Людина з позицій культурології

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРС ЛЕКЦІЙ

з дисципліни "Культурологія"

Людина з позицій культурології

1. Людина у контексті культури

Різні культурні традиції по-різному визначають місце людини у системі буття, виходячи з конкретно-історичного розуміння сутності людини та її соціокультурної цінності. Ідентифікація людини, формування його самосвідомості, у свою чергу, ставало центральним і головним чинником, що визначає весь хід розвитку культурних, економічних і соціально-політичних процесів. Глобальний перегляд соціокультурної ідентифікації людини завжди приводив до зміни світогляду, системи цінностей, а в результаті, і до фундаментальних перетворень у розвитку людства, що і дає нам підстави говорити про зміну історичних епох і різних культурно-історичних традицій.

Підсумки ХХ століття дозволяють нам зробити висновок про те, що сучасна людина піддався випробуванню силою і цього випробування він не витримав. Можливості, які він отримав в результаті науково-технічної революції виявилися надмірно широкими. Надмірно, - тому що впоратися з ними він виявився не в змозі. Отримавши матеріальні блага, людина стала користуватися ними на шкоду своєму духовному розвитку.

Парадокс розуму став очевидним саме сьогодні, коли людина стала безмірно могутнім і, одночасно, як ніколи беззахисним. Розум як би вийшов з-під контролю: якщо спочатку він був покликаний служити людині, то тепер він сам закликав людину до себе на службу. Цілком віддавши себе на розсуд своєю "розумною" природі, людина перестала перейматися питаннями "хто я є?" І "ким хочу бути?". Самосвідомість людини стало аморфним, і, отже, аморфним став сам світ, що існує завдяки цьому самосвідомості й заради нього. І хоча проблема самоідентифікації стояла перед людиною завжди, особливо гостро він проявилася тепер, коли людина знайшла можливість кардинальної зміни світу. Але чи відповідає нинішня модель цивілізації інтересам людини? Іноді створюється враження, що розум вже почав працювати не для людини, а проти нього: адже саме фундаментальні відкриття розуму останнього століття зробили загрозу існуванню людини цілком реальною. Для того щоб зрозуміти, наскільки розвиток сучасного світу і сучасної культури відповідає цілям і сенсів людського життя, необхідно, насамперед, з'ясувати, яке самосвідомість сучасної людини, якою людина хоче бути і як відрізняє себе від усього, що не є він сам. Іншими словами, необхідно усвідомити, як людина усвідомлює свою власну сутність, і який сенс він вкладає в поняття власної людяності.

Розум, зумівши в останні століття забезпечити людини небаченим науково-технічним інструментарієм, дав йому в сукупності з усією повнотою духовних сил необмежену можливість формувати себе і навколишній світ. Людина опинилася в стані змінювати своє "Я" і середовище свого існування згідно з власними інтересами та цілями. Логічно припустити, що глобальна мета людства - побудувати таку культуру і цивілізацію, які забезпечили б йому оптимальні умови для самовираження і самоствердження. Отже, людина, конструюючи культуру, виходить з ідентифікації свого "Я". У цьому криється ще одна причина, по якій питання про самоідентифікацію людини в культурі набуває статус первинного і основного питання.

Почнемо з того, що проблема самосвідомості і самовизначення постала перед людиною як перша духовна проблема. Людина почала свою історію з того моменту, коли він зрозумів, що він є. Іммануїл Кант справедливо вважав, що подання "я є" є найбільш глибоким і найбільш істотним шаром самосвідомості, завдяки якому і на основі якого можлива вся інша свідома діяльність. Більше того, уявлення "я є" означає психологічний поділ світу на "Я" і "не-Я", оскільки відчуття моєї самості з необхідністю передбачає і зворотне - існування зовнішнього по відношенню до мене світу. Вистава "я є" породжує найбільш болюче для людини питання: "що я є таке?". З цього моменту власне існування стає для людини проблемою. Звідси ж і починає свою історію питання про самоідентифікацію.

Найбільш загальне положення, з якого виходять переважна більшість учених, укладено у визнанні двоїстої природи людини. Звідси різні визначення людини як "біосоціальних" істоти, як "розумного тварини", який володіє "духовно-тварної" основою. Навіть словосполучення Homo Sapiens підспудно передбачає цю дуальність (подвійність): Homo констатує приналежність людської істоти до тваринного світу, вважаючи його різновидом ссавців, Sapiens ж вказує на ознаку, характерний винятково для даного виду біологічного організму.

Факт того, що життя людини детермінована як біологічними, так і духовними потребами, вводить вчених у велика спокуса визначати і сутність людини як двоїсту. Ймовірно це найпростіше, але далеко не саме вдале рішення. Адже констатація подвійності природи людини ще не передбачає подвійність його сутності. І якщо людина виявляється залежимо від своєї животности, це зовсім не означає, що дана залежність складає його цінність як власне людської істоти [3,c. 131-133]. Онтологія (сутність буття) людини впливає на його аксіологію (систему цінностей), але не визначає, а тим більше, не підміняє її.

Тим не менш, у сучасній науці і культурі чітко простежується тенденція до утвердження людської животности, при цьому, сама "розумність" набуває статусу механізму, ефективно обслуговуючого його тілесно-гедоністичні потреби, бажання насолоджуватися. На рівні буденної свідомості це виражається в постійній, майже інстинктивною і безумовно домінуючою заклопотаності людини з приводу свого предметно-емпіричного буття, життя в реальній дійсності. Можна зрозуміти, коли вкраїнах з низьким рівнем життя (до яких можна віднести і сучасну Росію) це проявляється у тривозі за своє власне виживання.

Але ту ж саму психологічнуналаштованість ми спостерігаємо і в економічно благополучних державах: основне питання, яке турбує сучасної людини, полягає в прагненні до вітальної (життєвої) гармонії, граничної комфортності, в гонитві за можливістю максимального споживання, за невгамовним підвищенням свого матеріального рівня життя.

Головною культурної проблемою, що стоїть сьогодні перед людиною, є усвідомлення власної сутності, і ряд сучасних культурологічних і філософських теорій припускає двоїстість людини, рівноправність його біологічної та соціальної сутності. Наслідком цього є домінування в сучасній культурі матеріальних цінностей, на шкоду розвитку духовності.

Моделі соціокультурної природи людини.

Людина - продукт двох типів еволюції. За розгляду як представника ссавців та вищих приматів її потрібно вважати продуктом біологічної еволюції. Однак людина більшою мірою і продукт еволюції культурної, бо ті суттєві ознаки, що відрізняють її від тварини, є результатом саме цього етапу еволюції. Антропосоціогенез як процес становлення людини тривав близько трьох-трьох з половиною мільйонів років, що майже в тисячу разів більше, ніж уся «писана» історія людства. Якщо перший етап антропосоціогенезу відбувається як за біологічними, так і за культурними закономірностями, то з набуттям людиною сучасного вигляду (приблизно 35 тис. років тому) культурна еволюція стає домінуючою в її подальшому розвитку.

Як біологічна істота людина формувалася у процесі біогенетичного розвитку. В боротьбі за існування (природний добір) вона пристосовувалася до навколишнього середовища завдяки розвиткові та удосконаленню мозку й нервової системи. Паралельно з цим складалися типові антропні характеристики людини, серед яких - прямоходіння, вивільнення руки, зміна функцій органів зору тощо.

Однак парадоксальність феномена людини проявляється вже на рівні її біологічного становлення у відхиленнях від загального механізму. Так, мінливість і спадковість, які належать до загальних законів універсального еволюціонізму, при формуванні людини принципово змінюються за змістом, набуваючи характеру «надорганізмових» процесів її розвитку, стаючи засобами формування культурної конституції людини.

Отже, антропогенез можна розглядати як добір за якістю мозку та його діяльності. З біологічної точки зору, наявність мозку не може бути характеристикою унікальності людини. Мозок як носій розуму - продукт тривалої еволюції всього живого. З органічної точки зору, вся гомінізантна метаморфоза - це, передусім, проблема вищого мозку. Але тільки у людини генетичні зміни в мозку та центральній нервовій системі призвели до більш радикальних, ніж у тварин, змін поведінки. Розум - еволюційне досягнення саме людини, що дає їй докорінну перевагу над іншими тваринами. Людина - єдиний носій свідомості, котрий досяг ступеня думки. З моменту переходу порога думки еволюційний розвиток її починає виходити за фізіологічні межі. Коли для перших представників гомінідів типовим є реалізація в життєдіяльності законів біогенезу, то вже Homo sapiens (людина розумна) став тим щаблем антропогенезу, де класичний механізм біогенезу, природного добору починає «відмовляти» і перебудовується. Вмикається механізм культурної еволюції, який радикально змінює можливості людської істоти щодо пристосування: межа (щоб не сказати - прірва) між природним і людським буттям виявляється абсолютно чітко, розщеплюючи цілісність природи на субстанційно тотожні, але різко відмінні реалії за способом, типом й ритмами існування.

Культурна еволюція так само є формою пристосування людини як живої істоти до навколишнього середовища та забезпечення виживання в ньому й також базується на доборі й переданні життєво корисної для організму інформації як основи самозбереження та подальшого пристосовного розвитку. Але на відміну від суто біологічного механізму, культурна еволюція принципово не пов'язана з генною спадковістю чи мінливістю.

Виокремлюють основні модальності культури: людська (культура як сукупність якостей людини); процесуальна (культура як спосіб діяльності) предметна (матеріальні та духовні вартості).

Поряд з еволюцією людини варто говорити і про еволюцію суспільства, що проявляє себе у соціокультурній динаміці. У культурології існують різнопланові підходи до побудови моделей соціокультурної динаміки.

Циклічна модель культурної динаміки - одна з найдавніших. Повторюваність, зворотність є характерною рисою існування всього живого. Мислителі здавна простежували аналогії між соціокультурними процесами і зміною природних сезонів, рухом сонця по небосхилу, життєвими циклами. Так, Дж.Віко вважав, що культура рухається від "віку богів" (міфологічні культури) через "вік героїв" (культури героїчного епосу) до "віку людей" (осмислення світу історією). Циклічним є рух культурно-історичних типів у концепції російського соціолога М.Данилевського. Культурні організми в дослідженні О.Шпенглера проходять цикл від "дитинства" ("весни"), "юності" ("літа"), "зрілості" ("осінь") до "старості" ("зими"), від накопичення сил, їх реалізації до занепаду і загибелі культури. Локальні цивілізації А.Тойнбі підкоряються у своєму розвитку моделі циклічного руху від виникнення, росту до надлому і загибелі. Згідно з його концепцією, культурна динаміка породжена наявним викликом (з боку природного чи людського середовища): сприятливі умови розвитку цивілізації, як зовнішні, так і внутрішні, є передумовою культурної стагнації.

У концепції російського історика Л.Гумільова процес етногенезу становить цикл, що містить фази виникнення, підйому, занепаду і загибелі етносу. Головним джерелом появи етносів є результати формотворної діяльності природного середовища. Поштовхом до розвитку стає імпульс пасіонарності як прагнення і здатність змінювати середовище існування, вкорінені в підсвідомості людини. Умови для посилення пасіонарності на рівні суспільства і людини створюють вибухи у Всесвіті (пасіонарні поштовхи).

Лінійна модель культурної динаміки представлена еволюціонізмом. Еволюціоністи спираються на концепцію англійського соціолога Г.Спенсера, який розглядав соціокультурну динаміку як частину незворотного процесу еволюції, що проявляється в ускладненні, диференціації та вдосконаленні первісно примітивних культурних систем.[1,c.141-144] Однолінійна модель соціокультурної еволюції передбачає поступовий рух від дикунства, варварства до цивілізації. Е.Тейлор і Дж.Фрезер сповідували ідею того, що нові, більш ускладнені культурні елементи заперечують існування попередніх і забезпечують удосконалення життя людського суспільства. Класичним зразком лінійного еволюціонізму є марксистська модель формацій - первісної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної, що монофакторно зумовлені розвитком виробничих сил суспільства. Полілінійна модель еволюції визнає множинність векторів соціокультурної динаміки та поліфакторну визначеність її причин.

Хвильова модель соціокультурної динаміки найґрунтовніше розроблена в економічних науках. Російський соціолог М.Кондратьєв сформулював теорію довгих економічних хвиль з періодом 48-55 років, що визначають циклічну динаміку господарчо-економічної системи. Американському соціологу П.Сорокіну належить теорія хвилеподібної соціокультурної динаміки. Кожен елемент культурної системи, за його концепцією, проходить три фази єдиного циклу: на першій відбувається накопичення і кристалізація соціальне значущих смислів, на гребені хвилі вони фіксуються у вигляді культурних норм і цінностей, потім вони вступають у протиріччя з наявними потенціями розвитку. Після проходження всього циклу він поновлюється.

Функціональний підхід до культурної динаміки, представлений, зокрема, в дослідженнях Т.Парсонса, полягає у виявленні зв'язку між соціокультурними змінами та процесами обміну інформацією і енергією між культурними системами. Джерелом культурних змін, на думку функціоналістів, може стати надлишок або недостача інформації чи енергії при обміні ними між культурними системами.

Постмодерністська парадигма соціокультурної динаміки ґрунтується на ідеї невпорядкованого розповсюдження культурних процесів, позбавленого напрямку і регулярності, своєрідного "руху бажання". Таку модель постмодерністи називають "ризомою".

Синергетичний підхід до соціокультурної динаміки базується на принципово новому розумінні хаотичних процесів як потенції впорядкування, готовності культурної системи до самоорганізації. Ці тенденції реалізуються в точках біфуркації як свого роду порогах усталеності культурної системи, в яких закладаються тенденції її зміни. Поблизу моментів біфуркації, Що несуть у собі поліваріантність розвитку культурної системи, провідну роль відіграє випадковість, окремі малі флуктуації (випадкові відхилення). Тобто культурна динаміка є результатом процесів саморозвитку культурної системи.

Російський культуролог Ю.Лотман у своїй книзі "Культура і вибух" обґрунтовує концепцію непередбачуваних динамічних процесів, що реалізуються у вигляді вибуху. Культурний вибух, за категоріями синергетики, є точкою біфуркації, різкої інтенсифікації змін культурних елементів з набором декількох різноймовірних альтернатив майбутнього, з яких лише одна стає культурною реальністю. Вибухова зміна вектора культурного розвитку, за Ю.М.Лотманом, співіснує з поступовими соціокультурними процесами. Вибухові й поступові зміни перебувають в діалектичній взаємодії одне з одним.

Складність і неочевидність процесів соціокультурної динаміки провокує появу нових і різних підходів до її вивчення. Сучасний методологічний плюралізм і міждисциплінарна інтеграція вимагає визнання як значимості лінійних змін у соціокультурній динаміці, так і циклічних, маятникових і хвильових процесів, можливості поступового руху і культурних вибухів. Усі зазначені підходи є однаково ймовірними і взаємодоповнюючими, які лише в їх діалектичній взаємодії розкривають сутність процесів динаміки культури.

людина культура духовність творчість

2. Проблема змісту людського буття

Буття людини надзвичайно складне явище, яке потребує постійної уваги дослідників різних гуманітарних напрямків. Філософська антропологія займає одне з ключових місць у цій галузі знань. Досвід філософського осмислення людського буття, особливо в ХХ сторіччі доводить, що так звана всезагальна історія не є проекцією «не історичних» народів. Кожна історія окремого народу є унікальною, по своїй суті і, не виводиться ні від потужних дій своїх сусідів, ні від механічного запозичення соціального устрою більш «успішних» народів. До складного розуміння історичного процесу велику роль відіграли наукові роботи О. Шпенглера і А. Тойнбі. Згідно їхньому вченню кожна епоха має свою ідею, що надає їй свій, не схожий на попередні епохи сенс і колорит. В змісті цього сенсу існують різні відтінки, які мають свою унікальність не зовсім схожу на визначений панівний період. Не тільки кожна людина, а й кожний народ є носієм певного минулого, особистісного досвіду. Сучасний погляд на певний історичний партикуляризм Відкидає всезагальну закономірність. Натомість, постає індивідуальна і неповторна культура, яка для кожного народу і для кожної людини є основою для власної історії. Отже, проблема полягає в тому, що сьогоднішнє суспільство не є монолітним в культурному сенсі. І ми не тільки ті, якими є сьогодні, але і ті, якими ще були вчора. Наша сьогоднішня поведінка корегується теперішніми обставинами, сьогоднішнім образом життя, певними суспільними змінами. А оцінка, переважно широкого загалу, ґрунтується на минулому досвіді. Ця неузгодженість особливо стала помітною у нашому сучасному світі. Зміни у світі набирають обертів яким немає кінця і краю починають втомлювати сучасне суспільство. Воно на всіх рівнях соціальної драбини волає про стабілізацію, яку, до речі, чітко не уявляє. Бажана стабілізація постійно вислизає, її не можна зафіксувати. А уявна стабілізація не наповнюється реальним змістом і формується, як розумова абстракція, яка не здатна покінчити з неконтрольованими змінами [6, c.456-460]. На основі минулого досвіду суспільство намагається зупинити небажані релятивні тенденції, продукуючи нові, які не встигає осмислити сталими і застарілими знаннями. Спроба взяти під контроль, неконтрольовані зміни не дають бажаного результату. Спосіб подолання текучого і змінного, спроба привести його у відповідність стабілізуючої абстрактної і не чіткої уяви (над часової) є, в деякій мірі, утопічною. Глибина часу, як всеохоплююча тенденція розвитку з усіма його модифікаціями відкидає незрілу уяву про всезагальне і необхідне в історичному процесі, схему для всіх суспільств, виявляючи зовсім інші реалії, не схожі на звичні і зрозумілі пояснювальні події, які ще були свіжі в пам'яті. Але незаперечним залишається факт, що будь-яке суспільство, незважаючи на власні «досягнення», творить «досконале», тобто «вічне» у теперішньому, використовуючи власний минулий унікальний і неповторний досвід, який ми називаємо культурним.«Слід твердо засвоїти: намір науково тлумачити історію, в кінцевому рахунку завжди буде вміщати в собі моменти не зрозумілого і суперечливого»

В суспільствах, де абсолютизувалась однотипність і ігнорувалась індивідуальна неповторність була протиприродною для людини і суспільства, і сприяла масовому захворюванню психічних хвороб, переважно шизофренії. Шизопотік позбавлений мети і сенсу життя, дезорієнтований до загальнолюдських цінностей, лише сприяє масовій шизофренізації суспільного життя і неадекватного сприйняття світу. Концепція шизоаналізу пов'язувала ідею звільнення людини від нав'язування переваги спільноти над особистістю. Особистість повинна бути захищення від тиранії більшості. Її свободі не повинні загрожували ніякі неконтрольовані приписи.

Обезцінювання суспільних цінностей в історії цілих народів кардинально відбувались там, де суспільна тиранія вже була нестерпною. Цінності створюють люди і, якщо вони в ході суспільного розвитку починають обмежувати творчі можливості людини і свободу, вони починають заперечувати природне існування соціуму, наступає криза. Духовна криза відрізняється від всіх інших криз тим, що в ній людина втрачає сама себе. «Це, - як казав Ж.-П. Сартр, - є існуванням без сутності».

Парадокс історії полягає у довічній суперечності індивідуального і суспільного начала, але істина існує як умова співіснування того і іншого, постійний пошук таких форм, які б забезпечили виживання суспільства і не знищили його індивідуальну основу як таку. Індивідуальне і суспільне поєднує доля. Поняття долі фіксує момент «завершеності» чи «незавершеності» людини в її бутті. Доля повинна завершуватись творенням людського буття. А індивідуальне і суспільне буття - підноситись на рівень адекватного розуміння самоцінності людини, як неповторної основи в суспільстві. В цих умовах людина, на якій би соціальній драбині не стояла, була б спроможна розуміти, що стає на перешкоді людського буття і свідомо спрямовувала свою діяльність на те, щоб формувати буття, якого вона потребує. Світ людини постійно знаходиться у пошуку власного буття, не помічаючи творення власного самопроекту, який часто не співпадає з її уявою про досконале буття, «яким по суті воно повинно бути, і яке насправді вона чекає».

Отже, буття людини не визначається сталим поняттям [4,c.278-281]. Воно ґрунтується на цінностях складної внутрішньої рефлексії наповнене людським духом, людськими діяннями і людським життям, де головну роль відграє суспільне середовище, спрямоване не на обмеження, а на розвиток індивідуального, неповторного і унікального людського буття.

3. Сучасні підходи до визначення духовності

У сучасній неокласичній і посткласичній соціальній філософії проблема духовності є надзвичайно актуальною. Це зв'язано із загальним антропологічним поворотом, що стався у філософії XX ст., із прагненням перебороти раціоналізм та ірраціоналізм у розумінні людини, пошуками виходу із загальної духовної кризи, що вразила сучасну цивілізацію. Значний внесок у формування проблеми духовності зроблено у філософії життя, феноменології, екзистенціалізмі, філософській антропології та ін. Тут можна виділити таких філософів, як Мартін Бубер, Макс Пелер, П'єр Тейяр де Шарден, Альберт Швейцер, Ауреліо Печчеї, Еріх Фромм, Віктор Франкл та ін. Набирає силу дослідження проблеми духовності й у сучасній українській філософії, появляється дедалі більше праць, присвячених проблемі людини, її стилю життєдіяльності, духовності. Духовність розуміється як одна з найважливіших суттєвих характеристик людини, як ціннісний зміст та спрямованість буття людини. Дух та духовність. Не варто думати, що дух це поняття містичне чи теологічне. Дух це неосяжна раціонально трансцендентна сутність, яка проникає крізь простір та час, рухає живим світом і спричинює його розвиток.

Прояв духу не залежить від місця, часу, цивілізаційної чи культурної приналежності. І є лиш одне застереження - це місце чи час мають бути готові до проявів духу. Дух живе, де хоче, і здійснює одухотворення. Однак дух вперто не хоче жити в трупах і в гниллі. Отже там, де труп, де загнивання, духу бути не може.

Щоб дух проявився, йому має сприяти духовність місця та часу, яка з появи в природі людини здебільшого пов'язується з її діяльністю. І навіть незвичайна відсутність духу де-небудь і коли-небудь теж тепер зазвичай спричинена людиною.

Духовність є здатністю до позитивних перетворень фундаментального рівня, тобто додухотворних дій, які сприяють проявам духу. Історично саме релігія поширювала духовні практики, але духовність не обов'язково релігійна. Духовність може бути не пов'язана з традиційною моральністю. Духовність - не всяка творчість, а лише творчість на рівні фундаментальних перетворень.

Духовність різко протиставлена культурі як зразкам, еталонам та нормам в процесах відтворення, трансляції, збереження та перетворення і цивілізації як системі мотивацій в процесах відтворення, поширення та перетворення.

Тільки та частина культури чи цивілізації, де норми чи мотивації оновлюються та перетворюються, є духовною, і являє собою духовні орієнтири.

Духовний суверенітет є здатністю особи чи країни до позитивних перетворень фундаментального рівня на власних засадах без суттєвих запозичень ззовні. Пригнічення духу пов'язане з духовним рабством, коли підпорядковуються чужим духотворним діям.

Втрата духу чи бездуховність стається тоді, коли духотворні дії взагалі відсутні.

Духовний простір це простір комунікації духовних людей, який забезпечує духотворні дії, зокрема по створенню духовних орієнтирів. Країни, що не мають духовного суверенітету і які надовго втрачають духовний простір, приречені: вони не мають майбутнього як незалежні країни.

Духовні речі це речі, які містять в собі позитивні перетворення фундаментального рівня. Біблія духовна книга не тому, що там говориться про Бога, бо про Бога говорять безліч книг і не всі вони є духовними.

Біблія духовна книга тому, що містить духовні орієнтири та наочно викладає щонайменше три системи позитивних мотивацій та відповідно два їх перетворення - Закон, Второзаконня та Новий Заповіт.

Християнство духовне не тому, що в ньому йдеться про віру в Бога та спасіння душі, а саме завдяки тому, що воно змінювало світ впродовж тривалого часу на фундаментальному рівні. Реформація - ознака животворного духу християнства вже після діянь, описаних в Біблії.

Те ж саме можна сказати про інші світові релігії - іслам чи буддизм. Релігії духовні завдяки глибинним змінам світу та власним оновленням. В цьому сенсі тільки ті релігійні конфесії, що постійно демонструють здатність до оновлення, є духовними.

Духовні люди це люди, які займають в своєму житті духовну позицію та здатні пропонувати та відстоювати духовні орієнтири в різних сферах життя.

Духовні люди це не обов'язково юродиві чи блаженні. Ставлення до духовних людей як до непрактичних диваків чи маргіналів продиктоване зазвичай ситуацією бездуховності.

Духовних людей дуже мало в усі часи, в усіх місцях. Люди, що займають духовну позицію, всупереч усьому, іноді з'являються непередбачувано, причому серед всіх прошарків суспільства.

Поява духовної позиції дуже часто виступає як духонаступництво від однієї духовної людини до іншої. Духовний лідер не обирається демократичним чином, а визнається як авторитет винятково в середовищі духовних людей. Духовність здобувається суспільством взагалі через недемократичні механізми.

Духовна позиція це позиція духотворних дій у протидії спокусам недуховних мотивацій. Суспільна мета духовної позиції може бути визначена словами Серафима Саровського - "спасися сам і навколо тебе спасуться тисячі".

4. Ціннісний компонент і мотивації особистості

Мотиваційно-ціннісний компонент включає в себе професійно-етичну спрямованість особистості, що грунтується на гуманістичних ціннісних орієнтаціях.

Цінності відображають вищий рівень людських потреб. Тому особистісні, індивідуальні потреби, набуваючи суспільної значущості й усвідомлюючись особистістю, перетворюються у цінності та регулюють соціальну поведінку людини. Воднораз саме через сталу систему цінностей відбувається суб'єктивізація відношень з навколишнім середовищем і суспільним довкіллям та ефективна взаємодія особистості зі світом. Дані психологічні утворення призводять до перебудови всієї структури особистості, змінюючи систему її ставлень до своєї діяльності та до самої себе. Сформовані ідеали, почуття, суспільні прагнення, соціальні оцінки та інтереси у своїй гармонійності впорядковують спрямованість особистості навколо ціннісно смислової сфери.

Загалом управління поведінкою людини здійснюється на двох рівнях: а) на базі свідомості з допомогою системи цінностей та соціальних установок, б) на рівні несвідомого завдяки системі елементарних установок і фіксованих стереотипів.

Ця цінність або життєва мета справді існує і плекається у специфічному просторі культури окремого суспільства й підпорядковується індивідуальним особливостям громадян. Звідси спрямованість особистості - це сукупність домінуючих у внутрішньому світі людини соціальних настановлень і цінностей, яка визначає головну лінію її поведінки, діяльності, спілкування і вчинення. За даних умов дії людини зорієнтовані на досягнення конструктивних, позитивних результатів взаємодії з актуальним довкіллям.

Отже, поняття “цінність” ставиться в один ряд з поняттями “потреба” і “мотив”, а ціннісні орієнтації індивіда розміщують на перетині когнітивної та мотиваційної сфер особистості. Осмислити це співвідношення допомагає дворівнева модель мотивації, запропонована О.Ю. Патяєвою.

Розглянувши цілу низку сучасних підходів до розуміння структури мотивації, авторка констатує функціонування двох рівнів мотиваційних утворень. До одного рівня належать конкретно ситуативні мотиваційні утворення, еквівалентні елементам одиничної діяльності (О.М.Леонтьєв), а до другого - надситуативні, стійкі, узагальнені[2,c. 257-261]. Останні спонукають діяльність не безпосередньо, а беруть участь у породженні конкретно ситуативних мотивів.

Воднораз О.Ю. Патяєва виділяє два види впливів стійких мотиваційних структур на виникнення і функціонування конкретно ситуативних мотивів. Перший вид - ситуативна конкретизація, наприклад, пізнавальної потреби в мотиві вступити у певний ВНЗ чи естетичної потреби в мотиві сходити до театру; другий - це “зсув” конкретної діяльності відповідно до окремих стійких принципів поведінки: скажімо, прояв у різних ситуаціях і, відповідно, в різних мотивах стійкої схильності до ризику чи високого рівня домагань або конформності, чи, навпаки, нетерпимості до недоліків.

Критерієм, що дає змогу віднести ці особистісні тенденції до класу стійких мотиваційних структур, є те, що вони проявляються не тільки у процесі здійснення тієї чи іншої діяльності, а вже на етапі породження конкретно ситуативних мотивів відображаються у їхній структурі і значеннєвій характеристиці. Фактологічно, такий самий ж поділ представлений у трирівневій схемі структури мотивації О.Г. Асмолова, котрий розрізняє джерела мотивації, детермінанти спрямованості діяльності в конкретній ситуації і регулятори перебігу останньої .

За функціональним місцем і роллю у структурі мотивації особистісні цінності досить очевидним чином віднесені до класу описаних О.Ю.Патяєвою стійких мотиваційних утворень чи джерел мотивації. За О.Г.Асмоловим, їхня вмотивувальна дія не обмежується конкретною діяльністю, окремою ситуацією; вони співвідносяться з життєдіяльністю людини в цілому і мають високий ступінь стабільності; а зміна у системі цінностей є надзвичайною, кризовою подією у житті особистості.

Отже, цінності - психосмислове утворення, яке формується на перетині мотиваційної сфери та світоглядних структур свідомості і в цьому контексті є найдієвішою категорією становлення соціально зрілої та духовно здорової особистості, її оптимального функціонування і реалізації природних потенцій у культурному форматі фахової діяльності. Ціннісні орієнтації індивіда визначають способи присвоєння духовної культури суспільства, перетворення соціальних вартостей у стимули і мотиви поведінки, конструктивне поле реалізації професійних якостей у спеціалізованій діяльності.

5. Творчість як культурний потенціал особистості

Прискорений темп науково-технічного розвитку, перманентність і швидкість змін у всіх сферах людської діяльності, мозаїчність і візуалізація інформації - характерні ознаки сучасного соціокультурного простору. Загальні тенденції розвитку суспільства зумовлюють стимулювання людської діяльності у різних сферах, необхідність більш успішної реалізації людських ресурсів - в першу чергу творчого потенціалу окремої людини. Потреба суспільства у всебічній творчій активності людини зростає і вимагає формування діяльної, духовно багатої особистості, яка здатна творчо розв'язувати безліч різноманітних нагальних проблем, конструктивно працювати в динамічних умовах життя.

Пріоритети соціально-економічного розвитку підвищують вимоги до освіти, яка виступає головним чинником у відтворенні інтелектуального, духовного та економічного потенціалу суспільства. Сьогодні школярі мають бути готовими жити в умовах постійних змін, непередбачуваних ситуацій, повинні бути мобільними, гнучкими, творчими. Тому освіта має спрямовуватись на розвиток творчого потенціалу особистості, самостійного критичного мислення, ціннісних орієнтацій, формування спектра життєвих компетентностей, адекватних соціокультурним реаліям.

Цілеспрямованих визначень творчого потенціалу в літературі дуже мало. Це свідчить про те, що дане поняття характеризується багатоаспектністю та складністю підходів щодо його вивчення. Найширшим є визначення творчого потенціалу як фонду, сукупності можливостей реалізації нових напрямів діяльності суб'єкта творчості. Стосовно окремого індивіда творчий потенціал визначають як інтегруючу якість особистості, що характеризує міру її можливостей ставити і вирішувати нові завдання у сфері її діяльності, яка має суспільне значення.

Серед сучасних психологів, які займаються проблемами розвитку творчої особистості, слід насамперед назвати В. Моляко, який запропонував власну концепцію формування творчої особистості та реалізації її творчого потенціалу. Вчений визначає творчий потенціал як інтегративну властивість особистості, що характеризує міру можливостей здійснювати творчу діяльність, готовність та здатність до творчої самореалізації та саморозвитку. Творчий потенціал - це саме та система, яка абсолютно прихована від будь-якого зовнішнього спостереження; більше того, сам носій творчого потенціалу іноді мало або й зовсім не знає про свої творчі можливості. Про справжні творчі можливості конкретної людини можна говорити лише на основі здійсненої діяльності, отриманих оригінальних творів. Творчий потенціал стає не уявною, а реальною, прогнозованою цінністю лише тоді, коли реалізовується у винаходах, конструкціях, книгах, картинах, фільмах та ін. Вчений представляє загальну структуру творчого потенціалу, яка визначається такими складовими: задатки, нахили, які проявляються у наданні переваг чомусь; інтереси, їх спрямованість і частота; допитливість, потяг до створення чогось нового; швидкість у засвоєнні нової інформації; прояви загального інтелекту; наполегливість, цілеспрямованість, працелюбність; порівняно швидке та якісне оволодіння вміннями, навичками, майстерністю виконання певних дій; здібності до реалізації власних стратегій і тактик різних проблем, завдань, пошуку виходу зі складних нестандартних, екстремальних ситуацій .

Саме опанування стратегій і тактик сприятиме виявленню творчого потенціалу особистості в різних сферах діяльності людини. Таку думку має Н. Медведєва, яка вивчає художню діяльність дитини у руслі психологічної теорії творчості В. Моляко. Стратегія (а для дитини стратегіальна тенденція) як система розумових дій художника є обов'язковим компонентом творчої діяльності людини і спрямована на розробку та втілення задумів. Отже, уміння знаходити різноманітні способи й підходи до розробки та реалізації задумів у художній діяльності надалі може бути використане як інструментарій у прийнятті людиною рішень .

Як сукупність творчих здібностей визначає творчий потенціал В. Лихвар, необхідних для творчої діяльності, і зазначає, що рушійною силою і ядром творчого потенціалу є внутрішні фактори особистості. Саме вони є важливими чинниками саморозвитку людини, самореалізації, самодіяльності, вільних дій і вчинків. Вчений вивчає розвиток художньо-творчого потенціалу у процесі образотворчої діяльності школярів. Підкреслює, що художньо-творчий потенціал представляє собою універсальну, цілісну якість людини, змістовна визначеність якої виявляється в художньо-творчій діяльності шляхом прирощення матеріально-духовних цінностей та саморозвитку і самореалізації особистості, концентруючи для цього фізичні, психологічні й духовні ресурси. Це діяльність в галузі мистецтва, особливістю якого є відображення реальності в художньо-образній формі. Змістова характеристика художньо-творчого потенціалу є невід'ємною частиною цілісного гармонійного розвитку особистості [9, c.108-111]. Водночас суб'єктивні можливості людини повинні узгоджуватися із зовнішніми (соціальними) умовами. Людина усвідомлює власну самоцінність в умовах соціальної дійсності, їй притаманна внутрішня потреба у соціальному визнанні себе як особистості. У зв'язку з цим учені наголошують на важливій ролі соціального фактору в процесі актуалізації потенційних резервів особистості, підкреслюють необхідність створення соціокультурного розвивального простору, в якому особистість, набуваючи соціального досвіду, зможе самореалізувати свої природні потенції і задатки. Тобто, творчий потенціал особистості визначається як об'єктивними, так і внутрішньоособистісними чинниками, серед яких провідну роль відіграють здібності і особисте ставлення до творчості.

Щодо процесу самореалізації особистості, у ході якого потенційні можливості опредметнюються у результатах діяльності, активне особисте ставлення до творчої діяльності дає можливість розглядати творчий потенціал як категорійну форму творчої активності особистості (С. Рубінштейн, С. Степанов, Є. Варламова). Творчий потенціал, як і творча активність, мають тенденцію до самовираження і здобуття досягнень відповідно до їх можливостей. Тільки сама особистість власним вибором може реалізувати свою творчу унікальність. Творча активність є умовою виявлення і розвитку творчого потенціалу особи та механізмом реалізації її творчих здібностей. У процесі продуктивної діяльності творчий потенціал реалізується й нагромаджується у творчій активності особистості. Відповідно, творчий потенціал і творча активність особистості виступають у цьому феноменологічному ряді в парі, доповнюючи одне одного. Серед низки факторів, які впливають на становлення та реалізацію творчого потенціалу особистості - задатки (як вроджена якість), соціальне середовище (зовнішні умови впливу) і особистісна активність (життєва позиція особистості) - саме останній фактор визначає особистість як унікальну цілісну систему, яка володіє потенціалом безперервного саморозвитку та самореалізації. Тобто,актуальний стан творчого потенціалу залежить від внутрішніх зусиль людини заради культивування у собі творчої потенції.

Ряд вчених (Дж. Гілфорд, П. Торренс, В. Дружинін) у структурі творчого потенціалу центральною складовою визначають креативність - здатність до творчості. У загальному розумінні здатність до творчості грунтується на створенні чогось нового, оригінального. Креативність як властивість особистості виявляється у тенденції до вирішення проблем по-новому, новими засобами, методами. Тобто, максимальне виявлення творчого потенціалу виникає в тих ситуаціях, коли людина намагається використати нетиповий для себе засіб, метод вирішення проблеми.

Отже, творчий потенціал особистості - це складна система психогенетичних та психологічних якостей, інтегральна цілісність природних і соціальних сил людини, сукупність здібностей, можливостей та властивостей до здійснення творчої діяльності, продукування творчих стратегій і тактик у даному процесі, які дозволяють знаходити унікальне, принципово нове рішення проблем, а також забезпечення суб'єктивної потреби особистості у творчій самореалізації і саморозвитку.

6. Загальна і професійна культура особистості

Загальна культура особистості - ще один суттєвий аспект розуміння культури. Цим поняттям часто позначають рівень вихованості та освіченості людини, рівень оволодіння тією чи іншою сферою знання або діяльності. У даному випадку поняття культури фіксує якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до діяльності. Про культурну людину у сфері виробництва говорять як про відповідального, підготовленого і дисциплінованого фахівця, у побутовій сфері - як про доброго сім'янина і господаря, у сфері науки - як про талановитого вченого, в мистецтві - як про обдарованого художника, музиканта, композитора, поета тощо.

Культура особистості як цілісне утворення визначається глибиною, широтою та мірою освоєння й засвоєння нею загальнолюдських надбань матеріальної і духовної культури, перетворенням їх на свій внутрішній духовний світ та вмінням застосовувати в процесі життєдіяльності і спілкування з іншими людьми.

Особистість є і творінням культури, і її творцем. Освоюючи світ культури, людина творить себе як особистість і стає здатною збагачувати цей світ культури. Через освоєння культури формуються духовний світ людини і її основні сутнісні сили: воля, почуття, розум, віра, духовні орієнтації та світогляд.

XX ст. показало, що переважна більшість видатних мислителів наголошує на тому, що духовність і сутнісні сили людини неможливо безпосередньо вивести лише з практики, тим більше з трудової діяльності людини. Вони стверджують, що сутнісні сили людини формуються в результаті як освоєння усієї культури, так і розвитку різноманітних форм і способів людської діяльності.

Першим і найважливішим щодо цього є засвоєння мови, оскільки культура дається людині в мові і через мову, а отже, саме оволодіння мовою і є необхідною передумовою формування сутнісних сил особистості (це детально розглянуто у попередньому параграфі).

Важливим елементом сутнісних сил людини є воля. Людина історично формувалась як людина тією мірою, якою вона через трудову діяльність навчалася долати свої інстинкти, підкоряючи свою діяльність суспільним установкам і нормам. Воля виховується в праці і водночас є її необхідною передумовою, бо праця передбачає, з одного боку, створення і використання знарядь праці, а з іншого - наявність мети діяльності (про це йшлося у третьому розділі підручника).

Проте ми нагадаємо, що сила волі - це сила людського духу, що визначає міру її свободи. Наприклад, слово "воля" в українській мові має два значення: воля як здатність, як "сила волі" і воля як вільність, свобода. Українська мова, поєднавши в одному слові ці значення, відбила глибокий зв'язок між волею як силою волі і волею як свободою. Людина без сили волі є рабом примхливої гри своїх бажань, її творчі здібності приречені на згасання, деградацію.

Щоб стати творцем, людина за будь-яких соціальних умов має пройти школу праці, оволодіти майстерністю, засвоїти історично вироблені "стандарти" людської діяльності. Формування волі неможливе без самопримусу, без дисципліни праці, без здатності діяти "через не хочу".

Але волю не можна розглядати ізольовано від інших сутнісних сил людини, бо сама по собі вона може бути і доброю, і злою волею. Служитиме вона ідеалам людяності чи силам зла - залежить від розвинутості людських почуттів, від їхнього змісту, спрямованості, ціннісної орієнтації, оскільки насамперед на них ґрунтується духовне життя людини.

Сфера людських почуттів дуже багатогранна - це почуття моральні, релігійні, громадські, естетичні, патріотичні, родинні тощо. Вона має важливе значення для розвитку творчих здібностей особистості, оскільки на засадах почуттів формується здатність сприймати уявне як дійсне, ідеал як життя, минуле і майбутнє як сучасне, теперішнє. А також обирати і формувати, творити ці ідеали і цінності. Першим кроком до формування цих здатностей є дитячі ігри як історично вироблена форма залучення дітей до діяльності дорослих, до її моральнісних відносин в уяві. Будь-яка гра є первісною майже для всіх сфер культурної діяльності. Гра є насамперед і головним чином вільною діяльністю. Вона виникає на основі духовних можливостей людини, реалізує їх, розвиває, підносить до вищих сягань людського духу. Гра формує здатність в уяві ставити себе в моральнісні відносини, вживатися в образи та способи діяльності інших людей, засвоювати кращі загальнолюдські моральні якості: співчуття, любов, людяність.

Ці ж культуротворні та виховні функції, що формують людських дух, в історичному плані виконує міф, а в індивідуальному - казка, в якій моральні категорії добра і зла, справедливості і несправедливості відтворені в системі казкових образів. Казка - це не просто розвага, а історично вироблена форма виховання моральних почуттів. Якщо дитина не навчиться перейматися горем у випадку перемоги зла і радіти з приводу торжества добра, у неї не сформується совість, людяність. Казки формують казковий світ дитинства, де уявне, створене фантазією і виражене символічною казковою мовою, засвоюється і переживається як дійсне, де боротьба сил добра і зла, правди і кривди, любові і ненависті сприймається "несправдешньо". Казка формує начала моральності, те, що зветься совістю, сумлінням.

Важливу роль у формуванні духовності в цілому і почуттів зокрема відіграє художня культура, в процесі опанування якої, починаючи з колискових пісень та казок і закінчуючи вищими надбаннями поезії, музики, живопису, людина далі розвиває творчу уяву, моральні якості, здатність жити духовним життям. Через засвоєння художньої культури особистість входить у світ інших людей, живе їхнім життям, переживає молодість і старість, минуле і майбутнє, включає у свій духовний світ життя всього людства, стає емоційно багатою, здатною глибоко, сильно і тонко почувати та переживати. Важливу роль у формуванні і розвитку внутрішньої культури особистості поряд із художньою культурою відіграють також науково-гуманітарні, зокрема історичні знання. Вони сприяють становленню та розвитку патріотичних і національних почуттів, історичної та національної свідомості й самосвідомості особистості. Як важливий культурний засіб їхнього формування історичні знання, починаючи від легенд та дум і закінчуючи історичною наукою, допомагають людині усвідомити свою причетність до свого народу, до своєї нації, до людства в цілому.

Ще однією важливою сутнісною силою особистості є розум, який формується на основі інтелекту, але не зводиться лише до нього. Розум - це не просто інтелект чи мислення, а інтелект, що спрямовується почуттями, волею, світоглядними принципами та переконаннями людини, її ціннісними установками та орієнтаціями.

Розумна людина - це не просто та людина, що багато знає та вміє логічно мислити. Розум за своїм змістом та значенням, застосуванням подібний до мудрості. У розумі концентрується весь пізнавальний і практично-культурний досвід людини. У зв'язку з цим розрізняють розум і розсудок.

Формування розсудкового мислення є початковим і необхідним етапом розвитку людського інтелекту і розуму. Кожна особистість, щоб стати творцем, має спочатку засвоїти ті "стандарти мислення", які історично виробило людство. Розум - це здатність, яка формується на основі всієї культури, передусім світогляду.

Поряд із відповідними світоглядними знаннями, принципами, установками, ідеалами культура особистості ґрунтується на низці духовних феноменів, що входять до всіх історичних форм культури. Це насамперед віра і пов'язані з нею форми сприйняття майбутнього: мрія, надія, сподівання тощо. Це і широкий спектр людських уподобань, предметів духовних почуттів, значна частина яких має атрибут святості, як наприклад, Вітчизна, рідний край, нація, Бог. Предмети духовних почуттів виражаються переважно в символічній формі [7,c.225-228]. Символічна форма духовних почуттів вимагає і символічної форми освоєння та шанування цих предметів, яка втілюється в ритуалі, обряді, урочистих символічних діяннях, поклоніннях і схилянні. У такі способи формуються і задовольняються вищі духовні почуття людей. Без цих почуттів людська душа мертва, людина стає бездуховною, а отже, безкультурною, у неї, як кажуть, "немає нічого святого за душею". У відповідній символіці виражаються також предмети національних почуттів - національні святині.

У структурі культури особистості особливе значення належить професійній культурі особистості. Вона посідає все більше місце і як предмет дослідження, і як фактор, значимий для пояснення, розуміння поведінки працівників, і особливо майбутніх фахівців, як людей, що мають володіти спеціальними знаннями й навичками в будь-якій галузі , бути висококваліфікованими фахівцями із широкою ерудицією та високим загальнокультурним рівнем відповідно до глобальних викликів сучасності. Тому висвітлення цих питань потребує подальшого перегляду суперечливих трактувань, їх аналіз і розв'язання .

Феномен професійної культури досліджувався багатьма провідними фахівцями в галузі соціології праці, економічної соціології й соціології культури (Н.Б. Крилова, Н.П. Лукашевич, Д. Маркевич, Г.М. Соколова, та ін.). «В другій половині XX ст. професійна культура (як частина загальної культури) вже розглядається не тільки як форма людської діяльності, але і як найважливіший аспект життєдіяльності особистості, як соціальна діяльність, що складається із взаємозалежних цілісних феноменів, які не зводяться лише до певного комплексу знань, умінь і навичок». Разом з цим, ми вважаємо, що у дослідженнях професійної культури нерідко наводиться спрощене її визначення, а також немає єдиної точки зору на зміст і обсяг цього поняття.

Ми схильні до визначення професійної культури з точки зору потреби суспільства в культурному рівні людей, що зайняті тією чи іншою професійною діяльністю. Вона полягає у піднесенні професійної діяльності кожної людини до загальних норм виконання певного виду праці. Безсумнівно, будучи важливим показником соціальної зрілості особистості, професіональна культура є й комплексом особистісних знань, вмінь, навичок, якостей, що визначають готовність до реалізації своїх сутнісних сил у конкретній галузі суспільної праці.

У той час як досить легко зрозуміти концепцію значимості культури, набагато складніше цю значимість виміряти. При будь-якому дослідженні професійної культури існує проблема встановлення зв'язку між зовнішніми виявленнями культури і цінностями, що лежать в її основі.

Необхідно вирішити проблему вибору вимірювальних показників для отримання об'єктивної інформації. У зв'язку з тим, що процес формування професійної культури фахівця є складним, комплексним, неможливо знайти показник, який інтегральним чином дозволяв би виміряти цей феномен. Таким чином, потрібен комплекс показників.

Під критеріями формування професійної культури фахівця вважаються суттєві ознаки, що свідчать про досягнення того або іншого рівня сформованості професійної культури фахівця. Рівень - це ступінь сформованості професійної культури, певний результат розвитку; критерії - вимірювачі рівнів. Між ними є певний динамічний зв'язок, якщо його розкрити, можна виробити найбільш оптимальну систему критеріїв.

У сучасних дослідженнях до структурних компонентів професійної культури відносяться: аксіологічний (ціннісний), операціональний та особистісно-творчий. Щоб фахівець оволодів усіма компонентами професійної культури і був готовим до вирішення вищезазначених завдань, зміст кожної навчальної дисципліни повинен бути гуманізованим. Такий підхід при його цілеспрямованому використанні поступово стає стилем соціально й професійно орієнтованого мислення фахівця, в структурі якого цінності культури актуалізовані та системно організовані. Володіючи ним, майбутній фахівець виступає носієм прогресивної суспільної свідомості, загальної та професійної культури.