Культурологічно-естетичні параметри українського нефігуративного живопису

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Культурологічно-естетичні параметри українського нефігуративного живопису

17.00.01 - Теорія та історія культури

РУДИК Ганна Борисівна

УДК 75. 038 (477)

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Національному університеті “Києво-Могилянська академія”, Кабінет Міністрів України, м. Київ.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор ПЕТРОВА Ольга Миколаївна, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, професор кафедри культурології та археології;

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор ЛИЧКОВАХ Володимир Анатолійович, Чернігівський державний педагогічний університет, завідувач кафедри філософії та культурології;

кандидат філософських наук, доцент ГРИЦЕНКО Валентина Степанівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри етики, естетики та культурології.

Провідна установа: Харківська державна академія культури, кафедра історії та теорії культури, Міністерство культури і мистецтв України, м. Харків.

Захист відбудеться 11.12.2001 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.850.01. у Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв (01015, м. Київ, вул. Січневого повстання, 21, корпус 15).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв (01015, м. Київ, вул. Січневого повстання, 21, корпус 11).

Автореферат розіслано 10.11.2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Уланова С.І.

Анотація

український мистецтво культура живопис філософський

Рудик Г. Б. Культурологічно-естетичні параметри українського нефігуративного живопису 90-х років ХХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 17.00.01. - теорія та історія культури. - Державна академія керівних кадрів культури і мистецтва, Київ , 2001р.

Дослідження є спробою застосування до аналізу одного з визначних феноменів сучасного українського мистецтва новітніх методологічних розробок в царині філософського осмислення культури. Нефігуративний живопис України 90-х років ХХ століття розглянуто в контексті естетико-культурної традиції абстракціонізму та філософсько-теоретичного дискурсу сучасного мистецтва.

У ході роботи досліджено світоглядно-естетичні програми п`ятнадцяти художників-нефігуративістів; визначено ключові культурологічні та естетичні параметри українського нефігуративу 1990-х років у світлі системного уявлення про теоретичну традицію абстракціонізму; здійснено порівняльно-культурологічний аналіз даного явища з феноменом американського абстрактного експресіонізму; проаналізовано і доведено доцільність опису та інтерпретації феномена українського нефігуративного живопису в термінах теоретичної концепції художнього модернізму.

Ключові слова: культурологія мистецтва, сучасна естетика, нефігуративний живопис, український нефігуративізм, абстракціонізм, сучасне мистецтво, модернізм.

Рудык А.Б. Культурологические и эстетические параметры украинской нефигуративной живописи Украины 90-х годов ХХ века. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 17.00.01. - теория и история культуры. - Государственная академия руководящих кадров культуры и искусства, Киев, 2001 г.

Исследование является попыткой применения к анализу одного из значительных феноменов современного украинского искусства новейших методологических разработок в области философского осмысления культуры. Нефигуративная живопись Украины 90-х годов ХХ века рассматривается в контексте эстетико-культурной традиции абстракционизма, а также философско-теоретического дискурса современного искусства.

В ходе работы исследованы мировозренческие и эстетические программы пятнадцати художников-нефигуративистов; определены основные культорологические и эстетические параметры украинского нефигуратива 1990-х годов в свете системного рассмотрения теоретической традиции абстракционизма; проведен сравнительный культурологический анализ данного явления с феноменом американского абстрактного экспрессионизма; проанализирована и доказана целесообразность описания и интерпретации феномена украинской нефигуративной живописи в терминах теоретической концепции художественного модернизма.

Ключевые слова: культурология искусства, современная эстетика, нефигуративная живопись, украинский нефигуративизм, абстракционизм, современное искусство, модернизм.

Rudyck H.B. Cultural and Aesthetic parameters of non-figurative Ukrainian painting of 90s of XX century. - Manuscript.

Ph.D. thesis, speciality 17.00.01. - Theory and History Of Culture. - State Academy of Managing Personnel Of Culture And Art, Kyiv, 2001.

The research is an attempt to apply modern methodological approaches of philosophical comprehension of culture to one of the remarkable phenomena of the contemporary Ukrainian art, which is non-figurative painting of 90s of XX century.

Methodological basis of the dissertation is culturological approach, whose integrational resources allow to consider the phenomenon in totality of its external and internal links, combine “objective” and “subjective” approaches for comprehension and study of culture, conduct a philosophical and theoretical analysis of empirical research data.

Non-figurative painting in Ukraine of 90s of XX century is considered by the author as a modern stage of the development of world tradition of abstractionism. Because of this, one of the chapters of the dissertation is dedicated to systematic examination of abstract art tradition in historic and theoretical aspects. For that, a number of fundamental works of foreign researchers of the abstraction was introduced into depositary of Ukrainian science, namely, the studies of D. Anfam, A. Barr, M. Fried, S. Gilbo, C. Greenberg, A. Mozhynska, A. Nakov, G. Read, G. Rosenberg, B. Rose, M. Rzepinska, I. Sandler, M. Seifor, M. Schapiro and others.

Empirical research of creative approaches of Ukrainian non-figurative artists helped to determine general aesthetic, artistic, and socio-cultural features of the phenomenon, among which - non-figurative art as aesthetic idea and artistic characteristic, link with Absolute as the central idea of creative concept, individualism of approach, assimilation of some ideas of classical European aesthetics, attention to philosophical and artistic traditions of the East, “elitist” social status.

In the framework of complex theoretical analysis of the phenomenon of the Ukrainian non-figurative art of 90s of the XX century, the essential characteristics were considered in the focus of the systemic notion about abstractionism tradition. That allowed to make inference about originative and integrative character of the Ukrainian non-figurative art.

Furthermore, from the point of view of the existing analogy, a comparative cultural analysis of the Ukrainian non-figurative paintings of 90s and American abstract expressionism of 40-50s of XX century was made. The analysis showed that though there is a number of similar features, it is not expedient to make direct cultural parallels between the two cultural and artistic phenomena.

The study of the basic characteristics of the Ukrainian non-figurative art of 90s of ХХ century through the prism of the modern theoretical concepts of modernism in art brought to light expressively modernistic character of the aesthetic of the phenomenon of the modern Ukrainian artistic culture. At the same time, the conducted content analysis and correlation of notions “modernism”, “avant-garde”, “post-modernism” provided author with ground to insist that it is not expedient to describe and interpret the modern Ukrainian non-figurative art from the point of view of theoretical concepts of “avant-garde” and “post-modernism”.

The materials and conclusions of the research can be used in further research projects on the same problems, for training courses on cultural anthropology, aesthetics, history and theory of modern art, as well as for the purposes of meeting practical information needs of the modern artistic process.

Keywords: culturology of art, contemporary aesthetics, non-figurative painting, abstractionism, Ukrainian non-figurativism, modern art, modernism.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Проблема вибору стратегії національного розвитку українського суспільства актуалізувала потребу у ґрунтовних дослідженнях сучасного українського мистецтва - дієвої форми самоідентифікації нації та водночас потужного джерела евристичного моделювання в культурі.

Однак, інтенсивний розвиток художніх ініціатив, який спостерігається в українській культурі впродовж останнього десятиліття, на жаль, ще не достатньо вивчений і осмислений сучасною філософською та культурологічною думкою. Загальною причиною цього є кризовий стан методології української гуманітаристики, зумовлений звільненням від ідеологічних настанов радянської доби. Особливо критичним є стан дослідження тих ділянок художньої культури, щодо яких відсутня вітчизняна традиція теоретичного аналізу.

Насамперед це стосується сучасного українського нефігуративного живопису, потужний “сплеск” якого в 90-х роках ХХ століття у творчості шерегу визнаних українських митців не лише дає змогу говорити про окрему виразну лінію розвитку української та світової художньої культури, а й спонукає до глибшої філософсько-теоретичної рефлексії щодо культурних джерел і підстав цього феномена. У силу історичних обставин український нефігуративізм значною мірою успадкував те відношення суспільного нерозуміння, яке протягом радянського періоду нашої історії поширювалося на художню традицію абстракціонізму. В результаті, незважаючи на те, що окремі історичні прояви українського нефігуративного живопису описано й проаналізовано у публікаціях українських мистецтвознавців і художніх критиків зокрема Д. Горбачова, Е. Димшиця, Г. Заварової, О. Петрової, Г. Скляренко, О. Соловйова, що мистецтвознавцем О. Титаренко здійснено серйозні кроки щодо збору й систематизації інформації з творчості художників-нефігуративістів, що філософом та мистецтвознавцем О.Петровою простежено духовні витоки художнього нефігуративізму у візантійській релігійній естетиці Божественного Світла-Кольору, цей визначний художній феномен донині не становив предмета спеціального вивчення й теоретичного осмислення у вітчизняній науці.

З огляду на назрілість як наукової, так і суспільної проблеми, дана робота має стати першим кроком до наукового вивчення українського нефігуративізму 1990-х років як визначного явища культури сучасної України, першою спробою побудови концептуально-методологічної парадигми його філософсько-культурологічного осмислення. Ця проблема передбачає реконструкцію необхідного історико-теоретичного контексту аналізу, який формує, з одного боку - “по вертикалі”, - історико-культурна традиція абстракціонізму, а з іншого - “по горизонталі”, - сучасний філософсько-теоретичний дискурс мистецтва. Розв`язання накресленого завдання “заповнить” цілий ряд лакун, що існують сьогодні в українському науковому знанні про сучасне мистецтво, що зі свого боку визначає актуальність цього дослідження.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснене згідно з програмою наукової діяльності Національного університету “Києво-Могилянська академія” та основними напрямами наукових досліджень кафедри культурології та археології НаУКМА - “Соціокультурні трансформації сучасного українського суспільства” і “Моделі світу в історії цивілізаційного розвитку людства”.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є встановлення культурологічно-естетичних параметрів осмислення українського нефігуративного живопису 90-х років ХХ століття. Поставлена мета зумовила такі основні завдання дисертаційного дослідження:

- визначити і обґрунтувати методологічні засади сучасних наукових досліджень посткласичної художньої культури;

- побудувати необхідний концептуальний контекст дослідження українського нефігуративізму шляхом системного розгляду світової традиції абстракціонізму в її культурно-історичному та теоретичному аспектах;

зібрати і проаналізувати емпіричний матеріал із творчих програм провідних українських художників-нефігуративістів 1990-х років для виявлення їхніх ключових світоглядних та художньо-естетичних засад;

- дослідити правомірність існуючих у художньо-критичній думці аналогій між українським нефігуративом і західними художніми процесами в ХХ столітті;

- виявити головні культурологічно-естетичні параметри українського нефігуративізму в світлі історико-культурної і теоретичної традиції абстракціонізму та сучасних культурно-мистецьких процесів в Україні й за кордоном;

- обґрунтувати вибір концептуальної моделі для опису та інтерпретації українського нефігуративного живопису 90-х років ХХ століття як феномена культури.

Об`єкт дослідження - український нефігуративний живопис (90-ті роки ХХ століття).

Предмет дослідження - культурологічно-естетичні параметри теоретичного осмислення українського нефігуративного живопису як явища сучасної культури.

Методи дослідження. Відповідно до поставлених завдань у дисертаційному дослідженні застосовано міждисциплінарний культурологічний підхід до аналізу українського нефігуративного живопису. Це зумовило використання таких основних дослідницьких методів: аналітичного - для вивчення філософської, культурологічної, художньо-критичної літератури з даної проблеми; генетичного - з метою системного дослідження світової традиції абстракціонізму у ХХ столітті в теоретичному та культурно-історичному аспектах; компаративного - при зіставленні культурологічних та естетичних параметрів досліджуваного явища та феноменів інших культур (американського абстракціонізму 1940-1950-х років, східної естетико-художньої традиції); методу гуманітарної проблематизації досліджуваного матеріалу, який включає як емпіричні (методики інтерв`ю, співбесід, експертної оцінки, що використовувалися для вивчення творчих підходів художників-нефігуративістів), так і теоретичні (узагальнення та теоретичне осмислення зібраного матеріалу крізь призму сучасних культурологічних, філософських, естетичних концепцій, визначення адекватної теоретичної моделі опису та інтерпретації даного культурного явища тощо) дослідницькі операції.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше:

- визначено методологічні засади дослідження українського нефігуративного живопису 1990-х років на підставі вивчення новітніх методологічних пропозицій сучасних філософів культури, естетиків, мистецтвознавців, та системного розгляду теоретичної традиції абстракціонізму ХХ століття;

- зібрано й проаналізовано матеріал із творчих програм провідних українських художників-нефігуративістів, виявлено ключові світоглядні та художньо-естетичні особливості творчості кожного;

- встановлено основні культурологічні та естетичні характеристики українського нефігуративного живопису 1990-х років, до яких зокрема належать: нефігуративність як стилістична риса та естетична ідея, концептуальний зв`язок з абсолютною реальністю в духовно-філософському (класичному) та формально-естетичному(модерністському) трактуваннях останньої, граничний індивідуалізм на рівні творчого методу, елітарність як соціокультурна ознака та естетичний принцип, фундаментальний зв`язок із принципами класичної європейської естетики, звернення до художньо-естетичних традицій Сходу;

- підтверджено певну аналогічність на культурно-естетичному рівні між українським нефігуративізмом та американським абстрактним експресіонізмом на підставі виявлення низки подібних культурологічно-естетичних рис, зокрема, принципової “змістовності”, звернення до східних естетичних традиції, засадничого індивідуалізму тощо;

- виявлено такі специфічні риси естетики українського нефігуративу в порівнянні з естетикою американського абстракціонізму як: особлива увага до формальних проблем (проблем кольору, структури, ритму в живописі), фундаментальний зв`язок із класичною європейською естетичною традицією, “елітарність” як естетична засада та ін., що засвідчили оригінальний характер українського феномена;

- запропоновано концептуальну модель модернізму як найбільш відповідну для опису та осмислення українського нефігуративізму 1990-х років на підставі аналізу основних теоретичних моделей культури ХХ століття - авангарду, модернізму і постмодернізму.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її висновки можуть слугувати методологічною базою для подальшої розробки проблем, пов`язаних із філософським осмисленням сучасної української культури і мистецтва. З огляду на новизну і системність здійсненої в дослідженні реконструкції світової традиції абстракціонізму в історичному та теоретичному аспектах, представлений матеріал рекомендовано для використання як у науковій, так і в навчальній діяльності, зокрема при побудові систематичних курсів із теорії та історії української культури, культурології, сучасного мистецтва, естетики, у викладі яких існують певні інформаційні лакуни.

Апробація результатів дослідження здійснювалася шляхом опублікування положень і висновків дисертації у наукових виданнях; у формі виступів та доповідей на 5-й, 6-й та 7-й щорічних науково-теоретичних конференціях професорсько-викладацького складу Національного університету “Києво-Могилянська академія” “Україна: людина, суспільство, природа”(Київ, 1999, 2000, 2001), на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Образотворче мистецтво в сучасному українському інформаційному просторі”(Харків, 2001), на Всеукраїнській науковій конференції “Україна на межі тисячоліть: етнос, нація, культура” (Київ, 2001), на Міжнародній науково-практичній конференції “Молодь в сучасному світі: морально-естетичні і культурологічні виміри” (Київ, 2001), на наукових семінарах кафедри культурології та археології Національного університету “Києво-Могилянська академія”.

Публікації. Основні положення і висновки дисертації відображено у 10 одноосібних наукових публікаціях, з яких 5 - статті у фахових виданнях. Опрацьований матеріал із творчих програм художників видано окремою науково-популярною брошурою обсягом 36 сторінок

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п`яти розділів, висновків і списку використаних джерел. Обсяг дисертаційного дослідження - 182 сторінки основного тексту. Список літератури містить 234 найменування, 50 іноземними мовами (англійською та польською).

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, розкрито зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами, вказано основну мету і конкретні завдання дослідження, визначено об`єкт, предмет, методи дослідження, сформульовано наукову новизну та практичне значення дисертації, відображено апробацію наукової роботи.

У першому розділі роботи - “Стан теоретичного осмислення проблематики українського нефігуративного живопису 90-х років ХХ століття” - аналізується ступінь розробки теоретичного дискурсу українського нефігуративного живопису 1990-х років, з`ясовуються основні причини недостатньої розвиненості українських досліджень сучасного мистецтва, зокрема нефігуративного й абстрактного, констатується, що завдання теоретичного осмислення українського нефігуративного живопису 1990-х років досі в науці не ставилося.

Серед переважної більшості описових за характером художньо-критичних публікацій, відзначено аналітичний підхід О. Петрової, котра першою сформулювала необхідність наукового вивчення українського нефігуративу як значного феномена української культури пострадянського періоду і виступила ініціатором його філософсько-теоретичного осмислення. Автор наголошує на ґрунтовності аналітичних спостережень мистецтвознавців Г. Скляренко й О. Соловйова, а також практичного внеску О. Титаренка, який започаткував збір та систематизацію інформації з українського нефігуративного живопису.

Поле дослідження сучасного українського нефігуративу безпосередньо пов`язане з методологією і проблематикою наукового вивчення абстракціонізму в мистецтві. Серед сучасних українських досліджень питань філософії, теорії та історії абстрактного живопису особливої уваги заслуговує дисертація Л. Матвєєвої “Абстракціонізм як об`єкт естетичного аналізу”, присвячена ранньому етапові розвитку цього мистецького напряму. Безперечний інтерес для теоретичного дослідження українського нефігуративізму становлять праці з теорії та естетики авангардизму і модернізму таких авторів як А. Бичко, Т. Гундорова, Л. Левчук,

В. Личковах, А. Оленська-Петришин, С. Павличко, Б. Певний, О. Петрова, О.Тарасенко. Дисертаційне дослідження Н. Канішиної “Художньо-естетичні засади українського авангардного мистецтва першої третини ХХ століття” є першим ґрунтовним науковим аналізом із цієї теми. Серед мистецтвознавчих студій, дотичних до проблем художньої абстракції, варто виділити публікації Д. Горбачова, зокрема його монографію “Український авангард 1910-1930”, а також дисертацію О. Кашуби, присвячену творчості українських кубофутуристів, і зокрема К. Малевича. Окреме значення для вивчення проблем українського нефігуративізму має дослідження життя і творчості визначного представника художнього андерграунда 1950-1980-х років львівського абстракціоніста К. Звіринського, розпочате і вже представлене в декількох публікаціях Х. Чабан-Звіринською.

Другий розділ дисертації - “Культурологічний підхід до дослідження феноменів мистецтва” - присвячено обґрунтуванню доцільності застосування саме культурологічного наукового підходу до аналізу феноменів сучасної художньої культури.

Головною з підстав, на думку автора, є актуальність культурологічної настанови на комплексне вивчення культури як цілісного феномена в органічності зв`язків її проявів. Так, спираючись на новітні розробки онтологічного підходу до розуміння культури та виходячи з усвідомлення сучасною українською філософією культури значення суб`єктних вимірів культури (Е. Бистрицький, С. Кримський та ін.), автор робить акцент на продуктивності використання інтегративних можливостей культурології, що дає змогу безпосередньо поєднати методи та результати вивчення культурних фактів із методологією новітніх філософсько-теоретичних узагальнень, в одному проблемному полі сполучити “об`єктну” та “суб`єктну” дослідницькі перспективи.

Засновуючись на сформованому українською естетикою розумінні мистецтва як “квінтесенції культури”(В. Панченко), як зосередження культуротворчих потенцій нації(О. Кривцун), автор обґрунтовує чільне місце вивчення мистецтва серед напрямів культурологічних досліджень.

У той же час, евристичний потенціал культурології мистецтва є очевидним не лише з огляду на завдання вивчення та осмислення культури як цілісного духовного універсуму, що стоять перед сучасними філософією культури та естетикою (Е. Бистрицький, М. Бровко, О. Кривцун, С. Кримський, А. Личковах, В.Мазепа, Т. Орлова, В. Панченко, О. Петрова, Г. Суворова, Ю. Шор та ін.), а й у контексті пошуку мистецтвознавчою думкою нових методологічних засад дослідження художньої культури, особливо посткласичної, яка характеризується відсутністю послідовності в розвитку стилів і художніх парадигм (Н. Хрєнов, В.Чернець).

Автор доходить висновку, що міждисциплінарний характер методології культурології найкраще відповідає складній природі досліджуваного явища. Такий підхід робить можливим “неієрархічний” взаємодоповнювальний зв`язок між теоретичним апаратом філософських дисциплін (філософії культури, теорії культури, естетики) та здобутками “конкретних” наук (передусім історії та мистецтвознавства), що продиктовано завданням повнозмістовного осмислення досліджуваного явища як феномена культури.

У третьому розділі роботи - “Світова традиція абстракціонізму: історичний огляд та основні теоретичні концепції” - системно розглядаються теорія та історія абстракціонізму в ХХ столітті. Метою цієї розвідки стала побудова необхідного концептуального контексту для аналізу українського нефігуративізму 1990-х років. У процесі розгляду основних етапів історії розвитку абстракціонізму основну увагу приділено естетичному і соціокультурному аспектам художніх явищ та подій.

Зазначається, що на початку ХХ століття в рамках загальної антиміметичної настанови авангарду всі новітні художні течії - фовізм, експресіонізм, кубізм, футуризм - у свій спосіб доходять межі репрезентація-абстракція. Винахід фотографії, бурхливий розвиток наукових і псевдонаукових теорій кольору, поширення різного роду синтетичних духовно-містичних учень з особливою увагою до символіки кольору та геометричних форм, подолання європоцентризму в гуманітаристиці з посиленням інтересу до первісних та неєвропейських культур тощо - ці соціокультурні новації передвизначили розвиток мистецтва в напрямку до абстракції, спровокували хід художніх експериментів із формою та простором (кубізм П. Пікассо і Ж. Брака), посилення інтересу до аналогій між живописним кольором і музичним звуком (Й. В. Гете, Ш. Бодлер, Е.Делакруа, Т. де Визева, А. Ендель, В. Воррінгер та ін.), унаслідок чого відбувалася експансія кольору в мистецтві, утвердження самодостатності його природи й поступове вивільнення з “пут” репрезентативності (орфізм Р. Делоне та Ф. Купки, експресіонізм Ф. Марка, синхромізм С. Макдоналда-Райта та М. Рассела, футуризм К. Карра і Дж. Северіні та ін.).

Особливу увагу в дослідженні приділено світоглядно-філософським витокам та естетичним засадам творчості засновників живописної абстракції. Синтезувавши філософсько-естетичні ідеї романтизму та ідеалізму, релігійно-містичні ідеї православ`я і теософії, російський художник В. Кандинський у 1910 році створює напрям експресіоністичної, “романтичної” абстракції і детально обґрунтовує його як “шлях” розвитку “духовного” в мистецтві та суспільстві в цілому. Кількома роками пізніше українець К. Малевич звертається до повністю непредметної форми. Проголошуючи радикальний розрив із традиційною естетикою, Малевич визначає напрям своєї гранично геометризованої абстракції як “супрематизм” - “вищість чистого почуття творчості”. В певній опозиції до “духовної” лінії абстракції Кандинського і Малевича розвивається “матеріалістичні” - засновані на концепції “культури матеріалу” - ідеї абстракціонізму російських конструктивістів (О. Татлін, О. Розанова та ін.). У цей же час набуває розвитку творчість голландських піонерів абстракціонізму - П. Мондріана й Т. ван Дусбурга в загальному руслі діяльності художньої групи Де Стайль, метою членів якої було створення мистецтва “ясності, конкретності і порядку”, побудованого на геометричних формах та строгих математичних принципах.

Динаміку розвою естетики абстракціонізму в період між світовими війнами автор досліджує крізь призму діяльності основних міжнародних мистецьких угруповань та шкіл: зорієнтованої на “геометризм” та дизайн школи Баугауз у Німеччині, французької групи Art Concret (Конкретне мистецтво), що розвивала жорстку геометричну абстракцію та ідеї “чистого мистецтва”, паризьких угруповань абстракціоністів різних напрямів Cercle et Carre (Коло і Квадрат) та Abstraction-Creation (Абстракція-Творчість).

У дисертації детально розглядаються світоглядно-естетичні джерела і засади другого за значенням після ранньої абстракції та безпрецедентного за оригінальністю і впливом на європейське мистецтво етапу розвитку західного абстракціонізму - американського абстрактного експресіонізму (1940-1950-тих років). Вивчення значного корпусу західної літератури з феномена абстрактного експресіонізму дало авторові змогу уточнити спільні риси у підходах абстрактних експресіоністів (Дж. Поллока, В. де Кунінга, М. Ротко, Б. Ньюмана та ін.) такі, зокрема, як підкреслений індивідуалізм, прагнення до безпосереднього емоційного впливу на глядача, несамодостатність принципу абстрактності, інтерес до культурних і художніх традицій Сходу. В зіставленні з американським феноменом аналізується світоглядне підґрунтя та естетико-художнє вираження аналогічних європейських післявоєнних тенденцій в абстракції: ташизму та “л`ар інформель” у Франції, “інформалізмо” в Італії, “ліричної абстракції” у Великій Британії, абстрактного живопису німецької групи “Дзен” та міжнародного угруповання КоБрА.

Розвиток естетики абстракціонізму в 60-х роках ХХ століття засвідчив чергову зміну орієнтирів у світосприйнятті західної людини. Суспільний ентузіазм на ґрунті нових досягнень науки й технології знову актуалізує інтерес до математичної основи мистецтва (оп-арт, серійний живопис). Міжнародні мінімалістичні тенденції в своєму русі до граничної редукції засобів переосмислюють саму сутність живописного твору, висуваючи на перший план його властивості як “об`єкта”, “речі”. Загалом же, якщо наголос на “формальних”, “об`єктних” аспектах живопису характеризує американську абстракцію 1960-х років (“чистий” колір художників “пост-живописної абстракції”, технологічний геометризм “абстракції жорстких контурів”) то європейська значно більше зосереджується на “метафізичних” змістах живопису (творчість німецької групи “Зеро”, француза Іва Кляйна).

Фігуративні тенденції постмодернізму 1970-х років зсувають абстрактне мистецтво на маргінеси художнього процесу. 1980-ті роки демонструють неоабстрактні тенденції, зокрема в живописі “нео-гео”, сутність якого полягає в ретроспективному “цитуванні” та “симуляції” традицій абстракціонізму. Загалом же трансгресивний характер нових форм абстрактного мистецтва Заходу в 1980-1990-х роках ускладнює його чітку систематизацію.

З допомогою системного аналізу розвитку теоретико-критичного дискурсу абстракціонізму автором виділено дві головні лінії теоретичного обґрунтування художньої абстракції, умовно позначені як духовно-психологічна та формалістична.

Засновником духовно-психологічної лінії інтерпретації абстрактного мистецтва автор дисертації вважає німецького філософа В. Воррінгера, який першим проаналізував причини відродження в душі європейського митця початку ХХ століття прадавнього “прагнення до абстракції”, описавши глибоку культурну та світоглядну кризу, що породила в людині стан внутрішнього неспокою і відповідну потребу у відході в творчості від оманливих форм видимого світу до абсолютних універсальних моделей. Цей теоретичний напрям услід за В. Воррінгером розвивають німецький дослідник мистецтва Г. Бар, знаменитий американський дослідник і ідеолог модернізму К. Грінберг (у працях 1930-1940-х років), сучасний російський культуролог Б. Гройс та ін. Ідеї В. Воррінгера справили істотний вплив на світоглядно-естетичну концепцію В. Кандинського.

Зародження другої, формалістичної лінії теоретичного обґрунтування абстракціонізму автор простежує в книзі В. Кандинського “Про духовне в мистецтві”, де “об`єктивне” як найцінніший елемент мистецтва та, водночас, його мета ототожнюється В. Кандинським із сферою “чисто і вічно художнього”, тобто властивого самим засобам живопису, насамперед, формі та кольору. Ґрунтовної і послідовної розробки формалістична лінія в теорії абстракції набуває в доробку авторитетного американського теоретика К. Грінберга, який у статтях 1950-1960-х років наполягає на радикальному перенесенні пошуку “абсолютного” в художній абстракції до сфери самого живопису. Формулюючи свою концепцію модерністського живопису на прикладах американського абстрактного експресіонізму та постживописної абстракції 1960-х років, К. Грінберг визнає основними принципами художнього модернізму самодостатність та “самокритичність” виду мистецтва, тобто зосередженість на дослідженні власних підстав - матеріалу, засобу, самого художнього процесу.

У четвертому розділі дисертації - “Світоглядно-естетичні програми українських художників-нефігуративістів” - у стислому викладі представлено творчі програми українських митців, що розвивають сьогодні нефігуративний напрям.

Обґрунтовуючи вибір ключового означення “нефігуративний” для позначення сучасного українського живопису, образність якого базується радше на кольорі, лінії, формі та фактурі ніж на мотивах, запозичених з навколишньої предметної дійсності, автор зазначає, що це означення є вже досить усталеним в українському художньо-критичному дискурсі завдяки, передусім, його мінімальній контекстуальній обтяженості. Інші поняття - “абстрактний”, “непредметний”, “ненаративний” тощо - є частковими або повними синонімами означення “нефігуративний”, проте серед митців та критиків загального визнання і поширення вони не набули.

З огляду на загальну особливість творчих підходів сучасних українських митців, яким властиве не так тяжіння до певного стилістичного напряму, як прагнення, перш за все, до індивідуального самовираження (Г. Скляренко), головну увагу приділено з`ясуванню “внутрішньої спрямованості” творчості художників, її світоглядно-естетичних підвалин.

Добір персоналій, які можуть розглядатися як такі, що формують “обличчя” українського нефігуративного живопису, автор здійснював згідно з розробленим комплексом об`єктивних критеріїв, до переліку котрого входили: кількість художніх проектів; факт і спосіб представленості художника в літературі з сучасного живопису та мистецтва взагалі; результати українських і зарубіжних конкурсів, арт-рейтингів; участь у відомих вітчизняних та закордонних колекціях тощо. Так було відібрано п`ятнадцять митців, що представляють сучасний український нефігуративний живопис у найбільш високохудожніх та оригінальних його проявах. Це - кияни Т. Сільваші, О. Животков, М. Кривенко, А. Криволап, М. Гейко, О.Дубовик, О. Павлов, О. Петрова, П. Лебединець, О. Бабак, львів`яни В. Бажай та І.Янович, одесити С. Савченко, В. Цюпко, Є. Рахманін.

З усіма художниками автор провів докладні тематичні інтерв`ю з метою виявлення ключових світоглядно-естетичних принципів обгрунтування їхньої творчості. Опрацювання матеріалу здійснювалося на засадах повної і беззастережної “довіри до тексту”(У.Еко) - сприймання тексту аутоопису художника як самодостатньої цілісної системи, внутрішні зв`язки якої не мають бути зруйновані в ході подальшого аналізу. Усність текстової форми поставила перед автором додаткові завдання по реконструкції наскрізних смислових структур, що було здійснено за використання методик текстового контент-аналізу. Отриманий матеріал став основою для зіставлення, узагальнення і теоретичного аналізу з метою встановлення визначальних соціокультурних та світоглядно-естетичних характеристик українського нефігуративізму 90-х років ХХ століття.

У п`ятому розділі дисертації - “Український нефігуративізм 1990-х років як культурно-естетичний феномен” - ключові світоглядно-естетичні компоненти з творчості кожного з художників-нефігуративістів розглядаються в соціокультурному і естетико-теоретичному контекстах.

Дослідження причин формування та ролі нефігуративізму як принципу відходу від ідеї художньої зображальності у творчих програмах митців вирізнило дві основні форми нефігуративізму. Перша з форм - це “програмний” нефігуративізм, що обмежується рамками окремої програми, певного живописного проекту, мистецької стратегії. Встановлено, що для “програмних” нефігуративістів (О.Бабака, М. Гейка, О. Дубовика, О. Павлова, О. Петрової, Є. Рахманіна) фундаментальною естетичною категорією є категорія творчої свободи. Друга форма - “принциповий” нефігуративізм, який передбачає повний і однозначний відхід від фігуративності в живописі. Аналіз підвалин творчості “принципових” нефігуративістів (О. Бажая, О. Животкова, М. Кривенка, А. Криволапа, П. Лебединця, В. Цюпка, І. Яновича, С. Савченка, Т. Сільваші) засвідчив особливу вагу категорії “очищення” в усій сукупності її значень (очищення живопису від невластивої йому ідеологічності, літературності, від суб'єктивності власного “Я” художника, надлишковості у засобах тощо; моральне очищення митця).

З`ясовано, що засадничим принципом естетики українського нефігуративу є фундаментальне припущення зв`язку живопису з універсальною, абсолютною реальністю. Докладний розгляд індивідуальних “версій” зв`язку живопису з абсолютом, дав змогу встановити дві основні лінії цього зв`язку відповідно до сфери знаходження абсолютного: лінію трактування живопису як прояву чи знаку абсолютного, що перебуває поза живописом (класична “трансцедентна” лінія) та лінію трактування самого живопису як абсолюту (модерністська “іманентна” лінія). Виявлено, що центральна роль однієї з ліній зв`язку з абсолютом в тому чи іншому індивідуальному творчому підході не виключає можливості певного розвитку другої лінії.

Окремою характеристикою українського нефігуративізму 1990-х років є індивідуалізм як виразний наголос на особистісному характері творчого досвіду, і відповідно, підходу в живописі, засадничий для творчості всіх митців- нефігуративістів. Індивідуалізм українського нефігуративного живопису виявляється також у тому, що для декотрих художників інтерес до дослідження або вираження на полотні власної індивідуальності є одним з головних творчих стимулів. У цьому аспекті різко виділяється безкомпромісний імперсоналізм естетичної настанови Т. Сільваші.

Елітарність як естетична засада творчості нефігуративістів указує на той факт, що переважна більшість художників ігнорують фактор масового глядача. Орієнтація на вузьке коло “посвячених”, індивідуалізм, концептуальна і художня складність підходу, кризовий стан механізмів популяризації мистецтва в сучасному українському суспільстві - чинники, які зумовили гранично елітарний соціальний статус українського нефігуративного живопису.

Одним із яскравих свідчень оригінальності українського нефігуративізму є його зв`язок із класичною європейською естетичною традицією. Йдеться про надання художниками фундаментального значення окремим категоріям класичної європейської естетики, таким, зокрема, як гармонія, художня досконалість, цілісність, змістовність твору, духовність, моральність, серйозність мистецтва тощо. Загалом визначальним є взяття більшістю художників на себе ролі продовжувачів “високої” традиції європейського мистецтва. Реактуалізація класичної естетичної категоріальної бази в українському нефігуративі “через голову” авангардного негативізму спонукала автора до проведення аналогій із ситуацією відновлення європейським Відродженням актуальності античної спадщини, як її розглядали Е.Панофський та А. Лосєв.

Для більшості українських митців-нефігуративістів характерне пряме або опосередковане звернення до тих чи інших принципів далекосхідної, передусім китайської, естетики та живопису. Серед основних проявів цього зв`язку - імпровізаційність і спонтанність творчого процесу, ідея “каліграфічного” методу, практика “трансових” - змінених - станів свідомості під час творчості, принцип “підкорення” художника владі засобу, “мінімалізм” як тенденція до граничної редукції засобів, загальна ідея творчості як духовного шляху.

Встановлені загальні характеристики дозволяють намітити культурологічно-естетичні параметри досліджуваного феномену, до яких, зокрема, належать: нефігуративізм, зв`язок з абсолютом, індивідуалізм, елітарний суспільний статус, зв`язок із класичною європейською та східною естетичними традиціями. Для визначення місця українського нефігуративізму 90-х років ХХ століття в сучасному культурному процесі, автором проведено порівняльно-історичний та узагальнювальний теоретичний аналіз.

Порівняльно-історичний аналіз українського нефігуративізму 1990-х з американським абстрактним експресіонізмом 1940-1950-х років здійснювався з метою встановлення правомірності поширених у сучасній критичній думці аналогій між двома феноменами. Було виявлено, що попри всю різницю між конкретними обставинами розвитку українського та західного абстракціонізму в ХХ столітті певні культурно-історичні умови формування двох зазначених явищ є подібними. Головні з них - передування етапу вимушеного обмеження художнього досвіду, криза суспільної свідомості та інформаційний бум як прямі поштовхи до виникнення явищ, ситуація стрімкої комерціалізації мистецтва. Ці та інші складові культурно-історичних моментів обумовили ряд таких аналогічних естетико-художніх проявів, як “змістовність”, апеляція до східних естетичних традицій, засадничий індивідуалізм, елітарний суспільний статус. Водночас не можна не зважати на принципові відмінності в естетичних підходах українських митців 1990-х та американських 1940-1950-х років, а саме: значне акцентування на формальні фахові проблеми живопису простежується в українців, що позначилося і на способі обґрунтування, і на специфіці виходу на “східну” естетику; фундаментальний зв`язок творчості українських нефігуративістів із класичною європейською естетичною традицією; елітарність як естетична засада творчості українців на противагу базовій орієнтації на глядача американців тощо.

Таким чином, здійснений компаративний аналіз продемонстрував недостатню обґрунтованість проведення прямих культурологічно-естетичних аналогій між українським нефігуративізмом 1990-х та американським абстрактним експресіонізмом 1940-50-х. Автор пропонує розглядати зазначені явища як такі, що мають комплекс аналогічних характеристик, що вказує на перспективність спеціального культурологічного дослідження цієї проблематики.

Завершальним компонентом дисертації стало висвітлення основних параметрів українського нефігуративізму в контексті аналізу головних теоретичних концепцій опису та інтерпретації мистецтва в ХХ столітті - авангардизму, модернізму, постмодернізму - та визначення адекватної естетико-культурологічної моделі осмислення даного феномена.

В процесі дослідження було встановлено, що історичні і теоретичні межі художнього модернізму та абстракціонізму в західному дискурсі сучасного мистецтва загалом збігаються. Загальновизнаний факт “згасання” модерністських проявів в мистецтві заходу 1960-х років поставив перед автором запитання: чи доцільно визначати нову хвилю української абстракції 1990-х років в термінах модернізму чи більш відповідними є новітні концепції неоавангарду, постмодернізму?

Для відповіді на це питання автор здійснив перегляд визначальних особливостей сучасного нефігуративу з позицій модерністської теорії. Беручи до уваги велику кількість різних тлумачень поняття “модернізм”, автор уточнює своє розуміння художнього модернізму в його амбівалентному відношенні до модерності як цілої епохи розвитку європейської культури: модернізм розуміється водночас як продовження модерності і як її естетичне заперечення. Представлене, зокрема у працях П. Бюргера, К. Грінберга, М. Калінеску, Н. Кантора, С. Павличко, естетичне “обличчя” модернізму серед основних рис має такі: неміметизм як тенденцію до відходу мистецтва від принципу “відображення”; нові способи звернення мистецтва до “абсолютного” через абсолютизацію самого художнього засобу; індивідуалізм як індивідуальний стиль, втілений у наскрізних авторських символах і міфологемах; орієнталізм як прояв відторгнення європейського “культу раціо” та епістемологічної орієнтації культури на “Інше” - підсвідомість, ірраціональне, символічне; суспільний елітизм як наслідок принципового відходу від класичного принципу людиномірності тощо. Розгляд установлених основних світоглядно-естетичних характеристик українського нефігуративізму 90-х років ХХ століття в світлі зазначених концептуальних параметрів модернізму в мистецтві переконливо вказав на “модерністську” сутність досліджуваного феномена сучасної художньої культури України.

Здійснене автором теоретичне розведення понять “авангард” і “модернізм” показало, що глибинний зв`язок українського нефігуративного живопису із принципами класичної європейської естетики узгоджується з розумінням українського нефігуративного живопису як феномена художнього модернізму, але суперечить розгляду цього явища в рамках концепції авангарду. Додаткове роз`яснення співвідношення понять “художній авангард” і “художній модернізм” на основі аналізу праць українських, російських та західних теоретиків надало підстави стверджувати про недоцільність застосування цього терміна та похідних від нього - “неоавангард”, “ретроавангард” тощо - для опису та інтерпретації українського нефігуративного живопису 90-х років ХХ століття.

Визначення модерністського характеру сучасного українського нефігуративного живопису підводить до висновку про недоцільність застосування щодо нього концепції постмодернізму в мистецтві. Остання, згідно з І. Ільїним, Н.Маньковською, Ф. Джеймисоном, І.Гассаном та іншими, передбачає як ключові принципи - нонселекцію, іронічність, відсутність ієрархії змістів та цінностей, еклектизм, ретроспективну всеохопність, фрагментарність, стирання межі між елітарним і масовим мистецтвом; ідею “смерті автора” та “смерті індивідуального тексту”, тенденцію до антропоморфізації, фігуративності тощо. Ґрунтуючись на результатах проведеного дослідження, автор констатує, що згадані принципи не є визначальними для творчих програм українських нефігуративістів і, як правило, взагалі їм не властиві. Водночас у межах сучасного філософсько-теоретичного дискурсу “пост-” автор вирізняє поряд із смисловим полем постмодернізму філософську концепцію постмодерну як стану чуттєвості, загальної культурної “ситуації”, Zeitgeist, представлену працями Ж.-Ф. Ліотара, В. Вельша та інших, і визначену через стан принципового плюралізму “обмежених та гетерогенних мовних ігор, тобто форм активності і форм життя”. Спостереження актуальної ситуації в українському мистецтві виявило її інклюзивний характер, настанову на відкритість і плюралізм художніх мов. Виходячи з цього, український нефігуративний живопис 90-х років ХХ століття запропоновано розглядати як прояв художнього модернізму в загальній культурній ситуації постмодерну.

Розв`язання комплексу поставлених завдань дало змогу авторові дисертаційного дослідження дійти таких головних висновків:

1. З`ясовано, що основними причинами нерозвиненості науково-теоретичного дискурсу сучасного українського нефігуративізму є: а) загальна концептуально-методологічна криза в сучасних українських дослідженнях культури і мистецтва, зумовлена процесом переходу української гуманітаристики до нових принципів і завдань; б) дезінтегрованість поля досліджень сучасного українського мистецтва, відсутність прямих двосторонніх зв`язків між теоретичним осмисленням мистецтва естетикою, філософією культури, теорією культури та здобутками емпіричного описового мистецтвознавства й інших “конкретних” наук; в) брак системної інформації про перебіг світових художніх процесів та їх теоретичну рефлексію у ХХ столітті; г) відсутність тяглої вітчизняної теоретичної традиції продуктивної інтерпретації естетики та практики абстракціонізму. Відтак, найпродуктивнішою методологією у дослідженні явищ та процесів у сфері сучасного - посткласичного - мистецтва сьогодні виступає принципово полідисциплінарний та інтегративний за характером культурологічний підхід, здатний успішно відповісти як на актуальні питання сучасних філософських наук про культуру, в їхньому розумінні мистецтва як “квінтесенції культури”, так і на нагальні потреби української мистецтвознавчої думки, що наразі перебуває у пошуку нових категоріально-методологічних ресурсів для опису та осмислення сучасного мистецтва.

2. Узагальнено ключові світоглядно-естетичні засади творчості провідних українських художників-нефігуративістів 1990-х років, на підставі чого визначено комплекс таких загальних естетичних і культурологічних характеристик українського нефігуративізму: а) нефігуративність як стилістична риса та естетична ідея; б) концептуальний зв`язок з абсолютною реальністю в духовно-філософському (класичному) та формально-естетичному(модерністському) трактуваннях останньої; в) граничний індивідуалізм на рівні творчого методу; г) елітарність як соціокультурна ознака та естетичний принцип; ґ) фундаментальний зв`язок із принципами класичної європейської естетики; д) звернення до художньо-естетичних традицій Сходу.

3. Досліджено правомірність проведення аналогій між українським нефігуративом 1990-х та американським абстрактним експресіонізмом 1940-1950-х років. Виявлено наступні аналогічні культурно-естетичні характеристики цих явищ: “змістовність”, апеляція до східних естетичних традиції, засадничий індивідуалізм, елітарний суспільний статус; простежено подібність культурно-історичних умов їхнього формування. Водночас встановлено такі принципові відмінності на рівні естетичних підходів, як значно більший наголос на формальних фахових проблемах живопису в українців, що позначилося і на способі обґрунтування і на специфіці “східних” зв`язків; фундаментальне поєднання творчості українських нефігуративістів із класичною європейською естетичною традицією; елітарність як естетична засада творчості українців на противагу базовій орієнтації на глядача американців тощо. Названі відмінності підтвердили гіпотезу про оригінальний та самостійний характер українського нефігуративізму і вказали на недоцільність проведення прямих культурологічно-естетичних аналогій між цими явищами.

3. Виявлено суголосність ключових соціокультурних та естетичних характеристик українського нефігуративізму 1990-х визначальним рисам модерністської художньої парадигми, на підставі чого обґрунтовано плідність опису та осмислення даного феномена в рамках теоретичної моделі модернізму в мистецтві. В результаті розгляду відношення прагматичного та власне естетичного елементів у творчих підходах українських художників було зроблено висновок про мінімальну соціальну зорієнтованість українського нефігуративу та практичну відсутність негативізму відносно естетичної традиції. Водночас простежено значну увагу до формальних аспектів живопису, свідому відданість митців стандартам високої якості художнього твору. Ці особливості однозначно вказали на недоцільність застосування до опису та інтерпретації даного феномена теоретичної моделі авангарду чи авангардизму. Розгляд головних рис постмодерністської естетики надав підстави вважати теоретичну модель художнього постмодернізму невідповідною для опису та осмислення сучасного українського нефігуративізму. В той же час, на підставі аналізу сучасної культурно-мистецької ситуації в Україні в світлі філософської концепції постмодерну як загальної культурної “ситуації”, визначеної через стан принципового плюралізму “обмежених та гетерогенних мовних ігор, тобто форм активності і форм життя”, запропоновано розглядати український нефігуративний живопис як прояв художнього модернізму у загальнокультурній ситуації постмодерну.