Еволюція художніх стилів в мистецтві

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЕВОЛЮЦІЯ ХУДОЖНІХ СТИЛІВ В МИСТЕЦТВІ

Доктор мистецтвознавства, професор Ганна Карась

Лекція. Тема 1. Стиль. Художній стиль. Поняття стилю в музиці

1. Естетичні концепції мистецтва

естетичний музика ренесанс романтизм

В історії естетики існували різні концепції мистецтва, однак найбільше уваги цій проблемі надавали німецькі філософи. Так, Іммануїл Кант (1724-1804) поділяв мистецтво на

1) приємне (нижча, неповноцінна форма художньої творчості, пов'язана з практичними цілями);

2) прекрасне (справжнє, не пов'язане з практичним інтересом, естетичне, витончене мистецтво, мірилом якого є рефлектуюча здатність суджен-ня, а не чуттєве відчуття; мистецтво як вільна гра людських пізнаваль-них здібностей; мистецтво генія).

Йоган Гердер (1744-1803) був переконаний, що мистецтво змінюється під впливом змін клімату і в залежності від національного характеру народу.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) вважав, що світ є відобра-женням абсолютного духу. Пізнання світу, таким чином, є самопізнання абсолютного духу. Пізнання проходить два ступені: нижчий - художнє відображення ідеї; вищий - її філософське і релігійне усвідомлення. У художній творчості Гегель бачить не наслідування природі, а процес очи-щення речі, заплямованої «випадковістю і зовнішністю повсякденного буття». Гегель вніс принцип історизму у розуміння мистецтва і розглянув його в розвитку. Відповідно до його концепції мистецтво проходить три етапи:

Символічне мистецтво - початкова стадія пізнання абсолютного духу (ідея оформилася в дійсності, але ще не знайшла відповідної форми); повно втілюється в архітектурі стародавнього Сходу. У символічному мистецтві форма переважає над змістом. Цим співвідношенням форми і змісту характе-ризується 1) символічний етап розвитку мистецтва; 2) категорія комічного; 3) особливо значимий для цього етапу вид мистецтва - архітектура, в якій матеріальне, початок (форма) превалює над духовним (зміст). Подальше зростання вмісту (розвиток духовного начала) і становить суть історії мистецтва.

Класичне мистецтво (Друга стадія розвитку мистецтва - античність) - духовний зміст приходить у відповідність з формою. Цим гармонійним співвідношенням форми і змісту характеризується 1) класичний етап розвит-ку мистецтва; 2) провідна категорія класичного мистецтва - прекрасне, 3) особливо значимий для цього етапу вид мистецтва - скульптура, в якій матеріальна форма адекватна змісту.

Духовний початок продовжує наростати, і незабаром гармонія змісту і форми порушується. Класичне мистецтво, повне гармонії та краси, за Геге-лем, подібне прекрасній, швидко облітаючій троянді.

Романтичне мистецтво (Третя стадія - християнське мистецтво Середніх століть, Відродження, Нового часу) - духовний зміст превалює над формою. Цим співвідношенням форми і змісту характеризується 1) роман-тичний етап розвитку мистецтва, 2) провідна категорія романтичного мис-тецтва - піднесене, 3) особливо значущі для цього етапу види мистецтва - живопис, яка дає лише ілюзію предметів; музика, в якій духовний зміст виражається як почуття через співвідношення звуків і ритмів, поезія, -абсолютний прояв духу, звільненого від усього матеріального. Християнське мистецтво зосереджується на внутрішньому змісті життя духу, а не на формі. Це суперечить конкретно-чуттєвій природі мистецтва. Відбувається запере-чення мистецтвом самого себе. Воно гине і наступає більш висока ступінь пізнання духу. На зміну мистецтву в XIX ст. приходить філософія - вища форма самопізнання абсолютного духу.

Французький філософ-позитивіст Жан Марі Гюйо (1854-1888) вважав, що мистецтво - функція суспільного організму. Воно з давніх-давен було одним із універсальних способів конкретно-чуттєвого вираження неверба-лізованого духовного досвіду, перш за все естетичного, одним з головних, сутнісних поряд з релігією компонентів Культури, як творчо-продуктивної людської духовно-практичної діяльності. У європейському ареалі мистецтво постає одним з центральних об'єктів естетики як науки; термін «мистецтво» увійшов в ряд головних категорій естетики. Однак мистецтво аж ніяк не обмежується лише естетичною сферою. Історично склалося так, що твори мистецтва виконували в культурі не тільки естетичні (художні) функції, хоча естетичне завжди становило сутність мистецтва. Людство з давнини навчилося використовувати потужну дієву силу мистецтва, що визначається його естетичної сутністю, в різних соціально-утилітарних цілях - релігійних, політичних, терапевтичних, гносеологічних, етичних та ін.

Мистецтво - специфічна форма суспільного світогляду та людської діяльності, яка відбиває світ у художніх образах.

Предметом мистецтва є естетичне ставлення людини до дійсності, завданням - художнє опанування світу. Тому в центрі витворів мистецтва -- моральна людина, її життя й діяльність у певних конкретноісторичних умовах. Художник опановує, перетворює і відбиває життя в художніх образах. Саме це зумовлює специфічну функцію мистецтва - задоволення естетичних потреб людини шляхом продукування творів, які можуть дати людині насолоду, радість, духовно збагатити її, а також розбудити в ній митця, здатного творити за законами краси.

Поняття мистецтво охоплює художню творчість у цілому - літе-ратуру, архітектуру, живопис, графіку, декоративно-прикладне мистецтво, музику, танець, театр, кіно та інші види людської діяльності, що відби-ваються як художньообразні форми відображення дійсності. У вузькому зна-ченні - образотворче мистецтво. А ще під терміном мистецтво розуміють високий рівень навичок і майстерність у будь-якій галузі діяльності.

2. Види мистецтва

Мистецтво існує в конкретних своїх видах: література, театр, графіка, живопис, скульптура, хореографія, музика, архітектура, прикладне та декоративне мистецтво, цирк, художня фотографія, кіно, телебачення.

Поділ мистецтва на види обумовлений: 1) естетичним багатством і різноманіттям дійсності; 2) духовним багатством і різноманіттям естетичних потреб художника; 3) багатством і різноманіттям культурних традицій, художніх засобів та технічних можливостей мистецтва. На основі всесвітньо-історичної практики людства, в процесі життєдіяльності людей виникло багатство людського духу, розвинулися естетичні почуття людини, його музичне вухо, око, що вміє насолоджуватися красою. Чи існують особливі музичні, живописні та тому подібні властивості дійсності? Кожен вид мистецтва має тяжіння до певних сторін дійсності. Художній розвиток людства - це два зустрічні процеси: 1) від синкретизму до утворення окремих видів мистецтва (від нерозчленованого художнього мислення у давнину відбрунькувалися танець, спів, музика, театр, література, в XIX ст. формується художня фотографія, у ХХ ст. - кіно і телебачення); 2) від окремих мистецтв - до їх синтезу (кіно - і окремий вид мистецтва, і синтез низки мистецтв; архітектура вступає в синтез з монументальним живописом і скульптурою). Різноманіття видів мистецтва дозволяє естетично освоювати світ у всій його складності і багатстві. Немає головних і другорядних мистецтв, але кожен вид має свої сильні і слабкі сторонами у порівнянні з іншими мистецтвами. Співвідношення між мистецтвами, їх більша чи менша близькість, їхня внутрішня подібність, взаємне тяжіння і протиборство історично мінливі і рухливі. Гегель передбачив зближення живопису з музи-кою і тяжіння скульптури до живопису: «... ця магія відблисків врешті-решт може придбати настільки переважна значення, що поруч з нею перестає бути цікавим зміст зображень, і тим самим живопис в чистому ароматі і чарівництво своїх тонів, в їх протилежності, взаємопроникненні і що грає гармонії починає в такому ж ступені наближатися до музики, як скульптура в подальшому розвитку рельєфу починає наближатися до принципів живопису». Це гегелівське пророкування здійснили імпресіоністи. Їхні картини стали музикою кольору, вони відійшли від сюжетної, близькою до літератури живопису і зблизилися з музичним мистецтвом.

3.Стиль в мистецтві

Стиль - одна із найважливіших категорій в філософії мистецтва, мистецтвознавстві. Пануючий у ту чи іншу епоху стиль пронизує всі сфери мистецтва (музику, художню літературу, театр, образотворче мистецтво, архітектуру, кіномистецтво), хоч вироблення «універсальної» дефініції стилю для всіх видів художньої творчості є утрудненим.

Що таке стиль? Стиль (франц. style, від лат. stylus, stilus, букв. -загострена паличка для писання) - 1) Сукупність ідейно-етичних норм і характерних рис діяльності, поведінки, методу роботи й способу життя. 2) Система літочислення (старий стиль, новий стиль). 3) Сукупність ознак, особливостей, властивих чому-небудь (напр., стиль одягу). Є стилі мови. Поняття «стиль» багатозначне, ним користуються різні науки (літера-турознавство, мистецтвознавство, лінгвістика, культурологія, естетика). Поле функціонування стилю є широким. Стиль - чинник творчого процесу, здійснення орієнтації художника по відношенню до реальності, до художньої традиції, до публіки. Стиль диктує художнику вибірковість по відношенню до життєвого матеріалу, культурної (і зокрема до художньої) традиції, до громадських цілей мистецтва. Стиль в мистецтві - це не форма, не зміст, і навіть не їх єдність у творі. Стиль - набір «генів» культури (духовних прин-ципів побудови твору, відбору і сполучення мовних одиниць), який обумовлює тип культурної цілісності. Стиль як єдина програма живе в кожній клітинці художнього організму і визначає структуру кожної клітинки і закон їх сполучення в ціле.

Фактично це більш вільна у формах прояву і своєрідна модифікація канону, точніше - досить стійка для певного періоду історії мистецтва, конкретного напрямку, течії, школи або одного художника, багато-рівнева система принципів художнього мислення, способів образного вираження, зображально-виражальних прийомів, конструктивно -фор-мальних структур і т.п.

Теорія стилю як художньо-історичного феномена була розроблена в кінці XIX - на початку XX ст. швейцарським мистецтвознавцем Генріхом Вельфліним та австрійським вченим Алоїзом Ріглем. А. Рігль не погод-жувався з поширеною у кінці ХІХ століття думкою, що розвиток мистецтва слід вважати відображенням соціально-економічних, психологічних, ідеолог-гічних, національних та інших чинників загальноісторичного розвитку. Він висунув ідею художньої волі (Kunstwollen) - об'єктивного й незалежного від позахудожніх чинників поєднання чуттєвості й розуму, яка проявляє себе у створенні для кожного художнього стилю лише певного співвідношення площини й форми, але не вираження змісту. Вчений наголошував, що при вивченні стилю не достатньо знати місце і час, а важливіше виявити причини його виникнення й поширення. Рігль визначає таку причину, як певний естетичний ідеалістичний світогляд, що, змінюючись, найбільш актуально виражає поняття людства про щастя. Г. Вельфлін вважав, що те, що робить цілісним різні часткові прояви художньої діяльності, породжене формами бачення, які змінюють одна одну через внутрішню, а не зовнішню зако-номірність і реалізуються, втілюючись у певний стиль, лише в найбільш сприятливий час за найсприятливіших обставин. Він відстоював незалеж-ність та нерівномірність соціального і художнього розвитку. Погляди Рігля та Вельфліна затвердили поняття стилю як основного принципу історичного дослідження мистецтва, внесли системність у його вивчення, але їх абсолю-тизація типологічних формальних ознак та ігнорування ідейної складової призвели до схематизації поняття стилю. Творчість тих митців, які не вписувалися в формальні межі, вони не розглядали, а тому їх теорії не могли пояснити живий, складний та суперечливий процес художнього розвитку. Отже, школа мистецтвознавців Г. Вельфліна, А. Ріглі та інших розуміла під стилем досить стійку систему формальних ознак і елементів організації твору мистецтва (площинність, об'ємність, мальовничість, графічність, про-стоту, складність, відкриту або закриту форму тощо) і на цій підставі вважала можливим розглядати всю історію мистецтва як історію стилів («історія мистецтва без імен» - Вельфлін).

Співвідношення у стилі загального й індивідуального розглядає амери-канська інтелектуалка Сюзан Зонтаг, вважаючи, що згладжування останнього відбувається тоді, коли реципієнт сприймає стиль концептуально - через призму художніх шкіл та історичних періодів. У широкому значенні Зонтаг визначає стиль як «відхилення від найбільш безпосереднього, корисного, байдужого способу вираження чи буття в світі» Зонтаг С. Проти інтерпретації та інші есе. - Львів : Кальварія, 2006. - С.45.. У мистецтві ж стиль - це принцип прийняття рішення, «печать волі митця» Там само. - С.41.. Цих рішень може бути безліч, вони містять елемент випадковості, але співвіднесені з історичними досягненнями.

Якщо більшість дослідників стилю вважали його зовнішнім оформ-ленням змісту, то Зонтаг пропонує «обернути метафору», наголошуючи, що зміст, тема знаходиться ззовні, а стиль - всередині. «Нема позбавлених стилю художніх творів, є лише художні твори, що належать різним, більш чи менш складним стильовим традиціям і системам» Там само. - С.25. - пише Зонтаг. -...Сама по собі наявність «змісту» в художньому творі вже є досить особливою стиліс-тичною умовністю» Там само. - С.25-28.. Розділення, протиставлення змісту й стилю, на думку Зонтаг, породжує стилізацію - акцент на стилі та нехтування змістом чи точкою зору, яка є нейтральною стосовно змісту Там само. - С. 289..

Стилізацією в художній діяльності вважається умисна імітація стилю шляхом декоративного узагальнення, спрощення і цитування пізнаваних характерних рис чи образно-формальної системи стилю. Таким чином, стилізація лише позначає стиль, натякає на нього як на власне джерело, ро-бить його показним та нещирим. Оскільки стилізація засновується на певно-му зразку для наслідування, то її вважають нетворчою, вторинною, штучною. Стилізація звужує, зосереджує увагу на певному стилі й, одночасно, відбирає можливість побачити елементи, що йому не відповідають.Таким чином, стиль невіддільний від змісту, з яким вони утворюють певну єдність образної системи, засобів художньої виразності, творчих прийомів і художніх методів. Все це складається в конкретному соціальному і культурному середовищі, тому митці одного часу та ідейно-естетичної орієнтації мають схожий стиль творчості

Стиль художній - усталена системна єдність образних засобів, при-йомів та ідейно-художнього змісту, яка формується в певних суспільно-історичних обставинах і характеризує неповторну своєрідність творів мистецтва.

Стиль художній завжди зумовлений художньо-світоглядною позицією митця і методом, якого він дотримується. В античні часи термін «стиль» означав особливості індивідуальної творчої манери автора, його художнього почерку. Поняття індивідуального стилю як сукупності художніх прийомів, що визначає творче обличчя письменника, художника, композитора та ін., збереглося і в сучасному літературознавстві та мистецтвознавстві (напр., стиль Коцюбинського, стиль Нарбута, стиль Леонтовича). Інколи говорять навіть про стиль певного періоду в творчості митця або окремого твору (стиль раннього Достоєвського, стиль роману «Війна і мир»). Проте ще у 18 - 19 ст. поняття «стиль художній» набуло і ширшого змісту.

Тепер цей термін існує на кількох рівнях. Ним визначають певні періо-ди розвитку літератури і мистецтва (т. з. історичні стилі: античний стиль, стиль Відродження, барокко тощо); ідейно-художні особливості різних мис-тецьких напрямів, течій, шкіл, груп (романтичний стиль, стиль класицизму, неореалістичний стиль); оригінальні, тривкі особливості літератури і мис-тецтва якогось народу, країни (т. з. національні стилі: візантійський стиль, японський стиль); характерні (місцеві) групи пам'яток декоративно-ужиткового мистецтва («геометричний стиль», «звіриний стиль» тощо).

Російський учений Олексій Лосєв (1893-1988) визначав стиль як «принцип конструювання всього потенціалу художнього твору на основі його тих чи інших надструктурних і позахудожніх завдань і його первинних моделей, відчутних, однак, іманентно самим художнім структурам твору» Лосєв А. Ф. Проблема художественного стиля. - К., 1994. - С. 226.

Освальд Шпенглер (1880-1936) у праці «Занепад Європи» приділяв особливу увагу стилю, як одній з головних і сутнісних характеристик культури, її певних епохальних етапів. Для нього стиль - це «метафізичне відчуття форми», яке визначається «атмосферою духовності» тієї чи іншої епохи. Він не залежить ні від особистостей, ні від матеріалу або видів мистецтва, ні навіть від напрямків мистецтва. Як якась метафізична стихія даного етапу культури «великий стиль» сам творить і особистості, і напрямки, і епохи в мистецтві. При цьому Шпенглер розуміє стиль в значно ширшому, ніж художньо-естетичне, значенні. «Стилі слідують один за одним, як хвиля і удари пульсу. З особою окремих художників, їх волею і свідомістю, у них немає нічого спільного. Навпаки, саме стиль і творить самий тип художника» Шпенглер О. Закат Европы. Начерки морфологи мировой истории. Т. 1. - М., 1993. - С. 345.^.. Стиль, як і культура, є першофеноменом в найсу-ворішому гетевском сенсі, все одно чи це стиль мистецтв, релігій, думок або стиль самого життя. Як і «природа», стиль є вічно нове переживання людини, його alter ego і дзеркальне відображення в навколишньому світі. Тому в загальній історичній картині будь-якої культури може існувати тільки один стиль - стиль цієї культури. При цьому Шпенглер не згоден з досить тра-диційною в мистецтвознавстві класифікацією «великих стилів». Він, напри-клад, вважає, що готика і бароко не різні стилі: «це юність і старість однієї і тієї ж сукупності форм: зріє і дозрілий стиль Заходу».

Сучасний російський мистецтвознавець В. Г. Власов визначає стиль як «художній сенс форми», як відчуття «художником і глядачем всеосяжної цілісності процесу художнього формоутворення в історичному часі і просторі. Стиль - художнє переживання часу». Він розуміє стиль як «катего-рію художнього сприйняття» Власов В. Г. Стили в искусстве: словарь. Т. 1. - СПб.: Кольна, 1995. - С. 456.. І цей ряд доволі різних визначень і розумінь стилю може бути продовжений. У кожному з них є щось спільне і щось, що суперечить іншим визначенням, проте в цілому відчувається, що всі дослід-ники досить адекватно відчувають (внутрішньо розуміють) глибинну сут-ність цього феномена, але не можуть достатньо точно виразити її словами. Це зайвий раз свідчить про те, що стиль, як і багато інших явищ і феноменів художньо-естетичної реальності, - відносно тонка матерія для того, щоб її можна було більш-менш адекватно й однозначно дефиніціювати.

Стилістична одноманітність найбільше проявлялася в ті періоди, коли панував синтез, світоглядна і образно-художня єдність різних видів мистецтв. Така монолітність дає підстави говорити про так звані великі історичні стилі - стилі цілих епох. Проте вже в XIX ст. науково-технічний прогрес призвів до значної соціальної і фізичної мобільності, переповненості людського середовища продуктами діяльності як матеріального, так і нематеріального характеру, що спричинило появу нових критеріїв краси та смаку, внесло хаотичність у стилістичну картину мистецтва. Із зростанням ролі художньої індивідуальності великого значення набуває особистий стиль майстра, а спільні стилістичні категорії стають широкими, ніби сумарними. Помітним стає розпад стилістичної єдності, самостійність різних видів мистецтва і складне переплетення творчих індивідуальностей, художніх напрямів, течій та шкіл, кожна з яких володіє власними стилістичними ознаками.

Стилі мистецтва. На рівні культурних епох і напрямків мистецтва дослідники говорять про стилі мистецтва Стародавнього Єгипту, Візантії, романський, готичний, класицизму, бароко, рококо, модерн. У періоди розмитості глобальних стилів епохи або великого напрямки говорять про стилі окремих шкіл (наприклад, для Відродження: стилі сієнської, венеційсь-кої, флорентійської та інших шкіл) або стилі конкретних художників (Рем-брандта, Ван Гога, Гогена і т. д.). В історії мистецтва великі стилі виникали, як правило, в синтетичні епохи, коли основні мистецтва формувалися в якійсь мірі за принципом якогось об'єднання навколо і на базі одного з провідних мистецтва, яким зазвичай виступала архітектура. Живопис, скульптура, прикладні мистецтва, іноді і музика орієнтувалися на неї, тобто на систему принципів роботи з формою і художнім чином (принципами організації простору, зокрема).

Ніхто і ніколи не ставив перед собою конкретного завдання: створити такий-то стиль, що відрізняється такими-то рисами і характеристиками. Фактично «великий» стиль є складно опосередкованим оптимальним худож-нім відображенням і виразом на макрорівні (рівні цілої епохи або великого мистецького спрямування) якихось сутнісних духовних, естетичних, світо-глядних, релігійних, соціальних, предметно-практичних характеристик пев-ної історичної спільності людей, конкретного етноісторичного етапу куль-тури; свого роду макроструктурою художнього мислення, адекватного певної соціокультурної, етноісторичних спільності людей. Деякий вплив на стиль можуть мати і конкретні матеріали мистецтва, техніка та технологія їх об-робки в процесі творчості.

Стиль - це якоюсь мірою матеріально зафіксована певна система зображально-виражальних принципів художнього мислення, добре і досить точно сприйнята усіма реципієнтами, що володіють певним рівнем худож-нього чуття, естетичної чутливості, це якась більш-менш ясна тенденція до цілісного художнього формоутворення, яка виражає глибинні духовно-пластичні інтуїції (колективне художнє несвідоме, пластичні архетипи, пра-форми, соборні переживання тощо) конкретної епохи, історичного періоду, напрями, творчої особистості, що піднялася до відчуття духу свого часу; це , образно кажучи, естетичний почерк епохи; оптимальна для даної епохи (напряму, школи, особистості) естетична модель відображення (система характерних принципів організації художніх засобів і прийомів вираження), внутрішньо одухотворена життєво важливими для даної епохи неверба-лізованими принципами, ідеалами, ідеями, творчими імпульсами з вищих рівнів реальності. Якщо немає цієї натхненності, стиль зникає. Залишаються тільки його зовнішні сліди: манера, система прийомів. Стиль навіть для «ве-ликих» стильових феноменів не є чимось абсолютно певним і «чистим». При наявності і переважання в ньому цілісної сукупності якихось домінуючих стильових характеристик майже в кожному творі даного стилю завжди зна-ходяться елементи і риси, випадкові для нього, чужі йому, що не тільки не применшує «стильності» цього твору, але, швидше навпаки, посилює його художню активність, його конкретну життєвість як естетичного феномена саме даного стилю. Так, наприклад, наявність багатьох романських елементів в пам'ятниках готичної архітектури тільки підкреслює експресію саме готич-ної своєрідності цих пам'яток.

4.Рівні та ознаки стилю

Поняття стиль має як би декілька рівнів. Поняття «стиль» вже в стародавньому світі стало позначати літературний стиль, індивідуальну манеру. Воно й нині вживається для позначення сукупності художніх особливостей, властивих творчості письменника, художника, музиканта і т.д. (наприклад, стиль Мікеланджело, стиль А. С. Пушкіна), або навіть окремому періоду його діяльності (наприклад, стиль пізнього Рембрандта). Поняття стиль широко використовується і при визначенні типових для якої-небудь епохи художніх напрямків або тенденцій, які мають специфічне поєднання ознак. Як характер і межі, так і найменування таких стилів («стильових напрямів») вельми різноманітні («суворий стиль» в образотворчому мис-тецтві давньогрецької класики, «м'який стиль» в образотворчому мистецтві пізньої готики, «преціозний стиль» у французькій літературі 17 ст., «псевдо-російський стиль» у російській архітектурі 19 ст. і т.д.). Стилем вважаються і стійкі особливості архітектури та образотворчого мистецтва будь-якого народу, притаманні йому протягом тривалого часу і надалі стали предметом наслідування («давньоєгипетський стиль», «китайський стиль»).

Напрям - це певна принципова ідеологічна та світоглядно-естетична спільність художніх явищ на основі відношення митців до світу та художньої традиції. Явища одного напряму характеризуються спільною концепцією світу і особи, типом художньої реальності, схожими методами творення та засобами виразності, що проявляються через сукупність творів та через програмні теоретичні маніфести, які проголошують та обґрунтовують принципи їх створення. Напрям може проявлятися як у кількох, так і в одному виді мистецтва, в його межах можливе виокремлення художніх течій та шкіл. Художні течії, як правило, утворюються за певних національних та історичних умов і об'єднують художників, що діють спільно з метою вирішення конкретних завдань.

Нарешті, поняття «стиль» позначає періоди історії мистецтв («істо-ричні стилі», наприклад романський стиль, готика, бароко), що відрізняються єдністю образно-пластичного ладу в творах різних мистецтв.

Співвідношення між індивідуальними стилями стильовими напрямами та історичними стилями складався по-різному в різні епохи. Як правило, в ранні періоди розвитку мистецтва стиль був єдиним, всеохоплюючим, суворо підлеглим панівним релігійно-ідеологічним нормам: в межах загального стилю виділяються великі культурні пласти (офіційний, фольклорний і т.д.) і місцеві школи, але напрями та індивідуальності ще не завжди помітні. З епохою Відродження значення індивідуального стилю різко зростає. Стиль Мікеланджело, Тиціана, У. Шекспіра має не менше значення, ніж стиль, що панував в їхню епоху, оскільки вищі прояви стилю ніяк не вичерпуються його загальною характеристикою. Разом з тим кожен новий історичний стиль втрачає якусь частину своєї загальності у порівнянні з більш ранніми стилями. Первісна цілісність стилю піддається розмиванню, дробленню. Наростають і протиріччя всередині стилю (класичні тенденції в бароко, романтичні - у класицизмі і т. д.), що посилює хиткість, рухливість сти-лістичних кордонів. У 19 ст. яскравість індивідуальних стилів і стильових напрямів має свій зворотний бік - розпад великих стилістичних спільностей. У 2-ій половині 19 - початку 20 ст. тяжіння до нового синтезу мистецтв і до формування на новій основі цілісного стилю виявляється лише в обмеженій сфері - у музичній драмі Р. Вагнера, а також в архітектурі та декоративному мистецтві стилю «модерн» і конструктивізму.

Розквіт індивідуальних стилів, що пов'язаний з перемогами реаліс-тичного мистецтва 19-20 ст., утвердив множинність стилістичних рішень як одну з головних закономірностей розвитку художньої культури. У свою чергу, модернізм з його великою кількістю різнорідних плинів вніс хаотич-ність у стилістичну картину сучасного мистецтва.

Ознаки стилю позначаються по-різному в різні історичні епохи і в різних мистецтвах. Відродження та класицизм яскраво проявили себе в багатьох мистецтвах, але такі стилі, як бароко і рококо, наочно і чітко позначені переважно в мистецтвах пластичних. Стосовно до останніх і була раніше всього вироблена загальна теорія історичних стилів. Такі поняття, як театр бароко або музика рококо, виникають за аналогією з пластичними мистецтвами і не є загальноприйнятими.

При вивченні стилю пластичних мистецтв центральне місце займає категорія історичного стилю як етапу історії мистецтва, коли виробляється цільна художня система, що володіє внутрішньою (змістовною) і зовнішньою (формальною) єдністю. У цьому сенсі говоримо про стиль давньогрецької архаїки і класики, про елліністичний стиль, романський і готичний стиль, про стилі ренесансу, бароко, рококо і класицизму в мистецтві нового часу.

До середини 19 ст. категорії стилю, що застосовувалася в різних сенсах, в мистецтвознавстві не надавалося принципового значення. Наприк-лад, німецький історик мистецтва Йоган Йоахим Вінкельман (1717-1768) називав окремі періоди давньогрецького мистецтва стилю за їх зовнішніми ознаками (строгий стиль, високий стиль, витончений стиль). У естетичних концепціях класицизму проблема стилю, «стильності» прирівнювалася до суворого дотримання нормативному ідеалу прекрасного. Німецький теоретик Г. Земпер розглядав генезис стилю як результат певних історичних умов, в першу чергу - матеріальної практики. Завдяки цьому категорія стилю по-ступово стала розумітися як вираження того чи іншого типу художнього мислення або бачення, а історія мистецтв розпочала трактуватися як законо-мірне чергування або зміна стилю.

Стиль не є байдужим до соціального змісту епохи. У великих історичних стилях отримують вираз кардинальні проблеми часу, які по-різному тлумачаться відповідно до громадянської позиції митця. Стиль - це об'єктивна категорія, що виражається в системі формальних ознак, але має глибокі соціально-історичні підстави. Мистецтво в своєму історичному розвитку не завжди кристалізується у формі певного стилю, що володіє послідовно розвиненим внутрішнім змістом за чітко виявленою і ясною формальною побудовою. Тому найбільш правомірно застосування поняття історичного стилю до тих епох і видів мистецтва (архітектура, декоративне мистецтво), де систематична впорядкованість формальних прийомів і засобів виразності виявляється найбільш послідовно. Стилістична єдність у мину-лому (наприклад, в античному і середньовічному мистецтві), як правило, мало однією з передумов синтетичність всієї художньої культури, перева-жання тенденцій до злиття різних мистецтв в єдине ціле. Боротьба напрямів і розвиток творчої індивідуальності, що принесли художній культурі 16-20 ст. найбільші досягнення, послідовно вели до розхитування стилістичної спіль-ності. На порубіжжі 19-20 ст. пошуки нової цілісності художньої свідомості багато в чому були позначені пафосом «боротьби за стиль», що призвело до дослідів створення стилістичної єдності в мистецтві «модерну», а пізніше в архітектурі і дизайні конструктивізму, який мав сильний вплив на стиліс-тичні пошуки в архітектурно-художній практиці 20 ст.

У широкому сенсі стиль - наскрізний принцип побудови художньої форми, що має відчутну цілісність, єдиний тон і колорит. У 18 ст. термін «стиль» засвоюється філософської естетикою. Гете і Гегель пов'язують поняття стилю з художнім втіленням, «опредмечуванням» істотних рис буття («... стиль спочиває на найглибших твердинях пізнання, на самій суті речей, оскільки нам дано його розпізнавати у зримих і відчутних образах» Гёте И. В. Из моей жизни. Поэзия и правда // Гете И. В. Собр. соч. В 10-ти т., т. 10. -М., 1937. - С. 401.. Напри-кінці 19 - початку 20 ст. стиль стає центральною естетичною категорією і нерідко тлумачиться досить розширено - як художня «фізіономія» культурної епохи.

5. Питання стилю в музиці

Питання стилю є невіддільним від питань історичного розвитку, ево-люції музичної творчості, а тому закономірно включається у проблематику історії музики. Разом з тим поняття стилю торкається естетики, теорії музики (основним чином в методиці аналізу). Отже, з категорією стилю неодмінно стикається і музикант-історик, і теоретик, і естетик, і культуролог, і вико-навець. Одночасно стиль зачіпає всі соціальні функції музичного мистецтва: створення музики (творчість), її відтворення (виконання) і сприйняття. Як вираз музичного мислення стиль в музиці пов'язаний також з психологією як в її об'єктивних, соціально-історичних, так і суб'єктивних, індивідуальних проявах.

Отже, ми розглядатимемо стиль в музичному мистецтві як один із важливих факторів музично-творчого мислення і психології сприйняття музики. Інтерпретація даної категорії у відношенні до різних видів художньої творчості буде зачіпатися нами побіжно.

Формування поняття «стиль» у музикознавстві відбувалося протягом століть, однак на початку ХХ ст. публікуються найбільш значні роботи, спеціально присвячені проблемі стилю в музиці. Це зокрема праці одного із найвидатніших музикознавців цього періоду Гвідо Адлера До речі, С. Людкевич під його керівництвом у 1908 р. захистив докторську дисертацію з музикознавства на тему: «Дві проблеми розвитку звукозображальності». «Стиль в музиці» (Лейпціг, 1929) та «Метод історії музики» (Лейпциг, 1919). Разом із більш пізньою колективною працею під його редакцією «Керівництво з історії музики» (Лейпциг, 1930) вони склали свого роду «трилогію», що міс-тить концепцію музичного стилю. Саме Г. Адлер поставив «стилезнавство» в центр уваги музичної науки. Згодом науковці наблизилися до розуміння стилю як системи внутрішньо організованих елементів.

Серед російських музикознавців, які пов'язані з проблемою стилю, насамперед слід назвати імена Бориса Яворського та Бориса Асаф'єва (1930-ті рр.). Їх об'єднує розуміння стилю як прояву і виразу музичного мислення. У 1960-1970-х друкуються книги А. Н. Соколова «Теорія стилю» (1968), С. Скребкова «Художні принципи музичних стилів» (1973).

Найбільш ґрунтовно розглянув стиль у музиці російський музико-знавець Михайло Михайлов (1981). Він вважає, що художній( а отже, також і музичний) стиль знаходиться в нерозривному зв'язку з художньо-творчим мисленням Михайлов М. Стиль в музыке: исследование / М.Михайлов. - Л.: Музыка, 1981. - С.49. і дає таке визначення: «Музичний стиль - вираз особливостей музичного мислення як специфічної художньо-творчої форми мислення (на відміну від науково-творчої). Музичне мислення - мислення музично-образними уявленнями, засвоєними за допомогою музично-інтонаційного слухового досвіду - результату повторних музичних сприйняттів» Там само. - С.51..

Категорія стилю тісно пов'язана із категорією жанру, який є одним із суттєвих компонентів стилю. Еволюція стилю обов'язково накладає відбиток на еволюцію жанрів, у чому ми переконаємося в процесі вивчення. Досяг-ненням в галузі теорії музичних жанрів є праці В. Цуккерамана, А. Сохора, О. Соколова. Музична енциклопедія визначає термін «жанр музичний» як «багатозначне поняття, що характеризує історично складені роди і види музичних творів у зв'язку з їх походженням і життєвим призначенням, спо-собом і умовами (місцем) виконання і сприймання, а також з особливостями змісту і форми» Музыкальная энциклопедия. - М., 1973-1978. Т.2. - С.383..

Стильові рівні музичного мистецтва. В залежності від кола явищ, які охоплені спільністю стильових ознак, М. Михайлов визначає три основні рівні: стиль історичний, або епохальний, стиль напрямку і стиль індивідуальний Михайлов М. Стиль в музыке: исследование / М.Михайлов. - Л.: Музыка, 1981. - С.105.. Перші два об'єднуються поняттям колективних або гру-пових стилів, оскільки їх основою є творча діяльність повної кількості композиторів. При всіх індивідуальних відмінностях їх творчості притаманні певні спільні ознаки, що дозволяє говорити про їх приналежність до однієї стильової системи.

Стиль історичний - найбільш широка за масштабом категорія - уза-гальнює значне коло музичних художніх явищ в межах більш чи менш тривалого історичного відрізку часу. Основним критерієм використання даного поняття служить наявність відчутних в музиці якогось великого історичного періоду спільності певного комплексу стильових ознак, які зна-ходяться між собою в системному взаємозв'язку.

Менш широка різновидність - стиль напрямку - передбачає додаткові підрозділи в залежності від характеру об'єднуючих ознак: «течія», «школа» в різному розумінні цього поняття. Поняття стилю напрямку передбачає існування стильової спільності у кола композиторів, об'єднаних єдністю музично-естетичних принципів і в основному відповідає поняттю напрямку в музиці. Поняття стилю напрямку співвідноситься з поняттям «школа» («франко-фламандська», «веймарська», «московська», «київська», «львів-ська», школа М. Римського-Корсакова, С. Людкевича, Б. Лятошинського і т.п.). Приклад стилю напрямку: імпресіонізм, експресіонізм в якості пізнього етапу романтизму; неокласицизм. Ці напрямки не стали епохальними істо-ричними стилями.

Стиль індивідуальний є певною мірою передумовою стилів колек-тивних і одночасно їх виразом, тобто творчість окремих митців є першо-основою, на якій виникають колективні стильові напрямки. Індивідуальний стиль (або індивідуальна творча манера) - це наявність у різних творах одного композитора певних рис, що повторюються (стильвих елементів), певної «одноманітності». Індивідуальні стилі композиторів найбільш деталь-но досліджені музикознавцями. Індивідуальний стиль композитора не зали-шається незмінним, він розвивається, еволюціонує і може бути відмінним у пізній період у порівнянні з раннім (Бетховен - класицизм > романтизм), а тому у межах індивідуального стилю виділяємо ще один рівень - стиль різних етапів творчого шляху композитора.

Дещо окремо слід розглядати стиль національний. Це специфічне по-няття, яке знаходиться у складних взаємозв'язках із трьома вище названими рівнями. Зустрічається в науковій літературі поняття стиль твору, яке допускає двояке трактування. Воно може виражати приналежність твору до якоїсь певної стильової системи, або визнання на за ним особливої стильової автономності, до дозволяє розглядати його як свого роду самостійну стильову систему. До останньої категорії можна віднести Месу сі-мінор або Стасті за Матфеєм Баха, 9-у симфонію Бетховена, 6-у Чайковського і т.і.

Висновок

У центрі уваги естетики мистецтва: художня творчість в її есте-тичному ставленні до дійсності і значенні для людства; особливості худож-нього твору, художнього образу, художньої реальності, художньої концепції світу й особистості; найбільш загальні закони художнього освоєння світу в літературі, живописі, скульптурі, театрі, кіно, музиці, хореографії, архітек-турі, прикладному і декоративному мистецтві; походження, природа і закони соціального буття, функціонування, розвитку мистецтва; особливості худож-нього процесу (природа художнього розвитку, художніх напрямків і худож-ніх взаємодій); проблеми художнього сприйняття та інтерпретації твору.

Мистецтво - це устояна, відкристалізована і закріплена форма осво-єння світу за законами краси. Воно естетично змістовно і несе в собі художню концепцію світу й особистості.

Стиль в літературі та мистецтві - стійка цілісність або спільність образної системи, засобів художньої виразності, образних прийомів, що характеризують твір мистецтва або сукупність творів. Стилем також називається система ознак, за якими така спільність може бути визначена. В теорії стилів підкреслюється глибока зумовленість формальних структур соціальним і культурно-історичним змістом мистецтва, його методом, світоглядом художника. Не менш важливо, що ця обумовленість не носить прямого, механічного характеру і пов'язана з відносною самостійністю розвитку стилю: стилістичні ознаки могли зберігатися і тоді, коли мистецтво істотно змінювало свій зміст.

Оскільки не існує музики поза стилем, будь-який музичний твір несе в собі ознаки приналежності до певної стильової системи незалежно від його художньої цінності. Процеси формування, розвитку, еволюції музичного стилю визначаються в кінцевому рахунку світосприйняттям, духовною культурою епохи, різних соціальних груп всередині них.

Література до теми

Античные теории языка и стиля. - М.-Л., 1936.

Власов В. Г. Стили в искусстве : словарь. Т. 1. - СПб. : Кольна, 1995. - 672 с.

Гете И. В. Из моей жизни. Поэзия и правда // Гете И. В. Собр. соч. В 10-ти т., т. 10. -М., 1937.

Європейські стилі в українській архітектурі : презентація [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.authorstream.com/Presentation/aSGuest100852-1053235-european-style-architecture-ukrainian/

Зонтаг С. Проти інтерпретації та інші есе. - Львів : Кальварія, 2006. - 320 с.

Лосев А. Ф. Проблема художественного стиля. - К.: Collegium, 1994. - 288 c.

Михайлов М. Стиль в музыке: исследование / М. Михайлов. - Л.: Музыка, 1981. - 262 с.

Музыкальная энциклопедия. - М., 1973 -1978. Т.1-4.

Новиченко Л. М. Проблеми стильової диференціації в сучасних східно-слов'янських літературах. - К., 1968.

Соколов А. Н. Теория стиля. - М., 1968;

Типология стилевого развития нового времени. - М., 1976.

Типология стилевого развития XIX века. - М., 1977.

Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой культуры. В 2-х т. Т.1. Гельштальт и действительность. - М., 1993.

Лекція. Тема 2. Старовинна музика. Музична культура Середньовіччя

1.Античність. Виникнення музики. Перші музичні інструменти

Музика виникла одночасно з людством. Можна сказати, що приблизно 40 000 років тому Homo sapiens став Homo musicus. Перші музичні досвіди були безпосередньо пов'язані з громадською діяльністю людини: похоронні ритуали, полювання, церемонії, пов'язані із землеробством. Перші переконливі свідчення про ці досвіди належать до епохи палеоліту (кам'яний вік, від 700 до 10 тис. років тому), коли людина навчилася виготовляти інструменти за допомогою каменю, кісток, дерева, щоб за допомогою них відтворювати певні звуки. Найдавнішими музичними інструментами були ударні. Ідіофон - давній музичний інструмент - виник в переод формування у давньої людини мови. Для давньої людини музика - це насамперед ритм. Вслід за ударними були винайдені духові, згодом струнні, зображення яких збереглись на багаточисельних наскальних малюнках, більшість яких знаходиться в Піренеях. В цей час появляється аерофон - інструмент із кості або каменю, зовнішній вид якого нагадував ромб або наконечник. У дірочки протягували і закріпляли нитки, після чого музикант проводив рукою по цих нитках, перекручуючи їх. Найчастіше грали на нього ввечері, а звук, який добувався на цьому інструменті, нагадував голос духів.

2.Музика давніх цивілізацій

Вважають, що колискою музичної цивілізації були території, що омиваються Тігром і Євфратом (тепер це територія Іраку) в Месопотамії. Серед музичних інструментів були духові: флейти і гобой, які виготовлялися з тростини; струнні: ліри і арфи. У Вавілоні були розроблені космологічні концепції музики. У VІ ст. до н. е. Піфагор називає музичну теорію «небесною гармонією», яка унаслідувала традиції учених Вавілону. Важливу роль грала музика у Давньому Єгипті. Єгиптяни, як і вавилоняни, встановили зв'язок семи нот із семи планетами. Давня культура була підпорядкована вирішенню релігійних завдань. Мистецтво розглядалося як засіб, що нагадує про постійну присутність божества в житті, тому твори світського змісту були пронизані релігійним змістом не менше, як культова архітектура чи зображення богів. Релігійні завдання були покладені і на музику. Давня людина з особливою гостротою відчувала силу впливу музики на найсклад-ніші і найсокровенніші сторони душі. Не випадково в більшості країн музиканти були служителями храмів (а подекуди і жрецями); вміння грати на якомусь інструменті вважалося вищим, божественним даром. Саме в давнину музика склалася як професійне мистецтво.

3.Музика античної Греції і Риму. «Небесна гармонія сфер»

Розвиток музичної культури Давньої Греції охоплює біля 20 століть (2-ге тисячоліття до н. е. - V ст. н. е.) і відбувався за аналогією із Месопотамією та Єгиптом. Музичні інструменти удосконалювалися, ставали більш склад-ними як у виготовленні, так і в оволодінні технікою гри на них. З'явилися нові інструменти - ліра, кіфара, формінга, барбітон (струнні); різні види авлоса, сірінги і труб (духові); тімпан, сістр, кімвала (ударні). Олександрійський механік Ктесібій (ІІІ-ІІ ст. до н. е.) сконструював перший водяний орган - гідравлос. В основі музичної системи греків лежить тетрахорд (від грець. «тетра» - частина слова, що означає «чотири», і «хорде» - струна) - чотири послідовні звуки, що нисхолять від першого до останнього. При поєднанні двох тетрахордів утворюється звукоряд у межах октави, який, в залежності від підвищення чи пониження одного із звуків, набуває різного емоційного зафарбування. На цій основі виникли лади: дорійський, фрагійський, лідійський і ін. Лади у греків, разом із мелодією і ритмом, вважалися носіями певного характеру, настрою. Музиці приписували лікувальні властивості. Сила музики відбита в давньогрецьких міфах (Орфей).

Одночасно із розвиток культури відбувався і розвиток світогляду людини. Філософія і музика були тісно пов'язані між собою.

«Небесна гармонія сфер». У давній Греції вперше був помічений певний закономірний зв'язок між звуками і математичними величинами. Відкриття цих закомірностей пов'язане з іменем Піфагора. Відповідно до його теорії, музика являла собою певну фізичну матерію. За допомогою аналізу співвідношень між різними сонорними підвищеннями були визначені основні типи гам, що дозволило упорядкувати всю систему музичної гармонії на Сході. Великий вплив на теорію Піфагора мали астрономи і математики Вавілону. Спираючись на його праці, він створив космічну теорію, яка представила світ як певний простір гармонії, в якому планети випромінюють безперервні звуки, упорядковані аналогічно нотам у гамі. Відповідно до цієї теорії, низькі звуки відповідали Місяцю, високі - планеті Земля і т. д. Піфагор відзначав також, що кількість нот в гамі відповідає кількості планет на небі і дорівнює магічній цифрі - 7. Основний внесок Піфагора у розвиток музики полягає у вченні про пропорції звуків. За основу були узяті струнні інструменти, що являли собою дошку з натягненими струнами. В результаті багаточисельних дослідів були знайдені певні числові вирази (інтервальні коефіцієнти) - октава (2/1), квінта (3/2) і кварта (4/3). Відраховуючи послідовно квінти від певного звуку і переносячи їх в одну октаву, можна було отримати числове значення будь-якого звуку діатонічної чи хроматичної гами. Подальший розвиток музична теорія отримала у працях Нікомаха, К. Птолемея (І-ІІ ст. н.е.). Етичну концепцію музики розвивали Платон, Арістотель та інші філософи.

У Давній Греції мистецтво інструментальної музики було нерозривно пов'язано з трагедією і поезією: голос, жести акторів і їх рухи формувалися за допомогою музики. Нерідко музичні фрагменти складали цілі частини вистав. Музика також дозволяла розкрити пластику тіла і надавала велику експресію рухам.

Великі драматурги Давньої Греції - Есхіл, Софокл, Евріпід і Арістотель - були добрими музикантами і танцюристами. Цитра і ліра стали музичною емблемою класичної Греції. Співаки, виконавці на цитрі мали велику повагу суспільства.

Щодо Давнього Риму, то відомостей про його музичну культуру є мало. Римська імперія асимілювала і зберегла музичні інструменти Греції, яку завоювала. Багато філософів і латинських музичних теоретиків відзначали втрату глибини і вишуканості зразкових вистав Греції, перенесених до Риму, які стали носити виключно видовищно-розважальний характер. Однак вплив грецького мистецтва зберігся до появи християнської культури. В 395 р. Римська імперія була розділена на дві частини - Західну (з центром у Римі) і Східну - Візантію (столиця - Константинополь).

4. Християнська літургія. Григоріанські піснеспіви

У Візантійській імперії (ІV-ХV ст.) було створено самобутню музичну культуру, що пов'язана з християнством. Тут склалися літургія, система із восьми гласів - осьмогласся. Серед жанрів церковної монодії перевага надавалася канону (музично-поетична композиція із 9 розділів на теми покаяння і прослави) і тропарю - хвалебному піснеспіву до свят чи урочис-тих подій. Виконання піснеспівів вимагало тривалої підготовки, тому співаки виховувалися з раннього дитинства при монастирях і храмах, де їх навчали доместики (керівники хорів).

У християнських общинах західної церкви зародилася перша літургійна драма - середньовічна театралізована вистава подій священної історії. Мелодична композиція з приспівом - антифоном або милитвою - була фундаментом першої музичної ліругійної драми, що була унаслідувана від іудейських піснеспівів. Літургійна драма виконувалася в церкві латинською мовою. Святий Августин відзначав, що на зустрічах і святах співали псалми Давида - «прекрасні і приємні мелодії». У піснеспівах співаки чергували і повторювали приспів, що служив своєрідним рефреном. Весь її текст озвучувався у вигляді григоріанської монодії. Найбільш ранні згади про літургійну драма належать до Х ст., а розквіт жанру припадає на ХІІ-ХІІІ ст.

Новий етап розвитку християнської музичної культури наступає в епоху імператора Костянтина. Він дозволив християнські свята і навіть дав згоду на побудову храму в Єрусалимі. Літургія в Єрусалимі були вибудувана за римськими кононами. Вперше у Священному місті її ввів Римський папа Дамасій І (правив у 366-384 рр.). Продовжуваачем започаткувань Дамасія і реформатором церковної музики став папа Григорій І (590-604 р.). Григорій І реформував і об'єднав давні гімни, в результаті чого гімн як жанр був прийнятий церквою і став символізувати ідеали духовності і піднесення віри. Всі християнські літургії були різними по церемоніалу. В кінці ІV ст. склався цикл богослужіння: заутреня, лауда (італійська духовна позалітургійна пісня), літургія і вечірня.

Центральне місце в обряді щоденного богослужбового циклу в католицизмі займає меса, у східній (православній) церкві - Служба Божа (Літургія). Меса складається із ординарію, текст якого повинен звучати щоденно, і пропрію, текст якого змінюється протягом року в залежності від свят. Меса складалася на практиці григоріанського співу.

Григоріанським співом, або григоріанським хоралом, називається традиційний літургійний спів римо-католицької церкви. В ранній поліфонії (ХІІ ст.) в органумі (один із ранніх видів європейського багатоголосся) основний наспів записувався звуками невизначено великої тривалості і називався cantus planus («рівний наспів»). У ХІІІ ст. і до першої половини ХVІІІ ст. основна мелодія в поліфонічному твору стала називатися cantus firmus («міцний наспів»). Реформа літургії, яку провів Григорій І в кінці VІ ст., обумовила подальший розвиток церковної музики. Вона полягала у свого роду «кодуванні» і закріпленні в традиції виконання певних текстів і мелодій, а також фіксованого використання календаря літургій. В результаті появивя «Антифонарій» - співоча книга, що містила репертуар григоріанського співу. В основних своїх рисах григоріанський спів склався на грунті музичних традицій Франції, Німеччини, Швейцарії та Італії. Григоріанська музика основана на принципі діатоніки - звукоряду, побудованого на звуках гами без підвищень чи понижень. Існувала спеціальна система церковних діатонічних ладів, що прийшли в Європу з Візантії і мали античне походження. Загальна кількість ладів - вісім - мала глибокий духовний зміст. Вона розглядалася як твір (2х4), де перша цифра означала двоєдину, боголюдську сутність Ісуса, а друга - чотири кінці хреста. Таким чином, григоріанська ладова система символізувала розіп'ятого Христа. Особливим чином побудовано і поєднання музики з текстом. Воно ґрунтується на двох прийомах, що прийшли у спів з древньої традиції читання молитов нарозспів. Один з них називається «псалмодія» (використовувалася при читанні псалмів): на один музичний звук припадав один склад тексту. Другий прийом - юбіляція (від лат. Jubilation - «радування», «ликування») - полягав у тому, що один склад розспівувався на декілька звуків. Григоріанський хорал гнучко поєднував обидва прийоми. Із юбіляцій та мелодичних прийомів (мелізмів) виникає стиль мелізматичного співу.