Внесок Олександра Довженка у розвиток української культури

Размещено на http://allbest.ru

Харківська державна академія культури

Кафедра культурології

Курсова робота

з історії української художньої культури

Внесок Олександра Довженка у розвиток української культури

Виконала:

студентка IVк.,гр.3

Зеленська Олеся

Керівник:

доц. Грицаненко В.Г.

Харків 2013



План

1. Олександр Довженко - яскравий представник української культури

1.1 Життя і творчість О.П. Довженка

1.2 Філософські думки О.П. Довженка

1.3 Класик світового кінематографу

1.4 Вплив радянського середовища

2. Формування міфо-поетичного мислення та художньої творчість Олександра Довженка

2.1 Вплив німецького експресіонізму, а також М. Куліша і Л. Курбаса на творчість О. Довженка

2.2 Культурологічний контекст під впливом якого формувалась творчість митця

2.3 Творчість О. Довженка у поглядах Ч. Чапліна, Барбюса і т.д.

2.4 Відгуки сучасників про О. Довженка

Висновки

Список використаної літератури

довженко культура драматург кіноосвіта



Вступ

Актуальність теми визначається пильною увагою суспільства до свого минулого, до відновлення історичної справедливості, вивчення невідомих сторінок у суспільному і мистецькому житті не лише держави, але й в творчих біографіях найкращих її представників. Дослідження життя і діяльності видатних українських кінематографістів є одним із актуальних напрямків розвитку національної кінознавчої науки. До числа тих митців, які залишили визначальний слід в українському кінематографі, належить О.П. Довженко (1894 -1956).

Проблема становлення Олександра Довженка як митця українського кіно.

Ціль визначити вклад митця для розвитку української художньої культури.

Метою дослідження є осмислення й комплексний аналіз творчого доробку, відтворення цілісної картини розвитку кіноосвіти в Україні, визначення ролі культурної спадщини Довженка для розвитку української культури.

Завдання:

? визначення творчість Олександра Довженка ? яскравого представника української культури;

- дослідити міфо-поетичне мислення і художню творчість Олександра Довженка;

- проаналізувати вплив німецького експрисіонізму на творчість О. Довженка;

- дослідити культурологічний контекст під впливом якого формувалась творчість митця;

- виявити та оцінити персональний внесок О.П. Довженка у розроблення і впровадження української системи кіноосвіти та показати значення цього досвіду для сучасності.

Об'єктом дослідження є творчий шлях О.П. Довженка, його теоретичний і практичний доробок в галузі кіномистецтва, комплекс історіографічних та історичних джерел, пов'язаних з життям та діяльністю митця, його особистим внеском в організацію системи кіноосвіти на Україні.

Предметом дослідження стали етапи становлення О.П. Довженка як митця, еволюція його поглядів у контексті загальних тенденцій розвитку кінематографу.

Метод дослідження:

- аналіз творчої діяльності О. Довженка ;

- осмислення неоціненного вкладу творчості в розвиток кіномистецтва в Україні.



1. О.П. Довженко - яскравий представник української культури

Світогляд О. Довженка викристалізувався на ґрунті пізнання і розуміння життя, національних традицій, філософії й історії, етики й естетики. Художній доробок О. Довженка є вагомою частиною української національної культури XX ст. завдяки актуальній проблематиці, заглибленню у соціальні, морально-етичні, психологічні сфери буття народу.

Проблеми національної психології у творчості О. Довженка пов'язані з національною історією (героїчне минуле й трагічне сучасне), філософією (людина і природа, людина і суспільство, людина і час, людина і земля, народ і особистість), духовною культурою нації (збереження матеріальної і духовної культури предків, естетизм українського національного життя й обрядовості, екологія "душі" українця).

У процесі художньо-психологічного осмислення різноманітних сфер національного буття, аналізу внутрішньо-почуттєвої структури національного характеру героїв О. Довженко віднаходить позитивні риси, якості й ознаки характеру і вдачі українців, серед яких органічний зв'язок душі й серця з природою і землею, людяність, високоморальний спосіб життя і діяльності в родині, громаді, повага до традицій і слідування ним, оптимістична життєва філософія, патріотизм. Осуду письменника підлягають негативні риси українців ? слабодухість, толерантність до ворогів, короткозорість, зрада ? які є наслідками системи виховання в колишньому Радянському Союзі.

О. Довженко у своїй творчості виробив нові форми духовного розвитку нації, серед яких важливе місце посідає формування національної самосвідомості українців, виховання почуттів національної гідності й морального обов'язку перед народом, збереження національних звичаїв та обрядів, релігійних традицій.

Основою ідейно-естетичної, художньо-психологічної концепції творів О. Довженка є особистість, її багатогранні внутрішні почуття й переживання, якими мотивуються поведінка, вчинки і дії героїв. Цим же пояснюється їх соціальна активність, спрямована на усунення перешкод на шляху до свободи, утвердження себе як націотворчої сили. Піднявшись на висоту громадського звинувачення радянського тоталітаризму, письменник утвердив думку про цінність особистості, конкретного людського життя, свободи і моралі, добра і блага як основи національного життя, піднісши її до ідеї історичної цінності нації, вільного вибору нею власної життєвої долі. Постановка й розв'язання складних проблем національного буття йшла по шляху вираження загальнолюдського у творчості О. Довженка.

На змісті й сутності цих проблем позначилися також витоки естетичного ідеалу, уявлення письменника про людину і світ, фольклорно-літературні впливи. Заслуга О. Довженка полягає в тому, що саме поняття "психологізм" він наповнив конкретно-життєвим змістом, не тільки розкривши аспекти внутрішнього світу героїв, а й зобразивши форми побутування психіки в багатогранних зв'язках з соціально-політичними, філософськими, морально-етичними основами національного життя. Світогляд О. Довженка формувався під безпосереднім впливом народної поетичної творчості. Звідси його глибокий український патріотизм і українська архетипна образність.

1.1 Життя і творчість Олександра Довженка

Народився Олександр Довженко 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, в містечку Сосниця. Дитинство його проходило серед казкової природи Придесення, колоритних постатей, житейських трагедій і свят своїх земляків. Пізніше цей побачений, почутий, пережитий у дитинстві світ знайде своє втілення у довженківських фільмах, що золотими літерами впишуться у скарбницю світового кіно.

Вирішальним для характеру творчості майбутнього режисера почуттям стала любов до природи, яка визріла ще в дитинстві: мальовнича Десна, «казкова сіножать» на ній назавжди залишилися для Довженка найкрасивішим місцем на всій землі.

Вчився Довженко в Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Навчання було легким ? він був відмінником, хоча потім вважав, що це «вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник…». Загалом, Довженко зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя (тоді йому здавалось) йшло у двох вимірах ? реальному і уявному. Пристрасті до чогось одного він не мав, натомість хотів вирізнятися, йому здавалося, що він може все, але «загалом мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства, далекого плавання, розведення риб і учителювання».

З сімнадцяти років він -- студент Глухівського учительського інституту, закінчивши який у 1914 році, отримує направлення до Житомира. Вчителювання його тривало до літа 1917 року й включало в себе природознавство й гімнастику, географію й фізику, історію й малювання.

Згодом він переїздить на роботу до Києва. Тут він вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Коли ж у Києві відкрилася Академія мистецтв, Довженко стає її слухачем.

У буремне лихоліття 1918 - 1920 років Довженко на службі у Червоній Армії. Після визволення Києва від польських інтервентів працює в губернському управлінні народної освіти завідуючим відділом мистецтва.

Так тривало до липня 1921 року, коли його, за наказом Наркомату закордонних справ УРСР, було зараховано співробітником цього поважного відомства і направлено на роботу за кордон -- спочатку до консульства у Варшаву, а згодом у Берлін. Там він продовжує малювати й студіювати малярство.

У 1923 році О. Довженко повертається в Україну. Доля заносить його до Харкова, на той час столиці України, де він влаштовується на роботу в газету «Вісті», працюючи там карикатуристом та художником-ілюстратором.

На тридцять третьому році життя О. Довженка круто змінюється. Він приїжджає до Одеси, де починає працювати режисером на кіностудії. Першою пробою став фільм «Ягідка кохання», що мав комедійний характер, але Олександр Петрович ніколи не зараховував його до свого творчого доробку. Точкою відліку свого кінематографічного життя справедливо розпочав зі стрічки «Сумка дипкур'єра», в якій він окрім всього ще знявся і в ролі кочегара. Мрією О. Довженка було національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва.

У 1928 році він за сто днів знімає фільм «Звенигора» -- історію українського народу від сивої давнини до сучасності. «Картину я не зробив, а проспівав, як птах», -- казав митець.

Наступною роботою О. Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, у 1930 р., на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики -- «Земля». Цей фільм -- гімн життю -- було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів. Фільм, у якому О. Довженко звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина і земля, старе і нове. Ця стрічка уже знімалася на Київській кінофабриці, яку тільки розпочали будувати. В цей час на її території Довженко і закладає свій знаменитий сад.

Відносною творчою невдачею можна вважати картину «Іван», у якій відбилися творчі шукання автора по відтворенню нового змісту життя.

На початку 1933 року залишає Київську кінофабрику і переїздить до Москви. Згодом разом з дружиною Ю.Солнцевою та письменником О.Фадєєвим вирушає на Далекий Схід. Мета поїздки -- створення сценарію про східні рубежі країни. Результатом творчого відрядження став фільм «Аероград».

Напередодні війни працює над фільмом «Щорс», з основною темою -- народ у війні. За цю роботу митець був удостоєний Державної премії СРСР.

З початком війни змінюється і життя О. Довженка. Він добровольцем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Пише серію оповідань.

У 1943 році на екрани виходить документальний фільм «За нашу Радянську Україну». У травні 1945 року з'являється ще одна стрічка «Перемога на Правобережній Україні». Після війни О. Довженко знімає документальний фільм про Вірменію «Рідна країна», у 1949 році -- стрічку «Мічурін».

На початку п'ятдесятих років великий режисер в основному займається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум'яних літ», «Зачарована Десна».

Сповнений творчих планів, О. Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік .

Уже після його смерті виходить вибране О.П. Довженка, дознімаються дружиною Ю. Солнцевою «Поема про море», «Повість полум'яних літ», «Зачарована Десна».

У 1959 році за сценарій фільму «Поема про море» О.П. Довженку посмертно присуджується Ленінська премія.

Оглядаючи творчий доробок геніального майстра, великого романтика й поета, щоразу неодмінно можна дійти до думки: де ж витоки того світу краси і гармонії, що таким чистим світлом, мудрим і невмирущим, постає зі сторінок його творів? Що ж саме могло запасти в душу і підкорити серця цивілізованого світу, коли роботи митця визнавалися неперевершеними?

Вражаючими документами доби є «Щоденники» О. Довженка, а шедевром його творчості -- «Зачарована Десна». У преамбулі до кіноповісті письменник пояснив причину її написання «довгою розлукою з землею батьків» і бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел». У кіноповісті «Зачарована Десна» вабили до себе народні, виразно.національні характери, про які потім говорили не інакше, як про «довженківські», і щирий, всепроникаючий ліризм, тоді такою мірою ще не властивий, мабуть, жодному радянському творові, надто, якщо говорити про діапазон його тембрів -- від найтрепетнішого, найпоетичнішого піаніссімо до громоподібного, набатного, спрямованого на глобальні болі й проблеми («Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних, 3 м'язів моїх і потрощених кісток варили мило в Західній Європі в середині двадцятого століття. Шкіра моя йшла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, виутюжена важкими танками останньої війни людства»),-- і філософське, синівське осмислення й виявлення рис свого роду й народу, його духовних джерел.

«Зачарована Десна» -- автобіографічний твір, спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...», про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла -- неперевершеного косаря. Спогади ці час од часу переростають у авторські роздуми -- про «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи», інші лиха й страждання трудових людей України і разом з тим -- багатство їхніх душ, моральне здоров'я, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до «найвищого і тонкого», про війну спалене фашистами село, про ставлення до минулого: відомий авторський монолог, який починається словами: «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду...» і в якому висловлено знамениту формулу: «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє».

Висновки можуть бути надзвичайно простими. Та й підказку на них дає сам О. Довженко. Віддана й щира любов до своєї землі, своєї батьківщини, свого роду й народу, добре, чуйне, мудре ставлення до всього живого -- ось ті орієнтири, що виводять на правильну відповідь, пояснюючи невмирущість і одвічну магію його творчості.

О. Довженко опоетизовував світ і намагався життям своїм не порушувати природну красу і гармонію, а примножувати її де б то не було і яким би то не було чином.

Мабуть, ніхто краще й проникливіше не сказав про той оберіг чистої духовної й емоційної пам'яті, про звичайну сільську хату, яку ніби «ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом», про дитинство, яке минуло серед неповторних краєвидів, про людей, які були наче органічним доповненням казкової природи.

В одному з ліричних відступів у «Зачарованій Десні» письменник так казав про той незабутній період життя: «Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатинки і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства. Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний».

О. Довженко вважав, що людина, яка не любить природу, не розуміє її, -- не може стати справжнім митцем. Ота благоговійність і, головне, сприйняття людини в органічному єднанні з нею, як одного цілого, безсумнівно, знайшли своє талановите відображення в усіх художніх творах митця -- від оповідань до фільмів.

«Жили ми в повній гармонії з силами природи, зимою мерзли, літом смажилися на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя».

І основний стрижень тієї природи -- своєрідний символ, ріка життя, зачарована Десна. «Благословенна будь, моя незаймана дівиця Десно, що, згадуючи тебе вже літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя. Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, що ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Саме його надчутливість дозволила створити опоетизовану симфонію драматичних часів, коли, здавалося, потрясаються основи буття. Відомо, як греки надзвичайно ревно ставилися до своєї легендарної історії, але після смерті О. Довженка вони шанобливо назвали його Гомером ХХ століття.

У своїх художніх сповідях митець наближається до найкращих традицій української народної творчості: ліризм, емоційність, філософська заглибленість думки, романтична піднесеність і патетична пристрасність насичують і струмують у кожному слові чи кадрі художника. Змальовуючи своїх предків, О. Довженко через своїх рідних мовби відтворює колективний образ всього народу. Ці високі узагальнення проступають навіть через такі деталі, як руки прадіда Тараса, які «нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро».

Чи ж не звідси витоки того заклику-звернення до своїх учнів -- «усе життя грати етюд на інтелігентність»? І чи не саме це так магічно приваблює людей у його творчості?

Інша іпостась художнього оспівування митця -- праця. Просто і ненав'язливо виступає означена тема в роботах О. Довженка, але своєю внутрішньою величчю ця стихія творення заворожує, ще і ще раз підтверджуючи віковий історичний висновок про те, що основним моральним і естетичним критерієм для народу є праця. Вона вивершує і визначає все найпрекрасніше на нашій землі. «Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті».

Звернення до простих і святих понять, чесне й проникливе осмислення їх роблять автора філософом, володарем дум, людиною середини ХХ століття, що уособлює собою радощі й болі свого часу і свого народу. При зверненні до безсмертної творчості митця переконуємося у цьому постійно.

І ще О. Довженко -- великий гуманіст, який не мислив себе без людей, своєї діяльності на благо народу без органічного свого єднання з ними, а через них -- з самим життям. «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм», -- так говорив про себе Олександр Петрович Довженко, помиляючись по суті, можливо, вперше в житті. Історія розсудила по-своєму: належить він тепер вічності, як невід'ємна частка могутньої світової культури, як світосяйний геній українського народу.

1.2 Філософські думки О.П. Довженка

В післявоєнні роки, коли для художника настали неймовірно трагічні часи, Довженко продовжує працювати - він багато пише. Закінчуються сценарії, пишуться п`єси, повість “Зачарована Десна”. Поряд з цим - розмова наодинці з самим собою - вражаючи силою думки і пристрасті, глибиною оцінок і суджень “Щоденники”.

Що вражає у літературній спадщині митця, чим приваблює і хвилює написане ним нинішні покоління? Глибина філософського осмислення життя, широта думки, її сміливість і чесність. Особливе місце в творчих роздумах О.П. Довженка посідають його міркування про красу, про місце трагедії і страждань у вітчизняному мистецтві, яке ждановські прямолінійні догмати повністю заперечували, намагаючись перетворити все мистецтво в суцільне оптимістичне захоплення, оголошуючи трагізм і страждання несумісними з “ідеалами” нового суспільства. Мистецтво, в якому немає краси, - погане мистецтво, а художній твір, який не викликає багатств людських почуттів, -- мертвий, як мертва планета без атмосфери, -- таке основне кредо режисера у його вимогах до кінотворів. “Неохайність, поганий костюм, смакування убогості, побоювання вродливого обличчя перетворилося за інерцією у напівсвідому апологію убогості і бруду, -- з болем писав Довженко. -- Але у житті це не так. А якщо іноді так, то на екрані це не треба культувати, а в міру виправляти, щоб подавати глядачеві хороший приклад, а не утверджувати недоліки і не узаконювати побоювання красивого” [5,с.44].

Багатство ідей та вірних концепцій ніколи не можуть замінити, а тим більше компенсувати широти художньої палітри, глибини почуттів. Митець звертає увагу на те, що чимало письменників і художників, керованих хибними мотивами, вилучили з творчої палітри страждання, трагедію. Він зауважував, що вони така ж достовірність буття, як щастя і радість, що безглуздо підмінювати горе переживань людини абстрактно придуманим чиновниками “подоланням труднощів”.

Торкаючись цієї проблеми, Довженко дає її глибоке осмислення: “Страждання, трагедії будуть завжди з нами, доки житиме людина на землі, доки вона буде радіти, кохати, творити. Зникнуть тільки соціальні причини страждань”. А далі додає: “Я не закликаю нікого творити плаксиві песимістичні сюжети… я люблю народ і розумію, що особисте життя моє має сенс остільки, оскільки воно спрямовано на служіння народові. Я вірю в перемогу братерства народів, вірю в торжество комунізму, та коли при першому польоті на Марс мій улюблений брат чи син загине десь у світовому просторі, я нікому не скажу, що переборюю труднощі його втрати, а скажу, що я страждаю” [9, с.26]. Потрібно повною палітрою писати людей -- такий висновок робить художник, ставлячи питання про розширення і збагачення художніх форм засобів зображення в сучасному мистецтві.

Найсильніші страждання художника стають поштовхом і його творчості тільки тоді, коли його не зраджує уява. Одначе найменше випадання уяви з-під контролю світогляду неминуче призводить до перекручення суті нерозривно зв'язних між собою явищ (загибель окремого села і безсмертя цілого народу). Уявлення художника повинні підкорятися загальнолюдським законам складного й суперечливого процесу пізнання -- від окремого до загально, від явища до суті. На цьому шляху різноманітні явища природи та життя відображаються в думці людини в суперечливому процесі вічного руху.

Досить тільки одірвати одну якусь рисочку дійсності і перетворити її в будь-який абсолют, як уже вся дійсність постане як у кривому дзеркалі, і людина неминуче потрапляє в болото суб'єктивізму, а значить, однобічності. На художника завжди чигає така небезпека. Уникнути її можна тільки на шляху органічного поєднання своїх суб'єктивних переживань, свого глибокого відчуття з дійсністю, як би вона не приголомшувала, беручи її в змінах та розвитку.

Декларування Довженком постулату про те, що митець покликаний народом показувати світові насамперед велич і красу життя, є основоположним в його творчості. Однак творчий метод художника мусить обов'язково включати в себе показ життя не тільки у всіх його суперечностях, але й діалектично, з перспективою розв'язувати важливіше питання про головну, провідну суперечність життя -- його стверджуючу, всеперемагаючу силу і красу.

Виняткову увагу приділяє режисер світоглядної позиції митця, його знань, культури. В одному з щоденникових записів виділено східну мудрість про двох людей, які йдуть дорогою і дивляться на калюжу. Один бачить лише калюжу, а другий -- зорі неба, які відбиваються в ній. Кожному своє, -- зауважує Довженко. Митець обирав для себе найважчий шлях в осягненні істин. Не обминаючи життєвих вад, він глибоко усвідомлював, що найкращий спосіб їх виправлення -- настійний показ позитивного прикладу, на якому б люди навчились і який би наслідували. Відстоюючи важливість “широкоформатного” мислення для митця, режисер визначає і головне його завдання, яке полягає в тому, щоб “піднести чистий образ героя сьогоднішнього дня, а не волочити його по землі, по вибоїнах і рівчаках натуралістки з усіма безглуздо-фотографічними подробицями”. Художник вірив у велику силу кіно навчати людей, як треба порядно жити.

Всі компоненти кожного твору Довженка перебувають у діалектичної єдності, одночасно є глибоко національні і інтернаціональні.

Засуджуючи утилітарний підхід до мистецтва, Довженко вважав, що в мистецтві найголовніше це оте добре натхнення, що його викликає художній твір у людині творця.

Варто визначити, що митець був винятково вразливий. Вразливий тому, що художній талант неможливий без гостроти почуттів, без особливо виняткової емоційності, реакції на життєві події. Його емоційна і почуттєва гострота зумовлювалися мірою виняткової обдарованості і геніальності. Звідси біль за понівечену долю народу, ненависть до пристосуванців і дурнів, безкомпромісне їх викриття. Звідси і велика трагедія великого художника, який би міг зробити значно більше, дати народові ще не один видатний твір. “Усе своє життя я мріяв зробити щось велике і незвичайно потрібне і радісне для людей. І не зробив … кращі роки і кращі сили пішли … н відчай і безвихідь, на боротьбу з дрібнотою, справжніми ворога ми українського народу і його паразитами” (запис у серпні 1942 року). Тут же митець визнає, що страждання, яких йому завдано (йдеться про “Україну в огні”) поранили душу і руйнують неймовірно. “Трагедія мого життя полягає в тому, що я виріс із своєї кінематографії. Значна громадська боротьба, де я дійсно міг би жити и творити народові добро, мені не судилася. Її роблять навколо мене довгі роки люди слабкі і немічні духом. Я позбавлений радості і гордості творчості на користь державного горіння, в атмосфері авангарду державного штату. Мене туди не допущено” [9,с.26].

Художник добре розумів, що виховання патріотизму без знання історії -- безглуздя, що любити по-справжньому свій народ і рідну землю без знання історії неможливо.

Сам митець гірко переживав свою вимушену відірваність від України. Про це немало свідчень-записів у щоденнику. Особливо боляче було митцеві в дні, коли близькі і вірні московські друзі П. Капиця, В. Шкловський, В. Строєва вітали його з черговою датою народження. Боляче тому, що не було вітань з рідної землі, і тоді вихоплювались і глибин ображеного серця слова: “Невже любов моя до України всіма забута… Я не належу до еліти і не “прикріпленій” до неї. Я належу людству як художник і йому служу”.

1.3 О. Довженко - класик світового кінематографу

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О. Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. “ Творець жанру кіноповісті О. Довженко лишався неперевершеним у ньому, бо його кіноповісті, крім обов'язкових компонентів, несли в собі й великий заряд філософських роздумів, образних зіставлень, оригінальних думок, міркувань, спостережень, що перетворювалися у глибокі трактати про життя і смерть, добро і зло, прекрасне і потворне, про те, що близьке людям усього світу". Олександр Петрович Довженко - український та радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу.

Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». Ідея належала Юркові Юртику (Тютюннику), який у співавторстві з Майком Йогансеном і написав сценарій фільма-легенди про скарб, закопаний гайдамаками в надрах гори. Але Довженко майже на 90 % переробив цей сценарій. Він прагнув створити «свою Іліаду». Велетенська поетична фреска, що охоплює дві тисячі років буття, може бути зрозумілою тільки тим, хто знайомий з історією України. Дванадцять пісень цієї стрічки відтворюють легенди скіфів і варягів, запорізьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, більшовиків та білогвардійців. Усі вони поєднані одним персонажем -- дідом, який уособлює патріархальне селянство, прив'язане до цінностей минулого. Фільм не вписується все ж таки у ряд фільмів, що були покликані формувати пролетарський реалізм, хоч і закінчується апологією соціалістичної промисловості. Фрагмент з кінофільму Олександра Довженко Звенигора 1928

Наступним фільмом Довженка став «Арсенал» -- фільм-поступка перед владою, як вважає більшість кінознавців. У той час кожен український інтелігент стояв перед дилемою: стати комуністом і закрити очі на фактично зраду свого народу, чи наражатися на небезпеку, а може й смерть. «Арсенал» -- приниження й засудження визвольних змагань українського народу після розпаду царської імперії. Не зважаючи на те, що сам автор воював у лавах армії УНР, цього разу він -- на іншому боці. Критики й досі сперечаються, чи прихований у цьому фільмі непрямий докір націоналістам, що втратили незалежну Україну, чи це є чисто більшовицький витвір, який доводить владі та критикам того часу відсутність націоналістичного нахилу у творчості. Це революційна епопея, кінопоема, в основі сюжету якої лежить трагедія національної поразки й робітниче повстання на київському заводі «Арсенал» проти Центральної Ради та військ УНР в січні 1918 року.

Стилістика, створена Довженком, по клала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно». Нарешті від липня до листопада 1929 року Довженко знімає свій геніальний твір «Земля», гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище і люди -- єдине і нероздільне, а їхній спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка Довженка була тісно пов'язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезії. Саме в цьому відмінність фільмів Довженка від фільмів російських авангардистів (формалістів) 1920-х років. 8 квітня 1930 року «Земля» виходить на київські екрани, а вже 17-го числа фільм з показу знімають. Офіційна причина -- натуралізм та замах на звичаї.

Звукове кіно У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм -- документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу. Наприкінці 1930-х тотальний терор у СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігора Савченка -- дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості. “ Щорс” є історико-революційною стрічкою з великою кількістю чудово поставлених батальних сцен, розповідає про полководця Миколу Щорса, легендарного героя громадянської війни. Дія відбувається на Україні в 1919 році, коли війська червоних йшли до Києва. “ Щорс”

Українське поетичне кіно Український кінематограф 1960-70-х років час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965). Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

Довженко став предтечею українського поетичного кіно. Опора на національне коріння, національні дух і ментальність, багатство та поетичність кіномови, висока зображальна культура, своєрідна манера спілкування з глядачем об'єднують майстрів цієї школи (С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, І. Миколайчук) із творчістю Довженка. Україна, в яку був закоханий Довженко, без якої тужив, вся її неповторність, краса людей, її мови, гір та лісів, пісень і міфів у фільмах цих режисерів прозвучала так потужно, що ці фільми означили собою мистецький напрям, який увійшов у світовий кінематограф як українське поетичне кіно.

1.4 Вплив радянського середовища

Олександр Довженко відомий не лише в українському, зокрема радянському, просторі, але й у світовому мистецькому контексті, перш за все, як кінорежисер, а також письменник, публіцист, художник та педагог. Його ім'я асоціюється із народним оптимізмом, добрим гумором та національним патріотизмом. Вся творчість цього митця просякнута духом того часу, в якому він жив і творив, проте його твори, як літературні, так і, насамперед, кінематографічні, і досі лишаються перлинами світового кіно. Ідеї, закладені у його кінопроектах, залишаються актуальними і на даний момент, оскільки проблеми історії є невід'ємними сторінками книги буття кожного народу.

Перипетії складного життя в СРСР глибоко позначилися на становленні О. Довженка, залишили помітний відбиток на його психології і взагалі на всьому його житті. Ось як писав Є. Сверстюк про складнощі, які випали на долю майстра: «…Як він переживав, що його викинуто за борт, закопано живцем у землю… І як він усім напруженим єством розумів, що він із ними разом не хоче і не може.» [4,с.9]. Мова йшла перш за все, про ідеологічне вербування, моральне катування, яке було значно жорстокішим за фізичні випробування. Ментальні тортури, спричинені розлукою з рідним краєм, насильним переміщенням у середовище «нелюбів» українського народу - що могло бути тяжчим для митця, закоханого у власне життєве коріння, генія, що із духовної криниці власної нації і черпав своє натхнення?! Митець був «завішений у повітрі … без сонця і вітру з рідного краю…» [4,с.30].

Довженка можна назвати істинним художником правди. Але його «дивовижний дар правдивості» був «карою Божою в епоху брехні» [4,с.11]. Адже цей співець долі свого народу не міг писати напівправди і хитрої брехні, що відрізняло його від більшості тогочасних блюзнірів, готових оспівувати культ вождя і слідувати кожній забаганці тоталітарної влади. Але радянська машина йшла по всьому, нещадно руйнуючи все, що стояло на її шляху, тож під її колеса, звичайно ж нехотя, потрапив і О. Довженко.

Але він вмів навіть при виконанні замовлень владі зберегти щось своє, приховавши його певними формами, наділивши своїм символічним змістом, який іноді не могла вірно трактувати верхівка радянського режиму. Про це свідчать і ось такі слова: «Довженко перебував у царстві Князя Тьми, де Світло ховали, і він його збирав у підпільних записниках, а на екран кидав його якось приховано, хитромудро.» [4,с.19.] Те, чого не могли іноді зрозуміти його сучасники, стало зрозумілим наступним поколінням, що може свідчити про його випередження свого часу, що, зрештою, є характерним для окремих видатних митців. Таким чином, його пізніше визнали провісником, що зближує творчість цього генія із Шевченковою.

Є. Сверстюк назвав О. Довженка ясновидцем у царстві мертвих, що «дивляться і не бачать, слухають і не чують». І він був, звичайно, націоналістом шевченківського стилю [4,с.12].

Проте незважаючи на складний життєвий шлях цей майстер завжди тримав у собі краплину доброго гумору, оптимізму. Адже, як відомо, О. Довженко прийшов у кіномистецтво після хорошого досвіду художнього карикатуриста, до того ж прийшов «з єдиною метою - робити комедійні фільми». Проте на історичному ґрунті колективізації, голоду і репресій гумор був неможливим; «він вигасав і котився до беззубих мисливських усмішок» [4,с.19]. Тому це почуття втілювало легкість думки, розкіш сили, містило гостроту розуму та тонку іронію. Це, очевидно, помітила і влада, адже прихований гумор - це найнебезпечніша зброя, до того ж націоналіста. Іронія, звернена до влади, була не до смаку тоталітарній верхівці, яка намагалася придушити будь-який опір, подолати всяку незгоду, а тим паче, знести на своєму шляху все, що було провідним, що могло «запалити» суспільство. Так і потрапив кіномитець до їх кола зору.

О. Довженко ненавидів радянське керівництво і згадував свою роботу в кіно як «шістнадцять літ кіно каторги» «…в міщанському смітнику… з мізерними людцями, що ненавидять мій народ і роблять його нещасним». [4,с.30]. Він сам не заперечував того, що його фільми виходили не з серця і калічились неуками. Щоб якось пом'якшити своє становище, О. Довженко створив такі фільми як «Щорс», «Мічурін», «Аероград», які нібито сподобалися керівництву і дали змогу митцю працювати на ниві кінематографа. Але, на відміну від інших «блюзнірів», майстер в жодному фільмі не вдався до зображення вождя, за що йому закидали, ніби пожалів кілька метрів стрічки для «культової» особи .

Але лише радянське середовище не визнавало справжнього таланту великого кіномайстра. В Європі ж, де філософсько-естетична культура, сама по собі культура форми була висока, фільми Довженкові стали подією в мистецькому житті. Він увійшов до числа десяти найбільших режисерів усіх часів і народів [4,с.30]. Саме міжнародне визнання, можливо, і не давало митцю повністю розчаруватися у своїй творчості. Бо в СРСР, де мистецького життя, по суті, не могло бути, фільми Довженкові сприймались з погляду політичної кон'юнктури і, відповідно, мали сезонну вартість. Сам він раз у раз витримував важкі бої з інструктованою нездарністю - і запам'ятовував поразки. Адже серед компартійної верхівки мало було тих, хто насправді тямили в мистецтві. Щоправда, сам товариш Сталін високо оцінив ті фільми, які були замовлені О. Довженку, як-от: «Щорс», «Аероград». Але сам факт заборони деяких фільмів кінорежисера говорить про те, що радянській владі було чого боятися. Адже митець дійсно відстоював права свого народу, і хай у прихованому вигляді, та все ж виносив «на показ» свою прихильність до власного коріння, українських людей. Варто лише згадати, з якою любов'ю створений образ старого діда, що помирає ще на початку картини у фільмі «Земля», яка увага надається місцевим пейзажам, навіть яблука, що так вдало зняті відданим оператором Данилом Демуцьким, несуть якусь цілковиту гармонію і тепло.

Фільмам О. Довженка притаманний ще й карнавалізм, риси якого проглядаються у багатоплановій та складній алегорії «дорогої» та «святої» сучасності: переплетення абсурдних та реальних ситуацій - знищення природного середовища заради покращення умов життя людини; просторово-часові обставини - одночасна присутність героїчного минулого, банального сучасного та апокаліптичного майбутнього у «Звенигорі» та «Поемі про море»; театралізація дії, а також моделювання декількох різних розв'язок однієї ситуації, де фінал може бути потенційно передбачений [3,с.43]. Саме ці риси надають жвавості та оптимістичності мистецькому доробку кінорежисера. Ці якості були притаманні українському народу, особливо в часи українського відродження, якими позначилися 20-ті роки.

Вже в 30-х роках О. Довженко почував себе громадянином світу, адже він належав кінематографу, мистецтву, яке без особливих зусиль перетинало кордони і було найдоступнішим засобом комунікації між людьми різних країн [1,с.183].

О. Довженку важко було подолати той опір тоталітарної верхівки, проте саме його мистецтво діяло за себе. Хай і не вдалося митцю розкрити повністю всі горизонти своїх здібностей та можливостей (наприклад, його задум зняти фільм про Тараса Бульбу так і не був реалізований), та все ж його значення у кіномистецтві є досить важливим.

Він продовжив роботу своїх попередників і вніс до скарбниці радянського кіно свої перлини, виховав ціле покоління прекрасних митців, які, незважаючи на той відтинок часу, коли все знову піддалося репресіям, нищівній критиці та ліквідуванню, витримали в собі поради та настанови свого вчителя - вічного сповідника істини.

Про це свідчить нова плеяда молодих кінорежисерів, як-от: С. Параджанов, І. Миколайчук, Л. Осика, С. Іллєнко та безліч інших, які постали на ниві радянської кінематографії у 60-х роках. Тож роль О. Довженка важко переоцінити, і він вартий всесвітньої слави вічного творця.



2. Формування міфо-поетичного мислення та художньої творчість Олександра Довженка

Геніальний режисер-новатор, самобутній прозаїк і драматург, полум'яний публіцист, художник, невтомний громадський діяч, один із фундаторів радянської і світової кінематографії. Мистецтвознавці, письменники наголошують на винятковій ролі автора "України в огні" в кінодраматургії - новому різновиді художньої літератури. О. Довженко написав дванадцять кіноповістей, створив тринадцять кінофільмів; його перу належить до двох десятків оповідань, дві оригінальні п'єси, велика кількість публіцистичних статей, творчих виступів, лекцій...

Мистецтво революційної доби ХХ-го століття через свій соціальний міф створило нову, уявну та ілюзорну дійсність. Не винятком був і кінематограф як найбільш масовий вид мистецтва.

Характерною в цьому плані була творчість українського кінорежисера та письменника Олександра Довженка, в якій певна «міфотворчість на замовлення», а краще сказати - «міфотворчість під тиском» не виключала застосування традиційних для міфологічного мислення образів та символів, відтворених через дійсну майстерність художніх засобів. Реалії «соціалістичної епохи» радше були лише тим «предметним матеріалом», на якому митець розкривав своє розуміння величних, насправді важливих світоглядних проблем шляхом актуалізації архаїчних загальнолюдських міфологічних символів, створюючи свій поетичний міфологізований світ вже у перших значних роботах («Звенигора», «Арсенал», «Земля»). Хоча важке тяжіння тоталітарного режиму над долею Олександра Довженка як митця й громадянина та постійна загроза репресій за «відхилення» від «партійної лінії», а також дещо наполегливо-вимушене афішування такого собі офіційного політичного ідеалу не могли не позначитись на його творчості, для свого народу він завжди залишається митцем, чия велич таланту неодмінно «переростала задачу». Його поетика та ставлення до краси, здатність дивитися на все з точки зору вічності, близькість його творчості до душевно-ментальних рис українців, мислення загальнолюдськими категоріями у космічному масштабі - все це складає визначальні риси творчості Олександра Довженка та обумовлює його безперечну самобутність як видатного митця світового рівня [5, c. 127].

У художній реалізації могутніх імпульсів свої творчої натури Олександр Довженко спирався на потужні пласти міфологічної свідомості. Використання традиційних міфологічних символів води, землі, вогню досить виразно простежується у його творчій спадщині. Про це свідчать вже самі назви його творів «Земля», «Україна у вогні», «Зачарована Десна». Разом з цим образи та символи міфу існують так довго не внаслідок простої їх «цікавості». Вони мають на людей такий стійкий вплив через те, що торкаються найпотаємніших, життєзначущих смислів їх буття в світі, які не обійшов у своїй творчості і Олександр Довженко. У цьому плані нас особливо приваблює кіноповість «Земля», в якій органічно переплелися соціальні та міфологічні мотиви. І хоча у творі йдеться про трагічні події колективізації на селі, у ньому досить виразно простежується ритуально-міфологічна модель, пов'язана із такою поширеною загальносвітовою культурною опозицією, як «життя-смерть».

Проблема життя та смерті відноситься до фундаментальних засад світоглядної орієнтації людини, оскільки торкається граничних підставин її буття. Структуруючи всі тексти культури, ці категорії є інваріантами будь-якої форми культурної свідомості. Пронизуючи в найрізноманітніших виявах творчість Олександра Довженка, екзистенціальні питання життя і смерті є важливими смисловими елементами його образів та персонажів.

Починається «Земля» знаменитою сценою смерті діда, навколо якого збирається вся родина, котра, як і сама стара людина, сприймає смерть як природну закономірність буття. Очікування смерті як природної закономірності тут пов'язане із старовинним ритуалом. У багатьох давніх традиціях, готуючись до смерті, людина намагалася збагнути природу людського життя та свідомості. Наближення смерті вона зустрічала у колі близьких, маючи підтримку та втіху від членів сім'ї або племені [14, c. 108-109].

2.1 Вплив німецького експресіонізму,а також М. Куліша і Л. Курбаса на творчість О. Довженка

Кінематографічна модель експресіонізму - це яскраве явище в європейській культурі, яке при всій своїй безперечній унікальності і самобутності водночас успадкувало найвизначніші експресіоністичні досягнення літератури, живопису і театру, систематизувавши їх у кінематографічному вимірі. Перші спроби створення експресіоністичних фільмів були зроблені у країнах скандинавського регіону - Данії та Швеції, але найвизначніші досягнення на терені кіноекспресіонізму ототожнюють з творчістю німецьких кінематографістів Р. Віне “Кабінет доктора Калігарі” та Ф. Мурнау “Носферату”. Кінорежисери 20-х років активно використовували експресіоністичні засоби для “візуалізації внутрішнього стану постійно збудженої людини”: світлотінь, оживлення “неживих предметів”, активне залучення природної стихії (вітер, хвилі, хмари), динамічний монтаж. Могутній творчий потенціал кіноекспресіонізму виявляє себе і у художніх пошуках представників німецької “нової хвилі”: Р.В. Фассбіндера, Ф. Шльондорфа, М. фон Тротта, В. Герцога.

Розгляд експресіонізму в українському кінематографі виокремлює, передусім, постать О. Довженка, зокрема його “живописні університети”: на початку 20-х років режисер студіював живопис у німецьких митців Геккеля, Кампфа та Еккеля. Українські кінознавці (О. Оніщенко, О. Пашкова) вважають “Землю” та “Арсенал” фільмами, в яких експресіоністичне світобачення Довженка виявлено найпослідовніше [13, c. 88-89].

Якщо О.П. Довженко свідомо використовував експресіоністичну виразність, адже був сучасником її зародження, то у подальшому експресіоністичні мотиви досить чітко простежуються в фільмах українських режисерів (“Криниця для спраглих” Ю. Іллєнка, “Хліб і сіль” Г. Кохана та М. Макаренка, “Комісари” М. Мащенка, “Камінний хрест” Л. Осики, картини К. Муратової останніх років), хоча самі вони не фіксують уваги на цьому напрямку, не використовують, наприклад, у інтерв'ю термін “експресіонізм”. Це важливо підкреслити, адже незалежно від того, наскільки теоретично “підковані” кіномитці, - а теоретичне знання не є обов'язковою ознакою кінематографічної професійності митця - вони вже існують у контексті естетико-художніх вимірів цього мистецького напряму.

Значний художньо-виражальний потенціал експресіонізму, його здатність впливати на емоційно-психологічний стан людини досить послідовно використовує сучасний кінематограф, який щодалі активізує процес залучення досягнень комп'ютерних технологій, що відкривають можливості для експресіоністичних експериментів в нових “кінематографічних умовах”.

У вітчизняних дослідженнях української драматургії 1920-1930-х років уже склалася традиція відносити до такого потужного світового авангардного напряму, як експресіонізм, насамперед п'єси Миколи Куліша, проте останніми роками з'явилася й інша тенденція. Зокрема, у своїй ґрунтовній монографії “Український літературний авангард” (2004) донецька дослідниця Анна Біла в розділі “Експресіонізм як світогляд і методологія” доводить, що в українському мистецтві 1920-1930-х років лише творчість Леся Курбаса та Олександра Довженка вповні належали до експресіонізму, в якому, на відміну від інших художніх напрямів першої половини ХХ століття, надзвичайно важливу та навіть визначальну роль відігравало цілісне філософсько-естетичне світосприйняття, тоді як у п'єсах Миколи Куліша, а тим паче - Якова Мамонтова, Івана Дніпровського та інших українських драматургів використовувалися тільки зовнішні прийоми експресіоністського письма або ж це була свідома стилізація під експресіонізм.

Модель поруйнування соцреалістичного канону вирішена під впливом модерного світобачення митця, синтетичної природи драматургії, взаємопроникнення різних жанрових модифікацій, дифузії епосу, лірики й драми. Це зумовлено самою природою творчого феномену О. Довженка, в якому органічно поєднуються прийоми кіно й театру (драми), вироблена ігрова стратегія. В його творчості синтез мистецтв -- один із найпотужніших чинників українського модернізму, що породжує універсальність рецепції в кіно та літературі й виявляє лаканівський психотип автора, в якого грає слово, колір, звук, символ, створюючи ряд дискурсів. Звідси й створення автором маргінального жанру кінодрами, її відкритої структури [2, c. 3].

2.2 Культурологічний контекст під впливом якого формувалась творчість митця

Олександр Довженко був кінорежисером, сценаристом, письменником, художником, публіцистом водночас, працював у різних видах мистецтва. Художні й документальні фільми, кіносценарії, кіноповісті, драми, оповідання, публіцистичні статті -- ось його творчий доробок.

Перу митця належать кіноповісті: «Арсенал», «Аероград», «Щорс», «Україна в огні», «Повість полум'яних літ», «Мічурін», «Земля», «Зачарована Десна», «Поема про море».

Кожен із цих творів має свою специфіку. Так, «Зачарована Десна» взагалі писалася не для постановки фільму і за всіма жанровими ознаками її правильніше було б назвати ліричною повістю. А от «Україна в огні» більше нагадує кіносценарій.

Десь між двома полюсами світоглядних векторів -- "Метрополісом" (1926) Фріца Ланга та "Нануком з Півночі" (1922) Роберта Флаерті -- перебуває "Земля" (1930) Олександра Довженка, яка вийшла невдовзі після цих картин і стала мистецьки довершеним вираженням цілком нового для кіно об'єкта: світогляду, для якого найвищою цінністю і сенсом життя є праця на землі, тобто хліборобство. Досі кінематограф цієї сторони земного буття не охоплював. Побутові замальовки, ті чи інші колізії сільського життя, очевидно, мали місце. Але Довженко освоїв цей селянський материк у масштабах, які набирали глобального виміру. Його фільм містив у собі первинне і загальнолюдське. Людина, яка живе і працює на землі, є частиною космічного ритму буття, життя природи зі змінами пір року, отже, з незмінністю хліборобського циклу. Довженко показує закономірність народження і смерті (чи то земних плодів, чи власне людини), які не залежать ні від подій, в тому числі соціальних зрушень, ні від волі людини.