Еволюція художніх стилів в мистецтві

В період виникнення і розвитку григоріанський спів ввібрав у себе синтез елементів давніх музичних культур німецьких і кельських племен. У ХІІ-ХІІІ ст. григоріанські хорами утвердилися на Британських островах, а також у західнослов'янських країнах - Польщі та Чехії. Спочатку григоріанські піснеспіви записувалися за допомогою нелінійної невменної нотації. У ХІІ ст. була розроблена лінійна квадратна нотація, що дозволило записувати багатоголосу музику. Основи сучасного нотного письма створив керівник співочої капели Гвідо из Ареццо (біля 995-1050 рр.), який здійснив переворот в системі запису, ввівши нотний стан із чотирьох нотних лінійок з буквенним позначенням нот. Йому належить введення відомих найменувань європейських тонів: до-ре-мі-фа-соль-ля-сі.

У середньовічній месі представлені всі види григоріанського хоралу - речитатив, псалмодія, антифонний і респонсорний спів. Сама меса традиційно складалася із таких основних частин - Kyrie eleison («Господи помилуй»), Gloria («Слава во вишніх Богу»), Credo («Вірую»), Sanctus Benedictus («Свят»), Agnus Dei («Агнець Божий). Із появою багатоголосся в Європі григоріанські хорали були перетворені в органуми і дисканти (школи Нотр-Дам, Ліможська, Шартрська. До ХVІ ст. були розроблені зразки ординарію, серед яких перша із відомих авторських поліфонічних мес - меса Гільйома де Машо (1364). Згалом, григоріанський спів мав великий вплив на народження поліфонії.

5. Виникнення поліфонії. Органна музика

Багатоголосся існувало з часів глибокої давнини. Поліфонія - це особливий вид багатоголосся, що являє собою поєднання і одночасне звучання двох і більше мелодій. Саме поняття «поліфонія» дослівно перекладається з грецького як «багаточисельний («полі») звук («фон») на відміну від гомофонної музики. В історії професійної музики розрізняють три періоди розвитку поліфонії - поліфонія Середньовіччя (ІХ - ХІV ст.), поліфонія Відродження (ХV-ХVІ ст.) і поліфонія Нового часу (від ХVІІ ст.)/

Орган - клавішно-духовий музичний інструмент, предком якого був давньогрецький гідравлос (ІІІ ст. до н. е.), введений в католицьку службу в Західній Європі у VІІ ст. Поступово конструкція органа ускладнювалася - у ХІІ ст. з'явилися регістри (група труб одного тембру, але з різною висотою звуків), у ХІV ст. - педальна клавіатура (гральний стіл шпільтиш має сім клавіатур для рук, або мануалів, і одну клавіатуру для ніг, або педаль. У ХVІ ст. орган набув сучасного зовнішнього вигляду. З розвитком органної музики пов'язана поява багатоголосних композицій, в основі яких лежив ведучий голос (тенор). Згодом тенор став основою для контрапункта (лат. Punctus (punctum) contra punctum) - буквально «нота проти ноти» - техніка багатоголосся, одночасне поєднання двох і більше мелодичних ліній у різних партіях (голосах). В період зрілого Середньовіччя починає кристалізуватися мажоро-мінорна ладова система, яка складатиме специфіку західноєвропейського музичного мислення в Новий час, що спиратиметься на гомофонно-гармонічну техніку.

6. Мистецтво Ars antique/Ars nova, або Нове мистецтво

Термін Ars antique (переклад з лат. - старе, старовинне мистецтво) використовувся для позначення багатоголосої музики, насамперед Нотр-Дам, в теоретичних трактатах (біля 1320) в ході дискусій між прихильниками старого мистецтва (Якоб Льєжський) і нового мистецтва (Філіп де Вітрі, Йоан де Муріс). У більш щирокому смислі цей термін трактують як позначення музичного стилю, що зародився у Франції в період між 60-ми рр. ХІІ ст. і 20-ми рр. ХІV ст. В цей час великий внесок у розвиток і вдосконалення органної музики внесли композитори школи Нотр-Дам в Парижі - магістри Альберто (1147 -1180), Леоні (1163 -1190) і Пероті (біля 1200). Вони стали авторами оновленого репертуару органної музики, яка в епоху Середньовіччя набуває певних канонічних форм. По справжньому багатоголосся стало розвиватися починаючи з ХІІ ст. Дискантний стиль співу, що з'явився у церковній практиці, зазнавав впливу народних музичних традицій, їх інтонацій і елементів народного «різноголосого» співу.

Справжнім символом Ars antique в період з 1240 до 1325 р. став мотет. Поява цього нового жанру ознаменувала собою корінний перелом в музиці Середньовіччя і відкрила «зелене світло» для музики епохи Відродження.

Жанр мотету (фр. - mot, буквально - слово, або motet - приспів або вірш) поступово набув великого значення. Музиканти вважали його вищим досягненням справжньої гармонії і досконалості, як в ритміці, так і в мистецтві контрапункту. Мотет звичайно виконувався після григоріанських хоралів. У ХІІІ ст. цей жанр був прийнятий у всіх церквах і виконувався на завершення церковної служби з текстом рідною мовою.

Для супроводу літургії композиторами школи Нотр-Дам був розроб-лений особливий жанр вокальної музики - кондукт (від лат. conductus - веду, супроводжую). У цих триголосих композиціях в якості основної мелодії часто використовувалися пісні трубадурів. Зміст пісень мав глибоке смислове навантаження, однак загальний настрій був більш вільним і святковим.

Ars nova, або Нове мистецтво - це зв'язуючи ланка між Середньо-віччям (V-ХV ст.) і Відродженням. Нова естетика, що визначила весь подальший розвиток музичної культури на порубіжжі ХІ-ХІІ ст., зобов'язана своїм іменем Філіппе ді Вітрі (1291 -1361). В його трактаті «Ars nova» (1320) вперше згадується minima - одна з основних одиниць мензуральної нотації (від лат. mensura, буквально розмірена нотація). Поява нової техніки письма здійснила справжню революцію в музиці, яка допомогла надати більшої пластичності, мінливості і гнучкості ритмічному малюнку мелодії, ламала строгість, жорсткість і геометричність епохи Ars antique. Але це не було відкриттям одного композитора. Теоретичні розробки і обґрунтування техніки Нового мистецтва можна було знайти також у трактаті «Notitia artis musicae» Йоанна де Муріса (1300- 1350), французького музичного теоретика, математика і астронома. Таким чином Ars nova визначила нову концепцію багатоголосся, нотації і ритму.

Філіппе де Вітрі - автор трактату, в якому описувалися нововведення «Ars nova». Цей термін став девізом для передових музикантів першої половини ХІV ст. Вітра також приписують відкриття музично-поетичної форми рондо.

Видатним представником епохи Ars nova і справжнім новатором стилю Нового мистецтва у ХІV ст. став Гійом де Машо (біля 1300-1377) - поет і композитор. У своїх мотетах, рондо, баладах Машо об'єднав традиції музично-поетичного рицарського мистецтва, для якого характерними були одноголосі пісні, з досягненнями в галузі поліфонії. Машо розробляє новий тип мотету - ізоритмічний, тобто побудований на техніці, коли проведення остинатного (що повторюється багаторазово) ритму не залежить від звуковисотної лінії. Машо - автор першої авторської поліфонічної меси - «Меси Нотр-Дам». Чотириголосна меса була написана автором з нагоди коронації Карла V в 1364 р. Всі наступні меси були також чотириголосними, що стало кардинальним нововведенням у розвиток цього жанру.

Як і в епоху Ars antique, найбільш відомими композиторами в Новому мистецтві були представники французької школи. В Італії розвиток цього мистецтва мав особливий напрям, який мав вплив на розвиток музичного мистецтва наступних століть. В Італії надавали перевагу більш вишукані світські музичні форми - мадригал, качча (від італ. caccia - полювання, погоня; тексти цих вокальних творів присвячені опису полювання і змальовують жанрово-побутові сцени, а музика відображає крики мисливців, гавкання псів, звичайно 3-голоса поліфонічна форма) і балади. Основними центрами італійського Нового мистецтва були Флоренція і Болонья.

Епоху Ars nova прийнято поділяти на три історичні етапи. Перший пов'язаний з творчістю таких композиторів, як Джерарделло да Фіренце (біля 1320-1362), Джованні да Кассія (біля 1340 -1350), Джакопо да Болонья (біля 1340-1360), а також Франческо Ландіні (біля 1325-1397). Цей сліпий органіст із Флоренції був автором піднесеної музики, що порівнюється з кращими французькими творами.

Наступний етап при кінці ХІV ст. представляють Філіпоктус і Антонелло де Касерта (біля 1370 -?), Матіас де Перуджіо (?- біля 1418), а також французькі композитори - Солаж (біля 1370-1390), Требор (біля1390 -1410) і Жакоб де Сенле (біля 1378 -1395). І накінець третій період пов'язаний з іменами великих композиторів епохи Відродження - Гільйомом Дюфаї, Якобом Обрехтом і Жоскеном Депре. Вони створили чудові музичні шедеври, які були провісниками розквіту музичного мистецтва в Італії в ХVІ ст.

7. Світська музика: бродячі артисти і трубадури

Літературні джерела часів пізнього Середньовіччя містять багато згадок про артистів мандрівних театрів, які подорожували дорогами Європи ще в VІ ст. Жонглери, менестрелі, шпільмани, клоуни, дресирувальники мавп і кіз розважали простий люд. В VІІ ст. їх стали називати jocularis - тобто людина, яка розважає народ своїм мистецтвом і гострим слівцем. Уже до Х ст. багато з артистів навчилися грати на музичних інструментах і співати. Із замку до замку, з міста до міста переходили ці музиканти - часто і автори, і виконавці власних пісень. В ХІ ст. професійні поети-співаки стали най-менуватися трубадурами (від провансальського trobar) - це провансальський поет-співак ХІ -ХІV ст. Через їх творчість простонародне мистецтво проникло у вищі шари аристократичного суспільства Середньовіччя.

Трубадури в більшості належали до вищої аристократії. Відомо біля 400 імен трубадурів. Пісні любовного змісту найчастіше складалися прован-сальською мовою. Трубадури оспівували героїку хрестових походів і звичайні людські радощі. Трубадури - це перші представники професійного мистецтва, не пов'язаного з церковною музичною культурою. Мелодії трубадурів були близькими до народних пісень.

Не меншою популярністю користувалися трубадури, що проживали на півночі Франції. Їх називали труверами. Біля середини ХІІ ст. трубадури і трувери появляються в Австрії, Баварії, Швабії, де їх називали мінне-зінгерами (від нім. minne - кохання і singer - співак; букв. - співець кохання), оскільки поклоніння прекрасній дамі було єдиною темою їхньої творчості. Серед них виділяється Тангейзер, поетична творчість якого нале-жить до другої третини ХІІІ ст.



Література до теми

Всеобщая история музыки / автор-сост. А. Минакова, С. Минаков. - М. : Эксмо, 2009. - С.8 -52. - (Всеобщая история).

История мировой музыки: Жанры. Стили. Направления / [авт.-сост. А. Минакова, С. Минаков]. - М.: Эксмо, 2010. - 544 с.: ил. - (Библиотека мирового искусства).

Мир музыки : энциклопедия. - М. : ООО «Издательство Астрель» : ООО «Издательство АСТ», 2004. - С. 6-21 с. : ил.

Музична естетика античного світу / вступ. нарис і зібр. текстів проф. О. Ф. Лосєва. - К.: Музична Україна, 1974. - 220 с.

Опера. Иллюстрированная энциклопедия [пер. с англ.] / гл. ред Стэнли Сэди. - М. : ЗАО «БММ», 2006. - С.12-15.

Розеншильд К. История зарубежной музыки. Вып І. До середины ХVІІІ века. - М. : Музыка, 1973. - С. 7-94.

Штейнпресс Б. Популярный очерк истории музыки до ХІХ века / Б. Штейнпрес. - М.: Гос. муз. изд-во, 1963. - С.21-101.

Masterpieces of the Metropolitan museum of art [introduction by Philippe de Montebello; edited by Barbara Burn]. -The Metropolitan museum of art, New York; A bulfinch press book/ Little, Brown and company Boston; New York; Toronto; London, 2001. - 320 p.



Лекція. Тема 3. Мистецтво епохи Ренесансу (Відродження)

1.Золота епоха поліфонії. Мадригал

Відродження мистецтва і науки в ХІV-ХVІ ст. було епохою великих перемін. Музика цієї епохи, як і образотворче мистецтве і література, повернулися до цінностей античної культури. Вона набула емоційного, виразного і яскраво індивідуального характеру. Музика заговорила з людьми - і люди зрозуміли її мову. ХV ст. стало вирішальним для розвитку музичного мистецтва, як з естетичної, так із художньої точки зору. Видиме відчуття спокою і рівноваги, що відображено в музиці епохи Відродження, в дійсності не відповідало історичним і політичним процесам, які відбувалися в цей час, так як церква і світське суспільство протистояли один одному і принципово притримувалися різних естетичних принципів. Заборона церкви на введення в музику нових гармонічних прийомів сприяло розвитку світського музичного мистецтва, яке до цього часу практично не розвивалося в окремому від церковної музики напрямку. Світське мистецтво все більше звертається до текстів більш легкого і доступного, світського (часто любов-ного) змісту, розробляючи їх засобами поліфонічної техніки. На початку ХV ст. склався ренесансний ідеал гармонії і краси норми поліфонічного стилю.

Поліфонічна музика пережила еволюцію від канонічних творів до творів більш вільних і відкритих, що сприяло початку розвитку нових течій. Основним композиційним прийомом у строгому поліфонічному стилі була імітація. Найпростішими імітаціями були канони - твори, в яких кожен наступний голос повторює ту ж мелодію, що і попередній. Вслід за двоголосими канонами стали появлятися канони для трьох, чотирьох і більше голосів. В цей час стилі католицького і протестантського Протестантизм - третій (поряд з католицизмом і православ'ям) напрям у християнстві, який виник унаслідок Реформації. Першими формами протестантизму були лютеранство, анабаптизм, кальвінізм та англіканство. мистецтва також відрізняються. З ХVІ ст. в руслі протестантської традиції окремі розділи меси виконувалися на органі.

З початку ХV ст. в Бургундії з'являється школа, яка внесла багато нововведень в поліфонію. Деякі з них були розроблені в Англії, де Джон Данстейбл (1390-1453) сприяв розвитку техніки «фобурдон» (від фр. Faux-bourdon, - букв. - фальшивий бас). У багатоголосих композиціях нотувався тільки середній (meane) голос, що викладав хоральну мелодію; верхній (treble) і нижній (faburden) додавалися в процесі виконання. Ці тенденції привели до утворення так званої франко-фламандської школи, представники якої створили новий поліфонічний стиль для хору a cappella - з рівноправними голосами хору, розвинутою імітаційною технікою, складними контрапунктичними поєднаннями.

Одним із перших представників цієї школи був Гійом Дюфаї (1400 -1474), який узагальнив у своїй творчості поліфонічні школи Франції, Фландрії і Англії, систематизував циклічну месу, додав деякі елементи гармонії світської музики. За ним слідували Джоан Оккегем (1410-1497) і Якоб Обрехт (1450-1505). Найбільш відомим музикантом того часу був Жоскен Депре (1440-1521). Він зіграв особливу роль в органічному поєд-нанні церковного і народно-світського мелодичного начал у хоровій поліфонії. Він писав і духовні меси, і світські мадригали, шасон. Його музика були визнана сучасниками ідеалом «досконалого мистецтва» церкви, оскільки він не ускладнював поліфонічну техніку, а створив строгий «просвітлений» стиль поліфонічного письма.

Багато майстрів франко-фламандської школи працювали в Італії. Серед них: Джованні П'єрлуїджі Палестріна (1525 -1594), Орландо Лассо (1532 -1594), Томазо Луїс де Вікторія (1548 -1611), Адріан Віллаерт (1490-1586).

Стиль Палестріни є зразком фламандської поліфонічної техніки. Його музика увіковічнила найвищі духовні імпульси Католицької РеформаціїКатолицька Реформація -релігійний і суспільно-політичний рух у Західній і Центральній Європі за перебудову католицької церкви. Реформація розпочалася в Німеччині у ХVI ст.. Більше 40 років він служив в різних церквах Риму ( у т.ч. соборі св. Петра), став композитором папського хору. Тридентський Собор об'явив твори Палестріни офіційним зразком для всіх церковних композиторів. Палестріна є визнаним главою музики італійського Відродження, основоположником контрапункту та італайської поліфонії, зразком стилю строгого контрапунктичного письма, коли художньо значимим було неперервність і постійна зміна різних голосів у хорі, передавання мелодичної ініціативи від голосу до голосу. Основна ідея музики Палестріни - досконала гармонія людини і світу.

Композитори надали поліфонічним формам більш високого стилю, ввели нові тексти для музичних творів, поряд із канонічними. Цьому сприяв вплив італійського музичного мистецтва, яке намагалося досягнути рівності слова і музики. Згілно канонів епохи Відродження всі музичні твори повинні були передавати один образ і ні в якому разі не змінювати його. Важливо, що саме в цей період появляється необхідність творити музику. Сьогодні звучит дивно, але слово «композитор» походить від лат. сomposition, що означає «складання» (із уже готових елементів), «примирення» (тобто узгодження того, що вже дано). В Середні віки музику не творили, а складали, узгоджуючи різні елементи канону один з одним. Тепер же появилася тяга саме до «винаходу» (лат. inventio) музичного матеріалу. Саме епоха Відродження відкриває в композиторі винахідника, і з того часу ми мислимо композитора як творця чогось принципово нового. В музиці епохи Відродження, як і в інших видах мистецтва, світ земних речей і явищ, що оточують людину, все яскравіше заявляє про себе, поряд із світом духовним. Ідеали тепер шукають не тільки на небесах, але і в музиці багатоманіття світу. Разом з тим ідея різноманіття (лат. varietas) поєднувалася в музикантах епохи Відродження із стремлінням до досконалої узгодженості, гармонії, строгої співрозмірності всіх частин цілого. Саме ці дві ідеї - varietas і гармонія - склали головне художнє достоїнство музичних творів епохи Відродження.

В Італії епохи Відродження композитори створюють багато ліричних пісень у супроводі лютні та інших струнних інструментів. Серед жанрів: каччія, баллата (танцювального характеру), фроттола (спів натовпу_, віланелли (сільські пісні), вільянсіко - іспанська народна селянська пісня.

Мадригал - світський музично-поетичний жанр епохи Відродження, його вершина. Джерела мадригалу сягають старовинної італійської народної пастушої пісні. Мадригал (від франц. madrigal; італ. madrigale, від серед-ньовічного лат. matricale (mater - мати) - пісня рідною (материнською) мовою. Мадригали - вірші, основним чином любовного змісту, написані Ф. Петраркою, Дж. Бокаччіо, П. Бембо, Т.Тассо, Ф. Сакетті та ін. Жанр, що став популярним не тільки в Італії, але і у Франції, Німеччині, Англії, вирізняло стремління до чуттєвості.

У ХІV ст. мадригали писали для двох або трьох співочих голосів. Їх виконували в дні свят, спів супроводжувався одним або двома музичними інструментами, які звичайно повторювали мелодію верхнього голосу. У першій половині ХVІ ст. мадригал наближається до форми фроттоли, яка широко розповсюджена в Італії. Фроттоли створювали для чотирьох голосів в строфічній формі, подібно до іспанської різдвяної пісні. Мадригал засвоював принципи багатоголосся, які були розроблені у світських жанрах: мотеті, каччі і фротттолі. До 1540 року мадригали писали вже для п'яти рівноправних голосів. Мадригал зазнавав впливів, що відбувалися в музиці ХІV ст. Введення хроматизмів поламало відчуття стабільності мелодії, дисонанси стають більш частими і глибокими. В мадригалі закріпляються нові гомофонно-гармонічні принципи музичної мови, оскільки інтенсивно розроблялися нові драматургічні можливості мелодії, її здатність «виражати» людські сльози, скарги, зітхання або подув вітру, потік води, щебетання пташок. Звершає епоху піднесення і розвитку жанру мадригалу італійський композитор і музикант Клаудіо Монтеверді.

У французькій професійній музиці ХV-ХVІ ст. найпоширенішим жанром стає chanson - багатоголосна пісня. В ній відобразилося все життя Франції того часу - її природа, люди, побут міст і сіл і навіть картини бою. Великим майстром французьського шансону став Клемен Жанекен - священик, регент і церковний органіст, який залишив після себе меси, мотети, музику до Давидових псалмів, плачів Єремії і соломонових притч і віртуозних хорових песень.

2. Інтермедія та мадригальна комедія - попередниці опери. Народження опери

В останній третині ХV ст. появляється новий музичний жанр - інтермедія - коротка музична вистава, що служила в основному антрактом в класичних латинських комедіях, які розігрувалися при дворі. Контрастуючи з основною дією, в інтермедіях був представлений інший тип вистави за участю співаків, акторів і музикантів. Згодом частину таких вистав стали прикрашати танцювальні номери. Розквіт інтермедії відбувся на початку ХVІ ст., коли Бартоломео Тромбончіно (1470 -1535) написав в 1502 р. кілька інтермедій до двох комедій Плато, які були поставлені на весіллі Лукреції Борджіа і Альфонсо д'Есте. Серед авторів інтермедій: Лука Маренсіо, Еміліо де Каваль'єрі, Крістофоро Мальвезі, Джуліо Каччіні, Андреа Габріелі, Клаудіо Меруло.

До кінця ХVІ ст. і особливо у ХVІІ ст. стає популярним драматичний мадригал - мадригальна комедія, яка також була попередницею опери. Актори на сцені розігрували італійську народну комедію, звучали веселі діалоги, в інтермедіях виконувалися танці, а поряд з невеликим інструментальним ансамблем стояв маленький хор, що виконував короткі мадригали, які відображали переживання діючих осіб.

У ХVІ - ХVІІ ст. в Італії була популярна імпровізаційна комедія масок, де значне місце займали музика, спів, танці. Головні персонажі клмедії масок - простодушний Арлекін, хитрий Бригелла, горбатий веселун Пульчінелла, придворна Коломбіна.

До театральних жанрів належав фарс - демократичний комедійно-клоунський жанр, розквіт якого відбувається в ХV ст. у Франції.

З розквітом мадригалу та інтермедій в Італії в кінці ХVІ ст. європейське музичне мистецтво змінилося корінним чином. Це відбулося завдяки появі нового жанру - опери. Поява опери була обумовлена з одного боку нова-торськими тенденціями композиторів-мадригалістів, з іншої - сценічною потребою з використанням нових інструментальних складів.

Давнє гуманістичне стремління до поєднання в одному жанрі трагедії, музики і танцю втілилося в так званій Флорентійській Камераті. Ця своєрідна академія об'єднала інтелектуалів, філософів, музикантів і поетів, які на осно-ві теорії старого мистецтва намагалися знайти шляхи розвитку для нового мистецтва. Слідуючи естетичним установкам свого часу, члени Флорен-тійської Камерати намагалися максимально відродити в музиці і діалогах традиції античного музичного мистецтва.

В ХVІ ст. з'являється особливий вид сольного співу з інстру-ментальним супроводом - монодія. Свій закінчений вигляд монодія (або «речитативний стиль») отримала в операх і мадригалах Пері, Каччіні, Монтеверді. Цятенденція привела до концевої перемоги гомофонного складу над поліфонічним, а також до появи нових форм і жанрів - арії, речитативу, кантати, опери і ін.

Першим твором, що відповідав естетичним устремлінням Флорен-тійської Камерати стали опери «Дафна» (1597) і «Еврідіка» (1600) Пері та «Еврідіка» Каччіні.

Найбільш яскраво естетичні принципи Флорентійської Камерати втілились у творчості Клаудіо Монтеверді (1567-1643). Вільно оволодівши

поліфонічним письмом і вивчивши основи нового стилю, у 1607 р. Монте-верді створює свою першу оперу «Орфей». В ній вперше були представлені різні оперні форми, з гнучким чергуванням речитативних і сольних епізодів, інструментальних і хорових сцен, а також ансамблів. Вперше композитор використовує виразові можливості оркестру, розширює його склад, ввівши більше щипкових, духових, смичкових та інших інструментів. Наступні опери композитора («Повернення Улісса», «Коронація Поппеї») були підсумком стилістичного оновлення і знайшли продовження у творчості Франческо Кавіллі, Марко Антоніо Честі.

3. Еволюція інструментальної музики. Клавірна музика. Ансамблева музика. Музика для скрипки, лютні і віоли

У ХVІ ст. почали розвиватися різні жанри інструментальної музики. Тут намітились два напрямки. Струнні інструменти, і особливо улюблена Відродженням лютня, стали розвивати пасенне начало. І з'явилися багаточисельні переклади улюблених фроттол, мадригалів і багаточисельні танцювальні п'єси. Інструменти в ансамбль стали підбиратися за принципом розподілу партій між різними типами голосів (дискант або сопрано, альт, тенор, бас). Нові віяння підштовхнули майстрів на створення нових інструментів. Інструментальні майстерні процвітали в Італії, Іспанії, Нідерландах, Німеччині, Франції, Англії. Все частіше стали використовувати клавішні інструменти, і поступово перелік інструментальних жанрів став розширюватися і набувати власного обличчя.

Найбільш популярними стали такі інструментальні форми, як річеркар, токата, канцона і фантазія. Вищою точкою у розвитку венеційської поліфонічної школи стала творчість Джованні Габріелі (1533-1612). Автор «Священних симфоній» для 6-19 голосів (1597) і багаточисельних канцон, написаних для різних інструментів, Габріелі широко використовував техніку контрастів регістрів, груп інструментів і хорових звучань. Деякі його твори написані в техніці «луни» (ехо), при якій цілі групи інструментів перекли-каються і чергуються подібно поєднанню «питання - відповідь», що пізніше буде використовувати у своїй творчості Антоніо Вівальді.

В той же час в Англії інтенсивно розвивається інший інструментальний напрямок - музика «consort» (ансамбль). Вона писалася для груп віола да гамба і клавішного інструмента - органа або верджінела, а також лютні, кіфари або флейти. Авторами цієї музики були Томас Морлі, Ентоні Холборн, Джон Доуленд та ін.

Клавішні інструменти (клавесин, клавікорд, верджінел, орган) найбільше сприяли появі інструментального репертуару, який створювався композиторами Європи. Верджінел був дуже модним інструментом в Англії у ХVІ-ХVІІ ст. Будівництво органів в епоху Відродження швидко про-гресувало, органне мистецтво в цей час було на піднесенні у всій Європі. Саме органісти провели тактову риску у партитурі, тоді як в поліфонічному вокально-хоровому викладі кожен голос все ще сприймався як мелодично самостійний. До кінця ХVІ ст. накінецб появилися перші видання партитур багатоголосих творів.

Розвиток і еволюція інструментальної музики ХVІ ст. були безпо-середньо пов'язані з лютнею, улюбленим інструментом епохи Відродження, який використовувся і як акомпануючий і як солюючий інструмент. Італійські, німецькі, французькі та англійські композитори в цей час видають цілі збірники своїх творів для лютні. До кінця ХVІ ст. загальний стиль лютневої музики змінюється. В Італії він стає віртуозним, концертним. В Іспанії близьким до лютні була віуелла.

Інструментальні жанри епохи Відродження прямо привели до інстру-ментального концерту у ХVІІ ст. і до симфонії у ХІХ ст.

4. Революція друку

Поява в ХV ст. нової техніки друку кардинально змінила культурну панораму Європи, так як це сприяло більш швидкому розповсюдженню знань: літературні і наукові видання переходили з рук в руки. Музичний друк зобовязаний своїм виникненням винаходу Гуттенгберга із Майнца. По всій Європі дуже швидко з'явилися друкарські майстерні. В останній третині ХV ст. вже працює багато майстерень в Нідерландах і Німеччині, які спеціалізувалися на виданні книг, присвячених музиці. Нотодрук забезпечив музичному мистецтву загальну доступність. З розвитком міст і міської культури з'являється світський міський слухач. А згодом він сам починає співати і грати у вільний час. Це веде до бурхливого розвитку любительського музикування.



Література до теми

Всеобщая история музыки / автор-сост. А. Минакова, С. Минаков. - М. : Эксмо, 2009. - С.53 -73. - (Всеобщая история).

История мировой музыки: Жанры. Стили. Направления / [авт.-сост. А. Минакова, С. Минаков]. - М.: Эксмо, 2010. - 544 с.: ил. - (Библиотека мирового искусства).

Мир музыки : энциклопедия. - М. : ООО «Издательство Астрель» : ООО «Издательство АСТ», 2004. - С. 22-37 : ил.

Опера. Иллюстрированная энциклопедия [пер. с англ.] / гл. ред Стэнли Сэди. - М. : ЗАО «БММ», 2006. - С.16-17.

Розеншильд К. История зарубежной музыки. Вып І. До середины ХVІІІ века. - М. : Музыка, 1973. - С. 95-190.

Штейнпресс Б. Популярный очерк истории музыки до ХІХ века / Б. Штейнпрес. - М.: Гос. муз. изд-во, 1963. - С.101-178.

Masterpieces of the Metropolitan museum of art [introduction by Philippe de Montebello; edited by Barbara Burn]. -The Metropolitan museum of art, New York; A bulfinch press book/ Little, Brown and company Boston; New York; Toronto; London, 2001. - 320 p.



Лекція. Тема 4. Мистецтво епохи Бароко

1.Велике представлення епохи бароко - опера. Оперні театри. Опери Генделя

Художній стиль бароко, що прийшов на зміну Відродженню вже у другій половині ХVІ ст., незвично яскраво проявився в музичному мистецтві. Музикою бароко називають період у розвитку європейської класичної музики приблизно між 1600-1750 роками.

Слово «бароко» походить від португальського «perola barroca» - перлина незвичної форми або від латинського «baroco» - один з видів силогізму в схоластичній логіці. Живопис і архітектура цього періоду характеризувалися досить вибагливими формами, складністю, пишністю і динамікою.

В епоху бароко народилися такі геніальні твори як фуги Й. С. Баха, хор «Алилуя» з ораторії «Месія» Г. Ф. Генделя, «Пори року» А. Вівальді. Розвиток отримали такі поняття як теорія музики, діатонічна тональність, імітаційний контрапункт. В ХVІІ - першій половині ХVІІІ ст. народжується одне з музичних чудес - фуга. Ця музична форма ввібрала в себе все поліфонічне багатство, яке здобуте Середньовіччям і Відродженням.

Музичний орнамент в епоху бароко став досить вибагливим, сильно змінилася нотна нотація, розвились способи гри на інструментах. Розширились рамки жанрів, виросла складність виконання музичних творів, появився такий вид творів, як опера.

Опера появилася при кінці епохи Відродження і символізувала собою уявлення про ідеал мистецтва гуманістів, які намагалися синтезувати різні види мистецтва. Вони хотіли додати ясність мови у музику, так як велика музична спадщина, унаслідувана від композиторів епохи Ренесансу, являла собою твори франко-фламандської школи, написані в техніці контрапункта. У так званий «вік почуттів» музика повинна була максимально наблизитись до слухача, проникнутись бішою чуттєвістю. Теоретичні роздуми породили новий тип мистецтва, в якому текст повине був мати інше вокальне втілення, далеке від техніки контрапункту.

Розквіт класичної літератури, нове трактування творів Платона, розвиток і незвичайна розкіш театральних постановок (багаті розмальовані тканини костюмів, декорації з індійського дерева), - все це було невід'єм-ними атрибутами світського мистецтва епохи бароко.

В останній третині ХVІ ст. стали відкриватися оперні зали, які зовсім не схожі на сучасні концертні аудиторії. Оперне мистецтво залишалося привілеєм аристократії, місця в залі були тільки для знаті, в театр ходили впливові, могутні люди, а також учені і члени академій. Своєрідна конкуренція між знатними сім'ями привела до досить «корисного» починання: були відкриті спеціальні зали, відділені від придворних будівель. Публіка, яка приходила на вистави, повинна була платити за вхід, або приносити господарям подарунок. Платні концерти, відкриті для всіх бажаючих, проводились від 1672 р. В 1637 р. у Венеції відкрився перший оперний театр - Сан Касьяно. Прем'єрною постановкою стала опера «Андромеда» Франческо Манеллі (1594 -1667). Суперництво між багатими сім'ями стимулювало відкриття нових театрів: Санті Джованні е Паоло (1639), Сан Мойсе (1640), Новіссімо (1641).

З точки зору соціальної еволюції оперних постановок з моменту зародження жанру і до його розквіту показовими є прем'єри опер Монтеверді. Якщо його «Орфей» (1607) вперше був показаний на сцені аристократичної Академії в Мантуї, то його остання опера «Коронація Поппеї», яка була написана в 1643 р., з успіхом йшла в театрі Санта Джованні е Паоло.

Опера швидко розповсюдилась по всій Італії - цій колисці оперного мистецтва. Батьківщиною жанру була Флоренція. Незабаром опера стає популярною в Римі і Венеції, пізніше - в Неаполі. Римська опера відзна-чалася незвичайним блиском і складними декораціями, які зачаровували глядачів, які чекали новацій. Міфічні боги літали над сценою, дерева падали від бурі, небеса розкривалися, вулкани палали полум'ям, мости Олімпу руйнувалися… Сценічна дія були наближена до максимальної натуралізації. Багато відомих художників брали участь в розробці цих декорацій, які ставали все більш грандіознішими. В Римі, за розпорядженням папи Урбана VІ, відкрився придворний «Teatro delle Quattro Fontane», який був розраховангий на три тисячі глядачів. Новий жанр швидко розповсюдився по всій Європі і вже до 1660 р. італійська оперна музика досягла свого розвитку. Її панування тривало більше двох століть.

У другій половині ХVІІ ст. в Мюнхені і Дрездені відкриваються театри, в яких показували переважно італійські опери. У Франції кардинал Мазаріні, італієць за походженням, ввів моду на італійську оперу при королівському дворі у Версалі. В Італії формується тип розважальної опери - опера «Служниця-господарка» Джованні Баттіста Перголозі (1733). Алессандро Скарлатті (1660 -1725) панував як в комічній опері, так і в опері seria. Він застосував новий тип арії - тричастинну форму, де третя була повним повторенням першої. Він же розробив інструментальну увертюру, яку тоді називали симфонією.

Після реформ Скарлатті італійська опера займала одне з перших місць в європейському мистецтві ХVІІІ ст. Найбільш відомими композиторами, які працювали в жанрі опери, були Георг Філіп Телеман (1681 -1767) і Георг Фрідріх Гендель, який створив такі чудові твори, як «Рінальдо» (1711), «Юлій Цезар» (1724), «Тамарлан» (1724), «Орландо» (1733) і «Ксеркс» (1738). Всі вони були поставлені в Лондоні, куди композитор приїхав у 1712 р. Гендель і його сучасники ознаменували своєю творчістю розквіт музики бароко, який набуває незвичайної яскравості у другій половині ХVІІІ ст. і приведе до джерел класицизму. Розвиток мистецтва в Європі радикально змінило музичні стилі. Оперні вистави стали улюбленою розвагою публіки, яка оплескувала композиторів і виконавців. Незвичним був спів «castrati» (кастратів). Широкий діапазон голосу дозволяв їм виконувати партійї сопрано, контральто і тенора, а в деяких випадках - половину регістру баритона. Сила їх голосу була незвичайною. Найзнаменитішими кастратами були Феррі, Сіфасе, Сенесіно, Фарінеллі, Пісточчі, Кафареллі, Марчезі, Тендуччі, Рауцціні.

Опера панувала по всій Євпропі: в Іспанії, Англії (Генрі Персел), Франції. У Версалі жив і працював знаменитий флорентійський музикант, скрипаль і танцівник, який створив новий оперний стиль, який був протиставлений італійському. Мова йде про Жана-Батіста Люллі (1632 -1687), який створив французьку національну оперу. Саме він започатковує жанр ліричної трагедії , пасторалі і балету-комедії. Продовжувачем реформ Люллі був один із найвидатніших композиторів періоду бароко - Жан-Філіп Рамо (1683-1764), автор балету «Галантна Індія» (1735) та опер «Кастор і Поллукс» (1737), «Дардан» (1739) і «Зороастр» (1749).

2.Духовна музика епохи бароко: жанр ораторії; жанр кантати

З появою стилю «concertato» церковна музика у ХVІІІ ст. зазнає великих змін. Мистецтву контрапункту і співу a cappella був протиставлений новий вокальний жанр з іструментальним супроводом.

З іменем італійського композитора Джакомо Каріссімі (1605-1674) пов'язують появу жанру ораторії. Ця драматична музична форма не була призначена для постановки. Вона з'явилася в середині ХVІІ ст. на основі італійської позалітургійної пісні - лауди. Основу ораторії складали дуети, арії і багаточисельні хорали монументального характеру. Тексти латинською мовою були взяті із Старого Завіту. Призначені для виконання під час великого посту, перші ораторії прозвучали у Римі.

Розквіт жанру ораторії припадає на останню третину ХVІІ ст. у творчості Алессандро Страделла і Алессандро Скарлатті. Вони вводять в ораторію арії і інструментальні частини із concerto grosso. Ці нововведення стали основою для великих творів Йогана Себастьяна Баха. Його «Страсті» також побудовані за принципом ораторії. Бах написав три ораторії, а Гендель, залишивши оперну кар'єру, повністю присвятив себе розвитку цього жанру і досяг на цьому поприщі незвичайних висот. Серед його ораторій - «Есфір» (1735), «Саул» (1739), «Ізраїль в Єгипті» (1739), «Самсон» (1743), «Іуда Маккавей» (1747) і, звичайно, «Мессія» (1742) - найкраща з ораторій, написаних за всю історію музики.

Не менш популярним вокально-іструментальним жанром епохи бароко була кантата, яка появилася у ХVІІ ст. Жанр кантати виник на основі мадригалу, її зміст пізніше був замінений цитатами із Священного Писання. Великий внесок у розвиток жанру кантати вніс Алессандро Скарлатті. Кантата була дуже популярною в Німеччині, завдяки творчості Дітріха Букстехуде, Йогана Себастьяна Баха і Георга Філіппа Телемана - музикантів, які створили чудові зразки жанру.

3. Йоган Себастьян Бах (1685-1750) - геній бароко

Творчість Йогана Себастьяна Баха, безперечно, є вершиною музичної культури бароко. Не викликає здивування вислів Антона Веберна про те, що в Баху поєднується вся музика. Ігор Стравінський сприймав творчу особистість органіста із Ейзенаху як чудо, надприродне і незрозуміле. Макс Регер відзначав, що особистість Баха поєднує в собі всю філософію Заходу. Тим не менше, за життя Бах був маловідомим композитором.

Бах, який прослужив придворним музикантом, був відомим насамперед як органіст. Саме орган дав можливість музиканту яскраво розкрити талант віртуоза, композитора, імпровізатора. Його твори мають глибокий філософський характер. Техніка і інструментальне мислення у його тторах поєднуються у його творах з прекрасними гармонічними і мелодичними вирішеннями.

У Баха була велика сім'я. Багато із його детей стали відомими композиторами, наприклад Вільгельм Фрідеман, Карл Філіп Емануель і Йоган Хрістіан.

Музика Баха мала всезагальний характер. Він був послідовником традиції органної музики Північної Німеччини, і насамперед Дітріха Букстехуде, а також італійських музикантів, венеційців Антоніо Вівальді і Томазо Альбіноні.

Бах - автор великої кількості творів для клавішних інструментів і вокальних творів ораторіального характеру (у т.ч. «Стасті за Матфеєм», «Страсті за Іоанном», «Різдвяна ораторія», «Висока меса», хорали, духовні і світські кантати і ін.), які є справжніми зразками досконалості. Бах написав п'ять великих річних циклів кантат до різних дат протестантського церковного календаря. «Страсті» або пансіони (від лат. passionis - страждання) - це храмове дійство, основане на євангельському сюжеті про страждання і смерть Христа.

У той же час композитор створив чудові камерні та інструментальні твори. У його скрипкових сонатах, партітах і сюїтах можна знайти безліч новаторських ідей як в гармонії, так і в контрапункті; в останньому Бах був неперевершеним майстром. Стиль композитора вирізняється такою незвичною майстерністю, що і до нині у всіх консерваторіях світу основи контрапункту вивчають саме за його творами.

Почесне місце у творчості Баха займають «Бранденбурзькі концерти» - цикл із шести концертів, написаних композитором в подарунок для маркграфа Крістіана Людвіга Брандербурзького. Ці концерти стали важливим етапом на шляху до класичної симфонії ХVІІІ ст.

Бах написав ряд сольних і клавірних концертів, чотири оркестрові сюїти. Інструментальна сюїта - циклічна музична композиція, стала однією із найрозповсюдженіших музичних форм в епоху бароко.

Справжнє глибоке вивчення і пізнання музики Баха розпочалось лише у ХІХ ст., після виконання Мендельсоном «Страстей за Матфеєм»

4.Георх Фрідріх Гендель (1685 -1759) - від опери до ораторії

Гендель - один із найбільш значних представників європейської культури ХVІІІ ст. Його творче життя була таким же тривалим, як і плодотворним. Він працював практично у всіх жанрах і формах, домагаючись при цьому видатних успіхів. Як чудовий клавесиніст, композитор володів непересічним талантом імпровізатора.

Більше 30 років пресвятив Гендель опері. Оскільки опера у ХVІІІ ст. була єдиним жанром, який приносив значний дохід композитору, то Гендель вирішив присвятити себе розвитку саме цього жанру. Прем'єра його першої опери «Альміра» (1705 р., Гамбург) була дуже успішною, а тому Гендель вперше відчув себе оперним композитором і сприйняв це як покликання. Хоч Гендель і Бах були ровесниками і обидва виховувались в німецьких традиціях музичного мистецтва, однак їхні творчі долі - різні. Гендель на відміну від Баха любив бути серед людей, став «всенаціональним громадянини світу». У 1706 р. Гендель їде до Італії, де славу йому приносить ораторія «Воскересіння» (1708 р.) У 1711 р. композитор отримав запрошення із Англії, а з 1712 р. залишився тут проживати до останніх своїх днів. Його незрівняний музичний талант сприяв тому, що Гендель став одним із найвпливовіших і пошанованих композиторів Англії, серед прихильників якого був сам король Георг І. Розвіт творчості композитора припадає на 1720-ті роки. В цей час він створює такі опери, як «Юлій Цезар» (1724), «Тамерлан» (1724), «Річард І» (1727), «Орландо» (1733), «Альцина» (1735) і «Ксеркс» (1738).

Вивчивши стиль видатного англійського композитора Генрі Перселла, Гендель присвятив себе ораторії. Він написав такі шедеври, як «Есфірь» (1737), «Саул» (1739), «Самсон» (1743) і «Мессія» (1742).

Його спадщину складають оркестрові концерти. Особливо популярними є 12 консерто-гроссо, а також 12 органних концертів у супроводі оркестру або ансамблю - новий жанр, створений Генделем. Особливо вирізняються твори для великого оркестрового складу за участю духових інструментів, які мали виконуватися на відкритому повітрі - «Музика на воді» (1717) і «Музика феєрверку» (1749).

5. Клавесин. Концерти і concerto grosso. Cольний концерт

В епоху бароко найбільшою популярністю серед музичних інструментів втішався клавесин. Одразу ж після своєї появи (1521 р.) він завоював серця любителів музики багатьох європейських країн і став основним салонно-концертним інструментом того часу. Якщо на органі грали в соборах під час богослужінь, а на клавікорді переважно вдома, то в салонах і гостинних аристократів панував клавесин, супроводжуючи спів. Він був солюючим інструментом, незамінимим і рівноправним учасником і невеликого ансамблю, і оркестру.

До появи фортепіано в кінці ХVІІІ ст. клавесин залишався одним із улюблених музичних інструментів таких композиторів, як Фрескобальді, Бах, Гендель, Куперен, Рамо і Шамбоньєр.

Найбільший внесок у вдосконалення інструменту внесли амстердамські майстри. Вони додали другу клавіатуру, зовнішній вигляд став більш вишуканим - корпус розписували імениті живописці (Рубенс, Штейн), обробляли тонкою різьбою, інкрустували слоновою кісткою. Незважаючи на різноманітність зовнішніх форм, сформувались два основні типи інструмента: з вертикальним і горизонтальним напрямом струн. Перший став прототипом фортепіано, другий - роялю.

Для клавесина було написано багато чудових творів. Для нього писали Джіроламо Фрескобальді, Ян Петер Свелінк, а також наступні покоління музикантів французької школи, серед яких вирізняються Жак Шампіон де Шамбоньєр, Фрасуа Куперен і Жан Філіп Рамо. Ці композитори майстерно використовували переваги клавесина. Кращу музику епохи бароко для клавесина створили Доменіко Скарлатті (1685-1757), Генрі Персел (біля 1659- 1695) і Георг Фрадріх Гендель (1685-1759). Однак вершиною клавесинної музики є твори Й. С. Баха: «Добре темперований клавір» (1722), «Хроматична фантазія» (біля 1720), «Італійський концерт» (1735), «Англійські сюїти» (біля 1715), «Французькі сюїти» і «Гольдберг варіації» (1742).

Інструментальна форма концерту може вважатися справжнім вагомим внеском бароко, в якому втілились естетичні ідеали епохи, які відзначалася раптовими перемінами, тривою і напруженим очікуванням.

Концерт - це свого роду музична гра світла і тіні, певна конструкція, де кожна складова знаходиться у протидії іншим частинам. З появою концерту народжується тенденція до музичної оповіді, до розвитку мелодії як певної мови, що здатна передавати глибини людських почуттів. Насправді етимологія слово «concertare» утворена від слова «змагатися», хоч розуміння смислу цієї форми поєднано із «consertus» або «conserere», що означає «узгоджувати», «приводити до порядку», «об'єднувати».

Поява жанру пов'язана із «Церковними концертами» (1599) Андріано Бонк'єрі. У «Ста церковних концертах» (1602) Лудовіко Гроссі да Віадан (1560-1627) вводить у користування бассо контуніо (генерал-бас) Генерал-бас (безперервний бас, цифрований бас) - басовий голос з цифрами, що означають співзувуччя, на основе якого виконавець будує акомпанемент. Цифри, які стоять над або під басовою лінійкою, вказують на ті діатонічні інтервали від баса, які складають специфіку співзвуччя. Умовність запису дає виконавцю (органісту, клавесиністу) свободу у виборі деталей фактури, тобто передбачає елемент імпровізації. Посібник з генерал-басу як вчення про побудову і поєднання акордів частково співпадало з ранніми вченнями про гармонію. Поєднання в композиції з генерал-басом поліфонії і гомофонії характеризує стиль музичного бароко.. У цих творах акомпанемент грає роль поліфонічного супроводу вокальної лінії, якій довірена основна роль. Протягом ХVІІ і ХVІІІ ст. слово «концерт» продовжувалося вживатися як синонім до слова «ансамбль», на півночі Італії під поняттям «концерт» почали розуміти оркестровий твір, в якому оркестрові групи протиставляються одна одній у проведенні основних тем.

Звично концерт пишуть в трьох частинах - Аллегро, Адажіо, Аллегро - тобто з використанням контрасту швидких і повільних темпів. Цей тип композиції отримав назву concerto grosso (великий концерт) із-за найбільшої на той час кількості музикантів, які були у складі оркестру, що виконував концерт. В ансамблі деякі музиканти володіли бульш високою майстерністю і їм довіряли сколюючі партії (a solo). Вони поступово утворювали так звані concertino (концертіно), що складалися із двох скрипок і віолончелі, в той час як решта оркестрової групи називалася ripieno (ріпієно, з італ. - повний). Алессандро Страделла опублікував біля 1670 р. перший великий концерт під назвою «Симфонія в ре». Однак кінцево форма концерту була сформована композитором і скрипалем Арканджело Кореллі (1653-1713). Його дванадцять «Кончерті гроссі» Ор. 6 (1714) досягли незвичайного успіху. Його геніальні послідовники Антоніо Вівальді і Георг Фрідріх Гендель створили чудові зразки цього жанру.

Сольний концерт. Саме Вівальді, видатний представник венеційської школи, разом із Томазо Альбіноні (1671-1751) і Бенедетто Марчелло (1686-1739) був тим, хто сприяв кінцевому формуванню жанру сольного концерту на основі великого концерту (concerto grosso). Першими сольними концертами стали концерти, написані для скрипки. Вівальді залишив у цьому жанрі воістину геніальну спадщину. Однак слід згалати ім'я Джузеппе Тореллі (1658-1709), який також був біля джерел жанру і прямим спадкоємцем якого став Джузеппе Тартіні (1692-1770). Тореллі, Тартіті і Вівальді створили зразки барокового сольного концерту. Новатором в цьому жанрі виступив Й. С. Бах, написавши свої Брандербурзькі концерти. В них ріпієно (ripieno) не тільки акомпанує сольному інструменту, але й виступає на рівних із солюючою партією - своєрідний діалог солюючої партії і оркестру дозволяє досягнути найбільшого драматичного ефекту і виразності музичної мови. Склад оркестру був також дещо змінений Бахом. В його концертах клавесин залишає за собою виняткову функцію генерал-баса, а до оркестру додаються труби, поперечні флейти, флейти-пікколо і гобої.

6. Антоніо Вівальді (1678-1741) - венеційська розкіш

Антоніо Вівальді - італійський композитор, скрипаль, диригент і педагог. Він є творцем так званої венеційської школи, займає важливе місце в історії інструментальної музики, і насамперед скрипкового мистецтва епохи бароко.

Вівальді поєднував професію музиканта з духовним саном, але з більшою енергією присвячував себе мистецтву і педагогіці, як церковній службі.

Венеція на поч. ХVІІІ ст. була відомим музичним центром, славилась музичними фестивалями і прекрасною музикою. А тому музика Вівальді, яка звучала на всіх урочистостях, швидко стає популярною. У 1712 р. Вівальді стає європейською знаменитістю, завдяки своїй роботі «Гармонічне натхнення». Це збірник із 12-ти концертів для солюючих скрипок і струнного оркестру, виданий в Амстердамі, мав значний вплив на розвиток музичного мистецтва того часу. Композитор отримував запрошення від найвишуканіших дворів: йому замовляли урочисту церемоніальну музику з Парижу, запрошують до Австрії і Німеччини. У Вівальді з'являються такі впливові покровителі, як Людовік ХV, австрійський імператор Карл VІ, кардинал П'єтро Оттобіні і Спінола Боргезе.

Під впливом зростаючої популярності опери, одинокого жанру, що приносив композитору значний дохід, Вівальді вирішив творити для театру. Він сам керував постановками своїх опер, диригував виставами і навіть виконував роль імпресаріо. Вівальді написав більше 40-ка опер.

Великий успіх і популярність принесли Вівальді концерти під загальною назвою «Досвід гармонії і винахідництва» (1725), до якого ввійшли знамениті «Пори року».

Після смерті (1741 р., Відень) композитор був забутий на 200 років. Про нього знали тільки історики музики. Відродження імені і творчості Вівальді відбулося завдяки Баху, який переклав для різних інструментів 12 концертів Вівальді. Стиль Вівальді вважається перед класичним, він характерний для підготовчого етапу на шляху до музичної класики ХVІІІ ст., до класичного симфонізму.

7. Стиль пізнього бароко і галантна музика. Стиль рококо

Услід за музичним розквітом епохи бароко, основними дійовими особами якого були композитори, твори яких характерні точним визначенням стилів і форм, настав час присмерку і упадку, в якому борокові ознаки і риси згладились. З кінцевим і рішучим «прощавай!» контрапунктичним структурам Й. С. Бах створив золотий спадок - геніальне «Мистецтво фуги» і потягнув за собою пробудження до мелодико-наспівної моделі музичної мови. Нові покоління композиторів побачили в музиці своїх попередників продукт чистого розуму, плід, що виріс в тіні математичних побудов. Більш пізнє мистецтво звернулось до сфери почуттів, що можуть хвилювати і потрясати.