Початки українського національного відродження

У той час група молодих письменників і громадських діячів -- В. Шашкевич, Ф. Заревич, К. Климкович, Є. Згарський, Д. Та-нячкевич та інші, прагнучи певною мірою продовжити демократичні традиції, наприкінці 1861 -- на початку 1862 рр. засновують гурток (громаду) у Львові. Саме звідси бере початок народовська (українофільська) течія, представники якої виступали за єдність українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, за створення єдиної літературної мови.

На початку своєї діяльності народовці проводили значну культурницьку діяльність ліберально-буржуазного характеру. Поступово вони ставали однією з найвпливовіших сил українського національного руху в Галичині. "Першим виразним осередком народовського руху в Галичині з виразним українофільським відтінком" І. Франко вважав журнал "Вечорниці", що виходив протягом 1862--1863 рр. Слідом за "Вечорницями" народовці видавали журнали "Мета", "Нива", "Русалка", "Правда", газети "Діло", "Буковина" та ін. Серед керівництва журналу "Правда", зокрема, були головні ідеологи народовства -- А. Вахнянин, В. Бар-вінський, О. Огоновський, Ю. Романчук та ін. Журнал активно підтримували П. Куліш і О. Кониський.

Поява періодичних видань народовсько-українофільського напряму була важливим явищем у національно-культурному русі західноукраїнських земель -- передусім тому, що в них передруковувались найкращі, в Галичині до того часу невідомі, твори українських письменників: Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, О. Стороженка, Є. Гребінки, М. Костомарова, Ю. Федьковича, Л. Глібова, О. Кониського, М. Мордовця, М. Старицького, Панаса Мирного, І. Карпенка-Карого, І. Франка, Ф. Заревича, В. Шашкевича, С. Воробкевича, К. Климковича та ін.

Навколо народовців об'єднувалися переважно представники української інтелігенції (письменники, науковці, вчителі, адвокати, лікарі, дрібні чиновники, студенти) та духовенства. До виникнення в середині 70-х рр. радикального напряму народовська течія була найпрогресивнішою. Так, М. Драгоманов, який багато зробив для розвитку суспільно-політичного і культурного руху в Галичині другої половини XIX ст., писав, що ґрунт для галицького радикалізму "приготовило все-таки українофільство і народовство 60-років".

Віддаючи належне практичній діяльності народовців 60-х рр., І. Франко все ж досить критично висловлювався щодо її ефективності. Зокрема, він писав, що "українофільство 60-х рр. у нас було романтичне, поза теоретичну оборону самостійності малоруської народності не вийшло, західноєвропейських поступових ідей не набрало, тим-то й не могло встоятись на ногах, коли опісля піднялась попівсько-єзуїтська реакція, і з початком сього року од-верто стало під її хоругов".

Народовський рух характеризувався також виникненням численних учнівських громад у гімназіях Східної Галичини. Найактивнішим організатором громад був Д. Танячкевич. Він очолив гурток у Львівській духовній семінарії, в якій у 80-ті рр. виникла "Руська трійця". Д. Танячкевич підтримував жваві взаємини з громадами гімназій Львова, Станіслава, Тернополя, Самбора, Бережан, Перемишля. Метою учасників громад була переважно самоосвіта. Вони вивчали українську мову і літературу, зокрема твори Т. Шевченка, цікавились історичним минулим України, збирали фольклорний матеріал, розповсюджували народовську періодику тощо. Керівництво громадою здійснював голова (війт), якому були підпорядковані секретар, касир, контролер. Кожен член громади повинен був дотримуватися суворої таємниці щодо існування і діяльності організації, брати активну участь у її засіданнях, сплачувати членські внески.

Отже, громада давала гімназистам те, що не могла дати школа,-- вона сприяла пробудженню національної самосвідомості. Саме із громад вийшли люди, які згодом стали визначними діячами суспільно-політичного і національно-культурного руху. Серед них -- І. Франко, О. Терлецький, В. Навроцький, І. Пулюй, брати Барвінські, Є. Желехівський, О. Маковей, А. Чайковський, брати Заклинські та багато інших.

Важливими подіями суспільно-політичного і культурного життя в Галичині стали щорічні ювілеї Т. Шевченка. Ці урочистості слугували не лише популяризації спадщини поета, а й для висловлення протесту проти соціального і національного гноблення. З початку 60-х рр. регулярно проводилися Шевченківські вечори-концерти, в яких активну участь брали (поряд з гімназистами і студентами) інтелігенція, селяни, ремісники і робітники. І. Франко писав, що роковини смерті Т. Шевченка стали в Галичині "правдивим народним святом".

Значну роль у розвитку самосвідомості українського народу відіграло культурно-освітне товариство "Просвіта", засноване 1868 р. народовцями у Львові. Першим головою товариства був А. Вахнянин, пізніше його очолювали Ю. Лаврівський, В. Федорович, О. Огоновський. Якщо на перших загальних зборах "Просвіти" були присутні 64 члени, то за десятиліття їхня чисельність зросла до 800. На кінець XIX ст. в Галичині вже налічувалось 19 філій "Просвіти".

Товариство видавало твори видатних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети "Читальня" та "Письмо з "Просвіти", літературно-наукові альманахи, "Народний календар". У товаристві та його філіях влаштовувались вечори, присвячені М. Шашкевичу і Т. Шевченку, театральні вистави, читались лекції з історії, літератури, економіки тощо.

Важливою сферою діяльності "Просвіти" стала організація читалень. Перша сільська читальня в Галичині відкрилась 1871 р. у Микулинцях. На кінець XIX ст. таких читалень в краї було 816.

Активну участь в організації та діяльності "Просвіти", бібліотек та читалень брали вчителі, дрібні урядовці, селяни і робітники, сільські священики, міщани. У свій час до товариства належав І. Франко, "Просвіту" високо цінували Леся Українка, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, Ю. Федькович, В. Стефаник.

За прикладом галицької "Просвіти" 1869 р. в Чернівцях було засноване культурно-освітнє товариство "Руська бесіда", у діяльності якого активну участь брали Ю. Федькович, брати Воробкевичі, Н. Кобринська, О. Маковей та ін.

Особливе значення мало зближення літературних і наукових сил Наддніпрянської України і Галичини. З посиленням переслідувань українського слова на Наддніпрянській Україні зросла роль наукової думки на західноукраїнських землях. З ініціативи М. Драгоманова, О. Кониського, Д. Пильчикова та інших, яку підтримали народовці, в грудні 1873 р. у Львові було засноване Літературне товариство ім. Т. Шевченка. Його організатори сподівалися розгорнути видання багатьох книг і журналів, оживити літературне життя. Однак діяльність Товариства розвивалася повільно, друкарня поглинула наявні кошти і не приносила ніяких прибутків. З 1884 р. органом Товариства став журнал "Зоря" (існував до 1897 р.).

У другій половині XIX ст. зростає внесок Східної Галичини у скарбницю української науки, активізуються зв'язки вчених усієї України. Особливо вони посилилися після створення 1892 р. на базі Літературного товариства ім. Т. Шевченка Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ). Серед ініціаторів цього заходу були представники різних ідейних напрямів, у тому числі І. Франко, М. Драгоманов, О. Кониський, О. Барвінський. Товариство мало зосередити наукові сили усіх українських земель. Це була перша установа такого типу на Україні.

Першим головою НТШ було обрано відомого історика Ю. Целе-вича. Пізніше Товариство очолювали О. Барвінський, М. Грушевський та ін. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську, природничо-лікарську (згодом -- математично-природничо-лікарську), при яких діяли наукові та три організаційні комісії: друкарне, книгарня на та бібліотечна. НТШ мало й свій музей. Історико-філософську секцію, починаючи з 1894 р., тривалий час очолював видатний український історик М. Гру шевський. З 1898 р. він почав видавати 10-томну монографію "Історія України-Руси", останній том якої був завершений 1936 р., а також велику збірку матеріалів "Джерела до історії України-Руси" та багато інших праць. Членами секції були відомі історики С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип'якевич, І. Кревецький. Починаючи з 1817 і до 1914 рр., у керівництві філологічної секції та етнографічної комісії були І. Франко та В. Гнатюк. У виданнях НТШ надруковано низку праць І. Франка, В. Гнатюка, В. Щурата, М. Возняка, К. Студинського, І. Свєнціцького, А. Кримського, Ф. Колесси та ін. НТШ видавало "Записки Наукового товариства ім. Шевченка" (з 1892 по 1939 рр. їх вийшло 155 томів), його "Хроніку", збірники матеріалів окремих секцій та комісій Товариства.

Радикальний революційно-демократичний рух у Східній Галичині почав розгортатися в середині 70-х рр. Його очолили І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, які обстоювали інтереси народних мас і передусім селянства. Згуртуванню демократичних сил на західноукраїнських землях активно сприяв М. Драгоманов.

І. Франко зазначав, що в цей час "виступає на сцену група молоді, що теж проголошує національні ідеали, але не поділяє ні естетичні, ні суспільно-економічні погляди старшого покоління", тобто народовців. Тоді, продовжував він, з'являються видання, незрівняно гостріші за тоном і радикальніші щодо критики суспільних взаємин, ніж усі попередні й пізніші українські видання. Це були журнал "Громадський голос", збірники "Дзвін" і "Молот".

І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький брали участь у пропаганді соціалістичних ідей серед робітників Львова і Бориславо-Дрогобицького нафтового басейну. У1875--1876 рр. у Відні О. Терлецький за допомогою емігрантів із Наддніпрянської України, зокрема С. Подолинського, організував видання соціалістичної літератури. Представники радикального напряму виступали проти залишків кріпосництва, за передачу селянам поміщицьких земель.

У процесі консолідації української нації в умовах висхідного розвитку капіталізму боротьба за демократичне вирішення українського національного питання і возз'єднання українських земель займала вагоме місце в багатогранній діяльності українських революційних демократів.

Коли у 90-х рр. відзначалося тисячоліття Угорської держави, яке проходило в умовах дальшого наступу реакційно-шовіністичних і клерикально-католицьких сил з метою асиміляції та окатоличення населення Закарпаття, І. Франко, М. Павлик, В. Гнатюк та інші прогресивні діячі опублікували "Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття". У ньому піддавались гострій критиці угорські поміщики і капіталісти, які проводили політику пригнічення закарпатських українців, було вказано на відступництво української інтелігенції, яка мадяризувалася, цуралася рідної мови. При цьому І. Франко та його однодумці ніколи не ототожнювали панівні верстви Угорщини з угорським народом.

Творчість і громадська діяльність радикалів мала значний вплив на активізацію суспільно-політичного і національно-визвольного руху на Буковині. Тут поширювалися редаговані ними журнали "Громадський друг", "Товариш", "Народ", газета "Хлібороб", у яких пропагувались ідеї єдності всіх українських земель, тісного зв'язку національного і соціального визволення на демократичній основі.

Активно сприяючи суспільно-політичним і культурним взаєминам між роз'єднаними частинами України, революційні демократи надавали великої ваги видавничій діяльності Наукового товариства ім. Шевченка, прогресивній періодиці (журнали "Світ", "Народ", "Житє і слово" та ін.), друкуванню літературних альманахів, збірників, серійних видань ("Дрібна бібліотека", "Наукова бібліотека", "Літературно-наукова бібліотека", "Українсько-руська видавнича спілка"). До активного співробітництва у цих виданнях долучалися письменники та перекладачі з усіх українських земель.

Революційні демократи виступали проти угодовської політики народовців. Зокрема, І. Франко, М. Павлик, Леся Українка, П. Грабовський рішуче засудили так звану нову еру -- угоду 1890 р. лідерів народовців на чолі з Ю. Романчуком із польсько-шляхетською верхівкою та австрійськими властями, негативно ставились до ідеї поділу Галичини на українську і польську частини, яку висували народовці. Успіх боротьби українського народу за своє звільнення, здійснення надій на єдність всіх українських земель українські революційні демократи пов'язували з російським революційним рухом, із падінням царизму та Австро-Угорської імперії. І. франко, зокрема, вважав, що політична самостійність України можлива й у зв'язку з Росією, "при федеральнім її устрою".

Важливу роль у суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях відіграла прогресивна селянська Русько-українська радикальна партія, створена 1800 р. Засновниками її були І. Франко, І. ІІавлик, С. Данилович і Є. Левицький. Ця партія певною мірою впливала і на суспільне життя Східної України. Програма радикальної партії складалася з мінімальної та максимальної частини, причому програма-максимум пов'язувала справу визволення українського народу безпосередньо з перемогою соціалізму.

Радикали на початку своєї діяльності розгорнули велику роботу серед селян. Скрізь по селах відбувалися віча, на яких І. Франко та його однодумці розкривали причини тяжкого економічного і політичного становища трудящих Галичини. Все більшого резонансу серед широких мас набувала радикальна преса. Якщо демократичні видання 70--80-х рр. були розраховані головним чином на інтелігенцію та молодь, то видання 00-х рр. адресувалися переважно селянам і міським робітникам.

За допомогою журналу "Народ" І. Франко здійснював своє давне прагнення -- об'єднати демократичні сили України, спрямувати їх діяльність на служіння інтересам народу. До участі в журналі залучалось багато письменників і вчених Східної України, у тому числі М. Драгоманов, Леся Українка, П. Грабовський, А. Кримський. У ньому друкувались О. Кобилянська, В. Стефаник, Лесь Мартович, Н. Кобринська, чимало селянських кореспондентів. На сторінках радикальної преси висвітлювалось і робітниче питання.

Таким чином, у другій половині XIX ст., незважаючи на державні кордони, проходив процес консолідації української нації, зростали суспільно-політичні та культурні зв'язки між західно-і східноукраїнськими землями. В умовах посилення переслідування царизмом української культури поступово зростала роль західноукраїнських земель, і зокрема Галичини, н національно-культурному русі, в якому також брали участь передові сили Східної

України. В Галичині розгорнули свою діяльність видатні діячі української культури, виникли культурно освітні й наукові установи, періодичні видання, які набули загальноукраїнського значення. Під впливом передового національно-культурного руху зростала самосвідомість населення Західної України, посилювалась його боротьба за об'єднання всіх українських земель в єдиній демократичній державі.

Кінець XIX - початок XX ст. характеризувався новими явищами у суспільно-політичному житті українських земель. Початком "відродження нації" називав цей час відомий український письменник та громадський діяч В. К. Винниченко.

Український національний рух набирає політичного характеру. В Україні починають утворюватися перші національно-політичні партії.

Першою національною партією в Наддніпрянській Україні (тобто на центральних, південних та східних землях України) була Революційна українська партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. у Харкові діячами студентських громад Д. Антоновичем, М. Русовим, Г. Андрїєвським, Л. Мацієвичем та ін. Політичною програмою РУП у 1900-1903 pp. була брошура М. Міхновського "Самостійна Україна". М. Міхновський, у свій час член братства "тарасівців", діяльний учасник українського визвольного руху, адвокат за професією, був одним з ідейних натхненників РУП на початку її існування. Цей видатний політичний діяч України перший на Наддніпрянщині підняв гасло національної незалежності. Головною метою він вважав створення за будь-яку ціну самостійної України "від Карпат аж по Кавказ". Основою української нації РУП вважала селянство. З 1903 р. рупівці перейшли на засади Ерфуртської програми західноєвропейських соціал-демократів, вимагали національно-культурної автономії в межах Росії.

1902 р. від РУП відійшло найбільш радикальне крило і утворило свою партію-Народну українську партію (НУП) на чолі з М. Міхновським. Партія була відверто націоналістичною. Головний програмний документ "10 заповідей" проголошував створення самостійної демократичної республіки, гасло "Україна для українців". 1903 р. з РУП вийшло іде одне угруповання, очолене Б. Ярошевським. Воно найменувало себе Українською соціалістичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масової опори у суспільстві, скоро занепали.

Наприкінці 1904 -- на початку 1905 р. після нового розколу в РУП утворилася нова політична організація -- Українська соціал-демократична спілка (скорочена назва "Спілка") на чолі зі студентами М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським. Спілка була досить чисельною для того часу (близько 6 тис. членів). Вона закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби вона не схвалювала. Земельне питання пропонувала розв'язати демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної Всенародної конституційної Ради. У 1905 р. Спілка влилася до меншовицької фракції РСДРП на правах її автономної секції.

На початку XX ст. утворились українські партії ліберального спрямування. Так, у 1904 р. утворилась Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діячами О. Лотоцьким, Є. Чикаленком та ін. Згодом від неї відкололась Українська радикальна партія (УРП) на чолі з письменниками Б. Грінченком та С. Єфремовим. Обидві партії -- нечисельні за складом. За своїми основними програмними положеннями були близькими до російського "Союзу визволення" (зародка майбутньої кадетської партії), обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію (про докорінні соціальні зміни не йшлося). Уже наступного року УРП та УДП злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву -- Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). її провідники - Д. Антонович, B.Винниченко, С. Петлюра, М. Порш.

УСДРП і Спілка не змогли виробити чіткої тактики своєї діяльності та співпраці з іншими партіями і громадськими організаціями. 1909 р. Спілка розпалася. Керівники ж УСДРП C.Петлюра і В. Садовський стали шукати союзника в новоорганізованому у 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого з колишніх членів УДРП, яка самоліквідувалася) - Товаристві українських поступовців (ТУП). Провідники ТУП - М. Грушевський, С. Єфремов, Д. Дорошенко -- обстоювали конституційно-парламентський шлях боротьби за "українську справу".

Отже, за винятком НУП, яка своїм ідеалом проголосила самостійну українську державу, інші національні партії Наддніпрянської України (РУП, УСП, Спілка, УСДРП, УДП, УРП та ін.)взяли за основу своїх програм вимоги політичної автономії України у складі Росії.

Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети у Наддніпрянській Україні, слід відзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП), що після 1903 р. розкололась на більшовиків на чолі з В. Ульяновим (Леніним) та меншовиків, провідником яких був Ю. Цедербаум (Мартов); партію соціалістів-революціонерів (есерів), конституційних демократів (кадетів), "Союз 17 жовтня" ("Октябристів"). Діяли також Польська партія соціалістична та єврейський "Бунд" ("Союз".

Микомла Івамнович Міхномвський (* 31 березня 1873, Турівка, Полтавська губернія -- † 3 травня 1924, Київ) -- український політичний та громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця XIX -- початку ХХ ст., автор славнозвісної брошури "Самостійна Україна", один з організаторів українського війська, борець за незалежність. Співзасновник першої політичної партії у Наддніпрянській Україні -- Революційної Української Партії (РУП). Лідер Української Народної Партії, співорганізатор Української Демократично-Хліборобської Партії, член Братства самостійників. Ідеолог державної самостійності України.

Участь у "Братстві тарасівців"

Зростання національної свідомості українців наприкінці XIX ст. призвело до розмежування української інтелігенції. Старше покоління віддавало перевагу у вирішенні "українського питання" культурно-просвітницькій справі, його вимоги зводилися до поміркованих реформ, які б скасували національно-культурні обмеження для українців у Російській імперії. Революційну молодь приваблювали соціалістичні ідеали. Вона вважала, що національного визволення можна досягти через визволення соціальне, через спільну боротьбу разом з іншими націями проти існуючого у Росії соціального ладу. Та несподівано, на початку 1890-х рр., в українському русі з'явилася зовсім нова течія. Її започаткувала молода людина, студент, який відкрито кинув "божевільний" на той час заклик до державної самостійності української нації. Він сміливо почав проповідувати, що тільки шлях боротьби за здобуття державної самостійності є єдиним шляхом, на який мусить ступити український народ. Цією людиною був Микола Іванович Міхновський.

Вже будучи першокурсником Університету Святого Володимира Микола Міхновський долучився до українського національного руху і став членом "Молодої громади". Але культурницька, аполітична діяльність не задовольняла його. Радикально налаштований юнак шукав однодумців і 1891 року увійшов до таємної студентської організації. Перша українська національна організація з виразно політичними цілями була заснована групою студентів Харківського і Київського університетів, які влітку 1891 року займалися статистичними переписами наЧеркащині, неподалік могили Тараса Шевченка. Саме там четверо молодих людей склали присягу на вірність Україні, та заснували таємне політичне товариство, на честь поета назвавши його "Братством тарасівців".

Міхновський, хоч і не був серед засновників, невдовзі став ідеологом і провідником Братства. Саме він, студент-правник, займався розробкою ідеологічної платформи, відомої під назвою "Credo молодого українця". "Братство тарасівців" проголосило своєю метою боротьбу за "самостійну суверенну Україну, соборну, цілу і неподільну, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ, вільну між вільними, без пана й без хама, без класової боротьби, федеративну всередині". Далі йшлося про шляхи досягнення поставленої мети:

"Наше покоління мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави… Будемо жити своїм розумом, хоч би він був і неотесаний, мужичий, бо інакше ми своєї нації ніколи не визволимо. В протилежність московському революційному інтернаціоналізму і соціалізму, наш шлях іде по лінії індивідуалізму і революційного націоналізму".

Справа "тарасівців" здавалася майже безнадійною, але Міхновський відчайдушно кинувся в боротьбу за поширення своїх поглядів. Це були виступи людини іншого світогляду, не популярного і не визнаного більшістю українських діячів. Пропаганда "тарасівців" не мала помітного успіху. І все ж по всій Україні з'являлись поодинокі однодумці, які поділяли погляди молодих "самостійників", причому не лише серед студентів, а й селян, міщанства, інтелігенції. Організація припинила існування 1893 року після того, як частину "тарасівців" було заарештовано, а іншу -- вислано у села.

Миколі Міхновському пощастило уникнути арешту. Він закінчив навчання і почав працювати в одній з адвокатських контор Києва. Водночас Міхновський не полишав громадської діяльності. У 1897 році він їздив до Львова, де встановив тісні взаємини із західноукраїнськими діячами і закупив значну кількість заборонених видань, у тому числі твори Драгомановата Франка. Поліція вважала його "крайнім за переконаннями українофілом з грубими і вкрай несимпатичними методами і формами і напрямом безумовно антиурядовим".

"Харківський період"

1898 року Міхновський переїхав до Харкова, що було пов'язано з особистою драмою: закохавшись у дружину свого начальника, він разом з нею мусив залишити Київ. Але батьки були проти. Шлюб не склався, і Міхновський так і лишився неодруженим. Він зайнявся адвокатською практикою, відкрив власну контору і невдовзі здобув неабияку популярність як успішний адвокат. У 1906 році на так званому "Лубенському процесі" двох українських діячів -- братів Шеметів -- засудили до страти, але завдяки майстерності адвоката Міхновського вони були звільнені.

Енергійно і швидко Микола Міхновський завоював авторитет серед української громадськості Харкова. Вже на початку1899 року студентська громада під його проводом влаштувала у Харкові святковий концерт, присвячений 100-річчю"Енеїди" Івана Котляревського. 19 і 26 лютого 1900 року Міхновський виступав перед учасниками Шевченківських свят уПолтаві і Харкові, закликав до збройної боротьби за права українського народу. Учасники зборів зустріли цей заклик скептично, але була молодь, яка захоплено слухала промови.

Самостійна Україна (маніфест)

Приблизно у той самий час, у січні 1900 року, Микола Міхновський у Харкові взяв участь у створенні Революційної Української Партії (РУП) -- першої української політичної самостійницької організації у Наддніпрянській Україні. Її лідери запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі. Вона з'явилася того самого року під назвою"Самостійна Україна" і була видана у Львові, накладом у тисячу примірників.

Деякий час "Самостійна Україна" вважалася програмою РУП, але згодом зазнала гострої критики. Малоросійська інтелігенція, вихована на російській культурі, сприйняла цей маніфест вкрай вороже. Незадоволення позицією Міхновського почалося і у самій РУП, оскільки "Самостійна Україна" не містила соціальної програми, тоді як члени РУП тяжіли до соціалізму. Як наслідок, Міхновського звинуватили у шовінізмі, надмірному радикалізмі, в "ориґінальнічаніі".

Незважаючи на шквал критики, Микола Міхновський наприкінці 1900 року, у відповідь на заборону офіційної влади зробити напис українською мовою на пам'ятнику Котляревському у Полтаві, від імені тієї ж РУП написав "Одвертий лист до міністра Сипяґіна", який закінчувався словами:

"Українська нація мусить скинути пановання чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути собі визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крови! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, пане міністр, і на голови всіх гнобителів нашої нації".

відродження український культура драгоманов

Размещено на Allbest.ru