Размещено на http://www.allbest.ru/

Культура арабських країн

План

Ще однією з найдавніших світових цивілізацій був Єгипет (назва походить від старогрецької "Айгюптос" - чорна земля). Заснована на поливній іригаційній системі сільськогосподарська діяльність стародавніх єгиптян створювала умови для етнічної й господарської стабільності та тривалої культурної традиції, що, власне, і зумовило на певному етапі розвитку "культурний вибух". Ознаки єгипетської цивілізації виявилися в 3300 - 3000 pp. до н. е. в різних галузях життя: сфері матеріального виробництва (перехід до мідних знарядь праці, удосконалення іригаційної системи землеробства, розвиток ремесла, торгового обміну), суспільному житті (урбанізація та поява соціальної ієрархії), духовній сфері (розвиток заупокійних уявлень, божественного культу володаря, солярного культу) і появі ієрогліфічного письма. Завдяки цьому сформувалася своєрідна єгипетська культура.

Міфологічно-релігійні вірування визначили особливості світогляду, традицій культури, способу життя єгиптян. Релігія в Єгипті набула ідеологічного значення, підпорядкувавши майже всі сторони духовної культури єгиптян. Вона поєднувала в собі фетишизм і тотемізм, політеїзм і монотеїзм, теогонію і космогонію, переплетення культу і суперечливих міфів. За зразком відносин людського класового суспільства серед самих богів з'являється ієрархія. Обожнюється і особа самого царя. Починаючи з IV династії при вступі на престол фараону надавали особливе ім'я, пов'язане з іменем бога Ра, "сином" якого він вважався.

Пантеон богів Стародавнього Єгипту виник у період, коли єгиптяни перейшли до землеробства. У Єгипті майже всі тварини, починаючи з крокодила і закінчуючи мишею, вважалися божествами. Культ тварини зберігся протягом усієї історії Єгипту.

Крім того, єгиптяни обожнювали сили природи і небесні світила. Найшановнішим був бог Сонця - Ра. Його зображали у вигляді бика або жука, що котить по небу сонячний диск. У зв'язку з централізацією країни культ Сонця - Ра - перетворився на державний культ верховного бога.

Особливого значення в Єгипті надавали заупокійному культу. З часів Стародавнього царства (XXVIII-XXIII ст. до н.е.) поширився культ Озіріса - бога підземного царства, бога померлих. Царство мертвих було на заході, в Лівійській пустелі. Межею між світом мертвих і живих був Ніл. Міста й села зводили на східному березі, а піраміди, гробниці та храми - на західному.

За уявленнями єгиптян людина не могла існувати після смерті без тіла. Воскресала не лише душа, а й тіло, щоб існувати довічно. Тому небіжчика бальзамували і муміфікували. Потім труну переносили в гробницю, заставлену жертовними дарами. Підземне царство єгиптяни уявляли собі цілком матеріальним, дзеркальним відображенням світу живих.

Померлих ховали в гробницях. Гробницями для царів Стародавнього царства були велетенські піраміди - "вічні житла" померлих фараонів. Своєю величчю вони повинні були придушувати свідомість підданих. На стінах внутрішніх приміщень пірамід за VI династії з'явилися так звані "Тексти пірамід" - найдавніша пам'ятка релігійної літератури не лише в Єгипті, а й в усьому світі.

"Книга мертвих" - головне джерело заупокійного культу єгиптян. Це великий збірник текстів, які належать до різних історичних періодів. Сюди входять збірники молитов, різних заклинань. Перші тексти, які ввійшли до "Книги мертвих", - це тексти з епохи Стародавнього царства, що писались на стінах гробниць, так звані "Тексти пірамід".

Єгиптяни залишили людству винайдений ними матеріал для письма - папірус. Цим вони стали відомі усьому світу.

Великим досягненням єгиптян було створення першої у світі системи писемності, основою якої був фонетичний, звуковий принцип.

До періоду Раннього царства (XXX-XXVIII ст. до н.е.) система єгипетського ієрогліфічного письма (ієрогліфи - священні викарбувані знаки) цілком склалася і майже не зазнала змін до III ст. н. є.

Ієрогліфічне письмо - це змішане письмо, комбінація рисункових, смислових та зорових знаків із переважанням останніх. Ієрогліфічне письмо стародавніх єгиптян налічувало близько 800 різних знаків. У період Стародавнього царства було створено алфавіт, який слугував для позначення 24 основних звуків. Але єгиптяни так і не перейшли до нової системи письма.

Дуже довго ніхто не міг розшифрувати єгипетські ієрогліфи. Першим, хто це зробив, був французький вчений-лінгвіст Франсуа Шампольйон (1790-1832). У цьому йому допоміг двомовний (греко- єгипетський) напис на Розеттському камені, що був знайдений під час походу Наполеона Бонапарта до Єгипту у 1799 р. Результати своїх дослідів він опублікував у 1822 р., а дата його доповіді перед членами Французької Академії наук 23 вересня того ж року вважається днем народження нової науки - єгиптології.

Найдавніший зі зразків письма, що зберігся до наших часів, - папірус Пісса. На думку вчених, йому понад шість тисяч років. Папірус починався такими словами: "На жаль, світ тепер не той, що був раніше. Кожний хоче писати книжки, а діти не слухають батьків".

На досить високому рівні у єгиптян була грамотність. Люди, які спеціально опановували мистецтво читання та письма, називалися писцями. Це була одна з найпрестижніших професій в Єгипті. Вона забезпечувала високе становище в суспільстві. Писці могли одержати високооплачувану роботу в храмах або на державній службі. Ставши великими чиновниками, вони часто звільнялися від сплати податків.

Давні єгиптяни залишили нам багату літературну спадщину. Від Раннього царства до нас дійшло немало літературних пам'яток. За тих часів з'явилися деякі частини "Текстів пірамід". Найвищого розвитку єгипетська література досягла в період Середнього царства. Його по праву називають класичним літературним періодом. У єгипетській літературі відбилися мотиви народної творчості. У цей період виникають нові жанри художньої літератури. На основі "біографій" вельмож з'являються белетристичні твори (белетристика, від франц, "красне письменство", в широкому розумінні - вся художня література, у вужчому - твори художньої прози, призначені для масового читача). До таких творів належить "Розповідь Сінухета", яку вважають зародком пригодницької повісті. Це були в основному описи подорожей та воєнних походів Аменемхета І, в яких Сінухет супроводжував царевича.

Поширювалась драматична поезія. Єгипетське віршування не знало рими, повторення перших частин у рядку, ритмічних паралелізмів. Багато віршів мали філософську тематику. Поети Середнього царства залишили багато зразків прекрасної любовної лірики. У період Нового царства (1580-1085 до н.е.) в окремий літературний жанр виділилась релігійна поезія, зразком якої є "Гімн богу Атону". Складалися оди та гімни, що прославляли фараонів. Популярними були також робочі пісні, в яких прості трудівники скаржилися на життя, та казки, що перегукувалися з міфами. Були досить поширеними пісні про кохання.

У стародавньому Єгипті освіта дуже цінувалася. Перші школи з'явились при дворі фараона (правителя Єгипту) в III тис. до н.е. У них навчали майбутніх писців. Пізніше школи почали створюватись при храмах, а з II тис. до н.е. - при великих державних закладах. У школах навчали хлопчиків віком від 5 до 16 років. їх учили читанню, письму, лічбі, гімнастичним вправам, плаванню, хорошим манерам. Обов'язковим було вивчення напам'ять відомих художніх і релігійних творів. Учителів з окремих предметів тоді не було. Навчали в основному писці.

Були в Єгипті і школи другого ступеня. У них навчали правильно складати листи та інші офіційні документи. Хлопчики вивчали тут цілу низку предметів, у тому числі історію, літературу, географію, релігію, мови, земельну справу, будівельне мистецтво, діловодство й облік, астрономію, математику і медицину. Є дані, які свідчать, що в школах учні складали екзамени. Ті, хто їх витримував, одержували можливість спеціалізуватися на одному або двох предметах.

Єгипетські школи підтримували зв'язок з "Будинком життя". Він являв собою комплекс споруд, де зберігались, записувались та переписувались релігійно-магічні, літературні, медичні та інші тексти. Хлопчики, а іноді й дівчата навчалися в платних школах, що існували при храмах. Вони вчилися писати на розбитих глиняних черепках, а потім - на папірусах. Учні переписували різні тексти, вірші, казки. У єгипетському суспільстві дуже шанувався культ грамотності.

З доби Нового царства єгипетське жрецтво намагалося перетворити освіту на свою монополію. Навіть фараон не міг користуватися релігійно-філософськими трактатами, що зберігалися при храмах. На це потрібен був дозвіл жрецької колегії.

Значних висот досягли єгиптяни в розвитку наукових знань. Система іригаційних споруд і піраміди - свідчення високорозвинутої інженерії і геометрії, мистецтво бальзамування - доказ практичних досягнень староєгипетських хіміків і медиків. Система писемності стала базою для історичної науки, що відображено в царських і династичних списках та літописах.

Необхідність обчислювати періоди розливів Нілу зумовило створення астрономії. Про глибокі астрономічні знання періоду Стародавнього царства свідчить точна орієнтація пірамід за сторонами світу. Єгиптяни вміли передбачати затемнення Сонця та інші явища природи, особливо періоди і висоту розливу Нілу, від чого залежало ведення зрошувальної системи сільського господарства. Вони знали планети Марс, Юпітер, Меркурій, Сатурн і Венеру, створили своєрідну карту зоряного неба.

В епоху Стародавнього царства винайдено сонячний календар. Календарний рік складався з 365 діб. Рік поділявся на 12 місяців, по ЗО діб кожний. До року додавалися 5 святкових діб. Але високосного року єгиптяни не знали, тому єгипетський календарний рік наставав раніше за природний на чверть доби щороку. Добу ділили на 24 години. Вдень єгиптяни орієнтувалися в часі за сонячним годинником, а вночі - за зорями. В епоху Нового царства (1580- 1085 pp. до н.е.) єгиптяни навчилися визначати нічний час за допомогою водяного годинника.

Особливого розвитку в Єгипті набула математика, що була тісно пов'язана з практичним життям. Єгиптяни користувалися десятковою системою числення, їм були відомі арифметичні та геометричні прогресії. Щоб будувати піраміди та палаци, потрібно було вміти обчислювати об'єми піраміди, півкулі, циліндра. У Ш тис. до н.е. єгиптяни розв'язували рівняння з одним невідомим, знаходили площу трикутника. Система числення була десяткова, але єгиптяни не знали позиційного принципу. Вони користувалися примітивною системою дробів. Від періоду Середнього царства до нас дійшли практичні підручники з математики і геометрії. У папірусі Райнда зібрано 80 задач, у так званому Московському папірусі - 25 задач.

Значних успіхів єгиптяни досягли в галузі медичних знань. Розвиток бальзамування допоміг жерцям-лікарям оволодіти знаннями з анатомії людини і сприяв розвитку хірургічної медицини. Єгипетські лікарі славились в усьому світі. Під час розкопок археологи знайшли в Єгипті багато бронзових хірургічних інструментів та десять медичних папірусів з описами хвороб і рецептами. Грецький історик Геродот писав, що в єгиптян багато лікарів, які лікують очі, голову, зуби, шлунок. Хворого лікували ліками, читаючи молитви і заклинання.

Завдяки глибоким медичним знанням лікарі робили висновки про функціонування людського організму. Так, єгиптяни знали про роль головного мозку і його вплив на весь організм. їм вже була відома кровоносна система людини. В одному з папірусів міститься інформація про 22 судини, які йдуть від серця і діють кожна по- своєму на окремі органи.

Значний інтерес становлять досягнення єгипетського мистецтва. Його характерні риси визначались величною монументальністю, чітким, майже геометричним конструктивізмом і типовою фронтальністю. Реалістичні тенденції виявлялися в портретних зображеннях.

Особливий староєгипетський художній стиль склався в період Раннього Царства. При зображенні людської фігури на площині обличчя та ноги показувались у профіль, плечі й очі - в анфас, груди - у 2/3 повороту. Єгиптяни вміли зображувати обличчя; вони вибирали таке положення, щоб передати найхарактерніші риси обличчя й тіла. Фігури богів і царів були більшими, ніж простих смертних. Чоловічі тіла передавалися темнішими фарбами, а жіночі - світлішими. Розпис на штукатурці робили яскравими фарбами без півтонів.

Архітектура Стародавнього Царства пов'язана зі спорудженням гробниць і храмів. Єгипетська архітектура вражає своєю монументальністю і грандіозністю. Грандіозні будови мали утверджувати ідею могутності царської влади, яку охороняла релігія.

Піраміда символізувала могутність фараона, його божественну сутність, звеличувала над підданими. Першою такою спорудою була гробниця фараона Джосера в Саккара. Найбільші гробниці побудували для себе фараони IV династії Хуфу, Хафра та Менкаура. Ці піраміди були складовою архітектурних ансамблів із відкритих дворів, поминальних храмів, гробниць фараонових родичів. Декоративно вони прикрашалися колонами, капітелями, що імітували бутон лотоса, зображення священних кобр.

В епоху Нового царства архітектура піднялася на новий щабель розвитку. Саме в цей період розквітла архітектура храмів. Особливо прикрашалася столиця держави Фіви. На честь Амона - Ра, "володаря престолів обох земель", у Фівах протягом століть будували величезні храми.

Мистецтво скульптури доби Нового Царства стало витонченим і граціозним, характеризується пильною увагою до внутрішнього світу людини, точним зображенням драматизму життєвих переживань. До наших днів дійшли всесвітньовідомі скульптурні портрети Ехнатона та його дружини Нефертіті, які справедливо вважаються шедеврами світового мистецтва, та скульптура правителів Сенефера з дружиною і донькою.

В епоху Пізнього Царства (715-332 до н.е.) на художній культурі єгиптян позначились іноземні впливи. Архітектура втратила свою монументальність, у скульптурний портрет прийшла стилізація. Одним з найбільших досягнень художньої культури єгиптян цього періоду була поява Фаюмського портрета - попередника європейської іконографії.

У Стародавньому Єгипті були розроблені та записані правила правила "Маат"^[1]. Вони сприяли зміцненню традиційно існуючих суспільних відносин, де панувала релігійно-міфологічна свідомість. їх основна функція саме й полягала в упередженні спроб змінити світ та суспільство, раз і назавжди встановлений космічний порядок. Виражаючи волю богів, правила "Маат" містили у собі такі етичні ідеї, як "істина", "порядок", "справедливість", "доброчесність". Стародавні єгиптяни прагнули діяти відповідно до божественної волі. Тому для селянина слідування правилам "Маат" означало сумлінну працю, а для посадової особи - справедливе рішення. Правила "Маат" закликали до милосердя, зобов'язували багатих допомагати бідним, привчали до культури поведінки, дисципліни, скромності та стриманості. Посилаючись на авторитет богів, вони сприяли також усвідомленню цінності кожного індивіда: "Не май злих намірів щодо інших людей, інакше боги покарають тебе".

2. Культура Стародавньої Персії

Держава Ахеменідів, або Перська імперія, з'явилася на історичній карті порівняно пізно й проіснувала лише два століття, проте вироблені в ній соціально-економічні й політичні інститути та культурні традиції залишили глибокий слід у світовій історії, її історія, по суті, стала історією також Середньої Азії і всього стародавнього Близького Сходу.

Персія перебувала між двома вогнищами світової культури - між Сходом і Заходом, тому зазнавала і східного, й західного впливу, однак не стала епігоном, створила свою самобутню культуру, навіть навчила дечому своїх учителів (персидське мистецтво геральдики перекочувало в герби Візантії, середньовічних держав Європи; фресковий живопис Персії вплинув на християнські церковно-монастирські фрески; персидський стиль в архітектурі поширився далеко на захід і схід, те ж саме можна сказати про іранську релігію та міфологію тощо).

У першій половині І тисячоліття до н. е. в Середній Азії виник зороастризм - релігійне вчення, засновником якого був Зороастр (Заратуштра).

У Персії народні маси поклонялися давнім божествам природи - Мітрі (бог Сонця), Анахите (богиня води і родючості) і т. д., тобто шанували світло, сонце, місяць, вітер і т. д. Зороастризм почав поширюватися в Персії лише на рубежі VI-V ст., тобто в період царювання Дарія І. Перські царі, оцінивши переваги навчання Зороастра як своєї нової офіційної релігії, тим не менш не відмовилися від культів древніх богів, що уособлювали стихійні сили природи, яким поклонялися іранські племена.

Саме відсутністю догматичної релігії пояснюється виняткова віротерпимість перських царів.

Одним із чудових досягнень давньоіранської культури є Ахеменідське мистецтво. Воно відоме переважно по пам'ятниках Пасаргад, Персеполя, Суз, рельєфах Бехистунскої скелі і гробницях перських царів у сучасному Накш-і Рустама (недалеко від Персеполя), численних пам'ятниках торевтики і гліптики.

Пасаргади розташовані на висоті 1900 м над рівнем моря на великій рівнині. Будівлі міста - найдавніші пам'ятки перської матеріальної культури - споруджені на високій терасі. Вони облицьовані світлим піщаником, що красиво гранульований і нагадує мармур. Царські палаци були розташовані серед парків і садів. Мабуть, самим чудовим пам'ятником Пасаргад, вражаючим своєю благородною красою, є збережена дотепер гробниця, в якій був похований Кір II. Сім широких сходів ведуть до похоронної камери шириною 2 м і довжиною 3 м. До цієї гробниці прямо або побічно сходять багато аналогічних пам'ятників, у тому числі й Галікарнаський мавзолей сатрапа Карий Мавсола, що вважався в стародавності одним із семи чудес світу.

Площа Персеполя складає 135 000 кв. м. У підніжжя гори була споруджена штучна платформа. Побудоване на цій платформі місто було оточене з трьох боків подвійною стіною із сирцевої цегли, а зі східного боку примикав до неприступній скелі. У Персеполь можна було пройти по широких парадних сходах із 110 сходинок. Парадний палац (ападана) Дарія І складався з великого переднього залу площею 3600 кв. м. Цей зал був оточений портиками. Стелю залу і портики підтримували 72 тонкі витончені колони з каменю. Висота цих колон - більше 20 м. Ападана символізувала міць і велич царя і держави і служила для великих державних прийомів. Вона була пов'язана з особистими палацами Дарія І і Ксеркса. В ападану вели двоє сходів, на яких до цих пір збереглися рельєфи із зображеннями придворних, особистої гвардії царя, кінноти і колісниць. На одному боці сходів тягнеться довга процесія представників 33 народів держави, які несуть подарунки і податі перському царю. Це справжній етнографічний музей із зображенням усіх характерних особливостей різних племен і народів, включаючи їхній одяг і риси обличчя. У Персеполе були розташовані також і палаци інших перських царів, приміщення для прислуги і казарми для війська.

За Дарія І велике будівництво велося і в Сузах. Матеріали для спорудження палаців були доставлені з 12 країн, і ремісники з багатьох країн були зайняті на будівельних і декоративних роботах.

Оскільки палаци перських царів споруджували і прикрашали багатонаціональні будівельники, стародавнє персидське мистецтво виникло внаслідок органічного синтезу іранських художніх традицій і технічних прийомів з Еламська, ассирийских, єгипетських, грецьких та інших чужоземних традицій. Але, незважаючи на еклектизм, стародавньому персидському мистецтву притаманні внутрішня єдність і своєрідність, оскільки це мистецтво в цілому - результат специфічних історичних умов, самобутньої ідеології і соціального життя, що надали запозичених формам нових функцій і значення.

Для стародавнього персидського мистецтва характерна віртуозна обробка ізольованого предмета. Найчастіше це металеві чаші і вази, висічені з каменю кубки, ритони зі слонової кістки, предмети ювелірного мистецтва, скульптура з ляпіс-лазурі і т. д. Великою популярністю у персів користувалося художнє ремесло, на пам'ятниках якого реалістично зображені домашні і дикі тварини (барани, леви, кабани і т.д.).

Крупним досягненням культури стародавнього Ірану є створення давньоперсидського клинопису, який вживавя для складання урочистих царських написів. Найвідомішим із них є Бехістунський наскельний напис, вирізаний на висоті 105 м, який розповідає про історичні події кінця правління Камбиза і перших років царювання Дарія І.

Серед культурних досягнень ахеменідського часу можна згадати також давньоперсидський місячний календар, який складався з 12 місяців по 29 або 30 днів, що складали 354 дні. Таким чином, за стародавнім персидським календарем рік був на 11 днів коротшим за сонячний рік. Кожні три роки різниця між місячним і сонячним календарем досягала 30-33 днів, і, щоб усунути цю різницю, до року додавали додатковий (високосний) тринадцятий місяць. Назви місяців були пов'язані із сільськогосподарськими роботами (наприклад, місяць чистки зрошувальних каналів, збору часнику, лютого морозу) або з релігійними святами (місяць поклоніння вогню і т. д.).

В Ірані існував також зороастрійский календар, в якому назви місяців і днів утворені від імен зороастрийских божеств (Ахура- Мазди, Мітри, Анахіти та ін.) Рік цього календаря складався з 12 місяців по ЗО днів у кожному, до яких додавали ще 5 днів (усього 365 днів). Мабуть, зороастрийский календар виник у Східному Ірані ще в ахеменідський період. У цей час він вживався тільки в релігійних цілях, проте пізніше (у всякому разі, при Сасанцдах) був визнаний в якості офіційного державного календаря.

Перські завоювання й об'єднання десятків народів в єдину державу сприяли розширенню інтелектуального і географічного горизонту її підданих. Іран із незапам'ятних часів був посередником у передачі культурних цінностей зі Сходу на Захід і навпаки, не тільки продовжував цю свою історичну роль при Ахеменідах, але також створив самобутню і високорозвинену цивілізацію.

Середньовічна арабська культура справила безпосередній вплив на сусідні народи, особливо ті, які входили до складу халіфату. Щодо цього заслуговує особливої уваги культура Персії (Ірану) X-XV ст.

Прикладне мистецтво. У ці сторіччя Іран пережив безліч руйнівних набігів і навал. Але це не могло перешкодити значному економічному зростанню - розвитку сільського господарства, зростанню міст і торгівлі. Завдяки створенню великих зрошувальних систем стали збирати по декілька врожаїв на рік. У Хорасані, головній провінції країни, вирощували до 100 сортів винограду, розширили посіви цукрової тростини, оливи, олійних, пряних та ін. рослин, з'явилися цитрусові. Процвітало ремесло, а з ним і торгівля - внутрішня і заморська. Вивозилися парча і золоте шиття, лляні, шовкові і бавовняні тканини, шерстяні і шовкові килими, полив'яний фаянсовий посуд, зброя і шкіряні вироби. Парфюмерія - квіткові масла, парфуми й есенції з махрової троянди, фіалки, нарциса, апельсинових і фінікових квітів - вивозилася морем навіть до Китаю. Найбільшими містами Ірану того часу були Шираз, Ісфахан, Рей і Нішапур. В останньому мешкало понад 200 тис. чоловік. Балх, Газна і Кабул були головними центрами караванної торгівлі з Індією. Найважливішими портами Перської затоки були Сіраф і Ормуз, звідки іранські товари йшли в Басру, порти Аравії, Індії і Китаю. Через Каспійське море перси торгували з Хорезмом, країнами Закавказзя, з хазарами і Руссю.

Іран завжди славився своїм керамічним мистецтвом, головними центрами якого були в час, що розглядається, Рей і Кашан. Тут виробляли фаянсові вироби з різьбленими орнаментами і декоративними написами. Поряд із ними масово вироблялися глеки, чаші, блюда, вази тощо з поливною глазур'ю. Вони часто розписувалися або по сирій глині (підглазурний розпис), або вже по полив'яній поверхні (надглазурний розпис). Вищим досягненням іранської кераміки став відомий з XII ст. надглазурний розпис люстром по білуватій або зеленуватій олов'яній глазурі.

Люстр - винахід середньовічної іранської алхімії - барвистий золотистий сплав з металевим відблиском різних кольорів, що одержується внаслідок складного і тривалого випалення в двох печах. До складу люстра входили мідь, срібло, золото, миш'яковистий пісок та інші компоненти. Пізніше люстр, незважаючи на його дорожнечу, став застосовуватися навіть у виробництві архітектурної кераміки. Ці керамічні плитки різних форм використовували для облицювання фасадів культових і цивільних будівель. Для такого облицювання виготовлялися також кахлі з рельєфними висловами з Корану.

З прикладних мистецтв високої майстерності досяг в Ірані розпис тканин і оздоблення їх узорними вишивками із золотих і срібних ниток. Виготовлялися також орнаментовані металеві посудини, багато прикрашена зброя. Відрізнялися високими якостями й інші твори художнього ремесла - бронзові вироби з інкрустаціями із золота й срібла, шовкові і шерстяні килими різних типів, які дивували винятковою красою.

Література. У цей же час в іранських землях паралельно з матеріальним виробництвом процвітали науки, література і мистецтво. Освічені верстви населення, сприйнявши іслам і тимчасово навіть мову арабів, зуміли зберегти багато самобутніх рис древньої іранської традиції. Поети і вчені стали згадувати і прославляти старовину, закликали відродити минулу велич Ірану. Цей культурно-ідейний рух злився в IX - X ст. з могутніми антиарабськими і антифеодальними народними повстаннями. На їх гребені в Середній Азії і Східному Ірані (Хорасані) до влади прийшла династія Саманідів, яка вела свій родовід від древніх Сасанідів.

Саманідські монархи стали культивувати при дворі рідну мову фарсі (парсі), протиставляючи її арабській. Вона спиралася на писемну традицію Сасанідів (III-VII ст.) і відрізнялася від простонародної мови основної маси населення. її стали називати дарі, тобто палацова.

У X-XV ст. вона стала загальною літературною мовою для всіх народів Ірану. На ній написана поема "Шах-наме" - найбільший витвір класики персидської, таджицької літератури Абу-л-Касима Фірдоусі (934-1025). Ця книга по праву увійшла до скарбниці світової культури. На основі давньоіранського поетичного епосу і наукових праць Фірдоусі в поетичній формі виклав історію Ірану і Середньої Азії з найдавніших часів аж до арабського нашестя.

З "Шах-наме" почався справжній вибух іраномовної поезії, яка отримала визнання у всьому світі. Великим поетом XI ст. був тонкий лірик і майстер пейзажу Фаррухі, син раба. Фахр ад-дін Гургані прославився водночас любовною поемою "Віс і Рамін".

Поет-філософ Омар Хайям (1048-1123) - людина універсальної освіченості та енциклопедичних знань. Він був астрономом і співавтором найточнішого на той час календаря. Філософ і математик, Омар Хайям дав виклад рішень алгебраїчних рівнянь до 3-го ступеня включно і відкрив біном, який декілька сторіч після нього знов вивів Ньютон. Але найбільше прославили Хайяма чотиривірші - рубаї, які пройняті життєрадісністю, пафосом вільної особистості й антиклерикальним вільнодумством. Співець радощів життя, кохання і вина, Омар Хайям відомий відтоді у всьому світі. Його рубаї, перекладені (і багато разів!) на всі європейські і скільки-небудь значні східні мови, дарують незбагненну насолоду всім, знайомим із поезією.

У Ширазі з'явився на світ і провів молоді роки геніальний персидський поет Абу Абдаллах Мушріфаддін Ібн Мусліхадцін Сааді Ширазі, відомий нам як Сааді (між 1203 і 1210-1292).

Однією з найбільших заслуг Сааді перед світовою культурою є те, що він першим висунув художню концепцію гуманізму. Він задовго до європейців - Мірандоли, фон Гуттена і Рабле - вжив термін "гуманізм" ("адамійят", тобто людяність).

Нарівні з літературою в Ірані розвивалося образотворче мистецтво, хоча через вплив ісламу його розвиток був ускладненим, так само як і в Аравії. Для іранської архітектури новими і характерними стали багатогранні вежі-мавзолеї правителів і святих. Такий, наприклад, мавзолей Кабуса початку XI ст. Серед пам'яток архітектури, які збереглися, переважають культові споруди - мечеті, медресе. Поряд з арабським типом мечеті став поширюватися і власне іранський - квадратна будівля з круглим або еліпсоподібним куполом над нею. Починаючи з XII ст. ці купольні мечеті стали поєднуватися з квадратними дворами, навколо яких ішли відкриті галереї з чотирма високими порталами і глибокими нішами. Фасади та інтер'єри прикрашалися не тільки полив'яними фаянсовими плитками і плитками з неполив'яної глини з різьбленим орнаментом, але і різьбленими орнаментами по штуку (штучному мармуру).

У XIII-XV ст. вже скрізь поширилося прикрашення стін, порталів, куполів мечетей, мавзолеїв, палаців кольоровими плитками, люстровими і рельєфними кахлями, мозаїками (мавзолей "Купол Алідів", "Синя мечеть" в Тебрізі). На жаль, монгольське нашестя, грабіжницькі походи Тамерлана, невблаганний час мало що залишили від численних замків, палаців. Але пам'ять про них збереглася в писемних джерелах і, отже, в пам'яті людства до наших днів.

3. Музична культура арабів

Відомості про стародавню арабську музичну культуру дуже бідні. Крім пісень праці, обрядових, побутових, військових, відомі караванні пісні (худа). Арабська музика одноголосна, мелодії багаті на мелізми, побудовані на 17-ступеневому звукоряді. Серед музичних інструментів головний - уд (рід лютні). Видатними представниками стародавньої арабської музичної культури були: Джаміле (співачка), Ібрагім аль- Маусім (композитор і співак, 804 р.), Зер'яб (співак, близько 1-ї половини IX століття) та інші.

Арабська поп-музика - музика стилю "поп", що виконується арабською мовою і популярна переважно в країнах арабського світу.

Велика частина цієї музики створюється в єгипетській столиці Каїрі, до громадянської війни в Лівані великим центром музичного виробництва був також Бейрут. Розвиток арабської популярної музики пов'язаний з арабською кіноіндустрією, центром якої також є Каїр. Стилістично жанр базується на традиційних західного світу - поп-ритмах з елементами регіональних різновидів арабської традиційної музики. Багато пісень витримані в меланхолійних, мінорних тонах, проте в останні роки, у міру розвитку арабського шоу-бізнесу, з'явилося більше "легких" пісень. На естраді переважають жінки, хоча виконавці-чоловіки теж присутні.

У 1920-1950 pp. "популярна" музика почала виділятися з традиційної музичної арабської сцени: виконавиці на зразок єгипетської легенди Ум Кульсум показали, що музична кар'єра для жінок можлива. У ці часи вірші часто писалися самими співачками, а музика - іншими авторами. Стилістика була виражено арабською, тривалість пісень обчислювалася десятками хвилин, використовувались імпровізації, що робило "популярну" сцену тих часів схожою, швидше, на джазову або оперну західну культуру. Йшли трансляції по радіо, проводилися тури по містах.

У 1950-1970 pp. популярний жанр ще більш відділяється від традиційного, західний вплив зростає, пісні стають коротшими (менше 10 хвилин). Всесвітню популярність отримують співачки Деліла і Файруз. У 1970-х на арабську масову культуру стали впливати такі всесвітньо відомі артисти, як АВВА; Ум Кульсум у 1975 році помирає в 70-річному віці.

Деліла і подібні їй виступають і в жанрі "диско", і ці записи мають особливий успіх в арабському світі. Протягом 1980-1990-х триває посилення впливу західної поп-музики, з'являються такі виконавці, як Наваль аль-Зогбі, а в західному світі арабську музику популяризують Офра Хаза і Наташа Атлас. Ближче до кінця 1990-х років починають виникати так звані арабські "поп-принцеси". У першому десятилітті XXI сторіччя вони у досить великій кількості присутні на арабській естраді і завойовують славу, окрім іншого, різного роду відвертими пасажами, а іноді й скандалами.

Зазвичай у сучасному світі арабської естради якийсь певний продюсер створює пісню повністю - і музику, і слова, незалежно від особистих якостей передбачуваного виконавця. Більшість музики записується в студіях. Однак відомо про кілька "живих" записів, що стали популярними, наприклад концерти Ум Кульсум і Асал Насрі.

Амр Діабі - перший арабський співак, який почав знімати відеокліпи. І на сьогоднішній день сучасні виконавці зазвичай стають популярними саме завдяки ротації відеокліпів на музичних каналах. Кліпи багато в чомусь схожі на західні, часто присутній виражений розповідний сюжет, вони зазвичай тривають в середньому близько 5 хвилин (проти західних 3-х) і здебільшого завершуються титрами. Існує близько 40 арабських музичних телеканалів. Надпопулярна в арабському світі співачка Ненсі Аджрам.

Менеджери або агенти виконавців, особисті піар-служби - тут рідкість. Рекорд-лейбли і музичні телеканали, як і кар'єра виконавців і їхніх продюсерів, контролюються великим бізнесом. Найбільша арабська музична медіакомпанія - Rotana Records, до складу якої входять б телеканалів і рекорд-лейбл, що має контракти з кількома десятками музикантів. її очолює Саудівський принц аль-Валід.

Ті, хто бажає стати поп-виконавцем, можуть записати демо та відіслати на телеканали - якщо матеріал сподобається, їх запросять. На музичну сцену також можна потрапити будучи родичем музичного діяча або прийшовши з іншої сфери шоу-бізнесу (наприклад, Хайфа Вахби спочатку завоювала популярність, вигравши конкурс "Міс Ліван").

В основному музика випускається у вигляді альбомів на компакт- дисках або касетах. Іноді видаються і сингли. В ортодоксальних країнах, де подібна музика заборонена ісламськими законами (наприклад, в Ірані), в ходу в основному піратські касети.

Офіційних "всеарабскіх" чартів або ренкінгів не ведеться через поширеність піратства і в цілому хаотичного характеру музичного середовища. Іноді складаються чарти рингтонів, але їхні дані зазвичай спонтанні і необов'язково відображають реальні тенденції. Є кілька музичних нагород у різних країнах, організованих за власними схемами (наприклад, церемонії Mobi Nil Music Awards в Єгипті, що проводяться оператором мобільного зв'язку Mobi Nil). Суб'єктивно в цілому найпопулярнішою співачкою вважається Аджрам, за якою слідує Вахби. Самий популярний співак - Амр Діабі. культурний араб мусульманський шлюбний

Масштаби музичного піратства настільки великі, що існують поширені піратські бренди, які не соромляться розміщувати на обкладинках дисків свою контактну інформацію. Самі музиканти при цьому навіть не особливо розраховують на серйозний дохід від продажів альбомів[3], а заробляють на ліцензуванні рингтонів для мобільників (які дуже популярні) і на концертах.

Концерти зазвичай організовуються рекорд-лейблами. Це можуть бути звичайні виступи на концертних майданчиках або під час публічних заходів, також поширені виступи на весіллях чи приватних вечірках, причому займаються цим музиканти будь-якого рівня популярності.

У різних виконавців може бути різне звучання: як правило, в більшості випадків елементи традиційної арабської музики тією чи іншою мірою мікшуються за допомогою електронної техніки з мелодіями "західного зразка", але трапляються й роботи, що носять "чисто західний" характер. Останніми роками можна почути й елементи хіп-хопу.

Теми пісень в основному стосуються романтичних стосунків, через що в піснях дуже часто вживаються такі слова, як "коханий" ("хабібі") або "серце" ("кальб") (ймовірно, пісень без слова "хабібі" набагато менше, ніж з ними. Прямі відсилання до сексу і забороненої ісламом тематики (наприклад, алкоголю) рідкісні, але бувають. Нечасті й політично орієнтовані пісні, проте при резонансних подіях на кшталт війни в Перській затоці число таких пісень зростає (наприклад, у 1991 році стала хітом пісня "Саддам, Саддам" на підтримку Саддама Хусейна). Під час лівано-ізраїльського конфлікту 2006 року Хайфа Вахби тимчасово виїхала до Єгипту, публічно висловлювалася на підтримку "Хізбалли" (її брат загинув на війні 1982 року).

Деякі арабські співачки ведуть себе досить розкуто, що викликає неоднозначну реакцію в арабському світі. Грайливі тексти, відверті костюми і танці викликають критику в консервативних ісламських колах. Виконавиці Хайфа Вахби, Ненсі Аджрам.Наваль Ель-Кувейт, Наваль аль-Зогбі, Елісса, Рубі та інші не раз засуджувались представниками арабської громадськості за сексуальність у своїх роботах. У деяких країнах окремі виконавиці частково або повністю потрапляли під офіційні заборони; так, у 2003 році єгипетський парламент заборонив до показу один з відеокліпів Аджрам, який був визнаний парламентаріями "занадто сексуальним". Багато хто з консервативних ісламістів і націоналістів вважають, що таким чином відбувається "вестернізація" арабської культури і молоді, і це також веде до "деградації" жінок. Багато фанатів, у свою чергу, вважають, що жінки, навпаки, емансипуються і посилюють свій вплив на суспільство.

Окремо варто згадати ліванку Сюзан Тамім: ставши популярною, вона кинула першого чоловіка і пішла до іншого, від якого через деякий час втекла до Єгипту, влаштувавши стрілянину. Після цього вона вийшла заміж за ще одного чоловіка, при цьому маючи зв'язок з єгипетським мільйонером і сенатором Хішам Талаат Мустафа, який, як встановило слідство, в результаті замовив її вбивство: співачка була знайдена в липні 2008 р. в апартаментах в Дубаї з перерізаним горлом.

Основною аудиторією арабської поп-музики є молодь, але серед старшого покоління також зустрічаються шанувальники. Дізнавшись, що серед її шанувальників також дуже багато дітей, в 2007 році Ненсі Аджрам випустила спеціально для них альбом Shakhbat Shakhabit, в якому використовується дитячий вокал. У деяких інших виконавців діти теж співають і грають у відеокліпах.

Більшість шанувальників живе в арабських країнах, а також в арабських діаспорах Франції і США. Є і неарабських аудиторія, в її складі багато західних любителів "танців живота".

Іноді арабські пісні потрапляють в європейську ротацію, особливо у Франції (наприклад, у випадку з алжирцем Халедом). Проте їх просування утруднене через мову. Деякі виконавці випускають франко- та іспаномовні версії своїх пісень (рідко англомовні), в оригіналі написаних різними арабськими діалектами.

4. Особливості культурного розвитку держав мусульманського світу. Формування мусульманської культури

На початку VIII століття нової ери Аравія, яка в ті часи вважалася таким собі ведмежим закутком світової цивілізації, несподівано для тодішньої Ойкумени породила лавину, що за кілька десятків років накрила собою велетенський простір від Середньої Азії до Іспанії. Численні народи Ближнього й Середнього Сходу, Північної Африки, Північної Індії та Іспанії були об'єднані в гігантську державу - Арабський халіфат. Після його розпаду виникла ціла низка самостійних держав. Але з моменту арабських завоювань усі ці держави, крім Іспанії, зберегли одну важливу спільну рису, що справила суттєвий вплив на їхній подальший культурний розвиток. Цією рисою стала релігія іслам, яка поширювалась арабськими завойовниками.

Культура ісламу починає формуватися в першій половині VII століття, багатого на драматичні події в Аравії. Вони стали елементами мусульманської культури, мали надзвичайне значення для молодого соціуму.

Передумови формування культурного регіону

Іудаїзм, християнство та іслам виникли в народів, котрі були етнічно й духовно близькими. Справа в тому, що араби (Араб - сам термін можна перекласти як бродяга, кочовик) і євреї належать до однієї й тієї самої семітської сім'ї народів. Це, до речі, відображено і в Біблії, і в Корані. Обидва народи походять від одного прабатька Ібрахіма (Авраама). Тільки євреї ведуть свій рід від його сина Ісаака, а араби - від Ізмаїла (Ісмаїла).

За легендою, що має і біблійну версію, мати Ізмаїла, наложниця- єгиптянка Авраама на ім'я Хаджар (біблійна Агар), вигнана з дому господаря на наполегливу вимоіу його дружини Сарри, потрапила до Аравії. Там, змучена спрагою, вона шукала воду між пагорбами Сафа і Марва, залишивши Ізмаїла на землі. Прокинувшись, Ізмаїл заплакав, стукнув ніжкою, і з-під землі вдарило священне джерело Зем-зем. На пам'ять про це прочани, котрі відвідують Мекку, сім разів пробігають між пагорбами й омиваються водою зі священного джерела.

Пізніше вже дорослий Ізмаїл повернувся разом із батьком у ці місця й відновив зруйнований під час потопу стародавній храм Кааба, побудований ще Адамом. Храм цей являє собою проекції небесного трону Аллаха на землю.

З давніх-давен в Аравії жили арабські племена. Араби - автохтонне семітомовне населення півдня Аравійського півострова. Семіти мігрували на північ уже в III тисячолітті до нашої ери й оселилися в Сирії та Межиріччі. У XIII столітті до нашої ери нова хвиля аравійських племен - арамейці - асимілювала майже все аборигенне населення цих територій. Арамейська мова стала основною в Передній Азії. За арамейцами на північ рухались етнічно близькі їм арабські племена. На межі ер саме вони складали основну масу населення Палестини, Південної Сирії та частини Межиріччя. Попри етнічну мішанину, що мала місце в історії, араби чітко розмежовуються на південних - єменітів (племінна група кахтан, яка веде свій родовід безпосередньо від легендарного Ноя через його сина Сіма і праправнука Кахта-на, за Біблією - Іоктана) та північних - нізаритів (від нащадка згаданого вище Ізмаїла Нізара), чи ізмаїлітів.

Аравія - оточене горами плоскогір'я з дуже посушливим і жарким кліматом. Населяли її в той час переважно кочівники - бедуїни (бедуїни від араб, бадауїн - жителі пустелі).

Основою їхнього існування було здебільшого розведення верблюдів, скотарство. Осілі араби вели в оазах зрошуване землеробство, займалися посередницькими операціями між різними країнами.

У VI-VII століттях у арабів переважно зберігався родоплемінний устрій. Основою родової організації був намет окремої сім'ї. Група наметів утворювала рід, клан (казни), а кілька кланів об'єднувались у плем'я (кабілла). На чолі племені стояв сеїд (Сеїд (араб.) - пан.) або шейх (Шейх (араб.) - старий, старик), до компетенції якого входило розбиратися із суперечками й позовами, головувати на зборах старійшин (меджлісі), а під час воєнних конфліктів керувати військом, ставши раїсом. Між іншим, йому діставалася чверть здобичі. На шейха покладалася також відповідальність за зносини з іншими племенами.

Шейх приймав пришельців - звичай хлібосольності був священним. Як і всі кочові народи, араби славилися своєю гостинністю. На гостя не поширювався звичай кровної помсти.

Ще одним священним звичаєм племені був обов'язок кровної помсти. Око за око, кров за кров.

Жінки перебували в залежному становищі від чоловіків. Ще практикувався жорстокий звичай убивати новонароджених дівчаток, їх закопували живими. Чоловік міг мати необмежену кількість жінок та наложниць, що свідчило про стабільність його достатку, було символом заможності. Спостерігалися і реліктові елементи матріархату. Так, під час вирішення питань успадкування перевага віддавалася родинним зв'язкам по материнській лінії. Обличчя свого жінки не ховали й мали рівні права під час розлучення.

Своєрідними лівою й правою руками сеїда були поет, котрий прославляв щедрість і великодушність племінного ВОЖДЯ, МуЖНІСТЬ і військову доблесть племені, і жрець (кахин), гадання якого, без сумніву, впливали на прийняття важливих для життя племені рішень.

У VI-VII століттях араби соціально розшаровувалися. Виокремилися роди, племена. У містах, які виростали в оазах, деякі види діяльності (караванна торгівля, лихварство) стали привілеєм окремих родів. Особливий авторитет мали сеїди, раїси та кахини цих родів. Родова аристократія збагачувалася також завдяки хімам (невеликим оазам з ідолами чи святилищем племені). Місцевість, де розташовувалася хіма, вважалася священною, заповідною, її відвідували прочани. Тут же поруч вирувало розмаїте життя базару.

Панівне становище аристократії зміцнювалося побратимством, яке практикувалося землеробськими племенами оаз.

Інституція рабства була малорозвиненою. Працю рабів використовували в скотарстві, на будівництві іригаційних об'єктів. До середини VII століття араби не мали постійних джерел поповнення чисельності рабів, та й економічний стан господарства не давав змоги утримувати багато невільників.

Чимало богів Південної Аравії походило з пантеону богів стародавнього Вавилона. Серед північних арабських племен було дуже поширеним шанування так званих бетилів (від араб, бейтіл - букв, житло бога). Це були вертикально поставлені камені, в яких людська фантазія допомагала впізнавати антропоморфні фігури.

Язичницькі уявлення про богів, ідолопоклонство мирно уживалися з вірою у верховного Бога, котрий, на відміну від рядових богів та богинь, не мав власного імені. Можливо, його надто священне ім'я заборонялося промовляти вголос. Через те його просто звали Богом (Аллахом), або словами, що прославляли його якості, - "Всевишній", "милосердний", "володар людей", "господь"... Усе ж таки верховного Бога шанували тільки окремі люди, яких називали ханіфами. Вони заперечували ідолопоклонство, вірили в потойбічне життя й стверджували, буцімто воно залежить від особистої поведінки людини, а не від заслуг роду чи племені. Ідеалом ханіфів, взірцем для поведінки було доброчесне життя, тому вони мали певний авторитет серед простолюду.

Арабам були відомі релігії народів, з якими вони воювали чи торгували. (Маздаїзм - релігійно-філософське вчення, поширене в Ірані й деяких сусідніх країнах у ранньому Середньовіччі. Зороастризм.

Християн різних сект і течій називали насара, вони жили по всій Аравії. Араби підтримували тісні зв'язки з Візантією. Південна Аравія здавна перебувала в орбіті грецької, римської, а потім візантійської культури. Ще до нової ери в князівствах Ємену карбувалися монети з гербом міста Афіни - зображенням сови. Пізніше, коли правителі цих князівств стали "друзями Риму", з'явилися монети із зображенням римських імператорів. Християнство поширилося тут у III-IV століттях.

Значну роль у житті стародавнього Ємену відіграли і общини яхуді. Так араби називали послідовників іудаїзму. Законодавство стародавнього Ємену більше нагадувало іудейське, ніж вавилонське. Про давність зв'язків цих земель з Палестиною свідчить і згадка в Біблії про подорож царівни Сабейської держави (Цариці Савської) до Соломона.

Основні центри культури, столиці держав стародавнього Ємену (Маїн і Маріб, Тімна і Шабва, Нашан), розташовані на вузькій смузі вздовж пустелі, де пролягав і головний торговий шлях, що з'єднував

Кану на узбережжі Індійського океану через названі міста з Близьким Сходом і Месопотамією.

У Каабі зберігається Чорний камінь - головна святиня ісламу. Під час паломництва необхідно сім разів обійти навколо каменя (це своєрідна позначка для початку руху) і торкнутися його. За легендою, Чорний камінь - то скам'янілий ангел, котрого послав Аллах на землю. Він почорнів від поцілунків грішників, але в день Страшного Суду знову відновить свою первозданну чистоту. Камінь було вмонтовано в північно-східну стіну храму на висоті півтора метра.

5. Іслам як фундамент арабо-мусульманської культури

Іслам є другою за кількістю послідовників світовою релігією. Його сповідують майже 860 млн осіб більш ніж у 120 країнах світу. У 28 країнах іслам визнано державною релігією (Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати та ін.). Переважна більшість мусульман проживає в країнах Західної, Південної, Південно-Східної Азії та Північної Америки. Іслам - відносно молода релігія. Він виник на початку VII ст. н. е. на Аравійському півострові. Терени півострова населяли арабські племена, заняттям яких було в основному скотарство. Територією Західної Африки проходив торговельний шлях, що привело до появи там таких великих міст, як Мекка і Ясріб (колишня назва Медини). Тісні торговельні зв'язки зумовлювали активне спілкування з різними народами і релігіями.

Виникнення ісламу підпорядковувалося загальним закономірностям появи світових релігій. Іслам формувався на ґрунті родоплемінного культу найвпливовішого племені Західної Аравії - курайшитів, релігійний та адміністративний центр якого був у Мецці. Племінним богом меккських курайшитів був Аллах (араб. аль-Іллах). Курайшитське плем'я набувало дедалі більшої економічної та політичної ваги серед інших племен, і сусідні боги витіснялися курайшитським Аллахом. У цілому соціокультурна ситуація того часу створювала всі умови для формування монотеїзму. Географічно іслам виник і поширився приблизно там, де виникли і поширилися за кілька століть до нього іудаїзм і християнство. Багато ідей і положень цих релігій було сприйнято ісламом. Жителі великих міст Західної Аравії завдяки діяльності іудейських та християнських проповідників були знайомі з ідеєю єдинобожжя - центральною в новій релігії, яка відрізняла її від традиційних язичницьких культів.

Процес формування монотеїстичної релігії пов'язаний із діяльністю реальної історичної особи - пророка Мухаммеда (близько 570-632), який походив із племені курайшитів. Він рано став сиротою, був пастухом, потім одружився з багатою вдовою і став купцем у Мецці. У 616 р. Мухаммед виступив із проповіддю нової монотеїстичної релігії, яку назвав ісламом (араб. - покірність). Мухаммед проголосив, що існує один великий Аллах і всі мають підкоритися його волі, служити йому в очікуванні судного дня, кінця світу й утвердження царства справедливості й миру на землі. У його проповідях звучали також вимоги соціальної справедливості, заклики до братерства віруючих, добровільної допомоги бідним; засуджувалося лихварство, підкреслювалася необхідність дотримувати простих норм моральності. Початкові проповіді Мухаммеда, попри всі його старання, успіху не мали. За 20 перших років проповідницької діяльності він залучив на свій бік лише кількадесят людей, наживши при цьому безліч ворогів. Проти пророка виступила верхівка курайшитів і навіть члени його сім!. Врешті-решт Мухаммед утік із Мекки до Ясріба, де на нього чекав успіх. Місто Ясріб перейменували на Медину (місто пророка). З цієї події (араб. хіджра - переселення), що сталася 622 р., починається мусульманське літочислення. Мухаммед заснував мусульманську громаду (умну), до складу якої ввійшла значна частина населення Медини. Вісім років точилася війна між Меккою і Мединою, і 630 року мекканська знать вимушена була прийняти нове вчення. Мухаммед урочисто повернувся, а Мекка стала центром ісламу.

З поверненням пророка до рідного міста розпочалося формування мусульманської феодально-теократичної держави - Арабського халіфату. Першим релігійним і політичним керівником цієї держави був Мухаммед. У 632 р. пророк помер та був похований у Медині. Після його смерті на пост халіфа (спадкоємця, наступника пророка) було обрано його найближчого соратника Абу Бекра, який організував кілька великих войовничих походів в ім'я Аллаха, підкорив багато племен і народів та очолив велетенський Арабський халіфат.