують як вишукані способи особистісного зростання.

В останні роки модифікації тіла привертають до себе підвищений інтерес суспільства як нові екстравагантні тенденції сучасної моди. Це пов'язано з впливом масс-медіа, тіло стає об'єктом пильної уваги, яку додатково можна привернути різноманітними видами тілесних модифікацій, іноді модифікації слугують у якості однієї із формо протесту серед окремих соціальних груп, зазвичай - це субкультури, у цьому контексті модифікації тіла перетворюються на мову, розуміння якої доступно лише деяким. Таким чином, пірсинг, татуювання, скарифікація - виконують соціальну функцію визначення кордонів і виразу ідеологічного змісту поглядів субкультурних груп. модифікація тілесність привабливість

Феномен модифікацій тіла займає особливе місце у сфері соціальних досліджень: з одного боку, залишаючись маловивченим і, відповідно, теоретично і методологічно непоясненим, з іншого боку, він, поза сумнівом, є актуальним вимагаючи пильної наукової уваги. Саме тому в своїй роботі вважаю необхідним звернутися до проблематики тілесних модифікацій. Молодь є найбільш рухливою, активною групою, яка охоче сприймає усі інновації. Не став винятком й процес тілесної модифікації, який найбільш широко сьогодні практикується саме молоддю. Тому у дослідженні цього явища звернемо увагу саме на модифікаційні тілесні практики молоді з метою виявлення особливостей сприйняття і презентації такого явища як модифікації тілесності.

Ступінь розробленості теми: Феномен модифікації тіла, і на сьогоднішній день, є маловивченим і, відповідно, теоретично і методологічно непроясненим, тому він, поза сумнівом, вимагає приділення уваги. Стосовно зарубіжної літератури, можемо відмітити те, що хоч проблема модифікації тіла і не являється віддаленою, однак спеціальних робіт та соціологічних досліджень не так вже й багато. Переважно це роботи загального змісту, де проблемі модифікацій приділяється мало уваги. Наприклад, ця тема розглядалася у роботі Ж. Бодрійяра "Соблазн" [14], була затронута також Ж. Делезом [18], Є. Тоффлером [19], серед вітчизняних дослідників - у роботах Щепанської Т.Б. [16], Биховської І. М. [7]. Також феномен модифікації розглядався в деяких роботах суміжних наук, наприклад, етнологом І. О. Гинько [13]. У більшості досліджень поняття "образ тіла" розглядається як один з найважливіших компонентів самосвідомості (Бернс Р., Мухіна В. С., Піаже Ж., Рубінштейн С. Л., Сеченов І.М., Меерович Р. І., Соколова Е.Т. та ін.).

Об'єкт: Модифікації тілесності як інноваційна практика у сучасному суспільстві

Предмет: Особливості сприйняття і презентації тілесних модифікації у сучасному суспільстві

Мета роботи: З'ясувати особливості сприйняття і презентації модифікацій тілесності в сучасних умовах.

Завдання роботи:

1. З'ясувати, яке місце займають тілесні модифікації у сучасному суспільстві;

2. Визначити мотиви, що спонукають до подібних тілесних практик;

3. Виявити яким чином сприймаються модифікації тіла в сучасних умовах

4. Зафіксувати найбільш поширені способи презентації модифікацій тілесності;

5. З'ясувати ступінь та причини поширеності модифікацій тілесності на прикладі студентської молоді.

Емпірична база роботи: Авторське емпіричне дослідження "Особливості сприйняття і презентації модифікацій тілесності студентською молоддю (на прикладі студентів ДНУ ім.. О. Гончара)" (2014, N=11) (Див. Додаток 1, 2)

1. Модифікації тілесності в соціологічному вимірі

1.1 Тілесність як об'єкт соціокультурного аналізу

Тіло довгий час сприймалось людством, як щось другорядне, так як на перший план виступала душа людини. Однак тілесність - це, те с чим зіткається людина в процесі свого становлення, через що встановлюється зв'язок з навколишнім світом. Тіло являється, свого роду, способом "оформлення" особистості, способом самопрезентації [1].

Тілесність - це, те, що є найбільш притаманне людині, і в той же час найменш їй відоме. Саме поняття "тілесність" з'явилось в словниках російської мови в першій половині ХХ століття. Спочатку у І.О. Бодуена де Куртене, а потім в словниках Ушакова і Ожегова [2].

Проблема тіла і тілесності була вперше сформована в посткласичній філософії, на противагу поняттю трансцендентального суб'єкта, щоб побудувати концептуальну модель для аналізу таких понять, як любов, сексуальність, афект, смерть і т.д. В соціології проблема тіла з'явилась з необхідністю описання повсякденних практик [3].

Взагалі історія формування представлень про "людини тілесну" нараховує не одне тисячоліття. Ця історія є різностороння, багатогранна, так як на підходах, трактовках, оцінках тілесності відображались особливості епох.

Тривала історія вивчення людини здавалось би повинна гарантувати те, що тілесність досліджена вздовж і в поперек, але охоплюючи поглядом сучасну науку про людину, розумієш, що цей феномен - людське тіло - потребує реабілітації, насамперед як об'єкт гуманітарних знань.

І, можливо, уже двадцять перше століття буде століттям практик і наук не тільки про соціальність, але і про тілесність. Про це свідчить бурхливий розвиток тілесно-орієнтованих соціальних практик (технік будівництва тіла, бодибілдинг, здоровий спосіб життя, відродження танцювальної і фізичної культури, зміна статі, чергові спроби досягнення безсмертя) і потік різноманітних концепцій тіла та тілесності.

На сьогоднішній день, можна відмітити, і з врахуванням всього вище зазначеного, що тілу і тілесності відводиться уже далеко не другорядна роль. На даному етапі розвитку, тіло стає проблемою, і її актуальність віддзеркалюється в загостренні необхідності ведення здорового способу життя, в бажанні бути індивідуальним.

В працях сучасних вітчизняних дослідників представлена класифікація різноманітних дослідницьких підходів до вивчення феномену тілесності. Так, в соціально-культурологічному аспекті тілесність розглядається І. М. Биховською, і на її думку, в теперішній час противопоставленність "людини тілесної" і "людини духовної" постійно відтворюється у сучасній практиці, в тому числі і в інститутах соціалізації (в сім'ї, в системі освіти і виховання), що закріплюють і продовжують цю традицію. Цілком звичайною стала ситуація, коли тілесно-фізичні якості людини являються об'єктом дії самі по собі, без співучасті з етичними, інтелектуальними, естетичними основами діяльності, і навпаки. [4]

Зрозуміло, у кожного з дослідників мається свій власний погляд на проблему тіла і тілесності. Та все ж більшість з них схиляються до того, що тіло не може розглядатися як всього лише матеріальна основа, яка забезпечує його існування.

В працях французьких мислителів епохи постмодернізму тілесність набула дещо іншого значення, а ніж в сучасній гуманітаристиці.

Тілесність людини сприймалась не тільки як тіло соціальне, але і як знак, як матеріал для виробництва других тіл, до того ж зіставляється живе тіло з неживою реальністю.

На протязі епох проблеми пов'язані з тілесністю розроблялись в самих різних наукових областях: анатомія і фізіологія, антропологія і біомеханіка, психофізіологія і психосоматика, медицина, значна природно-наукова база сформувалась також в таких сферах, як спорт і фізична культура. Але все це відноситься до природно-наукового знання, а не соціологічне.

На відміну від природно-наукового знання, соціологічне - ставить перед собою задачу не тільки знайти відповіді на питання про склад, структуру, функції того чи іншого феномену, а й аналіз змісту, сутності ціннісного значення такого явища як тілесність. Будь-яке явище, яке вплетене в соціальне життя, в людську взаємодію, не може розглядатися без врахування цього ціннісного аспекту. Але із усього вище сказаного, робимо висновок, що соціокультурний аналіз тілесності не може бути віднесений тільки до напрямків соціологічного знання, та не можна не відмітити ті кроки, які вже були зроблені за для осмислення даної проблеми.

В вітчизняній науці одна із парадигм для такого роду досліджень була задана блискучим спеціалістом в сфері історії культури М.М. Бахтіним. Вивчення культури, - писав він, - повинно включати аналіз проблеми тіла як цінності, проблеми, яка суворо відмежовується від природно-наукової точки зору: від біологічної проблеми організму, психофізіологічної проблеми відносин психологічного і тілесного, і від відповідних натурфілософських проблем [5] . Цей дослідницький напрям не отримав в культурології значного розвитку, а спеціальних досліджень по проблемі "тіло як цінність" у вітчизняному соціокультурному знанні і взагалі ще не існує.

Необхідно також врахувати і суміжні з розглянутою проблемою роботи психологів, де проблема тілесності в особистісному плані не являється установленим традиційним напрямом досліджень, але представлена рядом цікавих робіт, що стосуються питань формування фізичного образу, стилю людини.

Та незважаючи на все вище згадане, можна стверджувати, що у вітчизняній культурологічній літературі відсутні спеціальні аналізи питань, що стосувались би тіла як соціокультурного феномену. Стосовно зарубіжної літератури, можна відмітити те, що хоч проблема тілесності і не являється віддаленою, однак спеціальних робіт, соціологічних досліджень не так вже й багато. Переважно це роботи загального змісту, де проблемі тілесності приділяється мало уваги.

Соціальний аналіз тілесності на заході складався і розвивався в двох основних парадигмах:

- з наголосом на природну сутність даного феномену, який, будучі розміщений в соціальному середовищі, не втрачає свого природного характеру;

- з наголосом на соціокультурну сутність тілесності.

Перший з указаних напрямів, зазвичай, пов'язують з традицією, що бере свій початок від фундаментального дослідження Ч. Дарвіна "Вираз емоцій у людини і тварин". Але, як вважають деякі дослідники, саме нерозуміння сутності соціального життя, не дозволило Дарвіну і його адептам відповісти на ті питання, які ж ним і були поставленні.

Друга, вище згадана, традиція пов'язана з іменем Дюркгейма. Саме його послідовники і учні (Роберт Херц, Марсель Мосс) започаткували соціологічний аналіз тілесності в руслі цієї традиції. В їх роботах, що вперше вийшли в 1909 і 1935рр., було принципово поставлене питання про зв'язок між тілом і "тілом соціальним", в цій методології були накреслені, в загальних рисах, основні напрями соціокультурного вивчення тілесності [7].

Та, незважаючи, на те, що в роботах західних дослідників розробка даної проблеми є більш інтенсивною, у порівнянні з вітчизняними, та все ж можна відміти, що цілком наглядною є певна неповноцінність даної області знання у просторі культурологічних досліджень. Значною мірою цьому посприяв європейський менталітет, у розвитку якого довгий час домінувала дихотомія тілесної і духовної субстанції.

Дослідження тілесності в соціокультурному вимірі повинно включати в себе розпізнавання соціально-етичних ідеалів, ціністно-нормативні уявлення груп, а також практику і результати в досліджуваній сфері життєдіяльності, але, враховуючи об'єктивні перешкоди, умова не завжди виконується.

Відмітимо, що не всі культурні прошарки несуть в собі характеристики феномену тілесності - це пояснюється специфічністю проблеми тіла. В той же час, наявність чи відсутність найменш значущої спроби осмислити феномен тілесності в певному культурному просторі, само по собі служить підґрунтям для ще одного напряму аналізу.

Варто також враховувати ще одну важливу обставину для гуманітарних досліджень - це те, що одні й ті самі процеси, явища, можуть бути розглянуті під різним кутом, тобто, оцінені з різних позицій - з позиції безпосереднього учасника і з точки зору спостерігача. Саме тому соціокультурне дослідження може будуватися в двох парадигмах:

- через створення дослідником категорій для описання вивчаємої культури;

- описання творців і носіїв.

Тілесність являється комплексним явищем, тому необхідною умовою для вивчення феномену є принцип міждисциплінарної кооперації. Тож розглядаючи різноманітні концептуальні підходи до проблеми тілесності, потрібно бачити їх відбиток на суміжних наукових напрямах, таких як, наприклад, філософський, психологічний, соціально-психологічний і так далі. Прагнення зберегти, так звану, "чистоту" окремих наукових областей при наявності спільної проблеми значно ускладнює рух до істини, в тому числі і в сфері соціокультурного вивчення тілесності, не кажучи вже про неї як об'єкт наукового аналізу. З цього приводу, влучно сказав М. Мосс, що три виміри людської тілесності - фізіологічний, соціологічний, психологічний - не тільки співіснують, але й утворюють унікальну взаємодію фізичного, соціального і індивідуального в людському тілі, як посередника їх існування [8, c. 72].

Тож підсумовуючи, зазначимо, що проблема тілесності відноситься до числа "вічних". Вона ставилася і досліджувалась різними мислителями, дослідниками, в тому числі і вітчизняними - М.Ф. Федоровим, B. C. Соловйовим, М.О. Бердяєвим, Б.П. Вишеславцевим, І.О. Ільїним, С.Л. Франком, О.Ф. Лосєвим [9], П.О. Сорокіним, П.О. Флоренським.

Підбиваючи підсумки, можна виділити чотири основних типологічних підходу до проблеми людської тілесності. Перший підхід пов'язаний з поданням про первинність тіла по відношенню до душі - тіло служить фундаментом людської психіки. Такий підхід найбільш повно представлений у працях 3. Фрейда і його послідовників. Друга група дослідників відстоює примітивність тіла і по відношенню до душі. При цьому тіло розглядається як просте "вмістилище" духу, який "облагороджує" тіло і відрізняє людину від тварини. Елементи такого підходу можна виявити у М. Шелера. Третій підхід до проблеми тілесності пов'язаний з уявленнями про дуалізм душі і тіла, який найбільш яскраво простежується в працях Спінози. Нарешті, остання група вчених стверджує, що і тіло, і душа не володіють статусом повної суверенності, первинності або автономності. Тіло одухотворене, а душа тілесна. Інакше, тіло і душа - це взаємопов'язані начала єдиної людської істоти, єдиної людської цілісності.

Охоплюючи поглядом сучасну "людинознавчу" науку, можна дійти до висновку, що феномен людського тіла потребує свого переосмислення.

Аналіз же вітчизняної соціальної теорії і, відражаючої її, соціальної практики також дозволяє зробити висновки про те, що аксіологія тілесності ще не стала повноцінним напрямом наукового аналізу, а лише існує як дослідницька перспектива. Ця обставина говорить про необхідність реабілітації феномену тілесності як об'єкта наукового гуманітарного аналізу.

1.2 Модифікація тіла в сучасному суспільстві: основні форми прояву

Для початку необхідно з'ясувати місце модифікацій тілесності в соціо-культурному просторі. І, навряд чи, буде великим перебільшенням, якщо сказати, що до сьогоднішнього дня в очах більшості європейців модифікації тіла мають маргінальний статус.

Деякі дослідники вважали тілесні модифікації ознакою низького рівня культури, а їх носіїв - загально відсталими. Подібне сприйняття певного елементу культури могло послужити причиною виникнення, і зазвичай, так і ставалося, низки проблем пов'язаних з взаєморозумінням і сприйняттям других культур. Глибоке вивчення модифікації тіл дозволить сприймати їх не просто, як "тілесні ушкодження", а як важливий самостійний елемент світоглядної системи.

Саме вже формулювання єдиного терміну для даного явища і послужило тим важливим кроком до його вивчення.

Модифікації тілесності - феномен універсальний, так як в тій чи іншій формі вони зустрічається практично у всіх культурах. Тож вивчення цього явища посприяє розумінню його місця у сучасному соціумі.

З цим явищем європейці зіткнулися одразу як тільки розпочалася епоха Великих географічних відкриттів, і чим більше земель було відкрито європейцями, тим яскравішими ставали їх знання про "дикі" народи, їх культури, і зовнішній вигляд.

В кінці ХІХ століття зміст подібних операцій над людським тілом, тобто модифікацій, був не зовсім зрозумілим, і визначався як "каліцтво".

Пізніше Ф. Ратцель запропонував більш коректне, а головне концептуальне визначення - "тілесні деформації" [10]. Він найближче підійшов до того визначення, яке буде використовуватися в подальшому.

Пізніше був обраний термін "модифікація", так як саме слово модифікація має таке визначення - "змінення, видозмінення, трансформація будь-чого, характеризує появу нових властивостей" [11]. Це досить значний нюанс, оскілки просте "змінення" не обов'язково характеризується новими якісними рисами. При чому мова йде не скільки про анатомо-морфологічні наслідки, скільки про соціокультурні. У переважній більшості випадків модифікації відзначають набуття індивідом нового статусу, його вихід на новий якісний рівень.

В англомовній літературі досить часто можна зустріти термін "body modification", що позначає штучні зміни тіла [12], що цілком відповідає терміну "модифікації", однак він з незрозумілих причин практично не використовується для позначення досліджуваного явища в зарубіжній літературі, хоча активно експлуатується в науково-популярних виданнях та ЗМІ.

Другим ключовим моментом є те, що під нове визначення підпадають не тільки ті модифікації, які за старою традицією називають "тілоушкодженням". Принциповою відмінністю від старого терміну є те, що новий охоплює і ті випадки, коли в ході модифікації не завдається реальна шкода, а лише змінюється зовнішність. Таким чином, сюди можна включати і такі модифікації як деформація черепа або подовження шийних хребців, які з дуже великою натяжкою могли б бути віднесені до категорії "тілоушкодження" [13].

Сьогодні модифікації тіла набули дещо іншого значення, але продовжують привертати до себе підвищений інтерес суспільства як нові екстравагантні тенденції сучасної моди. Феномен модифікацій тіла займає особливе місце у сфері соціальних досліджень: з одного боку, залишаючись маловивченим і, відповідно, теоретично і методологічно непроясненим, з другого боку, він, поза сумнівом, є актуальним і вимагає пильної наукової уваги.

Зарубіжні дослідники відзначають, що в контексті сучасних тенденцій моди конструюється певна система уявлень про модифікації тіла як про способи подолання "кордонів тіла", спричиняючих за собою розкриття нових вимірювань духовності. Модифікації тіла позиціонують як витончені способи особистого зростання для обраних.

Оригінальна інтерпретація явища була запропонована Жаном Бодрійяром. На його думку, причина появи самого феномена штучних змін тіла в тому, що людину ніколи не приваблювала природна краса - тільки ритуальна, ритуальна краса і езотерична пов'язана з посвяченням в таїнство, тоді як природна всього лише експресивна, спокуса - в таємниці, яку встановлюють полегшені знаки штучності. Саме заради ідеї ритуального спокуси, вважає Бодрійяр, людина готова змінювати своє тіло - звернутися до ритуалу, церемонії, вирядитися, одягнути маску, понівечитися, розмальовувати або виснажувати своє тіло - щоб спокусити: спокусити богів, спокусити духів, спокусити мертвих. Тіло є перша потужна опора цієї грандіозної витівки спокуси". При цьому він підкреслює, що ця штучна, ритуальна краса може досягатися будь-якими доступними засобами, а самі форми, в які це виливається, можуть нам здатися відразливими: нехитрий звичай покривати тіло брудом, деформація черепної коробки або підпилювання зубів, деформація стоп в Китаї, розтягування шиї, надрізи на обличчі, не кажучи вже про татуювання [14].

Деякі вітчизняні дослідники, слідом за Ж. Бодрійяром, розглядали тілесні модифікації виключно, як засіб досягнення естетичного ідеалу, причому вони відносили штучні зміни тіла тільки до області жіночої культури, що є досить спірним питанням. Деякі з них писали, що розфарбування і татуювання різних частин тіла, деформація черепа і стопи, сплощення грудей, затягування в корсет до деформації ребер, розтягування вушних мочок, чорніння і спилювання передніх зубів і маса інших фантастичних маніпуляцій з жіночим тілом і жіночим обличчям - це ті зусилля, що направлені на досягнення еталонів краси [15].

С. Джефріс виступає з критикою подібних переконань, підкреслюючи, що по суті модифікації тіла є самоушкодженнями - умисними несуїцидальними пошкодженнями, що нерідко практикуються в маргінальних прошарках суспільства: серед гомосексуалістів, інвалідів, дітей і дорослих, потерпілих від сексуального насильства. На думку даного автора, практика самоушкоджень в рамках сучасної індустрії моди набуває нового значення: "модифікації тіла", "декорування тіла", "боді-арт". Для пояснення самоушкоджень активно притягуються постмодерністські поняття, "переписується" історії тіла. Проте за даними модерністськими термінами стоять уявлення груп маргіналів, відзначає С. Джефріс, для яких самоушкодження є реальною, повсякденною і реалізовуваною практикою.

В минулому тілесні модифікації слугували зовсім іншим цілям, ніж в сучасності, насамперед, для соціальної ідентифікації, також в якості оберігів від злих сил, як обов'язкова міра при ініціації і для соціальної диференціації в злочинному світі. Підхід до вибору символіки у вигляді шрамів, татуювань, був надзвичайно серйозним, що в наш час є майже утраченим, найближче до традиційного нанесення татуювань та шрамів залишаються представники злочинного світу.

За останні десятиліття відмічено відродження інтересу до різного роду тілесних модифікацій. Це пов'язано з впливом шоу-бізнес, тіло стає об'єктом пильної уваги, яку додатково можна привернути різноманітними видами тілесних модифікацій, а також з формою протесту у окремих соціальних груп, у своїй більшості - це субкультури, у цьому контексті модифікації тіла перетворюються на мову, розуміння якої доступно просвяченим. Пірсинг, татуювання, таврування - виконують соціальну функцію визначення кордонів і виразу ідеологічного змісту поглядів субкультурної групи [16].

Також, як про причину, спалаху "популяризації" тілесних модифікацій, при чому не в первинному їх значенні, можна говорити і про трансформацію тілесності у сучасному світі.

Відмова від матеріальності, речей, субстратів, онтології і заміна їх мовою, текстом і структурою - є початком трансформації предметної моделі світу в інформаційну; переходи від вербального до візуального, від думки до плоті. Тіло може бути яким завгодно; це може бути якась тварина, тіло звуків, душі або ідеї; воно може бути лінгвістичним тілом, соціальним тілом [17].

Відбувається свого роду метафоризація тілесності - оголошується існування тіла взагалі, але не тіла в його специфічній конкретиці. Універсальне без'якісне тіло є "образовим аналогом" інформації і кількості.

Тіло поступово перетворюється в плоть, як матеріал для функціонування інших систем, наприклад, в медицині мертве тіло використовується для живого, живе для вмираючого, молоде для старого, старе для експериментів. В епоху постмодернізму тіло знаходиться в центрі уваги, але не як в епоху Ренесансу (культивування тіла), а як його деконструкція. Тіло позбавляється властивостей, у тому числі імпульсів, болю і задоволення. Спілкування в мережі Інтернет не передбачає знання і афішування статі, віку, національності. В мережі циркулює думка, а чисте мислення передбачає трансформацію тілесності. Формується нове тіло - "кібертіло". Тіло без органів - безформене, розчищено-нове для нанесення знаків або вживлення чіпів [18]. Вважається, що поширення моди на пірсинг є, свого роду, пробне впровадження чіпів в людську плоть.

У суспільстві формується кіберкультура, що раніше існувала в продуктах науково-фантастичного напрямку. У кіберкультурі тіло сприймається як проникаюча мембрана. Ще Е. Тоффлер писав, що в майбутньому мініатюрні комп'ютери "будуть імплантовані в наші тіла не тільки для того, щоб компенсувати фізичні недоліки, але і для того, щоб збільшити можливості людини. Межа між людиною і комп'ютером в якийсь момент остаточно зітреться" [19].

Поступово тіло перетворюється з "самотньої фортеці" в "зону бойових дій", де не припиняються ідеологічні перепалки навколо прав на зміну статі, евтаназію, клонування, пластичну хірургію для ув'язнених, використання тканин ембріонів в медичних цілях.

У ХХІ ст. людство стає свідками тріумфу механістичного погляду на людське тіло. Тіло зникає, стає субстанцією. З одного боку, спостерігається культивування здорового способу життя (бодибілдинг, фітнес, йога, практики), з іншого боку, розчленування тіла.

Збільшується антипатія між тілом і свідомістю. У кіберкультурі історичне неприйняття тіла досягає свого апогею. Свідомість прагне відірватися від тіла. Прагнення перетворити своє тіло стає переслідуваним. Ідеали краси, завдяки цифровим технологіям, стають "постлюдськими": неймовірно красиві фотомоделі існують в вигляді цифрових фотографій, підретушованих в комп'ютерних програмах. Перевернуте відношення між копією та оригіналом (так званий постмодерністський психоз) проявляється і тут. Образи з рекламних постерів і глянцевих журналів змушують людей відчувати себе незатишно у своїй тілесній оболонці, підданої ожирінню, облисінню і в'яненню [20].

Комп'ютерна графіка використовується для створення еталонів краси і хірургічної переробки у відповідності з ідеалами. Відбувається показовий процес, скажемо так, "барбізації жінок", якщо на початковому етапі виробництва ляльки створювалися за образом кінозірок, то пізніше жінки стали наслідувати образ ляльки [21].

Відбувається перехід від органічного, індустріального суспільства до поліморфної інформаційної системи, в якій техніка змінює полярність світу.

Сучасне тіло зберігається в базах даних інформації, надаючи вплив на фізичне тіло в реальному світі.

Стосовно мотивів, то можна зробити висновки про те, що все вище сказане являється своєрідним підгрунттям, але логічніше почати з розгляду особистісної мотивації, що спонукає до тілесних модифікацій. З точки зору біології прагнення завдати ушкодження своєму організму суперечить здоровому глузду та інстинкту самозбереження, що цілком дозволяє віднести певні види модифікацій до проявів девіантної поведінки, поряд, наприклад, із суїцидальним комплексом. Проте якщо поглянути під іншим кутом, то подібна поведінка не виглядає настільки алогічним. Тут можна згадати теорію статевого відбору Чарльза Дарвіна - переваги самок у зовнішності самців або в чомусь ще майже однозначно призведе до їх зміни; і ці модифікації з плином часу можуть досягати практично будь-якого ступеня сумісного з життям виду". Та в даному випадку не говоримо про успадковання ознак, але чому б індивіду в соціумі не підкреслити свою індивідуальність з метою, наприклад, привернути до себе увагу.

Існує ще одна модель особистісної мотивації, за якої індивід може піти на соматичні модифікації з прямо протилежною метою - не виділятися з соціуму. Якщо в замкнутому колективі модифікації є неодмінним і обов'язковим атрибутом, то будь-якому індивіду, який хоче затвердити свій статус, або просто своє право перебувати в цьому соціумі, необхідно піти на модифікації тілесності. Численні приклади цієї моделі можна знайти в традиційних культурах.

В сучасних субкультурах також можна знайти підтвердження для даної гіпотези. Так Ігор Губерман у своїх тюремних спогадах дуже точно описує аналогічні традиції в середовищі ув'язнених [22].

Якщо говорити про мотиви модифікування тілесності, то не можна обійти і таку досить абстрактну, на перший погляд, область як естетика. Якщо у людини виникає прагнення до прекрасного, і бажання якимось чином змінити цей світ, то його тіло, може бути не тільки засобом подібних змін, але і безпосереднім об'єктом. В цілому, модифікації тіла з повною підставою можна розглядати як якийсь прообраз пластичної хірургії: людина намагалася штучно змінити своє тіло, керуючись певними еталонами краси.

Розглянувши проблематику особистісної мотивації, перейдемо до мотивації соціальної: навіщо соціуму потрібні модифікації тіла та які їх функції?

Незважаючи на наведені вище індивідуальні біологічні та психологічні мотивації модифікацій тілесності, вони насамперед явище соціальне. Як і будь-який соціальний феномен, модифікації тіла поліфункціональні і залежно від культурного контексту мають різні соціальні мотивації.

Виконуючи функцію маркера, модифікації тіла одночасно несуть на собі ще й дуже важливу для будь-якого соціуму регулятивну функцію.

По-перше, чітко позначаючи соціальну або етнічну приналежність членів соціуму, вони допомагають уникнути помилок в процесі комунікації.

По-друге, деякі автори відзначають зв'язок між модифікаціями тілесності і регулюванням соціальних відносин.

Ще однією важливою областю, в якій модифікації тіла грають не останню роль, є сфера гендерних взаємин.

Підводячи підсумок короткому аналізу мотивацій і функцій притаманних тілесним модифікаціям, можна зробити цілком певний висновок, незважаючи на те, що вони є надзвичайно важливим елементом у системі невербального спілкування і служать для символічної передачі різноманітної інформації, тим не менш, цим їх роль в соціокультурній системі не обмежується.

Враження, що модифікації тіла являються характерною рисою виключно традиційних суспільств та субкультурних елементів, і належать далекому минулому, є помилковим.

Прояви такого явища як модифікація тілесності, на сьогоднішній день, є вкрай різноманітними, і для того щоб зрозуміти, яке ж значення модифікаціям надається у сучасному світі, розглянемо найпопулярніші на сьогодні види:

Пірсинг:

Одна з форм модифікацій тіла, створення проколу, в якому носять прикраси. Саме поняття "пірсинг" може відноситися як до процесу проколювання, так і до отворів, зробленим за допомогою проколювання.

Пірсинг вух був поширений по всьому світу, особливо в племінних культурах, про що свідчать численні археологічні знахідки. Неодноразово були виявлені муміфіковані тіла з вушними проколами. Найбільш давнє поховання, що свідчить про пірсингу вух датується 2500 роком до н. е. Сережки згадуються в Біблії в Книзі Буття 35:4, де Яків спалює сережки своїх домочадців разом з ідолами [23]. У Ведах також є згадки про сережках, які асоціюються з Індуїстської богинею Лакшмі. Проколи вух також були поширені в Єгипті, за часів XVIII династії, в якості прикрас найчастіше використовувалися золоті висячі кільця.

Проколи носа також сягають корінням в далеке минуле. Цей вид пірсингу був популярний у бедуїнів на Середньому Сході, а також у берберів, африканського народу беджа та австралійськи аборигенів. У багатьох корінних племен Америки і Аляски було поширено проколювання перегородки носа (септума). У Ацтеків, Майя і племен Нової Гвінеї було прийнято використовувати в якості прикрас для проколів носа кістки та пір'я, які символізували здоров'я та (для чоловіків) мужність. Практика проколювання носа дала назву племені не-персі, проте на ділі проколювання носа в цьому племені було не надто поширене.

Проколи, тунелі в губах прийшли з Африканських та Американських племінних культур. Для установки цих прикрас, роблять прокол в губі який, після постійного розтягування, може досягати близько 10 сантиметрів в діаметрі, що в деяких випадках призводить до змін форми щелепи. Подібна практика існує в деяких племенах, і по сей день. Жінки ефіопського племені мурсі носять губні пластини, які досягають 15 сантиметрів у діаметрі.

Історія проколів сосків, живота і геніталій була сильно спотворена через поширення статті Дуга Маллоя "Звіт про пірсинг тіла та геніталій", що містила велику кількість помилок і міфів. Збереглися свідчення про поширення практики проколювання сосків і геніталій у різних культурах до ХХ століття. Проколи сосків служили символом мужності серед римських солдатів. Практика проколювання сосків також була поширена серед американських і британських моряків. Західні жінки XIV століття також проколювали і фарбували соски, через сукні з особливо низьким вирізом, які залишали їх відкритими для стороннього погляду.

Спліт:

Від англійського слова "splitting" - поділ. На практиці - розрізання. Скальпелем або лазером. Найпоширенішою версією є спліт язика. (Див. Додаток 3, рис.3)

Імпланти:

Імплантація різних предметів під шкіру. Окремий різновид імплантів - мікродермали і трансдермали: металеві пластинки, що вставляються під шкіру, після загоєння на них можна встановлювати різноманітні прикраси. Є також своєрідним видом одностороннього пірсингу. (Див. Додаток 3, рис.1)

Скарифікація (шрамування):

Нанесення художніх шрамів на тіло. Цей вид модифікацій існував ще багато століть тому. У минулому "скарифікація" мала набагато більше значення, ніж сьогодні. Зараз це лише спосіб прикрасити своє тіло.

В африканських племенах шрами - це неодмінний атрибут вступу в статеве життя. На дівочих животах, наприклад, робляться художні надрізи, посипаються попелом, щоб шрами виглядали більш рельєфними. Тільки після цього парі дозволяється залишатися наодинці. (Див. Додаток 3, рис. 2)

Татуювання:

Тату - термін, запозичений з полінезійської мови, на таїтянському діалекті слово "татау" позначає малюнок. В англійську мову це слово ввів видатний англійський мандрівник Джеймс Кук. Він вжив його в звіті про подорож навколо світу, опублікованому в 1773 році. До цього татуювання в Європі було способом прикраси та ідентифікації тіла й, не виділялося окремою назвою.

Перманентний макіяж:

Підшкірне введення високодисперсного пігменту в верхні шари епідермісу для створення ефекту звичайного мейк-апу, контури брів, губ, вік, а також використовується для корекції післяопераційних шрамів, камуфляжу опіків, алопеції брів. (Див. Додаток 3, рис. 5)

Тунелі:

Прикраса великого розміру, які зазвичай встановлюються в мочки вуха (губу, ніс), відрізняються великим діаметром наскрізного отвору. (Див. Додаток 3, рис. 4)

Бодибілдинг:

Процес нарощування і розвитку мускулатури, шляхом заняття фізичними вправами з обтяженнями і високоенергетичного харчування з підвищеним вмістом поживних речовин, зокрема білків, достатнім для гіпертрофії скелетних м'язів.

Дослідження тілесності є обов'язковим елементом проблеми людини у всіх різноманітних характеристиках його сутності та існування. Інтерес до даної проблематики обумовлений сучасним станом вчення про людину в цілому, антропологічною кризою, необхідністю рефлексії наукових даних про тілесність. Новітні досягнення науки і техніки, новий образ життєвого простору інформаційного суспільства змінюють соціальні відносини виробництва, споживання та комунікації, гостро ставлять проблеми духовних цінностей та розвитку тілесної організації людини. Зміни в культурі, пов'язані з комерційним і споживчим відношенням до людського тіла, розвиток високотехнологічної наукової медицини і генетики породжують складні філософські, правові та моральні питання про статус людського тіла [24].

Сутність, існування і особистість людини все частіше розглядаються, зі зверненням уваги на тілесність. Зміни у стосунках між статями, феміністська критика підлеглого положення жінки в суспільстві сприяють підвищенню інтересу до соціокультурних аспектів людської тілесності [25]. Численні дослідження тіла у психології, психофізіології, розробка специфічних тілесних технік для вирішення психотерапевтичних завдань сприяють збільшенню уваги до тіла і тілесності з боку не тільки вчених, але й широкої громадськості.

2. Сприйняття та репрезентація модифікацій тілесності

2.1 Теорії репрезентації і сприйняття

Навіть короткий огляд поняття "репрезентація" дає зрозуміти, що поле його використання надзвичайно широке. Це право, політика, теорія пізнання, теорія мистецтва і філософія. Однак, незважаючи на цю обширність і різноманітність тлумачень терміна, у всіх них простежується загальна ідея: репрезентація завжди, так чи інакше, є вираженням ситуації заміщення.

Тому найбільш загальне визначення, яке застосовують до даного поняття, - це "представлення одного в іншому за допомогою іншого". При цьому все різноманіття трактувань даного феномена можна, на думку А.Р. Усманової, звести до двох аспектів розгляду: репрезентація як мова "замість" або "за когось", як це має місце в політиці, і репрезентація як "відтворення" (representation) - визначення, що використовується в мистецтві або філософії.

Починаючи з 1970-х років, поняття репрезентації зайняло особливо важливе місце у вивченні культури, що стало результатом так званого "культурного повороту" в соціальному і гуманітарному знанні, по-новому позначившого розуміння культури.

С. Холл, один із ключових представників цього повороту, говорить про два "традиційних" підходи до визначення культури. Перший визначає її як сукупність кращих досягнень людства. "Це сума великих ідей, представлених у класичних творах літератури, живопису, музики і філософії - "висока культура" тієї чи іншої епохи" [26, с.4]. Таке протиставлення високої та популярної культури, що несе в собі сильний оціночний аспект, на думку дослідника, багато років було визначальним у структуруванні дебата про культуру.

Другий підхід, характеризується Холлом як "антропологічний", розглядає культуру як специфічний спосіб життя людей, спільнот, націй і соціальних груп. [26, с.5]

"Культурний поворот" у соціальному та гуманітарному знанні висуває на перший план у міркуваннях про культуру проблему значень і їх виробництва. "Культура... є не стільки набором речей - романів і картин, телепрограм і коміксів - скільки процесом, набором практик. Насамперед, культура пов'язана з виробництвом і обміном значень - "додаванням і витягом сенсу" - між членами суспільства або групи.

Сказати, що дві людини належать до однієї культури, значить стверджувати, що вони інтерпретують світ приблизно однаковим чином і можуть висловити себе, свої думки і почуття про світ таким чином, що буде однаково зрозуміло для обох" [26, с.3]. Таке розуміння культури висуває на перший план проблему репрезентації, що розуміється як процес, за допомогою якого суб'єкти культури роблять світ осмисленим, надають речам значення тим, як їх репрезентують - які слова і сюжети обирають для їх опису, які візуальні образи використовують, які емоції асоціюють з ними, які цінності приписують, тобто яким чином і класифікують і концептуалізують речі.

Репрезентація пов'язує значення і мову з культурою. Холл вказує, що репрезентація означає використання мови для виробництва осмисленого висловлювання, це невід'ємна частина процесу виробництва і обміну значеннями між представниками культури. Вона включає використання мови, знаків і візуальних образів, які заміщають собою, або репрезентують, речі. Об'єкти репрезентації не несуть сенсу самі по собі, він народжується в процесі інтерпретації та комунікації, кодування і декодування текстів і залежить від культурного контексту. Холл виділяє дві системи репрезентації:

1. "Ментальні репрезентації", тобто система понять про явища і різні способи їх групування, систематизації та зіставлення між собою. Вона становить своєрідну "концептуальну карту", що дозволяє людині інтерпретувати навколишній його світ. Причому в рамках однієї культури індивідуальні карти схожі, що дозволяє представникам даної культури вибудовувати схожі уявлення про світ.

2. Мова, тобто система знаків, за допомогою якої ментальні репрезентації можуть бути виражені і включені в процес обміну між людьми (при цьому Холл підкреслює, що "мова" - дуже широке поняття, не обмежується лінгвістичними феноменами і включає будь-яку систему знаків).

Таким чином, репрезентація - це процес виробництва значень в мові. Суть цього процесу полягає у взаємодії трьох складових: "речей", тобто об'єктів і процесів зовнішнього світу, понять, в яких зафіксовані уявлення про ці речі, і мову, тобто знаки, в яких ці уявлення виражаються.

З точки зору Холла, всі існуючі теорії репрезентації можна звести до трьох підходів:

- відражаючому;

- інтенціональному і конструктивістському. [26, с. 24-26]

З точки зору першого, значення вже міститися в об'єктах і явищах навколишнього світу, і завдання мови, подібно до дзеркала, полягає у відображенні цих "справжніх" значень, що вже містяться в світі. Другий підхід відстоює протилежну точку зору. Відповідно з ним, саме автор, який говорить, наділяє своїми значеннями навколишній світ. Слова означають те, що хоче сам автор, щоб вони означали. І третій підхід, якого дотримується і сам Холл, підкреслює соціальний характер мови. Відповідно до цього підходу, "ми не повинні плутати матеріальний світ, в якому існують люди і речі, з символічними практиками і процесами, за допомогою яких працює репрезентація, значення і мова. Конструктивісти не відкидають існування матеріального світу. Однак, не матеріальний світ передає значення, а система мови або будь-яка інша система, яку ми використовуємо, щоб представляти свої концепти" [26, с. 25].

Якщо репрезентація - це завжди певне сполучення між реальністю, сенсом, що вкладаються в реальність, і знаком, який його відображає, то тоді виникає питання про співвідношення цієї реальності та самої репрезентації. У вирішенні цього питання існує два підходи. Перший з них - традиційний - стверджує, що вищезгадані явища співвідносні. Репрезентація - це відображення реальності, вона виникає, коли ця реальність в силу якихось обставин є недоступною. Тому вона розглядається як дещо запізнене по відношенню до присутності, "тобто репрезентація виникає в силу відсутності (в момент репрезентування) об'єкта, який вона репрезентує" [ 26, с. 651]. Ця ідея співвіднесеності дає можливість перевірки репрезентації на істинність, коли ми можемо міркувати про те, наскільки точно репрезентація відображає реальність чи, навпаки, спотворює її.

Другий підхід - конструктивістський. В ньому виникає та утверджується ідея про те, що, репрезентація - це єдина реальність, з якою доводиться мати справу. Як зазначає А.Р. Усманова "... репрезентація - це ключова культурна практика, яка б не була її негативна сутність, практика перекладу з однієї мови на іншу, або включення до- та поза-семіотичних феноменів в культурний світ: поза-репрезентацією просто нічого не існує. Реальність репрезентації - це єдина реальність, яку ми маємо" [27, с. 53]. Відповідно репрезентація сама виступає конституруючим елементом. Вона створює подію, яка проявляється тільки в самому процесі репрезентації

Не варто думати, що конструктивістськая парадигма призводить до ідеї того, що весь світ являє нагромадження помилкових ілюзорних уявлень. Вона взагалі знімає проблему їх хибності, тому що з точки зору даного підходу, як зазначалося раніше, об'єктивна реальність існує, однак дається тільки в знакових формах, тільки в репрезентаціях. Сенс не міститься в цьому світі, а вноситься в нього в процесі репрезентації.

Конструктивістське розуміння природи і специфіки репрезентації є більш прийнятним. Так як, наприклад, при вивченні Інтернету воно є більш адекватним по відношенню до специфіки об'єкту, так як в віртуальному просторі доводиться зіткатися з полем конструювання. Конструктивістський підхід дозволяє зняти проблему істинності або хибності репрезентацій і сконцентрувати увагу на механізмах створення репрезентації і сенсах, вкладених в неї.

Соціокультурний підхід до аналізу соціального сприйняття передбачає інтегроване бачення соціальних і культурних аспектів цього феномену. Акцентуючи нерозривну єдність, взаємозв'язок і взаємозалежність соціального і культурного, соціокультурний підхід дозволяє "розібрати" цю цілісність в суто аналітичних цілях. Як і соціальні властивості сприйняття, так і його культурна природа спочатку досліджувалася в рамках психології. Теоретичні та методологічні підстави дослідження впливу культури на сприйняття розроблялися в рамках психологічної науки з початку минулого століття.

Введення поняття "соціальне сприйняття" американським психологом Джером Брунером в середині минулого століття, було викликане необхідністю на рівні наукового поняття зафіксувати явище залежності характеру сприйняття від минулого досвіду індивіда.

Передтечею концепту соціального сприйняття в його сучасному значенні є поняття апперцепції, введене Лейнбніцем і означає обумовленість свідомості, його окремих елементів попереднім знанням.

Ці ідеї були розвинені Кантом, який розумів апперцепцію як властивість самосвідомості мислячого суб'єкта, що забезпечує його апріорні синтетичні функції і, у кінцевому підсумку, визначає єдність чуттєвого досвіду.

Актуалізація соціологічного звучання категорії "соціальне сприйняття" відбувається в роботах П'єра Бурдьє у 70-80-их роках минулого століття в контексті задачі побудови інтегративної соціологічної концепції. "Категорії перцепції соціального світу, - пише він, - є в основному продуктом інкорпорації об'єктивних структур соціального простору", тобто залежать для агента від досвіду його соціальної позиції [28].

Досвід соціальної позиції набувається індивідом у взаємодії з конкретним соціокультурним співтовариством, яке, з одного боку, представлено для індивіда групою безпосереднього контакту, а з іншого - більш широким контекстом культури (соціально-територіальної, соціально-професійної, етнічної). За допомогою взаємодії з референтною групою індивід знаходить світ значущих об'єктів і засвоює набір перцептивних категорій. Іншими словами, становлення людини, здатної жити серед людей, відбувається в конкретному соціокультурному просторі, соціокультурної середовищі, за допомогою переживання (вірніше, проживання) живого реального життя спільноти. Саме тут, через освоєння практик і правил культури групового життя формується його (індивіда) здатність до практикам, поведінкові установки та емоційні реакції, знання ритуалів і символів, ціннісних пріоритетів та інтересів.

Характерні риси соціологічного соціального сприйняття Бурдьє представляє, характеризуючи відмінності практичного і теоретичного відношень. Центральним моментом наукового підходу до соціальної реальності є тоталізація, тобто подолання та ігнорування часу.

Досвід соціальної позиції набувається індивідом у взаємодії з конкретним соціокультурним співтовариством, яке, з одного боку, представлено для індивіда групою безпосереднього контакту, а з іншого - більш широким контекстом культури (соціально-територіальної, соціально-професійної, етнічної тощо). За допомогою взаємодії з референтною групою індивід знаходить світ значущих об'єктів і засвоює набір перцептивних категорій. Іншими словами, становлення людини, здатної жити серед людей, що відбувається в конкретному соціокультурному просторі, соціокультурному середовищі, за допомогою переживання (вірніше, проживання). Саме тут, через освоєння практик і правил культури групового життя формується його (індивіда) здатність до практик, поведінкові установки та емоційні реакції, знання ритуалів і символів, ціннісних пріоритетів та інтересів.

Ключем до цього світу індивіда для зовнішнього спостерігача і є процес соціального сприйняття в його об'єктиваціях - різноманітних культурних продуктах і артефактах: від приватної переписки до художньої прози або фільму. "Функція культурного зразка, - стверджує Шютц, - полягає в елімінації трудомісткого дослідження, надання готових керівництв, в заміщенні важко досяжної істини зручними трюїзмами".

Аналіз конфігурації світу повсякденного соціального сприйняття являє Альфред Шютц [29]. Індивід переживає соціальний світ передусім як поле дій, і лише в другу чергу як об'єкт мислення. Звідси повсякденне сприйняття зорганізується в термінах, релевантних його (індивіда) можливому або реальній дії.

Подальші міркування Шютца про знання в повсякденному житті можна розгорнути в характеристиці повсякденного соціального сприйняття. "Воно некогерентно, тільки частково ясно і зовсім не вільно від суперечностей" [30, с.194].

Набір перцептивних категорій та їх конфігурація, що характеризує "картину соціального світу" індивіда, не відповідає вимогам зв'язаності і логічної послідовності. Цей набір визначається набором відповідних об'єктів соціального світу. Практична ефективність перевершує в повсякденному житті над істиною відносин між елементами світу. Зміна ситуації і розвиток особистості, ведуть до зміни ієрархії цих планів і уточненню, деталізації самих перцептивних категорій. Розходження в ступені релевантності окремих об'єктів призводить до неузгодженостей у повсякденному знанні і наявності в ньому однаково значимих і несумісних тверджень.