Рецепція звичаєвого права в сучасній українській культурі

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

УДК 340.141 [477] (043.3)

26.00.01 - теорія та історія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата культурології

РЕЦЕПЦІЯ ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА В СУЧАСНІЙ

УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ

Поляшенко Тетяна Василівна

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті культури і мистецтв, Міністерство культури і туризму України, м. Київ.

Науковий керівник: доктор педагогічних наук, професор Поплавський Михайло Михайлович, Київський національний університет культури і мистецтв, ректор.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Новохатько Леонід Михайлович, перший заступник Генерального директора Українського національного інформаційного агентства "Укрінформ".

кандидат історичних наук Парфьонова Оксана Ігорівна, Київський національний університет культури і мистецтв, доцент кафедри.

Захист відбудеться "2" жовтня 2009 р. о 16.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.807.02 у Київському національному університеті культури і мистецтв (01133, м. Київ, вул. Щорса, 36, ауд. 209).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету культури і мистецтв (01133, м. Київ, вул. Щорса, 36).

Автореферат розісланий "1" вересня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Л.Г. Петрова

Анотації

Поляшенко Т.В. Рецепція звичаєвого права в сучасній українській культурі. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата культурології за спеціальністю 26.00.01 - теорія та історія культури. - Київський національний університет культури і мистецтв. - Київ, 2009.

В дисертації аналізується малодосліджена у вітчизняній науці проблематика відображення правової регуляції суспільного життя в українській культурі ХХ і початку ХХІ ст. Аналізуються особливості розвитку українського звичаєвого права, його історична еволюція в аспекті втілення звичаєвого права в культурі України ХХ - ХХІ ст. На основі узагальнення наявної літератури з досліджуваної проблеми виявлено ступінь джерельного забезпечення дослідження. Уточнено ключові поняття дослідження (правовий звичай та його основні ознаки, правовий звичай і право, звичаєве право, звичаєве право і правова культура тощо). З'ясовано обрядовий характер українського звичаєвого права, показано його вплив на розвиток української художньої культури.

Ключові слова: звичаєве право, норми звичаєвого права, звичай, обряд, ритуал, звичаєве право в сучасній українській культурі.

Поляшенко Т.В. Рецепция обычного права в современной украинской культуре. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата культурологии по специальности 26.00.01 - теория и история культуры. - Киевский национальный университет культуры и искусств. - Киев, 2009.

В диссертации анализируется малоисследованная в отечественной науке проблематика отображения правовой регуляции общественной жизни в ук-раинской культуре ХХ и начала ХХІ ст. Анализируются особенности развития украинского обычного права, его историческая эволюция в аспекте воплощения обычного права в культуре Украины ХХ - ХХІ ст. На основе обобщения имеющейся литературы по исследуемой проблеме выявлена степень научного обеспечения данного исследования. Уточнены ключевые понятия исследования (правовой обычай и его основные признаки, правовой обычай и право, обычное право, обычное право и правовая культура и т.п.). Показан обрядовый характер украинского обычного права, его влияние на развитие украинской художественной культуры.

В работе представлен комплекс общенаучных и специальных методов, типичных для исторических наук, с использованием междисциплинарного под-хода, который обеспечивает достаточную степень научной новизны результатов исследования. В частности, обобщены научно-методические и теоретические методы изучения украинского обычного права как органической составляющей национальной культуры. Уточнено содержание ключевого понятия исследования. Доказана взаимосвязь системы нормативных предписаний, установок, правил поведения, которые обусловлены способом жизнедеятельности украинского сообщества, ее духовной и материальной культурой, а также санкционированные государством як совокупность закрепленных через их многоразовое применение в практике повседневной жизни, общеприемлемых, неписаных правил поведения, которые обеспечиваются моральными устоями, национальными традициями, социальной зрелостью общества в целом.

Как сложный культурный комплекс, в котором разнообразные факторы (от социально-экономических до субъективно-психологических) органически объединяются в эффективно функционирующую систему правовой культуры, в исследовании рассматриваются такие фундаментальные категории, как правовой обычай и его основные признаки, правовой обычай и право, обычное право и правовая культура и т.п.

Обрядный характер украинского обычного права раскрывается в работе через детализацию особенностей правовых обычаев в свадебной обрядности, семейно-бытовой обрядности и календарно-обрядной культуре. Соответственно влияние обычного права на развитие украинской художественной культуры рассматривается на примере украинской мифологии, устного народного творчества, рефлексии обычного права в художественных произведениях. культура правовий звичаєвий

Детально исследуются в диссертации те важнейшие традиционные доминанты семейно-бытовых обычаев в Украине, которые сформировались в течение всей истории этнического развития нашего народа и сохраняют значительное влияние в наше время. Особое внимание отводится таким из них, как: принцип корпоративности - принадлежности индивида к социальной группе, который определял духовную культуру и быт общества; важное влияние церковного права, которое играло важную роль в общественной жизни; высокий авторитет родителей и приоритет их личного примера в воспитании детей; четкая возрастно-половая дифференциация без дискриминации по половой принадлежности, развитая система правового и имущественного обеспечения женщины в обществе; высокая значимость главнейших обрядов жизненно-хозяйственного цикла, в частности свадебных, связанных с рождением ребенка и погребальных, хозяйственная и семейная магия, оказание почестей предкам и т.п.

В диссертации приведена основательная аргументация относительно имманентности духовной жизни общества народного мифотворчества, которое находит отображение прежде всего в повседневной художественной практике, художественной литературе, ритуалах и народных праздниках, а в последние века - в ряде соответствующих научных концепций. В частности, акцентируется роль обряда как элемента традиции, одной из форм, которая находится в основе всех национальных культур и служит источником формирования метафизических смыслов, наполненных архетипической символикой установления миропорядка средствами эстетического мышления.

Ключевые слова: обычное право, нормы обычного права, обычай, обряд, ритуал, обычное право в современной украинской культуре.

Polyashenko T.V. The reception of the custom right in the modern Ukrainian culture. - the Manuscript.

Thesis on the competition the scientific degree of the candidate of cultorology by a speciality 26.00.01 - The theory and the history of the culture. - The Kiev National University of Culture and Arts. - Kiev, 2009.

The little researched in the domestic science problematics of the display of the right regulation in the public life in the Ukrainian culture of the ХХth and beginning of the XXI century is analyzed in the dissertation.

The features of the development of the Ukrainian custom right, its historical evolution in the aspect of the embodiment of the custom right in the culture of the Ukraine of the ХХ - ХХІth century are analyzed. The degree of the scientific maintenance of the given research on the basis of the generalization of the available literature of the investigated problem is revealed. The key concepts of the research (right custom and its basic signs, right custom and the right, custom right, custom right and right culture, etc.) are specified. The ceremonial character of the Ukrainian custom right, its influence on the development of the Ukrainian art culture is shown.

Keywords: custom right, norms of the custom right, custom, ceremony, ritual, custom right in the modern Ukrainian culture.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Історія звичаєвого права, зумовлена суспільно-політичними й культурними потребами людства, хронологічно позначена рамками з VІ по ХІІ ст. н.е. Його головним призначенням було збереження солідарності соціуму й встановлення стабільного миру у суспільстві. Звичаєве право у Європі функціонувало до появи писаних звичаїв, санкціонованих державою і монархами. Але його елементи, у тому числі й в Україні, продовжували функціонувати по ХХІ ст. включно, здійснюючи відчутний вплив на соціокультурні процеси.

Неписане звичаєве право утворилося в результаті неухильного дотримання багатовікових народних звичаїв, які регулювали процеси праці та побуту. Проте, до останнього часу вони у контексті історії української культури та впливу на сучасні культурні процеси у нашій державі не стали об'єктом спеціального дослідження.

Наявні історичні та етнографічні дослідження, розкриваючи генетичні засади й особливості національної специфіки української народної святковості й обрядовості у ментальності нашого народу, висвітлюють лише окремі напрямки трансформації феномену звичаю й фактично не з'ясовують місця звичаєвого права у сучасній українській культурі. Це й зумовило актуальність проблеми та вибір теми дисертаційного дослідження "Рецепція звичаєвого права в сучасній українській культурі".

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота є складовою цільової комплексної програми наукових досліджень Київського національного університету культури і мистецтв "Трансформаційні процеси в культурі та мистецтвах України" (Державний реєстраційний №0107И 009539), зокрема плану наукової роботи кафедри культурології.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють ХХ й початок ХХІ ст. Виділення цього історичного періоду для історії культури є закономірним у контексті синтезування традиційних обрядово-звичаєвих форм з культурними новаціями нашого часу.

Об'єктом дослідження є звичаєве право в культурі України.

Предмет дослідження - рецепція звичаєвого права в культурі України.

Мета дослідження - на основі аналізу особливостей розвитку українського звичаєвого права та його історичної еволюції визначити особливості втілення звичаєвого права в культурі України ХХ й ХХІ ст.

Досягнення поставленої мети потребує постановки і вирішення таких завдань:

* узагальнити літературу з досліджуваної проблеми;

* виявити ступінь джерельного забезпечення дисертаційної роботи;

* уточнити ключові поняття дослідження (правовий звичай та його основні ознаки, правовий звичай і право, звичаєве право, звичаєве право і правова культура тощо);

* з'ясувати обрядовий вимір українського звичаєвого права;

* розкрити вплив звичаєвого права на розвиток української художньої культури.

Методи дослідження. Специфіка даної дисертаційної роботи зумовила застосування міждисциплінарного підходу, отже, й комплексне використання загальнонаукових і спеціальних методів, притаманних історичним наукам та етнології. Це методи аналізу (компаративний, типологічний, описовий) та синтезу, індукції і дедукції, порівняльно-історичного й логічного аналізу у поєднанні з принципами історизму, наукової об'єктивності та системності. Зазначений підхід дав можливість об'єктивно оцінити звичаєво-правову ситуацію в Україні у зазначений період.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому

* узагальнено науково-методичні й теоретичні підходи до вивчення українського звичаєвого права як органічної складової національної культури;

* уточнено зміст ключових понять дослідження: правовий звичай та його основні ознаки, правовий звичай і право, звичаєве право, звичаєве право і правова культура тощо. В даному дослідженні вони розглядаються як складний культурний комплекс, в якому різноманітні фактори (від соціально-економічних до суб'єктивно-психологічних) органічно поєднуються в ефективно функціонуючу систему правової культури українського народу;

* з'ясовано обрядовий вимір українського звичаєвого права шляхом розкриття особливостей правових звичаїв у національній весільній обрядовості, родинно-побутовій звичаєвості та календарній обрядовості;

* проаналізовано вплив звичаєвого права на розвиток української художньої культури на прикладі таких його аспектів, як українська міфологія, усна народна творчість, імплементації стереотипів звичаєвого права у мистецькі твори.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані істориками та культурологами при написанні монографій, підручників з історії культури, етики, курсів лекцій з історії культури України, історії України, окремих спецкурсів, а також при прогнозуванні розвитку культурних процесів в Україні та удосконаленні концепції державної політики у галузі культури та впровадженні цілеспрямованої системи морально-етичного та естетичного виховання. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження можуть стати теоретико-методологічним підґрунтям для подальшого культурологічного дослідження звичаєвого права в українській культурі.

Апробація результатів дослідження здійснювалась шляхом опублікування матеріалів, положень і висновків у наукових виданнях, доповідей і повідомлень на конференціях: Міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій пам'яті професора Володимира Кірсанова "Фундаментальні та прикладні дослідження культурології" (К., 2009); Всеукраїнській науково-практичній конференції "Культурна трансформація сучасного українського суспільства" (VII Культурологічні читання пам'яті Володимира Подкопаєва (К, 2009); науково-практичній конференції "Дні науки" професорсько-викладацького складу, докторантів, аспірантів, магістрів та студентів Київського національного університету культури і мистецтв "Культурологія як фундаментальний науково-освітній напрям у системі знань" (К., 2009).

Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри культурології Київського національного університету культури і мистецтв.

Публікації. Основні положення дисертації викладено у 5 одноосібних публікаціях автора у фахових виданнях.

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження й складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 204 стор. Список використаних джерел - 22 стор. (226 найменувань)

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету і завдання, визначено його об'єкт і предмет, наведено дані про зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Охарактеризовано методи дослідницької роботи, розкрито наукову новизну і практичне значення роботи, подано відомості про апробацію та впровадження отриманих результатів у практику, публікації.

У розділі першому "Історіографії та джерельна база дослідження" зазначається, що нині в Україні зростає потреба у вивченні витоків звичаєво-правової культури нашого народу. Правова культура є особливим складником духовної культури людства, конкретизуючись через феномен національної ментальності й фіксуючи досягнення певного соціуму у реалізації правових ідеалів та цінностей, реальних здобутків держави у сфері захищеності прав і свобод людини.

Формування правової культури не є процесом, відособленим від розвитку інших сфер культури - політичної, моральної, естетичної та ін. Їх поєднує спільність завдання - створення сприятливого морально-правового клімату в суспільстві, який би гарантував реальну свободу поведінки особистості в її єдності з відповідальністю перед суспільством, уможливлював її соціальну захищеність та забезпечував повагу її гідності. Правова культура ґрунтується на природному й звичаєвому праві, спираючись передовсім на наукову спадщину видатних діячів правничої думки: Марка Туллія, Цицерона, Гуго Гроція, Томаса Гоббса, Шарля Луї Монтеск'є, Імануїла Канта, Чезаре Беккарії, Пилипа Орлика та ін.

Історія правової регуляції заглиблена у багатовікову історію людської культури та цивілізації. Кожна людська спільнота фактично споконвіку інтегрувалася стереотипами табу, численних норм і правил, які постали з первісної синкретичної свідомості й еволюціонували до упорядкованих державами правових систем. Дослідженням природи явищ "право" і "звичай" присвячено багато робіт вчених-істориків та правознавців. Знаковими серед них є дослідження М. Грушевського, в яких зародження звичаєвого права та моралі органічно пов'язані із становленням звичаю, соціокультурного фактора дозволеного й недопустимого. Вчений наголошує, що головна відмінність між правом і звичаєм стосується механізмів їх функціонування у практиці суспільного життя. Задовго до появи нормативних актів звичай регулював поведінку кожного члена суспільства докладніше й категоричніше, ніж примусово-правові норми, й здобуте державою у такий спосіб поступалося свідомості людського сумління.

У пожовтневий період багато суспільствознавців, досліджуючи звичаєве право, вбачали в ньому "справді народне право". У складі Української Академії наук протягом 1918 - 1933 рр. діяла спеціальна комісія з вивчення історії звичаєвого права українського народу. Праці її співробітників разом з дореволюційними дослідженнями П. Єфименка, О. Єфименко, О. Левицького, О. Кістяківського, П. Чубинського та ін. містять унікальний фактичний матеріал у сфері правових звичаїв українців. Здійснено порівняльний аналіз із звичаєвим правом народів інших країн й зроблено висновок про високий рівень правової культури наших пращурів.

Дослідженням трансформації родинно-побутових і шлюбно-сімейних відносин у правовому аспекті приділено належну увагу у творчості М. Максимовича, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша, В. Милорадовича, М. Рильського та ін. Предметом їх розвідок були переважно весільно-шлюбні обряди, взаємини чоловіка й дружини, виховання дітей у сім'ї. Звичаї і традиції українського народу аналізувались класиками нашої національної культури, виходячи з тогочасних знань про людину, її розвиток та суспільне призначення.

У сучасній Україні фактично відсутні фахові юридичні праці з питань правової звичаєвості. Але вчені-етнографи торкаються у своїх публікаціях окремих фактів зазначеної проблематики. М. Гримич у своїй дисертаційній роботі на підставі вивчення широкого кола історичних, етнолінгвістичних, етнографічних та історико-правових джерел здійснила комплексне дослідження особливостей формування та становлення звичаєво-правової культури українців XIX - початку XX ст. Подібною до попередньої праці зі своєю дослідницькою технологією є кандидатська дисертація Р. Гузій "Похоронні звичаї та обряди українців Карпат (ХІХ - ХХ ст.)". У дисертаційному дослідженні О. Галько "Шлюб і сім'я у бойків Карпат наприкінці XIX ст. - до 1939 р." зазначається, що у цьому регіоні існували дві історичні форми сім'ї: мала та рудименти великої. Авторкою проаналізовано вплив звичаєвого права на механізми сімейно-побутової традиції на успадкування майна, одержання віна, а також на лідерство у селянській родині. Нею ж досліджено локальну специфіку весільних, родильних, поховальних обрядів, а також особливості календарних обрядів у бойківській сім'ї.

Вивченням сучасного стану звичаєвості, населення різних регіонів України опікувалися також дослідники М. Бердута, О. Пенькова, М. Семенова, В. Соколова, Л. Сорочук, І. Щербина.

За роки державної незалежності активізувалися фахові розвідки з історії звичаїв, обрядів і свят українців (праці Н. Аксьонової, Т. Гаєвської, Н. Здоровеги, В. Скуратівського та ін.). Серед сучасних українських етнографів - дослідників календарно-побутової обрядовості передусім заслуговують на увагу праці В. Сапіги та В. Скуратівського.

На завершення розділу робиться висновок, що дослідження історико-правничих засад звичаєвості є безумовно важливим на сучасному етапі розвитку української державності й подальшого удосконалення правової культури нашого народу.

У розділі ІІ "Науково-теоретичні та методологічні засади дослідження" аналізуються методологічні підходи до вивчення проблеми та категорії дослідження. Підрозділ 2.1 "Звичаєве право як джерело правової культури України" присвячено аналізу перших писаних законів України на основі звичаєвого права. Дослідниця звергає увагу на те, що з давньослов'янського звичаєвого права постала "Руська правда" (1036 - 1037 рр.) - перше писане зведення законів Київської Русі, авторство якого пов'язують з іменами Ярослава Мудрого та його нащадків. Поява писаного кодифікованого права сприяла розбудові та зміцненню Давньоруської держави, вводила її тогочасне життя у межі правових норм, що зумовило зростання правової культури населення та його цивілізованості.

Зведення законів Ярослава Мудрого і його наступників було покладено в основу Литовського статуту й українського законодавства гетьманської доби. З ХІV ст. значна частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського. У цій багатонаціональній державі тамтешні литовські князі поступово підкорилися слов'янському культурному впливові, засвоїли давньоруську писемність й сприйняли "Руську правду" як головне джерело права. Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр. підтвердили києворуські стереотипи правового статусу особи. Паралельно з Литовськими статутами в українських містах дедалі вагомішого значення набувало магдебурзьке право - основа самоуправління та судового імунітету, своєрідний гарант проти феодальної сваволі. Його запровадження сприяло європеїзації протягом ХІV - ХVІІІ ст. міського життя й утвердження його в чіткі правові норми. Одним з перших українських міст, що отримало Магдебурзьке право в 1339 році, було м. Санок. У містах Правобережної України широко застосовувалося Хелмське право, яке являло собою перероблене Магдебурзьке право польською мовою з використанням звичаїв та інших юридичних норм польського міста Хелм.

Внутрішня організація козацької держави, становлення якої датується 1648 - 1657 рр., формувалася значною мірою під впливом традицій і звичаїв тогочасного життя українців, насамперед Запорізької Січі. На початковій стадії цілком рельєфною виявляється демократизм звичаєво-правових норм. Пізніше демократія трансформувалася у класичну охлократію з поступовим обмеженням впливу "чорних рад" та витісненням їх старшинською радою, зосередженням всієї влади в руках гетьмана, домінуванням командних методів управління в державному житті.

Вершиною козацького нормотворення вважається Конституція Пилипа Орлика 1710 р., у різних історико-правових джерелах йменована як "Бендерська конституція", "Конституція прав і свобод Війська Запорізького", "Договір між запоріжцями й гетьманом Малоросії". Зазначений документ віддзеркалює вимоги козаків до державців з часів гетьмана Виговського (1657 - 1659 рр.) й правління царя Олексія Михайловича (1645 - 1676 рр.). Ці вимоги стосуються головним чином обмеження компетенції гетьмана, організації влади за принципом поділу її на законодавчу, виконавчу і судову, виборності урядовців, гарантії прав і свобод громадян.

З середини ХІХ ст. Україна, розділена між Росією і Австро-Угорщиною, вступила у смугу буржуазно-демократичних реформ, де-юре позбавившись кріпацтва. Зазначений процес супроводжувався посиленням суспільної уваги до проблеми громадянських прав людини. Визнання і підтримку в Україні знайшли також прогресивні ідеї російської судової реформи 1864 р. та демократичні зрушення, які відбулися унаслідок російської революції 1905 - 1907 рр.; Аналогічно сприймалися й позитивні тенденції у політико-правовому житті Австро-Угорської імперії.

В умовах централізованої буржуазної державності сфера застосування звичаєвого права звужувалася. Якщо на Правобережній та Західній Україні община в основному втратила своє значення у XVII - XVIII ст., то на Лівобережжі вона проіснувала до початку ХХ ст. Святково-обрядові традиції забарвлювали українське звичаєве право яскравістю й оригінальністю, активізуючи симпатії широких кіл громадськості й пожвавлюючи правничу творчість народу.

Характерними для сучасних проявів звичаєвого права є: його спрямованість на врахування локального досвіду життєдіяльності спільноти; функціонування окремих звичаєво-правових норм у підзаконних правових актах органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, комерційних організацій і трудових колективів; витиснення звичаєво-правових норм на нормативну "периферію" діяльності державного організму.

У підрозділі 2.2 "Особливості етнологічного підходу до звичаєвого права" зазначається, що в умовах реформування державно-правових інститутів нашої країни актуалізується завдання вивчення історичних витоків сучасної правової культури. В україністиці дослідження звичаєво-правового виміру національної ментальності було започатковано у XІX столітті працями М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, філософськими шуканнями Т. Шевченка.

Зокрема, М. Костомаров у працях "Книга буття українського народу" й "Дві руські народності" здійснив спробу порівняльної характерології українського та великоруського етносів у контексті звичаєвого права. Великоруська психологія оцінюється вченим як "ухил", відхід від давньослов'янської психології. Серед суттєвих рис, які відрізняють українців від великоросів, М. Костомаров виокремлює такі: домінування особистого над загальним, терпиме ставлення до іноземців, автономність дорослих дітей від батьків, внутрішня цілісність церкви і віри (на відміну від великоруських розколів через розбіжність обрядів та форм богослужіння), превалювання елементів духовної культури над матеріальною, високий суспільний статус української жінки. Відмінність світогляду українського і великоруського етносів, на думку М. Костомарова, грунтується на тому, що культурне життя народу постає з внутрішньої глибини його духу, зануреної у найдавнішу минувшину, час утвердження родоплемінного ладу.

Розмаїтий етнографічний матеріал щодо особливостей народної обрядовості, звичаєвого права, етикету й етнопедагогіки міститься у літературній та малярській спадщині Т. Шевченка. Зокрема, у поемі "Катерина" (1838 р.) поет описує консервативно-патріархальну специфіку родинно-побутової звичаєвості українського села першої половини ХІХ ст. Праці П. Чубинського є цінним етнологічним аналізом феномену української народної педагогіки й родинного звичаєвого права (специфіка міжстатевого поділу праці, егалітаризму міжособистісних стосунків, інституту приданого, успадкування майна членами сім'ї тощо).

У творах письменників другої половини ХІХ - першої третини ХХ ст. як от: "Знадоби до вивчення мови й етнографії українського народу" І.Франка, "Жінка в допатріархальну добу" Б.Грінченка, "Молоді попи" В.Стефаника, "Своя наука" М. Черемшини, "Секта штундистів" Г. Кониського, "Сучасне становище селянки-українки" Л. Яновської - показано, яких відчутних змін зазнають моральні правила, норми та оцінки під впливом релігійної свідомості, неписаних звичаєвих настанов тощо. Узгоджені з релігійною мораллю канони звичаєвого права давали змогу українському селянинові жити і працювати на засадах трудової етики, з врахуванням безцінного потенціалу мудрості хліборобської філософії.

В останні десятиріччя, у зв'язку з необхідністю комплексного дослідження етнокультурних процесів в Україні, специфіка проявів звичаєвого права набуває особливої актуальності у контексті національного менталітету громадян нашої держави, позначеного самобутньою атрибутикою проявів волі та світовідчуття (А. Шевцова). Українське звичаєве право та його місце в системі родинно-побутових відносин досліджується у ґрунтовних етнографічних працях Н.Гаврилюк та В. Скуратівського.

Таким чином, етнологічне дослідження звичаєвого права українців характеризується комплексним залученням знань і технологій з багатьох галузей науки, глибоким осмисленням правових норм і етичних домінант у соціокультурній життєдіяльності суспільства. Духовною практикою людства підтверджено, що відповідність звичаєвого права етносу потребам життя формується під впливом соціальних умов, ментальних установок, геокультурних чинників, релігійних та народних свят і обрядів, багатовікових уявлень про органічний зв'язок людини з довкіллям.

У підрозділі 2.3. "Категорії звичаєвого права" аналізуються феномени традиційного звичаєвого права, церковного звичаєвого права, юридичної норми тощо. Окрему групу суспільних явищ утворюють правові традиції та правова культура особи, суспільства. Існують спеціальні сфери застосування звичаєвого права, наприклад у контексті принципів і технологій міжнародного мореплавства.

Звичаєве право - це система норм, установок і правил поведінки, що обумовлена способом життєдіяльності конкретної спільноти, її духовною і матеріальною культурою й санкціоновані суспільством або державою; сукупність усталених завдяки багаторазовому застосуванню у практиці повсякденного життя загальноприйнятних, неписаних правил поведінки, які закріплюються моральними устоями, національно-культурними традиціями, соціальною зрілістю суспільства в цілому.

У правознавчій та культурологічній літературі поняття "правовий звичай" та "звичаєве право" інколи ототожнюються. Проте, за концепцією дослідника С. Дністрянського, звичай не має тієї сили, якою наділене державне право, але являє собою своєрідну авторитарну марку соціуму. За О. Огоновським, звичаєм називається тяглість духовної практики в історичному просторі і часові. Звідси й найменування відповідної категорії права - звичаєвої. Д. Мейєр кваліфікує звичаєве право як юридичний стан, який закріплюється завдяки практиці багаторазового застосування.

В юридичному словнику звичаєве право тлумачиться як сукупність обов'язкових для виконання звичаїв за умови санкціонування їх державою. Але, звичай, санкціонований державою, є правовим звичаєм, сукупність яких у статусі юридичних норм не може ототожнюватись із звичаєвим правом. Санкціоновані звичаї, набувши характеру юридичної норми, не можуть утворювати цілісної системи, якщо вони належать до різних галузей правничої науки.

Звичаєве право є історично першою формою позитивного права, яке апелює до громадянина. Представники "історичної школи права", яка існувала в XIX ст., довели виняткове значення правового звичаю як джерела формування правосвідомості, вказавши головну відмінність звичаєвого права та закону. Головними ознаками звичаєвого права є непримусовість та неписаність його норми. Вони санкціонуються громадською думкою й добровільно визнаються як максими людської поведінки.

У дисертації зазначається, що культурологічна термінологія продовжує також залишатися недосконалою, оскільки у фаховій літературі поняття обряду, звичаю і традиції нерідко ототожнюються. Тому автор детально розглядає значення цих термінів. Термін "традиція" (лат. traditio - передача, надання), на нашу думку, слід вважати універсальною формою фіксації, закріплення та вибіркового збереження елементів соціокультурного досвіду, універсальний механізм його передачі, який забезпечує історико-генетичну спадкоємність соціокультурних процесів. У відповідності з культурологічною концепцією К. Чистова та О. Кочергіна, традиції є системою стереотипів, які цілеспрямовано відтворюють культурно зорганізований досвід.

У вітчизняній та зарубіжній культурології тривають дискусії стосовно визначення понять "традиційна", "традиційно-побутова" й "народна культура". Дослідник К. Хоруженко позначає терміном "традиційна культура" зріз етнічно специфічної культури, яка має безавторський характер й передається з покоління в покоління за допомогою усної та невербальної комунікації. Характерною рисою традиційної культури є її повільна еволюція змін у ній, які не фіксуються етнічною колективною свідомістю. Сучасна традиційна культура репрезентована системою сімейно-побутових звичаїв і обрядів, народними промислами, художньою самодіяльністю тощо.

Правова культура, за концепцією дисертаційного дослідження, передбачає наявність знання чинного законодавства як системи соціокультурних цінностей (інтелектуальний зріз); переконаності у необхідності та соціальній корисності законів і підзаконних актів (емоційно-психологічний зріз); уміння користуватися правовим інструментарієм у повсякчасній практичній життєдіяльності (поведінковий зріз).

У розділі ІІІ "Обрядовий характер українського звичаєвого права" аналізуються традиції у весільній, родинно-побутовій та календарно-обрядовій звичаєвості. Зокрема, у підрозділі 3.1 "Правові звичаї у сучасній весільній обрядовості" йдеться про традиційне звичаєве право в Україні у сімейно-шлюбних відносинах. У відповідності з патріархальною громадською думкою, неодружена людина будь-якого віку вважалася парубком (дівкою) і користувалася меншим авторитетом у громаді, ніж одружена. Консервативні ритуали осуджували молодь, яка нехтувала своїми функціональними призначеннями й порушувала соціовікову динаміку. В українському селі було встановлено неписаний віковий ценз вступу до шлюбу.

У різних регіонах дореволюційної України соціалізаційна підготовка до шлюбу була справою не лише юнацтва, його батьків і родичів, але й усієї сільської громади. Звичаєве право обмежувало укладання нерівних шлюбів між багатими та бідними. І багаті і бідні неохоче віддавали дітей за нерівного. До XVI ст. домінував громадянський шлюб, але з дотриманням усіх весільних звичаїв. У 1744 р. Синод руської православної церкви затвердив указ, у відповідності з яким шлюб набував чинності лише після вінчання.

Загальноприйнятим було входження невістки у сім'ю чоловіка. Але в окремих випадках, зважаючи на бідність, йшли у прийми чоловіки. Практикувалося приймацтво за бажанням, волею батьків та за запрошенням. Положення зятя було подібним до найманого працівника, з нерівними правами у сім'ї. Ставлення сільської громади до такого зятя було здебільшого зневажливим. Але інколи у зяті запрошували за відсутності хазяїна сім'ї. Приймацтво за бажанням та за запрошенням безперешкодно схвалювалося громадою.

Шлюб був різновидом договору, який укладався усно, а з XVIII ст. письмово, виходячи з наявності права на земельну власність. Наречена приносила у родину чоловіка придане (посаг). До нього входили скриня (постіль, одяг, білизна), інколи худоба (худоба, земля, гроші). В історичному минулому сімейно-шлюбні відносини регламентувалися офіційно кодифікованими Литовськими статутами й Магдебурзьким правом, а також народним звичаєвим правом. Слід підкреслити, що розгляд сімейних справ перебував у компетенції світських, а не духовних судів.

Поступово демократизація сімейно-шлюбних відносин в Україні зумовила послаблення дії консерватизму традиційних норм, на яких раніше трималася стабільність інституту сім'ї, що, в свою чергу, спричинило певний вплив на динаміку та вектори розвитку звичаєвого права.

За нових соціально-економічних і культурних умов змінюється і весільна обрядність, хоча її основа залишається традиційною. Власне весілля відбувається нині у скороченому вигляді, зберігаючи, однак, основні традиційні обрядові дії: запросини гостей, зустріч молодих, гостина, ділення короваю, обдаровування наречених, символічна посвята дівчини у жіноцтво.

Весільний ритуал українців і нині здійснює різноманітні функції - санкціонуючі, релігійно-магічні, демонстративно-символічні, ігрові та ін. Відмінності в сучасній весільній обрядовості спостерігаються переважно в деталях ритуально-функціональної структури (окремих особливостях однотипних ритуальних акцій, їх символічної атрибутики, термінології).

Структура сучасного українського весілля залишається традиційною і поділяється на цикли. Кожний цикл складається з обрядів, більшість з яких у другій половині ХХ ст. поступово втрачають релігійно-магічний зміст, санкціонуючу значимість, перетворюються в розважально-ігрові дії проведення сучасного сільського весілля, хоча весільний ритуал як форма укладання шлюбу не втратив свого значення.

Обов'язковою обрядовою дією, яка збереглася й досі, було прощання жениха і нареченої зі своєю свободою, акт їх відокремлення від несімейної групи молоді. Церковне вінчання, як і раніше, проводять іноді в один день з весіллям, іноді заздалегідь, але воно не є головною дією шлюбу. Обов'язковим є гучне гуляння, в процесі якого відбувався обряд дарування, поділ весільного короваю тощо.

У підрозділі 3.2 "Домінанти традиційної родинно-побутової звичаєвості в Україні" дисертант характеризує традиційну родинно-побутову звичаєвість як вагомий показник духовної та фізичної живучості, цивілізованості й культурної витривалості нашого народу. Наголошується на особливій ролі старшого покоління української родини у переданні молоді набутого від пращурів багатющого досвіду народних традицій, звичаїв, обрядів, стереотипів побутової поведінки.

В Україні до кінця ХІХ ст. звичаєве право було основним засобом регулювання суспільних відносин, особливо у родинному побуті, поступаючись згодом законам цивільного та сімейного права.

Соціальні функції інституту сім'ї полягають у продовженні людського роду, вихованні дітей, передачі наступним поколінням багатогранного соціокультурного досвіду, трудових вмінь та навичок, підготовці молоді до самостійного родинного життя. Сільська громада також активно прилучалася до виховання дитини у сім'ї. Вагому роль у цій справі і зараз виконує кумівство - традиційний народний звичай обрання для новонародженої дитини "других батьків", її опікунів і покровителів.

Концентрованим втілення колективістської свідомості української сільської громади виступає звичай толоки - здійснення одноразової праці без оплати, за частування. Толокою обробляли землю впродовж усієї історії України, причому особливо допомагали вдовам (обряд "Вдовиного плугу"). Допоки після Благовіщення гуртом не оброблялася земля у вдів, сиріт та немічних, ніхто не зважувався рихлити власний огород. Ті, хто порушував звичаєве право, наражалися на виключення з сільської спілки, а отже, позбавлення колективної взаємодопомоги. Гуртом збирали також подання "на погоріле" односельцям та мешканцям сусідніх сел. Допоки зводилася нова оселя, сусіди приймали й годували побиту горем родину.

Важливу роль у громадському житті села відігравав місцевий храм, відвідування якого вважалося обов'язком кожного християнина. Важливим компонентом народної звичаєвості було спільне святкування традиційних релігійних та народних календарних свят. Зручним місцем для селянських зборів була також корчма, в якій укладалися різні усні угоди, які скріплювалися рукобиттям та могоричем.

Важливе місце у системі сімейно-шлюбного права в Україні посідав інститут віна. За прадавнім звичаєм, пізніше узаконеним Литовським статутом, наречений перед весіллям знайомив свою наречену з так званим віновим записом. Інакше це називалося "вінувати жінку" або "оправити віно". Вінована жінка у майновому відношенні ставала відносно незалежною, могла вільно розпоряджатися своїм віном як за життя чоловіка, так і після його смерті, до того часу, поки його спадкоємці не сплачували їй всю суму, визначену у віновому записі.

У наш урбанізований вік люди також не відмовляються від елементів містицизму та надання багатьом традиціям, обрядам і звичаям особливої святості, насамперед, від їх поцінування та додержання. У багатьох випадках важливого значення набувають родинні реліквії, мистецькі вироби, навіть суто побутові предмети. Українські родини намагаються передавати від покоління до покоління ікони, якими благословляли їх до шлюбу їхні батьки, рушники, що були своєрідними оберегами сімейного затишку, весільний одяг. Сьогодні до цього долучається сорочечка немовляти, волоссячко з перших пострижин тощо.

На завершення у підрозділі робиться висновок, що традиційні домінанти родинно-побутової звичаєвості в Україні формувалися упродовж тривалої історії етнокультурного розвитку нашого народу й зберігають свій вплив і донині. Сутнісними рисами зазначеного явища є: 1) домінування принципу корпоративності - належності індивіда до соціальної групи з властивою їй взаємовиручкою та взаємодопомогою у праці і побуті; 2) регулярне відвідування храму - важливого осередку громадського життя; 3) вагоме місце традицій родинної етнопедагогіки у вихованні дітей; 4) чітка статевовікова диференціація без дискримінації на статеву належність, майнове забезпечення жінки на випадок смерті чоловіка й потужний вплив жінки на перебіг родинних справ; 5) суспільно висока значущість звичаїв та обрядів, пов'язаних з весіллям, народженням дитини, завершенням життєвого шляху людини.

Підрозділ 3.3 "Звичаєві традиції в календарно-обрядовій культурі українців" розкриває звичаєві традиції у зазначеній сфері культури як складний етнофольклорний комплекс, в якому поєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високоестетичні традиції та пережиткові ритуали.

Всі календарні звичаї і обряди українців узгоджуються з річним літургічним циклом православної церкви, в обрядовій практиці якої домінують дванадесяті свята і пости. Проте головною змістовною основою "побутових святців" є трудовий сільськогосподарський календар хлібороба. Під християнською оболонкою багато елементів слов'янсько-язичницької звичаєвої сфери культури продовжували розвиватися, збагачуючись новими деталями, й окремі з них майже у незмінному вигляді дійшли до ХХІ ст.

Зимовий цикл календарних свят розпочинається 4 грудня н.ст. відзначенням свята Введення у храм Пресвятої Богородиці (Третьої Пречистої). З цією датою пов'язано багато народних прикмет, прогнозів та звичаїв. Народні введенські прислів'я втілюють прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити характер чергової зими та її вплив на наступний врожай: "Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде", "Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави". Характерним звичаєм даного свята і досі є прихід першого гостя - "полазника" як щаслива (або нещаслива) прикмета. Практичне призначення звичаєвого забарвлення цього та інших зимових свят стосується успішності всього селянського господарства. Звичаї та обряди мали відкрити господарю майбутнє, захистити від біди, принести добробут і щастя його родині.

Залишки звичаю закликання успіху бачимо у сучасних календарних святах: посівальництво на Новий рік, святкування Різдва Христового, Масляниця, Лоскотавчині проводи, проводи на полонину та ін.

Весняний обрядовий фольклор відображає оптимістичний стан людської душі. Пісні, хороводи, ігри утворювали специфічну обрядовість з властивим їй характером магічного дійства. Справжніми мистецькими шедеврами правомірно вважати прадавні веснянки і хороводи, ритуалізоване імітування збирання льону, орання поля, замовини парубків, супроводжувані заклинальним співом.

У Розділі ІV "Вплив звичаєвого права на розвиток української художньої культури" аналізуються особливості відображення звичаєвого права у міфотворчості, усній народній творчості та в мистецьких творах. У підрозділі 4.1 "Відлуння міфології в звичаєвій культурі українців" зазначається, що століття бездержавності, боротьба за національне самоствердження й ідея опору "мирному розчиненню" у національному полі дужчих сусідів зробили "прагнення міфу" невід'ємною частиною української суспільної думки, а міфотворчість - самобутнім літературно-мистецьким жанром. Процеси міфотворчості сприяють задоволенню потреби української людини в усвідомленні своєї смислової єдності зі світом й прагненню розібратися в ідейно-естетичних засадах свого соціокультурного буття.

Класик української літератури І. Нечуй-Левицький в якості най характернішої риси стародавніх міфів нашого народу вказує на їх наближеність до рідної природи. З глибинних джерел романтики українського фольклору черпали літературне натхнення М.Коцюбинський і Леся Українка. 1911 р. ознаменувався двома спорідненими за філософським осмисленням світу творами. У повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків" відобразилися звичаї, мораль і перекази гуцулів. Драма "Лісова пісня" Лесі Українки пронизана міфологічними персонажами, які виступали своєрідним інформаційним кодом, що матеріалізувався у звичаєво-обрядовій сфері культури, піснях і танцях тощо. Сучасна українська письменниця і філософ О. Забужко аналізує архетип кобзаря, йменуючи його деміургом національного міфологічного космосу, детально досліджує також природу шевченкових сексуальних образів.

Узагальнення художнього досвіду побутування міфологічних елементів у звичаєвій культурі українців приводить до висновку, що їхньою характерною рисою є практична спрямованість, осмислення специфіки поцейбічного та потойбічного світів у всьому розмаїтті їх зв'язків. Джерелом народної міфотворчості виступає багатюща народна фантазія, спрямована на пошук життєвої правди не в голій абстракції, а в органічному взаємозв'язку з цінностями багатовікової моральної та естетичної культури українського народу. Художня література у системі духовної культури органічно пов'язана з міфотворчістю. Опосередковуючою ланкою у цьому зв'язку виступають історично складені звичаї і обряди.

У підрозділі 4.2. "Втілення звичаєвого права в усній народній творчості" дисертантом зазначається, що народні прислів'я і приказки є концентрованим втіленням етнокультурної специфіки ментального світогляду, ціннісних орієнтацій, історико-культурного та господарського досвіду. У цьому компонентові усної народної творчості відбиваються спостережливість, допитливість, дотепність і творча сила народ. Останні лаконічно фіксуються мудрими висловлюваннями ("Як дбаєш, так і маєш", "Вік живи - вік учись"), в образно-метафоричній формі ("Яке коріння, таке й насіння", "Бур'ян росте і без поливу").

Ці влучні й красномовні вербальні формули було покладено в основу принципів вітчизняного звичаєвого права. Вони неодноразово спостерігаються у текстах "Руської правди": "холопу на правду не вилазити" (невільна людина не може бути свідком); "в холопі і в робі віри нетуть"; "не будеть ли татя (злодія), то по сліду женуть", "убиють во пса місто" та ін. Ними активно керувалася судочинна мережа, починаючи з достатутової доби. Досить високим рівнем правничої культури позначено настанови, як-от: "кождий винний не отказуєть у праве" (хто почуває свою вину, той ухиляється від суду); "годная реч вижу врядникову правдивим") тощо.

Найбільш змістовні та влучні правничо-звичаєві вислови, які закріплювалися у народній пам'яті й набули застосування у громадському побуті. Оздоблюючись римованою поетичною формою, вони нерідко трансформувалися у народні приказки. Вони, у свою чергу, покладалися в основу принципів звичаєво-правової культури нашого народу. Наприклад, у приказці "ліпше - моє, неже - ваше" констатується домінування індивідуального права над громадським, колективним. Специфіку індивідуального права власності висловлено у приказках: "своя хата - своя й правда", "я на своїм такий самий дідич, як пан на своїм". Приказка "правда не втоне у воді, не згорить в огні" вживалася у суді для обґрунтування доказу "муки" гарячим залізом і водою. Приказка "копа переможе й попа" є притаманною добі побутування копного народного суду. Звичаєві вербальні стереотипи, як-от: "всі за одного, один за всіх", "хто став у ряду, держи й біду", "кожному шкода не мила" втілюють правничі механізми копного суду: кругову поруку, участь у розшуку злочинця й т. ін. Формула "наше - не наше, але й не ваше", висловлювана у суді позваним проти недоведених претензій позивача, згодом перетворюється у народну приказку. Приказка "коваль согрішив, а шевця повісили" пов'язана з народним тлумаченням судової помилки. Настанови типу "карай, та назад оглядайся", "винного двома батогами не б'ють" стосуються принципу відповідності розміру кари ступеневі вини, а також принципу милосердя, іманентною діяльності народних копних та козацьких судів. Приказку "чия шкода, того й гріх" було пов'язано з доведенням вини того, хто заподіяв шкоду. Нарешті, народна мудрість "силою не дають, силою однімають" або "силою одняти - однімеш, а дати - не даси" втілився принцип домінування права над грубою фізичною силою.

Зазначені стереотипи сприяли закріпленню звичаєвого права у суспільній свідомості й наданню його нормам силу необхідної чинності. Слід особливо підкреслити піднесення на належний рівень українським звичаєвим правом виховного статусу батька і матери у родинній педагогіці. Незаперечним поставало слово батька для сина або дочки ("Не послухаєш тата, послухаєш ката").

У повсякденному спілкуванні слова "батько" і "мати" вимовлялися надзвичайно шанобливо, а з їхніми образами асоціюються ідеали добра, правди і справедливості ("Тільки в світі правди, що рідний отець і мати").

У заключному підрозділі 4.3 "Способи відображення звичаєвого права в мистецьких творах" аналізується специфіка втілення звичаєвого права у витворах мистецтва.

Традиційна обрядовість та народна звичаєвість утворюють потужний пласт художньої творчості народу неоціненного навчально-практичного, виховного емоційно-психологічного значення. В них органічно переплітаються аспекти філософського осмислення світу, глибокої символічності, пісенного й поетичного мистецтва. Наприклад, старовинне українське весілля являє собою своєрідний синтез драматичного дійства, поезії, пісні, танцю та декоративної ужитковості. Воно привернуло увагу багатьох художників своєю композиційною довершеністю, яскравістю фольклорної насиченості й високим естетизмом. Вершинами жанрової малярської творчості правомірно вважають картини: ("Старости" Т. Шевченка, "Свати" М. Пимоненка, "Сватання" І. Їжакевича. Символіка весільного короваю як сутнісного атрибута цього родинного свята майстерно втілена у картині "Весільний коровай" В. Патика. Класичною є художня інтерпретація сучасного сільського весілля в картині "Весілля" Народного художника Радянського Союзу і України Т. Яблонської.

Важливе місце у сюжетних лініях жанрової народної картини відводиться специфіці питанням взаємин між жіночим і чоловічим у життєдіяльності української сім'ї (парубок - дівчина, чоловік - дружина), феноменові єдності й непорушності козацького роду пращурів, батьків і дітей).

Самобутнім втіленням звичаєвої культури українського народу стала жанрова народна картина "Козак Мамай" (друга половина ХVІІІ - ХІХ ст.). Вільне козацьке життя у той час вже відійшло у сферу легенд, а Запорізька Січ перестала існувати. Зображення "мамаїв" набули значення своєрідних "пам'ятників невідомому козакові". Фігура козака уособлювала козацтво, яке разом з пригнобленим народом піднялося на боротьбу. У ряді випадків елементи композиції пов'язані з особливостями козацького поховального ритуалу: спис з прапорцем втикалися у землю на могилі козака, штоф і чарка клалися в могилу, хоча у похід їх, як правило, не брали. Лук, стріли та інші предмети козацького вжитку невідомими художниками відтворювалися з великою точністю.