Початки українського національного відродження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Початки українського національного відродження

Занепад українського культурного життя

На кінець XVIII -- початок XIX ст. в українських землях -- Лівобережжі (колишній Гетьманщині), Слобожанщині, на території ліквідованої Запорізької Січі і всього відвойованого Півдня, на Правобережній Україні, які на той час опинилися в складі Російської імперії, царський уряд ліквідував залишки автономного устрою, завів загальноросійське законодавство і загальноімперську систему адміністративного управління.

На Правобережній Україні, приєднаній до Росії від Польщі, царський уряд, крім того, що повертав населення від унії до православ'я, ніяких змін для українських селян-кріпаків не вніс. Панівною силою там були польські магнати й шляхтичі, вони продовжували гнобити й визискувати українських селян, які залишалися темними й неосвіченими. Середні школи й заснований у містечку Кремінці на Волині ліцей мали польський характер і були розсадниками польської освіти й культури.

В Лівобережній Україні і на Слобожанщині царський уряд, ліквідуючи автономне управління, разом з тим намагався повністю русифікувати українців, знищити їх відмінності від росіян. Заборонялося друкування українських книг, було наказано перевести викладання в Київській академії та інших школах України на російську мову, а в церквах читати "голосом, свойственным российскому наречию". Православна церква була повністю підпорядкована царським властям і стала одним із знарядь русифікації українського народу. Отже, послідовно здіснювався намір Катерини II: Україну, Ліфляндію і Фінляндію "надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть, как волки в лесу".

Таким чином, на кінець XVIII -- початок XIX ст. автономія України була повністю ліквідована, більшість верхівки українського народу -- дворяни -- колишні козацькі старшини й шляхтичі, великі купці та інші перейшли в табір польський або російський, а на "ґрунті народнім, -- писав М. С. Грушевський,-- залишився один низ громадянства: селянство темне, несвідоме, обідране і позбавлене всяких прав, майже таке саме бідне міщанство та неучене і темне сільське духовенство".

Перші кроки відродження: вивчення минувшини

Здавалось, що настав кінець українському культурному життю, що українська народність уже повністю денаціоналізується і зникне з історичної арени.

Але не так сталося. Панівна верства -- козацька старшина, хоча й перетворювалась на російських дворян і русифікувалась, але, особливо на Лівобережжі й Слобожанщині, де ще була жива пам'ять про козацтво й гетьманщину, про їх славу й доблесть, не відірвалась повністю від української національної стихії. її найбільш освічені і кращі представники виявляли дедалі більший інтерес до історії України, до рідної минувшини, до козацької слави. Цей інтерес наприкінці XVIII ст. підсилювався й практичними потребами багатьох колишніх козацьких старшин, за якими герольдія -- спеціальне відомство у справах, що стосувалися дворянських звань, титулів і гербів,-- не визнала дворянства і наказала виключити з дворянських родовідних книг. А таких старшин налічувалося близько 23 тис. із 100 тис. претендентів. їм загрожувало повернення в стан козаків або навіть селян і втрата дворянських прав і привілеїв.

З-поміж нащадків козацьких старшин виділилася ціла група любителів української минувшини, таких, як відомий збирач історичних документів Андріян Чепа (1760-- бл. 1822), маршалок шляхетства Роменського повіту Василь Полетика (1765--1845), полтавський повітовий маршалок шляхетства В. Чарниш, депутат чернігівського дворянства І. Калинський та ін., які пильно збирали різноманітні пам'ятки старовини (літописи, гетьманські статті, універсали, дипломатичне листування тощо) і на їх основі писали свої твори ("листи", "мнения" та ін.), в яких прославляли минуле України, описували подвиги козацтва й доводили право всіх українських старшин на дворянські звання. Заняття історією вони вважали патріотичною справою. "Як приємно, -- писав Василь Полетика у листі до Андріяна Чепи, -- працювати для слави і добра батьківщини! Наші власні почування, свідомість, що ми були не байдужі до інтересів батьківщини, служать нам нагородою... Щасливі будемо, як побачимо нових людей, що з таким самим запалом будуть захищати права, вольності і свободи своєї батьківщини".

В останні десятиліття XVIII ст. розробляли українську історію Г. Полетика, П. Симоновський, С. Лукомський, В. Рубан, Ф. Туманський, О. Рігельман, О. Шафонський, Я- Маркович та ін. Захоплювалися рідною старовиною і деякі вихідці з України, які займали високі пости в російській бюрократичній державній системі. Зокрема, син генерального писаря Андрія Безбородька Олександр Безбородько (1746--1799), який був київським полковником, потім переїхав до Петербурга, став секретарем Катерини II, потім міністром, канцлером Російської імперії і князем. Саме Безбородько спонукав Василя Рубана до написання "истории малороссийской".

Особливо велику роль у національному відродженні відіграла "Історія русів" -- історично-літературний, гостро політичний твір, що став відомий у 20-х роках XIX ст. Весь виклад історії України з давніх часів до 1769 р. автор підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність з усіма народами. "Історія русів" уся просякнута ідеєю українського патріотизму.

Значним кроком у розвитку української історіографії була "Історія Малої Росії" Д. Бантиша-Каменського, видана за допомогою малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна в 1822 р. Це -- перша узагальнююча праця з історії України, написана з широким використанням матеріалів із московських і українських архівів. Велику роль у національному вихованні українського суспільства відіграла п'ятитомна "Історія Малоросії" М. Маркевича, видана в 1842--1843 pp. у Москві.

Українська народна мова.

Для розвитку українського національного відродження велике значення мало видання в 1798 р. в Петербурзі поеми І. П. Котляревського "Енеїда", написаної українською народною мовою, народної за змістом і духом. "Енеїда" започаткувала нову українську літературу і перетворення народної мови на літературну українську мову. У 1819 р. на сцені Полтавського театру вперше були поставлені п'єси. І. Котляревського "Наталка-Полтавка" і "Москаль-чарівник", написані теж українською народною мовою.

Становлення української літературної мови відбувалося в запеклих суперечках. Справа в тому, що російські й польські великодержавники твердили, що українська мова не окрема мова, а говірка російської або польської мов. На захист української мови виступили відомі вчені І. Срезневський, М. Максимович, О. Волинський та ін. І. Срезневський, зокрема, писав: "У сучасний момент нічого доводити, що мова українська (або як угодно називати іншим -- малоросійська) ? мова, а не наріччя російської або польської, як доводили деякі, і багато хто впевнений, що ця мова є однією з найбагатших мов слов'янських..." Ще в 1805 р. російський філолог О. П. Павловський підготував першу граматику української мови, яка була видана в Петербурзі в 1818 р.

Етнографічні студії і нова українська література

Українському національному пробудженню, як і відродженню інших слов'янських народів, сприяв романтизм з його ідеєю народності. Ідея народності, як виявлення національної свідомості і самобутності, стала основним девізом романтиків -- письменників, художників, учених. Романтики своїм покликанням вважали вивчення життя народу -- його історії, культури, мови, поезії, психології, побуту. Розгорталися етнографічні дослідження, насамперед збирання й публікація пам'яток народної творчості. Були видані збірки українських народних дум і пісень, підготовлені М. Цертелевим (1819), М. Максимовичем (1827, 1834, 1849), П. Лукашевичем (1836). У передмові до збірки народних пісень 1827 р. Максимович із захопленням підкреслював значення народності: "Настав, здається, той час, коли вже пізнають справжню ціну народності; починає уже збуватися бажання -- нехай створиться поезія істинно руська! Кращі наші поети уже не в основу і зразок своїх творінь беруть твори чужоземні, а тільки як засіб до повнішого розвитку самобутньої поезії, яка зародилась на рідному ґрунті і яку довго заглушували чужоземні пересадки, через які вона тільки зрідка пробивалась. У цьому відношенні великої уваги заслуговують пам'ятки, в яких найповніше виявлялась би народність: це -- пісні, де звучить душа, перейнята почуттям, і казки, де відсвічується фантазія народна".

Центром українського романтизму і національно-культурного відродження в перші десятиліття XIX ст. став Харків, де в 1805 р. -- турботами В. Каразіна почав працювати університет. Саме в Харкові в 1812 р. стала видаватися перша в Східній Україні газета "Харковский еженедельник". Пізніше виходили інші газети, журнали і альманахи.

У Харківському університеті наприкінці 20-х років склався гурток романтиків, до якого входили І. Срезневський, І. Розковшенко, брати Євецькі та ін. Молоді романтики захоплювалися народною творчістю, збирали народні думи, пісні, перекази, публікували їх, вивчали життя народу. У 1833--1838 pp. у Харкові Срезневський видав шість книжок фольклорно-історичної збірки "Запорожская старина", яка стала своєрідним маніфестом українського романтизму.

У західноукраїнських землях, які входили до складу Австрійської монархії, у 30-х роках XIX ст. у Львові створився і діяв студентський гурток, що дістав назву "Руської трійці". Його засновники М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, прагнучи до відродження й розвитку української мови й культури, підготували й опублікували альманах "Русалка Дністровая" (1837), який містив українські народні думи, історичні пісні та інші пам'ятки народної творчості.

Одночасно з розгортанням етнографічних студій і оприлюдненням пам'яток народної творчості у перші десятиліття XIX ст. розвивалася нова українська література. Найвидатнішими її творцями в дошевченківський період були І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, М. Шашкевич. Для їхньої творчості характерним було дальше впровадження в літературу української народної мови, широке відображення народного життя й світосприйняття, ґрунтування на народнопоетичній, фольклорній основі, великий інтерес до минулого, його опоетизування, створення романтизованого образу рідного народу.

Отже, з кінця XVIII й до початку 40-х років XIX ст. розгортається українське національно-культурне відродження: розширюється дослідження минулого України, у літературу впроваджується українська народна мова, ведеться збирання й опублікування пам'яток народної творчості, вивчається життя народу, розвивається нова українська література, поступово формується й піднімається національна самосвідомість.

Виникнення Кирило-Мефодіївського товариства, його засновники і учасники

Товариство виникло в кінці 1845 -- на початку 1846 року і проіснувало, за оцінками істориків, не більше п'ятнадцяти місяців.

Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак, ад'юнкт Київського університету М. Костомаров та студент цього ж університету М. Білозерський. До товариства також приєдналися поет Т. Шевченко, вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков, студенти університету О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький і О. Тулуб, поміщик М. Савич.

Кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об'єднаних слов'ян. Це яскраво підтверджує програмний документ Кирило-мефодіївців "Книги буття українського народу, де прямо вказується на Товариство об'єднаних слов'ян як на свого ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацію.

Кирило-Мефодіївське товариство, фактично, не встигло розпочати активної роботи, підготувавши лише ряд програмних документів і визначити основні цілі і завдання своєї діяльності, оскільки було викрите внаслідок доносу студента Київського університету Петрова.

Його учасники були заарештовані і після слідства, що велось в Києві та Санкт-Петербурзі, засуджено на різні терміни ув'язнення і заслано до різних міст Росії. Найважчий вирок отримав Т. Шевченко -- його було віддано в солдати і відправлено в оренбурзькі степи із суворою забороною писати і малювати.

Основні ідейні напрямки Кирило-Мефодіївського товариства в його Статуті та інших документах

Основні політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в його програмних документах, до яких належать "Статут Слов'янського товариства св. Кирила та Мефодія", відозви "Брати українці" та "Братья великороссияне и поляки", "Книги буття українського народу", а також у ряді робіт, що мали своєрідний підготовчий щодо програмних документів характер, у наукових розвідках та літературних творах учасників організації-

Статут Слов'янського товариства св. Кирила та Мефодія (саме таку назву носило товариство) складається з двох частин. Перша -- "Головні ідеї" -- містить у концентрованому вигляді вихідні положення ідеології та основні цілі діяльності, а друга -- "Головні правила товариства" -- присвячена визначенню способів та засобів реалізації програмних засад товариства.

Слов'янофільство було досить популярним напрямком політичної думки у слов'янських народів першої половини XIX сторіччя. Однак, як ідеологічна течія, воно не було однорідним і ціліснім. У кожного із слов'янських народів ці ідеї набували специфічного змісту, а цілі та засоби поєднання слов'ян були, в значній мірі, відмінними.

Для кирило-мефодіївців слов'янофільство не було самодостатньою ідеєю. У підготовчих матеріалах до програмних документів товариства досить чітко прослідковується думка про те, що, оскільки всі спроби українців досягти державно-політичної незалежності самостійно закінчувались невдачею, то єдиним виходом для них, який дозволить позбавитись національного і соціального гніту, є спільна боротьба з іншими поневоленими слов'янськими народами. Так, зокрема, В. Білозерський у Пояснювальній записці до Статуту товариства відзначав: " . ця свобода є досяжною для нас і інших підкорених племен тільки при об'єднанні слов'ян в одну державу, засновану на повазі народності кожного".

Основою для встановлення справедливого суспільного та державного ладу у слов'янських народів, на думку учасників Кирило-Мефодіївського товариства, повинні були стати непорушні і керівні принципи християнської моралі. Так, зокрема, в четвертому пункті "Головних ідей" статуту зазначалося про те, що " . правління, законодавство, право власності і просвітництво у всіх слов'ян повинні основуватись на св[ятій] релігії господа нашого Ісуса Христа". Саме вірність цим моральним засадам християнства в його чистій, неспотвореній пізнішими нашаруваннями формі, повинна була стати основною передумовою для залучення неофітів до товариства та, поряд з освіченістю, для зайняття відповідальних державних посад у майбутньому справедливо організованому суспільстві.

Для вирішення нагальних, життєво важливих справ передбачалось утворення спільного вищого законодавчого органу влади -- загальнослов'янського собору з представників всіх народів. Однак його функції та повноваження не визначено більш детально. Враховуючи, що попередніми пунктами статуту особливо наголошувалось на державно-політичній самостійності кожного з народів, то можна припустити, що цей "собор" повинен був би стати деяким наддержавним органом, члени якого обирались би не пропорційно від кількості населення, а від державно-територіальних утворень.

Хоча М. Костомаров, описуючи дискусії щодо майбутнього устрою слов'янської федерації, у "Автобіографії" дещо інакше трактував це питання. Він писав: "Ми почали уявляти собі всі славянські народи зєднаними між собою у федерації подібно до давніх грецьких республік або Зєднаних Держав у північній Америці з тим, щоб усі находилися у тіснім звязку з собою, але щоб кожна зберігала свято свою окрему автономію. Федерація тільки по одним народностям не видавалася нам зовсім придатною з багатьох причин, а зокрема з огляду на чисельну нерівність мас, що належали до народностей. Яке союзництво могло існувати в дійсности на підставі взаїмної рівности між незначними щодо кількости Лужичанами й великою масою російського народу з незмірними просторами його батьківщини? Ми прийшли до думки, що з збереженням права народностей потрібний конче инший поділ частин будучої славянської держави для її федеративного ладу. Таким робом поставала думка про адміністративний поділ земель заселених славянським племенем, незалежно від того, до якої з народностей належить це племя в тій чи иншій полосі заселення простору. Ми не могли вияснити собі подрібно картини в якій мала зявитися наша уявна федеративна держава; утворити цю картину ми полишили будучій історії. В усіх частинах федерації пропонувалися однакові основні закони та права, рівність ваги, мір і монети, скасування мита і свобода торговлі, загальне скасування кріпосного права й невольництва, в якій ні було б формі, єдина центральна влада, що завідувала б зовнішніми справами союзу, військом і флотою, зате повна автономія кожної частини у відношенні до внутрішніх уладжень, внутрішньої управи, судівництва і народної освіти".

У другій частині Статуту -- "Головних правилах товариства" -- розкриваються його головні принципи організації братства, а також тактичні цілі на шляху утворення майбутнього союзу слов'янських народів. Так у сьомому пункті зазначалось, що оскільки "в теперішній час слов'янські племена сповідують різні віросповідання і мають упередження одне до одного, то товариство буде старатись про знищення всякої письмової та релігійної ворожості між ними і розповсюджувати ідею про можливість примирення розбіжностей в християнських церквах". Це, на думку його авторів, повинно було сприяти зближенню слов'ян та встановлення між ними справді братерських, дружніх і рівноправних відносин.

У сфері суспільних відносин Статут особливу увагу звертав на необхідність ліквідації соціальної нерівності та її особливо потворного прояву -- кріпацтва. Восьмий пункт "Головних правил" відзначав, як одну з цілей братства те, що "Товариство буде старатись заздалегідь про викорінення рабства і всякого приниження нижчих класів, рівним чином і про повсюдне розповсюдження грамотності".

Просвітництво широких народних мас визнавалось головним засобом досягнення мети, яке ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського товариства. Ця, здавалось би далека від політики, культурно-просвітницька діяльність викликала значні підозри у царських слідчих. Вони ретельно підшивали до справ заарештованих братчиків проекти облаштування народних шкіл, нарівні з революційними прокламаціями та патріотичними художніми творами.

Відозва "Брати українці", відображаючи в цілому ідеї відбиті в Статуті Кирило-Мефодіївського товариства, дає більш уточнене трактування основоположних ідей діяльності братства

У цілому програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства носили революційний і визвольний, як в національному, так і в соціальному відношенні, характер з наголосом на використанні просвітницьких, ненасильницьких методів реалізації: "Політична програма Кирило-Мефодіївського товариства, висловлена в ряді документів і творів, була прогресивною і в основному революційною. Найголовніші вимоги її зводилися до ліквідації кріпосництва і самодержавства, визволення і об'єднання слов'янських народів у республіканську демократію, запровадження загальної народної освіти. Однак здійснення програми ліберальна більшість кирило-мефодіївців намічала мирним шляхом. Лише найрадикальніша частина членів товариства (Шевченко, Гулак та ін.) дотримувалась революційних методів боротьби".

Києвоцентричні погляди учасників Кирило-Мефодіївського товариства можна розглянути як своєрідне продовження у XIX сторіччі ідеї Києва "Другого Єрусалиму", що лягла в основу державницьких прагнень гетьманської доби і, навіть, більш давньої -- "Андріївської легенди" софійських книжників Києворуської держави.

Микола Костомаров - піонер української політології

Палким патріотом України був також автор центрального програмного документа Кирило-Мефодіївського товариства Микола Костомаров. Він народився 16 травня 1817 року на Воронежчині. Його батько був доволі багатим поміщиком, а мати -- кріпачкою. Батько багато уваги приділяв освіті сина. Початкову він отримав у Воронезькій гімназії, 1833-1837 року навчався в Харківському університеті, що був на той час одним з головних духовних центрів України. Тут він знайомиться з українськими письменниками-романтиками, сам активно починає вивчати українську мову і, навіть, писати нею художні твори. Однак головною його пристрастю є історія. Отримавши 1844 року ступінь магістра М. Костомаров на запрошення М. Максимовича переїжджає до Києва на викладацьку роботу в київському університеті. За участь в Кирило-Мефодіївському товаристві він був засуджений на один рік ув'язнення в Петропавлівський фортеці та заслання до Саратова. 1859 він повертається з заслання до Санкт-Петербурга відомим вченим і обирається професором тамтешнього університету. З 1862 року М. Костомаров залишає викладання і повністю присвячує себе науковій та організаційно-просвітницькій діяльності. Помер М. Костомаров 19 квітня 1885 року.

Микола Костомаров увійшов в українську історію як талановитий вчений та як один з ідейних натхненників Кирило-Мефодіївського товариства. Наукова традиція схильна вважати його автором основних програмних документів Кирило-Мефодіївського товариства, у першу чергу, "Книг буття українського народу".

Цей документ написаний у наближеній до релігійних трактатів формі з метою, як пояснював пізніше сам М. Костомаров, зробити його більш зрозумілим для простого народу. Визначаючи головні ідеї на яких базувалась концепція "Книг буття .", Д. Дорошенко зазначав, що "Цей твір перейнятий глибоким євангельським демократизмом, панславістичною тенденцією і підкресленням ідеї національности, овіяної українським месіянізмом".

Євангельський демократизм, звернення до глибинних теоретичних основ ранньохристиянської соціально-політичної доктрини є вихідним пунктом теоретичної побудови М. Костомарова. Він підкреслює, що Бог є один і він один є цар неба і землі. Всі соціально-політичні негаразди, які виявляються в суспільному розвитку є, на думку автора "Книг буття ." наслідком того, що люди відступають від істинної віри та істинного Бога і піддаються впливові лукавого: "Бо єдин єсть Бог істинний і єдин він цар над родом чоловічим, а люде як поробили собі багато богів, тo з тим укупі поробили багато царів, бо як у кожному кутку був свій бог, так у кожному кутку став свій цар, і стали люде биться за своїх царів, і пуще стала земля поливатися кровію і усіватися попелом і костями, і умножилось на всім світі горе, біднота і хвороба, і нещастя, і незгода". Крім Бога ж ніхто не може повелівати іншими людьми -- ні царі, ні пани, бо зробив Бог всіх людей рівними.

Будуючи власну історіософську концепцію світової історії автор "Книг буття ." розглядає її як процес усвідомлення народами Божої благодаті, квінтесенцією якої є усвідомлення ідеї свободи, братерства та рівності всіх людей, що прийняли Христове вчення. Світова історія -- це поле боротьби добра і зла, Бога і диявола, рівності і нерівності, свободи і рабства. Розгортається ж вона через певні етапи, на кожному з яких носієм загально світового начала виступають певні народи.

Головна ідея християнства, на думку М. Костомарова, це свобода і рівність, але вони не можуть бути дійсними самі по собі, без справжньої християнської моралі.

"Наймолодшими" серед народів Європи, що прийняли християнство після падіння Риму, пише М. Костомаров, були слов'яни. Їх вирізняло те, що на відміну від німців та романців вони, завдяки життєвому подвигу солунських братів Кирила і Мефодія змогли сприймати вчення Христа зрозумілою їх слов'янською мовою, а не латиною, яку слабо розуміли романці і зовсім не розуміли німці. Це забезпечувало їм можливість глибше зрозуміти сутність християнства, його етичну основу.

Історія України є, за задумом М. Костомарова, своєрідним апогеєм світової історії: "Костомаров поставив собі за ціль змалювати філософію історії людства з християнсько-республіканського погляду, а сповідником цієї ідеї в історії зробити український народ". Українці переймають від інших історичних народів місію виконання великого задуму Божого -- організувати життя людського суспільства на принципах істинної рівності та свободи, в основі яких лежать християнські чесноти.

Такий підхід зближував "Книги буття ." з існуючою тогочасною європейською традицією пошуку історичного призначення тих чи інших націй, вияснення їх історичної місії. Народи поділялись на "історичні", тобто ті, що несли в собі "загальне начало" і неісторичні", призначені, в кращому разі, бути історичним тлом для розгортання місії перших.

Політичні ідеї М. Драгоманова

"Слов'янська ідея як етап у формуванні національної ідеології" розкриває внесок Драгоманова в осмислення ролі цієї ідеї в духовних процесах українського відродження ХІХ ст.

Спочатку Драгоманов перебував на позиціях ліберального розуміння слов'янської ідеї, представляючи інтереси українців перед російським суспільством у рамках свого тогочасного регіонального та етнографічного патріотизму. Він використовував слов'янську тему для пробудження української громадської активності. В першій половині 1870-х рр. він проголошує програму демократичного, федерального всеслов'янства альтернативою здійсненню сепаратистського сценарію майбуття України.

Балканські події другої половини 70-х рр. ХІХ ст. породили сподівання змін у Російській імперії та певного розв'язання "українського питання". Коли ці надії не збулися, закінчився період небезконфліктного співжиття "всеросійського" та українського дискурсів у поглядах Драгоманова на слов'янське відродження. Російській версії слов'янолюбства як ідеологічному прикриттю великодержавної політики імперії, він протиставляв національну версію всеслов'янства.

Політична спадщина Драгоманова вийшла за межі, окреслені поколінням 40 - 50-х рр. XIX ст. Він аналізував "слов'янську" ідеологію попередників не як антитезу національної ідеї, а як її складову частину. Роль виразника традиції надавала йому можливості ефективного впливу на співвітчизників, дозволяла бути творцем нової теоретичної програми українського руху.

Драгоманов був переконаний, що політичні і соціальні цілі українців вимагають співпраці з усіма подібними становищем слов'янськими народами. Але з початку 1880-х рр. план розбудови "Всеслов'янського Союзу" як інструменту вирішення "українського питання" заступається задумом створення Східноєвропейської федерації. Зміна слов'янського федералістського проекту на регіональний східноєвропейський остаточно дистанціювала українські пошуки союзників у боротьбі за національно-політичне визволення від обмежень панславістської парадигми, пропонуючи досягнення завдань українського руху на основі погодження інтересів сусідніх народів. Драгоманов визнає політичні проекти на засадах "слов'янської ідеї" невідповідними українським потребам.

Найвищим моментом ствердження "українськості" політичних програм мислителя стала програма "Громади", де метою національних прагнень визначається не всеслов'янська, а "всеукраїнська" держава. Еволюція поглядів Драгоманова була складовою і важливим чинником зміни теоретичних настанов українського національного руху, який пройшов шлях від проголошення та розробки слов'янської ідеї до ствердження української ідеї. Драгоманов - останній провідний вітчизняний діяч, який адаптував ідеали слов'янської взаємності до потреб українства і перший діяч України, що визнав минущість цієї слов'янської ідеї.

Утворення Центральної Ради, проголошення УНР та ЗУНР викликають хвилю драгомановського історіографічного "ренесансу", розгортається видання драгомановських творів. Подальший розвиток подій не сприяв виваженим дискусіям. Історіографічний образ Драгоманова втрачає цілісність, відбувається поляризація його оцінок. Українські соціалісти та, частково, націонал-демократи продовжують переважно позитивно ставитись до Драгоманова. Українські ж комуністи на початку 1920-х рр. намагаються "большевізувати" його ідеї. Пам'яткою цих намірів є ювілейний збірник на пошану Драгоманова за редакцією Я. Добвищенка.

Міжвоєнний період - надзвичайно суперечливий етап у вивченні політичних поглядів Драгоманова. У ці роки з'являються десятки розвідок на драгомановські теми. Провідним центром досліджень драгомановської творчості був Київ, де з поверненням М. Грушевського до початку 30-х років друкуються джерелознавчі та історико-політичні матеріали, присвячені Драгоманову. У Львові зусиллями академіків М. Возняка та К. Студинського виходять цінні матеріали про взаємини Драгоманова з галицько-буковинськими науковими діячами, про його участь у партійно-політичному житті краю та України. Віддзеркаленням атмосфери, яка панувала в тогочасній радянській науці були творчі зигзаги дослідника життєвого шляху Драгоманова - Д. Заславського. Перша його книга, видана у 1924 р., сповнена прагнення до об'єктивного викладу. Її автор навіть висловлював думку про Драгоманова як попередника російського марксизму. Десять років пізніше цей же автор доводитиме, що праці Драгоманова - джерело ідеологічних диверсій "українського буржуазного націоналізму".

Революційно-демократичні, політичні погляди Т. Шевченка й І. Франка

Становлення ліберального й демократичного напрямків політичної та правової думки в Україні пов"язане з діяльністю таємного Кирило-Мефодіїв-ського товариства (1846--1847 pp.), до якого належали Тарас Шевченко (1814--1861), Микола Костомаров (1817--1885), Георгій Андрузький (1827--?) та ін.

Т. Шевченко був противником абсолютної монархії. Державний устрій тогочасної України він уважав продовженням необмеженої влади монарха Росії, яка реалізувалася за допомогою гетьманів, а потім панів. Т. Шевченко писав, що українські пани хіба що базікають про неньку Україну, про волю, а в житті укладають вигідні для себе соціально-політичні угоди, прагнуть мундирів дворянських, а з селян деруть шкуру.

Поет схилявся до ідеї буржуазної республіки, оскільки там не було одновладдя, функціонував представницький орган, громадяни мали рівні права. Гарантом від сваволі, вважав він, повинен бути "праведний закон", що розглядається як синонім правди і справедливості. Але закон, який діє в державі, де існує нерівність, не може бути праведним.

Взагалі Т. Шевченко прагнув утворення незалежної демократичної Української держави з колегіальною формою реалізації політичної влади на засадах участі в управлінні державою широких верств населення. Однією з важливих умов побудови такої держави була правова реформа після насильницької зміни форми державного устрою.

Певний внесок у розвиток політичної та правової думки в Україні належить філософу й письменникові Івану Яковичу Франкові (1856--1916). У його політичній творчості знайшли відображення соціальні та економічні процеси, що мали місце на межі XIX--XX ст. у Галичині, яка зазнавала утисків з боку Австро-Угорської монархії, польських поміщиків і капіталістів.

І. Франко був політичним діячем і за підтримки М. Драгоманова став одним з організаторів радикальної партії з демократичною програмою. У 1877 р. зазнав арешту за пропаганду соціалізму.

І. Франко був і видатним ученим. У 1893 р. він захистив докторську дисертацію у Відні. Питання філософії, політики і права, держави та особи знайшли відображення в його творах "Формальний і реальний націоналізм", "Що таке прогрес", "Про соціалізм", "Наука та її взаємини з працюючими класами" та ін.

І. Франко поділяв деякі погляди К. Маркса і Ф. Енгельса, знайомився з їхніми працями.

За І. Франком, з виникненням приватної власності виникає і держава з притаманними їй апаратами управління і примусу. Він був прибічником ідеї про те, що політичні інститути, політика і право випливають з економічних відносин, які панують у суспільстві. Відносно цього він зауважував, що цивільне право, а деякою мірою і кримінальне, базуються на існуючому соціальному устрої.

І. Франко був категоричним противником необмеженої монархії, називав її царством тиранів і кровопивців -- багатіїв, тюрмою народів, машиною, яка душить Україну і всю Росію. Він уважав, що людина споконвіку прагне єдиної мети -- щастя. А щоб досягти цього, треба змінити суспільний лад -- монархію, де не тільки діла, а й думки та прагнення кожної людини пригноблюються "машиною темного царства". Так само засуджував він державу, де панувала експлуатація людини. Новий устрій суспільства, за І. Франком, можливий за допомогою народної революції, під якою він розумів низку таких культурних, наукових і політичних чинників, які змінюють усі основи й попередні поняття і скеровують розвиток народу в інший бік.

Філософ мріяв про такі закони, які відображали б справедливість у всіх сферах суспільного життя. Поняття "право" і "закон" він розглядав як генетично пов"язані, але не тотожні інститути; до законів відносив укази уряду Австрії, а також нормативно-правові акти парламенту і Галицького сейму.

Чинну Конституцію Австрії та її правову систему І. Франко влучно характеризував у своїх "Тюремних сонетах", у нарисах тюремного життя ("На дні", "До світла"), а також у сатиричних творах "Дві конституції", "Історія однієї конфіскації" та ін.

Проте І. Франко вважав за можливе використати чинне на той час право для підвищення політико-правової свідомості людей, що сприяло б розумінню необхідності демократичних змін у суспільстві. Він пропонував домагатися від законодавчих органів впровадження прямого й рівного виробничого права, що дало б змогу на першому етапі розширити коло виборців, а на другому -- заволодіти політичною владою в країні. Вважав за необхідне утворення соціалістичної партії та завоювання нею більшості місць у парламенті, планував за допомогою парламентської діяльності домогтися радикальних змін у соціальному та економічному житті.

Франко погоджувався з тим, що кожна нація має природне право на політичну самостійність, яка можлива також через утворення автономій країв і народностей. Можна припустити, що він схвалив би федеративну еспубліку, де наявна політична і юридична рівність народів. У реформованому суспільстві, на його думку, держава змінить свою форму, на перший план вийде громадська думка, а інститути держави буде наділено здебільшого виконавчими функціями. Це дало б змогу гарантувати особисті права і свободи громадян.

Наприкінці 50-х -- на початку 60-х років XIX ст. в Україні організаційно чіткіше окреслився національний рух. Його особливість полягала в тому, що значна кількість української інтелігенції на той час була зосереджена в Петербурзі. Тут була заснована друкарня для видання творів українських літераторів. Духовне життя української громади Петербурга помітно пожвавилося після приїзду туди колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства (В. Білозерського, Т. Шевченка і М. Костомарова).

Новостворений громадсько-політичний й літературно-мистецький щомісячний журнал "Основа" зосередився на захисті української мови, літератури, права народу на здобуття освіти рідною мовою, виданні навчальної та науково-популярної літератури. Однак навіть культурницька спрямованість журналу обурювала офіційні кола, шовіністично налаштовану російську та польську інтелігенцію. Під впливом звинувачень і штучних перепон журнал самоліквідувався у але за недовгий час свого існування він відіграв важливу роль у піднесенні національної свідомості українців, дав поштовх для розгортання масового національного руху в Україні.

Патріотично налаштована інтелігенція першою виступила на захист національної гідності українського народу, його права на власну історію, мову, культуру. їй довелося протистояти як офіційній політиці царизму, так і позиції представників польської та російської інтелігенції, які не визнавали української нації, зневажливо називали українців "хлопами" чи "хохлами".

Найбільшу активність у пробудженні самосвідомості виявили студенти Київського університету, які навесні 1860 р. заснували гурток "Українська громада", що ставив за мету працю на благо українського народу. До нього входили М. Лисенко, Ф. Вовк, О. Русов, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, О. Чужбинський. Очолив гурток Володимир Антонович.

Друкованим органом, що пропагував українську думку, була газета "Київський телеграф". Його програмні положення декларували, що український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець має віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, дружньо ставитися до всіх братія-слов'ян й допомагати їм у боротьбі з гнобителями. Проголошувалася солідарність з політичними й соціальними ідеями прогресивної російської інтелігенції.

Одну з течій громадівського руху становили так звані "хлопомани" на чолі з В. Антоновичем, які представляли частину української шляхти, яка зберегла пам'ять про славне минуле України, розмовляла тільки українською мовою, одягалась в національні костюми, дотримувалася народних звичаїв і обрядів. Спершу вона займалася переважно етнографічною діяльністю, але поступово переходила й до поширення серед селян думок про несправедливе вирішення земельної проблеми реформою 1861 р. Проте адміністративно-поліцейський апарат не дав розвинутися цій течії, змусив її представників приєднатися до громадівців, котрі діяли в містах і займалися культурно-просвітницькою роботою (створювали недільні та щоденні школи, організовували публічні лекції, поширювали твори Т. Шевченка, Марка Вовчка).

На рубежі 50--60-х років розгорнувся масовий громадівський рух, названий властями "українофільством". Активно працювала громада в Чернігові, видаючи щотижневу газету "Чернігівський листок" (1861--1863). Його літературна частина виходила українською мовою. Видавцем був відомий байкар Леонід Глібов, який друкував статті про зловживання адміністрації, тяжку долю селян.

Діяльність громад викликала серйозну тривогу в урядових колах. У 1862 р. було заарештовано й покарано багатьох її активних діячів, закрито недільні школи. Намагання громадівських лідерів відмежуватися від революційного руху й революційних прокламацій, їх заяви про лояльність до режиму не допомогли. Тривали переслідування громадівців, посилювалися напади на українську школу, літературу, спроби поширювати українське друковане слово. За повної відсутності політичних свобод боротьба за українську мову стала провідною сферою політичної боротьби українства.

Антиукраїнська кампанія завершилася циркуляром міністра внутрішніх справ Валуєва в липні 1863 р., в якому лицемірно твердилось, що, нібито "більшість малоросіян... досить ґрунтовно доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути, й що наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі". Противники ставлення до української мови як до " південноруського наріччя" звинувачувалися в "сепаратистських задумах, ворожих Росії, згубних для Малоросії".

Цензурному відомству було дано розпорядження, "щоб до друку дозволялися тільки такі твори цією (українською. -- Ред.) мовою, які належать до галузі красного письменства; пропускання ж книг малоруською мовою, як духовного змісту, так і навчальних, і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити". Проте цензура під різноманітними приводами обмежувала також і друкування художньої літератури. Тому з 1863 р. видання книжок українською мовою в межах Російської імперії майже припинилося. Циркуляр, проти якого виступив навіть царський міністр освіти О. Голо-він, супроводжувався закриттям недільних шкіл та адміністративним висланням кількох українських діячів: О. Кониського, П. Чубинського, П. Єфименка, В. Лободи та ін.

Після Валуєвського циркуляра громадівський рух почав згасати і в другій половині 60-х років припинив своє існування. Так завершився перший етап громадівського руху.

Другий його етап розпочався у 70-ті роки. На той час "старі" громадівці зберегли лише одну організацію -- Київську, поряд з нею почали діяти молоді громади. Провідним ідеологом Київської громади був фундатор української політичної історії Микола Драгоманов.

Драгоманов Микола Петрович (1845 --1895) -- відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, економіст, філософ. Народився у м. Гадячі на Полтавщині в сім'ї дрібного дворянина козацького походження. Закінчив Полтавську гімназію, історико-філософський факультет Київського університету, здобув науковий ступінь магістра загальної історії, став штатним доцентом кафедри античної історії. Один з найактивніших діячів Південно-Західного відділення Російського Географічного Товариства, Київської Громади". У1875 р. був звільнений з університету, взятий під негласний нагляд поліції. Проживаючи за кордоном (у Відні, Женеві), опікувався роботою журналу "Громада" -- першого українського політичного часопису. У1986 р. пориває із ^старою" "Громадою", провідні діячі якої були незадоволені його радикальними поглядами. Викладав історію у Софійському університеті, не припиняючи громадсько-політичної діяльності, через що царський уряд вимагав видати його Росії. Під тиском громадськості уряд Болгарії відмовився це зробити. Помер у 1985 p., похований у Софії.

В основі його політичних поглядів була ідея історичного поступу України до самостійного політичного існування на європейському терені. Особливе місце в них посідало питання про майбутній державний лад, стрижнем якого був принцип державного федералізму: автономні народи-держави, об'єднавшись у федерацію, повалять самодержавство і матимуть рівні права та обов'язки. Декларація київських громадівців 1873 p., яка вважалася "програмою мінімум" або "основою програми", висувала три провідні ідеї: "федералізм", "демократизм", "раціоналізм".

Принцип політичного федералізму поділяли ідейні лідери найбільших українських громад -- Київської та Одеської. Так, В. Антонович вважав бажаним ідеалом "вільну федерацію народів", а Л. Смоленський виступав за федеративний республіканізм ("інтернаціональну федерацію народів").

Громадівський рух знову набрав загальноукраїнського звучання. Його діяльністю займалася спеціальна урядова комісія, результатом роботи якої стало видання Емського указу в травні 1876 р. Його ще називають "указом Юзефовича" -- помічника куратора Київського навчального округу, який надіслав цареві доповідну записку про "українофільський рух", вбачаючи в ньому "замаскований соціалізм" і "приховане зазіхання на державну єдність Росії". У відповідь на це Емський указ забороняв ввезення на територію Російської імперії без дозволу "будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі", крім історичних документів і пам'яток, з дотриманням правопису оригіналів, творів літератури з використанням тільки загальноприйнятого російського правопису. Заборонялися також "різні сценічні вистави й читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музичних нот". Було зупинено видання прихильної до українства газети "Киевский телеграф", розпущено громади, припинив діяльність Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в Києві, звільнено кількох професорів з Київського університету (М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера) тощо.

Про шкоду, завдану Емським указом українській культурі, свідчить хоча б те, що в 1877 р. не було надруковано жодної української книжки. Так закінчився другий етап громадівського руху.

Наприкінці 1870 р. в українському народолюбстві чіткішим ставав політичний напрям, посилювалися радикально-демократичні тенденції. Виявом цього була модернізація програмних настанов, в яких тісніше поєднувались соціально-економічні й політичні завдання.

На рубежі 70--90-х років XIX ст. відомі українські діячі М. Драгоманов, С. Подолинський та М. Павлик висловили принципові міркування щодо теоретичних засад вітчизняного "громадівського соціалізму", які ввібрали в себе ідеї широких економічних перетворень, соціальної та національної рівності на основі вільної автономії осіб, спілок і громад, народів, а також вільного товариства (федерації) громад і народів. Втілювати ці ідеї в життя передбачалося з допомогою різноманітних тактичних засобів. Не заперечувалась можливість того, що "простому народу на Україні не обійтись без збройного бою й повстання (революції)".

Радикально-демократичні ідеї українського народолюбства підтримувались молодим поколінням громадівців. Наприкінці XIX ст. політизувались багато діячів громадівського руху, що започаткувало третій етап його розвитку. Цей процес простежується вже на прикладі студентських громад "тарасівців". Діяльність "Братства тарасівців" є однією з яскравих сторінок національно-визвольних змагань українського народу. Це була перша загальноукраїнська політична організація.

Останньому десятиріччю XIX ст. судилося стати перехідним етапом у розвитку українського національного руху. Домінуюче в 60--70-ті роки українофільство вичерпало себе, продемонструвавши неспроможність лише культурницькими засобами поліпшити становище українського народу. Молодь обминала українофільські громади й вступала до народницьких гуртків, байдужих до національних змагань. Спроби М. Драгоманова та його послідовників -- членів гуртків "українських соціалістів-федералістів" у Петербурзі, К. Арабажина в Києві, В. Мальованого в Харкові та ін. -- у 80-ті роки поєднати культурно-національні гасла із завданнями політичного та соціального визволення не були підтримані. Пошук нових ідей, організаційних форм визвольного руху протягом 90-х років покликав до життя національні об'єднання з виразною політичною спрямованістю, котрі стали прообразом українських партій.

"Братство тарасівців" було першим серед них. Виникло воно влітку 1891 р. з невеликої групи однодумців-студентів Харківського університету М. Базькевича, М. Байздренка, І. Липи та дрібного урядовця В. Боровика. "Тарасівці" не збиралися наслідувати українофільські громади з притаманними їм аполітичністю й організаційною аморфністю. їх метою було створення розгалуженої таємної організації, вироблення її програми, передусім політичної.

"Братство Тарасівців" нерідко ототожнюють з харківською групою. Насправді його гуртки існували щонайменше в 10 містах: Києві, Полтаві, Лубнах, Чернігові, Одесі, Катеринославі, Ічні й Срібному, що на Чернігівщині, Оргієві -- у Бессарабії (сучасна Молдова).

До гуртків "тарасівців" належали селяни, студенти, дрібні службовці, інтелігенція (з середньою та вищою освітою), репрезентуючи усі регіони Східної України. Попри те, що членами братства не були міські робітники, поміщики, капіталісти-промисловці, його можна вважати загальноукраїнською організацією.

Організаційні засади братства були сформульовані в його статуті: політичне виховання членів гуртка; повна автономія і свобода в Україні; святкування днів, пов'язаних з видатними подіями в історії України; видання для народу творів Т. Шевченка й Г. Квітки-Основ'яненка; вивчення економічного становища України і турбота про його поліпшення; піклування про освіту народу, створення бібліотек.

Отже, українські громади відіграли помітну роль у вітчизняному русі другої половини XIX ст. За світоглядною орієнтацією вони об'єднували тодішню вітчизняну демократію від "культурників" ліберально-демократичного до "політиків" радикально-демократичного спрямування. Ідеологія громадівців поєднувала любов до рідного народу, прагнення до всебічного народовивчення, до зближення з простолюдом зі щирим українським патріотизмом -- українолюбством. Ці фундаментальні особливості світогляду громадівців відбилися у практичній діяльності, головним змістом якої стало служіння національно-культурному відродженню України.

Реставрація абсолютистсько-бюрократичного режиму в Австрійській імперії у перше десятиліття після революції 1848-- 1849 рр. завдала тяжкого удару культурно-національному рухові у Східній Галичині. На розстановці суспільно-політичних сил Східної Галичини негативно позначились її економічна відсталість, численні кріпосницькі пережитки. Спочатку домінантні позиції в суспільно-політичному житті краю займали дві течії -- москвофільська і народовська.

Москвофільство являло собою реакційну суспільно-політичну течію, в основі якої лежала переорієнтація значної частини українських буржуазних і клерикальних верств на російський царизм. Розчарована результатами революції, крахом сподівань на здобуття політичних переваг у Східній Галичині, українська консервативна верхівка почала шукати підтримки в Росії. При цьому москвофіли орієнтувались саме на реакційні сили царської Росії, діставали від них пряму підтримку, в тому числі й грошову. Водночас вони не відмовлялися від лояльності стосовно Австро-Угорщини.

Ідеологія москвофілів загалом була близькою до ідейного арсеналу російських слов'янофілів, прихильників офіційної народності, а згодом і партії кріпосників. Основним її змістом були утвердження недоторканості дійсного ладу з його численними кріпосницькими залишками, неприйняття багатьох суттєвих сторін капіталізму країн Заходу. До лідерів москвофільства належали Д. Зубрицький, В. Дідицький, М. Малиновський, А. Добрянський та ін. Під впливом москвофілів у Східній Галичині виникли культурно-освітні товариства -- Ставропігійський інститут,

"Галицько-руська матиця", "Народний дім", Товариство ім. М. Кач-ковського, ряд періодичних видань -- газета "Слово", журнали "Галичанин", "Страхопуд", "Лада", "Дом й школа", "Семейная библиотека". Помітно активізували свою діяльність буковинські москвофіли у 90-х рр. Ними були створені політичне товариство "Народна рада", "Общество русских женщин в Буковино", "общество русских студентов Карпат" та ін. Під впливом москвофілів у 1870--1885 рр. перебувало політичне товариство "Руська рада".

Виникнення народовської течії припадає на початок 60-х рр., які ознаменувалися пожвавленням суспільно-політичного і культурного життя на західноукраїнських землях і особливо у Східній Галичині. Національне відродження, започатковане "Руською трійцею" -- М. Шашкевичем, І. Вагилевичем і Я. Головацьким, було пов'язане з проведенням в Австрійській імперії серії буржуазних реформ, посиленням боротьби селян проти феодальних пережитків, піднесенням революційного і національно-культурного руху на українських землях, а також в Польщі та Західній Європі. Стимулювала суспільно-політичне і культурне життя західноукраїнських земель ідейна і творча спадщина Т. Шевченка, яка знайшла палких прихильників і послідовників серед передової громадськості, особливо серед молоді.