Надбання української культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Надбання української культури "

Вступ

Український народ, як творець національної та співтворець світової культури, нагромадив за свою багатовікову історію величезні духовні надбання. До його духовної скарбниці входять видатні пам'ятки трипільської та скіфської культури, княжої доби, українського барокко, творча та філософська спадщина Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Миколи Лисенка. Новітня історія української культури визначається діяльністю її творців і реформаторів Олександра Довженка, Леся Курбаса, Бориса Лятошинського, Олександра Архипенка, Михайла Бойчука, Павла Вірського, Степана Турчака та багатьох інших талановитих майстрів.

Кожна нова епоха переосмислює обрії і зміст української культури в обширах великого історичного часу. Зміна історичних її меж особливо інтенсивно відбувається тепер, в умовах нового періоду державотворення. Новий соціальний і культурний контекст впливає не тільки на характер змін в культурі сучасній, але й на оновлення, почасти і відродження значних сфер культури минулого часу, які набувають в умовах посилення національної самоідентифікації нового структурування, а сама українська культура в цілому - нових соціально-цінних і громадянських орієнтирів.

Українська культура є досить своєрідною. Своєрідність української культури визначили впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами. Важливим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV -- XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX -- ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства - селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві -- народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI -- XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.

У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників -- Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. -- все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці.

Українська культура -- сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених українським народом протягом його історії.

1) Історичні передумови виникнення української культури

В умовах розбудови суверенної Української держави, відродження національної культури особливе значення має об'єктивне висвітлення етногенезу українського народу, визначення місця даного етносу в колі слов'янських народів, його зв'язків з найдавнішими етапами історії.

З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше -- на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.

Друга теорія -- автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни -- це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» в житті праукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV--IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською».

Висувалася також, як компромісна, гіпотеза про прабатьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Ю. Кухаренко, І. Русанова вважали, що вона -- на західному Поліссі; І. Ляпушкін -- на Прикарпатті; І. Вернер -- у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А. Попов -- у нижній течії Дунаю; М. Рудницький -- на південному узбережжі Балтійського моря.

У визначенні українців як частини загальнослов'янського масиву визначну роль відіграв відомий український археолог В. В. Хвойка (1850--1914 рр.). У своєму епохальному дослідженні «Поля погребений в среднем Поднепровье». (1901 р.) він виступив з твердженням про етнічну тотожність слов'ян Київської Русі та неолітичної людності середнього Наддніпров'я, зокрема носіїв трипільської культури, Його теорію прийняли з різними інтерпретаціями і доповненнями такі авторитетні дослідники праісторії та етногенезу українців, як В. М. Щербаківський, Я. Пастернак, М. Д. Брайчевський, В. М. Петров. Це підтверджують наукові дані антропологів, які встановили, що на території історичного слов'янства на початку нашої ери в основному були поширені ті самі європеоїдні расові типи, як і в епоху пізнього неоліту.

Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на всій Україні, де розгорталася трипільська культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх. Пришельці вміли обробляти мідь (мідний вік на Україні датується 3300-- 2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу - метал міцніший за мідь (бронзовий вік на Україні датується 2800--1200 рр. до н. е.). Мистецтво епохи бронзи представлене численними золотими виробами у формі діадем, стилізованих фігурок хижаків, де помітний вплив трипільського мистецтва. Змінюється також кераміка: поряд зі шнуровим орнаментом з'являються геометричні форми: трикутники, кола, зиґзаґи якими прикрашали посуд.

На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор'ї кіммерійців - першого народу на українському терені, ім'я якого зберегла історія. Хронологічно культура кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони мали укріплені городища. У кіммерійців були складні ритуальні обряди: вони ховали небіжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Їх культуру слід вважати продовженням трипільської.

Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Гребінцевий орнамент був провідною формою в трипільській, кіммерійській і анто-слов'янській культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів і є національною формою виробів української кераміки.

З початком грецької колонізації Причорномор'я (VII ст. до н. е.) на скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати, які витіснили скіфів з південних степів України.

Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії: Тіра - в гирлі Дністра; Ольвія -- в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей -- в Криму та ін. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава торгівля. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. У формах архітектури античного періоду Причорномор'я переважає іонійський стиль, а згодом, в елліністичній добі - дорійський та коріпфський. Пам'ятки мистецтва грецьких, колоній, дійшли до нас у формі скульптур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів та ін.

Отже, грецькі колонії відіграли велику роль в історії України, поширюючи серед населення високу культуру Еллади.

Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І - II ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій. В той час між Україною і Римом встановилися тісні торговельні й культурні зв'язки. В римських скарбах з II ст., знайдених на Україні, крім монет і металевих прикрас зустрічається також скляний посуд римського походження і римські емалі. Наближення римлян до українських територій стало причиною популяризації тут християнства.

На початку III ст. н. е. Південну Україну захопили германські племена готів (ост-готів), підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов'ян, особливо в ділянці військової організації.

З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять тюркські племена гуннів, які розгромили Готську державу у 375 р. Східні слов'яни, що жили на території, сучасної України, починаючи з IV ст., об'єдналися в державну формацію антів. Слід зазначити, що готський історик Йордан усіх слов'ян називає венедами, які діляться на склавінів (південно-західна група) і антів[4]. Отже, антів можна назвати предками українців, які, на думку М. Чубатого, «створили союз племен, до якого північні сусіди ніколи не належали».

У питанні походження етноніма «Русь» існує багато гіпотез. З них найважливіші дві: варязька і автохтонна. Перша базується на припущенні, що «руссю» фінни називали одне з племен норманів - шведів. Але М. С. Грушевський довів, що у Скандінавії ніколи не ототожнювали варягів з «руссю». Русь для них була чужою землею. Навпаки, існує багато підстав, щоб вважати, що назва «Русь» місцевого походження. Це доводять арабські джерела. Зокрема, сирійський письменник «псевдо-Захарій» вже у 555. р. згадує про «русь», «як рослий могутній народ», що жив приблизно в Придніпров'ї. Жодне східне джерело не ототожнювало русів із скандінавами. І в грецьких джерелах, з приводу нападу Русі на Царгород у 860 р., їх названо росами або скіфами, а не варягами, яких греки добре знали. Назви річок в Україні (Рось, Роска та ін.) також свідчать, що назва «Рось» місцевого походження. Пізніше, в XI - XII ст., термін «Русь» був синонімом Київського князівства.

Таким чином, стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів - передусім антів, з іншого - культурні зв'язки з сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

Культура, як відомо, є визначальним фактором формування і розвитку етносу. Саме у народній культурі (традиційному способі життя і виробництва, системі духовних, естетичних і етичних цінностей, мові тощо) знаходиться «генетичний код» етносу. Український етнокультурний масив існував у складі давньоруського народу як суперетнічної спільноти вже від початку утворення Київської держави і зберігав свої особливості протягом усього часу її існування.

Процес формування українського етносу зі своєю свідомістю та етнодиференційними ознаками прискорюється у другій половині XII ст., коли внаслідок феодальної роздробленості послаблюються доцентрові сили Київської держави та поглиблюються етнокультурні відмінності між Південною та Північною Руссю. Під 1187 роком в Іпатіївському літописі міститься перша згадка про Україну.

2) Періодизація розвитку української культури

З початком демократичних перетворень у суспільному житті українського народу та з проголошенням державної незалежності України, наша національна культура почала поступово розглядатися й аналізуватися науковцями-культурологами як саме цілісна система, що найповніше виражає духовний світ українського народу.

Далі окреслимо головні періоди у розвиткові української культури і дамо їм коротку характеристику. Перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто -- це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов'язана з його історією. Стоянки первісної людини тут з'явилися декілька сот тисяч років тому, в епоху раннього палеоліту. У наступні епохи (мезоліту і особливо неоліту) людина наполегливо розширювала сферу своєї діяльності, опановувала територію та природні багатства, вдосконалювала знаряддя праці. Від примітивних форм збирання, полювання та рибальства вона переходить до землеробства і скотарства.

Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (IV--III тис. до н. е.), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура. За твердженням М. Суслопарова, саме тут існував перший у Європі літеро-звуковий алфавіт. Отже, створений він раніше, ніж у фінікійців (а це IV тис. до н. е.). Ряд істориків, прагнучи віднести початки України та її культури якомога далі за небосхили людської історії, не втримались від спокуси пов'язати трипільців з майбутніми українцями, прагнуть вбачати в трипільцях праукраїнців. Проте ці погляди поки що науково не доведені. Є вчені, котрі стверджують, що трипільські племена з часом були асимільовані іншими племенами. Але більшість істориків усе таки вважають, що трипільські племена зникли безслідно, так, як і з'явилися. І це, на їх думку, одна з найбільших загадок нашої історії. Їх місце заступили представники інших археологічних культур, скажімо, шнурової кераміки.

Епоха бронзи і раннього заліза уявляється нам своєрідним калейдоскопом археологічних культур, знаходимо неспростовні свідчення стрімкого прогресу людства, накопичення ним позитивного досвіду методом спроб і помилок, вдосконалення виробничих сил, а отже й суспільних відносин. Відбувається перший поділ праці: скотарство відокремлюється від землеробства. Саме тоді, а це було в II тис. до н. е., починається етногенез слов'ян. У І тис. до н. е. відбувається другий поділ праці: ремесло відокремлюється від землеробства. Суспільство поділяється на класи, виникає держава.

Перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було сповнене рядом подій історичної ваги: виникнення Києва -- "матері міст руських"; об'єднання східнослов'янських племен і утворення держави -- Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з хозарами, половцями, Візантією та іншими народами; і, нарешті, запровадження християнства. Все це разом поставило український народ та його культуру в один ряд з іншими високорозвинутими народами та культурами Європи і світу.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави -- Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. Держава Київська Русь -- могутня ранньофеодальна військово-деспотична імперія, котра від часу свого виникнення перебрала на себе роль покровителя, мецената і доброчинця культури, стала провідною матеріальною основою її розвою.

Украй негативно на історії української культури, як й історії України в цілому, позначилася монголо-татарська навала XIII--XIV ст., а пізніше -- створення на принципах азійської деспотії Російської централізованої держави. Звідси й почалися найгостріші трагедії нашого народу. Важкого, часом непоправного удару українській культурі завдавали повне спустошення цілих регіонів, руйнування культурних центрів, нищення духовної еліти і втрата національної державності, що мали місце в ході монголо-татарської навали і кривавих воєн з турками, татарами, поляками та іншими загарбниками упродовж наступних століть. Культуротворчий процес у цілому гальмувався і деформувався. Відродження національної державності (наприклад, доба Галицько-Волинського князівства), як правило, активізувало творчі сили народу, культура, наче птах-фенікс, відроджувалася з попелу, ставала більш всеохопною й оригінальною. Так, через підйоми і спади й відбувався процес розвитку нашої культури княжої доби.

Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Після втрати власної державності умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Починаючи буквально від кінця монголо-татарської навали і аж до 1569 року (рік Люблінської унії), українські землі поступово, від небагатьох до більшості, переходили під владу Великого князівства Литовського, яке перейняло у нас багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права і традицію літописання, що брали свій початок ще з доби Київської держави. Навіть руська мова стала тут офіційною і використовувалась як засіб внутрішнього і зовнішнього спілкування. Та, незважаючи на це, умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. У Галичині панівні позиції відразу після її загарбання Польщею перейшли до польських феодалів, а в усіх великих містах -- до католицьких колоністів-міщан. Таким чином відбувалася ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалося і вирувало культурне життя.

Значення православної церкви почало помітно зростати, вона стала виконувати роль не лише опікуна української культури, а й чинника національної консолідації українського народу. Насаджуваний насильницькими методами католицизм і латинська мова перетворювались на дедалі стійкіші знаряддя і символи асиміляції, вели в більшості випадків до розриву з вітчизняною культурою, народними традиціями тощо. Ситуація почала мінятися, коли православні усвідомили, що не збережуть своїх позицій без реформи церковного життя та оновлення форм культури. Усе це можна було здійснити шляхом розвитку економіки, соціальної та політичної активізації українського народу, особливо міщанства, частини української шляхти, а згодом і козацтва. Так воно й сталося. І вже на середину XVI ст. намітилося піднесення української культури, яке набрало розмаху приблизно з третьої чверті цього ж століття. Початок національно-визвольної боротьби наприкінці XVI -- початку XVII ст. супроводжувався подальшим пожвавленням культурного розвитку. Поширились гуманістичні ідеї, активізувалися контакти з осередками ренесансної культури. Розвивається шкільна освіта і друкарство. Особливо суттєвим чинником перелому в культурному житті стала діяльність церковних православних братств. Вони розвинулись у принципово новий тип суспільної організації, яка поєднувала функції "православної реформації" з боротьбою за національно-релігійні й станові права та національну культуру. Через братські школи почали поширюватися в Україні засади гуманістичної педагогіки. Полеміка між православними та проунійськими публіцистами стимулювала процеси вдосконалення науки, освіти, мистецтва.

Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетінням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалась в Україні 1648 року, а й створювались культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

Цей період у розвиткові української культури разом з тим виявився не менш складним і драматичним за попередній щодо умов розвитку культури. По-перше, після приєднання України до Росії царизм став на шлях ліквідації традиційних державно-політичних інститутів -- полкового адміністративного устрою, судових органів, гетьманату, поступово замінюючи їх загальноімперськими нормами і порядками.

І все ж, розвиток української культури в цей період виступає як процес послідовний, об'єктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва. Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та впливи на місцевому, українському грунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти й педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури та мистецтва.

Домінантою розвитку української культури цього періоду, починаючи з другої половини XVII ст., є вплив козацтва на неї, що не лише не зменшився, а й перетворився на один із доленосних та визначальних факторів її розвитку. На той час козацтво перетворилося на провідну верству новоствореної держави, завоювало панівні позиції в усіх сферах життя українського суспільства.

П'ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу -- від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Його доцільно поділити умовно на три підперіоди: перший -- кінець XVIII -- кінець 50-х років XIX ст., що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою; другий -- 60--90-ті роки XIX ст. -- час її входження в загальнослов'янський та світовий культурний процес; і третій -- початок XX ст. -- час утвердження її як великої національної культури світового значення й резонансу. Цей період у розвиткові української культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Домінуюча, формотворча роль у цьому процесі належала літературі. Всі види новітньої культури, започатковані "Енеїдою" І. Котляревського, далі розвивалася паралельно з літературою, під її безпосереднім благотворним впливом. Цей період ще називають періодом тривалої "неволі і переслідувань" української культури, періодом її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів і всевладного австрійського цісарства.

Упродовж XIX і початку XX століття українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові, виявила свою здатність: по-перше, синтезувати багатовіковий світовий художній процес; по-друге, всім своїм мистецьким арсеналом запропонувати самобутнє вирішення багатьох суспільних, етико-філософських і художніх проблем, які хвилювали людство; по-третє, створити такі художньо-естетичні цінності, які поставили українську культуру на рівень світової. Отже, перейнята гуманістичними ідеями, українська культура XIX -- поч. XX ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд з найрозвинутішими націями світу.

Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років.

Аналізований тут період розвитку української культури, як і попередній, доцільно розподілити на кілька підперіодів, які, у свою чергу, відрізняються один від одного соціально-економічними та політико-психологічними факторами, що посутньо впливали на процеси розвитку нашої національної культури.

1. Незважаючи на неймовірно тяжкі форми національного гніту, переслідування і заборони, позбавлення своєї фундаментальної основи -- національної школи з рідною мовою навчання, культурне життя в Україні на початку XX століття значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв'язки із зарубіжними художніми центрами (Париж, Рим, Мюнхен, Краків). Національно-демократична революція і здобуття Україною національної державності (УНР, ЗУНР), незважаючи на їх поразку від більшовиків у 1919--20 pp., дали потужний історичний імпульс для національно-культурного будівництва навіть за умов обмеженої і затиснутої радянської державності 20-х років (український ренесанс, трагічно обірваний 1929 p.).

2. Період 30-х -- початку 50-х років -- часи особливо жорстокого тоталітаризму. Він позначений у суспільному житті України гострими суперечностями, трагічними подіями, породженими антинародною сталінською диктатурою. Наша культура зазнала величезних втрат: загинули сотні талановитих її майстрів, були ліквідовані численні наукові і творчі інституції та заклади. Навіть за таких жахливо нестерпних умов процес розвитку української культури тривав, щоправда, дещо уповільненими темпами. Він не міг зупинитися зовсім хоча б тому, що масова ліквідація неписьменності, створення широкої мережі шкіл та інших культурно-освітніх установ і мистецьких колективів сформували справді зацікавленого споживача культури. Але й цей, надзвичайно слабкий за своїм характером процес, деформувався і спотворювався терористичним режимом, який владно наклав тяжкий прес на наукову думку, примітивізував, засмічував вульгарними світоглядними міфами справу народної освіти, в галузі літератури та мистецтва вів до загального зниження естетичного рівня, фальшування і перекручення життєвої правди, рабського прославляння культу "вождя всіх часів і народів".

3. Роки Великої Вітчизняної війни для значної частини діячів української культури стали періодом творчого піднесення. Антинародна культурна політика в цей час, щоправда, поступилася частково суворій логіці боротьби з ворогом. Саме духовна напруга грізних, вирішальних часів, а також, наголосимо на цьому особливо, вищий ступінь творчої свободи й зумовили це піднесення української культури. У воєнні роки вона збагатилася цілою низкою творів, що ввійшли до її класичного фонду, хоч і тут, ніде правди діти, було разом з тим чимало агітаційної поденщини та голої пропаганди.

4. Із закінченням Великої Вітчизняної війни, здавалося, мали б скластися сприятливі умови для подальшого розмаїтого, багатобарвного та інтенсивного художнього процесу. Сприяти цьому могли б і набутий у воєнне лихоліття досвід, і об'єднання українських земель у єдиній, хай хоч формальній, державі; проте відомі партійні акції з ідеологічних питань деформували духовне життя суспільства. Незважаючи на те, що українська культура повоєнного періоду мала чимало досягнень, її ідейно-змістове, сюжетне, стильове та емоційне річище виявилось досить звуженим і збідненим. На багатьох творах лежав відбиток певної соцреалістичної заданості, а не вільного самовиявлення таланту. Партійно-державні "концепції" зводили до остаточного одержавлення культури, піддавали її суворому контролю та некомпетентному керівництву. Після відомих постанов 1946--1948 pp. з активного творчого процесу вилучалося багато талановитих представників творчої інтелігенції, сталася остаточна деградація принципів соцреалізму.

5. В часи так званого "розвинутого соціалізму" під наростаючим імперським тиском, фальшивими гаслами "нової історичної спільноти" та "єдиної загальнорадянської інтернаціональної культури", посилюються процеси цілеспрямованої денаціоналізації неросійських народів, потрапляють на межу загибелі національні мови. Все це не могло поставити передову українську інтелігенцію на позиції споглядального, примиренського характеру. Краща її частина розпочинає рух, який успішно переріс у боротьбу за демократичні права й свободи (у тому числі й свободу творчості), за сприятливі умови розвитку національної культури. Це відомі нам рухи "шістдесятників", "сімдесятників" та "вісімдесятників". Саме в цей період активізується так звана підпільна або захалявно-шухлядна культура, творча думка, ідейні пошуки, нагромаджується інтелектуальний потенціал української нації.

6. Тоталітарний режим, на якому досить стійко трималася одна з найміцніших імперій світу, на кінець XX ст. несподівано для багатьох, зазнав краху, вичерпавши всі свої потенційні можливості, виявившись неспроможним дати повні відповіді на жагучі питання сучасної світової історії. Кінець XX ст. владно покликав до життя нові імперативи. Ера постіндустріального, надзвичайного інтенсивного розвитку, в який надто стрімко втягується все людство, не сприймає надцентралізованого, державно-бюрократичного управління всіма сферами суспільного життя, виводить його сучасну схему за межі історичного поступу людства. Новими імперативами сучасності стали молоді суверенні держави, що виникли на теренах колишнього СРСР, у тому числі й Україна.

Шостий підперіод характеризується успадкованими від попередніх підперіодів злетами і руїнами у розвиткові української культури, наявністю як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, за яких українська культура була поставлена (та ще й до цього часу перебуває) в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження. Трагізм її феномену полягає в тому, що вона, як і в давні часи, вже втретє була втратила свою національну духовну еліту. Колись це була полонізація української шляхти або її русифікація. Тепер -- постійне нищення духовної еліти упродовж усього періоду, від репресій 20--30-х років, від доби Розстріляного відродження і до репресій, що здійснювались у значно м'якших формах, аж до кінця 80-х років. Щоразу втрати національної духовної еліти (особливо за три роки третьої втрати) хоч і не призводили до цілковитого руйнування традиційної української культури (надто сильні в ній народні джерела, що живляться тяжінням до справжньої народності в найширшому розумінні цього слова), але все ж відсунули її на задній план світового культурного прогресу, принижували, спричинювали появу рис вторинності та провінційності.

Сьомий період розвитку української культури тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це -- сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобуває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура материка й зарубіжжя. Поступово заповнюються "білі" та "чорні" плями в історії української культури, виходять на всенародний виднокіл раніше заборонені та замовчувані її сторінки.

Завершуючи розгляд періодів розвитку української культури, слід зазначити, що в часи становлення Української незалежної держави ми намагаємося підходити й аналізувати їх як громадяни незалежної суверенної країни, дотримуючись нового державницького погляду на вітчизняну історію. Цей погляд значно відмінний від концепцій як радянської, так і української народницької періодизації. Основою нашого підходу до цього важливого й архіскладного питання сучасності є об'єктивно-логічний, історико-філософський аналіз подій і явищ, що мали місце упродовж усієї історії української культури від її витоків і до сьогодення.

Періодизація української культури орієнтована на розвиток мистецтв, і на назви періодів, які вживаються в історії європейського мистецтва. Виділяється вісім періодів,-- візантійсько-романський, за яким послідовно приходили періоди готики, ренесансу, бароко, рококо, класицизму, еклектизму і сучасності. Але цієї номенклатури, крім істориків мистецтва, дотримуються тільки історики літератури; інші фахівці вживають загальноісторичні назви тих самих періодів, інколи деякі з них об'єднуючи між собою, а інколи поділяючи їх на частини і деталізуючи.

Добу готики український історик звик називати добою литовсько-руською або часами Литовсько-Руської держави. Історики Західної Європи цю добу називають добою розвою міст.

Добу ренесансу український історик здебільшого називає добою початків козаччини, у Західній Європі історики її теж називають добою ренесансу або добою початків модерної держави.

Добу бароко українські історики називають добою розквіту козаччини і для власної зручності іноді її деталізують, ділячи на коротенькі періоди: Хмельниччини, Руїни та часів Мазепи. У Західній Європі історики називають цей період добою станової монархії або католицької реакції.

Добу рококо українські історики називають останніми часами козаччини. Історики Західної Європи цю добу за традицією називають добою просвіченого абсолютизму або-- добою абсолютної монархії. Три періоди: ренесанс, бароко і рококо -- на Україні відповідають трьом періодам розвою козаччини, і тому історики України часто цих три періоди зводять до одного -- доби козаччини. І це має знову свій сенс і підкреслює єдність історичного культурного процесу. Як на протязі цих трьох періодів змінюються фази розвою одної суспільної верстви -- козаччини, так і в усіх галузях мистецтва і культури у цих трьох періодах розвивається один процес, що в добу ренесансу складається, в добу бароко повно розвивається, а в добу рококо закінчується, точнісінько так, як і ціла козаччина.

Доба класицизму на Україні у істориків здебільшого називається добою розвою кріпацтва, а в Західній Європі -- добою виступу «третього стану».

Доба модернізму - доба найвищого розвитку капіталізму.

Нарешті, сучасність і є сучасністю, яка, може, до історії і не належить сьогодні, але буде належати завтра. Крім перелічених вище назв різних періодів історії культури, деякі автори могли вживати ще й інші назви і терміни, іноді деталізуючи періодизацію, але читач мусить розуміти і сам усвідомлювати, під якою назвою криється який період історії української культури.

український культура етнокультура своєрідність

3) Проблеми і суперечності розвитку української культури в XIX ст

Кожна нова епоха переосмислює обрії і зміст української культури в обширах великого історичного часу. Зміна історичних її меж особливо інтенсивно відбувається тепер, в умовах нового періоду державотворення. Новий соціальний і культурний контекст впливає не тільки на характер змін в культурі сучасній, але й на оновлення, почасти і відродження значних сфер культури минулого часу, які набувають в умовах посилення національної самоідентифікації нового структурування, а сама українська культура в цілому -- нових соціально-цінних і громадянських орієнтирів.

Глибинні зміни в культурі -- процес іманентний, еволюційний, довготривалий. Разом з тим, еволюційно підготовані в культурі, відбуваються й бурхливі, "вибухові" перетворення, які супроводжують появу нової культурної епохи.

Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними процесами кінця XIX -- початку (10-ті роки) XX ст., то зміни в сучасній українській культурі (особливо в художній сфері) спираються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років (вона і розвивалася, якщо не в радянській Україні, то за кордоном) і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років як гілку альтернативної, національно спрямованої культури (Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба та інші).

Важливо прослідкувати плідність і перспективність спадкоємності тих перетворень і тенденцій, які стимулюють розвиток української культури сьогодні. До них в першу чергу слід віднести напрямки, що були спрямовані на демократичне оновлення суспільства (шляхом зняття тиску тоталітаризму) та розвиток і збереження забутих або свідомо зневажених національних цінностей.

Значну позитивну роль в підготовці майбутніх змін в національній культурі мав період, званий перебудовою. Упроваджувана поступово, а в більшій мірі навіть стихійно, лібералізація духовного життя породила енергію постійних зрушень і новацій. Суттєво урізноманітнилось духовне життя суспільства за рахунок проникнення (спочатку напівмаскованого, а потім відвертого) зарубіжних модерністських і постмодерністських напрямків.

Відбувалось "розхитування" традиційних критеріїв оцінки художніх цінностей, збагачення їх ширшим спектром відтінків. У значній мірі суспільством все більш усвідомлювалась однобічність висунення на перший план критерію "ідейності".

Поступово допускається, а потім і визнається існування поряд з методом соціалістичного реалізму інших творчих методів. Проводиться ціла серія соціальних реформ у сфері культури та мистецтва (наприклад, багаторічний експеримент з реформування театральної справи в СРСР), які мали ряд плідних наслідків. Надається значна свобода у виборі репертуару та діяльності в цілому закладів культури аж до їх комерціалізації. Тому зміни, які проходили в сфері культури після проголошення незалежності України, були значною мірою продовженням, але на більш визначеній національній основі, тих тенденцій і напрямків, що склалися в період "перебудови", доповнились широким андеграундом -- напрямками мистецтва, альтернативними соціалістичному реалізму.

Сукупність цих правил поведінки людей (різної, в залежності від умов), впорядковує суспільство і є, зрештою, саме культурою. В той же час стабільність суспільства забезпечується наявністю суперечливих за своїм характером та спрямуванням елементів культури, навіть опозиціями типу "порядок-хаос". Модель культурно збалансованого суспільства -- плюралістична, різноманітна. У перехідних суспільствах втрачається визначеність і чіткість критеріїв розрізнення еталонної, базової культури, посилюється відносність самих критеріїв, нездатність суспільства розрізняти "культурне" і "некультурне". Ускладнюється проблема культурної орієнтації громадян, особливо молоді, в ситуації, коли твори авангардизму, які нещодавно кваліфікувались як антикультура, стають взірцем художнього поступу. У суспільстві відбувається певна втрата еталонних зразків культури, пошук нових культурних парадигм, вагання між класичною моделлю капіталізму та постіндустріальною, намагання без достатніх передумов дещо поквапливо "приміряти" їх до наших умов. Разом з тим становлення засад нового етапу розвитку української культури як національної пов'язане з глобальним планетарним процесом "етнічного ренесансу" останніх десятиліть нинішнього століття.

Риси нової культурної реальності, які вже достатньо визначилися, необхідно подати хоч описово.

Якісним стрижнем, який пронизує всі складові культури і суспільства в цілому, є зміна статусу, а відповідно ролі й функцій національної культури, яка стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства, його державності, формування національної ідентичності. Власне, національна самодостатність культури стає ніби критерієм і мірилом оцінки характеру та якості змін, а тому сама сучасна соціально-культурна реальність своєю серцевиною має національно-культурне осердя, постає як оживляючий, стимулюючий струмінь.

4) Українська культура Нового часу

XVIII в. став періодом великого культурного підйому. Наука й освіту вищого рівня зосереджені в Києво-Могилянській академії. У його стінах отримували освіту українські, діти і слов'янських народів. Студенти академії продовжували навчання, було нормою, у головних європейських навчальних закладах. Вона дала світу таких талановитих і обдарованих державотворців, учених, письменників і митців як Ф. Прокопович, Р. Сковорода, М. Березовський, І.Григорович-Барский, М. Згурський, П. Завадовський і багатьох інших. Повний курс навчання тривав 12 років. Досліджувалися французький, німецький, польський, російський, єврейський мови, малювання, фізика, астрономія тощо. Академія була проста до всіх станів. Мала велику бібліотеку, що наприкінці XVIII в. налічувала близько 20 тис. томів з різних галузей знань всіма європейськими мовами. За наказом імператора Олександра академія було закрито (1817). З 1992 р. у Києві діє університет «Києво-Могилянську академію», що є вищим закладом міжнародного рівня.

Наукова думку України активізувалася завдяки діяльності відомого філософа і просвітителя Ф. Прокоповича. Він із перших приніс у українську наукову школу краще спадщина філософської наукової системи Європи. Активно він бореться зі схоластикою у читанні курсів, а після тривалого переїзду з Росією стає проповідником і ідеологом абсолютизму, однією з засновників Всеросійської Академії наук. Його послідовником став відомий український вчений, філософ Р. Сковорода (1722 - 1794). Він декларував у своїх філософських концепціях просвітницьку діяльність, рівності народів, людей незалежно від соціального походження, мотивуючи це тим, що має декларація про життя і політичну волю. Шлях до ідеальному суспільству вона бачила вчених нової людини через самопізнання і праця. Р. Сковороді були властиві ідеалістичні концепції, знайдені вираження у спробі дуалістичної позиції бачення людини, що з'єднує тілесне, тобто. матеріальне, і внутрішнє, божественне.

Великий внесок зробив Р. Сковорода й у літературу. Він ніби написав багато пісень, які набули поширення у народі, байок, де надавалася до кпинів боротьба дворян за титули та інші людські пороки. Одне з її найбільших заслуг у тому, що він перший літературному процесі почав користуватися живим українською мовою. Його філософське спадщина, літературні твори надали великий вплив на наступні покоління, розвиток суспільно-політичної думки, формування свідомості українського народу.

Література. Починаючи з XVIII в. в української літератури входять нові напрями. На противагу дидактичній і теологічною літературі починає формуватися світська, збільшується жанрове розмаїтість: сатира, епіграма,емблематичная поезія та інших. Найбільшу популярність придбав І.Величковский, авторемблематичних збірок «>Млеко» і «>Зегар» та збірників епіграм, ієромонах До. Зинов'єв, сатирик Д.Туптало, З. Яворський, Р. Сковорода та інших. У творах тих авторів простежуються мотиви народної творчості, наліт сентименталізму, відбивається побут українського народу, героями стають міські жителі, ремісники.

Зарождается сатирична поезія. У сатиричних віршах розкривається не краще ставлення до церкві та її служителям. Переважно ці твори анонімні.

До оригінальному виду літературної творчості можна віднести проповіді. Це своєрідний жанр, який вміщував певну історичну інформацію, формував моральні принципи, здійснював з порівняльного аналізу біблійних героїв з сучасниками; робилися спроби вводити на них анекдоти і приказки. Відомими авторами на той час були До.Ставроцкий, котрий видав збірник проповідей «Перлина найцінніша», П. Могила, М. Смотрицький, Ю.Аникий.

Популярними стають оди. Їх пишуть різноманітні історичним приводів, соціальній та знак шанування тому чи іншій особі («Ода на рабство» У.Капниста).

Фольклорне спадщина представлено історичними і ліричними піснями. Вони йдеться про славних днях героїчного Запоріжжя, про боротьбу повстанців, гайдамаків, Коліївщину та інші події. Багато пісень створено про героїв визвольної війни: Богдану Хмельницькому, Семена Палія, Івана Богуна, МаксимаЗализняка, Олексу Довбуша, ІванаГонту та інших.

Архітектура і образотворче мистецтво. Значний художній внесок у розвиток архітектури внесли видатні майстра, які працювали у Україні: У. Растреллі, автор проекту Андріївську церкву, Про.Квасов створив собор вКозельце, Б.Меретин, автор собору Святого Юра до Львова; плідно працювали архітектори української школи З. Ковнір, який побудував так званийКовнировский корпус в Лаврі, дзвіниці Дальніх і Ближніх печер, і вихованець Київської академії І.Григорович-Барский, який побудував церкви Покровську, Миколи Набережного, комплекси Міжгірського і Кирилівського монастирів, магістрат і багато приватних. Він із українських архітекторів цурається впливу бароко, ніж підготовляє перехід до архітектури класицизму.

У XVIII в. починає активно розвиватися палацева архітектура. Зводяться палаци гетьмана До. Розумовського в Батурині і Глухові; вЛяличах на Чернігівщині будується маєток графа Завадовського та інших.

Поряд із розбудовою блискучого барокового стилю розвивається дерев'яна архітектура. Дерев'яні споруди гармонійно вписуються в навколишній пейзаж. Зводяться просторі високі храми: храм Покрови в Ромнах, Вознесенська церкву у Борзна, Троїцький собор вНовоселице та інших. Храми завжди будуються на відкритих піднесених місцях, огороджують,обсаживаются деревами.

Також активно розвивається кам'яне будівництво, спостерігаються тенденції ускладнення пластичних рішень. Архітектурадекорируется ліпленням і доповнюється кольором.

Наследует традиції, і провінція. Як жодну з перлин архітектури може бути Преображенську церкву у Великих Сорочинцях на Полтавщині, родову усипальницю Апостолів.

Наприкінці XVII на - початку XVIII ст. в живопис також приходять нові тенденції. Саме тоді змінюється технологія розписів, замість фрески використовується темпера,плоско-декоративная трактування змінюєтьсяживописно-декоративной, змінюється тематика, на суто теологічних мотиви з'являються світські, в ікону вводяться портретні зображення.

У образах святих спостерігається введення українського етнічного типу. Це зрозуміло помітно у творчості майстрів кінця XVII - початку XVIII ст. - І.Кондзелевича і І.Рутковича. Їх кращі твори - це розписиБогородчанского іконостаса й власну церкву вВолинцах іСкваряве. У іконну живопис входить зображення конкретних історичних осіб. Поглиблюється інтерес до увічнення образів сучасників. У іконах, крім активного використання кольору, з'являється рух; доти постаті були статичними. У Києво-Печерській лаврі відкривається школа на підготовкухудожников-иконописцев.

Наприкінці XVIII в. у живопису чітко розмежувалися два напрями - суто теологічне, підлегле вимогам храмових розписів, інше - світська живопис, де перевагу віддається реалістичного зображенню портрета людини, проникненню у внутрішній світ.

Музика. Для XVIII в. характерно розвиток світської музики. Саме тоді у Києві створюються міська капела, музична школа і музичний цех. Музичні цеху відкриваються всій Україні. Багато кріпаків маєтках існували кріпаки капели, оркестри, оперні і балетні трупи (наприклад, театр До. Разумовського в Глухові).

За підсумками народних пісенних традицій розвиваєтьсяпесня-романс літературного походження - «Будь-якому місту норов і право», «Ой ти, пташкажелтобока», «Варто явір над горою» Р. Сковороди, «Їхав козак за Дунай» З. Климовського, «Дивлюся я на небо» (сл. М. Петренко, муз. Л. Олександрової), «Варто гора висока» (сл. Л. Глібова) та інших.

Наприкінці XVIII - початку ХІХ ст. з'являються нові жанри опера (першої українською національною оперою була „Запорожець за Дунаєм” З. Гулака-Артемовського - 1863 р.) і камерно-інструментальні твори (М. Березовський, Д. Бортнянський). Відкриваються театри, де поруч із драматичними до репертуару входять оперні і балетні уявлення: 1776 р. - до Львова, 1806 р. - у Києві, 1810 р. - Одеси. Плідно працюють композитори І.Витковский, І. Лозинський, І. Лизогуб й О. Лизогуб, Р.Рачинский та інших.

Отже, вітчизняні письменники, вчені, художники, музиканти, спираючись на ідеї Просвітництва і критикуючи існуюче соціальний устрій, заклали основи матеріалістичного світогляду українським мистецтві.

У роки Другої Першої світової (1941 - 1945 рр.) всю територію України окупована німецькими фашистами. Важливу роль мобілізації народу боротьбу з фашистськими загарбниками грали засоби інформації, особливо радіо.

Десятки українських театральних колективів, акторських бригад несли своє мистецтво фронтовикам, надихаючи їх у боротьбу волю і Батьківщини. Наприклад, Київський Театр опери, і балету їм. Т. Шевченка послав на фронт 22 бригади, які 920 концертів. Усього театри України послали фронт 108 концертних бригад.

Глибоким патріотизмом було наповнений українське кіномистецтво. Українськими режисерами у період було створено кількависокопатриотических художніх фільмів («Як гартувалася сталь» М. Донського, «Партизани в степи України» І. Савченка). Працівники хронікально-документального кіно створювали своєрідну літопис боротьби з окупантами («День війни», «Народні месники», «Чорноморці»).

Провідними темами у творчості композиторів періоду війни були призвані патріотизм, віра у перемогу над ворогом. Найбільше увагу вони приділяли створенню масової бойової пісні. Лише у два перші місяці війни київські композитори створили понад 40 пісень і кілька похідних маршів.

Гітлерівці зруйнували України 714 міст і селищ, понад 28 тис. сіл. Значні втрати понесли історичні і краєзнавчі музеї, бібліотеки, картинні галереї. Загалом з України вороги вивезли понад 330 тис. цінних музейних експонатів, спалили понад 50 відсотків млн. книжок.

Другої світової війни була серйозним іспитом українській культури. Але слід зазначити, що артисти затрималися у висоті заклику: вони всі підкорили завданням розгрому ворога. У складних умовах культура стала могутнім засобом побороти фашизму.

5) Українська культура Нового часу

У повоєнні роки розширилася мережу науково-дослідних установ, збільшилася чисельність наукових кадрів. Відновили своєї роботи Київський, Харківський, Одеський державні університети. До 1950 р. діяло 222 тисячі шкіл.