Український кінематограф в контексті премії "Оскар"

Документалістика і короткий метр - єдині категорії, в яких голосувати можуть члени Академії, котрі підтвердили перегляд всіх претендентів у даній номінації.

Нерідко «Оскаром» та іншими знаками пошани нагороджують іноземних кіномитців у неконкурентному відборі заохочень. Наприклад, один з останніх «почесних «Оскарів» було вручено акторові Джекі Чану[50].

У категорії студентських нагород Академія ввела 3 категорії відзнак для студентів іноземних кіношкіл.

Але, безумовно, головною категорією для іноземних кінострічок залишається «Найращий фільм року іноземною мовою». У різних джерелах і мас-медіа цю номінацію називають «Найращий іноземний фільм року», але таке позначення вводить в оману, оскільки питання «громадянства» фільму менш пріоритетне, ніж мова діалогів. Однак фільм повинен бути іноземним (тобто не виробництва США), щоб бути номінованим у цій категорії, а також повинен бути створений мовою, що відрізняється від англійської. Іноземні фільми, де більшість діалогів промовляють англійською мовою, не можуть претендувати на потрапляння в відповідну номінацію.

У зв'язку з тим, що Академія позиціонувала себе як почесна кіноспілка, що відзначає найвидатніші кінодосягнення, вона не могла ігнорувати гідних кінокартин, які зняті неанглійською мовою і з'являлися на північноамериканських екранах. Лідер Академії і член правління Джин Хершолт стверджував, що «міжнародна нагорода, якщо правильно і ретельно відбирати фільми, сприятиме більш тісним відносинам між американським кінобізнесом і кіновиробниками інших країн» [50]. З 1948 року «іноземців» відзначали спеціальною почесною премією, а на церемонії, що проходила 1957 року, вперше було введено окрему номінацію для неангломовних фільмів, які борються за «Оскар» на конкурентній основі. Тоді в 1957 році премію отримав фільм Федеріко Фелліні «Дорога» (La strada; 1954) [50], точніше, його продюсери. З наступного року регламент Академії затвердив, що офіційним реципієнтом нагороди буде країна-виробник, а номінальним одержувачем премії - режисер фільму, що переміг, або інша компетентна особа, яка репрезентує країну фільма-переможця. Тільки в 2014 році регламент установив, що на нагороді у вигляді статуетки «Оскар», крім найменування фільму і країни, буде викарбуване і ім'я режисера. [38]

За історію вручення премії «Оскар» в номінації «Найкращий фільм року іноземною мовою» рекордсменами за кількістю отриманих номінацій ставали Франція (37 номінованих фільмів), Італія (28 номінацій) та Іспанія (19 номінацій для країни), а лауреатами нагороди - Італія (11 «Оскарів»), Франція (9) і Іспанія (4 фільми виграли премію для країни) [50]. У цій номінації в різний час були лауреатами або ж номінантами фільми, зняті визнаними майстрами світового кінематографу: Інґмаром Берґманом, Федеріко Фелліні, Акірою Куросавою, Вітторіо Де Сіка, Франсуа Трюффо, Коста-Гаврасом, Педро Альмодоваром, Сергієм Бондарчуком, Енґом Лі і багатьма іншими кінематографістами, котрі вписали свої імена на скрижалі кіноісторії.

Фільми, представлені СРСР, дев'ять разів потрапляли в номінанти в цій категорії, а три з них - «Війна і мир» (Война и мир;1967; режисер С. Бондарчук), «Дерсу Узала» (Дерсу Узала; 1975; режисер А. Куросава) і «Москва сльозам не вірить» (Москва слезам не верит; 1980; режисер В. Меньшов) - удостоїлися премії «Оскар». Повнометражні художні радянські фільми потрапляли і в списки основних номінацій: сценарна номінація - «Балада про солдата» (Баллада о солдате; 1959; режисер Г. Чухрай); музичний супровід - «Хованщина» (Хованщина; 1959; режисер В. Строєва); виробничий дизайн - «Війна і мир» (Война и мир;1967; режисер С. Бондарчук); музичний супровід - «Чайковський» (Чайковский;1970; режисер І. Таланкін) [№]. Крім того, за роль у фільмі Микити Міхалкова «Очі чорні» (Очи черные; 1987) італійський актор Марчелло Мастроянні був номінований на «Оскар» як найкращий актор[50].

Зараз брати участь у відборі на здобуття премії «Оскар» в категорії «фільм року іноземною мовою» можуть повнометражні фільми хронометражем не менше 40 хвилин, випущені на плівці 35 або 70 мм або в форматі DCP, які вийшли в комерційний кінотеатральний прокат в країні-претендента в період з 1 жовтня до 30 вересня наступного календарного року. Проста більшість (51%) авторського, акторського та знімального складу, а також первинних правовласників повинні бути громадянами або резидентами країни-конкурсанта. Також не можуть претендувати на здобуття премії «Оскар» фільми, показані до кінотеатрального прокату на телебаченні або розміщені в мережі Інтернет. Причиною дискваліфікації може послужити і той факт, що країна, яка подала заявку, брала недостатню участь у виробництві фільму. [56]

З 2006 року представлені фільми вже не повинні в обов'язковому порядку містити діалоги офіційною мовою країни- представника. Ця вимога раніше перешкоджала країнам для представлення фільмів, якщо більшість діалогів були мовою, яка не була державною або не представляла мови корінного населення країни.

Право представити фільм на премію «Оскар» в номінації «Найкращий фільм року іноземною мовою» має будь-яка країна, якщо вважає, що такий фільм гідний змагатися за отримання даної премії і має необхідні художні якості. Повноваження для відбору Академія надає національній організації, журі або комітетові, що складається з людей кіноіндустрії або сфери культури, уповноважених компетентними державними органами, попередньо узгоджених з Академією. Кожна країна має право надсилати на розгляд в рік всього один фільм. Академія не втручається в національний відбір фільмів.

Після національного відбору фільми спрямовують в Академію, яка перевіряє відповідність їх правилам відбору. Після публікації офіційного прес-релізу Академії («лонг-лист»), куди вносять усі допущені до конкурсу кінокартини, починається відбір і формування офіційних номінантів. За багаторічну історію Академії правила відбору кардинально мінялися. Доля багатьох «Оскарів» для іншомовних стрічок була вирішена зовсім невеликою кількістю голосів, наприклад, коли виграв фільм «Москва сльозам не вірить» (Москва слезам не верит; 1980; режисер В. Меньшов), участь в голосуванні брало 138 осіб. [20] До 2006 року голосувати в цій номінації могли лише ті члени Академії, які відвідували спеціальні покази фільмів, організовані в двох містах - Нью-Йорку і Лос-Анджелесі (іноді в інших містах)[20], потім номінантів таємним голосуванням визначали 30 членів профільного комітету Академії: 20 членів в Лос-Анджелесі, 10 в Нью-Йорку і 10 в Лондоні.[38] З 2006 року Академія організувала багатоетапний процес формування списків номінантів, коли з усіх представлених на здобуття нагород у цій номінації формувався «шорт-лист» з 9 фільмів, 4 з яких потім забирав профільний комітет. Намагаючись модернізувати систему і перестрахуватися від звинувачень в необ'єктивності, Академія запровадила ще одну реформу вибору іноземних фільмів з 2008 року. Вже не 30, а більше кіноакадеміків вибирають шість картин, і потім спеціально відібрані академіки доповнять список своїми трьома фільмами. Марк Джонсон, що очолює комітет Кіноакадемії з відбору іноземних фільмів, зазначив: «Історично склалося, що в комітеті є члени, які можуть пропустити повз увагу щось нове і незвичне, а нова система відбору виправить цю ситуацію» [38]. Так само Джонсон відзначив ситуацію з іноземним національним відбором, коли відбірники керуються частенько не художніми критеріями, а соціально-політичними, не висуваючи гідних претендентів на оскарівський конкурс. Він не назвав конкретний приклад, але, враховуючи дату інтерв'ю (2014) є підстави вважати, що це нарікання може стосуватися українського національного відбору і ситуації з фільмом «Плем'я» (2014; режисер М. Слабошпицький), котрий не був висунутий від України.

Незважаючи на спроби реформування правил відбору, періодично трапляються ситуації, коли фільми, гідні потрапити в номінацію, зі шлейфом престижних премій та участю на кінооглядах світового рівня, були висунуті країною-конкурсантом, але так і не потрапили в номінанти премії «Оскар». Хоча з новою системою потрапляння в «шорт-лист» забезпечує фільму ширший розголос, а отже, і інтерес глядача. Також реформована система відбору фільмів дозволила академікам, на фінальній стадії голосування, не відвідувати покази, а переглядати претендентів на фізичних та цифрових носіях, надісланих у межах промокампаній, що, з одного боку, спрощує і розширює коло осіб, котрі беруть участь у відборі, але, з іншого боку, не дає гарантії, що фільм буде переглянутий і відповідно оцінений. Зачепила реформа і саме фінальне голосування: в цій категорії голосують усі члени Академії, що мають право голосу.

Олександр Роднянський, український продюсер, який переїхав до Росії й продюсував фільм-номінант від Росії «Левіафан» (Левиафан; 2014; режисер А. Звягінцев), у своїй книзі «Виходить продюсер» відзначає: «Члени Академії, за рідкісними винятками, не цікавляться контекстами створення художніх творів, які їх просять оцінити, - як сантехнік з оповідання Зощенко, котрго в театрі цікавило тільки питання, чи працює тут водопровід. Кожного разу, коли вдома ми читали про бажання членів Кіноакадемії помститися Росії за українську кризу, за «неправильну зовнішню політику», за утиски опозиції, це викликало лише сміх: я досі не до кінця впевнений, що багато, якщо не більшість, цих шанованих професіоналів зуміють знайти на карті Україну або навіть Росію. І мова тут, зрозуміло, не про штамп про «тупих америкосів», але це напевне не має стосунку до реальності. Американці, і це важливо розуміти, дуже американоцентричні. Їх мало цікавить світ за межами США, його історія і події, які в ньому відбуваються. Мало хто цікавиться міжнародною політикою, і абсолютний мінімум американців читає міжнародні новини. Премія «Оскар» - це і світоглядна декларація, що просуває певне бачення світу. Нагороджуючи фільм, роль або автора, Кіноакадемія заявляє про необхідність прагнути до взаєморозуміння між людьми, до рівності всіх людських істот, до того, щоб війна стала абсолютно неприйнятним явищем. Оскарівські «Нагородні списки» - ілюстрація ствердження в тому, що хвороби жахливі, смерть неминуча, але життя треба прожити гідно, з прямою спиною. «Оскар», безумовно, на стороні картин, так чи інакше розробляє надтему великого американського кіно. А це віра в можливість подолання Людиною з великої літери ворожих обставин, віра в її силу і її волю до життя. Саме такі фільми отримують «Оскар». З цією позицією премії можна сперечатися, але вона залишається константою протягом десятиліть. Номінація «Найкращий іншомовний фільм» була створена з метою підтримати некомерційне авторське кіно, передовсім з Європи. Саме тому те, що представлене в цій категорії, майже завжди некомерційне, позаіндустріальне висловлювання. Тут, на відміну від більш консервативних основних категорій, якраз заохочують художню довершеність, незалежність, радикалізм, свіжість, глибину». [20]

Після розпаду Радянського Союзу колишні республіки, що стали незалежними державами, так само відправляти свої фільми на премію «Оскар». 9 фільмів у результаті потрапили в номінацію для неангломовних фільмів: від Росії - «Урга -- територія кохання» (Урга: Территория любви; 1991; режисер М. Михалков), «Стомлені сонцем» (Утомленные солнцем;1994; режисер М. Михалков; фільм удостоївся нагороди), «Кавказький полонений» (Кавказский пленник; 1996; режисер С. Бодров), «Злодій» (Вор; 1997; режисер П. Чухрай), «12» (12; 2007; режисер М. Михалков), «Левіафан» (Левиафан; 2014; режисер А. Звягінцев); від Казахстану - «Монгол» (Монгол; 2007; режисер С. Бодров); від Естонії - «Мандарини» (Mandariinid; 2013; режисер З. Урушадзе). [50] Україна уперше свій фільм-претендент надіслала в 1997 році.

2. Український кінематограф і премія «Оскар»

2.1 Досягнення українського кіно в контексті премії «Оскар». Кінематографісти українського походження, відзначені нагородами Кіноакадемії

Будь-яка галузь знань, у тому числі і знань про досягнення в тій або іншій сфері, обростає міфами і легендами. Досягнення на різних конкурсних оглядах і фестивалях теж, чи то на догоду суспільно-політичній кон'юнктурі, чи то через помилки і недостатню інформаційну базу трапляються. Прикладом першого у сфері культурного життя можна назвати випадок, коли в 1978 році під час проведення пісенного конкурсу «Євробачення» телебачення Йорданії замість перемоги ізраїльського колективу оголосило, що переможцем став представник Бельгії, котрий насправді зайняв друге місце [7]. Прикладом змішаної помилки може служити поширена і вкорінена інформація про те, що за роль у фільмі «Летять журавлі» («Летят журавли»; 1957; режисер М. Калатозов) Тетяна Самойлова була удостоєна Каннської «Золотої пальмової гілки» в 1958 році [25], хоч насправді приз у цій категорії пішов жіночому складу фільму «На порозі життя» (Nдra livet; 1958; режисер І. Бергман), а Самойлова була удостоєна особливої згадки журі фестивалю. [37]

Ореоли міфів не обійшли стороною і український кінематограф. Якщо брати премію Академії, то в багатьох джерелах вказано про отримання фільмом режисера Марко Донського «Райдуга» («Радуга»; 1943) премії «Оскар». [19] Проте фільм не є лауреатом і номінантом цієї нагороди. Згідно з базою даних інтернет-порталу IMDB, єдиною премією фільму є Сталінська премія. [37]. В той самийсчас Вікіпедія приписує фільмові «Премію Асоціації кінокритиків США» [7], а інші джерела - «премію Асоціації радіо і телебачення США» [27], що швидще за все пов'язано з неточностями і варіаціями перекладу. Фільм Донського був удостоєний в 1945 році премії «Інтернаціональної гільдії кіно і радіо» (International Film and Radio Guild (IFRG)), установи, розташованій у США, а на самій нагороді вказано (в оригіналі) - «1945 IFRG UNITY AWARD TO UKRAINIAN STUDIOS For Outstanding Contribution To Universal Understanding Through The Medium Of Motion Pictures By «The Rainbow» - сама нагорода нині розміщена в музеї Кіностудії імені О. Довженка.

Перебуваючи у складі СРСР, Українська Радянська Соціалістична Республіка, як і інші союзні республіки, не могла самостійно представляти себе на премії «Оскар». В ті часи фільми всіх союзних республік на міжнародній арені від імені СРСР представляли Совекспортфільм і Держкіно СРСР. Єдиний фільм, знятий на території колишньої УРСР в радянські часи, що потрапив у номінанти премії Академії, - «Військово-польовий роман» («Военно-полевой роман»; 1983) [50] режисера Петра Тодоровського. Він був знятий на Одеській кіностудії і представляв СРСР на 57-ій оскарівській церемонії в номінації Найкращий фільм року іноземною мовою, проте поступився швейцарському фільмові режисера Ришара Дембо «Діагональ слона» (La Diagonale du Fou; 1984) [50].

Незважаючи на здобуту в 1991 році незалежність, Україна вперше висунула фільм на здобуття премії «Оскар» в номінації Найкращий фільм року іноземною мовою в 1997 році. Втім, до справжнього моменту жоден з фільмів, котрі надсилали, не потрапляв не лише в список номінантів, але і в розширені «шорт-листи», створені Академією, через специфіку відбору і витіюваті правила. Однак непотрапляння фільму у вищезгадану номінацію саме від України не говорить, що український кінематограф не був представлений до академічних нагород. Тою чи іншою мірою українські кінематографісти, кіновиробники і фільми були представлені на розгляд Академії, а деякі удостоїлися номінацій. Найчастіше це відбувалося в копродукції з іншими країнами.

За підсумками 1996 року (69 церемонія вручення премії «Оскар»), номінантом в категорії «Найкращий фільм року іноземною мовою» був фільм режисера Нани Джорджадзе «1001 рецепт закоханого кулінара» (Shekvarebuli kulinaris ataserti retsepti; 1996) [50], що представляв Грузію. Грузинська сторона представляла абсолютну більшість, проте фільм було знято в копродукції з Францією, Бельгією, Україною і Росією. Українську сторону представляв ко-продюсер Олександр Роднянський і його компанія INNOVA.

На 72-ій церемонії премії «Оскар» за підсумками 1999 року в тій самій категорії, представлена від Франції, номінантом була кінострічка режисера Режиса Варньє «Схід - захід» (Est - Ouest; 1999) [50]. Це було спільне виробництво Франції, Болгарії, України і Росії. Окрім копродукції з боку України (Студія 1+1, ко-продюсер Олександр Роднянський), участь в створенні взяли актор Богдан Ступка і художник-постановник Олексій Левченко. Фільм знятий за мотивами книги Ніни Кривошеїної «Чотири третини нашого життя» і описує події кінця 1940-х років, коли на хвилі післявоєнного патріотизму багато російських емігрантів репатріювалися в СРСР, зіткнувшись з реаліями сталінського тоталітаризму. Основна дія фільму розгортається в післявоєнному Києві. Локаціями для багатьох сцен виступили Київ та Одеса, де й проходили зйомки.

У 2005 році (79 церемонія) національний оскарівський комітет РФ вибрав фільм Федора Бондарчука «9 рота» (9 рота; 2005) представляти Росію в конкурсі неангломовних фільмів на здобуття премії «Оскар». [14] Фільм був знятий в копродукції з Україною і Фінляндією. Українська сторона представлена Студією 1+1 і Роднянським як одним з продюсерів, частина зйомок проходила на території АР Крим. Проте у фінальний список номінантів стрічка не потрапила.

На 88 премії «Оскар», за підсумками 2015 року, в номінанти на звання найкращого повнометражного документального фільму потрапила американсько-українська стрічка «Зима у вогні» (Winter on Fire: Ukraine's Fight for Freedom; 2015) [50] режисера Євгена Афінеєвського. Українською стороною під час створення виступили UkrStream.TV і SPB Production (Спільнобачення). [51] Монтажем і промоцією, включаючи дотримання регламентних правил для розгляду Академією, займалася американська компанія Netflix. У фільмі показано протести, що відбувалися на Майдані Незалежності взимку 2013-2014 років, ряд інтерв'ю і трагічні події, що забрали життя людей. В основу лягли зйомки 28 українських операторів-любителів. [52] Проте, за результатами нагородження, фільм поступився першістю документальній історії про співачку Емі Вайнгауз, показану в британському фільмі «Емі» (Amy; 2015) [50] режисера-документаліста Азіфа Кападіа.

За підсумками 2015 року, в академічний «лист нагадувань», що дозволяє фільмові претендувати в конкурсі з усіх основних номінацій, включаючи найкращий фільм року, потрапив фільм Мирослава Слабошпицького «Плем'я» (2014) і актриса Яна Новікова [44], що зіграла у кінострічці. Окремий випадок, коли український фільм не лише йшов у північноамериканському кінопрокаті (хоч і обмеженому), але і був представлений на розгляд Академії на загальних підставах. Дистрибуцією і кінопрокатом кінострічки на території США займалася незалежна компанія Drafthouse Films [37], на рахунку якої американська дистрибуція фільмів-номінантів премії «Оскар»: в категорії неангломовних фільмів року - від Бельгії - «Бикоголовий» (Rundskop; 2011; режисер М. Роскам) [37] [50] і документальних повнометражних фільмів режисера Джошуа Оппенгаймера - «Акт вбивства» (The Act of Killing; 2012) і «Погляд тиші» (The Look of Silence; 2014) [37] [50]. В номінанти премії Академії фільм Слабошпицкого не потрапив.

У 2017-му, за підсумками 2016 року, Академія в «листі нагадувань» відзначила документальний фільм «Танцівник» (Dancer; 2016) [45] режисера Стівена Кантора, спільного виробництва Великої Британії, США, Росії і України, який не потрапив у «шорт-лист» повнометражної документалістики, проте мав право бути розглянутим в інших номінаціях. Це документальний портрет українського артиста балету Сергія Полуніна, що в різний час був солістом лондонського Королівського балету і Московського музичного театру ім. Станіславського-Немировича-Данченка, а також постійного запрошеного соліста Новосибірського театру опери і балету і Баварського державного балету. Номінацій фільм не отримав.

Також, за підсумками 2016 року, в числі короткометражних ігрових картин Академія розглядала іспансько-український фільм «Ґрафіті» (Graffiti; 2015). Режисер короткометражки -- 38-річний Йуис Килес, чия робота «Аватар» (Avatar; 2005) також була в оскарівському «шорт-листі» ігрового короткого метра. «Ґрафіті» позиціонується як перший фільм, знятий в Чорнобильській зоні у високій якості. Під цим мається на увазі, що його зняли на HD-камеру з роздільною здатністю 4k і анаморфним об'єктивом. [24] Півгодинна романтична драма розповідає про людину, що живе самостійно в зруйнованому невідомою катастрофою місті. Короткометражку Академія внесла в «шорт-лист» [53] разом зі ще 9 фільмами, проте у фінальну номінацію стрічка не потрапила.

Безумовним успіхом українського кіновиробництва, відзначеним Академією, є нагородження українських інженерів Анатолія Кокуша, Юрія Поповського і Олексія Золотарьова нагородою за науково-технічні досягнення (пам'ятна металева позолочена табличка із зображенням «Оскара») в 2006 році. Одна премія вручена за їхню спільну розробку з формулюванням: «За розробку і розвиток «Russian Arm» - стабілізованого гіроскопом знімального крану і «Flight Head». «Russian Arm» і «Flight Head» відкрили нові можливості для кіновиробників. З можливістю установки на даху майже будь-якого автомобіля, цей видалено керований кран і голівка штатива можуть гладко переміщатися на 360 градусів навколо автомобіля, навіть тоді як його ведуть на високих швидкостях, створюючи раніше неможливі перспективи».[50] Другу нагороду (також табличка) Кокуш отримав індивідуально з поясненням Академії: «За розробку і розвиток серії операторських кранів «Cascade». Легковага структура «Cascade» і «Traveling Cascade» дає змогу кінематографістам досягти висоти до 70 футів, дозволяючи розмістити камери в практично неможливих локаціях». [50] У своїй подячній промові Анатолій Кокуш сказав: «Коли в 1986 році був зроблений мій перший операторський кран «Каскад», у мене були дві мрії: отримати патент і щоб кран дістався до США». [15]. Варто зазначити, що багато кінострічок,які стали популярними, наприклад «Титанік» (Titanic; 1997; режисер Д. Кемерон) і «Гаррі Поттер і філософський камінь» (Harry Potter and the Sorcerer's Stone; 2001; режисер К. Коламбус), були зняті за допомогою кранів, розроблених Кокушем і його командою. Ці ж таки крани використовував український кінооператор Вілен Калюта під час зйомок фільму Микити Міхалкова «Урга - територія кохання» (Урга: территория любви; 1991), який був номінований Академією за Найкращий фільм року іноземною мовою в 1993-му році і оператором Сергієм Михальчуком на зйомках українського фільму-претендента «Мамай» (2003) Олеся Саніна. [23]

У 1992 році (64 церемонія) за роль другого плану у фільмі «Міські піжони» (City Slickers; 1991; режисер Р. Андервуд) [50] «Оскар» отримав ветеран Голівуду Джек Паланс, з народження Володимир Палагнюк. У своїй подячній промові актор зазначив, що раніше його звали Володимиром, а також відзначився одною з найбільш незвичайних реакцій на отриману нагороду: він став демонструвати свою прекрасну фізичну форму, віджимаючись одній руці прямо на сцені. До цього Паланс двічі претендував на «Оскар» як актор другого плану: в 1953 і 1954 роках з ролями у фільмах «Раптовий страх» (Sudden Fear; 1952; режисер Д. Міллер) і «Шейн» (Shane; 1953; режисер Д. Стівенс) [50]. Про свої українські корені і своє справжнє ім'я Паланс постійно згадував в інтерв'ю, зокрема в популярному шоу What's My Line від 27.11.1955. Актор завжди демонстративно підкреслював, що він українець, а не росіянин, заявивши про це, коли був запрошений 2004 року на Фестиваль російського кіно в Голівуді і відмовившись від звання «Народного артиста», присвоєного указом президента РФ В. Путіна. [48] Так само актор створив і очолив у 2001 році фундацію «Тризуб» - організацію взаємодії між членами розважальної індустрії, зацікавлених Україною.

У 1987 році науково-технічну нагороду Академії в галузі фотографічних розробок отримав Юджин (до набуття американського громадянства Євген) Мамут. Уродженець Ташкента, а відтак житель міста Харкова, що працював на Кіностудії Харківського політехнічного інституту, іммігрував до США в 1978 році. Мамут і двоє його американських колег винайшли «еластик-ефект» і «камуфляж-ефект» - технології, котрі активно використовували при розробці візуальних ефектів фільму «Хижак» (Predator; 1987; режисер Д. Мактірнан). Попри те, що в різних публікаціях премію приписують Мамуту конкретно за цей фільм, вона не пов'язана з яким-небудь художнім кінотвором і в мотивуванні Академії вказані лише досягнення в розробці виключно техніки зйомки [50].

У 1949 році (21 церемонія) Академія вперше ввела категорію для дизайнерів костюмів. І першою премії «Оскар» в цій категорії удостоїлася колишня харків'янка Барбара (Варвара) Каринська, що розробила костюми для фільму з Інґрід Берґман «Жанна Д'Арк» (Joan of Arc; 1948; режисер В. Флемінґ). У 1953 році (25 церемонія) Варвару Андріївну номінували знову - за костюми до фільму «Ганс Кристіан Андерсен» (Hans Christian Andersen; 1952; режисер Ч. Відор), але премія їй не дісталася [50].

Українські корені мають багато лауреатів і номінантів премії «Оскар», серед яких українець за походженням режисер Едвард Дмитрик, уродженець Києва режисер Анатоль Літвак, режисер Пол Мазурскі і виконавці Волтер Меттау, Наталі Вуд і Віра Фарміга, чиї батьки - вихідці з України; бабуся і дідусь по батьківській лінії актора Дастіна Гоффмана свого часу іммігрували до США, поїхавши з Білої Церкви; дідусі режисера Стівена Спілберга народилися один в Одесі, а другий - в невеликому селі біля Кам'янця-Подільського; актор Леонардо Ді Капріо має бабусю родом з Одеси (хоч називає її «росіянкою», вона іммігрувала, вийшовши заміж за німця); вихідцями з Одеси є і предки актора Сільвестра Сталлоне. [54]

2.2 Фільми, висунуті Україною на здобуття премії «Оскар» в номінації «Найкращий фільм року іноземною мовою»

За свою історію як суверенна і незалежна держава до теперішнього часу Україна представляла на розгляд Кіноакадемії в категорії «Найкращий фільм року іноземною мовою» 9 кінострічок.

Не обходилося без звинувачень з боку громадськості в тому, що національний відбір фільму, який представляє країну на такій почесній премії, занадто заангажований і непрозорий, що, проте, не варто приписувати тільки українській стороні, адже подібні прецеденти раз у раз виникають і в інших країнах під час подання ними фільмів на «Оскар». Додатково породжує непорозуміння в національних відбірників різних країн правило Академії «одна країна - один фільм». Суворі регламентні правила, яким деякі фільми від країн-учасниць змагання не відповідають, змушують Кіноакадемію відмовляти в прийомі заявленого тією або іншою країною фільму або згодом дискваліфікувати претендента з-поміж уже оголошених номінантів. Причиною такого є ситуації, коли країна-конкурсант, представивши фільм на розгляд, не може підтвердити, що простою більшістю авторського, акторського і знімального складу, а також первинним правовласником, як і представником, є громадяни або резиденти країни, яка представила фільм. Єдиний випадок дискваліфікації офіційного номінанта в цій категорії трапився в 1993 році, коли з'ясувалося, що фільм, представлений Уругваєм, - «Місце у світі» (Un lugar en el mundo; 1992), не відповідає правилам: він знятий аргентинськими кінематографістами. Коли Аргентина не вибрала цього фільму в якості свого представника, режисер Адольфо Аристараін звернувся до директора Фільмотеки Уругваю, щоб той запропонував фільм Академії від цієї країни.[41]

Яскравим прикладом дискваліфікації на етапі прийому заявок Академією є фільм «Водій для Віри» (2004) режисера Павла Чухрая, що висувався від України в 2004 році. Фільм був знятий в копродукції Росією і Україною, але переважно частиною виробництва керувала якраз російська сторона. Незважаючи на отриманий письмовий дозвіл від росіян висунути фільм від України, Академія відмовила в його розгляді як претендента на премію. Режисер фільму Павло Чухрай в одному з інтерв'ю цю ситуацію пояснив так: «Там сталася інтрига. Спочатку міністерству культури України американський Оскарівський комітет відповів, що картина прийнята на розгляд і все добре. Потім хтось «настукав» з Москви, що ця картина не українська. Що вона не може бути українською, тому що там тільки один український актор. І ось американці написали лист, в якому йдеться, що картина не може бути представлена, тому що там немає українців». [32] Після дискваліфікації фільму, згідно з листом від профільного комітету Академії на ім'я міністра культури і мистецтв України Юрія Богуцького, Комітет запропонував вибрати нову картину, розширивши термін надання необхідних документів і фільмокопії. Проте Україна так і не скерувала того року свого кандидата. Зате прокоментувати ситуацію і навіть подякувати за відмову вирішила фундація «Тризуб», очолювана актором Джеком Палансом, що представляла об'єднання українців в кіно і інших медіа, яка вважала, що висунення подібного фільму дискредитувало б країну, яка пережила «Помаранчеву революцію», представляючи на огляд фільм про радянські часи. [4] Дія фільму відбувається в СРСР, в 1960-і роки. Його головний герой, молодий сержант Віктор, курсант привілейованої кремлівської роти, готовий на все, щоб досягти головної своєї мети - зробити кар'єру. Армійський генерал-лейтенант Сєров (цю роль зіграв Богдан Ступка) бере його своїм особистим водієм. Генерал розраховує одружити Віктора зі своєю дочкою-невдахою Вірою, котра має фізичну ваду - вона сильно шкутильгає. Віктора це не занадто бентежить; він виріс сиротою в дитячому будинку і заради «шляху вгору» готовий одружитися з дочкою генерала. А Віра не помічає холодного розрахунку з його боку, прив'язується до нього, та й сам Віктор, постійно піклуючись про Віру, міняє своє ставлення до неї. Їхній роман розвивається на генеральській дачі в Криму під Севастополем. Проте таємна боротьба за сфери впливу в державній машині роблять розмінною монетою генерала, його вагітну дочку і водія Віктора.

З колишніх радянських республік першопрохідцем в здобутті «Оскара» в даній категорії можна вважати Вірменію - вона подала заявку в 1991 році, хоч і не була допущена до конкурсу, оскільки країна ще не була визнана світовою спільнотою. Наступного року вперше фільми-заявки подали Естонія, Казахстан, Латвія і Російська Федерація, остання з фільмом «Урга: територія кохання» (Урга: территория любви; 1991; режисер М. Міхалков) потрапила в номінанти. У 1994-му фільм на «Оскар» уперше відправила Білорусь, а в 1996-му - Грузія: «1001 рецепт закоханого кулінара» (Shekvarebuli kulinaris ataserti retsepti; 1996; режисер Н. Джорджадзе), причому з результативною номінацією [50].

Україна вперше скерувала свого претендента 1997 року; ним став фільм режисера В'ячеслава Криштофовича «Приятель небіжчика» (1997). Сценарій фільму написав письменник і член престижного англійського Пен-клубу, дійсний член Європейської кіноакадемії, Союзу кінематографістів України і Національного союзу письменників Андрій Курков на основі свого однойменного роману 1995 року. Дія розгортається у Києві в першій половині 90-х. Головний герой, тридцятирічний Анатолій, за професією перекладач, замовляє власне вбивство. У своїй рецензії на фільм голова Національного союзу кінематографістів України Сергій Тримбач відзначає: «Картина Криштофовича вийшла з газетної кримінальної хроніки, і не випадково на форзаці книжки Куркова відтворені шпальти найбільш кримінально чуйної газети «Київські відомості». Є тут живе дихання життя, майже репортерська жвавість. Ніяких тобі волхвувань, котурнів і підвивань, і це саме по собі чудово». [28] «Приятель небіжчика» став однією з небагатьох українських кінокартин, що отримала кінопрокат в США (касові збори 145 443 доларів [37]) і Європі. В номінанти фільм не потрапив. Проте «Приятеля небіжчика» відзначила інша кіноакадемія - Європейська, - номінувавши Куркова і написаний ним сценарій на свою премію «Фелікс» [37].

Наступну спробу завоювати «оскарівське золото» українські кінематографісти зробили в 2003 році. Серед 56 країн-учасниць [50] і їхніх фільмів одним з кандидатів на «Оскар» став фільм від України режисера Олеся Саніна «Мамай» (2003). В основу картини лягла авторська версія виникнення легенди про українського фольклорного персонажа, козака Мамая - популярного образу української літератури і живопису XVI-XIX століть. Режисер-постановник Олесь Санін охарактеризував свій фільм таким чином: «Фільм - екранізація тексту, яким підписані усі зображення козака Мамая на картинах: «Ніхто про нього нічого не знає. Сам про себе нічичирк не скаже. Будеш у степах бувати, будеш його історію прознавати». Знімальна група поїхала в степ, «прознала» дві історії, які і складають сюжет картини. Це українська дума «Про те, як три брати з міста Азова тікали». Друга історія - розказана іншим народом, що жив на тій самій території, - в дикому степу. Це «Пісня дервіша про трьох доблесних братів-мамлюків». «Пісня» розповідає про те, як на клич Золотої Колиски три брати-воїни повертаються з різних країн додому. Золота Колиска - велика святиня усіх тюркських народів. За легендою, в ній народився Чингіз-хан, і вона схована в Криму. Під час створення «Мамая» були зроблені спроби почути історію степу, зрозуміти те, що, власне, називають «українською культурою», з чого вона складається. Фільм побудований на тому, що вважають неіснуючим, про що говорять, що його вже немає, воно втрачене». [21]

Незважаючи на запевнення Саніна, що на показах в Академії його творіння приймали з цікавістю, в номінанти фільм не потрапив.

За підсумками 2005 року, заявки від України на участь у відборі на премію «Оскар» в Академію не було надіслано.

У 2006-му представляла Україну в оскарівському відборі неангломовних кінострічок картина режисера Оксани Байрак «Аврора» (2006). Сюжет фільму побудований на долі дівчинки на ім'я Аврора, яка обожнює танцювати і мріє стати балериною. Під час катастрофи на Чорнобильській АЕС вона отримує велику дозу опромінення. Єдиний шанс на виживання - дорога операція в США. В Америці вона зустрічає свого кумира - зірку радянського, а потім американського балету Ніка Астахова, котрий переживає глибоку творчу кризу. Ця зустріч допомагає артистові змінити своє життя. Історія, показана у фільмі, була приурочена до двадцятиріччя чорнобильської трагедії. Фільм отримав в основному негативні відгуки української преси. Творчість Оксани Байрак назвали «черговими млинцями з щоденного телеменю», відзначивши що «з усією симпатією до цієї жінки-трудоголіка, (вона) поки ніяк не підтвердила репутацію і кваліфікацію режисера, що вміє поводитися зі складними соціальними темами». [6] Негативну оцінку фільму дала глава кінодепартаменту при Міністерстві культури і туризму України Ганна Чміль, зазначивши, що в нім виграє лише соціальна проблематика і гра юної Насті Зюркалової. [6] Окреме «розслідування» провели журналісти «Дзеркала тижня»,котрі засумнівалися в конкурентоспроможності претендента від України, його художніх якостях і регламентній відповідності для висунення на премію «Оскар», з'ясувавши, що «Аврора» не мала до моменту подання заявки широкого прокату, а була показана лише обмеженим прокатом в кінотеатрі «Спартак» м. Сімферополь. [33] Цей український претендент не потрапив ні в номінаційний лист, ні в проміжний «шорт-лист» Академії.

У 2007 році Україна не подавала заявок в Академію, а рік потому відібрала фільм Олександра Кирієнка «Ілюзія страху» (2008). Ця кінострічка стала останньою, яка була відібрана непрозорим конкурсом, оскільки з наступного року цією процедурою займався створений на постійній основі профільний Український Оскарівський комітет.

«Ілюзія страху» - екранізація роману Олександра Турчинова, відомого українського політика. Сюжет побудовано на історії успішного бізнесмена Ігоря Короба, котрий повинен захищати свій бізнес в складних умовах 90-х років. Ігор стає жертвою бандитського «наїзду»: його незаконно заарештовують, саджають в слідчий ізолятор, жорсткими методами примушують відмовитися від проекту бізнес-центру. Виявившись на волі, Ігор присягається за всяку ціну повернути права власності на цей проект і помститися кривдникам. Після важких фізичних і психологічних випробувань Коробові починає здаватися, що він живе паралельним життям в особі іншої людини, а саме біблійного царя Соломона. Фільм був удостоєний схвального відгуку від Юлії Тимошенко, що була на той момент прем'єр-міністром України; вона зазначила: «Цей психологічний трилер трохи відкриває душу Турчинова» [26]. Участю у відборі займалася Асоціація продюсерів України, остаточне рішення про делегування фільму для участі в конкурсі прийняла експертна рада Міністерства культури і туризму. Фільм до числа номінантів премії «Оскар» не увійшов, як і не потрапив до проміжного «шорт-листа».

Опублікований в 2011 році прес-реліз Українського Оскарівського комітету повідомляв, що Комітет «запропонував взяти участь у відборі на «Оскар» продюсерам ряду фільмів, проте більшість з них не відповідала технічним вимогам згідно з правилами відбору Кіноакадемії, інші картини вирішили не брати участь в конкурсі» [30] Цими фільмами стали: «Аня, «Волга», рок-н-рол» (2011) режисера Костянтина Коновалова, «Дніпро» (2010) режисера Олександра Шапіро, «Кохаю і крапка» (2011) режисера Валерія Ямбурського, «У суботу» режисера Олександра Міндадзе і альманах короткометражних фільмів «Мудаки. Арабески» (2010) режисерів Володимира Тихого, Віри Яковенко, Мирослава Слабошпицького, Юрія Ковальова і Юлії Шашкової.

У 2012-му році національний Оскарівський комітет розглянув заявки творців фільмів «Будинок з вежкою» (2011) [7] режисера Єви Нейман (трагічна історія 8-річного хлопчика, що повертався з мамою в рідне місто з евакуації, взимку 1944 року) і «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» (2011) режисера Михайла Іллєнка (розповідь про українського льотчика, Героя Радянського Союзу Івана Даценка, котрий побував під час Другої світової війни в полоні нацистів, пізніше в застінках НКВД, звідки втік до Канади, де став вождем племені індіянців, зберігши при цьому український дух і культуру). Перевагу було віддано останньому фільмові. Голова Комітету, кінорежисер Олег Фіалко пояснив вибір так: «Обговорення обох фільмів тривало більше години, були різні думки. Комітет вибрав більшістю голосів «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», тому що це індустріальне прокатне кіно, націлене на масового глядача. Тепер все залежить від Академії, проте ми сподіваємося на успіх».[29] Голосування було таємним. Фільм був обраний п'ятьма голосами проти трьох з числа членів Комітету, що були присутніми. Незважаючи на райдужність висловлювань членів Оскарівського комітету і первинну схвальну критику в пресі, фільм-претендент так і не потрапив ні в список номінантів, ні в «шорт-лист».

У 2013-му році Український Оскарівський комітет прийняв до участі у відборі фільму-номінанта від України такі роботи: «Вічне повернення» (2012) режисера Кіри Муратової (історія про зустріч однокурсників, які давно не бачилися і волею долі виявилися в одному місті), перший кримськотатарський повнометражний художній фільм «Хайтарма» (2012) режисера Ахтема Сеїтаблаєва (розповідь про льотчика, двічі Героя Радянського Союзу Амет-Хана Султана і депортацію кримських татар) і знятий в копродукції України, Франції, Грузії і Вірменії «Параджанов» (2013) співрежисерів з України і Франції Олени Фетісової і Сержа Аведікяна (біографічний нарис про режисера Сергія Параджанова). 12 вересня 2013 року був вибраний остаточний претендент на «Оскар» від України: за фільм «Параджанов» було віддано 6 голосів членів Комітету з 10, за «Вічне повернення» і «Хайтарму» - по 2 голоси. [31] Але і цього року сильна конкуренція серед 76 країн, що відправили своїх претендентів, не дозволила українському фільму потрапити ні в «шорт-лист», ні в список номінантів.

9 вересня 2014 року Український Оскарівський комітет вибрав для представлення країни фільм Олеся Саніна «Поводир» (2013). Таке рішення Українського Оскарівського комітету стало найбільш спірним за всю історію існування цієї організації. Так само в національному відборі того року розглядали фільми «Плем'я» (2014) Мирослава Слабошпицького і «Трубач» (2014) Анатолія Матешка.

«Плем'я» - інноваційний фільм в якому ролі грають глухонімі і нефахові актори. Головний герой цієї кінокартини, Сергій, потрапляє в спеціалізований інтернат для тих, що недочувають, де він намагається зайняти своє місце в ієрархії школи. Вихованці інтернату за сприяння його керівництва беруть участь в пограбуваннях і занятті проституцією. На цьому фоні розвивається любовна лінія між Сергієм і ще однією вихованкою цієї установи Ганною. Фільм Слабошпицького мав колосальний для українського фільму успіх на міжнародних кінооглядах, був куплений для прокату і показаний в РФ, низці країн Європи, а також США (американські касові показники склали 150 564 доларів [37]). Не ставши національним представником від України на премії «Оскар», кінострічка стала рекордсменом серед сучасних українських фільмів за кількістю нагород, отриманих від різних кінотовариств і кінофестивалів. Це три нагороди на Каннському кінофестивалі 2014 року (Гран-прі Тижня критиків, Премія France 4 Visionary, Підтримка дистрибуції від Gan Foundation), премія Європейської кіноакадемія в номінації «Відкриття року», Трофей Сезерленда від Британського інституту кінематографії, одне з найстаріших американських критичних співтовариств - Національна рада кінооглядачів (National Board of Review) - включило фільм в п'ятірку найкращих іноземних кінокартин за підсумками 2015 року. Всього на рахунку фільму більше 30 різноманітних премій та 20 номінацій [37]. «Плем'я» так само отримало «Сертифікат свіжості» (більше 75% позитивних рецензій) на агрегаторі англомовної критики Rotten Tomatoes [46], має небувалу кількість оцінок для іноземної кінострічки від користувачів найбільшого веб-сайту про кіно - IMDB (7588 за станом на 30.03.17). [37] [Додаток А]

Повнометражний художній фільм «Трубач» - це історія про суперництво двох дитячих оркестрів, яка розповідає про юного трубача дитячого естрадно-духового оркестру Миколу Шевченка. Він не лише талановито грає, але і пише власну музику, привертаючи увагу всесвітньо відомого музиканта, який гастролює в місті. За результатами глядацького голосування, «Трубач» отримав третє місце на міжнародному кінофестивалі для дітей і підлітків «Чилдрен Кінофест», що проходив у трьох містах України: Києві, Львові та Одесі в травні 2014 року [39].

В основі сюжету фільму «Поводир» - подорож по Радянській Україні американського хлопчика Пітера й українського сліпого музиканта Івана Коцюби. Події фільму відбуваються на початку 1930-х років у СРСР в драматичні часи індустріалізації, колективізації, Голодомору і знищення інтелігенції. Пітер приєднується в дорозі до сліпого і стає його поводирем. Разом з кобзарем, подорожуючи по Україні, хлопець дуже швидко дорослішає, переживає радість і тугу, пізнає горе і смерть, знаходить дружбу і розуміє, що таке відданість. Взимку 1934 року сліпого Івана Коцюбу разом з іншими кобзарями страчують під Харковом. Пітер залишиться єдиним живим свідком тих трагічних подій. Фільм був позитивно прийнятий глядачами, ставши одним з касових лідерів в українському національному прокаті і мав позитивні національні критичні відгуки. Прем'єра «Поводиря» в Україні відбулася на Одеському кінофестивалі, де він отримав дві премії: Спеціальний диплом операторові Сергієві Михальчуку за візуальне рішення і «Золотий Дюк» акторові Станіславу Боклану в номінації «Найкраща акторська робота» [37].

Рішення Оскарівського комітету викликало дебати, коли автори картини «Плем'я» виразили недовіру Комітетові. За словами Мирослава Слабошпицького, в голосуванні участь повинні були брати дев'ять осіб, але п'ять з них з різних причин зробити цього не змогли. Експерти Оскарівського комітету запевняють, що в голосуванні брали участь не п'ять, а сім осіб: четверо з них віддали голос «Поводиреві», двоє «Племені» і один «Трубачу». Голова Комітету Олег Фіалко подав у відставку, пояснивши своє рішення тим, що не зміг угамувати пристрасті навколо оголошення фільму-переможця. Захисники вибору Українського Оскарівського комітету - засновник кінофестивалю «Молодість» Андрій Халпахчі і Іван Козленко генеральний директор Національного центру Олександра Довженка наполягають на тому, що « «Поводир», на відміну від артхаусного «Племені», продукт, куди більше розрахований на масову аудиторію і, значить, він буде зрозуміліший і для журі Академії». [5] У фінальну п'ятірку номінантів, як і в проміжний «шорт-лист», український кандидат не увійшов.

У зв'язку з тим, що національний Оскарівський комітет у 2015 році не функціонував через розбіжності між Державним агентством України з питань кіно, Національною спілкою кінематографістів України і Асоціацією продюсерів України, яке закінчилося підписанням Меморандуму про довгострокову співпрацю і організацію діяльності Українського Оскарівського комітету [18] і повним переобранням членів Комітету, а Академія затвердила компетентність такого лише після прийому заявок за підсумком 2015-го року, фільм від України за звітний рік представлений не був. Якби Україна могла представити фільм на конкурс, то потенційними кандидатами були б «Незламна» (2015) Сергія Мокрицького і «Брати. Остання сповідь» (2015) Вікторії Трофименко. Саме їхні творці написали відкритий лист на адресу НСКУ, АПУ і Українського Оскарівського комітету про швидке формування національного відбіркового комітету і збиралися подати свої фільми на розгляд. [3]

Оновлений національний Оскарівський комітет в 2016 році прийняв і розглянув заявки на такі роботи: фільм Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці» (2014), який розповідає історію української заробітчанки в Італії; «Пісня пісень» (2015) Єви Нейман - історична драма за твором Шолом-Алейхема; «Українські шерифи» (2015) Романа Бондарчука - документальний фільм про мешканців села Стара Збур'ївка в Херсонській області, зокрема про робочі будні двох чоловіків, які узяли на себе функції охорони громадського порядку. За результатами голосування членів Комітету, країну представили «Українські шерифи». Голова Союзу кінематографістів України Сергій Тримбач підтримав такий вибір, заявивши що «Це не бадьорий фільм про Україну. Тут показана наша глибинка без оздоб і псевдореформ. І ця історія має бути зрозуміла американцям, що пережили в 30-і роки минулого століття Велику депресію» [17]. Член Українського Оскарівського комітету, кінокритик Олександр Гусєв висловив думку: «Безумовно, гідний усіляких похвал той факт, що наш «оскарівський» комітет так рішуче і відважно підтримав віяння, покликані покінчити з прикрою сегрегацією жанрів і родів, та все ж висунення документальної картини, що ніскільки не суперечить формальним правилам, не здається особливо успішним з точки зору практики яка склалося».[1] Варто відзначити, що в цьому ж році документальну стрічку на «Оскар» відправила й Італія - лауреата «Золотого ведмедя» Берлінале «Море у вогні» (Fuocoammare; 2016) режисера Джанфранко Розі [50]. За визнанням продюсера фільму «Українські шерифи» Дарини Аверченко в програмі «Movies» на «3s.TV» в ефірі від 18.12.16 на показі в Лос-Анджелесі для членів Академії, деякі академіки говорили: «Ваша заявка краща за італійську».

Цікавий факт: згідно з офіційною статистикою Академії [50], в категорії «Найкращий фільм року іноземною мовою» за усю історію премії «Оскар», документальним номінантом був лише «Вальс з Баширом» (Vals Im Bashir; 2008) режисера Ари Фольмана від Ізраїлю на 81-ій церемонії, який так само розглядався і як повнометражний анімаційний фільм і потрапив до оскарівського «шорт-листа» відповідної категорії. Проте за технікою виконання, даними порталу IMDB[37] і факту участі у світових кінооглядах в конкурсних програмах документальних фільмів, таким можна вважати і представника Камбоджі, що отримав номінацію на 86-ій церемонії за «Найкращий фільм року іноземною мовою» - «Зникле зображення» (L'image manquante; 2013) [50] режисера Ріті Панха. Проте згадані кінострічки були не лише повнометражною документалістикою, але й були зняті в незвичайній техніці: перший повністю використав анімацію, другий - нерухомі глиняні статуетки-ляльки в якості основних персонажів з включенням кінохронікального матеріалу.

Всього за підсумками 2016 року на «Оскар» свої фільми в даній категорії надіслали 88 країн [50], і це був своєрідний оскарівський рекорд, навіть попри те, що три конкурсанти були дискваліфіковані (кінострічки від Тунісу, Афганістану і Вірменії). Ні в «шорт-лист», ні в офіційну номінацію Україна з «Українськими шерифами» не потрапила.

Розглядаючи фільми, які різною мірою претендували на висунення на премію «Оскар», і ті, які були відібрані національними відбірниками представляти Україну, можна скласти своєрідний літопис українського кінематографу. Незважаючи на непотрапляння в підсумкові номінаційні списки та деякі інциденти з відбором, ці фільми вже є частиною кінематографічної історії України.

2.3 Український національний відбір фільмів на премію «Оскар» і його репрезентація в медійному просторі

Продюсер Олександр Роднянський помітив, що «коли національний оскарівський комітет сперечається про те, який саме фільм представити від країни, йому важливо розуміти: в цій категорії комерційний успіх фільму не має взагалі ніякого значення. Будь-який локальний успіх в очах представників американської кіноіндустрії все одно дуже маргінальний і непорівняний з касовими результатами їхніх власних фільмів. Бізнес-успіх такого фільму не викликає ніякого особливого інтересу в представників великої індустрії, тому що вони точно набагато успішніші. А ось свіжість і радикалізм висловлювання, несподіванка художньої мови, репутація у професійної аудиторії і преси мають велике значення. Тому в цій категорії перемагали Фелліні, Бергман, Альмодовар, Ханеке. Нагороду завжди отримує режисер, але нагороджують фактично не його і не продюсера. Ось неймовірно важлива деталь, яку чомусь завжди забувають журналісти: нагороджують у цій категорії не так автора, як країну. «Оскар» за «Найкращий іншомовний фільм» - це приз країні». [20] Саме цю важливу деталь найчастіше пропускають повз увагу національні відбірники, у тому числі в Україні.

«А судді хто?» - запитує герой п'єси «Лихо з розуму» О. С. Грибоєдова, і саме це питання виникає першим, для розуміння того, хто і як представляє національний український кінематограф і його досягнення на суд Академії кінематографічних мистецтв і наук у боротьбі за премію «Оскар». Друге питання, що виникає в зв'язку з цим, - як фільм-претендент сприймають в Україні і за її межами, не лише кінопрофесіонали, кінознавці, кінокритики, але і глядачі.