Розвиток духовної і матеріальної культури Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Слово "культура" походить від слова "культ" віра, звичаї і традиції. Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю.

В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні, а відтак і культурні епохи. До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно організована релігія. Християнство запропонувало нову систему духовних цінностей і орієнтацій, що потіснила ідолів заради ідеалів, які стверджували зв'язок між Богом і людиною, довіривши духовному світу людини свободу - прогрес, який був внесений християнством у духовну історію людства. Християнство привнесло епохальну зміну цінностей орієнтації - прогрес у свідомості свободи, що дає вихід позитивному вислову індивідуальності людини. Становлення духовної культури відрізнялося своєрідністю. Вона формувалася в результаті синтезу слов'янської язичницької культури з культурою, доступ до якої відкрився Русі з прийняттям християнства.

Як матеріальна так і духовна культура відображає прогресивну, поступову спрямованість в розвитку соціально-економічного та політичного життя руської держави X першої третини XII сторіччя. Поступовий розвиток культури на цьому етапі призвів до того, що Київська Русь стала одним із найбільш розвинених держав того часу. Вчені сперечались та сперечаються сьогодні, позитивно чи негативно вплинуло на подальшу історію України запозичення візантійської культури. Деякі гадають, що тим самим вона назавжди відгородила себе від католицького Заходу,і як наслідок відстала в економічному розвитку. Однак не варто забувати проте, що саме Візантія дала людству християнство, як вищій релігійний закон та систему світогляду.

Таким чином, цікавість до культури Київської Русі до цього часу є актуальним.

Об'єкт - розвиток Київської Русі.

Предмет - розвиток матеріальної та духовної культури на Русі.

Мета - простежити розвиток духовної і матеріальної Культури Київської Русі.

Завдання:

- відзначити особливості розвитку освіти в Київський Русі;

- виявити вплив літератури на формування духовного світу тогочасної людини;

- проаналізувати розвиток церковної архітектури;

- розглянути зародження іконопису та образотворчого мистецтва на Русі,

Історіографія. Питання історії культури Київської Русі, знайшли своє відображення у багато чисельних публікаціях радянських та сучасних дослідників. Вчений-українознавець П. Кононенко вважає, що поняття "культура" є одним з ключових у цивілізаційному часовому просторі. Зокрема, він наголошує: "Для частини не лише аматорів, а й дослідників вона постає тільки як творчість у площині мистецтва, літератури, освіти, гуманітарно-духовних сфер життя народу. Історія ж засвідчує іншу реальність: культура - явище всеосяжне й охоплює сфери як свідомості, так і буття людини, суспільства, її і духовної, і матеріальної життєдіяльності". Основним завданням даної статті є історіографічний огляд праць українських науковців ХХ ст., які досліджували і вивчали становлення мови, побуту, звичаїв та обрядів русичів ІХ-ХІІІ ст. Київщини. Дослідженню культури Київської Русі присвячена велика науково - літературна спадщина. На початку XX ст. помітно зріс інтерес істориків до окремих земель-князівств Русі. Вийшли у світ монографії: М. Грушевського, П. Голубовського, Д. Багалія, у яких підсумовані окремі дослідження; зібрані джерела історії Галицької, Волинської, Київської, Чернігівської, Переяславської та інших земель. Методологічно більшість із регіональних історій були близькими до праць M. Грушевського й інших істориків, які дотримувалися концепції прогресуючого політичного занепаду Київської Русі, Чернігівщини, Галичини та Волині.

В.Й. Довженок підкреслював, що феодальні землі-князівства не являли собою чогось нового для Русі XII-XIII ст., а виникли з утворенням Київської держави і були її структурними одиницями. Єдність Русі, на його думку, трималась на міцних економічних зв'язках, єдності матеріальної і духовної культури, мови, віри, усвідомлення необхідності боротьби із зовнішніми ворогами, спільності законодавства обґрунтуванням концепції єдності Русі та ролі Києва як економічного, культурного і політичного її центру аж до монголо-татарської навали виступав П.П. Толочко. Упродовж тривалого часу основним джерелом вивчення історії Київської Русі були літописи. Надто довірливе ставлення до них нерідко призводило до дослідницьких втрат. Нині користуватися літописними матеріалами значно простіше, чому сприяла велика джерелознавча праця багатьох вчених: С.О. Висоцького, Я.Є. Боровського, М.Ю. Брайчевського, П.П. Толочка, М.Ф. Котляра та інших. Літописи - невичерпне джерело, що вимагає від кожного дослідника самостійного критичного аналізу й осмислення.

С.О. Висоцький та Я.Є Боровський у своїх працях досліджували і таке важливе явище культурного життя Київської Русі, як поява історичної, філософсько-публіцистичної, юридичної, художньої та церковної літератури. На думку дослідників, "розвиток фольклору на Русі був тісно пов'язаний з віруваннями народу, які до введення християнства мали анімістично-магічний характер. Стійкість обрядів і поезії та пов'язаної з ними язичницької релігії міцно трималися в народних масах, незважаючи на вплив нової християнської релігії. Поступово старі традиції і обряди пристосувалися до церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір'я, тобто співіснування двох релігійних світоглядів народу".

В. Харламов та Ю. Асєєв, вивчаючи архітектуру доби Київської Русі, назвали час за правління Ярослава Мудрого найяскравішим стильовим етапом архітектури, який набув справжнього розквіту містобудування. У 1037 р. Ярослав Мудрий розпочав будівництво в Києві "Града великого", до ансамблю якого входили: Софійський собор, Золоті ворота, Георгіївський та Ірининський монастирі й інші кам'яні церкви.

Отже, багатогранна культура Київської Русі була одним з вагомих чинників, які сприяли зародженню і розвитку української державності. Саме вона стимулювала етнонаціональний державотворчий процес й допомагала у цій багатоетнічній імперії формуванню українського народу з його самобутніми духовними і матеріальними цінностями.

1. РОЗВИТОК ЦЕРКОВНОЇ АРХІТЕКТУРИ І ГРАДОБУДІВНІЦТВА

Храм є осередком церковного життя та православної культури. Саме у храмі посли великого князя Володимира переконалися в красі православ'я. Церковна служба стала для них вірним свідченням істинності православної віри. В 989 році, на наступний рік після Хрещення Русі, що приїхали з Константинополя грецькими зодчими, в Києві була закладена перша кам'яна церква [7, c. 97].

Споруджена давньоруськими і візантійськими майстрами в 979-996 роках у період князя Володимира Великого Святославовича, виділили на її спорудження та утримання десяту частину княжих доходів - десятину. Звідси і назва храму. Древні джерела називають Десятинну церкву церквою Пресвятої Богородиці. Десятинна церква була значною спорудою, оточена князівськими палацами [15, c. 67].

Як виглядав храм в ті часи відомо лише в найзагальніших рисах.

Десятинна церква являла собою трипрестольний, хрестовокупольний шестиярусний кам'яний храм. Головний престол присвячувався Богородиці, інші два престоли присвячувалися св. Володимиру і св. Миколі. З трьох сторін до церкви примикали галереї, причому західна їх частина була сильно ускладнена і розширена, очевидно з розміщенням тут сходової вежі та хрещальні. Судячи з підмурків загальний розмір Десятинної церкви разом з галереями коло 42 метрів у довжину при ширині 34 метри. Основна тринефна будівля храму мала у довжину 27,2 метрів і завширшки 18,2 метрів. Підкупольний простір був не цілком квадратним - у довжину воно рівняти 6,5 метрів, а завширшки 7,2 метрів. Раскопкамі була розкрита своєрідна структура фундаментів і дерев'яних субструкцій під ними. Фундаментні рови були відкриті місцями по ширині фундаментів, а місцями значно ширше. В апсидах виїмка ґрунту була зроблена не тільки під фундаментами але широким котлованом під всією площею апсид. Дно фундаментальних ровів і майданчика під апсидами було укріплене дерев'яною конструкцією, що складається з 4-5 лежнів, круглого або прямокутного перерізу, покладених уздовж напрямку стен. Лежні були закріплені численними дерев'яними кілками завдовжки близько 50 см і діаметром 5-7 см. Над лежнями був розміщений другий ярус таких же лежнів, покладених поперек лежнів першого ярусу. Вся ця дерев'яна конструкція була залита шаром розчину, вище лежав фундамент, що складається з великих каменів (кварцит, піщаник, валуни), також залитих розчином. Поблизу Десятинної церкви розкопками були розкриті залишки трьох палацових споруд. Усі Київські будівлі Х - ХI століть побудовані з плоскої цегли (плінфи) на вапняному розчині з домішкою цем'янки (дрібно товчена кераміка або цегла), в техніку кладки з прихованим каменем поруч. При цій техніці на фасад будівлі виходять не всі ряди цегли, а через ряд, тоді як проміжні ряди зліпка відсунуті від лицьової поверхні стіни і прикриті шаром розчину. Крім того, в кладці стін широко використані великі необроблені камені, покладені рядами в шарі розчину [14, c. 165].

Храм прикрашала мозаїка, фрески, різьблені, мармурові та шиферні плати (ікони, хрести та посуд привезли з Корсуня (Херсонеса Таврійського - в районі сучасного Севастополя) у 1007 н.е.). Храм був побудований з техніки мішаного зведення із застосуванням "утопленого "низки плінфи, це характерно для візантійської культури досить тривалого періоду часу. Внутрішній вигляд Десятинної церкви вражав киян складної багатопланової організацією простору, не властивою дерев'яним храмам і багатством оздоблення. При розкопках були знайдені мармурові різьблені деталі, фрагменти мозаїчної підлоги, оскільки керамічних плиток, вкритих глазур'ю, шматки штукатурки з фресковим розписом. Все це дозволяє стверджувати, що за багатством оздоблення Десятинна церква не поступалася візантійським храмам. Зведена церква була з плоскої цегли плінфи світло-жовтого кольору і дуже тонкого - 2,5-3 см.

У Десятинній церкві були поховані Володимир Святославович і його дружина - візантійська царівна Анна, сюди ж з Вишгорода перенесли прах княгині Ольги. 1240 року орди хана Батия, захопивши Київ, зруйнували Десятинну церкву - останній оплот киян.

Перші "розкопки" Десятинної церкви відносяться до 1635, коли митрополит Петро Могила "наказав Десятинну церкву Пресвятої Діви викопати і відкрити денного світла". Проте справа не була доведена до кінця - ще на початку XIX століття на місці церкви лежали зарослі чагарником і травою руїни. Однак Петро Могила, використовуючи залишки найдавнішої споруди, повелів звести в південно-західному куті невелику нову церкву св. Миколая. Інтерес до Десятинної церкви прокинувся знову вже в XIX столітті. Серед численних відкриттів, якими увінчалися розкопки руїн Десятинної церкви, вироблені Київської експедицією Інституту археології Академії Наук УРСР у 1938-1939 рр.., Одним з найбільш цікавих була знахідка стародавнього поховання, що зберігся у майже повній недоторканності всередині руїн церкви. Поховання було виявлено в абсолютно зотлілому дерев'яному саркофазі, в західній частині центрального нефа, під рівнем давньої підлоги церкви на північ від фундаменту, що з'єднує лінію південних стовпів центрального нефа. Саркофаг стояв паралельно лінії фундаменту, майже впритул до нього [13, c. 210].

Головою скелет був орієнтований на Південно-Захід. Уздовж правої ноги, починаючись від стегнового суглоба і кінчаючи трохи нижче коліна, лежав залізний меч (довжиною - 0.59 м, шириною - 0.06 м). На ньому частково збереглися дерев'яні піхви з срібним наконечником. Дуже добре зберігся наконечник, представляє гладку срібну покришку піхов, прикрашену у верхній частині гравірованим орнаментом і закінчується вгорі з кожного боку пташиними голівками, із зігнутим дзьобом і великим оком.

Підвищений інтерес до похованнями в Десятинній церкві виник ще в XVII ст. і був пов'язаний з церковно-політичною боротьбою, яка розгорнулася на Україні між православною, уніатській і католицькій церковними угрупуваннями, кожна з яких мала свою, більш-менш ясно виражену, політичну орієнтацію. У результаті археологічного вивчення Десятинної церкви в руїнах її різночасно знайдено вісім древніх поховань [12, c. 96].

26 вересня 1998 на майданчику по вул. Володимирська, 12, в ході розкопок, які проводилися Старокиївської експедицією Інституту археології НАН, на глибині 2 м від сучасної поверхні відкрилася подпрямоугольная яма розміром 1,1 х 1, 15 м. При вибірці заповнення по центру ями, на глибині 2,05 м, виявлено 2 залізних давньоруських трубчастих замків, а слідом за ними розчищено 378 предметів, більшість з яких - дрібні пластини сильно коррозірованной листової міді. На деяких збереглися залишки зотлілої лози або лика. З цієї маси речей виділяються два предмети: посудина для води, виготовлена у вигляді півня, і страва.. Водолій має значні втрати в нижній частині корпусу, краю хвоста і крил обламаний, голова і хвіст глибоко коррозірований через перебування в сильному вогні. На внутрішній частині водолія збереглися технологічні штирі які означають, що він відливався по восковій моделі в одиничному екземплярі. Потім тіло птиці декорували: обороняли карбуванням, відтворювали її оперення, а крила прикрасили двома стрічками рослинного орнаменту. Обидва датуються першою половиною XIII ст. і виготовляються у Нижній Саксонії. Датування інших речей, як і кладу в цілому, досить впевнено дозволяє віднести час виготовлення водолія в вигляді півня не раніше рубежу XII-XIII століття. Блюдо зі скарбу - діаметром 26,5 см, виготовлено з листової міді. Після реставрації встановлено, що в центрі страви і по краях його внутрішньої частини грубо прокреслено п'ять однотипних і дуже схематичних погрудних зображень ангелів, розділених між собою реліктовим геометричним орнаментом. Семантика зображення зазвичай трактується як алегоричне зображення християнських пороків і чеснот, і не виключено, що страви або чаші цього типу були літургійними предметами.

Вченим вдалося з'ясувати, що на будівництві храму працювали досвідчені візантійські майстри, та й сам проект Десятинної церкви був отриманий з Візантії. За словами директора Східноукраїнського філіалу Інституту археології Національної академії наук України, керівника експедиції Костянтина Красильникова, Візантія прислала нам типовий для її архітектури проект східно-римського храму. "Але цей проект був застарілим для Візантії. На той час вони зводили свої храми за більш сучасним архітектурним стандартам ", - говорить професор [21].

У підземних комунікаціях археологи знайшли сотні останків людей, які загинули під обвалами, захищаючи Десятинну церкву. "Ми проводимо повне археолого-архітектурне дослідження пам'ятки, - розповідає Костянтин Красильников. Головне завдання - відтворити первісний вигляд Десятинної церкви.

Під час розкопок археологи відкопали 17 скарбів з жіночими прикрасами-це сережки, браслети, кулони, нагрудні прикраси. В одному з скарбів прикраси були загорнені в хустку і заховані в підземному коридорі церкви, мабуть вже під час навали монголів.

У 1037 році, згідно з літописними даними, в Києві починає будуватися собор Святої Софії - Премудрості Божої. Будувався як центральний храм всієї Київської держави. З трьох сторін до будівлі примикають галереї-внутрішні вужчі, двоповерхові й зовнішні більш широкі одноповерхові. У західну зовнішню галерею включені дві сходові вежі. Храм має великі хори, котрі залишають в центрі хрестоподібні в плані простір, освітлений згори вікнами, розміщені в барабані головного купола. Крім головного собор має ще 12 менших куполів. Загальний розмір собору по довжині 41,7 метрів, по ширині 54,6 метрів [18, c. 75].

Цією спорудою великий князь Ярослав як би підкреслював свою рівність з візантійськими імператорами. Величезний пятинефний собор з великими хорами - "палатами", світлими і широкими, - мав купол з незвичайним злетом в самому центрі перед вівтарем, де сяють стародавні мозаїки на мерехтливому золотому фоні. У XI столітті Софійський собор був трінадцатікупольним, але пізніше зазнав перебудови і число бань зменшилася. 13 куполів символізували Ісуса Христа та 12 апостолів. Чотири глави найближчі до центральної, нагадували про чотирьох євангелістів: Марка, Матвія, Луку та Івана. Простір під головним куполом, представляє собою описаний арками величезний хрест. Зображення Христа Вседержителя розташоване на куполі того, що вгорі Неба, а у вівтарі, на стіні центральної апсиди, на весь зріст зображена зосереджена і сувора постать Богоматері Оранти з піднятими в молінні руками. Зображення створені в техніці мозаїки та кольорового непрозорого скла - смальти. І якщо древні фрески ледь проступають на стінах собору, то мозаїки так само яскраві, як і багато століть тому. Освітлення собору влаштовано так, що зі сходу до заходу сонячні промені освітлюють фігуру Богородиці, і вона сяє. Мозаїкою прикрашені головні частини храму: купол як символ Церкви Небесної і вівтар - символ Церкви земної. Напроти центральної апсиди, на рівні хорів, на фресці зображені Христос і сім'я Ярослава Мудрого. Від візантійських споруд собор відрізняється плануванням і конструкціями, але перш за все тим, що має тринадцять куполів. У процесі будівництва відбулося поступове розширення початкового плану, який мав форму грецького хреста [15, c. 112].

Спочатку Софійський собор являв собою пятинефний хрестовокупольний храм з тринадцятьма главами, з яких п'ять середніх були більшими, а центральна, осьова, найбільшою. З півночі, півдня і заходу собор оточують відкрито одноповерховими галереями на аркадах. Зі східного боку кожен з п'яти нефів завершувався напівкруглою в плані апсидою. В результаті численних перебудов виникло дев'ять нефів з десятьма апсидами і тринадцятьма характерними куполами.

До наших днів збереглася тільки частина цієї композиції. Там, на хорах, під час богослужіння перебував князь зі своїми наближеними, він як би підносився над простими смертними. Храм зазнав багато змін. Його руйнували і грабували монголо-татарські орди, переробляли керівники греко-католицької церкви, відновлював і реконструював у XVIII столітті митрополит Петро Могила [10, c. 256].

Софійський собор - пам'ятник не тільки архітектури, але і образотворчого мистецтва. У внутрішніх приміщеннях собору збереглися мозаїки, мозаїчним була і підлога. Багато фресок написані на російські сюжети. Зображені сім'я Ярослава Мудрого, а так само побутові сцени: скоморошні танці, боротьба ряджених, полювання на ведмедя.

До головних святинь собору належали: привезене з Константинополя княгинею Ольгою розп'яття, царський вінець, подарований Володимиру Мономаху візантійським імператором, то є знаменита "шапка Мономаха". До числа святинь належали і кисть руки великомучениці Варвари, щелепу Хрестителя Русі Володимира.

З самого початку існування Софія Київська зазнала кілька набігів і пограбувань. У 1180 Софія ледь не згоріла під час великої пожежі. Монголо-татарські орди, пограбували собор, але не знищили і, що найголовніше, собор продовжував діяти, але поступово приходив в занепад. Сучасний вигляд Софія придбала в 1740 році після останньої реставрації [17, c. 124].

Неподалік від Софійського собору в першій половині XI століття були побудовані ще три храми, 2 з яких відомі під назвою - Георгія та Ірини. Від пам'ятників збереглися лише фундаментальні рови, до того ж розкопані лише частково.

У 30-х роках XI століття були зведені-Золоті Ворота-з надбрамною церквою Благовіщеня. Археологічні дослідження пам'ятника О. Вестерфільда виконані в середині XVII століття дозволяють з відомою часткою гіпотетичності уявити первісний вигляд воріт. Це була потужна башта з проїздом, що мали ширину більше 6 метрів і висоту 5 метрів в проїзді розміщувався бойовий настил для воїнів, які захищали ворота. У другій половині XI століття ворота були укріплені, причому для підтримки бойового настилу, який раніше спирався на дерев'яні балки, тепер зробили цегляні арки. Ширина проїзду зменшилася до 5 метрів. Над воротами стояла не велика церква, багато прикрашена мозаїкою та фресками [15, c. 135].

Одночасно з широким розворотом монументального будівництва в Києві, було зведено перший монументальний будинок в Чернігові. У 30-х роках XI століття тут був побудований Спаський собор. Це тринефний храм, план якого мав витягнуті пропорції, оскільки в східній частині є додаткове членування - Віма. Собор увінчаний п'ятьма главами. До його північно-західного кута примикає кругла сходова вежа. У 1070-була закладена церква Михайла у Видубицькому монастирі. Вціліла лише західна половина будівлі. Церква була шестистопною з чітко виділеним нартексом, у північній частині якого розміщувалася сходова вежа. У 1037 році був закладений Успенський собор Києво-Печерського монастиря. Це був одноглавий шестистовпний храм, з чітко виділеним нартексом. До його західного фасаду примикала хрещальня, що мала в другому ярусі маленьку чотиристовпного церква. Довжина будівлі 35,6 метрів, ширина 24,2 метра, сторони подкупального квадрата близько 8,6 метрів. Близько 1106 зведена Троїцька церква в Києво-Печерському монастирі-не велика квадратна, чотиристовпна. В 1108 закладена церква архангела Михаїла в Михайлівському Золотоверхому монастирі. Між 1113-1125 роках побудовано церкву Спаса в княжому с. Берестові. Західна половина церкви збереглася майже на повну висоту, а розкопками були розкриті фундаменти у східній її половині. Особливість церкви Спаса в тому, що сходова вежа і хрещальня тут не прибудовано до нартекса, а включені до нього і подовжують нартекс настільки, що західне членування храму набуває велику ширину, ніж основний об'єм, утворюючи виступи на південному і північних фасадах. Церква Спаса на Бересті є останнім збереженим пам'ятником з серії храмів, зведених у Києві та його околицях у другій половині XI-XII століть [16, с. 98].

Незважаючи на індивідуальність кожного зі згаданих пам'яток, вони мають все ж багато спільного.

Таким чином можна виділити, що в період Київської Русі відбувався значний розвиток в церковній архітектурі і градобудівництві. Про високий рівень досягнень у будівництві церковної архітектури можемо судити на прикладі таких відомих храмів, як Десятинна церква, Софіївський собор,Троїцька церква та ін.. Треба зазначити, що чималий вплив на архітектуру здійснювала Візантійська культура

2. РОЗВИТОК ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА ТА ІКОНОПИС

Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.

Жанри монументального живопису - фреска і мозаїка - складалися на основі візантійських шкіл. Фресками - розписами водяними фарбами по сирій штукатурці - вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти - кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма [6, c. 101].

У християнському храмі всі зображення розміщували в певних місцях інтер'єру згідно з старанно розробленою програмою, розрахованою на утвердження князівської влади. Система розпису відшліфовувалась, набувала чіткості й завершеності не тільки в богословських диспутах, що уточнювали символи віри та церемоніал релігійних відправ, а й у зв'язку з розвитком архітектурних форм християнського храму. Перехід від базилікального типу культових споруд до хрестово-купольного сприяв як формуванню художнього образу Марії Оранти й Пантократора, так і доборові релігійних епізодів із Старого і Нового Завітів, що склали зрештою завершений тематичний комплекс. У свою чергу образне уявлення, яке на цей час уже значно розвинулося, стимулювало дальший розвиток і вдосконалення архітектурних форм.

До прийняття християнства на Русі процес визрівання класичної візантійської декоративної системи вже закінчився, і майстри, яких запросили сюди оздоблювати перші кам'яні давньоруські храми, були у всеозброєнні сталого канону, з готовою програмою і величезним практичним досвідом. Але їм доводилось зважати на місцеві особливості, вимоги та смаки. Тому в традиційну схему вони часом вплітали нові сюжети. Новим у художній практиці майстрів стало також поєднання в одне ціле двох циклів зображень - мозаїчний і фресковий, що, як відомо, у Візантії не практикувалось. Усі ці суттєві риси розвитку давньоруського монументального живопису висунули його в ряд оригінальних, самобутніх явищ світового мистецтва [2, c. 136].

Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. Інтер'єр Софії Київської має цілий ряд особливостей, без врахування яких неможливо зрозуміти систему розподілу мозаїк і фресок. Головна його особливість - складність вирішення простору і нерівномірність освітлення. Світло, що проникає через великі вікна головного куполу, виділяє висів простір центрального хреста. І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. Здатність мозаїк мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що майстри застосовували такий прийом: мозаїчне кольорове скло вдавлювалося у сиру поверхню штукатурки під різними кутами. Фігури були чудово видно з будь-якої частини приміщення і немовби оживали, рухалися, що справляло і справляє велике враження. Головна мозаїка - велична і сувора фігура Христа-Вседержителя на склепінні центрального купола. Автор виявив глибоке розуміння особливостей монументального живопису: зображення виконане широкими лініями, великими колірними площами. Напевно, найбільш знаменита мозаїчна Богоматір-Оранта. Оранта - назва у візантійській традиції сюжету з зображенням Богоматері, яка молиться. Діва Марія, яка підняла у молитовному жесті руки, постає на золотому мерехтливому фоні на склепінні вівтарної апсиди.

Всі стіни, стовпи і склепіння Софійського собору вкривав фресковий живопис. Розробка тематики фрескових розписів Софійського собору була справою великої державної ваги, керував нею один з найбільш наближених до князя Ярослава людей - митрополит Ілларіон. Розписи читаються як книга, складаються у три цикли: євангельські, біблійні сюжети і житія святих - заступників княжого роду. Вежі, де розташовуються сходи, якими підіймався князь і його наближені, не є культовим приміщенням, тому їх стіни були прикрашені фресками, написаними на світські побутові теми [18, c. 157].

На стіні під арками хорів містилася велика композиція з зображенням Ярослава, який підносить Христу модель Софійського собору, і всієї княжої сім'ї. У 1651 р. голландський художник Вестерфельд бачив і замалював всю фреску, однак надалі багато з зображень загинули. До наших днів найкраще зберігся портрет жінок великокняжої сім'ї. Софійський собор доніс до нас єдині у всій Європі зразки світського монументального живопису ХI ст.

В художній програмі мозаїчного оздоблення дослідники не вбачають будь-яких істотних відхилень від візантійських зразків. Так, у центрі головного купола знаходиться одне з найкращих мозаїчних зображень собору - величезна фігура Пантократора (діаметром медальйона - понад 4 м.) - "володаря світу" і "глави церкви небесної", що відзначається особливої монументальністю і надзвичайно виразним колоритом [28, c. 85].

На парусах було зображено чотирьох євангелістів, від яких повністю збереглося зображення Марка, частково - Іоанна (нижня половина фігури) і фрагмент (столик) від зображення Матвія. Зображення Луки загинуло. Ця мозаїка відзначається красою колориту, малюнка і вдалою композицією. Розміщення євангелістів на парусах також не випадкове: це ще раз доводить, яких нерозривним, органічним був зв'язок художніх образів з архітектурою храму. Євангелістів вважали "стовпами євангельського вчення", і паруси, що безпосередньо переходять в стовпи, які підтримують центральних купол, наочно виявляли значення художніх образів.

Не меншою чіткістю загального ідейно-художнього і композиційного задуму позначений і комплекс фресок на протоєвангельські сюжети, які прикрашають дияконник Софійського собору. Тут, в апсиді, поруч з головним вівтарем, де панує величний образ Оранти, в десятьох епізодах показано життя богоматері та її батьків - Іокима і Анни. Фрески розміщено в чотири яруси, по дві композиції в кожному. Розповідь починалася з верхнього ярусу. На правому боці у першому ярусі зображено "моління Анни", в другому - "Цілування Іокима та Анни", "Різдво Богородиці", "Заручини Марії з Йосифом". Далі йде "Благовіщеня біля криниці", в нижньому, останньому ярусі другий варіант "Благовіщеня" - "Вдома біля прядки" та "Цілування Марії з Єлизаветою".

Особливе місце в системі розписів займають фрески світського характеру, до яких належить композиція "Сім'я Ярослава Мудрого" і розписи в північній і південній баштах. Зображення сім'ї князя розташоване навпроти вівтаря, на стінах хор, на яких знаходилась княжна родина під час богослужіння. Дискусії навколо цього зображення велися більше століття по мірі його розкриття від пізніх записів. Композиція повністю не збереглася, вціліли лише зображення чотирьох постатей на південній стіні і двох - на північній. Вони йдуть одна за одною з двох сторін до центру, що був розташований на західній стіні і зруйнований разом зі стіною.

Софія київська зіграла надзвичайну роль в усіх сферах життя давньоруської держави. Це єдиний пам'ятник давньоруського мистецтва, який доніс в найбільшій повноті вироблену середньовічною православною ідеологією художню концепцію храму з її найціннішою частиною - мозаїчним убранством апсиди і купола. Лише в Софії київській система мозаїк дійшла до наших днів в усіх її елементах [17, c. 158].

Десятинну церкву було задумано як величний пам'ятник, у якому знайшла б своє гідне втілення блискуча епоха князювання Володимира Святославовича. Надаючи перевагу християнству Володимир зрозумів, що в ньому прихована сила, яка допоможе здійснити його далекосяжні мрії, про єдину могутню державу, міцно зв'язану з ідеологією нового ідеального ладу. Тому для будування і оздоблення Десятинної церкви Володимир не шкодував коштів, виділивши для цього десяту чистину своїх власних прибутків. Про пишність внутрішнього оздоблення церкви, про її розкішні настінні мозаїки та фрески, про чудовий візерунок мозаїчної підлоги, про мармурове облицювання і, нарешті, церковне дорогоцінне начиння, яке подарував Володимир можна складати лише деяке уявлення, розглядаючи дрібні уламки й фрагменти, знайдені під час археологічних розкопок. Майстри, що працювали в Десятинній церкві, як можна гадати, засвоїли константинопольську систему декорування храму, за якою в апсиді здебільшого зображали постать богоматері Оранти, а в куполі - постать Пантократора. Про стиль мозаїк Десятинної церкви нічого сказати не можна - розрізнені дрібні уламки не дають для цього ніяких підстав. Усі висновки й думки про стиль фресок ґрунтуються на аналізі одного уламка розпису з зображенням верхньої частини обличчя молодого "святого", виконаним у дуже архаїчній манері, що схожа на манеру виконання деяких фаюмських портретів. Характерними особливостями письма цього уламка є виразність малюнка і різне, важке моделювання форми. Широко відкриті очі з великими зіницями і зморшками біля перенісся надають обличчю натхнення, виражають цілеспрямовану волю [14, c. 125].

Інший знаменитий цикл давньоруських мозаїк - з Михайлівського Золотоверхого собору в Києві. Мозаїки Михайлівського собору були зроблені на поч. ХІІ ст. Фрагменти мозаїчного убранства храму знаходяться в Софіївському соборі в Києві та в Третьяковській галереї в Москві. Притримуючись традиції, що міцно утвердилась в Києві, вівтар Михайлівської церкви прикрашала монументальна постать Богородиці в позі Оранти. На передній (східній) його стороні є зображення Владичиці, що стоїть піднявши свої руки з відкритими долонями, - з позолоченої мозаїки. Втрата Михайлівської Оранти позбавляє можливості емоцію цього образу в давньоруському мистецтві. Під постаттю Богоматері був фриз з "Євхаристією", який зберігся (Софійський собор). В нижньому регістрі знаходився, як свідчить Алепський, святительський чин - повністю втрачений. Таким чином, мозаїчна композиція центральної апсиди Михайлівської церкви в основному повторювала аналогічну композицію Софії Київської. Відмінністю було вісім додаткових фігур апостолів в регістрі "Євхаристії" та постаті Дмитра Солунського та архідиякона Стефана (Софія) на вівтарних стовпах. Навіть при тому, що мозаїчне убранство Михайлівського собору збереглося лише частково, стилістичний аналіз дозволяє відмітити його характерні особливості в порівнянні з мозаїками Софії. "Євхаристія" подана в Михайлівському соборі і в тій же іконографії, що і в Софії: в центрі зображення престол, по боках від нього - ангели з ріпідами і двічі повторені постаті Христа, який подає апостолам хліб і вино. Христос виступає тут як священик, причому ангели, що прислуговують, зображені в чині дияконів. Апостоли, що приходять за причастям, настільки яскраво охарактеризовані, що не виникає труднощів в їх ідентифікації. Ліву частину очолює апостол Петро, за ним слідують Іоанн, Лука, Варфоломій, Яків і Хома. На чолі правої групи виступає апостол Павло, за ним ідуть Матвій, Мрак, Андрій, Симон і Пилип. В той же час у Софії київській апостоли наділені німбами, на Михайлівській мозаїці німби, оточують лише голови Христа і ангелів. Очевидно, існувало дві іконографічні традиції зображення апостолів в "Євхаристії". Над всім фризом іде напис, близький до Софійського, але не грецькою, а старослов'янською мовою, в якому є кілька помилок, що може свідчити про незнання мозаїстом Слов'янської мови, або про його неграмотність. В першому випадку це був грецький майстер, в другому, очевидно, малокваліфікований руський ремісник.

На зміну площинності софійських мозаїк в Михайлівських приходить членування площини лініями, ламаними і звивистими. В цьому подрібненні площини і в численності золотих штрихів в одязі відчувається вплив мініатюри в монументальний живопис. Майстри володіють високою культурою лінії, за допомогою якої досягається найрізноманітніші ефекти. Лінійний ритм має в Михайлівських мозаїках особливе значення. Саме в ньому, а також в новому композиційному підході і в зовсім новій колористичній гамі слід шукати причину того, що Михайлівські мозаїки так не схожі на софійські. Вони виділяються виключно красою кольорів, серед яких домінують зелені. Чистий синій колір, що так часто використовувався в Софії, тут взагалі відсутній, як і чистий червоний.

Мозаїки Михайлівської церкви стали останніми в давньоруському мистецтві. На зміну мозаїкам прийшла фреска, яка допускала більшу, порівняно з мозаїкою, різноманітність іконографії. Мозаїка ж була мистецтвом традиційно візантійським і втілювала жорстку іконографічну програму, яка лягла в основу декорацій вівтаря. В храмах Київської Русі вона була незмінною майже 200 років, починаючи з розписів Десятинною церкви і закінчуючи розписами Кирилівської, в апсидах всіх храмів були фігури Марії - Оранти, "Євхаристія" і Святительський чин. Запозичена з Візантії система декорацій була на цьому етапі для Київської Русі обов'язковою, і за її незмінністю суворо стежили очолюючи київську митрополію грецькі митрополити [14, c. 145].

У прямому зв'язку з введенням християнства перебуває виникнення і розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам - канону. У канонічних зображеннях немає реалізму, їх символіка дуже складна. Найбільші майстри вміли, не пориваючи з каноном, наділяти свої твори неповторними індивідуальними рисами, наповнювали свої вироби справжніми почуттями. У "Києво-Печерському патерику" описане житіє знаменитого майстра Алімпія (Аліпія) Печерського. Найдавніші з ікон, які збереглися до сьогодні, датуються приблизно часом князювання Володимира Мономаха. Привезена з Візантії ікона "Володимирська Богоматір" послужила основою цілого ряду ікон, які отримали назву "Замилування".

Поява мистецтва книжкової мініатюри співпадає з появою найдавніших писемних пам'яток. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався "лицьовий". Зображенням трьох євангелістів - Іоанна, Луки і Марка - було прикрашене Остромирове Євангеліє. Четвертого євангеліста, Матфея, немає, але для малюнка був залишений чистий аркуш. "Лицьовим" є знаменитий "Ізборник" Святослава. Крім сюжетних ілюстрацій, книги багато орнаментувалися. Про мініатюри Київської Русі ми можемо скласти уявлення по так званому радзивілівському літопису XV ст., який є списком з рукопису XIII ст. Його 617 мініатюр - своєрідна художня енциклопедія історії і культури того часу [28, c. 90].

У давнину ікони писали тільки ченці-іконописьці в монастирі. Перед написанням ікони, з благословенням ігумена, чернець постився, сповідав гріхи і причащався св. Христових Таїн. Приступаючи протягом усього часу він посилено творив Ісусову молитву, постився і часто причащався. Особливо молилася і вся братія монастиря, допомагаючи праці. Тому ікона - це праця соборна. архітектура література іконопис русь

Іконописець повинен був писати відповідно до канону, що сформувався у Візантії, і відповідно до Богом натхненних зразків.

Найправославнішою іконою ХІ ст. є Владимирська Богоматір ", що на протязі всієї історії була оточена ореолом найвищої святості. Привезена з Вишгорода на поч. ХІІ ст. з Візантії, вона була перевезена Андрієм Боголюбським в 1115р. до Володимира, від чого і отримала свою назву. Вся її історія, кожен крок прослідковується в літописах, що свідчить про ту пошану, якою оточували її на протязі віків. Ікона виконана усталеним каноном, її композиція має грецьку назву "Елеуса" (милостива), що було перекладено на Русі як "Умілєніє". Цей тип композиції набув на Русі найширшого розповсюдження і користувався особливою любов'ю, завдяки надзвичайній силі втіленого в нього почуття материнства. Материнство - ось головна ідея "Умілєнія". Обхопивши шию Богоматері, маленький Христос прихилився до її щоки. Богоматір схилила голову, притримуючи його руками. В її великих очах, звернених до глядача, відбилась глибока скорбота матері, що передчуває трагічну долю свого сина. Художник майстерно підкреслив виразність сумних очей, скупним малюнком передав вишукано окреслені брови, тонку лінію носа, маленькі губи. При граничній чіткості малюнка живописне виконання відрізняється великою м'якістю, переходи від світла до тіні позбавлені різкості. В цьому творі виключно високої художньої цінності від первісного живопису до кін. ХІ - поч. ХІІ ст. збереглися лише обличчя Богоматері, немовляти і його рука [9, c. 152].

В ХІІ ст. створені ще кілька видатних творів - "Богоматір Велика Панагія" з Ярославля, "Устюжське Благовіщеня" та "Борис і Гліб" з Новгорода, "Ангел Золоті Власи" та "Георгій" з Московського Кремля, які складають особливу групу ікон, що своєю монументальністю нагадують київські мозаїки. Особливо яскраво риси художньої традиції спостерігаються в чудовій іконі "Георгій" з Успенського собору Кремля.

Таким чином можна виділити, що великий вплив на розвиток образотворчого мистецтва та на іконопис здійснювали культурні надбання Візантії. Тісний взаємозв`язок тогочасного мистецтва з християнством і релігією в цілому відображають численні фрески і мозаїки Софіївського собору, Миколаївської церкви. Отже розвиток мистецтва, а зокрема розвиток іконопису є прямим продовженням процесу введення християнства на Русі

3. ЛІТЕРАТУРА

Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створенні давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Після 988 року в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм - греками, що поширювали християнство серед слов'ян. На відміну від Риму з його наполяганнями використовувати в богослужіннях латину Константинополь погоджувався з тим, що новонавернені народи користувалися у церкві власною мовою. Відтак у богослужіннях та інших справах церкви вживали церковнослов'янську мову - літературну норму, що спиралася на південнослов'янські діалекти й була легко зрозумілою східним слов'янам. Поступово вона поширилася на лише на релігійну, а й на світську літературу, що ставала багатшою та різноманітнішою [2, c. 52].

Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що, в основному, першими руськими письменниками були священнослужителі київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, Ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та інші.

Закономірно, що більшість зразків цієї писемної літератури мали релігійний характер. Найвидатнішими серед них є "Патерик", тобто оповідь про життя святих, написана ченцями Києво-Печерської лаври. Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно монахами й пройняті християнським світовідчуттям, характеризувалися реалізмом і багатством подробиць [8, c.76].

Але при всьому багатстві експресії писемні джерела лишалися недоступними для неписьменного люду Києва. Скарбницею народної мудрості й творчого духу слугували для нього пісні, приказки, загадки, казки й особливо усний епос, або билини. З вуст в уста, від покоління до покоління переказувалися билини, в яких розповідалося про подвиги таких популярних народних персонажів, як веселий селянський син Ілля Муромець, кмітливий син священика Альоша Попович і син боярина Добриня Микитич, усі троє - члени міфічної дружини князя Володимира.

У Київській Русі досить швидко вини к свій жанр літератури - літописання, який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи - це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. На даний нас збереглося близько 1500 літописних списків, які є величезним надбання культури східнослов'янських народів [2, c. 68].

Найвидатнішим історичним твором Київської Русі і найвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом, є "Повість временних літ", написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 році. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. До даного літопису увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його попередниками. У "Повісті" вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загально історичному процесі, пов'язати її історію зі світовою.

Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона, концепцію осмислення древньоруської історії та поставив питання про включення історії Русі у всесвітню історію. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.

Цінною, пам'яткою староукраїнського письменства є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям", написане на початку ХІІ століття. Князь Володимир Мономах - одна з найвизначніших постатей княжих часів, син високо освіченого князя Всеволода, який славився знанням п'ятьох мов. Від батька Володимир перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. У "Повчанні" можна виділити три окремих частини. В першій частині автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові, не переступати кордонів. У другій частині твору автор говорінь про обов'язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. В третій частіші "Повчання" Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною того, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Таким чином, у "Повчанні" простежується світській, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною древньоруської літератури є "Слово о полку Ігоровім" створене невідомим автором близько 1187 року. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. "Слово о полку Ігоровім" присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом Новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 році [2, c. 89].

Отже в Київський Русі розвивалась освіта. Її осередками були церкви та монастирі,які сприяли розвиткові літератури та мистецтва. Найвидатнішими пам'ятками письменної літератури в Київській Русі є "повість временних літ", "повчання Володимира Мономаха своїм дітям", "Патерик", "Слово о полку Игореве" та ін. Здебільшого літописи створювали ченці. Література зберігалась у монастирях,і була недоступною навіть для письменного населення Русі.

4. ОСВІТА

Розвивалася в Київській Русі освіта. Освіченими були багато представників влади - князів, правителів, воєвод: Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Рюрик Ростиславович та ін. Князі завжди переймалися проблемами освіти. Літопис свідчить, що Володимир Святославич відкрив у Києві школу, де навчалися князівські і боярські діти. Ярослав Мудрий відкрив у Новгороді школу для дітей старост і священиків [2, c. 101].

Основу освіти становили богослов'я, філософія, риторика, граматика. Вивчали в Київській Русі й іноземні мови. Кількома мовами володіли Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Святослав Ярославич, Володимир Мономах та ін.

Були відомі на Русі й твори античних філософів - Геродота, Сократа, Платона, Піфагора, Аристотеля, Аврелія.

Осередками освіти були церкви та монастирі, які сприяли розвиткові літератури та мистецтва. Одним з таких осередків був Києво-Печерський монастир, що його за правління Ярослава Мудрого заснував виходець з м. Любича (на Чернігівщині) преподобний Антоній. Печерський монастир був центром не тільки православ'я, а й літописання, мистецтва, медицини; він уславився іменами Нестора літописця, Іоанна, Симона, Аліпія, Агапіта, Григорія і багатьох інших [4, c. 52].

При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища. У знаменитій бібліотеці князя Ярослава Мудрого були книги багатьма мовами. Приватні бібліотеки мали правнук Ярослава Мудрого Микола-Святоша, волинський князь Володимир Василькович, чернець Григорій (середина XII ст.). Одночасно з бібліотеками виникли і перші архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних документів була церква св. Іллі у Києві.

Про освіту у дохристиянські часи відомостей не збереглося. Проте, враховуючи потреби державних інститутів, можна висловити припущення, що навчання грамоти якоюсь мірою існувало і до реформи 988 рока. Адже, згідно з договорами Русі з греками, хтось повинен був читати і писати князівські грамоти та заповіти вояків, які від'їжджали на службу до Візантії, вести записи податків тощо. Початково це могли бути вихідці з південнослов'янських країн. У середині X сторіччя у Києві вже функціонувала церковна община, яка мала свої церкви: Св. Іллі та Св. Миколая на Аскольдовій могилі. В них були церковні книги та люди, які вміли їх читати під час відправ. При храмах, вірогідно, існувало й індивідуальне навчання грамоти [19, c. 82].

Після церковної реформи Володимира виникла потреба у навчанні та вихованні грамотних людей, для чого були запроваджені державні школи. Літопис повідомляє про відкриття шкіл у Києві, Новгороді. До школи у Києві приймали дітей замолених верств населення - "нарочитої чаді", а у Новгороді брали дітей старост та попів. Це вказує на існування шкіл двох ступенів: для виховання вищих та нижчих служителів церкви. В школі навчали насамперед читання, а потім вже писання та рахування. У початкових школах елементарною наукою було читання. Навчання починалося з вивчення абетки, складів та читання по книгах Апостола та Псалтиря, які виконували роль підручників. Подібне навчання по складах підтверджується археологічними знахідками, зокрема шкільними вправами хлопчика Онфима, знайденими серед новгородських берестяних грамот. Більшість вихованців парафіяльних початкових шкіл навчалися лише читати, а подальші знання вони набували в своїй практичній діяльності перед висвяченням.

Щодо вищої освіти, то з цього приводу тривалий час точилися дискусії, хоч у літопису й згадується "книжне навчання". На підставі аналізу Послання Климента Смолятича до пресвітера Фоми він переконливо довів, що на Русі дійсно існувала вища освіта. Климент Смолятич - дуже освічена, видатна людина, яку літопис називає "книжником" та "філософом", яких раніше не було в Русі. У своєму Посланні до Фоми він переконує того, що вища освіта для вищих ієрархів церкви є необхідною, посилаючись на духовних діячів Київської митрополії. Він спирається на авторитет античних філософів та письменників "от Омира, от Арістотеля і от Платона", а не на відомих отців християнської церкви. Люди, яких називає Климент, це ті, що здобули вищу освіту. Під останньою малися на увазі богословсько-філософські дисципліни: богослов'я, філософія, риторика, граматика, співи та вивчення іноземних мов. Таку освіту можна було отримати в XI сторіччі у київській писемній школі при Софійському соборі, а у XII сторіччі при Печерському або Видубицькому монастирях, в Чернігові, Переяславі, Галичі - у школах при єпископіях. Особливого значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов. Серед них на першому місці, безсумнівно, була грецька мова, якою написані канонічні книги православної релігії і якого за тих часів та й значно пізніше нерідко велися церковні відправи. Саме тому володіння грецькою мовою було вкрай необхідне для вищих ієрархів церкви. Крім того, київські митрополити були переважно греками, більшість яких мали вищу візантійську освіту. В оточенні київського митрополита чимало людей мали добру освіту, про що й пише Климент. Деякі з них, можливо, були перекладачами та писарями тих "книг многи", про які згадує літопис 1037 року [4, c. 97].