Історія української культури

Мололи зерно ручними млинами, які відомі ще з часів Трипільської культури під назвою жорна (на думку мовознавців, назва походить від давньоіндійського жраван -- "камінь для вичавлювання соми", тобто ритуального напою з соку рослини). Камені для жорен виготовлялися з вапняку. З часом конструкція жорен ускладнювалася, чим полегшувалося користування ними. В епоху Середньовіччя набули поширення водяні млини та вітряки, які подекуди використовували й в першій половині XX ст. З появою машинної техніки та фабричних землеробських знарядь у землеробстві України в XIX--XX ст. відбулися прогресивні зміни.

Шанувалися всі звичаї, пов'язані з хлібом. Вдома не слід бути без хліба жодної ночі, бо обсядуть злидні. На ніч хліб потрібно накривати рушником, бо він теж спить. Хліб чистий і святий, тому його можна брати в будь-кого -- він не передає зла. Навіть якщо знайшов хліб, можна їсти, бо це дар Божий, над ним не владний ніякий злий дух. Хліб і сіль кладуть дитині в колиску, щоб уберегти її від злих очей.

Хліб українці споконвіку вважають святим, а землю -- матір'ю-годувальницею, тож кількатисячолітня традиція догляду за нивами відповідно й виробила силу-силенну звичаїв, обрядів, забобонів, пов'язаних із майбутнім урожаєм.

Тваринництво - галузь сільського господарства, основним завданням якої є розведення сільськогосподарських тварин для потреб людей. Продукти тваринництва використовувалися в їжу (молоко, масло, яйця, м'ясо) та в реміництві (сировина для промислових виробів: вовна, шкіра тощо). Тваринництво прийнято поділяти на такі основні галузі: м'ясне і молочне скотарство, вівчарство, свинарство, конярство, козівництво, кролівництво, птахівництво.

Скотарство в Україні було відоме вже у Трипільській культурі VI--III тисячоліть до н. е. Проте провідною галуззю господарства воно стало лише в II тисячолітті до н. е., коли на теренах України з'явилися представники культури шнурової кераміки. Хліборобство в цей час не зникає зовсім, проте втрачає свою провідну роль. З'являються власники великих табунів коней, отар овець, черід корів, для годівлі яких були потрібні великі луги і пасовиська, тому населення частково змінює спосіб життя, віддаючи перевагу сезонному проживанню. Скотарство продовжує розвиватися і в І тисячолітті до н. е., зокрема у племенах скіфів та сарматів.

Протягом століть в Україні були виведені різні породи великої рогатої худоби. Однією із найдавніших порід українська степова (відома ще з II тисячоліття до н. е.). Нині існує багато інших порід корів, зокрема, білоголова українська, червона степова, черкаська, лебединська, симентальська. Кожна місцевість вирізняється своєю "улюбленою" породою: наприклад, на Сумщині, Чернігівщині та Харківщині переважають молочно-м'ясні породи (симентальська і лебединська), на Поліссі -- білоголова українська і чорно-ряба, а в Карпатах -- місцеві гуцульська та бура карпатська.

Важливу роль у скотарстві будь-яких народів відіграє кормова база. Утримання худоби на українських землях взимку значною мірою залежало від наявності сіна, кукурудзи, кормових бобів, коренеплодів та кормових баштанних культур.

Свинарство в Україні є другою за значенням галуззю тваринництва після скотарства. Вживання в їжу свинини відоме в Україні з давніх-давен. Так, за часів княжої доби без неї не обходився жоден бенкет, хоча на столі простого селянина м'ясо було не дуже часто. На теренах Київській Русі у родинах селян частіше вживалося м'ясо диких звірів, у тому числі й вепра (дикого кабана).

Нині в Україні свинина користується більшим попитом, ніж яловичина, оскільки вона є традиційною їжею, притаманною осілим народам (на відміну від кочівників, у яких переважати вівці). Серед порід свиней найпоширенішею є велика біла (на Поліссі, в Лісостепу, на півночі степової зони), а в Степу переважає - українська біла степова. Є ще й інші породи: степова ряба, довговуха біла, кролевецька, лапдарас, миргородська тощо.

Конярство було одним із найдавніших занять, і слід зазначити, одним із найулюбленіших у господарській діяльності праукраїнців, особливо жителів Північного Причорномор'я і Подніпров'я.

Коней дуже цінували й запорозькі козаки, які спеціально їх розводили та утримували кінські заводи. Не маючи коня, не можна було стати справжнім козаком -- такою була, насамперед, військова потреба. Козаки називали коня братом, другом, шанували його й піклувалися про нього як про найдорожчу істоту. Головні кінські заводи були на Інгульці, Бузі та Великому Лузі.

Традиційною в Україні є й така галузь тваринництва, як вівчарство, яка притаманна гірським районам. Ще в давнину українські чабани об'єднувалися в артілі по п'ять чоловік, обирали отамана та кашовара. При отарі овець завжди були собаки для охорони, брали також кількох цапів, які йшли за отаманом першими, а за ними вівці. Чабани мали при собі палиці, які називають гирлигами, ними вони завертали овець, які відбилися від отари. В торбах чабанів завжди були інструменти, якими вони лікували тварин: ножички, щипчики, квачики для очистки й запікання ран тощо. Нині в степових областях України, де поширене вівчарство, переважають вовняні породи овець (тонкорунна -- асканійська і напівтонкорунна - цигайська). У лісостепових, поліських та гірських районах поширені м'ясо-вовняні породи: прекос, каракульська (сокільська смушкова). У Карпатах вирощують місцеву рацку та цакель. Нині в Україні збільшується поголів'я тонкорунних порід овець і зменшується кількість грубововняних. Як місцева допоміжна галузь тваринництва розвивається в Україні й козівництво (переважно як молочна галузь). У давнину козівництво було більш поширене ніж зараз. Коза, як уже згадувалося, була тотемом деяких давньоукраїнських племен і тому завжди вважалася чистою твариною, адже вона навіть не питиме води, якщо її вже покуштувала інша тварина чи людина. В Україні не тільки вживані молоко кози, але й збирали (вичісували) цінне пухове волокно, з якого пряли тонкі нитки й виплітати красиві хустки.

За свідченням багатьох літописних джерел, одним із найдавніших занять українців було рибальство. Це підтверджують численні археологічні знахідки знарядь рибальства: грузила з кераміки, поплавці, блешні, голки для плетіння сітей, остроги, гачки. Риби у наших річках завжди було багато: окунь, карась, щука, лящ, сом, осетрові, судак, сазан, лини та ін.

Чи не найбільшого розвитку рибальство набуло в запорозьких козаків, де воно було однією з найголовніших галузей господарської діяльності. Вони влаштовували особливі заводи, біля яких зводили курені. Найвідомішим рибним заводом був Гард на Південному Бузі (біля сучасної Костянтинівки, нині неподалік ІІівденно-Української АЕС). Крім того, запорозькі козаки виловлювали рибу в лимані, на Кінбурнській косі, в річках Кубані, Дністр та Дніпро.

У Дніпрі ловили різну рибу: осетри, соми та іншу, серед якої була й червона, козаки її називали чорною. Основну частину риби прадавні українці споживали свіжою або солили та в'ялили, залишаючи для власного вжитку. З риби вибирали чимало ікри, здебільшого з севрюги, білуги і осетра.

Полювання було улюбленим заняттям давньоукраїнської знаті. Хутро білок, соболів, горностаїв, куниць, чорнобурих лисиць було предметом експорту з Київській Русі. Протягом середньовіччя велика кількість дичини приваблювала мисливців з усіх кінців Польщі і Росії. Мисливство було поширене і серед запорозьких козаків, але значно менше, ніж рибальство. Запорожці переважно полювали на лисиць, хутро яких продавали купцям, і таким чином сплачували мито у військовий скарб і Січову церкву, а іноді самі шили одяг із хутра.

Кролівництво було поширене переважно на Поліссі та в деяких областях лісостепової зони. Промислове виробництво м'яса та хутра кролів в Україні значною мірою доповнюєтьсяі за рахунок приватних господарств населення.

До галузей тваринництва належать також шовківництво (вирощування шовкопряда) та бджільництво.

Найбільші плантації шовковиці належать господарствам степової та лісостепової зон. Основна продукція цих господарств -- це кокони шовкопряда, з яких виробляють натуральний шовк.

Бджільництво в давнину називалося бортництвом (від старослов'янського борть -- вулик у дуплі дерева). Мед -- також традиційний напій; він використовувався і для виготовлення солодких страв. Знаряддя бортництва -- спеціальні ножі для вирізування стільників -- знайдені в розкопках на території лісової та степової зон України.

Широко застосовувався мед і в лікувальній практиці. Дочка князя Мстислава Володимировича Євпраксія написала навіть медичний трактат "Мазі", де описала різні способи лікування медом і виготовлення з нього цілющих мікстур. Цей медичний трактат цінний ще й тим, що його вперше в світі написала жінка.

У Київській Русі переважали лісові промисли меду, протее з XIV ст. починається новий етап бджільництва, пов'язаний зі штучними бортями -вуликами. Перший рамковий вулик був сконструйований у 1814 р. українським вченим Петром Прокоповичем, але, як це часто буває, цей винахід не був визнаний на батьківщині вченого, він почав використовуватися у Німеччині і лише згодом повернувся до нас.

Важливою галуззю тваринництва є птахівництво. Кожна селянська родина має у своєму господарстві свійських птахів: курей, качок, гусей чи індиків. Утримання птахів, годівля, випасання (для качок, гусей, індиків) -- відносно не трудомістка праця, якщо порівняти її з утриманням корів чи свиней. Тому птахівництво, в тому числі й домашнє, набуло великого поширення в усих районах України.

Птахівництво в сьогоденній Україні досягло найвищого рівня промислового розвитку порівнянно з іншими галузями тваринництва.

Як бачимо, господарство українців здавна було надзвичайно багатогалузевим, мало свої давні традиції, які не втрачені й донині.

Поряд із землеробством, скотарством та іншими галузями господарства українці здавна займалися різноманітними ремеслами й промислами. Ремесла, пов'язані з обробкою мінеральних речовин і продуктів тваринництва, існували вже за часів трипільської культури. У Київській Русі налічувалося понад 100 ремісничих спеціальностей -- ковалі, гончарі, ткачі, склодуви тощо. У XV--XVII ст. таких спеціальностей було вже понад 270; почалося об'єднання ремісників у цехи. Надалі поширювалися селянські домашні промисли й ремесла, пов'язані з землеробством та скотарством і співіснуючі з ними. На XIX -- початок XX ст. обробка дерева у вигляді теслярства, столярства, бондарства, стельмаства, гребінництва, плетіння, ложкарства досягла свого апогею. Кожна родина займалася прядінням і ткацтвом, використовуючи такі знаряддя, як терниці, прядки й самопрядки, снівниці, стави та кросна. По селах ходили кушніри та шевці, які шили кожухи й кожушанки, свити, чемерки, взуття та ін. У кожному селі була кузня -- шанована серед селян споруда. У коваля можна було не лише замовити серп чи сапу, підкувати коня тощо, а й почути свіжі новини. На Поліссі широко розповсюдженими були лісохімічні промисли -- смолокуріння, дігтярний, напірний, дещо раніше -- поташний, селітряний. На базі рудного промислу набули багатьох нових рис металургія та обробка заліза. У районах Лісостепу, особливо на Правобережжі, існував каменотесний промисел. Діяло багато місцевих центрів гончарства, яке стало окрасою українського ремесла. Солеваріння і транспортування солі, пов'язане з чумацьким промислом, свічкарний, цегельний, миловарний і безліч інших промислів свідчили про надзвичайну різноманітність занять українського народу. Українські ремісники й кустарі виявляли величезні творчі здібності, надаючи своїм речам художньої виразності, оригінальної форми, своєрідної стилістики.

З другої половини XIX ст. народні ремесла й промисли на Україні починають занепадати, не витримуючи конкуренції зі зростаючою промисловістю. Виняток становили хіба що Полісся й Карпати.

Діапазон сучасних ремесел і промислів значно звузився, але ті види, що збереглися досьогодні, розвиваються як важливі складові декоративно-прикладного мистецтва, що задовольняють здебільшого художні запити населення.

Серед основних видів ремесел, що вирізняло українців поміж інших народів було гончарство.

Значного поширення на території України набула металургія, основними видами якої були ливарство, ковальство, золотарництво. Досить розвинутими ремеслами були обробка шкіри та шевство, поширені вони були восновному в містах і довгий час відносилися до компетенції чоловіків. В сільській місцевості, в свою чергу, поширеними були ткацтво та обробка вовни.

Значне місце серед ремесла, пов'язані з обробкою деревини. Серед них основними були теслярство, бортництво, столярство, ложкарство, стельмаство, гребінництво, плетіння.

Підводячи підсумок, зазначимо, що формування української нації відбувалося протягом кількох тисячоліть та за участю багатьох племен й народностей. Українцям прийшлось пройти довгий шлях від самоусвідомлення себе як нації до створення власної держави. Та незважаючи на труднощі, завдяки наполегливості наш народ довів - українська нація це не міф, а реально існуюча держава - Україна.

Питання для самоконтролю:

1. З якими явищами в житті різних народів повязана безперервність процесів етногенезу.

2. Завдяки чому відбувається процес консолідації народу.

3. Яку роль у формуванні української нації відіграв козацький період?

4. Проаналізуйте етнічний склад України. Визначити основні фактори що вплинули на формування українського народу.

5. З чим пов'язане застосування трипільної системи праукраїнцями.

6. Які допоміжні види господарства притаманні українському господарству?

Література

1. Асеев Ю.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі - К.:Мистецтво, 1979.- 216 с.

2. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини ХVII-ХVIII століття. - К.:Мистецтво, 1981.- 159 с.

3. Воропай О. Звичаї українського народу. - К.:Оберіг, 1993.- 590 с.

4. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К.:Лыбидь, 1991.-398 с.

5. Історія світової культури. - Либідь, 1994.-320 с.

6. Історія української культури /За загал. ред. Г.Крип'якевича. - К.:Либідь, 1994.- 656 с.

7. Ковальчук О.В. Українське народознавство. - К.:Освіта, 1992.- испр. и перераб. / Гл. ред. М.Д. Аксенова. - М.: Аванта, 1999.- 704с.

8. Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. - К.: Абрис, 1994. 256 с.: іл.

Лекція 2. Поселення та житло українського народу

Житло українців завжди було символом домашнього вогнища, родинного тепла, духовного та фізичного начал людини, її взаємозв'язку з природою та Всесвітом, відображенням особливостей ментального світобачення. Воно було своєрідним мікрокосмосом, в середині якого проходило родинне життя: народжувалися діти, створювалися та оберігалися сімейні традиції, які передавалися з поколіня в покоління, прищеплювалася нащадкам життєва мудрість, любов до Вітчизни, до праці, природи, народної пісні.

2.1 Традиційні типи та форми сільських поселень українців

Одним із найважливіших елементів матеріальної культури українського етносу є сільські поселення. Вони створювалися та розвивалися протягом багатьох століть під впливом історичних, природно-географічних, соціально-економічних, культурних факторів. Переважна більшість найдавніших поселень розташовувалася по високих берегах заплавних річок на захищених від вітру місцях, найзручніших для проживання та ведення господарства. Різноманіття форм таких поселень зумовлювалося специфікою освоєння степових, лісостепових та лісових територій, а також тим, що вибір ділянки для садиби був майже довільним.

Типи сільських поселень пройшли довгий шлях розвитку і відображають різні періоди історії України. Так, історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, присілок та хутір.

Найдавнішим та найпоширенішими типом українських поселень є село, яке було відоме ще з часів Київської Русі. Села виникали в процесі господарського освоєння під землеробство певної території групою людей і складалися з дворищ-ланів. На першому етапі розвитку села були малодвірні, вони утворювалося з кількох окремих осель або груп дворів (приблизно 5-10 господарств), що поступово розросталися. На їх базі виникли багатодвірні села. Вважається, що перехід від малодвірних до багатодвірних поселень розпочався в XV-XVI ст. Однак, цей процес цей відбувався повільно, і малодвірні поселення існували ще тривалий час. Як свідчать писемні джерела, в XVI ст. у гірських бойківських селах Корчин та Підгородці налічувалося лише по 5 дворів, у Розлучі - 7, Довгому - 10. У XVII ст. такі ж малодвірні поселення траплялися на Закарпатті: у селах Річка - 4 двори, у Воловому - 6, Студеному Потоці - 10 та ін. Така ж картина спостерігалася навіть у другій половині XVIII ст. За станом на 1781 р. ряд сіл Київського повіту все ще були малодвірними (у Боярці - 15 дворів, Крюківщині - 10, Гатному - 28, Борщагівці Петропавлівській - 18 тощо).

Залежно від умов виникнення села могли мати різні назви: кут, кінець, оседок, селище, дворище, земля, хутір.

Село об'єднувало мешканців у сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов'язки. Унаслідок цього зазначений тип поселення вважався адміністративною, економічною та юридичною одиницею. У XIX ст. - на початку XX ст. українське село як певна цілісна система складалося з ряду елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових та культурно-освітніх об'єктів і установ.

Сельбище охоплювало територію, на якій розташовувалося власне поселення - селянські двори, головна сільська дорога (вулиця), об'єкти інфраструктури. Як правило, воно відзначалося компактним розташуванням. Виняток становить Гуцульщина, де селянські двори розпорошувалися по всій території села.

Центром традиційно вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського управління. Часто ці споруди розташовувалися біля площі і разом з нею становили центр. У деяких етнографічних районах України (Бойківщина, Гуцульщина, Лемківщина) композиційне виділення центру у вигляді площі було відсутнім. Культова споруда - церква - будувалася переважно в центрі села у найкращому місці, поблизу дороги чи проїзду. Часто біля неї розташовувалися цвинтар та домівка священика.

До виробничо-побутових об'єктів, характерних для українського села XIX ст. - початку XX ст., належали кузня, млин, корчма, крамниця, громадська комора.

До культурно-освітніх об'єктів належали церковно-парафіяльні та державні початкові школи, а також громадські організації. Так, наприкінці XIX ст. - на початку XX ст. в західноукраїнських землях набули значного поширення хати-читальні, організацією яких займалося товариство «Просвіта». Хата-читальня споруджувалася на кошти сільської громади і була своєрідним клубом, осередком народного дозвілля.

Іншим поширеним в Україні типом малодвірного сільського поселення був присілок, або ж виселок чи урочище. Він відомий з XV ст. Присілки виникали переважно внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалися поза межами їхніх сельбищ. Адміністративно вони підпорядковувалися селу, на землях якого утворювалися. Існували й інші способи утворення присілків. Зокрема в Карпатах поселення цього типу часто утворювалися з тимчасових сезонних житлово-господарських об'єктів (зимівок, зимарок), які розміщувалися в горах на значній відстані від сельбища. Іноді присілки з'являлися поблизу дрібних промислових підприємств, що функціонували на території певного села. Нерідко вони носили назву підприємства (н-д, Гута, Майдан тощо). Населення цих поселень частково було зайняте у промисловому виробництві.

Найінтенсивніше процес виникнення присілків відбувався у XVIII ст. - на початку XX ст. Динаміку зростання чисельності цих поселень можна простежити на прикладі галицької частини Українських Карпат. Так, наприкінці XVIII ст. тут налічувалося 13 присілків, у 1855 р. - 21, 1886 р. - 30, а в 1914 р. - 46 присілків.

До традиційних типів сільських поселень українців належить хутір. Здебільшого це малодвірне, переважно однодвірне, поселення. Певна частина хуторів виникла у період феодалізму внаслідок освоєння нових земель. Це стосується насамперед козацьких хуторів-зимівників. Наприклад, у другій половині XVIII ст. у Золотоніській сотні Переяславського полку налічувалося 66 хуторів. Серед них були як однодвірні, так і малодвірні: на хуторі козака Копила - 1 господарство, хорунжого Верещаки - 1, сотника Лукашевича - 1, козаків Ювженка і Пилипенка - 5, козаків Побиванців - 5, хорунжого Жили - 11 тощо. Хутори, які походять з початку XX ст., пов'язані зі столипінською аграрною реформою 1906 р., яка спричинила руйнування сільських общин і утворення хуторів. У 1906-1912 pp. в Україні вийшли на хутори 226,5 тис. господарств.

У процесі історичного розвитку типи поселень українців змінювалися під впливом різноманітних чинників: географічного розташування, наявності торговельних шляхів, розвитку промислів, торгівлі, промислового виробництва тощо. За сприятливих обставин деякі села перетворювалися на містечка, хоча інколи мав місце й зворотний процес: окремі містечка внаслідок ряду причин (розвитку залізничного транспорту, занепаду промислів і торгівлі тощо) деградували в села (н-д, Стара Сіль, Сможе, Ляшки Муровані у Галичині).

Проведена у 30-40-х роках XX ст. колективізація спричинила істотні зміни у структурі українського села: утворилися колгоспи, МТС, розпочалася руйнація храмів тощо. Повністю були ліквідовані хутори та присілки, їхніх мешканців насильно переселяли до сіл. Деякі великі присілки перетворювалися на села. Політика так званих «неперспективних сіл» призвела до спустошення та занепаду традиційних українських сільських поселень.

Що стосується основних форм традиційних українських поселень, вони також розвивалися під впливом особливостей географічного середовища, етнічних традицій, умов соціально-економічного розвитку, господарських занять населення, державного законодавства тощо.

Для поселень українців найбільш характерними є безсистемна, рядова, кругова, ланцюгова, вулична та комбінована форми. Виділяють також чотири основні типи забудови: розсіяна, гніздова, скупчена, комбінована.

Найбільш давньою та поширеною в Україні є безсистемна форма поселення. Її поява пов'язана з колонізацією нових земель і відсутністю регламентації щодо планування. Відповідно до типу забудови розрізняють два варіанти безсистемних поселень: розсіяно-гніздові та скупчені.

Безсистемні поселення із розсіяно-гніздовою забудовою характерні для Гуцульщини. Їхньому виникненню у цьому етнографічному районі сприяли складність гірського рельєфу та провідна роль скотарства в структурі господарських занять гуцулів. Селянські двори у такому поселенні розташовані на значній відстані один від одного і розсіяні по гірській долині та схилах навколишніх гір. Інколи вони утворювали «гнізда» - групи, що складалися з 2-4 дворів. Центральна дорога в таких поселення проходила паралельно гірській річці по дну гірської долини, вона сполучала між собою лише певне село із сусідніми поселеннями. До селянських дворів окремих під'їздів не існувало.

Безсистемно скупчені поселення побутували практично в усіх регіонах України. Від центральної дороги чи вулиці відгалужувалися у різних напрямках проїзди, що вели до селянських садиб. Густа мережа таких проїздів покривала усе село. Безсистемні поселення зі скупченою та скупчено-гніздовою забудовами особливо характерні для ряду місцевостей Полісся, зокрема для північних районів Волинської та Рівненської областей. Цей варіант траплявся й на інших територіях України, зокрема на Чернігівщині, Полтавщині, Одещині тощо. Поява ж гніздової забудову в цих поселеннях була спричинена нестачею земель у XIX - на початку XX ст.: із створенням нових сімей і браком землі під забудову нові двори часто виникали за рахунок поділу батьківських садиб. Це призводило до скупчення забудови села, утворення нових «гнізд», появи нових проїздів.

Давньою за походженням і широко розповсюдженою в Україні є також рядова форма поселення, для якої характерним є розташування дворів у ряд і їхня орієнтація в одному напрямі: уздовж берега водойми або дороги. Дані археологічних досліджень свідчать про те, що в часи середньовіччя багато слов'янських поселень мали рядове прирічкове планування. Рядові поселення були двох видів: однорядовими та багаторядовими. Нерідко утворенню рядової форми сприяла традиція орієнтувати фасади осель на південні румби («на літо», «до сонця»).

Глибокі слов'янські корені має кругова форма поселення українців. При такому типі планування садиби розташовувалися найчастіше навколо площі з церквою і цвинтарем або ж навколо ставу. Відомі кругові поселення двох видів: у першому випадку будівлі розміщуються по колу, охоплюючи незабудовану площу, городи тягнулися у бік поля, а двори виходять на площу; в другому випадку селянські двори виходили в бік поля, а садиби - на площу. На думку вчених, походження цього типу планування було пов'язане з необхідністю оборони поселень. Кругові поселення українців знаходилися переважно на мисах та в луках рік, а найбільшого поширення набули в передстеповій оборонній зоні. Кругову конфігурацію мали також давні східнослов'янські городища та козацькі табори, споруджені з возів.

При ланцюговій формі поселення селянські двори розташовувались вздовж дороги чи річки. Сусідні двори або невеликі їх групи, що складалися з 2-3 господарств, могли знаходитися як поруч, так і на певній відстані один від одного. Конфігурація ланцюгівки залежала від форми русла річки чи дороги. Такі поселення були були типовими для Бойківщини, Лемківщини, зустрічалися у рівнинних районах України - на Київщині та Полтавщині. Виникнення ланцюгівок у Карпатах зумовлене як етнічними традиціями українців (прирічкове розташування поселень), так і географічними та соціально-економічними факторами (вузькість гірських долин, залишки патронімії , двопільна толоко-царинна система землеробства тощо). Селянський двір у такій ланцюгівці розташовувався біля дороги і річки посеред земельного наділу, який у вигляді довгої вузької смуги перетинав гірську долину в поперечному напрямі. У рівнинних районах України виникнення ланцюгового планування часто було пов'язане з розвитком хуторів.

Поширеними на території всієї України були поселення вуличної форми. Вони являли собою два ряди будинків, фасади яких звернені до дороги й утворюють вулицю. Відомі одновуличні, багатовуличні та квартально-вуличні населені пункти. За походженням вуличне планування є пізнішим порівняно із безсистемною, рядовою чи круговою формами. Багато вуличних поселень сформувалося з рядових. Головними чинниками, що вплинули на утворення даної форми поселень, були закріпачення селян та втручання у планування поселень поміщиків і держави. Значний вплив на виникнення вуличних поселень мала «Устава на волоки» 1557 р. Починаючи з 20-х рр. XVIII ст. царський уряд видав ряд розпоряджень, які спричинили розвиток вуличного планування поселень. Серед них «Положение для устроения селений» 1830 р., яке вимагало будувати хати фасадами до вулиць. Державними органами здійснювався контроль за дотриманням будівельного законодавства. У південній частині України, яка була заселена пізніше, сільські населені пункти планувалися за типовими проектами, розробленими згідно указів XVIII - першої половини XIX ст.

Поселення комбінованої форми поєднували різні типи планування. Так, у рівнинних районах України найчастіше траплялися безсистемно-вуличні поселення, в Карпатах - рядово-ланцюгові та безсистемно-рядові. Розвиток форм сільських поселень українців у XIX - на початку XX ст. відбувався у декількох напрямках: трансформація однопланових поселень у поєднанні з появою вуличних елементів, забудова проїздів та частково польових доріг, скупчення забудови сіл. На сучасному етапі планування сільських поселень регламентується державним законодавством. При цьому нерідко не беруться до уваги традиції місцевого населення та ландшафтна специфіка конкретної місцевості. Поселення у різних регіонах України поступово втрачають свої локальні особливості. На зміну традиційним формам приходить вуличне та квартально-вуличне планування. Ця тенденція характерна як для розвитку давніх сіл, відомих ще за часів середньовіччя, так і для нових.

2.2 Особливості традиційного українського житла

У світовій символіці житло, зокрема будинок, символізували жіночий аспект світостворення, вважалися скарбницею народної мудрості, традицій, тайни людського життя.

Загальнопоширеною на території України спорудою є хата. Поряд із цим терміном у західних районах побутували назви хижа та халупа, на Лівобережжі - хатина. У південних степових районах частково заглиблене в землю житло називалося бурдей, землянка, а підвищене - верхова хата, горішня хата, горішник. Бідняцька хата гуцулів та бойків Карпат також мала назву бурдей (бурдій).

Хата найчастіше являла собою білену зовні і всередині будівлю під солом'яним дахом. Такі житлові споруди є характерними для середньої й південної частини України від Карпат на схід майже до Орловської області (Росія). Цей загальний тип української хати є найбільш визначальною етнографічною ознакою українського народу. Від нього відрізняються хати північної частини і Карпатських гір. Там вони дерев'яні, мають відкриті стіни.

Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер та індивідуальність, з іншого - унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований. Народне житло цікаве й оригінальне не лише за формою, але й за своїм внутрішнім змістом: кожен предмет у ньому має не лише утилітарне призначення, а й власний духовний образ. Для українця хата була своєрідним храмом, тому в ній завжди було чисто прибрано, вибілено, розмальовано кольоровою глиною, оздоблено вишиванками, прикрашено квітами, пахучими травами. Німецький географ Йоган Ґеорг Коль, який подорожував Україною 1838 р., писав: «Живуть у чисто вдержаних хатах, що до тебе всміхаються. Вони не вдовольняються тим, що перед кожною неділею миють їх, як це роблять голландці, але ще що дві неділі їх білять. Тому їхні хати виглядають біло, неначе свіжовибілене полотно».

У народному житлі завжди багато уваги приділяли художньому оздобленню. Вірили, що тільки розмальована хата може бути надійним захистом від злих сил. Вогонь та червоний колір, що його символізував, вважали надійними захисниками від різних бід. Червоною смугою вище долівки обводили стіни. Утворене таким чином замкнене коло боронило господарів оселі від «нечистої сили». Магічне значення мали і настінні розписи. Селяни вірили, що різноманітні барвисті зображення, орнаменти можуть привернути увагу лихої сили, яка не чіпатиме людей.

З вибором місця, часом будівництва житла, його закладин, закінченням будівництва, переходом у новий дім пов'язано безліч найрізноманітніших обрядів. Найбільше уваги приділялося вибору місця для житла. Заборонялося будуватися в місцях, де раніше проходила дорога, було когось вбито чи покалічено, стояв будинок, спалений блискавкою. «Нечистим», а отже й непридатним для будівництва хати, було й місце, на якому, за переказами, з'являвся упир. «Чистими», щасливими, придатними для спорудження дому вважали місця, де лягала рогата худоба, водилися мурашки (останні виступали символом родючості). Щоб виявити такі місця, зверталися до практичних дій - пошуків «чистих» місць для житла, а також ворожби. Так, на Лівобережній Україні з метою визначення ділянки для нової хати виганяли худобу і залишали її ходити на волі доти, поки вона не вляжеться пережовувати жуйку. Це місце і вважалося добрим для побудови хати.

Найпростішим був наступний спосіб ворожби: по кутах майбутнього будинку господар насипав увечері чотири купки зерна. Якщо на ранок наступного дня зерно виявилося незачепленим, то місце вважалося вдалим. Іноді замість зерна при ворожінні використовували хліб.

Найчастіше ворожіння тривало з вечора до ранку, що мало символічне значення. В демонології ніч - це час, коли зі схованок виходять чорти, відьми, упирі, отже, виявити їх легше саме вночі. Вірили, що звір, плазун, «нечистий дух», диявол бере хліб лише в «нечистому місці», й ніколи в «чистому». Не менш поширеним при виборі місця для будівництва хати було ворожіння з водою. Господар намічав чотири точки, які відповідали чотирьом кутам хати, і ставив по одному глечику води, які обов'язково закривали дерев'яними кружечками. Результат ворожіння перевіряли вранці: почата вода свідчила про непридатність місця для будівництва хати.

Однією з умов успішного будівництва вважався час закладання житла. Намагалися починати будівництво нової хати навесні та влітку. Вважалося, що найкраще закладати фундаменти у новий місяць, щоб у хаті був достаток. Найсприятливішими днями були вівторок, четвер, п'ятниця та субота. Під час закладання нової хати робили своєрідний відкуп. Цей обряд глибоко архаїчний: у далекому минулому для зміцнення будівлі приносили людські жертви, пізніше - тварин, їхні черепи, ще пізніше - рослини й нарешті дрібні гроші, які клали у замки першого вінця зрубу.

По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та китицю квітів. Це було своєрідним сигналом того, що господареві слід розраховуватися з майстрами, а господині - накривати стіл.

Характерною рисою народного житла була простота плану хати. За зовнішнім окресленням він має переважно форму витягнутого прямокутника, співвідношення сторін якого становить від 1:1,5 до 1:2,0.

Українська хата здійснила багатовікову еволюцію від одноподільних (однокамерних) до дво-, три- та багатоподільних (багатокамерних) жител, характерними для яких були: яскраво виражене зонування, локальна специфіка, різноманітність планування. Як свідчать археологічні джерела, таке планування широко застосовувалось на території України ще в VIII-XI ст., а також у пізніші часи. Так, у середині XIX ст. цей тип одноподільного житла переважав на півдні Київщини, на Чернігівщині, Житомирщині.

Поряд із масовим поширенням двоподільного (двокамерного) житла, яке складалося з хати та неопалюваних сіней, у північно-східних районах на початку XX ст. почали з'являтися житлові споруди, обидва приміщення в яких мали печі, а на Закарпатті двоподільне житло об'єднувало в собі два незалежних приміщення, кожне з яких мало зовнішній вхід (хата й кліть), причому лише перше опалювалося піччю. Ускладнення двоподільного житла на Поліссі та Слобожанщині відбувалось за рахунок або виділення в сінях ще однієї житлової кімнати з піччю (теплушки, теплухи, кухні), або повного перетворення сіней на тепле приміщення. В іншому випадку вхід влаштовували безпосередньо з вулиці у так званий прихаток, а заможні господарі прибудовували перед вхідними дверима ще й сінці, ганок.

Найбільш поширеною на Україні в кінці XIX - на початку XX ст. була триподільна (трикамерна) хата, що була представлена в багатьох варіантах. На Поліссі, Північному Правобережжі, на Полтавщині, Слобожанщині та в долинних районах Прикарпаття й Закарпаття цей класичний тип українського житла мав розташовані по центру житла сіни (сінь, сінці, хороми, боїще, баще) та розташовані по обидва боки від них житлову кімнату й підсобне приміщення для зберігання продуктів харчування, дрібного реманенту, сезонного одягу (комору, кліть). Особливість карпатського варіанту полягала в тому, що вхід до комори влаштовувався не з сіней, як в інших районах, а знадвору. Це давало змогу прибудовувати комору не лише до сіней, а й до тильної стіни житлової кімнати. Таким чином, остання опинялася в центрі всієї будівлі. В більш розвинених в економічному плані південних районах переважав варіант, коли два житлових приміщення симетрично розташовувались відносно сіней. Він мав назви «дві хати підряд» або дві «хати через сіни». Визначальною рисою першого варіанта є те, що друга хата створювалась шляхом добудови до трикамерного житла спеціального приміщення. Таким чином, обидва житлові приміщення розміщувались по один бік сіней. Тип планування «дві хати підряд» мав значне поширення на Поліссі на початку XX ст. План житла «хата через сіни» найчастіше зустрічався на Поділлі, Півдні України. Характерною ознакою цього плану є те, що житлові приміщення розташовувались на обидва боки сіней (подвійне житло), тобто замість комори влаштовувалось ще одне житло.

Як бачимо, в народній житловій архітектурі завжди передбачали додаткові приміщення, які можна було легко пристосувати до житла. Думали також про можливість збільшення житлової будівлі шляхом добудови до первісного об'єму нових приміщень. У цьому випадку збільшувалися кубатура будівлі й площа забудови, що спричинювало відповідні зміни в плануванні не тільки всієї споруди, а й садиби.

В Україні застосовували два типи конструкції стін: зрубний (в українському Поліссі та Карпатах) і каркасний (у лісостеповій смузі). Конструкційною основою зрубних будівель є стіни з горизонтально викладених колод, брусів, півкругляків, з'єднаних на кутах врубками. Кожний ряд називається «вінцем». Вінці зрубів завжди були майже однакової товщини, крім підвалин, для яких використовувалося грубе дерево, переважно дуб. Довжина зрубів сягала 5 м. Зрубні будівлі зводилися з окремих квадратних коробок - клітей. Стіни каркасних будівель складалися зі стовпців (стояків, сох), які закопували в землю або вставляли в нижній зрубний вінець (підвалини). Стовпи розміщували по кутах будівлі й проміжках стіни на відстані, яка залежала від заповнювача каркаса. Щоб конструкція споруди була міцнішою, на кутах робили розкоси. Заповнювали каркас дошками, півкругляками (пленицями), хмизом, очеретом, а також глиносолом'яними вальками. Стіни з плетеним заповненням каркаса вальками, очеретом і лозою мали поширення не тільки в лісостеповій смузі, а й у степах. Тут у будівлях ставили легкі каркаси з густо поставлених стовпчиків, які скріплювалися кількома рядами горизонтальних жердин. Хати, зведені такою технікою, мали різні назви: «мазанка», «хворостянка», «кильована» та ін. Поряд із каркасною у лісостеповій і особливо степовій частині України побутувала безкаркасна техніка зведення стін із глиносолом'яних вальків та саману, а в ряді районів -- з природного каменю (ракушника, солонцю тощо).

Найпоширенішою конструкцією даху в Україні була чотирисхила на кроквах, які кріпилися на верхньому вінці зрубу або на поздовжніх брусах («платвах»), покладених на верху стін. На Поліссі ще побутував двосхилий дерев'яний дах, споруджений за кількома варіантами: накотом (зрубне перекриття), на стільцях (пристосування у формі стільця, що підтримує дах), на сохах (стовпах, які підтримують сволок і весь дах). Дах покривали переважно соломою, зв'язаною у сніпки («кулики», «китиці», «плескачі»), а на Лівобережжі - розстеленою соломою (внатруску).

Зруб хати в лісових і гірських районах України був відкритий. Добре підібрані й оброблені вінці зрубу утворювали чудову фактуру стін, що створювало враження вагомості, взаємної пов'язаності та міцності.

У різних регіонах України традиційним типам хат надавали своєрідності такі елементи, як ганок (крильце, калідор, рундук), значні виноси даху (піддашшя, піддашок, підсобійка, підострішина, дармовис, піднакат) та галерея (рукійма, лавочки).

Подальше ускладнення плану хати відбувалося через виокремлення в сінях комори (комірки, комірчини, кліті, підкліті, хижки, чулана, кладовки), а в житловому приміщенні - кухні (боковки, ванькіри, алькіру, хатчини). На Поліссі, крім комори, в сінях виділяли приміщення, яке використовували замість льоху (стебку, стьобку), оскільки високі грунтові води заважали копанню глибоких льохів. А щоб при незначному заглибленні в ґрунт корнеплоди не промерзали, стебки обігрівали жаровнями з розпеченим вугіллям. Традиційний план хати ускладнювався також і за рахунок прибудови господарських приміщень, які розміщувались під подовженим спуском даху. Такі будівлі набули поширення на Волинському Поліссі (хата з прибічками, пуклітом, покліттю), Поділлі (з прибоками, притулами, причепами), у Карпатах (з пелевнею, половником, прихатою, захатою, шатром, газовбою), на Слобожанщині (з захатником, припусницею, прихалабаком, сутком).

Наприкінці XIX - на початку XX ст. під впливом міських споруд в українських селах з'являється новий тип триподільного житла, який складається з двох суміжних хат, розташованих у ряд по один бік сіней (однобічна хата). Деякі житла Полісся, Карпат і Півдня являли собою значно видовжену будівлю (довга хата), в якій в одному ряді з житловим приміщенням під окремим чи спільним дахом об'єднувалися господарські прибудови.

Найбільш заможні селяни Лісостепу та інших районів будували багатоподільні житла з трьох-чотирьох кімнат (кругла хата, домок). Такі споруди виникали в результаті членування кожної з камер триподільного житла: в сінях виділялась комора, а кожне з житлових приміщень переділялось на два - чисту хату (велику хату, залу) та кухню або кухню-спальню (хатину, банкір, алькір).

Українська хата на всій території свого поширення являла собою наземну одноповерхову споруду, за винятком гірських районів Карпат, придністровської зони Буковини та Поділля, де під житлом, розташованим на крутих схилах, влаштовували цокольний поверх (погреб, пивницю), який використовували для господарських потреб. Винятком було житло вкрай зубожілого сільського населення деяких районів - напівземлянки та землянки.

Тип української хати належить до так званого breithaus («широкий житловий будинок»), відомого з Передньої Азії та Кавказу і такого, що являє трикамерну будову з входом на довшій стіні. Всі ці камери лежать на одній лінії, двері з вулиці ведуть у центральну камеру - сіни. Українська хата зовні відрізнялася від дещо більших за розмірами, завжди під двосхилим дахом, найчастіше рублених «ізб» середньої смуги Росії. Своїм зовнішнім виглядом вона була наближена до житлових будівель південно-західних слов'ян, де переважало симетричне розміщення приміщень по обидва боки від сіней, хоч траплялося також розташування будівель і по один бік від них. У Чехії були відомі так звані теплі сіни, в яких влаштовували відкрите вогнище або хайло печі. Подібні теплі сіни бували і в козацької старшини.

Надзвичайно важливим елементом традиційного українського житла є його інтер'єр. Традиції внутрішнього планування українського житла сягають давньоруського періоду, й до XIX ст. включно воно характеризувалося типологічною єдністю. Вариста піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), в якій були вікна. Українська вариста піч за формою димозабірного пристрою (комина, шиї, цівки), який розташовувався над припічком, представлена трьома типами: лівобережним, правобережним та лемківським. Стінки комина печі лівобережного типу були поставлені на припічок урівень з ним, так що припічок мав вигляд заглибленої площадки. Правобережна піч мала комин у формі зрізаної піраміди - у вигляді вільно нависаючого над припічком або спертого на стовпчики коша. Лемківська піч, крім своєрідної орієнтації отвору на причілкову стіну, мала комин у формі Г-подібної труби, коротка частина якої нависала над припічком, а подовжена з'єднувалась із стіною сіней, де був отвір для виводу диму в сіни. Основу печі (опічки) найчастіше робили з глиносоломи, у поліському та карпатському житлі були поширені опічки з дерева, на Півдні та Закарпатті - з природного каменю, пізніше - з цегли. В однокамерних бідняцьких хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. побутувала архаїчна форма курної печі (курянка, піч по-чорному), дим від якої йшов просто в хату. Для його виводу у стелі робили спеціальний отвір (димник) із засувкою.

По діагоналі від печі влаштовували покуть (червоний кут, святий вугол, божній кут), де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками (божниками), обтикані цілющим зіллям та квітами; перед ними вішали лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички (божнички), а у найбільш заможних селян були цілі домашні іконостаси. Під іконами уздовж причілкової (бічної)стіни ставили стіл. У карпатських горян і подекуди в подолян функції столу виконувала скриня. Біля столу попід тильною (задньою, запічною, напільною, примісткою) стіною розміщували довгу дерев'яну лаву, а з зовнішнього боку - маленький переносний ослінчик. Збоку від столу містилася скриня. Простір між піччю та причілковою стіною заповнювався дерев'яним настилом на стовпчиках, піднятим на рівень лежанки печі (піл, приміст). Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі слугував спальним місцем. На Волинському Поліссі літнє спальне місце (палаті) іноді влаштовували в сінях. Уздовж чільної та причілкової стін наглухо встановлювали лави, які на свята прикрашали саморобними ряднами (веретами, коцами), а в заможних родинах - килимами. В кутку, протилежному печі, біля дверей і над ними розміщували дерев'яні полички або невеличку шафу (мисник, мисничок, судень) для посуду, а вздовж чільної стіни над вікнами проти печі - полицю для хатнього начиння та хліба (хлібну полицю).

Своєрідності поліському та карпатському інтер'єру надавала ціла система жердок (на більшості території України їх було лише одна - дві). Це поздовжні й поперечні жердки-полиці (гряди, бальки); жердка-перекладина (пересувка, косуля) для плетіння постолів, личаків, рогож; жердка для підвішування кросен ткацького верстата (грядка); жердка-сушилка біля печі (балічка, біло) та повсюдно поширені жердки-вішалки над спальним місцем.

Традиційна українська хата мала, як правило, не менше трьох вікон:двоє - у чільній стіні навпроти печі (перепічні, третє - навпроти столу (застільне, покутне). У причілковій стіні містилося запічне віконце. В курних хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. зберігалися так звані волокові вікна, що являли собою вузькі наскрізні отвори в стіні, які закривалися дере''яними засувками - волоками.

Традиційною в українському житлі була глиняна долівка (земля). Дощана підлога навіть у домівках заможних селян наприкінці XIX - на початку XX ст. траплялася дуже рідко, та й лише в районах, багатих на ліс.

Стеля підтримувалася поздовжніми або поперечними балками - сволоками. На них укладали різного роду настил (із горбилів, дощок, пруття, переплетеного глиносолом'яними перевеслами, тощо). Лише у поліському житлі збереглися поодинокі випадки влаштування таких архаїчних форм стелі, як трикутна, трапецієподібна та напівкругла (горбата стеля). Стелю, як правило, завжди білили, залишаючи небіленими іноді лише сволоки. Повністю небілена стеля побутувала лише у західних районах Полісся та у карпатських горян (мита стеля).

2.3 Селянський двір та господарські споруди

Селянський двір включає в себе житло, господарські будівлі та прилеглий до них невеликий виробничий майданчик. Разом з садом та городом такий двір утворював садибу. Структура садиби (тобто наявність чи відсутність саду або городу), її розміри, конфігурація, розміщення у поселенні залежали як від географічних, так і від соціально-економічних чинників. В українців, на відміну від інших східнослов'янських народів, зокрема росіян, побутували виключно відкриті двори, в яких простір між житловими та господарськими будівлями не перекривався дахом.

Розвинута структура господарських занять, значна за розмірами етнічна територія з неоднорідними природно-кліматичними умовами та місцеві будівельні традиції, що мали певну локальну специфіку, спричинили формування в українців декількох типів забудови дворів. В основу визначення того чи іншого типу забудови покладено характер приєднання господарських споруд двору до житла. В Україні відомі три типи забудови дворів: вільний, зімкнутий та замкнений.

При вільному типі забудови двору житло та господарські будівлі розміщалися окремо одне від одного. Вільно забудований двір побутував на території всієї України з найдавніших часів. Він вирізнявся простотою та пристосованістю до природно-кліматичних умов України. Відокремлені від житла господарські будівлі, особливо призначені для худоби (стайні, хліви, сажі тощо), забезпечували дотримання елементарних санітарно-гігієнічних норм. Відомо декілька варіантів вільно забудованого двору. В основу визначення того чи іншого варіанта покладено розташування у дворі житла і господарських будівель. Наприклад, на Гуцульщині був поширений безсистемний варіант вільної забудови двору, при якому розміщення господарських споруд відносно житла часто диктувалося умовами гірського рельєфу і не виявляло якоїсь чіткої закономірності, тобто було безсистемним.

При Г-подібному варіанті вільної забудови господарські приміщення розташовувалися під прямим кутом до житла. Побутували також варіанти, при яких усі будівлі розміщалися в один або два паралельних ряди. Останній варіант був особливо поширеним: напроти житла розташовувалися в ряд господарські споруди (стодола, хлів, стайня та ін.), які могли бути як окремими, так і частково або повністю зблокованими між собою. Для заможних верств українського селянства були характерними вільно забудовані двори із П-подібним, або периметральним, розташуванням житлових та господарських будівель. Вибір того чи іншого варіанта вільно забудованого двору був зумовлений заможністю конкретного господарства, наявністю землі та господарськими потребами.

Особливість зімкнутого типу забудови двору полягала у тому, що житло та господарські будівлі блокувалися між собою і вкривалися спільним дахом. Відомо декілька варіантів цього типу: однорядовий (найбільш поширений), Г-подібний і П-подібний, який зустрічався спорадично у заможних селян. Даний тип найбільш характерний для Карпат, зокрема західної Бойківщини, східної та центральної Лемківщини, побутував і на Поліссі. Також зрідка траплявся у ряді районів центральної та східної України, однак не утворював там ареалів поширення. Зімкнутий двір розвинувся з вільного типу забудови і був пристосований до господарювання у складних природно-кліматичних умовах (важкопрохідні болотяні нетрі Полісся, гірські райони Карпат з суворими тривалими зимами та великою кількістю опадів тощо). Наприклад, поширений у бойків зімкнутий однорядний двір («хижа під одним побоєм»), об'єднуючи під спільним дахом найчастіше хату, сіни, комору, стайню, стодолу та деякі інші приміщення, дозволяв господареві («ґазді») у морозний чи дощовий день виконувати ряд необхідних господарських робіт, зокрема по догляду за худобою, практично не виходячи зі своєї «хижі». Із сіней він міг потрапити до стодоли («боїща») чи стайні. Крім того, така компактна забудова двору сприяла утепленню житла та приміщень для худоби. Важливе значення при такому типі забудови мала також економія земельних ділянок, які використовувалися для присадибного господарства.