Основні етапи розвитку та здобутки української культури

23. Український театр в XIX ст. Музичне мистецтво в Україні XIX ст

XIX століття в історії музики визначається виходом на світову арену багатьох національних шкіл, що пов'язано з ростом національної свідомості європейських народів, що знаходились під владою імперій. Слід за польською та російською постає і українська національна композиторська школа.

Слід за українськими письменниками і поетами, професійні музиканти ХІХ ст. почали звертатися до народної тематики, обробляти народні пісні, які виконувалися талановитими аматорами у супроводі народних інструментів -- кобзи, бандури, цимбал, скрипки, ліри та ін. На початку 19 століття в українській музиці з'являються перші симфонічні твори та камерно-інструментальні твори, серед їх авторів -- І. М. Вітковський, А. І. Галенковський, Ілля та Олександр Лизогуби.

Діяльність аматорських і відкриття перших професійних театрів (Київ -- 1803, Одеса -- 1810), у яких ставилися музично-сценічні твори на національні сюжети, зіграли важливу роль у становленні української опери, першою з яких вважається «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського (1863). У Західній Україні в різних жанрах хорової та інструментальної (в тому числі симфонічної) музики працювали композитори М. М. Вербицький, І. І. Воробкевич, В. Г. Матюк (хори й ін.).

Основноположною для розвитку національної професійної музики стала різнобічна діяльність М. В. Лисенка, який створив класичні зразки творів у різних жанрах (зокрема 9 опер, фортепіанна й інструментальна музика, хорова і вокальна музика, переважно на слова українських поетів, в тому числі Т.Шевченка). Він же став організатором музичної школи в Києві (1904; з 1918 -- Музично-драматичний інститут ім. Лисенка).

Послідовниками творчих принципів Лисенка стали Н. Н. Аркас, Б. В. Подгорецький, М. М. Колачевський, В. І. Сокальський, П. І. Сениця, І. І. Рачинський, К. Г. Стеценко, Я. С. Степовий, М. Д. Леонтович, Д. В. Сичинський, Я. О. Лопатинський, С. Ф. Людкевич, О. І. Нижанківський та інші композитори.

Широке поширення одержує хоровий рух, виникають хорові товариства «Торбан» (1870) і «Боян» (1891). Відкриваються вищі оперні театри у Києві (1867) та Львові (1900), Вищий музичний інститут у Львові, музичні школи при Російському музичному товаристві у Києві (1868), Харкові (1883), Одесі (1897) та інших містах.

Інтерес до української тематики та фольклору проявили і композитори, що працювали за межами України. Особливо слід відмітити творчість Петра Чайковського, що походив з відомого українського козацького роду «Чайків». Українські мелодії використані композитором у ряді творів, зокрема у Другій симфонії та Концерті для фортепіано з оркестром № 1, ряд творів написано на українські сюжети, зокрема опери «Мазепа» і «Черевички».

Українська тематика присутня також у творчості Ференца Ліста, що мандрував Україною в кінці 1840-х - це п'єси для фортепіано «Українська балада» і «Думка», а також симфонічна поема «Мазепа». Українські коріння має також Ігор Стравінський, значна частина його ранніх творів була написана в Устилузі на Волині.

Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 р. і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репіна, керівництво трупою І. Котляревським, гра геніального актора М. Щепкіна, тоді ще кріпака. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою -- Марк Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана -- Карпенко-Карий, Миколи -- Садовський, Панаса -- Саксаганський), М. Заньковецька, Г. Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Великий знавець української мови, М. Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став І. Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

24. Культура Західної України в XIX ст

Значного розвитку в Україні набули будівництво іі архітектура. Постала низка чудових виробничих, адміністративних, культурно-освітніх споруд, навчальних закладів. До кращих зразків архітектури першої пол. XIX ст. належать будинок Київського університету (1842) за проектом відомого академіка архітектури В.Берстті, дзвіниця Успенського собору в Харкові, споруджена у 1821 -- 1841 pp. за проектом архітектора С.Васильєва на честь перемоги російських військ над Наполеоном, Старий театр у Львові (нині ім. М.Заньковецької) архітекторів А.Пихля і Я.Зальцмана (1837 -- 1843), будинок Львівського природничого музею за проектом архітектора В. Равського.

Український живопис у першій пол. XIX ст. розвивався в загальному річищі розвою європейського мистецтва. Панував класицизм, але паралельно з ним чи в його надрах розвивався романтизм, закладалися підвалини реалізму як стилю. Демократично настроєні художники саме в реалізмі вбачали справжній розвиток мистецтва.

Як провідний навчальний осередок Петербурзька академія мистецтв давала високу фахову підготовку своїм вихованцям, але, як офіційний заклад, обмежувала творчу діяльність естетичними канонами класицизму. З ЗО --40-х років класицизм став консервативним напрямом у мистецтві. У сер. XIX ст. П.Федотов і Т.Шевченко заклали основу критичного, реалістичного мистецтва. Друга пол. XIX ст. характерна консолідацією художніх сил України в осередках, що мали давні історичні й мистецькі традиції. Передусім це Київ і Харків, потім Одеса з її Товариством південноросійських художників. Окремо стояли Львів, де 1898 р. було створено Товариство для розвою руської штуки (українського мистецтва) і Ужгород, що перебували у складі Австро-Угорської держави. Маючи певні творчі відмінності, котрі випливали хоча б з того, що майстри Львова і Ужгорода здобували освіту в західноєвропейських художніх закладах, більшість митців усе ж відчувала свою належність до єдиного українського мистецтва, навіть намагалася влаштувати в Києві спільні із наддніпрянцями виставки.

Високим рівнем розвитку відзначалася музично-пісенна творчість. Широко побутували народні пісні календарного циклу, колядки, веснянки, гаївки, колискові, весільні та ін. Із середовища народу виростали талановиті співці-кобзарі, лірники (Андрій ІІІут, Остап Всресай).

Осередками розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, у яких багато уваги приділяли вивченню нотної грамоти і теорії музики. У багатьох містах і селах існували хори, оркестри грали в міських парках і театрах.

25. Розвиток культури на початку XX ст. (1900 - 1917 рр.)

Під тиском революційних подій царизм змушений був скасувати укази щодо української мови. Кількість початкових шкіл в Україні зросла, Але загалом рівень освіти в Україні залишався незадовільним.

Напередодні революції 1917 р. ситуація з освітою дещо поліпшилася. на всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні.

Велику роботу щодо освіти і культури проводило товариство «Просвіта.

Початок XX ст. був сприятливим і для розвитку української науки. Д. Заболотний першим запропонував ефективні способи боротьби з чумою. І. Мечников став лауреатом Нобелівської премії.

Розвиткові вітчизняної авіації сприяв перший аероклуб, що відкрився в Одесі.

Археологічну науку представляв В. Хвойка, який відкрив у Придніпров'ї перші пам'ятки трипільської культури.

Розвиткові науки в Україні сприяло Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка.

Нових вершин досягла українська література, представлена І. Франком, Лесею Українкою, М. Коцюбинським, В. Винниченком, П. Мирним. І. Нечуєм-Левицьким.

Композитор М. Леонтович створив низку композицій на основі українських народних пісень.

Найвищим рівнем вокального мистецтва володіла випускниця Львівської консерваторії С. Крушельницька.

В архітектурі початку XX ст. в Україні поширився загальноєвропейський стиль модерн із характерними для нього природними декоративними формами, синтезом мистецтв.

26. Культурні перетворення доби Української революції (1917 - 1920 рр.)

Перша світова війна призвела Російську державу до глибокої суспільно-політичної кризи, внаслідок якої відбулася Лютнева (1917 р.) революція. В ході лютнево-березневих революційних подій було ліквідовано самодержавство і розпочалися демократичні перетворення у державі.

на 1917 р. загальний освітній рівень українського народу був дуже низький, а неписьменність серед населення становила близько 70%. У деяких регіонах цей показник сягав навіть понад 80%. Центральна Рада добилась розширення мережі україномовних освітніх закладів, розпочинаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, різних училищ і вищих закладів.

Іншим напрямом культурної роботи Центральної Ради було налагодження україномовної видавничої справи, створення бібліотек, розвитку національного театру, музики, образотворчого мистецтва та сприяння становленню культури національних меншин України.

У освітянській роботі активну участь брали товариства «Просвіта», за їх допомогою у містах і селах створювались хати-читальні, бібліотеки, гуртки по ліквідації неписьменності, серед населення поширювалась навчальна й художня література тощо.

Великий обсяг роботи здійснила Центральна Рада з налагодження видавничої справи. Побачили світ збірки поезій відомих і молодих українських літераторів.

Прагнучи розвитку українського театрального мистецтва, Центральна Рада заснувала Український національний театр.

При Академії мистецтв було засновано Українську національну картинну галерею.

Позитивні тенденції збереглися і в розвитку науки.

У літературі та поезії у цей час починають активно працювати фундатори української літератури радянського періоду П.Тичина, В. Сосюра, В. Головко, В. Чумак, В. Блакитний, У. Кулик, Г. Коцюба та ін.

Поступово розвивалося започатковане Центральною Радою українське кіномистецтво. Цією проблемою займався Всеукраїнськиі кінокомітет.

27. Наступ сталінізму на українську культуру в 1930-х рр

Незважаючи на великий моральний стимул, який дала більшовикам перемога у другій світовій війні, Сталін був переконаний, що війна завдала радянському суспільству серйозних ідеологічних втрат. Аби піднести бойовий дух народу під час війни, радянські власті підтримували російський і неросійський патріотизм, послабили обмеження релігійної діяльності. Сталін довірив завдання відновлення ідеологічної чистоти своєму близькому помічникові Андрію Жданову. Відтак ідеологічна кампанія Жданова дала новий поштовх оспівуванню російської культури та наукових досягнень. Для кожного західного винаходу радянські пропагандисти знаходили росіянина, який розвинув цю ідею раніше, для кожного видатного західного автора був кращий за нього російський автор.

Через місяць, коли Остап Вишня -- надзвичайно популярний поет-гуморист, репресований у 30-х роках,-- наважився висловити думку, що художник має право помилятися у пошуках творчого почерку й самобутності, з Москви полетів град звинувачень в “ідеологічній розхлябаності”. Нещадні нападки були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем. Оперу К. Данькевича “Богдан Хмельницький” критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувалися в зосередженості на “вузьких” українських темах. Апогей настав, коли на вірш В. Сосюри “Любіть Україну!” впало звинувачення у “націоналізмі”, а його автора змусили опублікувати принизливе каяття. Багато єврейських письменників, учених, художників було репресовано. Таємна поліція навіть сфабрикувала “змову” групи єврейської інтелігенції, що планувала за допомогою “міжнародного єврейства” заволодіти Кримом і відокремитися від Радянського Союзу. Але якраз коли всі збиралися з силами, щоб пережити наступну сталінську чистку, 5 березня 1953 р. “великий вождь” помер.

До змін прагнула навіть радянська верхівка. Існувала очевидна й нагальна необхідність загального послаблення жорсткого сталінського контролю. Суттєво важливим було, щоб народ СРСР нарешті отримав відчутні матеріальні блага від накопиченої радянською державою гігантської політичної та економічної потужності.

28. Культурне будівництво в 1920-х - на початку 1930-х рр

Політика радянського керівництва в галузі культури офіційно була названа «культурною революцією». У короткий строк планувалося ліквідувати неписьменність; створити систему народної освіти; сформувати кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; використати наукові досягнення для соціалістичного будівництва.

Набираюча силу тоталітарна держава не була зацікавлена в докорінному перевороті у свідомості трудящих, підвищенні їхнього культурного рівня.

Було створено Надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю

Наприкінці 30-х років система обов'язкової семирічної освіти в містах України в цілому сформувалася, було створено передумови для здійснення загальної середньої освіти в містах і завершення семирічної та розширення середньої освіти на селі.

Зростаючими темпами відбувалося і формування нової інтелігенції.

Складні й неоднозначні процеси відбувалися в українській літературі та мистецтві.

Зумовлена непом атмосфера відкрила простір для творчого пошуку молодому поколінню письменників.

У 1923 р. група пролетарських письменників утворила спілку «Гарт», до якої увійшли О. Довженко, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий. Пізніше «гартівці» стали основоположниками двох нових творчих об'єднань -- «Вапліте» на чолі з М. Хвильовим та ВУСПП.

Після висунення М. Хвильовим гасла «Геть від Москви!», реальний зміст якого полягав у відмові від стилю та канонів російської літератури, а не в закликові до політичного розмежування, під тиском офіційної влади дискусія була переведена в політичну площину: письменника почали звинувачувати в націоналізмі, підштовхуванні народу України до виходу з СРСР.

Розвиток українського театру був надзвичайно динамічним.

Новим явищем стало кіно.

Українська музична культура 20--30-х років сформувалася у взаємодії традиційних канонів народного фольклору, спадщини музичної школи М. Лисенка.

У 20-х роках стала відроджуватися наука.

29. Культура Західної України в першій половині XX ст

За Ризьким миром (березень 1921 року), між радянськими республиками і Польщею Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя увійшли до складу польської держави.

Українські землі, що ввійшли до складу Польщі, становили третину її території. У 20 - 30 роках Західна Україна залишалася відсталою аграрною окраїною, внутрішньої колонією польської держави. Уряд ділив територію України на дві частини: Польщу “А” і Польщу “Б”. Україці зазнавали дискримінації і у сфері мови та освіти.

У 20 -30 роках у Західній Україні діяли культурно-просвітницькі товариства “Рідна школа” і “Просвіта”.

Впливовою силою в галицькому суспільстві була греко-католицька церква.

Українці заснували у Львові таємний Український університет.

Спробу задовольнити потребу українців у середніх освітніх закладах зробило товариство “Рідна школа”. Головним осередком української культури залишалося Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові.

30. Культура України в роки Другої світової війни (1939 - 1945 рр.)

Внаслідок окупації України її урядові, культурні і наукові установи були евакуйовані і функціонували на території інших республік. Було евакуйовано понад 70 українських вузів. Реалізації оборонних програм була присвячена діяльність Академії наук УРСР. Спеціалісти фізико-технічного інституту розробляли прилади для військової авіації, радіолокації, пеленгації. Інститут електрозварювання, очолюваний Є. Патоном, розробив метод автоматичного дугового зварювання під флюсом корпусів танків Т-34, що поліпшило їх міцність і якість.

Українські вчені розробили нові ефективні методи лікування поранених. Інститут клінічної фізіології на чолі з академіком Богомольцем створив багато нових препаратів. У Харківському інституті переливання крові були організовані пункти заготовки і консервування крові для передачі шпиталям.

Інститути історії, економіки, археології, мовознавства і літератури були об'єднані в Інститут суспільних наук. Історики видали роботу "Боротьба українського народу з німецькими загарбниками", серію брошур про народних героїв України, авторами яких були М. Петровський, К. Гуслистий та ін. Ці видання мали важливе значення для ідеологічної боротьби з ворогом.

Із України було евакуйовано понад 50 театрів, які продовжували свою діяльність у незвичних, непридатних умовах. Основна увага приділялась виступам у військових частинах та шпиталях.

Великого значення в роки війни набула кінодокументалістика. Спеціальні групи кінооператорів готували бойові кінозбірки про воєнні події. Велике значення мали документальні фільми О. Довженка "Битва за нашу Радянську Україну" (1943), "Перемога на Правобережній Україні" (1945). Українські кіностудії, евакуйовані до Середньої Азії, випускали патріотичні фільми. 1943 р. режисер Марк Донський поставив фільм "Райдуга", що здобув "Оскар".

Війна відображалась і в образотворчому мистецтві. Темою робіт українських художників став захист Вітчизни. Особливо сильне враження справляли плакати "В бій, слов'яни" і оригінальна серія "Гнів Шевченка - зброя перемоги" В. Касьяна, плакати І. Литвинського та інших художників.

Плідно працювали у роки війни українські скульптори. Так К. Діденко створив серію скульптурних портретів командирів партизанського руху С. Ковпака О. Федорова, С. Руднєва.

В іншому руслі розвивались культурні процеси на тимчасово окупованій території України. Німецькі окупанти, заграваючи з українським населенням, відновили діяльність УАПЦ, однак жорстко її контролювали.

В умовах окупації німці завдали непоправної шкоди культурному надбанню українського народу, знищуючи та вивозячи у Німеччину пам'ятки української культури.

Деякі діячі культури України стали співучасниками військових злочинів, здійснених німцями в Україні. Так, відомий український історик А. Оглобін, що обіймав посаду київського бургомістра, керував складанням списків київських євреїв, що підлягали розстрілу. До цих списків потрапили близько 34 тис. осіб. Саме він. підказав німцям, що доцільніше проводити масові розстріли в Бабиному Яру, а не в Голосіївському лісі, як планувалось. Він же перекладав на українську мову наказ "Всім жидам Києва", де говорилось про явку євреїв 29 вересня 1941 р.

31. Культурне життя України в 1950-х - середині 1960-х рр

Після смерті Й. Сталіна (1953 р.) у суспільному житті народів СРСР відбуваються якісні зміни. Розпочинається процес десталінізації. Біля керма партії, а отже, й держави став М.С. Хрущов.

Реабілітація в'язнів сталінських концтаборів". Раніше вилучені з бібліотек книготорговельної мережі твори репресованих повільно поверталися до читача.

У 1950--60-х pp. українська література поповнюється талановитими творами В. Симоненка, І. Драча, Д. Павличка, Л. Костенко.

"Відлига" в культурі і духовній сфері, як і в інших галузях суспільного життя, була переповнена суперечностями, продиктованими прагненням М. Хрущова та його оточення щось змінити, не зачепивши основ тоталітарної держави. Тому лібералізація суспільства супроводжувалася гоніннями на діячів культури і мистецтва, критика сталінщини співіснувала з посиленням ідеологічного наступу, реформування економіки й обіцянки комуністичного майбутнього поєднувалися з адміністративно-командними методами управління суспільно-політичним, у тому числі й духовним, життям, процвітанням партійно-державної бюрократії.

Паростки національно-культурного відродження, викликані "відлигою", загрожували існуючій політичній системі, панівній ідеології, тому тиск на творчу інтелігенцію набирав нових форм і масштабів. Це призвело до ресталінізації й стагнації суспільства, але не могло знищити духовний потенціал народу, прогресивні тенденції культурно-історичного розвитку.



32. Культурне і духовне життя доби „застою" (середина 1960-х - середина 1980-х рр.)

У 1970 -першій половині 1980-х рр... культура України продовжувалась розвиватись в атмосфері впливу на життя суспільства. Провідним науковим центром в Україні в ці роки була Академія наук УРСР на чолі з Б.Патоном. В Інституті математичної фізики АН УРСР діяла школа математичної фізики на чолі з М.Боголюбовим. Але в розвитку точних наук були і нерозв'язні проблеми, в першу чергу з вини керівництва України, яке обмежувало обмін науковою інформацією.

В українській літературі тих років порушувалися теми революції і Великої Вітчизняної війни. Водночас з'являлися і неординарні твори. Проміж них -романи "Собор" О.Гончара.

Виникли проблеми й у розвитку мистецтва. Були суворо заборонені до постановки п'єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедалі більше втрачав свою національну особливість. З нього все більше витіснялась українська мова. Лише Львівський театр був українським. Але все ж уславили себе академічні театри імені І.Франка в в Києві, ім... Т.Шевченка у Харкові, ім. М.Заньковецької у Львові. Славу українському театру принесли Д.Гнатюк, А.Соловяненко, Б.Ступка, А.Роговцева, В.Дольський та інші актори і співаки.

В музичному мистецтві в ті роки плідно працювали Г.Майборода, В.Губаренко, І.Шамо, С.Сабодаш та інші. Але стало помітним і зниження інтересу до національної музики...Та все ж традиції береже й до сьогодення Державний заслужений академічний національний хор ім... Г.Верьовки, Державна академічна капела "Думка" та інші. В образотворчому мистецтві того часу занадто багато місця посідали образ Леніна, тема народу -творця. Відомими стали твори М.Божія, М.Дерегуса, В.Касіяна, С.Шипки. Але були й художники -новатори, твори яких просто знищувались (А.Рибачук, В.Мельниченко, І.Гончар).

У 70-х рр... схвалення глядачів здобули фільми вітчизняної кінематографії, як "В бій йдуть тільки "старики" та "Ати -бати йшли солдати" геніального режисера та актора Л.Бикова, "Тривожний місяць вересень" Л.Осики та "Вавилон -ХХ" І.Миколайчука.

Зміни в системі освіти посилили процес русифікації. Діяла інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови учнями за згоди батьків. Зменшилась кількість україномовних шкіл (особливо в східних регіонах).

Ідеологізація та русифікація у 1970-1980-х рр. негативно вплинула на розвиток культури України. Незважаючи на певні успіхи і досягнення, українська культура перебувала у стадії застою, як і все радянське суспільство в цілому.

33. Культура Незалежної України

Розвиток національної культури тісно пов'язаний з розбудовою державності в суверенній Україні. Верховна Рада України ухвалила «Основи законодавства про культуру».

В Україні відкриваються нові музеї, історико-культурні центри. Створена спеціальна урядова комісія, що займається поверненням в Україну вивезених із неї цінностей.

Видаються раніш заборонені твори українських письменників: Івана Багряного, Олени Теліги. Читачі України дістали змогу познайомитися з творами письменників дисидентів Василя Стуса, Івана Світличного, Євгена Сверстюка та ін.

Досить у скрутному становищі в Україні опинилася видавнича справа, через податкове законодавство. Великою проблемою для сучасних українських літераторів є друкування своїх творів. Ринок друкованої продукції в Україні, особливо на сході та півдні України заполонили російськомовні видання -- більш дешеві, а головне -- тематично різнобічні.

Складні часи переживає українська освіта. 2001 р. набув сили новий закон України «Про загальну середню освіту в Україні». Українські науковці мають численні зв'язки з науковими товариствами і провідними університетами Росії, Європи і США.

Обмежений доступ до наукової інформації (хоча Україна активно включилась у систему «Інтернет»). Загострення кадрової проблеми, «відтік умів» за кордон.

Наукові розробки Національного космічного агентства України дозволяють досліджувати і освоювати космічний простір. Україна бере участь у міжнародній програмі ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і «Глобал старт».

Конструкторське бюро заводів ім. Антонова в Києві, «Південмаш» в Дніпропетровську створюють сучасну цивільну і воєнну техніку. Державні і наукові установи США підтримують з ними контакти в галузі академічної і прикладної космічної науки, здійснюють спільні розробки космічних літальних апаратів. Підписана угода між інститутом електрозварювання ім. Патона і американським аерокосмічним агентством НАСА про розробку технології зварювання у космосі.

34. Культура України у другій половині XVII-XVІІI ст

Релігійна полеміка з католицизмом та уніатством відображена в літературі другої пол. XVII ст. (Л.Баранович). Ораторсько-проповідницьку прозу розвинув К.Ставровецький.

В кінці XVI -- на поч. XVII ст. зароджується драматургія у формах декламацій і діалогів, призначених для виконання в братських школах. Під впливом народної пісенності розвивалася лірична поезія.

Надзвичайно різноманітна літературна спадщина XVIII ст. Активно розвивається мемуарна та історична проза, що висвітлює події недавнього минулого. Виникають козацькі літописи -- своєрідні історико-літературні твори, в яких поряд з історичними даними містяться різноманітні фольклорні матеріали, народні оповідання, перекази, легенди тощо.

По свіжих слідах історичних подій писався літопис Самовидця, в якому йдеться про події 1648--1702 pp. Відомий козацький літописець Григорій Грабянка є автором великого історичного твору літописного характеру (1710) про визвольну боротьбу українського народу сер. XVII ст. Український старшинський літописець Самійло Величко -- автор літопису, який датований 1702 р. і охоплює історичні події в Україні з другої пол. XV до поч. XVIII ст. У літописі обґрунтовується визвольна боротьба українського народу 1648 -- 1676 pp., славиться Б.Хмельницький як політичний діяч і видатний полководець. Величко вперше в українській історії та літературі вживає поняття «Україна» і «український народ» як територіально і національно усталені категорії.

Цікавим літературним явищем культури України XVIII ст. була творчість мандрівних дяків -- учнів духовних шкіл, які ходили в села «на пропитаніє». Вірші мадрівних дяків мали бурлескний характер, проте у них крізь сміх, народний гумор пробивалися соціальні мотиви.

У XVIII ст. розвинулася віршована сатирична література, що була кроком вперед, порівняно з бурлескною літературою. Значна кількість сатиричних віршів спрямована проти експлуататорів. У них викривалися несправедливість і хабарництво судей, сваволя панів, пияцтво і зажерливість попів. З'явилися історичні вірші, в яких описувалися події, що хвилювали сучасників, зокрема Національно-визвольну революцію 1648 -- 1676 pp. Видатне явище в українській літературі другої пол. XVIII ст. -- творчість мандрівного філософа, мислителя і просвітителя Григорія Сковороди, життя і думи якого пройняті протестом проти кріпацтва. У байках (зб. «Басни харковскія», 1769--1774), філософських трактатах і притчах, тематично різноманітній поезії (зб. «Сад божественних пісень», 1753--1785) він показав себе співцем свободи, критиком вад сучасного йому суспільства. «Мой жребий з голяками» -- це не порожня фраза, а зміст життя великого поета-гуманіста, який болісно відчував трагізм життя покріпачених народних мас і виступав з критикою феодального суспільства.

Із середини XVIIT ст. прискорився перехід до нової української літератури, в якій міцніли елементи класицизму, сентименталізму, просвітительського реалізму. В літературу все активніше проникала розмовна українська мова. Вона в кін. XVIII ст. здобула перемогу над старою українською літературною мовою. Підтвердженням і живим втіленням цього є мова поеми І.Котляревського «Енеїда».

Тоді в українській мові почали формуватися нові функціональні стилі, дуже вплинула на літературну мову усна народна творчість. Проте в умовах соціального і національного гноблення, що його зазнавав український народ, українська мова піддавалася різного роду обмеженням, її витісняли із важливих сфер суспільного життя.

35. Творчість та культурне значення Т. Г. Шевченка(1814-1861)

культурний архітектура український шевченко

Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ - початку ХХ століть. Попередники великого поета в українській літературі в своїх творах критикували окремі явища тогочасного життя, як-от: знущання поміщиків з селян, хабарництво чиновників. Шевченко ж виступив як грізний суддя і обличитель усього самодержавно-кріпосницького ладу, як непримиренний ворог поміщиків і царизму. У його творах змальований новий позитивний герой - борець проти самодержавно-поміщицького ладу, борець за щасті народу. Шляхом Шевченка пішли найвидатніші передові українські письменники наступного часу - Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, Леся Українка та ін.

Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови. Щорічно присуджуються Державні премії України імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури і мистецтва.

Навіть при житті авторитет Шевченкового слова був високий не тільки завдяки його політичній вагомості, а ще й тому, що позбавлений права на власну історію і національну самосвідомість, український народ сприймав твори свого поета не лише як красне письменство, а й як фактор розвитку всього культурного життя в Україні.

Білоруський письменник М. Богданович у статті, написаній до сторіччя з дня народження поета, писав: «...Це письменник, якому судилася величезна роль стати символом культурної цінності цілого народу, уособленням усієї його духовної сутності». В одному з листів наприкінці життя (1859 р.) Т.Шевченко писав: «Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу...». І сам же він своєю творчістю вивів свій народ у число непересічних за таланом і талантом.

Тарас Шевченко - символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов'ю до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителів народу. Його думи, його пісні, його полум'яний гнів, його боротьба за світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою мільйонів.

Поезію Шевченка люблять усі народи. Поет, який віддав усі свої сили боротьбі за визволення рідної України від соціального і національного гніту, виражав прагнення і сподівання всіх народів, всіх прогресивних людей світу.

Вже більше ста років пройшло як перестало битися благородне, мужнє серце геніального поета-революціонера Тараса Григоровича Шевченка. Але світлий образ великого Кобзаря - безсмертний, як і сам народ, що породив його. Вічно нетлінна творчість геніального сина України жива подихом життя, биттям гарячого людського серця. Безсмертна могутня сила його таланту, проникливість і глибина його думки, мужність і ніжність його лірики, гострота і пристрастність його слова, мужність і пісенність його віршів, самовіддана любов його до своєї Батьківщини, до свого народу.

36. Творчість та культурне значення І. Я. Франко(1856, с. Нагуєвичі, 1916,)

1888 р. Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889 р.). 1890 р. за підтримкою М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890--1895 рр.). В 1895, 1897 і 1898 рр. Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту і галицького сейму, але, через виборчі маніпуляції адміністрації і провокації ідеологічних і політичних супротивників, без успіху. 1899 р. в Радикальній Партії зайшла криза, і Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904 р., і відтоді покинув активну участь у політичному житті. На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з М. Драгомановим, цінуючи у ньому «європейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм і в питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», 1906 р.).

Усебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, але також з першоджерел людської культури -- зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.

Філософсько-соціологічні й суспільно-політичні концепції Франко трактував у студіях «Nauka і jej stanowisko wobec klas pracuj№cych» (1878 р.), «Мислі о еволюції в історії людськости» (1881--1882 рр.), «Найновіші напрямки в народознавстві» (1895 р.); студію «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897 р.) Франко присвятив критиці «науковому соціалізму» і матеріалістичної концепції історії, «Що таке поступ?» (1903 р.) -- оглядові суспільно-культурного розвитку з критикою комуністичної концепції держави.

На світогляд Франка мали вплив позитивізм філософії Конта і Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Дарвіна і Геккеля, теорії французських, німецьких, російських соціологів, літературні критики від Буальо і Лессінґа до Тена, Леметра, Ґійо, Брюнетьера, Брандеса та ін. Проте, Франко залишився собою, мав власний світогляд й увійшов у свідомість наступних поколінь, як невтомний.

37. Творчість та культурне значення Г. С. Сковороди(1722-1794)

вступив до Києво-Могилянської академії. жив у Петербурзі, бувспіваком придворної капели, прославився чудовим басом, майстерною грою на скрипці,флейті, бандурі, цимбалах і сопілці та композиторським талантом, створював музикуна власні вірші. Навчання продовжив в Київськійакадемії.

У 1750 р. у складі російськоїмісії Сковорода виїжджав за кордон і три роки мандрував Угорщиною, Словаччиною,Польщею, відвідав Братиславу, Відень, Будапешт; бував в університетах, слухавлекції знаменитих професорів, працював у бібліотеках, студіював філософські працій, володіючи багатьма мовами, дискутував із ученими різнихкраїн. написав збірку прозових байок «Байки харківські».

Спадщина композитора, поета,байкаря і філософа Григорія Савича Сковороди є дорогим надбанням українськоїнаціональної і світової культури. Тому широко відзначаються ювілеї мандрівногофілософа, його іменем названо вулиці, школи, заклади освіти та культури, селоІванівна перейменовано на Сковородинівку, там відкрито меморіальний музей, убагатьох містах споруджено оригінальні пам'ятники на його честь, про ньогонаписано чимало книжок і статей (поеми П. Куліша «Грицько Сковорода» і П. Тичини«Сковорода», повість Т. Шевченка «Близнецы», поезії А. Малишка, М.Вінграновського, І. Драча та інших). На кіностудії ім. О. Довженка знято художнійфільм «Григорій Сковорода».

Поетична книжка «Сад божественнихпісень», збірка морально-повчальних притч «Байки харківські», філософські трактати«Вбогий Жайворонок», «ВдячнийЕродій».

38. Культура Правобережної України в другій половині XVII - XVIII ст

У першій половині XVIII ст. процес відновлення польської влади на Правобережжі, перерваний воєнними діями, пов'язаними з Північною війною, продовжився. До середини XVIII ст. поряд із власністю дрібної польської шляхти тут виникли великі латифундії магнатів Потоцьких, Любомирських, Чарторийських, Браницьких, що були повними господарями у своїх володіннях.

Тут існували також володіння корони -- староства. Але поступово вони переходили у власність магнатів.

Становище селян у різних районах Правобережної України було неоднаковим. На Волині та північній частині Поділля вони були закріпачені і мусили виконувати панщину та інші повинності. На Правобережному Подніпров'ї спочатку панщини не було. Землевласники обмежувалися тут лише грошовими і натуральними податями, а селяни мали «слободи» (пільги) на 10--25 років. Але з поширенням у цьому районі фільварків тут зростала кількість різних форм соціального гноблення.

У тяжкому становищі перебувало населення Західної України, де кріпосницька система була більш міцною. Селяни жили в злиднях.

Близько 80 % міст були в приватному володінні магнатів і шляхти, які грабували міщан, примушуючи їх відбувати панщину. Тільки великі міста -- Львів і Кам'янець-Подільський мали самоуправління.

39. Український живопис XIX ст

У першій половині XIX ст. розвивається станковий живопис. Поширюється автопортрет, зростає інтерес до камерного портрету, мініатюри. Видатним представником українського реалістичного портретного живопису був В. Тропінін. Художник створив узагальнений образ представника українського народу ("Українець", "Український селянин", "Дівчина з Поділля").

Реалістичні традиції В. Тропініна в українському портретному мистецтві першої половини XIX ст. розвивали Т. Шевченко, І. Сошенко та ін.

Одним із зачинателів нової української школи пейзажного і побутового живопису був В. Штернберг ("Вулиця на селі", "Пастух", "Вітряки в степу").

Творчість Шевченка-художника належить до здобутків українського образотворчого мистецтва. На ранніх живописних творах Шевченка позначився вплив його вчителя - К. Брюлова. Поступово у творчості художника виявляються спроби відобразити психологічну глибину й індивідуальні особливості характеру людини. Прикладом є духовна ево-люція героя "Притчі про блудного сина" Т. Шевченка.

Відомо, що поезія і живопис тісно пов'язані між собою. Однак особливості кожного з цих видів мистецтва здавна цікавили теоретиків і шанувальників мистецтва, виливалися в дискусії про те, який з них є впливовішим, сильнішим. А відомий художник Леонардо да Вінчі дійшов висновку, що "малярства - це німа поезія, а поезія - промовисте малярство". Не випадково в історії світової культури поєднання в одній особі живописця і поета зустрічається часто. Очевидно, це доля щедро обдарованих творчих натур, яким тісно в межах одного виду мистецтва. До таких творчих натур відноситься і Т.Шевченко.

Природа щедро наділила кріпацького сина не лише поетичним генієм, а й талантом художника, які ніколи не зраджували йому, навіть у години страждань і тяжкої неволі. Для Шевченка малювання стало потребою, вираженням його творчого духу. У Шевченкові поєднувалися і боролись водночас поет і художник.

40. Українська література 1920 - 30-х рр.

У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій -- "Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив ставлення до мистецтва: "Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб приземлити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зроби­ти його потрібним і зрозумілим для всіх". Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи ідеологічно нейтральних або "непролетарських" письменників та художників.

У період українізації особливо виділяється київська літературна група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами, створювали численні переклади світової класики, активно протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання національних традицій і досвіду світової та європейської літератури.

У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим.

Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністичне керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпеку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.

У розпал цих подій з'являються літературні твори високого ґатунку -- П.Тичини га М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні кларнети" П.Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ним у таких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом не лишало сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії.

Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини і суспільства. У "Синіх етюдах", що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в "Осені" і "Я" він відображає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як "У житах", Григорій Косинка майстерно змальовує рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі "Місто" скептично-містичний Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові безбідно жити в чужому для нього місті завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі "Із записок холуя" майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського "Чотири шаблі" з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони людей.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його п'єси -- "Народний Малахій", "Мина Мазайло" і "Патетична соната" -- викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності, анахронічного українського націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринців.

Новаторським талантом у Західній Україні вирізнявся поет-імажиніст Богдан-Ігор Антонич. Привертають увагу філософським осмисленням буття збірки "Три перстені", "Книга Лева", "Зелена Євангелія", "Ротації". Творчість Б.-І. Антонича співзвучна з поезією П.Тичини.

41. Українська література 1960 - 80-х рр.

Пожвавлення літературного і загальнокультурного життя в Україні. Його зв'язок із “хрущовською відлигою”, а також із зрушеннями у соціальному, в культурно-мистецькому житті людства (крах колоніальної системи, виникнення опору в “соціалістичному таборі”). Студентські заворушення. Поява нових мистецьких форм. Авангардистські напрямки в літературі, мистецтві.

Запровадження Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка (1961). Реабілітація цілого ряду репресованих письменників. Повернення значної частини їхньої спадщини. Тимчасове послаблення цензури. Зміна короткочасної “хрущовської відлиги” брежнєвсько-сусловськими заморозками. Початок з 1965 року нових арештів письменників (І.Світличного, Є.Сверстюка, Ю.Бадзя, І.Калинця, В.Стуса, В.Захарченка, О.Різниченка, Т.Мельничука, В.Рубана, В.Марченка, О.Бердника та інших).

Погромницький наступ цензури, тенденційної критики. Паплюження роману О.Гончара “Собор”. Відрив від плідної творчості Б.Антоненка-Давидовича, М.Лукаша, Г.Кочура, Михайлини Коцюбинської, В.Іванисенка, В.Голобородька. Понаддесятилітнє крушіння цензурою книжок Ліни Костенко, Вал. Шевчука. На 20 років затримано появу фільму Ю.Іллєнка, поставленого за кіноповістю І.Драча “Криниця для спраглих”. Політичне вбивство талановитого композитора В.Івасюка. Гоніння критикою за відхилення від соцреалізму творів В.Минка, Д.Павличка, Вал.Шевчука, ГригораТютюнника, Б.Харчука.

Послаблення ідеологічного тиску на початку 60-х років. Активізація культурно-мистецького процесу в Україні. Відзначення Ленінськими преміями “Поеми про море” О.Довженка, збірників “Троянди й виноград” та “Далекі небосхили” М.Рильського, трилогії М.Стельмаха “Велика рідня”, “Кров людська - не водиця”, “Хліб і сіль”, роману О.Гончара “Тронка”. Присудження перших Шевченківських премій: П.Тичині за вибрані твори в 3-х томах, В.Сосюрі за збірки “Ластівки на сонці” та “Щастя сім'ї трудової”, Г.Тютюннику за роман “Вир”, Ірині Вільде за трилогію “Сестри Річинські”, М.Бажану за поему “Політ крізь бурю”, Зінаїді Тулуб за роман про Т.Шевченка “В степу безкраїм за Уралом”.

Виникнення нових перспективних тенденцій в літературному процесі 60-х років. Поглиблення гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, піднесення інтелектуально-філософського рівня, збагачення поетики, індивідуальних стилів. Бурхливий сплеск у літературному процесі 60-х років. Активний виклик шістдесятників декларативності, реєстративній описовості, змиренню з неправдою, догматизмом, відірваністю від загальнолюдських цінностей офіційній літературі соціалістичного реалізму (Д.Павличко, І.Драч, Л.Костенко, Б.Олійник, В.Симоненко, М.Вінграновський, В.Стус, І.Світличний, В.Забаштанський, І.Дзюба, В.Чорновіл, Михайлина Коцюбинська, Ю.Щербак, В.Шевчук, В.Дрозд, Р.Іваничук, Р.Федорів). Продуктивний вплив шістдесятників на утвердження в літературному процесі новаторських тенденцій, спрямованих на вирішення проблем зв'язку часів, історичної пам'яті як основи духовності людини, її єдності з рідною землею. Виступи шістдесятників проти манкуритизму, психології перекотиполя, моральної деградації.

Спроби реабілітації сталінщини в роки брежнєвсько-сусловського “застою” з її орієнтацією на репресії. Смуга кампанії “розносів” середини 60-х років. Злива розправницьких статей, рецензій, знову арешти, концтабори, гулаги. Найбільше арештів було 1972 року (І.Світличний, Є.Осадчий, С.Сапеляк, М.Руденко, В.Стус, І.Дзюба та інші). Під суд спроваджувались письменники за виступ, за листівку, за вірш. Піднесення у літературі протесту проти придушення брежнєвсько-сусловським режимом гуманістично-демократичних ідеалів, паплюження та фальсифікації історично-національних проблем. Втрати літератури в роки “застою”. Активні виступи письменників проти підрізання національних коренів у культурі, за надання українській мові статусу державності, осягнення концепцій української національної культури.

42. Культурне та духовне життя українців в еміграції

Українська діаспора значно поширилася й кількісно збільшилася після 1945. Одразу по війні друга хвиля політичної еміграції опинилася в Німеччині й Австрії, а в кінці 1940-х--на початку 1950-х pоків розселилася по різних континентах і країнах. Так постали нові українській громади в Австралії, у Тунісі, Венесуелі -- і зміцнилися існуючі поселення в США, Канаді, Бразілії, Аргентині й Парагваї. У Європі залишилося близько 50 000 українців, що створили нову сильну українську громаду в Великобританії та зміцнили міжвоєнні громади у Франції, Бельгії, і Нідерландах.

З розселенням української еміграції з Німеччини й Австрії по той бік океану пожвавилося організоване життя української діаспори у Америці й у Західній Європі.

43. Методологічні засади вивчення української культури

Популяризація надбань української культури, розуміння і бачення визначальних рис, притаманних історичному поступу українців сприяє актуалізації дослідницьких завдань із пошуку філософського підгрунтя вивченню його генези, існування у важких умовах чужоземних держав, у період української державності та її знищення. Відповісти на питання сучасності українство спроможне при критичному використанні досвіду, консолідації сил материкової України та діаспори, пошуку нової парадигми досліджень, підготовки нової генерації дослідників. Зрозуміло, що цей процес не може розвиватися без творчого аналізу надбань як української науки, так зарубіжної.

Як засвідчує аналіз сучасних теоретико-методологічних публікацій, відсутня єдина точка зору на історіософські підстави українознавчої науки. Сучасна методологічна ситуація - складне за змістом і формами вияву явище, яке характеризується різноманітними, подекуди протилежними підходами до вивчення історичного процесу, розбіжності між якими зумовлені відмінностями у світогляді дослідників і осягненні та розумінні ними історичного світу, умовами їх соціального та індивідуального буття, змінами соціально-політичної, культурологічної ситуації в світі. Процес триває і розвивається. Тим паче, що лише окремі розвідки (В. Баранівського, Я. Калакури, П. Кононенка, Л. Токаря,

В. Шевченка) акцентують свою увагу на методологічних питаннях в українознавстві. Зміни на межі ХХ-ХХІ століть знаходять відображення в тенденції переходу від філософських систем позитивізму до постпозитивізму, від кантіанства до неокантіанства, відмодерну до постмодерну. Саме в сучасному філософському постмодерні авторка бачить методологічне підґрунтя дослідження розвитку українства.