Основні етапи розвитку та здобутки української культури

44. Література литовсько-польської доби (XIV - середина XVII ст.)

основоположниками українського ренесансного гуманізму були діячі і вчені - Юрій Дрогобич (Котермак), Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Мяста, Станіслав Оріховський, а також польсько-українські поети Григорій Русин із Самбора, Себастіан Кльонович, Шимон Шимонович. Майже всі вони мали вищу західноєвропейську освіту.

Так, Юрій Дрогобич (1450-1494) закінчив Краківський і Болонський університети. Здобув звання доктора філософії і медицини. Був ректором Болонського університету. Широко відомі його праці: «Прогностична оцінка поточного 1483 року», та «Проект про сонячне затемнення 1478 року, 20 липня».

Станіслав Орловський (1513-1566), якого сучасники називали «українським Демосфеном» та «сучасним Ціцероном», залишив ряд творів, серед яких: «Про турецьку загрозу слово...» (1543), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Хрещення в Русинів», памфлет «Розрив з Римом» - все це блискучі зразки української полемічної літератури.

Ідеї гуманізму звучать у творах ректора Київської Братської школи К.Саковича, професора Києво-Могилянської академії І.Гізеля, культурних діячів Д.Наливайка, К.Транквіліона, Лаврентія Зизанія (ідея земного подвигу та спільного добра).

В кінці XVI - до початку XVIII ст. поширилась полемічна література, яка боролась із католицькою церквою. Письменники-полемісти - Герасим і Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський, Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Захарія Копистенський - обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову.

Розгорілася палка релігійна полеміка. На твір єзуїта Пйотра Скарги «На захист Брестської унії» (1597р.) острозький шляхтич Христофор Філалет публікує свій «Апокрисис», а Іп.Потій 1599 р. відповідає останньому в свою чергу «Антиапокрисисом». У Львові виходить трактат «Пересторога», а найяскравіше із своїми полемічними творами виступає чернець Іван Вишенський.

Православні автори (під впливом, до речі, протестантства) відкидають посягання єпископів на виключне право приймати рішення щодо життя церкви, викривають егоїстичні мотиви цих рішень, безжалісно таврують греко-католиків і єзуїтів, а також і моральну розбещеність сучасного суспільства загалом, Ів.Вишенський оплакує закріпачення селян, викриває їхніх визискувачів. Однак поряд з тим він виступає і проти сучасних культурних віянь, прогресивних реформаторських ідей і освіченості, закликає повернутись до дідівської простоти і стародавньої віри.

Полеміка кінця XVI-поч. XVII ст. мала свої негативні сторони. Вона поставила українців у цілковиту культурну конфронтацію з Польщею і змусила українську верхівку вибирати між власною застиглою і зубожілою культурною спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Величезна більшість приймала католицтво й згодом полоні¬зувалася. Так українці втратили свою еліту - шляхту. Далі, поділ українців на дві конфесії поклав початок різким відмінностям в майбутньому між східними та західними українцями.

Але позитивним наслідком релігійної полеміки можна вважати загальне культурне піднесення і чіткіше усвідомлення українцями своєї етнокультурної самобутності.

45. Мистецтво литовсько-польської доби (XIV - середина XVII ст.)

Народні пісні того часу складались з календарного пісенного жанру: зимовий цикл - з колядок, щедрівок; весняний - з веснянок, гаївок, русальних пісень, весняних танців та ігор; цикл обжинкових пісень.

Поряд з календарними розвивались різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень: весільні, колискові пісні, похоронні плачі, голосіння.

Історичні пісні та думи прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією: пісня про Вайду, дума про Олексія Поповича, про втечу трьох братів з Азова, про Самійла Кішку, про Марусю Богуславку та ін.

Інструментальна музика виявилась в мистецтві скоморохів - гумористичних та жартівливо-танцювальних піснях. Широко побутують народні музичні інструменти: гудок, гуслі, сопілка, бубон, волинка. У козаків: сурми, бубни, литаври, кобза, ліра, цимбали.

Танцювальними жанрами були: гопак, гопачок.

Музична освіта поширювалась братськими школами, в тому числі у Кам'янець-Подільському і Львові. Виникає так званий партерний спів: спів по партіях, за голосами (багатоголосний).

В містах виникають музичні цехи на зразок ремісничих. Перший такий цех виник у Кам'янці-Подільському (1571), дещо пізніше у Львові (1586) і на Волині. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах. Звідси виникають самобутні ансамблі українських народних інструментів.

Театр існує з кінця XVI ст. і походить від народних ігор Київської Русі (елементи народної драми, пантоміми, балету, звичай ходити з ляльками; виступи скоморохів - народних співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників, тощо). Комедійні сцени розігрували під відкритим небом, на площах і вулицях, на ярмарках.

В кінці XVI ст. виникає шкільний театр при братських школах, який мав навчально-виховне значення, а також використовувався у міжконфесійній боротьбі з католиками. Одноразово з'являється народний театр, репертуар якого складався з містерій різдвяної і великодньої тематики.

Популярною була українська побутова драма (наприклад віршована «Трагедія Руська» - автор невідомий).

Переплановуються і розширюються міста: в Галичині, на Волині і Поділлі (Львів, Луцьк, Камінець-Подільський, Перемишль, Жовква, Броди, Київ з центром на Подолі), відбувається фортифікаційне будівництво на Запорізькій Січі.

Скульптура. На фасадах, порталах, в інтер'єрах ренесанс¬них будинків, палаців, церков, в іконостасах з'являються скульптурні рельєфи та пишне різьблення. Поширений скульптурний портрет у вигляді надгробних пам'ятників померлого на кам'яному ложі, обрамленому складними архітектурними композиціями (надгробки А.Киселя, К.Острозь¬кого).

Портретний живопис: портрети письменника Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія, князя Костянтина Острозького, львівського купця Корнякта, старости Мнішека несли в собі змішані риси ренесансу і раннього бароко.

Декоративно-прикладне мистецтво представлене гончар¬ством, вишивкою, килимарством, вирізьбленням по дереву і каменю, обробкою металу і носило виразно національне забарвлення.

46. Козацькі літописи (С.Величка, Г.Грабянки, Самовидця)

Перший козацький літопис був анонімним, а наступні -- авторськими. Григорій Граб'янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно, обидва автори знали "Літопис Самовидця", але кожен тлумачить події по-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб'янки -- події визвольної війни 1648 - 1654 рр., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, полемізує з польськими письменниками Коховським, Стриковським та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово "козак" походить від слова "коза", і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів. Аргументація його досить наївна, але заслуговує на увагу. Г. Граб'янка щиро вболіває за долю України, особливо після Люблінської унії 1569 р. Його обурюють утиски козаків та людності, які стали майже безправними й відданими на відкуп панам та орендарям.

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний "Літопис" Самійла Величка. У літописі використано цитати і посилання на іноземних авторів, подано великий обсяг інформації.

Автор "Літопису" не відокремлює Україну 1648 - 1654 рр. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу. Зокрема, він цитує німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення.

В усіх козацьких літописах є одна особливість: їх автори відтворювали дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути в їх уяві. Про це влучно сказав І. Франко: "Власне в козацьких літописах Самовидця, Граб'янки, Величка та їх наступників і компіляторів, таких як Боболинський, Лукомський, Рігельман і т. п., було б цікаво прослідкувати зростання тої легенди про Хмельниччину, що значною мірою закрила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу: аж у XIX столітті ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів... Ця грандіозна конструкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж історична була... головною заслугою козацьких літописів”.

47. Модерн в українській архітектурі XIX ст.

В кінці XVIII і в XIX ст. український народ зазнаЭ найгірших днів царської російської реакції, яка поступово, але рішуче й жорстоко, ліквідує автономність України, касує військо, гетьманат цілий автономний адміністративний устрій. Національний і культурний гніт відбивається в значній мірі й на мистецькому житті.

Замість вільної артистичної творчості з'являються нові будови, роблені по шаблонових проектах, надісланих з Петербурга й Москви, не пристосованих не тільки до мистецького смаку українців, а й навіть до підсоння України. Нарешті в 1800 р. виходить наказ російської влади, яким зовсім забороняється будувати церкви українського типу. Замість того від середини XIX ст. з'являються обридливі церкви у псевдовізантійському й ніби «московському» стилі. Но дивлячись на це, українська творчість не вгасає, пристосовує шаблонові проекти до свого смаку й дає ряд нових своєрідних творів.

Як відміна класичності, на початку XIX ст. приходить стиль ампір (із франц. «стиль імперії»), який мав замилування до спокійних монументальних форм римського взірця, широких зовсім гладких стін, округлих колон т. зв. дорійського ордеру, півпольних вікон та ступінчастих низьких і гладких аттиків над колонадою.

Одначе й стиль ампір мусив зробити багато поступок українським будівничим традиціям, особливо в маленьких провінціальних палатах та будиночках, де ґанки, галерейки й мансарди (поверх, що уміщено під самим дахом будови) набирають своєрідних українських рис. Із визначних українських архітекторів цієї доби можемо згадати В. Ярославського в Харкові (будинки в Харкові, на Харківщині й Херсонщині) і А. Меленського в Києві (Контрактовий дім, перебудова бурси, розбудова Подолу 1811 р.).

Відтепер найбільше розвивається міське будівництво. Постає цілий ряд нових ратуш (Харків, Полтава, Київ, Львів, Чернівці), що знаменують собою останнє зусилля самоврядування українських міст. Всі вони квадратового заложення, з квадратовою вежею, простих і холодних мас та гладких понурих стін. Таким самим характером відзначаються тріумфальні брами, колони-пам'ятки, які в той час любили ставити з нагоди різних подій.

Одну з кращих колон (за проектом, архітектора А. Меленського) було поставлено в Києві в 1802 р. з нагоди повернення Києву відібраного в кінці XVIII ст. Магдебурзького права й сполученої з ним самоуправи міста (пізніше, щоб стерти всякі сліди цього символа, російські урядові кола стали називати колону пам'ятником «Хрещення Русі»).

В першій половині XIX ст. при новому адміністративому поділі України в стилі ампір постає більшість державних будинків Полтави, Чернігова, Києва, а на запорізьких степах -- Одеси й Херсона.

Остання стадія класичності наступає в другій половині XIX ст. за часів царя Миколи І, коли будови набирають особливо понурих і сурових форм, прикладом чого може служити будинок університету в Києві. З церковних будов у стилі ампір найбільше збереглося на Харківщині й особливо Полтавщині (Хорол, Ромни, Лубни, Пирятин, Прилуки).

В заложенні вони переважно хрещатої форми. Це, наприклад, собор у Хоролі 1800 -- 08 рр., що близько стоїть до давніших будов XVII -- XVIII ст., але лише з одною середньою банею на округлому гладкому під баннику. З більших будов з цієї доби походять собори в Одесі, Херсоні та Кременчуці, що належать до течії академічного класицизму, який почав плекатися в офіційних технічних школах Росії.

Досить поширеним був також тип зовсім округлих будов (ротонд) із колонами або без них, яскравих ампірових форм, як церкви в с. Кукавці (1806) і м. Шатові на Поділлі, Різдва на Подолі в Києві (1809), «Аскольдова могила» в Києві (1810), церква Гощівського монастиря в Галичині (1842) та ін. Перетворення класичних зразків в українському народному дусі в більшій мірі виявилося на західноукраїнських землях, як це, наприклад, свідчить кафедральна церква в Чернівцях, побудована в 50-х роках XIX ст. на п'ятидільному заложенні з трьома банями, подібно до буковинських дерев'яних церков.

Размещено на Allbest.ru