Культура Заходу у ХІХ-ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культура Заходу у ХІХ-ХХ ст.

1. Соціальні проблеми та політика-правові концепції XIX--XX ст.

Капіталізація економічних відносин у XIX--XX ст. породжує справжню владу капіталу. Революції початку XIX ст. мали на меті усунути політико-юридичні обмеження капіталістичної ініціативи, знищити владу панівних верств та монархію, саме тому їх називають буржуазними. На практиці однак в цих революційних рухах, які скасовують заодно й традиційні поняття про моральне та неморальне, інтереси демократичних верств становлять врешті-решт лише поле для самовизначення найбільш активної, але не занадто обтяженої мораллю особистості, яка використовує революційні рухи для власного самоствердження. Однак при цьому, як не парадоксально, фіксуються й закріплюються громадянські права широких верств.

Вперше це спостерігається на рубежі XVIII--XIX ст., коли на хвилі революції 1789 р. підноситься геніальний воєнний стратег Наполеон І, який оголошує себе нелегітимним імператором і демонстративно вихоплює корону з рук римського папи (якого силоміць привезено до Франції), аби покласти її собі на голову власними руками. Кодекс Наполеона, створений за реальної участі диктатора, тим не менш закріплює святість і недоторканість приватної власності, свободу підприємництва, накопичення капіталу і рівність громадян перед законом. Це було юридичне оформлення капіталістичних відносин, і кодекс цей став основою більш пізніх громадянських кодексів Франції та деяких інших країн Європи.

І як не прагнув європейський політичний консерватизм зберегти традиційні структури, зміни такого роду відбулися майже в усіх країнах Західної Європи, і якщо навіть тут ще утримався десь монархічний устрій з його традиційною опорою на аристократію і церкву, то він зводився врешті-решт до декоративного символу: наприклад, у Великобританії королі «царюють, але не правлять», бо обмежені конституцією, яка гарантує функціонування капіталістичних відносин і владу парламенту.

Соціальна нерівність, що є одним з перших результатів капіталізації, швидко стимулює прагнення змагання і перемоги. Народжуються численні утопічні програми, що малюють перспективи «справедливого суспільства»,

Відома, наприклад, соціалістична утопія К.А. Сен-Сімона, який був неза-доволений результатами революції 1798 р. й намагався їх скоригувати. Він першим почав розглядати економіку як фактор прогресу і, вірячи в його безупинність, мріяв про майбутнє, де всі обов'язково працюють на користь мирного й багатого суспільства. Були й інші утопісти з подібними ідеями (Фур'є, Оуен).

Але спробу поставити утопію на платформу науки зроблено було вперше К. Марксом та Ф. Енгельсом у XIX ст. Виходячи з абсолютно ідеалістичної думки про рівність всіх людей, К.Маркс мобілізував могутній апарат математично-соціологічного аналізу, аби довести, що капіталістичне суспільство приречене й готує собі могильника у вигляді безправного класу пролетарів, який піддається нещадній експлуатації, але, мовляв, фізично створює всі блага суспільства.

Капіталіст, що, за Марксом, кладе собі до кишені додатковий, вироблений пролетарями прибуток, виступає в цій картині ворогом, якого слід знищити. Пролетаріат визволить і згуртує всі трудящі класи в боротьбі з буржуазією. В суспільстві, за Марксом, все вирішує економіка; культура -- лише «надбудова» над економічними інтересами, отже -- релігія, політика, право й мистецтво -- це просто замасковані форми класової боротьби за матеріальні цінності.

Маркс і Енгельс створили навіть «1-й Інтернаціонал» для організації революційного руху, який перетворив би цю теорію на практичні дії. Реалізувалася теорія, однак, не в високорозвинених західних суспільствах, як сподівалися її автори, а у напівсередньовічній Росії, країні аграрній, без особливого промислового розвитку, з тонким культурним прошарком, і впроваджувалася шляхом жорстокого терору, що призвело, як свідчить історія, до вельми сумних результатів.

Загалом революціонерів і радикалів природно більшає у XIX ст. на грунті тих протиріч і соціальної невлаштованості, які властиві початковій стадії капіталізації, Теза К.Маркса про те, що первісне накопичення капіталу відбувається грабіжницьким шляхом, ґрунтувалася на фактах історії та спостереженнях сучасності.

Оголосило війну Церкві та монархії масонство (переважно французьке);

масони прагнули зруйнувати наднаціональні імперії. У ХЇХ ст. відомо чимало практичних революціонерів соціалістичного напряму -- від тих, що, поділяючи соціалістичні погляди, боролися за створення національних держав (Дж. Гарібальді -- Італія), до тих, які за руйнацією капіталістичного суспільного порядку бачили обрії майбутнього соціалізму (Л.О. Бланкі) та анархістів, що заперечували будь-яку державність взагалі (М. БакунІн).

Тероризм, що як метод вирішення політичних проблем народився у Росії XIX ст. з її самодержавною тиранією (вбивство царя Александра II та ін.), стає «спусковим гачком» давно назрілих глобальних протиріч типу зіткнення колоніальних та інших інтересів провідних західних держав. Вбивство сербським терористом спадкоємця австро-угорського престолу, продиктоване національно-вільнолюбними почуттями, зумовило початок Першої світової війни.

Більшовицька революція у Росії, вчинена методом терору, мала на меті «перебудувати» в дусі марксистської теорії не саму лише Росію: планувалося розпалити світову революцію, але найперш саме Західну Європу (заколоти у Німеччині, Угорщині, Іспанії тощо).

Культурна програма більшовизму полягала, насамперед, у знищенні всього старого -- з надією на те, що в майбутньому пролетаріат побудує незрівняно вищу культуру. Згодом більшовики схаменулися, що в очах світу й власного народу це сприймається як звичайнісінький вандалізм, й за браком живого культурного імпульсу почали примусово насаджувати вже віджилі «класичні» форми, трактуючи нові течії у мистецтві як «буржуазне виродження».

Фашизм у Німеччині й Італії виникає як опозиційна більшовизмові зустрічна хвиля, хоча ставлення до набутків європейської культури тут не менш нігілістичне (відома фраза Геббельса: «Коли я чую слово «культура», то хапаюся за пістолет!»). У Німеччині також трактували як «дегенеративний» будь-який гостро-сучасний культурний пошук, палили багаття з книжок ідеологічно та расове «чужих» авторів.

Обидві системи називали себе соціалістичними Й виступали від імені народу, успадкувавши від німецького романтизму (дуже популярного у XIX ст. і у Росії серед слов'янофілів) ідею переваги народного над особистим. Тут «колективна ідея» активно протиставлена цінностям індивідуалізму; право на особистість як щось «надлюдське» визнавалося лише за лідером, що яскраво виявилося у культах «вождя» та «фюрера».

Толерування фашизму з боку західної громадськості й Друга світова війна стали можливими через страх Заходу перед невідворотною агресією більшовицької держави на чолі з Й. Сталіним, який, наслідуючи Наполеона, очолив хвилю революційного пориву країни до оновлення як один з наймогутніших диктаторів світу і реально загрожував Заходу не лише до, але й після закінчення Другої світової війни.

Глибока й тяжка криза політико-правової культури, яку продемонструвала ця війна, страх перед тоталітаризмом призвели до інтенсифікації правової думки Заходу, яка висуває концепцію держави як організованого стану, але за умови непорушності демократичних свобод, прав особистості. Відомий вислів У. Чер-чілля про демократію як огидну річ, кращої від якої, проте, немає.

На Заході поширюється лібералізм, що базується на політичному плюралізмі та все ширшій легалізації прав і свобод, релігійної та політичної терпимості, гуманному підході до проблем людини. Панує принцип «Дозволено все, що не заборонено». В цих умовах людина сама відповідає за свої успіхи чи невдачі, конкуренція, змагання між індивідуальностями та соціальними групами, поєднуючись з досягненнями науково-технічного прогресу, забезпечують неухильне зростання рівня суспільного добробуту.

Однак бізнес як всепоглинаюче заняття не залишає часу й уваги для поглибленої духовної роботи, про що не перестають говорити з тривогою представники християнських конфесій, діячі літератури й мистецтва. Прагматизм як життєва позиція породжує духовну невибагливість. Масова культура орієнтована на. розважальність, посідає центральне місце в засобах масової комунікації. Розрив між елітою та більшою частиною суспільства стає кричущим.

Характерний для кінця XX ст. термін анпшкультура, який нерідко застосовують до певних явищ, скажімо, молодіжної культури. Наприклад, до неї зараховують графіті -- написи та малюнки, які роблять на стінах будівель або транспорту. Виникло це явище наприкінці 60-х рр. XX ст. і спочатку пов'язувалося з соціальними та національними визвольними рухами. Наприклад, у 1967 р. афроамериканці (чорношкірі Америки) створили так звану «Стіну поваги» у Чикаго, написи якої пропагували расове рівноправ'я. Але в нашому суспільстві графіті найчастіше є виявом звичайнісінького хуліганства: достатньо подивитися на будинки в наших містах, розмальовані незграбними та страхітливими зображеннями й написами.

Фахівці вважають, що графіті виникають в моменти суспільних негараздів і щезають, коли суспільство приходить до благополуччя. Вони завжди виражають бунт, непокору та агресію. Графіті часто пов'язані з системою мафіозних «сигналів своїм» -- нерідко вони позначають кордони того чи іншого молодіжного (національного, злочинного і т.д.) клану, виражають їхні цінності. Іноді графіті оголошують одним з проявів авангардного мистецтва; відомі навіть виставки графіті (наприклад, у Голландії у 1983 р.)

Для кінця XX ст. властива конгломератна культура, яка означає неоднорідність сучасної культури. В суспільстві одночасно функціонують, часом перетинаються і взаємно впливають одна на одну, іноді ворогують різні системи (співіснування в одному й тому ж суспільстві фольклорної, елітарної та масової культур -- найбільш характерний приклад).

В умовах західної демократії поступово нівелюється традиційна нерівність між людьми, зокрема й культурна. Соціальна, расово-національна або статева дискримінація у суспільній свідомості стали негативними явищами. Це не означає, звичайно, що вони повністю викорінені. Наприклад, проблема гендерної нерівності, утискування прав жіноцтва існує і сьогодні навіть у високоцивілізованій Великобританії. З іншого боку, процес демократизації поширюється у XX ст. з нечуваною інтенсивністю; дозволяються й реєструються як нормальні явища «церква сатани», різноманітні тоталітарні секти, одностатеві шлюби, організації політичних радикалів.

Наприкінці XX ст.» заявляє про себе існування міжнародного терористичного Інтернаціоналу, який прийшов на зміну комуністичному руху й має на меті руйнування західної демократії. Вона звинувачується у тому. що прагне нав'язати світові свої «дегенеративні» стандарти, спираючись на накопичені протягом останніх кількох сторіч матеріально-технічні переваги. При цьому терористи широко використовують саме ті можливості, що їх надає людині ця демократія.

Події на зразок тих, що сталися 11 вересня 2001 р., коли напад терористів знищив Торговельний центр у Нью-Йорку й спричинився до великої кількості людських жертв, підводять Захід до визнання потреби в корпоративній державі, у якій безкрайні свободи можуть бути обмежені шляхом надання ширших повноважень авторитарним інститутам (йдеться, наприклад, про введення прописки, аби контролювати пересування можливих терористів). Проблема ця назрівала вже давно, але сьогодні стала вкрай актуальною.

Подібно, що західний політико-правовий плюралізм вичерпує себе, а на зміну йому приходить новий тип державності, який мав би примусити кримінальні, терористичні та відверто ворожі суспільству елементи виконувати закони держави. Недаремно сьогодні на Заході ведеться широка дискусія про кризу права як гарантії демократичних свобод. Криза західної демократії виявляється, в першу чергу, в тому, що вона неспроможна утримати в рамках демократичних норм поведінки ті сили, для яких ці норми не становлять цінності і які прагнуть Ті знищення. Наприклад, арабські терористи, що знищили Торговельний центр у Нью-Йорку, отримали фах саме у США.

Характерно, що при всіх потрясіннях, які пережила культура в суспільних катаклізмах XX ст., саме в цьому столітті вперше в світовій історії було прийнято закони, які захищають та забезпечують культурну діяльність людини {«Загальна декларація прав людини», «Європейська культурна конвенціям, «Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право» та ін.).

Водночас не менш характерна і тенденція до девальвації права, постійної зміни законодавства, піднесення нігілістичних тенденцій. Норми права не завжди поширюються на всіх,без винятку членів суспільства (наприклад, депутатська недоторканість та ін.).

2. Релігійно-філософська свідомість Заходу у ХІХ--ХХ ст.

У секуляризованій культурі Західної Європи Церкву, зазвичай, відокремлено від держави. А там, де вона з державою не поривала, позначилося державне домінування. У XIX ст. релігійне життя поступово відсувається на периферію культурного пошуку й часто асоціюється з мракобіссям і реакцією. У XX ст., проте, стає очевидним, що християнство на Заході не відійшло в тінь і не списане історією до архіву.

Після потрясінь, що Церкві було завдано Реформацією, приниженням у часи наполеонівської диктатури, атаками масонів, лібералів та радикалів у XIX ст., потім -- комуністичним і фашистським рухом, на Заході активізувалася католицька церква. Вона обстоює традиційні цінності, зокрема сімейні (заборона розлучення, абортів тощо). Водночас, оголосивши устами папи Івана XXIII на II Ватиканському соборі (1962) курс на оновлення, вона починає приділяти особливу увагу проблемі соціального миру в кожному національному суспільстві та у міжнародній спільноті, оголошує курс на зближення всіх християн, запроваджує богослужіння національними мовами; сприяє впровадженню у церковне мистецтво місцевих національних традицій.

Особливу увагу громадськості привертає папа Іван Павло II, який активно продовжуючи та укріплюючи цю лінію, проголошує з'єднання геоцентризму з антропоцентризмом, засуджує постійне балансування світу на грані катастрофи, критикує нарівно з комунізмом капіталізм за недостатню соціальну справедливість. Ця високообдарована людина є прикладом суспільного діяча. Він віддає усі свої сили налагодженню контактів між конфесіями та народами, у 2001 р, побував зокрема і в Україні.

Католицизм у XIX--XX ст. висунув чимало видатних особистостей, таких, як мати Тереза Калькутська, уславлена своїм активним милосердям. Під час візиту папи до Львова у 2001 р. беатифіковано нових святих, зокрема й українських (мученики більшовизму та фашизму).

Католицька богословська думка у XIX ст. встановила деякі нові догмати: догмат непорочного зачаття Діви Марії та догмат непогрішимості папи, коли він . виступає «з кафедри» щодо питання віровчення. У XX ст. у річищі католицизму і створено також оригінальну філософію П. Тейяра де Шардена, яку Ватикан довго не визнавав: прагнучи зняти протилежність між наукою та релігією, цей філософ висунув концепцію «психічної енергії», яка провадить матерію (в першу чергу, людину) шляхом еволюції до Бога.

Стає очевидною і та позитивна роль, яку відіграв в історії Європи протестантизм. Як стверджує видатний вчений XX ст. Вебер у книзі «Проугесушнтська еїііика», саме протестантська концепція «мирського аскетизму», щирої й самовідданої праці на благо суспільства виявилася спроможною піднести Європу і взагалі Захід на той рівень цивілізованості, на якому вони нині знаходяться. Протестанти ведуть активну філантропічну й місіонерську діяльність; зокрема здебільшого завдяки протестантам щодня чимало осіб у світі навертаються до християнства.

Протестантське богослов'я висуває чимало сміливих ідей, наприклад, про необхідність «демофілогізації» християнства (Р. Бультман), про утвердження Бога через культурно-історичну діяльність людства (П. Тілліх).

Водночас достатньо потужним і не до кінця ще усвідомленим за своїми наслідками явищем є неоязичницьішй рух XIX-- XX ст., який живиться не тільки антихристиянськими настроями, активізаярєю зусиль з вивчення язичницького минулого, а й пропагандою відкритих у госляренесансну епоху нехристиянських релігій. Зокрема у Європі набули резонансу ідеї про етнічно-мовну та культурну спорідненість народів індоєвропейської групи в архаїчні часи, що посилило інтерес до «арійської» проблеми та формування концепції про споконвічний пріоритет арійців в духовному'житті людства (ця концепція міфологізбвана у нацистській Німеччині). Рух теософів (Блаватська, Штайнер, сім'я Реріхів та ін.) висунув завдання глобальної інтеграції світових релігій та філософсько-наукової думки;

при цьому християнству й Біблії відзол;ілася роль або одного з «шляхів», або й «нижчого» шляху. Сьогодні це набуло характеру філософії New Age (Нового століття), популярної серед секуляризованих інтелектуалів: згідно з якою християнство має або поступитися неоязичництву, або визнати себе лише одним зі шляхів до істини.

Характерним відгалуженням цьою руху теософів є широке захоплення сферою парапсихології, що почалося у ХіХ ст. як відновлення інтересу до спіритизму (викликання духів) та призабутої з;хе було магії (Кардек, Папюс та ін.), а у XX ст. на фоні бурхливого розвитку матеріалістичної науки набуло неочікувано широкого масштабу й науковоподібності (поруч зі стародавньою астрологією формується уфологія та ін.).

Але якщо такі речі є переважно об'єктом інтересу загалу, то у свідомості західного інтелектуала релігію зазвичай замінює та чи інша філософія. Характерно, що злет філософії наприкінці епохи Просвітництва спостерігається у протестантській Німеччині, де колись, пригадаймо, вільне розумування на якийсь час навіть витіснило проповідь. Німецька класична філософія ' початку XIX ст. характеризується інтенсивним створенням різноманітних філософських систем, серед яких виокремлювалася система Г.В.Ф. Гегеля, що поставив у центр уваги проблему діалектики (успадковану, до речі, від середньовічної схоластики). Закони діалектики, притаманні, за Гегелем, нашій свідомості, породжували розгалужені й гнучкі судження щодо будь-якого матеріалу. Однак філософи спочатку не поривають з релігією, а намагаються збагнути ЇЇ з нової точки зору (Гегель присвячує проблемі філософії релігії потужні дослідження). Характерна позиція І. Канта, який обмежує розум, щоб дати місце вірі (фідеїзм). Кантові належать слова про незбагненність двох речей: зоряного неба над нами і морального закону всередині нас. Німецьку класичну філософію недаремно називали ідеалістичною, бо реальне життя для неї було лише відбитком абстрактної схеми. Проте поряд з нею піднеслася й матеріалістична філософія, яка стверджувала, наприклад, що мозок виробляє думку так само, як жовчний міхур -- жовч (Бюхнер, Фохт, Молешотт). Ця філософія була популярною серед вчених-природознавців.

З середини XIX ст. спостерігається формування позитивізму, що відмовився від матеріалізму та ідеалізму й зосередив увагу на вивченні чистих фактів (О. Конт). Позитивізм надовго запанував у науках, особливо природничих.

Однак наприкінці XIX і особливо у XX ст. на тлі процесу гігантських руйнацій суспільно-культурних цінностей активно заявляє про себе філософський ірраціоналізм. Він полягає у ствердженні ідеї обмеженості розуму й базується на піднесенні волі, інтуїції, емоцій як більш достовірного методу пізнання дійсності. Проте ірраціоналізм дуже різноманітний.

3 одного боку, це концепції, що будуються на запереченні традиційного культурного досвіду Європи. Таке, наприклад, вчення А, Шопенгауера, шанувальника індійської філософії, який трактував будь-яке «я» як непереборну волю до життя, і всі інші «я» для нього цінні лише настільки, наскільки догоджають його егоїзму. Така й палка проповідь Ф. Ніцше проти християнства, яке він називає релігією рабів, звинувачує його в деградації людини; філософ підносить ідею «надлюдини» («білявої бестії» ), для якої не існує моральних обмежень і яка беззастережно вища від звичайних людей, «недолюдків», що позбавлені «волі до влади» (ця філософія згодом активно використана ідеологами фашизму).

З іншого боку, ірраціоналізм -- це й філософія С, К'еркегора, що іронічно ставився до спроби Лютера й Гегеля раціоналізувати релігію і підносив роль емоцій, екстазу та видінь у богопізнанні, яке вважав привілеєм обраних християн.

Особливо резонансну роль у культурі відіграв психоаналіз, засновником якого був 3. Фройд, що виявив складність людської психіки, визначальну роль підсвідомого, а не свідомого начала в ній. Фройд висунув поняття сублімації нереалізованих (здебільшого сексуальних) бажань в культурно-цивілізаційну творчість, підкресливши життєдайний характер культури, що рятує людину від неврозу й депресії.

Учень Фройда К. Юнг відкинув пансексуалізм Фройда й зосередженість на психіці окремого індивіда, показавши величезну роль колективного підсвідомого -- тих чи інших варіацій загальнолюдських архетипів у свідомості цілої нації.

Значно розширив підхід Фройда Е. Фромм, який висунув поняття соціального характеру і мобілізував величезний історико-культурний матеріал -- в першу чергу, міфології та релігії -- для усвідомлення механізму самовизначення людини серед собі подібних («я» витісняє у підсвідомість зі страху перед суспільством все, що не співпадає з загальноприйнятими нормами),

Підніс роль інтуїції, явищ, що не підлягають осмисленню (сміху, сновидінь тощо), особливо ж у митецькій діяльності, А. Бергсон.

Після двох світових війн, які продемонстрували крихкість культурного шару, вирування безодні диких інстинктів та внутрішню готовність «культурної людини» до здичавіння, виникає філософія екзистенціалізму.

М. Гайдеггер, привертаючи увагу до призабутого питання про сенс існування, критикує ототожнення буття з емпіричним світом, рекомендує прислухатися до глибин мови, яка пов'язує культуру з буттям, оголошує безсилля розуму.

К. Ясперс, відхиляючи фашистську варваризацію суспільства, висуває поняття культури як рятівного начала, однак бачить кризу європейської пострене-сансної «бюргерської культури» і закликає шукати контакти між різними культурними спільнотами, долаючи будь-які кордони.

2. Наука та освіта в XIX--XX ст.

Наука на початку XIX ст. прогнозувала тріумф розуму та величезні практичні досягнення, що значною мірою й підтвердилося.

Матеріалістично-позитивістські концепції визначили пріоритет природознавства та інженерії. У XIX ст. чимало відкриттів було зроблено в галузі ботаніки та біології. У біології, наприклад, висунуто еволюційне вчення, згідно з яким людина сформувалася внаслідок еволюуи мавпи {«Походження видів шляхом природного відбору» Ч. Дарвіна); проте генетика XX ст. цю ідею спростовує. англійський ботанік Р. Броун вперше описав ядро рослинної клітини. Йому також належить відкриття в галузі фізики: безладний рух найдрібніших частинок в рідині або газі під впливом молекул був названий броунівським рухом частинок. Німецький мікробіолог Р. Кох відкрив збудника туберкульозу (паличка Коха). Французький вчений А. Пастер став засновником сучасної мікробіології та імунології, розробив методи профілактичних вакцинацій дроти сибірської виразки та сказу.

У XIX ст. стають безперечними успіхи технічного прогресу, що називають також промисловою революцією (винахід парового двигуна, який сприяв появі залізниць, пароплавів, розвитку підприємства). На ґрунті промислового перевороту кінця XVIII ст. виникають нові науки, такі як термодинаміка та електродинаміка (Дж. Максаелл, М. фарадей); відкрито закон збереження та перетворення енергії. Англійські фізики заклали основи вивчення електромагнітного поля: Дж. Максвелл обґрунтовує електромагнітну природу світла, М. Фарадей став творцем вчення про електромагнітне поле, відкриває явище електромагнітної індукції. Дж.-П. Джоуль обґрунтував закон збереження енергії. А. Нобель винайшов динаміт і вже в 60-ті рр. XIX ст. заснував фабрику з його виготовлення. З ім'ям Нобеля пов'язане також відкриття у 1895 р. фонду Нобелівських премій, якими й сьогодні нагороджують найвидатніших діячів науки та літератури.

Наукова діяльність виливається в широке коло винаходів.

Художник С. Морзе створює телеграфний код («азбука Морзе»). У 1861 р. німецький винахідник Ф. Рейс продемонстрував дію телефону. У 1839 р. Француз Л.-Ж.-М. Дагер винайшов спосіб одержання зображень предметів на світлочутливих матеріалах -- фотографію. Цей перший спосіб фотографування називався дагеротипією. Перші кроки в сфері фотографування зробив Ж.Н. Ньєєлс, експерименти якого використав Дагер. Л. Брайль створює систему писемності для сліпих.

У 1869 р. був відкритий Суецький канал, завдяки чому стало можливим значне скорочення шляху для суден, що прямують з Європи в Азію або Австралію. Наприкінці XIX ст.-- початку XX ст. зроблено дуже важливі відкриття у фізиці (структура мікросвіту, явище радіації, рентгенівські промені тощо). Зокрема, найвагоміший внесок у вчення про радіоактивність та будову атома зробив англійський фізик Е. Резерфорд, який на початку XX ст. здійснив першу в світі штучну ядерну реакцію. Автором теорії атома стає датський фізик Н.-Х.-Д. Бор. А. Ейнштейн є одним із засновників сучасної фізики, автором теорії відносності. Квантову теорію висуває німецький фізик М. Планк- Виходячи з ідеї квантів, він виводить закон випромінювання, що був названий його ім'ям. Відкриттям нейтрона фізика зобов'язана англійському досліднику Дж. Чедвіку, який був також учасником створення американської атомної бомби.

Помітною подією в культурному житті була Лондонська виставка, організована у 1851 р., де різні країни отримали можливість продемонструвати свої досягнення.

Суспільні та гуманітарні науки також роблять величезний крок уперед. Економіка закладає основи трудової теорії вартості («Начала політичної економії та оподаткування» Д. Рікардо). Формуються основи соціології (О. Конт).

Створити на основі соціально-економічного аналізу проблем суспільства цілісну матеріалістичну теорію буття спробували К. Маркс і Ф. Енгельс, вчення яких мало величезну кількість послідовників протягом XIX--XX століть. Розглядаючи, зокрема, культуру як частину ідеологічної надбудови над економічно-виробничими відносинами та як вираз класової боротьби, ці мислителі вірили, що шляхом удосконалення суспільства можуть бути лише революції -- «локомотиви історії». Вчення Маркса було широко запроваджене під час комуністичного експерименту в СРСР у XX ст., і результати цього експерименту ми наочно спостерігаємо сьогодні.

Історія, археологія, філологія та інші гуманітарні науки пережили смугу підйому, збагативши людство знанням фундаментальних основ культури. Проте основна тенденція XIX--XX ст. -- втрата довіри до гуманітарного знання і установка на позитивну науку та інженерно-технічні винаходи,

XX століття стало епохою грандіозного піднесення авторитету науки. Однією з основних ознак науки XX ст. є те, що тепер будь-які відкриття та винаходи завдяки сучасним розвиненим засобам комунікації майже відразу стають надбанням усього світу. Це значно відрізняє її від науки попередніх епох, коли часто винаходи лишалися надбанням лише однієї країни і нерідко бували ситуації, що чимало років або навіть віків минало і відкриття робили заново в іншій країні.

Неймовірні успіхи спостерігаються у сферах біології та генетики, медицини, хімії та ін. Достатньо пригадати хоча 6 спроби клонування людини, про яке сьогодні так багато говорять. Генетика, створена ще в XIX ст. Г. Менделем, бере на себе роль регулятора людського роду; активно співпрацюючи з медиками, біологами та фізиками, генетики висувають приголомшливі перспективи.

Формується чимало нових наук (наприклад, кібернетика, атомна енергетика, геронтологія, космонавтика та ін.); спостерігається вивчення явищ на стику різних наук (наприклад, фізична хімія тощо). У XX ст. уже широко використовується електрострум, винайдено лазер, кіно, радіо та телебачення, транзистори;

застосовується атомна енергія, людина виходить у космос, широко запроваджуються комп'ютерні технології,

Оновлюється сфера суспільних і гуманітарних наук. На тлі згасання соціологічних утопій XIX ст. формується справді наукова соціологія (М. Вебер та ін.). Спроби ідентифікувати методи вивчення природи та суспільства на грунті матеріалістичної філософи («діалектичний» та «історичний» матеріалізм марксистів) втрачають авторитет. Витонченими стають методи історії, філології, мистецтвознавства.

Однак всі ці безперечні успіхи не перекривають для людини початку нового тисячоліття тих протиріч, які породжені культом науки у XIX--XX ст.

Позитивну науку у XIX ст. розглядали як шлях до остаточної перемоги людини над природою- Характерно, наприклад, що фізики наприкінці XIX ст. були впевнені: картина світу у фізиці є завершеною -- не вистачає кількох деталей. Однак епохальні відкриття в сфері мікросвіту, виявлення явищ на зразок «свободи волі електрона» та «зникнення матерії», призвели до кризи матеріалізму, що докладно висвітлено у філософії Маха та Ааенаріуса. Відкриття генетики та її успіхи породжують сумніви щодо теорії біологічної еволюції. В сфері суспільних наук провалилися спроби поставити революційну перебудову світу на «наукову основу» (так званий історичний матеріалізм). Грандіозні соціальні катастрофи, яких не вдається уникнути шляхом наукового прогнозування, так само, як і нечувані техногенні катастрофи XX ст. на зразок загибелі морського суперлайнера «Титанік» або вибуху на Чорнобильській електростанції, накопичення запасів ядерної зброї, які здатні знищити планету, забруднення середовища в нечуваних масштабах та загроза глобальної екологічної катастрофи ставлять під сумнів плідність «науки без моралі», сліпої віри в науку як таку. Самі ж вчені на початку XXI ст. визнають: 80--90% наукових гіпотез є неправильними³¹.

Це дуже затрудняє проблему освіти: що саме має стати її змістом? Протягом XIX--XX ст. у сфері західної освіти спостерігалася справжня боротьба за відокремлення школи від церкви, запровадження освіти світської. У XIX ст. постає питання про пріоритет «класичної» (гуманітарної) освіти або ж «реальної», орієнтованої на природничо-технічний комплекс наук. Характерно, що поруч з класичними університетами з'являються численні вузькопрофесійні інститути, найчастіше «реального» спрямування. Домінує принцип прагматизму, практичної користі освіти (Дж. Дьюі).

За даними ЮНЕСКО, 85% необхідних для життя знань сьогодні учні отримують не в школі, а від товаришів, з екрана телевізора тощо. Все це підвищує відповідальність школи, середньої та вищої, як інтегруючого закладу, який запобігав би формуванню відірваного від культурної спадщини «вузького професіонала», ненадійного і навіть небезпечного соціальне. З'являється гасло гуманізації науки та освіти.

Вже на початку XX ст. (1912 р.) Д. Карнегі, який примусив сучасне суспільство замислитися над проблемою «співрозмовника», засновує школу, в якій спеціально навчали прийомам спілкування, формується педагогічна лінгвістика, яка прагне донести до педагога основи наукових знань про мовну діяльність людини. І це стосується не лише педагогічної сфери, а й всіх сфер людської комунікації.

3. Літературно-мистецький пошук XIX--XX ст.

XIX століття починається як ера світської художньої творчості, яка, відхиливши обов'язкову ідеологію та канон, ґрунтується на індивідуальному баченні світу. Це спричинює небувалі інтенсивні зміни різних літературно-митецьких шкіл і програм, течій та напрямів. Кожна з таких програм групується навколо того чи іншого метра або й кількох зачинателів нового стилю.

На початку XIX ст. все ще домінує класицизм, що усвідомлюється як нове, громадянське, не пов'язане з релігійним світоглядом мистецтво. Особливо показовий шлях його у Франції, де відповідно до зміни політичних орієнтирів суспільства класицизм невимушене переходить від ролі оспівувача королів і вельмож до ролі трибуна революції. Будується Тріумфальна арка у Парижі, покликана уславити революцію (архітектор Ж,-Ф. Шальгрен). у живописі Ж.Л. Давида постають однаково величними і республіканські гербі' Стародавнього Риму («Клятва Гораціїв»), і простолюдинка («Торговка зеленню»), і один з вождів революційного терору -- Марат, заколотий аристократкою Ш. Корде («Смерть Марата»). Проте класицизм у XIX ст. занепадає, оскільки перебільшує значення античних правил, які вважає обов'язковими для митця Нового часу.

Вже в останньому десятилітті XVIII ст. завершилося формування романтизму, який виражає новий підхід літератури та мистецтва до людської особистості: відтепер вважається, що геній сам творить для себе закони. Суб'єктивізм митця відкидає систему класицистичних правил.

Романтизм -- це не просто літературно-митецький напрям, а спосіб життя, поведінка, самовираз, пошук ідеалу, що протистояв буденному життю вражає багатством творчих індивідуальностей: Шіллер, Байрон, Гюго та ін, в центрі уваги -- індивідуальність героя, який тікає від звичного життя, знаходить смак в обставинах максимального напруження, в екзотичному далекому побуті Сходу, протистоїть часом і закону- Романтики відкривають цінність національної історії, народної творчості, яку зневажав класицизм. Народжується історичний роман, який дає змогу здійснити «подорож у минуле» (В. Скотт),

Найхарактерніша постать -- Дж.Г. Байрон, який демонстративно порушував норми християнської моралі (роман зі звідною сестрою), мусив покинути Англію і знайшов смерть у лавах борців за визволення Греції (помер від лихоманки, перепливши протоку Дарданелли).

Герой Байрона -- це цілком чітка і ще нечувана в європейській культурі позиція: поет оспівує біблійного Каїна як богоборця, що не бажає коритися визначеному Богом порядку; чорнокнижника Манфреда, що кидає виклик панівним нормам, не в змозі примиритися зі смертю коханої; Дон Жуана, який спокушає безліч жінок тощо.

Але герой Байрона завжди відчуває спустошеність, «світову скорботу», він не знаходить щастя у своєму бунті,

Так само емоційний, бурхливий за стилем і живопис романтизму. Це твори французів Е. Делакруа та Т. Жеріко, які відкрили трагічну красу екстремальних обставин і боротьби («Різня на Хіосі», «Пліт Медузи»). Вже самі назви картин підкреслюють жахливість і незвичність того, що зображується: знищення беззахисних греків турками, жменьку людей посеред моря, що вціліли після загибелі корабля «Медуза»; так романтики відгукуються на злободенні події.

До митців романтизму належить іспанець Ф. ГоЙя, який стверджує нову манеру малярства. Замість копіткої роботи над картиною, що тривала, бувало, місяцями, він пише а Іа ргіта -- наприклад, він міг написати портрет за один сеанс. Парадно-офіційні портрети з'являються поряд з «душевними», написаними з дружніх почуттів. Він насмілився написати оголеною свою коханку, аристократку Альба. Найбільш уславлена сюїта його гравюр «Капри-чос», в яких дано волю філософській фантазії та сатиричному гротеску («Сон розуму породжує чудовиськ» та ін.).

Театрально-музичне мистецтво романтизму -- це блискуча сторінка європейської культури, гроно уславлених імен композиторів і виконавців, що творили у різних країнах, знаходили власний неповторний стиль. Ріднить їх бурхливість нестримних емоцій, захоплення сильними пристрастями й новаторський підхід до традиції.

Оновлювачі опери -- перш за все італійські композитори. Дж. Россіні -- автор мажорних творів (напр., «Севільський цирульник», в якій піднесено образ метикуватого слуги з народу) -- жваво і невимушене використовував традиції італійського фольклору. Дж. Верді, навпаки, тяжів до історичних тем, драматично-трагедійних інтонацій, сильних і героїчних характерів (опери «Аіда», «Ріголетто», «Травіата»); мелодії Верді ставали народними піснями.

Німецький композитор Р. Вагнер виступив як реформатор жанру, створивши новими засобами монументальний цикл опер на сюжети германської міфології та героїчного епосу середньовіччя «Перстень Нібелунгів», християнську оперу-містерію «Парсифаль» та ін. Від співака-виконавця музика Вагнера вимагає максимального використання резервів голосу. Уславлений як співець свободи і Л. ван Бетховен. Найзначніші його твори -- меланхолійна «Місячна соната»;

симфонії -- особливо ж Дев'ята «з хорами», з мажорним сприйняттям прийдешності; музика до трагедії Гете «Егмонт» сповнена пафосу боротьби проти тирани.

Французький композитор Г. Берліоз, автор численних опер на теми західноєвропейської історії, прославився і як творець симфонічної музики, втіливши нове життя в образи Шекспіра, Гете, Байрона («Ромео та Джульєтта», «Засудження Фауста» тощо). Ж. Бізе, автор опери «Кармен», що працював наприкінці XIX ст., зберігає традиції романтичної опери, але водночас тяжіє до динамізму, психологічної глибини й життєвості.

Оновлюється також балет епохи романтизму («Жизель» А. Адана, гімн коханню, що сильніше від смерті); вдосконалюється техніка стрибка, набуває статусу жіночий танець «на пальцях», з'являється термінологія танцю (адажіо, алегро, па, пірует).

Однак до середини XIX ст. романтизм змінюється новим напрямом, орієнтованим на відтворення зневаженої досі натури; митці та суспільство відчувають Смак до аналізу якраз буденного й пересічного, типових явищ соціального життя. Це відповідає утвердженню капіталістичних відносин.

У літературі на зміну класичній епопеї про героїв минулого приходить «бюргерська епопея» -- роман, присвячений пошукові сучасної молодої людини, яка «набиває собі ґулі» об вульгарну дійсність. Роман **-- природне лоно нового методу -- реалізму. На другий план відходять лірика і навіть драматургія: XIX ст. -- епоха панування роману.

Реалізм у літературі пов'язаний, в першу чергу, з іменами О. де Бальзака, Ч. Діккенса, Е. Золя.

Бальзак, що називав себе «секретарем французького суспільства», був автором 90-томної «Людської комедії», циклу романів, об'єднаних почасти одними й тими ж героями. Тут попри певну дріб'язковість описів буденності дано могутнє узагальнення проблем і тенденцій епохи, яка втратила революційно-романтичні ідеали і занурюється в дрібну боротьбу економічних і суспільних інтересів. Характерний образ лихваря з повісті «Гобсек», який в гонитві за матеріальними благами втрачає будь-яку людяність і помирає, відмовляючи собі в найнеобхід-нішому, серед усіляких коштовностей. Останній його жест у житті -- спроба вхопити золоте розп'яття, що його підніс був до вуст вмираючого священик.

Діккенс, навпаки, стає виразником надій англійського суспільства епохи капіталізації на торжество добра, на «добрі гроші», які служать вдосконаленню суспільства. Письменник оспівує чисті душі, особливо ж дитячі, або ж світлих диваків, що зберігають шляхетність і людяність в непростому й часто хижому світі («Посмертні записки Піквікськото клубу», «Девід Копперфілд» та ін.),

Золя у 20-томному художньому дослідженні зображує плебейський рід Ругон-Маккарів, які правдами й неправдами продираються «в люди», не гребуючи ані ганебними справами, ані злочинами. Його роман «Нана», у якому змальовано «фатальну самку», проститутку, що має дивну владу над чоловіками, переростає у художній міф, втілює смаки й ідеали розвиненої буржуазної епохи, яка вже не сприймає «романтичного кохання».

Варто згадати також Ж. Санд, яка стала першою письменницею, що відстоювала права жінок. Саме з ЇЇ ім'ям пов'язують формування такого явища, як емансипація жіноцтва.

У 60-ті рр. XIX ст. з появою роману Ж. Берна «Із Землі на Місяць» народжується новий літературний жанр, який стане таким популярним у XX ст., -- наукова фантастика. Їй судилося велике майбутнє у XX ст. (Г. Велз, А. Кларк, Р. Бредбері та ін.).

Реалізм в образотворчому мистецтві представлений іменами Г. Курбе та Ф. Міллє. Картина Г. Курбе «Подрібнювачі каменю» є одним з перших у мистецтві зображень тяжкої та безвихідної фізичної праці робітника. Ф. Міллє знаходив гармонію у фігурах селян, іцо зігнуті у важкій праці на полі (рис. 4.4.3) і наче зливаються у своєму землистому одязі в єдине ціле з суворою природою. Відтворює Міллє й почуття гідності тих, хто веде нужденне життя (картина «Анже-люс» проникливе зображує подружню пару селян, які заклякли у вечірніх променях з молитовне складеними натрудженими руками, зачувши дзвін на вечірню молитву «Янголе Божий...»).

Але реалізм занадто зосередився на зовнішності речей, у площині самого лише соціального буття людини. Мистецтво наблизилося до наукового аналізу, але втратило силу й монументальність, що були йому властиві, коли воно виражало міфологічні або релігійні узагальнення. Це переживалося самими митцями як обмеження можливостей творчості.

На зміну реалізму наприкінці XIX ст. приходить неоромантична художня система -- модернізм (від тосіет -- сучасний).

Архітектура XIX ст, чимало критикована за еклектизм -- безпринципне поєднання різноманітних стилів. У другій половині століття'елементи готики, класицизму, бароко, рококо, так званого «мавританського» (східного) стилю вільно поєднуються в межах одної будови.

Водночас саме XIX ст. започатковує принципово нові рішення, які провіщають архітектурний стиль XX ст. Під керівництвом інженера НІ, Ейфеля у Парижі збудовано Ейфелеву башту (1889 р.), найвищу споруду в світі -- висота її сягає 320 м. Вона являє собою інженерно-технічну конструкцію, позбавлену характерних для попередніх епох декоративних прикрас.

Однак архітектура XX ст. не одразу визнала красу чистої інженерної конструкції. Характерним явищем на межі XIX--XX ст. стає стиль модерн, який прагне з'єднати вишуканість і декоративність з граничною простотою форм і ліній. Цей стиль шокуюче оперував кривими лініями, загадковістю простору, вільною інтерпретацією елементів класичних стилів. Характерно, що різновид архітектурного модерну у Німеччині називався югендстиль -- «стиль молодих». Архітектурні форми та декор модерністських будівель були незвичними, у них часто застосовувалися зовсім нові прийоми художнього оформлення. Наприклад, бельгієць В. Орт першим застосовує в декорі пружну лінію, що звивається -- лінія «удару бичем*. Вона отримала назву «лінія Орта».

Видатним представником стилю модерн був А. Гауді. Відомим є його проект фантастичного житлового комплексу в Барселоні «Каса Міла»: хвилеподібний фасад, витягнуті вертикально балкони, утворені кутими ґратами, декоративна скульптура. Всесвітньо відомий зразок стилю модерн --- «Храм Св. Сімейства»

у Барселоні, створений Гауді. Ця споруда химерно переспівує мотиви готики та бароко, підносячись у небо стрімкими вертикалями. У парку «Гуель> у Барселоні використано у мозаїчних прикрасах фрагменти черепиці й навіть уламки ножів -- це створює неочікувано напружений образ, який неможливо забути.

Риси модернізму утримує й органічна архітектура 20--30-х рр. Панував у ній принцип індивідуальності. неповторності споруди. Представники цього напряму прагнули використовувати природні матеріали, орієнтувалися на зв'язок архітектури з навколишнім середовищем. Засновником цього стилю був американський архітектор Ф.Л. Райт, який вважав, що будинок ~ це організм, що вільно виростає посеред ландшафту. Його фантазія створила відомий будинок Кауфмана, знаний більше як Будинок над водограєм: дім з терасами-консолями, по яких стікає потік води. Прихильниками цього напряму були також фінн Е. Брюкман, австрієць А. Лоз.

У XX ст. модерн з Його пристрастю до декоративно-прикрашальних елементів, витісняється конструктивізмом, який використовує лише чисто функціональні елементи. Західні міста наповнюються будинками прямих ліній, які жорстко орієнтовані лише на зручність та комфорт. В цьому й полягала «нова естетика». Видатний архітектор цього напрямку -- Ле Кор-бюзьє. Він сформував п'ять основних принципів архітектури XX ст.: будинок на стовпах, сад на пласкому даху, вільне планування інтер'єру, горизонтально витягнуті вікна, вільне компонування фасаду- За його проектами збудовано чимало споруд у різних куточках земної кулі: відомі житловий будинок у Марселі, ансамбль «Чандигарх» (Індія), каплиця в Роншані та ін. Функціоналізм здійснив величезений вплив на сучасну архітектуру. Саме звідси прийшли будинки галерейного та коридорного типів, двоповерхові квартири та квартири з вбудованим устаткуванням, які споруджені за економічно-раціональним принципом планування інтер'єру (за рахунок пересувних ширм, звукоізоляції тощо).

Водночас у 20--30-х рр. XX в. складаються дві протилежних теорії будівництва -- урбаністична та дезурбангстична. Мрією урбаністів було створення міст-гігантів, сформованих хмарочосами. Найвідомішим прихильником цієї теорії був згаданий Ле Корбюзьє. На початку 20-х рр. він працює над діорамою «Сучасне місто на 3 млн мешканців» та проектом реконструкції центру Парижа -- «План Вуазен», який являв собою комбінацію хмародерів (висота яких сягала 200 метрів) в поєднанні зі складною мережею транспортних шляхів. Це була спроба розробити проект міста майбутнього.

Фундаторами урбаністичного напряму були Т. Гарньє (проект «Промислове місто») та М. Кьянтоне (проект «Місто майбутнього») з численними однотипними багатоповерховими спорудами зі сталі та бетону.

На противагу цьому дезурбаністи спиралися на теорію Е. Хоугарда. Він висунув альтернативну ідею будівництва невеличких (від ЗО до 60 тис. мешканців) вільно спланованих міст-садів з парком у центрі та індивідуалізованими житловими будинками. Ці міста мали утворювати кільце навколо мегаполісу або стати містами-супутниками, які розвантажили б велике місто. Прикладом конкретного втілення принципів дезурбанізації може слугувати комплекс «Ла Мюетт» у Дрансі під Парижем (архітектори Е. Бодуен та М. Лодса ), міста-сади біля Парижа (архітектор Терньє) та Лондона (архітектор Кельвін). Це чудові зразки гармонійного поєднання архітектури та природи.

Деякі ідеї дезурбанічних проектів знайшли своє втілення в містах сьогодення -- наприклад, ідея роз'єднання пішохідних і транспортних потоків. З часом рішення архітекторів ставали дедалі шокуючими. Наприклад, культурний центр ім. Ж. Помпіду у Парижі (середина XX ст.; архітектори Пьяно та Роджерс) побудовано так, що усі комунікації (труби, ліфти, дроти тощо) винесено на зовнішні стіни і розфарбовано в яскраві кольори, що утворює химерну та яскраву декоративну оздобу будинку, який всередині абсолютно вільний від технічного навантаження.

У середині 50-х рр. народжується поняття хай-тек (високоякісна технологія), яке знаходить своє втілення і в архітектурі. Одна з перших споруд в цій техніці -- театр у Сіднеї (архітектор Й. утзон, 1973 р.). Він нагадує композицію з величезних хвилеподібних мушель. Майже водночас з сіднейським театром Е. Саарінен створює в США величезне сферичне накриття над стадіоном Єльського університету -- ця грандіозна конструкція тримається на сталевих тросах.

Наприкінці 70-х рр. як протест проти безликої «технічної» архітектури виникають «антитехнічні», «природні» форми. Японець Кисьо Курокава запропонував будинок у вигляді дерева, де всередині стовбура проходили всі комунікації, а квартири, що прилягали до стовбура, нагадували короткі вузлуваті гілки.

Водночас з цими пошуками велика група архітекторів намагалася гармонійно поєднувати «хай-тек» з елементами класичної архітектури. Прикладом такого сполучення може бути «Культурний центр ім. Лінкольна» в Нью-Йорку. Площа перед ним оперезана традиційною мармуровою аркадою. Запроваджуються багатокольорові керамічні панно; нові матеріали -- анодований алюміній, нержавіюча сталь та ін.). Цей новий напрям -- сполучення конструктивних елементів XX ст. з традиційними формами минулих епох -- отримав назву постмодернізму.

Цікавим явищем в архітектурі було «земляне мистецтво», що сформувалося у 60--70-ті рр. XX ст. До нього належать будови, які органічно виникали з природного середовища, зазвичай з матеріалу, який воно постачало (ґрунт:, каміння, дерево та ін.). Прихильники цього напряму вважали свої будівлі наслідуванням «давніх загадок» -- археологічних розкопок стародавніх руїн -- і протиставляли їх музейному мистецтву. Більшість цих споруд були досить великими і зводилися на віддалених вільних просторах. Через свою нетривкість вони не вціліли й відомі нам лише за світлинами та кресленнями. Провідними представниками такого мистецтва були Р, Смітсон та М. Хейзер, які розпочали у 1972 р. спорудження Комплексу І у Неваді (не завершено). Це високий пірамідальний пагорб з утрамбованої землі, що підтримується за допомогою конструкцій зі сталі та бетону. Р. Смітсон був також автором Спірального Джетті (штат Юта, 1970), що являв собою кам'яну дамбу у вигляді спіралі.

Американська архітектура, шо висунула ідею будинку-хмарочоса, викликала хвилю наслідування в Європі другої половини XX ст. Висотні будинки зводять у формі паралелепіпеда,, циліндра, трапеції, бджолиних сот тощо, вони вражають польотом архітектурної фантазії. Тепер західне місто являє собою завдяки поєднанню традиційного старого міста з новою архітектурою сучасних районів багату й різноманітну панораму.

Сучасні архітектори бачать перед собою не окремий будинок, а архітектурний ансамбль міста загалом. Існує цікава ідея міст нового типу: паралельних -- новий Париж поруч з Парижем, новий Рим поруч з Римом і т.д. (французький проект); надводних (японський проект); розташованих на мостах (американський проект).

Живопис та скульптура модернізму свідчать про незвичайно інтенсивний процес дедалі більшого звільнення митця від будь-якої школи й впливу традицій.

По-перше, протягом XX століття на зміну реалістичному мистецтву прийшла низка модерністських напрямів, кожен із яких є наче ступенем подальшого розкріпачення митецького «я».

Імпресіонізм перетворив поняття натури на поняття «враження від натури». З винаходом фотографії мистецтво вже не має на меті копіювати натуру. Головним стає «моє бачення» натури, авторські переживання. Яскравість палітри, визначена майже науковим підходом до законів оптики й теорії кольору, естетизація буденного стали ознакою імпресіоністичного живопису. Це тонкопроникливі за настроєм пейзажі британця А. Сіслея. Це вишукані полотна французів О. Ренуара, що оспівував жіноче тіло, та Е. Дега, закоханого у світ балету («Блакитні балерини»). Найвидатніший скульптор імпресіонізму -- француз О. Роден, підносив у своїх творах дух й тіло людини («Мислитель», «Вічна весна»),

До пост-імпресіоністів, що загострили прийоми, деформації натури, належить француз П. Гоген, аатор «Таїтянських пасторалей», в яких створено поетичний міф про щасливе життя простих полінезійців, та голландець В. Ван Гог, закоханий у сонце, що міниться барвами («Соняшники»),

Найбільш сильним авангардистським напрямом в образотворчому мистецтві Заходу XX ст. був кубізм, дещо аналогічний футуризму у літературі. Він поставив за мету виявляти приховану геометрію речей, зводячи складні форми та поверхні до простих фігур: