Історичні закономірності художнього процесу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІСТОРИЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ХУДОЖНЬОГО ПРОЦЕСУ

Зміст

1. Історична типологія мистецтва

2. Первісне мистецтво

3. Мистецтво Стародавнього Сходу

4. Античне мистецтво

5. Мистецтво європейського середньовіччя

6. Мистецтво Відродження

7. Основні мистецькі напрями Нового часу

8. Мистецтво модерну та постмодерну

Список використаної літератури

1. Історична типологія мистецтва

Мистецтво як соціокультурний феномен має тривалу історію розвитку, початок якого датується добою первісності і триває і по теперішній час. Цей процес не варто розглядати як виключно прогресивний через те, що періоди розвитку мистецтва не мають стовідсоткового співпадіння із розвитком суспільства. Кожний момент існування людства супроводжується появою різноманітних форм мистецьких практик, які обґрунтовуються в естетичному досвіді людини. Процес розвитку мистецтва пов'язаний з відкриттям нових сфер, які починають естетично та художньо пророблятись. Можна сказати, що розвиток горизонту мистецьких практик відбувається повсякчасно. Виникнення нових технічних надбань часто-густо трансформує існуючі види мистецтва та впливає на створення нових художніх проявів. Такими є комп'ютерна графіка та ін..

Взаємозв'язок елементів суспільно-історичної практики та естетичного досвіду суспільства дає можливість поділяти історію мистецтва відповідно до історичних епох розвитку людини. Основними поняттями, які використовуються при історичній типології мистецтва є художня епоха, художній напрям, художній метод і художній стиль. Найбільш масштабним в історії мистецтва є поняття художня епоха.

Художня епоха - це конкретно-історичний етап розвитку мистецтва, який співпадає з віхою у розвитку людства, наділений певним типом виробництва, внаслідок чого досягається єдність духовної та матеріальної діяльності.

Для кожної епохи притаманна певна картина світу, яка складається з філософських, релігійних, політичних ідей, наукових уявлень, етичних норм, естетичних принципів, які і відрізняють одну епоху від іншої. Прикладом художніх епох є доба первісності, античність, доба Середньовіччя, доба Відродження, доба Нового часу і т.п.

Сучасний вітчизняний дослідник Валентина Панченко визначає художній напрям або художню течію як конкретно-історичний тип розвитку мистецтва, пов'язаний з певним напрямом суспільного духовного руху, в основі якого є певна концепція світу і людини. Художній напрям має світоглядний характер, він вбирає у себе ідеологію творчості, ставлення митця до дійсності та мистецтва. Прикладами художніх напрямів є імпресіонізм, символізм, реалізм, сентименталізм, кубізм і т.п.

Художній метод - це певна усвідомлена і раціонально визначена система відбору художніх принципів, засобів та прийомів, яка регулює процес художнього перетворення життєвого матеріалу на художній образ в мистецькому творі.

Структура мистецтва включає в себе такі етапи, як: пізнання життя, його оцінювання, перетворення життєвого досвіду і втілення його у знаковій формі. Саме ці компоненти і є складовими художнього методу. Художній метод визначає характер системи цінностей і той спосіб, завдяки якому відбувається втілення базисної установки. Можна казати про художній метод класицизму, романтизму, символізму і т.д.

Художній метод - це не довільний принцип відбору та узагальнення явищ дійсності, а історично зумовлений осмисленням її у світлі тих основних питань, які постають перед мистецтвом на кожному новому етапі її його розвитку.

Художній стиль - це система образів, засобів виразності, принципів формоутворень, методів, яка притаманна певному історичному періоду, певному національному мистецтву або творчості окремого митця.

Поняття метод і індивідуальний стиль співвідносяться між собою як рід та вид. Взаємодія між методом та стилем може мати кілька аспектів, насамперед можлива багатоманітність стилів у рамках одного творчого методу. По-друге, стильова єдність можлива лише у межах одного методу. Навіть зовнішня спільність творів, які написані в одному методі, не відносяться до одного стилю.

Стилі в мистецтві знаходяться в процесі розвитку, змішення та протидії. В одну й ту саму історичну добу існують одночасно декілька стилів.

Розрізняють такі ступені художнього стилю: "манера", "власне стиль" ("досконалий стиль"), "великий стиль", що можуть інтерпретуватися як рівні індивідуальної майстерності митця, або як ступені художнього розвитку певної цивілізації, історичного проміжку. Термін "стиль" позначає тотальні художні спільності (романіка, готика, Відродження, бароко тощо), індивідуальні особливості творчості, один або усі рівні стильової єдності (манера, досконалий стиль, великий стиль).

В історії мистецтва варто розрізняти поняття "манера доби" та "високий стиль". Манера доби - особливості певного історичного періоду, що присутні у всіх творах, котрі виникли у цей час. Високий стиль - стиль, у якому об'єктивуються значущі духовні змісти.

Історія мистецтва не є константно змінною. В процесі виникнення нових мистецьких творів нерозривним є поєднання художнього новаторства, художньої традиції та художньої спадкоємності.

Художня спадкоємність - це внутрішня тенденція розвитку мистецтва, яка передбачає збереження попередніх художніх надбань. Спадкоємність проявляється насамперед у зв'язку між новим і старим у мистецтві, де все новоутворене не відкидає історичну традицію.

Художня традиція - це механізм суспільної комунікації в рамках художнього твору, основою якого є збереження культурного досвіду.

Наявність традицій у мистецтві є запорукою існування та побутування культури і мистецтва. Художня спадкоємність демонструє результат взаємодії з художніми традиціями минулого. Ступінь засвоєння традицій може бути найрізноманітнішим - від повного прийняття і відтворення до заперечення і відторгнення.

Художнє новаторство - це суттєва зміна мистецтва, яка сприяє збільшенню виразних засобів, поглибленню та розвитку художньої концепції, розширенню сенсу життя.

Новаторство - зміна, що веде мистецтво по шляху прогресу, що сприяє підвищенню художньо-концептуальний можливостей твору. Проте найяскравіше новаторство спирається на традицію, навіть тоді, коли створюється дещо кардинально протилежне до попередньої етапу. Художнє новаторство має відповідати запитам свого часу, проте його значимість усвідомлюється лише у порівнянні з високими зразками і набутками попередньої традиції.

2. Первісне мистецтво

Найдавнішим періодом розвитку мистецтва є доба первісності. Проте віднести зображально-наслідувальну діяльність до мистецтва можна з деякими зауваженнями. Насамперед, особливістю даного періоду естетичної діяльності є її утилітарно-практичний характер. Зображення на скелі, виготовлення та оздоблювання різноманітними малюнками знарядь праці, ритуальні танці, спів чи гра на перших ударних інструментах мала чітко визначену практичну функцію. Метою створення цих "мистецьких творів" була насамперед не естетична функція як самоцінність, а задоволення з їх допомогою первинних потреб. Наприклад, наскальні малюнки, які зображували сцени полювання, мали притягувати і наближати відмінний результат наступних полювань. Гра на ударних інструментах виконувала сигнальну функцію, здійснювали передачу інформації між різними групами людей - членами одного роду, племені і т.п.

Мистецькі прояви невіддільні в добу первісності від магічного, ритуального компоненту, який залежав від світоглядних установок тогочасної людської істоти. Досліджуючи аборигенів Австралії, англійський етнограф Фредерік Роуз зазначав, що жителі Грут-Айленда переконані у зростанні ефективності списа чи іншої зброї після нанесення на неї певного візерунка. В час, коли тривалість людського життя обмежувалась чотирма десятками років і нагальною проблемою було продовження роду - панував матріархат. Фігурки неолітичних Венер уособлювали культ матері-прародительки, виступали у якості оберегів продовження роду.

Залежність людей первісної доби від тварин, від вдалого полювання, яке надавало племені і їжу, і матеріал для побутових знарядь, для виготовлення одягу, сприяла вивченню тварин. Накопичені знання втілювались у зображеннях, які свідчили про фіксацію отриманого образу, про виділення його з калейдоскопічного навколишнього світу. При зображенні людини панувала схематичність, умовність, нарис здійснювався начебто кількома штрихами, проте змалювання тварин вражало своєю реалістичністю, досконалістю та достовірністю.

З одного боку схематичне зображення людини могло свідчити про недостатньо розвинене її самоусвідомлення та самоідентифікацію. Проте, з іншого, подібний тип змалювання міг бути пов'язаний з міфологічними уявленнями людини, з певними табу, з релігійними переконаннями.

Первісне мистецтво мало синкретичний характер. В ньому поєднувались риси утилітарні та естетичні. Виникнення соціального простору в епоху варварства було пов'язане з першими архітектурними зразками - це і дольмени, і стовпи, і кургани і т.п. В цьому проявлялось намагання людини відокремитись від фізичного навколишнього світу. Важливим кроком стало виникнення ужиткового мистецтва, яке стало можливим після освоєння людиною глини. Функціональність кераміки несла у собі і власне естетичне начало, коли розписний посуд надавав можливість втілити те, яким чином людина узагальнює життєві враження.

Первісне мистецтво характеризувалось яскраво забарвленим міфологічним світоглядом, який здійснюючи персоніфікацію явищ фізичного світу, опирався при їх змалюванні на антропоморфність. Міфи породили чисельну кількість образів, сюжетів, що стали основою для багатьох художніх творів.

Вплив релігійних вірувань на первісне мистецтво можна спостерігати на прикладі створення моаі - кам'яних статуй, виготовлених зі спресованого вулканічного попелу на острові Пасхі. Всі моаі вирізані з єдиного шматка каменю, вага їх близько 20 тон, висота більше ніж 6 метрів і всі статуї (окрім семи) дивляться углиб острова. Приблизний час їх створення - XI століття. Жителі острова переконані, що статуї несуть у собі надприродну силу предків їх клану (ману), концентрація якої призводила до процвітання. Також моаі могли бути уособленнями померлих предків та надавати силу вождям, а також бути символами кланів.

мистецтво стиль модерн античний

3. Мистецтво Стародавнього Сходу

У IV тис. до н.е. виникають найдавніші цивілізації, культура яких стрімко зростає, мистецтво поступово починає відокремлюватись в окрему галузь людської діяльності. В межах розвитку суспільств Стародавнього Сходу можна спостерігати процес поступового вивільнення художніх проявів від практичних потреб, відхід від синкретичної єдності мистецтва, поділу його на різні види. Особливого значення та бурхливого розвитку здобувають такі види мистецтва, як архітектура, скульптура та живопис. Виникає різножанрова література - від повчальної до ліричної. В повсякденному житті та в сакрально-ритуальних діях розвивається музика, виникають перші зародки театралізованих вистав.

Культура давньосхідних цивілізацій, а саме Месопотамії, Єгипту була досить консервативною та канонічною. Здебільшого мистецькі прояви в рамках цих культур підпорядковувались релігійній ідеології, що зумовлювало наслідувально-незмінну традиційність в обранні змісту і форм творів. Культове значення мали храми, піраміди, зікурати, обеліски, статуї та їх розпис.

Мистецтво стародавніх цивілізацій досягло значних успіхів у художньому пізнанні світу. Естетичне ставлення людини до дійсності було пов'язане з обожненням сил природи та тварин. Образ людини був пов'язаний насамперед з прославленням верховного правителя, який спочатку змальовувався у "ідеальному", зразковому вигляді, проте згодом починає набувати реалістичних рис зображення.

Характерною рисою зображальних мистецтв стає розробка канонів - обов'язкових норм побудови художнього зображення. Виникнення канонів було пов'язане з відносно повільним історичним і художнім розвитком, з необхідністю закріпити отримані досягнення в зображенні людського тіла і знайдених композиційних рішень. Канонічним для давньосхідних культур є зображення людини - плечі та очі - прямо, ноги та голова у профіль, різномасштабність при змалюванні представників різних соціальних станів. Мистецтво в цілому було пов'язане з законами ремісничого виробництва. Наприклад, у хорсабадському палаці (Ассірія) довгі стрічки рельєфів висотою у людський зріст займали близько 6000 кв. м. Дослідники були переконані, що існували певні трафарети, на які художники наносили загальні контури зображення, в той час як учні та помічники копіювали окремі сцени та виконували деталі композиції.

Було пророблено розуміння пластичної форми, композиції та ритму. Митці стародавнього світу почали зображати події у взаємозв'язку та єдності. В ассірійському мистецтві IX ст. до н.е. превалюють простота та чіткість. В рельєфах відображається знання людської анатомії. Сюжетами постають сцени мисливства, події придворного життя та почесних прийомів, які з протокольною чіткістю відображають найдрібніші деталі побуту.

В монументальних спорудах Месопотамії, форми яких наближалися до кубічних, було вироблено розуміння архітектурної маси та її поділу. Важливим досягненням стало застосування зводу, що відкривало нові можливості для просторових рішень. Шумерійці створили зікурат - культову архітектурну ступінчасту башту з сирця, яка зводилась біля храму головного божества. На верхівці зікурата, де ймовірно здійснювались релігійні містерії, знаходилось "житло богів" - невелике приміщення. Внутрішнього простору в зікураті майже не було. Основними рисами була масивність, простота форм, ясність пропорцій.

Мистецтво в культурі Стародавнього Єгипту здобуває значних досягнень - це і прийоми наглядної розповіді, яка має строго прораховану побудову дії, і створення реалістичного скульптурного портрету. Канонічність зображення, найбільш характерна саме для єгипетської цивілізації, була викликана письмовими настановами для художників ("Приписи для настінного живопису і канону пропорцій), згадка про які збереглась.

Житло єгиптян будувалось з цегли та деревини, яке майже не збереглось, в той час, як гробниці - "дома вічності" - стали першими кам'яними спорудами. Першими гробницями були мастаба, згодом з'явились східчасті піраміди та піраміди у "класичному" їх вигляді

Єгипетські статуї створювались згідно традиційному канону - однакові, непорушні, застиглі пози, велич та спокій і умовна кольоровість (чоловічі фігури пофарбовані у червоно-коричневий колір, а жіночі - в жовтий, волосся у всіх чорне, а одяг - білий). Реалістичні риси зображення з'являються в епоху Нового царства, коли відбувається відхід від канону і створюються скульптурні портрети Ехнатона та Нефертіті.

Важливим фактором розвитку мистецтва стало виникнення писемності, яка сприяла створенню літературних творів. Це "Тексти пірамід", "Спор Гора з Сетом", "Бесіди розчарованого зі своєю душею" в яких розкриваються особливості міфологічного, художнього світобачення.

4. Античне мистецтво

Мистецтво Давньої Греції, яке відіграло важливу роль у розвитку європейської культури, було визначено історичним і суспільним розвитком, який відрізнявся від давньосхідних народів. Становлення античного мистецтв, початок якого датується VII-VI ст. до н.е., формувалось під впливом художніх проявів різноманітних культур - сусідів та завойовників.

Грецьке мистецтво було тісно пов'язане з міфологією. Характерною рисою міфологічних основ античного мистецтва є її антропоморфізм. Саме зацікавленість у людині відрізняло грецьку міфологію від міфологічних поглядів інших народів та сприяло розвитку мистецтва. З розвитком античного суспільства космогонічні погляди відходили у міфології на другий план.

Міфологічні сюжети пронизують перші твори давньогрецького епосу - поеми Гомера "Іліада" та "Одіссея", на основі міфів формуються перші "класичні" трагедії Есхіла ("Перси", трилогії "Прометей" та "Орестея"), Софокла ("Цар Едіп", "Аякс", "Антігона", "Електра") та Еврипіда ("Алкеста", "Іпполіт", "Іфігенія в Авліді", "Геракл"). Виникає явище античного театру, який стає невід'ємною частиною полісного життя. Гесіод у своєму творі "Теогонія" зводить до єдиної системи розгалужені епічні сказання про богів, пов'язує їх в єдине генеалогічне древо від Хаосу до нащадків Зевса, а в поемі "Праці і дні" розкриває особливості організації грецького суспільства. Поема насичена різноманітними проявами грецького фольклору (байками, міфами, прислів'ями, прикметами), автор ретельно змальовує особливості робіт землевласника, мореплавця.

Важливою складовою грецького мистецтва була архітектура. Від давньосхідних попередників її відрізняла простота та ясна прозорість форм. Грецьке храмове будівництво яскраво відображало ідеї демосу. Храм був центром важливих соціальних подій громадян полісу, у ньому містилась суспільна скарбниця та художні надбання, він уособлював ідею єдності та величі античного міста. На площі перед храмом здійснювались народні зібрання та святкування. Класичним зразком храму став периптер, що мав прямокутну будову і був оточений з усіх боків колонадою. Ордерна система (ордер - порядок, стрій) визначала порядок співвідношення та розташування колон та антаблемента, які визначали загальний метод побудови, проте конкретне рішення мало творчий характер і залежало від коректних задач будівництва, довкілля та інших будівель архітектурного ансамблю. Основними ордерами були - доричний, іонічний, коринфський.

Крім храмів в IV ст. до н.е. в монументальній архітектурі значного поширення здобувають будівництво театрів, палестр, гімнасієв, булевтерій, а також споруд, присвячених возвеличенню реальної особистості, як наприклад усипальниця правителя Карій Мавсола.

Значний розвиток виробів прикладного мистецтва, а саме грецької кераміки, був викликаний розвитком заморської торгівлі. Вази вкривались художнім розписом і нерідко в наш час є одним з джерел знань про мистецтво Древньої Греції. Картини побуту, міфологічні сюжети, тварини, кораблі, одяг, зброя, музичний інструментарій - все це і багато іншого змальовували при розписі керамічних творів. Нерідко твори мали кілька відміток про авторство - гончара та живописця, який розписував вазу.

Грецькі скульптори та живописці поступово відійшли від єгипетських принципів зображення, були відкриті природні форми та ракурси. Яскравим прикладом розвитку скульптури стала еволюція куроса - оголена фігура героя, згодом воїна. Від їх появи у VII сторіччі та до кінця VI сторіччя до н.е. зберігався фронтальний, симетричний та нерухомий стрій цих статуй, які начебто випадали з реального життя. Проте вже в середині VI ст. до н.е. пропорції тіл стали більш вірними, намагання надати виразність обличчю призвела до так званої "архаїчної посмішки". Справжнім злетом у період грецької класики стали роботи скульпторів Мирона, Філія і Поліклета. Основною художньою задачею постає зображення людини у цілісному і єдиному русі - ясна гармонія тіла, пропорційність, реалістичність та життєвість у скульптурних композиціях. Проте індивідуалізація образів ще не входила в коло інтересів грецьких скульпторів, здебільшого втілювалась ідея узагальнення. Втілені у бронзі та мармурі образи скульптора Лісіппа розкривають потяг автора до розкриття характерно-виразного, а не ідеально - досконалого у людині. Виникає інтерес до особистісного сприйняття, прагнення передати власне емоційне ставлення до зображуваного. Значна кількість грецьких скульптурних зразків була втрачена і до наших часів вони дійшли завдячуючи римським копіям.

Мистецтво Стародавнього Риму було результатом творчої діяльності не лише римлян, воно формувалось в результаті взаємодії італійських племен, в першу чергу етрусків, з грецьким мистецтвом. Етруські племена населяли територію майбутнього Риму з I тис. до н.е. Власне історія культури Стародавнього Риму поділяється на три періоди: монархія - 753 - 509 рр. до н.е., республіка - 509 - 29 рр. до н.е., імперія - 29 р. до н.е. - 476 р. н.е..

Світосприйняття римлян менш опоетизоване, порівняно з грецьким, мало практичне спрямування, що вплинуло на розвиток певних видів мистецтв, це насамперед надзвичайна важливість офіційної громадянської архітектури, визначальна роль у скульптурі індивідуального портрету, історичного-розповідного характеру живописного рельєфу.

В культурі Риму значення міфології у суспільстві було значно меншим, ніж у Греції, і замість храмів, у римській архітектурі переважно будувались споруди, які передавали могутність римської держави: форуми, амфітеатри, базиліки, палаци, вілли, колони, ростри. Власне сутнісною рисою було збудування тріумфальних арок, арочний принцип застосовувався у будівництві мостів, акведуків. Визначальну роль для розвитку культури Риму мали інженерні наукові досягнення, завдячуючи яким до нашого часу залишилась значна кількість мистецьких творів.

Основою для нових архітектурних рішень стало застосування нового будівного матеріалу - римського бетону, який складався з вапнякового розчину, вулканічного піску та щебеню і значно здешевив процес будівництва.

Ще одним зі значних досягнень давнього Риму є скульптурним портрет, який передавав зовнішність моделі. Така тенденція виникла внаслідок етруського звичаю зображати на поховальній урні померлого, нести у поховальній процесії воскові зображення предків, а також у більш пізній практиці знімати посмертні маски. Скульптурні портрети прагнули відтворити зовнішність "без прикрас" та ідеалізації. Обличчя прагнули оживити мімікою, якої досягали внаслідок застосування світлотіньових контрастів, підкреслення асиметричних елементів, використовували нахили та оберти, які сприяли ускладненню сприйняття та необхідності розгляду скульптурного портрету з декількох позицій.

В розвитку римського живопису було здійснено значне розширення принципів грецького мистецтва. Настінний розпис включав в себе не лише міфологічні сюжети, згодом вони стали доповнюватись натюрмортами, невеликими пейзажами та побутовими сценами. Характерними були гірлянди з квітів та листя, намальовані на білому фоні. Широко також застосовувалась фреска. На більш розвиненому рівні постають проблеми передачі руху, змінюються та збагачуються композиційні принципи, вибір кольорів, особливості перспективи, здійснювались спроби передачі простору.

В культурі Риму значне місце посідало ораторське мистецтво, розвиток якого був пов'язаний з філософією, історією, поетикою. Літературні досягнення римської культури були пов'язані з іменами Вергілія ("Енеїда", зразок героїчного епосу), Тіта Лукреція Кара ("Про природу речей", філософський твір, написаний в поетичній формі), авторів римської драми "тогати" - Еннія, Пакувія та Акція. Визначним представником "золотого віку" римської літератури була поезія Квінта Горація Флакка. Серед його творів, які збереглись до нашого часу - це збірка віршів "Ямби" або "Еподи", дві книги сатир "Бесіди", чотири книги ліричних віршів ("Оди"), дві книги послань.

Представником ліричної поезії був Публіцій Овідій Назон, який найбільш відомий завдяки любовним елегіям та двом поемам - "Метаморфози" та "Мистецтво кохання". В поемі "Метаморфози" Овідій розкривав особливості перетворень міфів - грецьких та римських, від хаотичного стану всесвіту до перетворення Юлія Цезаря на зірку. В творчому доробку римського поета варто виокремити ще твір "Фас-ти" - наукову поему календар, який пояснював свята та священні дні Риму, особливості римського релігійного культу.

Мистецтво Стародавнього Світу справило значний вплив на розвиток сучасних культур. Досягнення у сфері науки, філософії, мистецтва стали базисом для формування європейської цивілізації та подарували світу визначні шедеври, аналогів яким й досі немає. Ще античні автори почали згадувати про визначні пам'ятки культури Ойкумени, найбільш грандіозні, технічно вражаючі. Список "семи чудес світу" змінювався та доповнювався, до нього в різні часи відносили стіни Вавилону, Пергамський вівтар Зевса, Фіви, Афіну Парфенос, Колізей та Капітолій, храм Соломона, Вавилонську вежу і т .д. Традиційний перелік включає Сади Семіраміди, храм Артеміди в Ефесі, статую Зевса в Олімпії, мавзолей в Галікарнасі, Колос на о.Родос, Александрійський маяк, єгипетські піраміди, з якого до наших часів залишились лише останні.

5. Мистецтво європейського середньовіччя

З встановленням релігійного світогляду життєстверджуючі ідеали античності змінюються на примат аскези, піднесення ідеї духовного розвитку та протиставлення його людській тілесності. Середньовічний світогляд спрямовується на пошук шляхів пізнання Бога та божественного у людині. Єдиним замовником мистецьких творів постає церква, яка починає встановлювати чіткі канони щодо їх змісту та форми. Характер мислення стає символічним за своєю природою. Твір мистецтва мав не тільки щось відображати, а й вказувати на ознаки божественного в ньому. Провідними рисами мистецьких творів стають алегоризм та символізм, які посилюючи семантичну складову твору, стали новими художніми засобами. Естетична виразність творів не розглядалась у якості самоцілі.

В добу середньовіччя поряд з церковним мистецтвом, існувало також і світське - художня література, громадянська архітектура (замки та фортеці), різноманітні види прикладного мистецтва, мініатюра у книгах світського змісту, народний епос, любовна лірика.

На відміну від доби античності, коли всі види мистецтва розвивались відносно рівномірно, в добу середньовіччя особливого значення набула архітектура, яка синтезувала та підкорила собі інші просторові мистецтва. Синтез просторових мистецтв, емоційна багатогранність образів, відчуття динаміки архітектурних форм є значним досягненням середньовічної архітектури. Значним кроком стала естетична розробка інтер'єру. В межах єдиного християнського світогляду було сформовано декілька різноманітних стилів: романський, готичний та візантійський.

Основним видом мистецтва романського стилю була архітектура, зразки якої були досить різноманітним за типами, конструктивними особливостями та декором. В романському стилі були побудовані храми, монастирі та замки.

Типові романські храми спирались на базилікальну форму (трьох (п'яти) нефове приміщення, яке перетиналось одним або двома трансептами), що мала багато варіацій ускладнення. Для зовнішнього вигляду притаманні масивність, геометричність і ясність архітектурних форм, товсті стіни ізолювали простір від довкілля. В замкових спорудах, як і в церквах, переважали аркові обрамлення вузьких вікон та дверей, яскраве внутрішнє декоративне оздоблення. Зовнішні стіни з великими зубцями оточувались ровом.

Готичне мистецтво поєднало у собі внутрішньо суперечливі віяння доби середньовіччя. Поширюється світська архітектура, представлена ратушами, приміщеннями для купецьких гільдій, замків та фортець. Проте "класичний вигляд" готика здобуває у церковному будівництві. Характерною рисою готичного стилю є каркасна система та стрілчасті арки. Внаслідок введення каркасної системи стало можливим зменшення товщі стін, зросла висота будівель та прискорились темпи будівництва. Фасад почав прикрашатися скульптурою. В готичних соборах, на відміну від романських, здійснилось поєднання внутрішнього та зовнішнього оздоблень, яке досягалось величезними вікнами, кам'яними прикрасами, контрфорсами, увінчаними пінаклями, тонким наскрізним різьбленням. Фресковий розпис романських храмів поступився місцем вітражам, які сприяли наповненню храму світлом та забарвленням у різні кольори. Готичні собори були наповнені повітрям та простором.

Готичний стиль був представлений не лише у архітектурі, він поширився також на літературу, живопис, книжкову мініатюру, скульптуру. Визначними зразками лицарського епосу стали "Пісня про Роланда", "Пісня про Нібелунгів".

В музиці закладаються передумови формування світських жанрів, які були підготовлені творчістю музикантів-жонглерів, менестрелів, які стали першими носіями світської лірики, а також власне інструментальної традиції (використовували різні духові і смичкові інструменти, арфу і т. п.). Мистецтво трубадурів і труверів, які прославляли куртуазне кохання та культ служіння прекрасній Дамі значно поширювалося по всій Європі. Під його впливом в Німеччині склалися традиції школи мінезингерів.

В архітектурі Візантії храм був основним типом будівлі, яка виконувала важливу ідейно-виховну роль. Скульптура була представлена лише рельєфом, через те, що статуї вважались ідолами. Живопис, який зайняв провідне місце в мистецтві Візантії, розвивався у трьох основних напрямках: церковна мозаїка і фреска, іконопис, книжкова мініатюра. Існував канон, який обумовлював композицію, тип фігур та обличчя, основи кольорового рішення. Зображення здебільшого мало площинний характер, пропорційність порушувалась, виразність досягалась розташуванням силуету, поєднаннями ліній та кольорів.

В культурі Візантії було створено значну кількість літературних творів різних жанрів християнського змісту, це і гімни, і хроніки, і агіографічні твори. В музичному мистецтві Візантії відбувався розвиток церковного одноголосного співу, основними жанрами якого були псалми, гімни, алілуйні пісні, канон, тропар. Виникає особлива система нотного запису - невми - знаки, які фіксували напрям руху вже відомого мотиву, фрази, або звуку та були синкретично пов'язані зі словесним текстом.

Культура Візантії вплинула на розвиток мистецтва Київської Русі, яка згодом сформувала власний стиль. Архітектура храмових споруд була майже позбавлена зовнішнього оздоблення. Зовнішня структура визначалась символом хреста. Церкви мали міцний, широкий та глибокий фундамент. Всередині стіни були яскраво оздоблені фресками, орнаментами, мозаїкою та надзвичайно поширеним для мистецтва Київської Русі іконописом.

6. Мистецтво Відродження

В культурі доби Відродження (початок XIV- остання чверть XVI ст.., в деяких країнах перші десятиліття XVII ст.) панівними стають принципи антропоцентризму та гуманізму. Світське начало починає витісняти релігійне, зберігаючи за ним лише зовнішні сюжетні мотиви, виникає інтерес до реального життя і починає цінуватись творча індивідуальність митця. Звернення до античної традиції прискорило розвиток мистецтва Відродження, воно стосувалось насамперед прагнення пізнати реальний світ у всьому багатстві його проявів, як духовних, так і тілесних. Значна кількість творів була написана на сюжети античної міфології та історії.

Для літератури доби Відродження характерне виникнення нових жанрів. Найбільш популярним був жанр новели, у поезії поширюється форма сонету. У творчості таких авторів, як Франческо Петрарка, Франсуа Рабле, Уільям Шекспір, Мігеля де Сервантеса Сааведри виражено нове розуміння людини, в якій гармонійно поєднуються фізична краса та багатство душі і розуму.

Мистецтво в добу Відродження починає відігравати виключно високе положення в культурі, окремі митці та цілі корпорації прикрашали площі, палаци, храми неперевершеними витворами. Вперше постає проблема авторства, ідея творця та генія в мистецтві. В архітектурі широкого розповсюдження набувають споруди світського призначення - ратуші, лоджії, ринкові фонтани. Житла багатих громадян перетворюються на яскраві палаццо. Серед характерних рис можна відмітити звернення до античної ордерної системи, стрункість, виведення тектонічної логіки будівлі та співвіднесеність з пропорціями людського тіла.

Ренесансний світогляд сприяв остаточному відокремленню скульптури та живопису як самостійних мистецтв, які до цього часу були нерозривно пов'язані з архітектурою. Скульптура звертається до вільно розміщеної однієї або групи статуй. В добу Відродження в живописі розкриваються всі ті можливості, які до цього часу існували у вигляді потенцій. Виникає станковий живопис. Відбувається розробка реалістичної перспективи, пророблюється майстерність побудови ракурсів, удосконалюється емоційна виразність мазку, додається ефект передачі освітлення. Змінюються технічні засоби живопису: майже повністю зникає мозаїка, фреска набуває значного розвитку, техніка темпери досягає розквіту і згодом панівним стає масляний живопис. Розвивається жанр портрету (індивідуальний, а згодом виникає груповий), в пізній період виокремлюються такі жанри, як пейзаж та натюрморт.

Визначні митці Відродження - Мазаччо, Донателло, Брунеллескі, Ботічеллі, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Браманте, Джорджоне, Дюкер, Гольбейн, Тіціан створили неперевершені шедеври, які увійшли у скарбницю світової культури.

В добу Відродження відбувається формування світського напрямку розвитку музики. Цей час сповнений значних зрушень у розвитку музичного мистецтва, що знайшло свій прояв у тенденції урізноманітнення образного плану музики, у появі та розвитку нових музичних форм та жанрів. Інтенсивно розгортається публічне музичне життя, центрами якого стають постійні музичні заклади відкритого характеру - оперні театри. Сучасну форму здобувають струнні смичкові інструменти (скрипка, віолончель і ін.), активізується друк нотних текстів, поширюється музична освіта (з'являються консерваторії в Італії). У професійній музиці сягає вершин хорове багатоголосся а капела (поліфонія "строгого стилю"), діатонічного складу, у жанрах меси, мотету або світської багатоголосної пісні, з використанням складних імітаційних форм (канон).

Розквіту набувають прикладні види мистецтва, такі як ювелірна справа, художнє скло та ін. Широко використовувались античні мотиви декору та форми і пропорції предметів.

В образотворчому мистецтві 20-х років XVI ст. починає формуватись новий напрям - маньєризм. Світовідчуття маньєристів, сповнене розладу з навколишньою дійсністю, характеризується прагненням відійти від суперечливостей реального життя. Образ людини в маньєризмі втрачає риси героїчної значимості, наповнюється відчуттям тривоги. Відбувається прагнення представити суб'єктивну фантазію митця, яка породжує власний, іноді протилежний до дійсності світ. Ранній маньєризм характеризується підкресленим суб'єктивізмом, який породжує навмисне викривлення пропорцій людського тіла та підкорення його довільній лінійній схемі, ірраціональністю побудови простору, іншому вибору кольорів. Більш пізній етап розвитку маньєризму сповнений холодною офіційністю, позбавлений життєвості, зображення підкорюється формальній схемі, потрапляючи в систему канонів та жорстких рамок. Найбільш відомі представники італійського маньєризму це - Тібальді, Бенвенуто Челліні, Бартоломео Амманаті, Джорджо Вазарі, іспанського - Ель Греко, нідерландського - Брейгель Старший, Ієронім Боех.

Бурхливий розвиток мистецької практики доби Відродження сприяв формуванню професійної теоретичної освіти в сфері мистецтв. В 1537 році у Неаполі започатковується перша консерваторія, яка була притулком для дітей-сиріт, де їх навчали ремеслам, а також співу для церковних хорів. Згодом навчання музиці стало займати там провідне місце.

В 1585 році брати Каррачі організовують першу академію мистецтв у Болоньї, в якій була розроблена програма навчання, що включала читання лекцій з перспективи, архітектури, анатомії, історії, міфології, малювання та практичні заняття з образотворчих мистецтв. Було здійснено поєднання теорії та практики живопису.

Розвиток мистецтва в добу Відродження сприяв вивільненню ролі митця, який відтепер не був анонімним, він став артистом, яскравою обдарованою особистістю, яка виокремилась з маси ремісників. Змінилось положення творця, що став бажаним при дворі, у салоні. Поступово стала формуватись практика проведення художніх виставок. Культурне життя суспільства почало набувати нових рис.

7. Основні мистецькі напрями Нового часу

В мистецтві Нового часу основою творчого методу митців постає передача образів та явищ у їх мінливості та русі. Відбувається процес розширення форм художнього відображення дійсності, їх більш тісний зв'язок з натурою. Суперечливість історико-художнього процесу сприяла тому, що майже одночасно складаються дві стильові системи - бароко та класицизм.

Пошуки митців характеризуються увагою до людини, безперервним аналізом її внутрішнього, суб'єктивного життя. Ця проблема присутня і в мистецтві бароко, і в мистецтві класицизму. Характерною рисою мистецтва Нового часу є вибір драматичних сюжетів, що складають основу барочної та класицистської драми, художньої літератури, які відтворюють хаотичну картину світу, акцентуючи на тому, що світ сповнений суперечливістю та безперервною динамікою.

Стиль бароко формується у 80-90-х роках XVI ст. у творчості живописців Тіціана та Караваджо. Серед представників цієї художньої течії можна виділити Рубенса, Веласкеса, Рембрандта.

Для архітектури бароко, основним діячем якої був Джованні Лоренцо Берніні, притаманна емоційна піднесеність, патетичний характер образів. Це враження досягається масштабністю будівель, монументалізацією форм, динамікою просторової побудови, підвищеною пластичною виразністю об'єктів. Збільшується декоративність, стіни набувають риси хвиль, вікна обрамлюються, будівлі прикрашаються статуями. Враження рухливості досягається ліпниною, розписом, скульптурою, обробкою кольоровим мармуром, бронзою. Для створення цілісного ансамблю палаців та площ митці використовували особливості рельєфу місцевості, поєднуючи їх з водними каскадами та архітектурою малих форм - павільйонів, фонтанів, огорожами, статуями.

Стиль бароко знайшов яскраве втілення в музиці. Тенденція до синтезу різних видів мистецтва призводить до розквіту італійської опери та виникненню нових музичних жанрів - ораторії та кантати. В опері великого значення набуває пишна декоративність. Доба музичного бароко охоплює значну кількість визначних представників, які працювали у найрізноманітніших жанрах - від Клаудіо Монтеверді (опера) до Іоганна Себастьяна Баха (меса, фуги, кантати).

Автори барокової музики прагнула до більш високого рівня емоційної наповненості, порівняно з Ренесансом. Твори бароко часто описували якусь одну конкретну емоцію. Характерною рисою музики була її складність та віртуозність, обов'язковим стало використання музичних прикрас, які виконувалися музикантом як імпровізація. Одним з найголовніших нововведень цього періоду було введення точно фіксованого нотного запису партій та остаточне відокремлення інструментальної музики від вокальної (у добу Відродження інструментальна музика складалася здебільшого з танцювальних мелодій або перекладів вокальних творів).

Модифікація естетичних ідеалів мистецтва середини XVIII ст. призвела до появи двох шляхів його розвитку: 1) виокремлення з пізнього бароко художньо-стилістичного напряму - рококо; 2) утвердження класицизму та сентименталізму.

Мистецтво рококо - (від французького слова рокайль - мушле подібний) мало більш камерний характер, порівняно з бароко, воно було представлено лише в певних видах мистецтва. Рококо був стильовим напрямом, а не стилем доби. В архітектурі рококо проявилось не у цілісному ансамблі, а у сфері декору - легкого, витонченого, вибагливого. Проте в живописі рококо призвело до підвищеної диференціації у тонкощах настрою, композиційного, сюжетного, колористичного рішення. Характер живопису став більш витонченим та манірним. В деяких країнах рококо знайшло своє втілення у палацовій та садово-парковій архітектурі, у декорі архітектурного інтер'єру та прикладних мистецтвах.

Класицистичні тенденції виникли ще у XVI ст. в ідеях італійських гуманістів, проте як самостійна художня течіякласицизм сформувався у Франції на початку XVII ст.. Класицизм прагнув створити нові, піднесені природні форми мистецтва, які б могли виховувати смак та чесноти. Його ідеалом є примат розуму над почуттями, порядку над хаосом, гармонія та досконалість. Зразковим прикладом для класицизму постає мистецтво доби античності, до якого неодноразово звертались митці.

Класицизм знайшов своє втілення у архітектурі, частково у скульптурі та живописі. В архітектурі класицизму висувається принцип поєднання урочистого образу з ясністю. Споруди набувають логічності та ясності, образи сповнені гармонією композиційної побудови та співдомірністю частин, простотою та суворістю. Характерним було використання ордерної системи. Створюється система регулярного парку.

В образотворчому мистецтві класицизму основною тематикою постає утвердження високих етичних принципів, розум виступає в якості основного критерію прекрасного, а надмірна емоційна виразність не допускається. Французькими живописцями була розроблена система художніх засобів та регламентація жанрів, в якій найвище місце займав жанр історичного живопису (історична, біблійна та міфологічна тематика), портрет та пейзаж займали більш нижчий ступень, а побутовий жанр та натюрморт були відсутні. У живописі Пуссена та Клода Лоррена, представників класицизму, відбувається формування пейзажу як певної системи і перетворення його на самостійний жанр.

В класицизмі був здійснений ієрархічний поділ літературних жанрів на високі (ода, трагедія, епопея) та низькі (комедія, сатира, байка) та визначено певні ознаки кожного з жанрів. Творчі представники цього стилю Корнель та Расін у своїх трагедіях розкривали ідею конфлікту між суспільним обов'язком та особистісним началом. Значного розвитку було здійснено і у сфері "низьких" жанрів, варто відмітити комедії Мольєра, байки Жана де Лафонтена.

Проявом класицизму у музиці був період з 1750 по 1825 роки. У творчості Йозефа Гайдна, Вольфганга Амадея Моцарта, Людвіга ван Бетховена була сформована сонатна форма, побудована на протиставленні двох контрастних тем з розробковим розділом у середині першої частини твору. Утверджується склад частин сонатно-симфонічного циклу. В творчості И.Гайдна кристалізується жанр струнного квартету, а Крістофом Віллібальдом Глюком здійснюється реформація опери seria та французької ліричної трагедії.

Сентименталізм - художній напрям, який звертався до утвердження цінностей особистого чуттєвого світу людини та драматичного конфлікту з оточуючою дійсністю, що найбільш яскраво проявив себе у поезії, театрі, літературі.

Батьківщиною сентименталізму є Англія, час існування його на теренах Європи припадає на 20-ті-80-ті рр. XVIII ст., в Росії цей напрям знаходить свій розвиток з кінця XVIII до початку XIX століття. В творах представників сентименталізму Джеймса Томсона, Томаса Грея замальовувались картини природи та краси життя простих селян. У романах Семюеля Річардсона, Лоренса Стерна, "Новій Елоїзі" Жан-Жака Руссо, "Полі та Віржіні" Бернардина де Сен-П'єра розкриваються меланхолійні, чуттєві образи, які проголошували необхідність поєднання розуму та почуттів, де почуття мали займати більш панівне становище.

Російські представники сентименталізму - Микола Карамзін, Іван Дмітрієв, Олександр Ізмайлов, Гавріїл Каменев, Василій Жуковський затверджували у якості найбільшої цінності людської особистості її вроджену моральну чистоту, здатність до почуттів, де ідеалом виступає життя за велінням серця, проголошували культ природи. У мистецтві сентименталізму був здійснений перехід від класицизму до романтизму.

В XVIII ст. розпочинається процес переосмислення у загальній ієрархії видів мистецтва, що спричинює зростання значення літератури та музики, які набувають статус провідних і утверджують його у XIX ст.. У літературі постає тема долі окремої особистості, її стосунків з суспільством. Жанр роману перетворюється на прозаїчний епос, який змальовує загальну картину світу. Потреба у емоційному вираженні душевного світу людини, її переживань та роздумів сприяли надзвичайній актуальності музики як виду мистецтва.

Соціокультурний простір XIX ст., визначений романтизмом, характеризується проголошенням самоцінності окремої людської особистості, розкриттям особливостей людської душі. Наголошується на зверненні до внутрішнього світу особистості, до людських пристрастей і почуттів. Надзвичайно зростає зацікавленість сферою інтуїції. Для романтичного світогляду одними з найхарактерніших рис є звернення до мистецтва, природи та піднесення ролі творця. Ідеалами романтизму, основною тематикою стає власна історія, фольклор, національні особливості, потяг до всього незвичного та яскравого, до екзотики східних країн, усього, що протистоїть буденному життю.

Романтизм як певний тип культури в різних країнах мав свої національні особливості. Проте можна виокремити основні риси романтичного мистецтва, які були спільними. Насамперед це тяжіння до символіки, як прихованої, так і явної, пошук ідеального світу у казках, мріях, міфах, створення нової жанрової системи, в якій відбувається синтез цілком різних сфер.

Романтизм як духовний рух формується у Німеччині у творчості письменників та філософів - Вільгельма Генріха Вакенродера, Людвіга Тіка, Новаліса, братів Фрідріха та Августа Шлегелів, Фрідріха Шеллінга, Ернста Теодора Амадея Гофмана. Представниками англійського романтизму є Джордж Байрон, Персі Шеллі, Джон Кітс, Уїльям Блейк, французького - Франсуа Шатобріан, Анна-Луїза Жермена де Сталь, Альфонс де Ламартін, Віктор Гюго, Проспер Меріме, Жорж Санд, американського - Вашингтон Ірвінг, Фенімор Купер, Едгар По, Генрі Лонгфелло.

Виникнення та бурхливий розвиток національних композиторських шкіл, як одна з головних рис музичної культури першої половини XIX століття, став відповіддю на романтичну потребу народного і особливого. Романтичний світогляд справив великий вплив на особливості музичної мови XIX століття. Значно зростає роль вокальності, пісенності та збільшується різнобарвність в гармонії та методах оркестрування композицій. Відбувається розвиток музичних форм, що супроводжується як видозміненням вже існуючих (симфонія), так і виникненням суто нових жанрів, таких як вокальний цикл, симфонічна поема.

Характерною рисою мистецтва XIX ст. є відсутність спільної естетичної домінанти - видової, родової, жанрової, відбувається зародження нового децентралізованого типу художньої культури. В межах музичної культури ця якість проглядається насамперед у надзвичайно бурхливому розвитку різноманітних жанрів. Романтичний світогляд особливо яскраво проявився у творчості композиторів Франца Шуберта, Роберта Шумана, Карла Вебера, Фелікса Мендельсона-Бартольді, Ріхарда Вагнера, Ференца Ліста, Иоганнеса Брамса, Едварда Гріга, Антона Брукнера, Густава Малера. В Росії рух романтизму був представлений діяльністю "Могутньої купки" (Мілій Олексійович Балакірєв, Антон Порфирійович Бородін, Модест Петрович Мусоргський, Микола Андрійович Римський-Корсаков, Цезар Антонович Кюї) та Петра Ілліча Чайковського.

20-30-ті роки XIX ст. - час становлення реалізму як художнього методу. Зростання інтересу до спостереження за життям, до побуту та природи сприяє виокремленню реалістичного підходу до художнього відображення дійсності. Реалізм проявився у таких видах мистецтва як живопис та література. В творчості Мікеланджело Мерізи да Караваджо були вперше визначені принципи нового підходу до мистецтва - це реалістичне звернення до натури, яка визнається єдиним джерелом творчості, використання побутової теми та натюрморту як самостійних жанрів. Велике значення набуває удавана свобода та випадковість композиції побудови картини. Назва "реалізм" виникла після персональної виставки художника Гюстава Курбе "Реалізм". В цій же манері працював представник барбізоньскої школи Жан-Франсуа Міллє. Реалістичну манеру згодом сприйняв Едуард Мане.

Літературний реалізм спирався на принцип історизму та конкретно-історичне зображення людських характерів і був представлений в творчості Вальтера Скотта, Чарльза Діккенса, Стендаля, Оноре де Бальзака. Принцип реалізму вимагав від митця вміння проникнути в соціальну дійсність та відтворити її не крізь призму власного світобачення, а з позицій самої дійсності. Ідея соціально-історичного аналізу, що склала стрижень реалістичного методу, створила можливість зробити предметом мистецтва всі аспекти життя, які впливають на людське існування: економіка, політика, культура, виховання, спілкування.

В італійському мистецтві другої половини XIX ст. формується реалістичний та натуралістичний напрямок, який отримує назву веризм. Термін веризм виник ще у XVII ст., для позначення реалістичного відгалуження у рамках живопису бароко. Даний напрямок знайшов втілення у таких видах мистецтва, як література, живопис та музика. Основними жанрами літературного веризму були новела та роман. Принципи літературного веризму, проголошувані Джованні Верга, Луіджи Капуана, полягали у зображенні повсякденного побуту, психологічних переживань героїв, уваги до темних сторін життя міської та сільської бідноти.

Музичний веризм виник під впливом літературного і представлений головним чином оперною творчістю П'єтро Масканьї, Руджеро Леонкавалло і частково Джакомо Пуччіні. Драматургія веристських опер іноді зближається з натуралістичною драмою: в ній панують гострі колізії, напружені конфлікти, дія нерідко відбувається в повсякденному, прозаїчному оточенні. Новим для італійської опери було звернення до сучасних тем, зображення побуту простих людей - селян, ремісників, представників інтелігенції. Важливими здобутками веристської опери були калейдоскопічна зміна подій, що передбачала "кадровий" монтаж кіно, застосування прозаїчного тексту замість віршованого.

Соціалістичний реалізм - творчий метод, який виник на початку XX ст. в СРСР внаслідок офіційно прийнятої програми розвитку мистецтва, що мав реалістично відображати специфіку формування соціалістичного суспільства.

Соцреалізм мав не лише змальовувати революційний розвиток дійсності, а й здійснювати ідейне соціалістичне виховання. Основними принципами були ідейність, конкретність та народність. Внаслідок тоталітарного характеру правління даний метод був розповсюджений на всі види мистецтва. Варто зазначити, що перші етапи розвитку соцреалізму супроводжувались вільним та активним пошуком з боку митців нових засобів та форм для заохочення до мистецтва всіх верств суспільства та наділення його рисами доступності.

Палке сприйняття частиною творців революційних дій у Росії сприяло втіленню цих історичних подій у літературі. Тематика творчості також стосувалась ідеї трудових подвигів народу у будівництві нового суспільства. Основними представниками літератури соцреалізму була Володимир Маяковський, Михайло Шолохов, Микола Островський, Олександр Довженко, Павло Тичина.

Але окрім схвального ставлення до методу соцреалізму були творці, чиї методи не співпадали з офіційно прийнятою доктриною, які мали або залишити країну, або змінювати власний стиль, або змінити вид діяльності.