Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРИСТИКИ ТА ЕТНОЛОГІЇ ІМ. М.Т.РИЛЬСЬКОГО

УДК 398. 82 (477. 8)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства

ВЕСНЯНА ОБРЯДОВІСТЬ ЗАХІДНОГО ПОДІЛЛЯ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

17.00.03 - музичне мистецтво

СМОЛЯК ОЛЕГ СТЕПАНОВИЧ

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі культурології та етномистецтвознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України.

Науковий консультант - доктор мистецтвознавства, професор Грица Софія Йосипівна, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України, провідний науковий співробітник відділу культурології та етномистецтвознавства.

Офіційні опоненти - доктор мистецтвознавства, професор Іваницький Анатолій Іванович, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України, провідний науковий співробітник відділу фольклористики;

- доктор мистецтвознавства, професор Ільченко Олександр Олександрович, Київський національний університет культури і мистецтв, професор кафедри фольклористики, народно-пісенного та інструментального виконавства;

- доктор мистецтвознавства, професор Стахевич Олександр Григорович, Сумський державний педагогічний університет ім. А.Макаренка, завідувач кафедри вокального мистецтва.

Провідна установа - Харківський державний університет мистецтв ім. І.П.Котляревського Міністерства культури і туризму України, кафедра історії та теорії світової та української культури.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України (01001, м. Київ-1, вул. Грушевського, 4, IV поверх).

Автореферат розіслано “ 6 ” грудня 2005 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат мистецтвознавства О.І.Овчаренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. У період становлення української державності особливо актуальним є вивчення глибинних шарів культури та її регіональних традицій. Збір нових фольклорно-етнографічних матеріалів до певної міри дає можливість реконструювати давні реліктові явища, зокрема обрядової творчості, які є каталізатором національного менталітету, естетико-психологічних та мистецьких уподобань етносу. У Західному Поділлі, яке є об'єктом нашого дослідження, добре збереглася весняна обрядовість. Зумовлено це природною прив'язаністю місцевих жителів до національних традицій, ландшафтними особливостями краю, релігійністю населення, яке стихійно зберігало її навіть за атеїстичного пресингу в умовах радянського режиму. То ж дослідження обрядової культури регіону Західного Поділля, зокрема весняного циклу, виявилося плідним. Нами записано понад 1500 зразків народних весняних пісень, що у Західному Поділлі мають локальну назву “гаївки”. Зібрані у 361 селі та містечку відзначеного регіону матеріали виявляються вельми цінними у зв'язку з активними інтеграційними процесами сьогодення, які безповоротно нівелюють давні традиції; сучасне старше покоління, не кажучи вже про молодь, все менше пам'ятає обряди і звичаї своїх предків.

В українському народознавстві досі немає комплексного дослідження весняної обрядовості, яке з різних боків - історико-етнографічного, філологічного та музикознавчого - висвітлювало б змістовні, функціональні та структурно-типологічні особливості весняного циклу в системі календарно-обрядового фольклору. Незначну кількість зразків весняних пісень (приблизно по 20-30) знайдемо у збірниках Вацлава Залеського, Жеготи Паулі (без мелодій), більше - у збірнику Й.Роздольського та С.Людкевича (без словесних текстів). У монографічному плані матеріал уперше був представлений у збірнику “Гаївки” В.Гнатюка та Ф.Колесси (180 зразків). Проте і ця робота не вичерпує великого пласту пісень, пов'язаних із весняною обрядовістю. Наш матеріал не тільки його доповнює, але й дає новий історичний зріз жанру.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами темами. Дисертацію виконано в контексті загальних наукових досліджень відділу культурології та етномистецтвознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського Національної академії наук України та кафедри музикознавства та акторської майстерності Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка в рамках комплексної теми “Музична культура Західного Поділля”.

Мета дисертаційного дослідження - здійснити реконструкцію та етнологічний аналіз весняної обрядовості Західного Поділля, охарактеризувати текст і контекст гаївкового обряду, його міфологічні витоки, мотиваційний склад, семантику, його репродукцію в сучасних умовах у середовищі молоді, дати етномузикологічний аналіз пісенності у зв'язках з обрядовими рухами, хореографією тощо.

Темою зумовлені завдання дослідження, а саме:

- визначити етнографічні межі Західного Поділля, з'ясувати фактори, які сприяли їх утворенню;

- виявити основні складові річного календарного циклу, які зумовлювали появу весняної обрядовості в контексті українських та слов'янських культурних традицій;

- дослідити походження терміна “гаївка” та його синонімів у вказаному регіоні;

- охарактеризувати композиційні елементи гаївкового обряду та його відтворення сучасним молодіжним середовищем;

- виявити типологію ритмічних форм, силабомелодичних моделей, народномузичних форм, ладозвукорядних парадигм та рухових елементів, які розкривають генезу та становлення західноподільського гаївкового масиву.

Об'єктом дисертаційного дослідження є весняний обряд у ландшафтному середовищі Західного Поділля та в суміжних і віддалених від нього етнографічних регіонах, а також пов'язані з ним пісні, їх аналіз у синхронному та діахронному планах з урахуванням давніх і сучасних нотацій пісень цього обрядового жанру.

Предметом дисертаційної роботи є весняна календарно-обрядова пісенність у контексті обрядодійства в синкретичному поєднанні слова, музики та хореографічних елементів, їх етнографічна атрибутика, типова для Західного Поділля, а також їх змістовна сутність.

Методологічною основою роботи є наукові праці східнослов'янських учених-етномузикознавців та етнологів П.Сокальського, Ф.Колесси, К.Квітки, В.Гошовського, С.Грици, А.Іваницького, Є.Анічкова, О.Веселовського, О.Потебні, В.Соколової та ін. В основу аналітичного зіставлення різночасового та різнотериторіального матеріалу покладено дію пісенної парадигми як сукупності варіантів одного і того ж інваріанта та ідентифікацію їх на генетичному, синонімічному, структуротворчому рівнях споріднення.

Для з'ясування теоретичних положень та вирішення основних практичних завдань у роботі використано такі методи дослідження: історико-типологічний, функціональний, соціологічний (опитування та анкетування респондентів), статистичний, реконструктивний, мелографічний (ритмічного та мелічного моделювання), лінгвістичний та ін. Порівняльний аналіз пісенного матеріалу базується на методиці, розробленій С.Й.Грицою, а також на власній. При транскрибуванні пісенних зразків ми використовували техніку нотацій А.І.Іваницького. Аналіз пісенного матеріалу здійснювався на семантичному та структурно-морфологічному (силаборитмічному, композиційному, ладозвукорядному та виконавському) рівнях.

Наукова новизна дисертаційного дослідження обумовлена тим, що у вітчизняному (а також у східнослов'янському) етномузикознавстві регіональна весняна календарна пісенність аналізується у контексті обрядового циклу в межах різних часових та просторових етнокультурних зрізів. Уперше опубліковано великий масив гаївок - близько 500 пісень, що не має аналогій в інших слов'янських народів. Висвітлено шляхи впливу гомогенного середовища на систему обрядової творчості та тенденції функціонування весняної обрядовості на сучасному етапі. Апробовано дію парадигматичних механізмів у розвитку фольклорних зразків одного народнопісенного жанру в межах конкретного регіону.

Практичне значення роботи. Результати дисертаційного дослідження комплексно представляють становлення та розвиток весняної календарно-обрядової пісенності на регіональному, етнічному та міжетнічному (загальнослов'янському) рівнях, що дає можливість осмислити даний жанр у сучасному культурному процесі та передбачити його функціонування в майбутньому.

Аналітичні положення та висновки роботи можна використати в лекційних курсах, спецкурсах з української народної музичної творчості, українського музичного фольклору в середніх та вищих навчальних закладах, при підготовці підручників для шкіл різного типу навчання, посібників із теорії музичної та словесної фольклористики. Тексти гаївок можна використати при проведенні різноманітних виховних заходів та культурно-мистецьких дійств. Зібрані польові матеріали стали основою для другої частини монографії “Весняна обрядовість Західного Поділля в контексті української культури” (Тернопіль: Астон, 2001. - 392 с.).

Апробація результатів дослідження здійснювалась у формі доповідей та повідомлень, заслуханих та обговорених на звітних наукових конференціях викладачів Тернопільського національного педагогічного університету ім. В.Гнатюка (1995-2004) та у відділі культурології та етномистецтвознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України (1999-2004 рр.).

Основні положення дисертаційної роботи викладено у матеріалах міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-теоретичних конференцій:

- Міжнародна науково-практична конференція “Традиційна музика Карпат: християнські звичаї та обряди” (2000-річчю Різдва Христового присвячується) (10-11 березня 2000 р., м. Івано-Франківськ-Надвірна);

- Всеукраїнська науково-педагогічна конференція “Музичний фольклор в системі навчання та виховання молоді” (11-12 травня 2000 р., м. Кременець);

- Всеукраїнська наукова конференція “Християнство в українській історії, культурі й освіті” (21-22 вересня 2000 р., м. Тернопіль);

- Міжнародна науково-практична конференція “Процес соціалізації у контексті традиційної народної культури” (14-17 грудня 2000 р., м. Харків);

- Міжнародна науково-практична конференція “Музика та дія в традиційному фольклорі” (16-17 лютого 2001 р., смт. Ворохта Івано-Франківської області);

- Регіональна наукова конференція “Традиційна народна музична культура Західного Поділля” (17 листопада 2001 р., м. Львів);

- Всеукраїнська науково-практична конференція “Микола Леонтович і сучасна освіта та культура” (до 125-річчя від дня народження) (9-11 грудня 2002 р., м. Кам'янець-Подільський);

- Всеукраїнська науково-практична конференція “Актуальні проблеми викладання музичних дисциплін у вищій школі”.

Публікації. З теми дисертаційного дослідження опубліковано двадцять наукових статей та монографію “Весняна обрядовість Західного Поділля в контексті української культури”. Частина перша. - Тернопіль: Астон, 2004. - 296 с. Частина друга (нотний додаток). - Тернопіль: Астон, 2001. - 392 с.

Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, загальних висновків та списку використаної літератури (308 позицій). Загальний обсяг дисертації - 402 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, зв'язок роботи з науковими планами та програмами, визначено мету й завдання, об'єкт, предмет, методологічну основу роботи, висвітлено її наукову новизну та практичне значення, наведено дані про апробацію результатів дослідження, здійснено огляд літератури з досліджуваної проблеми в межах слов'янського джерелознавства.

Перший розділ “Етнорегіональна та етнокультурологічна характеристика Західного Поділля”, що складається із двох підрозділів, присвячено питанням історичного становлення етнографічних кордонів Подільського регіону, зокрема його західної частини, та характеристиці зв'язків річного календарно-обрядового циклу свят з погляду семантики та функції.

Аналіз джерельної бази засвідчив, що назви “Поділля”, “Пониззя” мають українське походження. Вони означають територію або місцевість, розміщену по долу (в низу) якого-небудь підвищення. На ці терміни вперше звернув увагу відомий український історик М.Симашкевич, зазначаючи, що “така назва повністю підходить до нашої місцевості, яка в географічному відношенні не є правильно закінченою і самостійною територією, а лише дольною (нижньою) частиною Галицького князівства, яке у давніх літописців відповідно до свого географічного розміщення часто називається “Руссю гірською” або “Гірською країною”.

Назва “Поділля” перший раз появилася, ймовірно, в XIV ст. у грамоті князя Олександра Коріатовича (зберігається у Смотрицькому домініканському монастирі) і датується 1375 р. Тут князь називає себе “Господарем землі Подільської”; ця назва закріпилася за цією місцевістю з часів литовських володінь. До цього часу вона мала назву “Пониззя”, що синонімічно близька до слова “поділля”. Обидві назви є скороченням більш давніх назв цієї місцевості: “Русь нижня” і “Русь дольна”.

Термін “Поділля” опісля зустрічається у Литовському літописі та в польських джерелах, зокрема в “Хроніці” М.Стрийковського, в “Польській історії” Я.Длугоша, в “Хроніках” М.Кромера, М.Бєльського, П.Влацса та в Густинському літописі. Своєрідним підсумком у дослідженні цього питання є праця Є.Сіцінського “Нариси з історії Поділля”, в якій зазначено, що за часів передтатарського вторгнення Пониззя займало лівий бік Дністра в середній його течії, починаючи від лівого допливу річки Стрипи і закінчуючи допливом річки Мурафи. Далі автор констатує, що східна частина Подільської землі, що простяглася по горішній течії Бугу та по правих і лівих його притоках, називалася Побожжям і тягнулася до Київського князівства. У ХIV ст. Пониззя і Побожжя прибрали спільну назву “Поділля”, що рівнозначна назві “Пониззя”.

Подільська земля в територіальному відношенні почала привертати увагу істориків та хроністів, починаючи з кінця ХVI ст. Це переважно були польські хроністи, які визначали Подільську землю як дуже велику територію. За словами А.Гвагніна та М.Кромера, подільський край з півдня граничить з Молдавією і Валахією, а на схід простягається аж до Дону і Чорного моря. Найбільш конкретну характеристику території Поділля подано в Литовському літописі. Її західні кордони проходили по річці Стрипі. Польський історик Я.Длугош означує Подільську землю на заході такими прикордонними містами, як Жидачів, Стрий, Шидлів, Стебниця, Друччя, тобто він залучає до Поділля суміжні із ним західні етнографічні райони.

Переважна більшість вищезазначених джерел, що в основному орієнтована на дані Литовського літопису, подає межі Подільської землі на час, коли вона вже була перетворена на воєводства: на північно-західній території було утворене Руське воєводство, а на південно-східній - Подільське. Обидва воєводства протягом трьох з половиною століть (аж до 1796 р.) були розділені річкою Стрипа, а опісля (до 1939р.) - річкою Збруч.

У визначенні етнографічного регіону Західного Поділля, крім адміністративних та географічних факторів, важливим є також етнографічна самоідентифікація населення та спільність його матеріальної і духовної культури.

Останнім часом етнографічна самоідентифікація місцевого населення є доволі нечіткою. Найчастіше місцеві жителі (переважно старшого покоління) ідентифікують себе з подолянами у прикордонних зонах з Волинню, Буковиною, Прикарпаттям. Люди середнього та молодшого поколінь називають себе галичанами, тернополянами або західноукраїнцями. Все це - результат постійних змін кордонів внаслідок політичного або адміністративного перерозподілу, а також відсутність етнонаціональної інформації у радянських шкільних підручниках і посібниках, що стало причиною руйнування етнонімічних засад і появи новаційних уніфікацій.

При аналізі річного календарного циклу свят звернено увагу на те, що йому передує Андріївська обрядовість, яка своєю ритуалістикою ніби ініціює народження життєдайних культів - світла та води. Їх символіка найбільшою мірою втілена в андріївських ритуальних стравах - балабушках, варениках і “калеті” (лунарні та астральні символи), які готувалися на криничній воді.

Андріївська обрядовість багата на ворожильні елементи, призначення яких - дізнатися про майбутнього судженого, його красу, заняття, риси характеру, місце проживання тощо. Вона супроводжується жартами, бешкетами, рядженням, що пробуджує та ініціює еротичні емоції в молоді і криє в собі ідею майбутнього світотворчого та водяного гону.

Найвеличнішим святом у річному календарному циклі є Різдво. Воно побудоване на возвеличенні народження двох животворчих начал - світла та води.

У різдвяній обрядовості домінантним є і культ Роду, що уособлений у житньому, пшеничному чи вівсяному снопі-дідуху. Він символізує культ предків. Його ставили на покуті й “обдаровували” стравами - жертвами родинного оберегу. Останнім часом “дідух” у Західному Поділлі стоїть аж до Йордана.

Найвеличнішою в різдвяній обрядовості Західного Поділля є Свята вечеря. Крім основних культів води та світла, в ній задекларовані ініціальна та вербальна магії, що пов'язані із побажаннями щасливого нового року та приплоду худоби і птиці.

Зимовий календарний цикл свят завершується Йорданом (Водохрещам). Це свято за величністю схоже на Різдво: йому передує Свята вечеря із аналогічними до різдвяних ритуальними стравами, обрядами щедрування дівочими та жіночими гуртами тощо. Найвагомішим у ньому є “мале” та “велике” водосвяття, що відбувається біля церкви, біля річки чи ставка і супроводжується великою процесією людей. Опісля освячену воду набирають у дзбанки, несуть додому і споживають, скроплюючи всіх і все на обійсті. Господарі повертаються із водосвяття із запаленими свічками-“трійцями”.

Отже, зимова календарна обрядовість у Західному Поділлі майже у повному обсязі зберегла ритуалістику, пов'язану із пошануванням двох животворчих начал - світла та води, які у весняний період представлені у формі їхнього відродження-оновлення.

Найбільшим післявеликоднім святом у Західному Поділлі (а також і в усьому українському просторі) є свято Трійці (Зелені свята). Ідейно воно повністю підпорядковане Великодню, оскільки розкриває сутність розквітлої природи.

У досліджуваному регіоні Зелені свята, порівняно з іншими великими річними святами, найбільше зазнали християнізації, хоча деякі елементи (власне основні) збереглися з язичницького періоду. Це культ рослинності та магії закликання майбутнього врожаю.

У давній період під час Зелених свят домінували культи світла та води у формі палення вогнів біля водоймищ та водіння навколо них дівочих хороводів. Останнім часом християнська церква повністю підпорядкувала собі обрядовість, пов'язану із святом Трійці: ритуалістика характеризується посвяченням квітів, вінків та полів, хоча дохристиянська традиція замаювання оселі, обійстя гілками дерев збереглася донині.

У Західному Поділлі до початку XX ст. функціонував зеленосвятський обряд “Вільха”, який семантично споріднений із східноукраїнською “Тополею” та поліським “Кустом”, що є пережитками русальної ритуалістики.

Останнім часом основою зеленосвятської обрядовості є посвячення нив. Цей обряд наповнений християнськими ритуалами: процесійним ходом у поля із церковною атрибутикою - хоругвами, образами святих, патерицями, свічками, дзвіночками та співом церковних пісень (найпоширеніші - “Христос воскрес, радійте люди”, “Царю небесний”, “Боже могучий”, “Всі тя хори, небес двори” та ін.). Зеленосвятська обрядовість є прикладом трансформації язичницької ритуалістики у християнську.

Купальська обрядовість у Західному Поділлі через надмірну її християнізацію належить до реліктових і майже повністю вийшла з ужитку (збереглися лише її фрагменти у пасивній пам'яті місцевих старожилів).

У визначенні етнографічного регіону Західного Поділля ми враховували такі фактори, як гомогенність побутування комплексу традиційної культури, зокрема будівництво житла, його зовнішнє оформлення та внутрішні інтер'єри, одяг та вишивку, особливості деяких звичаїв та обрядів, їх термінологічну специфіку.

На основі зазначених факторів, які є основоположними при визначенні етнографічного регіону, нами змодельовано етнографічну карту Західного Поділля, яка означена наступними кордонами. З півдня від Старої Ушиці по течії Дністра кордон простягається до гирла річки Верещиці і до заходу прямує по її течії аж до Городка. На північ межа прямує до Щекотева, ріки Буг в межах Буська, Олеська, Плісневська аж до верхів'я річки Горині і до сіл Старий Олексинець, Колодно, Шили, Гнилиці і Пальчиці по Збруч. Східна частина терену Західного Поділля повертає вниз по річці Збруч, простягаючись в напрямку сіл Війтівці, Городок, Дунаївці до Старої Ушиці.

Загалом календарна обрядовість річного циклу пов'язана ідеєю величання двох животворчих начал - світла та води: їхнього народження, розквіту, шлюбування.

Другий розділ “Весняна обрядовість Західного Поділля (реконструкція та етнологічний аналіз)”, що складається із трьох підрозділів, присвячений виявленню трьох основних складових тривалого в часі весняного календарного циклу - довеликодньої, великодньої та післявеликодньої обрядовості, кожна з яких розкриває ідею зустрічі весни, її вегетації та переходу в літо.

Започатковує весняний період у Західному Поділлі довеликодня обрядовість, що починається святом Стрітення, яке є своєрідним порубіжжям між зимою та весною, коли, за народними уявленнями, зустрічаються Весна і Зима. Народний образ Весни - це гарна молода дівчина з вінком квітів на голові. Її зустрічають дівчата піснями-веснянками, а діти - солодким печивом у формі пташок. Весна, як і всі інші антропоморфізовані явища природи, виступає не лише в образі молодої дівчини - богині кохання, любові та одруження Лади, а й у формі красивого юнака - білоданчика, що з'являється на землю з водяної стихії (“дунайчиком”).

У довеликодній обрядовості культи світла і води входять у нову фазу оновлення, вони, без сумніву, ініціюють відродження природи. У Західному Поділлі до останнього часу зберігся звичай на Стрітення святити в церкві свічки та воду, які мають магічну та лікувальну силу.

Стрітенські обрядові дійства, ворожіння, народні прикмети, пов'язані із культами вогню та води, доповнювалися аграрними елементами із виявленням добірного зерна для посіву.

Наступним вагомим передвеликоднім святом є Пущення. Воно, як і Стрітення, належить до перехідного зимово-весняного циклу, збагачене буйними забавами молодих одружених людей, і припадає на останню неділю перед Великим постом. В основі цього свята лежить обряд “Колодка” (місцеві жителі його називають ще “Колодієм”). Цей обряд бере свій початок із далеких передхристиянських часів і пов'язаний із величанням Ероса-Колодія. Його ритуали пов'язані з ініціюванням дітонародження. Існує прислів'я: “На Обретінні птиці обертаються до гнізда, а чоловік до жінки”.

У давній період це свято тривало цілий тиждень. Кожен день був позначений окремим обрядодійством. У понеділок “Колодка” народжувалася, у вівторок її хрестили, у середу відбувалися похрестини, у четвер вона помирала, у п'ятницю її ховали, а в суботу - оплакували.

На початку XX ст. колодчаний обряд на терені Західного Поділля зберігався лише фрагментарно і почав активно переростати в забаву з частуванням. Західноподільська “Колодка” завжди завершувалася танцями, на яких грали наймані музики.

Ініціація шлюбних стосунків взагалі дуже виразно проявляється у гаївкових сюжетах.

Найбільшим святом у передвеликодній період є Благовіщення. За народними уявленнями, це свято воскреслої землі, пробудження життєвої сили природи. Цього дня, як вважали у давнину, дух світла благословляє землю і все живе на ній. З цього дня починалися молодіжні хороводи та ігри, в основі яких лежала імітаційна магія. Вони мали на меті пробудити життєву енергію рослин та всього живого.

Найбільш шанованим святом у довеликодній обрядовості Західного Поділля є Лозова неділя (в окремих місцевостях України її ще називають Вербною, Квітною, Шутковою, Баськовою). Верба з давніх-давен була для праукраїнців, а то й для всіх слов'ян священним деревом, що до останнього часу наділяється магічною силою. Її відваром лікують людей та тварин, посвяченими вербовими гілками виганяють перший раз худобу на пасовище, нею зупиняють град, із нею оборювали села під час холери. Верба в українців символізувала прадерево життя. Доказом цього є широка задекларованість верби у народній творчості, зокрема в обрядових піснях.

Завершує довеликодню обрядовість Страсний тиждень, який збагачений очисними елементами. Він розпочинається із Чистого четверга. Останнім часом у Західному Поділлі найпоширенішим обрядодійством у Страсний четвер є відправа в церкві Страстей Христових. Їх слухають із запаленими свічками, які несуть додому і обходять з ними своє обійстя, очищаючи все від нечистої сили.

У Страсну п'ятницю у досліджуваному регіоні не можна виконувати звичайних буденних робіт: жінкам - прясти, шити, а чоловікам - тесати сокирою чи поратися біля землі. У Західному Поділлі цей день має поминальний характер.

У Страсну суботу в досліджуваній місцевості закріпилася традиція готувати крашанки, писанки, великодній кошик для посвячення та палити передвеликодні вогні (у північних районах ця традиція збереглася до сьогодні). Передвеликодні вогні парубки розкладали переважно на підвищеннях у кількох місцях села. В давнину їх палили на майданах перед церквою. Вогонь повинен був горіти аж до всеношної, а потім сам по собі затухати. Більшість дослідників вважає, що передвеликодні вогні мали очисний характер і слугували своєрідною інкарнацією новолітнього весняного сонця, благословляючи нову його фазу.

Останнім часом Великдень у Західному Поділлі зосереджений у церковному всеношному та воскресному обрядодійстві, в якому бере участь вся громада поселення. Це дійство завжди проходить при яскравому освітленні та радісному всезагальному співі, підсилене церковною атрибутикою. Після Божественної літургії відбувається урочисте посвячення кошиків із ритуальними стравами, де основною є паска - обрядовий хліб, що, за давніми віруваннями, пов'язаний із закликанням родючості.

Традиційна великодня обрядовість розпочинається із споживання посвяченої великодньої їжі, яке завжди проходить із дотриманням як дохристиянської, так і християнської ритуалістики. За столом сидять по старшинству і першими споживають свячене яйце та паску, вітаючись “Христос воскрес!”. Яйце, за уявленнями наших предків, є емблемою сонця-весни, частиною великої життєдайної сили сонця, зародком усього живого.

Після великоднього розговіння західноподільські жителі поспішали на церковне подвір'я, щоби взяти участь у церковних іграх та забавах. Першими завжди відбувалися дитячі ігри. Серед хлопчиків найпоширенішими були “Цокання галунками”, скочування галунок з горбочка, “Хованка галунки”, що, без сумніву, мали магічну функцію - пробудження землі від зимової сплячки. Дівчатка в основному грали ігри “Подоляночку”, “Перепілоньку”, “Зайчика”, “Жучка”, “Мака”, “Котика і Мишки”.

Головним заняттям юнаків на Великодні свята було стріляння із моздирів та дзвоніння в дзвони. Ці дії пов'язані з відлякуванням нечистої сили у весняний період та з магією на добрий урожай гречки.

Невід'ємною частиною Великодніх свят у Західному Поділлі є парубочі ігри та забави. Найпоширенішими серед них є “Дзвіниця”, “Щупак”, “Ремінець”, “Грушка”, “Пекар”, “Віл”. Як видно з назв цих ігор, основну роль тут відіграє удар ременем, вербовою гілкою або рукою. Такого роду вдаряння, за уявленнями наших предків, означали приплив космічної енергії, відродження здоров'я. На особливу увагу заслуговує гра “Віл”. Вона, без сумніву, із розряду еротичних і провокує залицяння силовими способами парубків до дівчат. Адже в давніх праукраїнських племенах тур (віл) виступав як бог сили та родючості. Останнім часом у Західному Поділлі часто виконується мішана гра “В купки”, яка супроводжується постійним вдарянням вербовим прутом або ремінцем по ногах. За уявленнями наших предків, сильні удари по людському тілі ініціювали здоров'я, силу, багатство.

Основна функція парубочих ігор на Великодні свята полягала в ініціюванні швидшого приходу весняної вегетації та в збудженні у дівчат інтимної енергії для майбутнього шлюбування.

Найважливішим компонентом Великодня у Західному Поділлі були дівочі ігри та забави. Вони, як правило, розпочиналися найдавнішими гаївками - “Жучком”, “Кострубом”, “Жельманом” (хоча в більшості місцевостей кожна співоча традиція мала свої початкові гаївки), і завершувалися переважно мішаними іграми “Маруся і Петрусь”, “Морганка”, “Сповідь”, “Годинник цілувати”, “Каву солодити” та еротичними сценами - публічним цілуванням, обніманням тощо.

Другий день Великодніх свят у Західному Поділлі називається Обливаним - від ранкового обливання дівчат холодною криничною водою. У ньому закладена ідея шанування другого животворчого начала - води як святителя оновлювальної природи та оберегу від нечистої сили. Традиція обливання водою була поширена на Гуцульщині та Волині.

Світлий вівторок у Західному Поділлі був днем взаємного відвідування родичів, сусідів, приятелів, ходіння на свої поля та качання по них і днем завершення великодніх ігор та забав (у давніший період вони тривали до Провідної неділі, а потім переходили в молодіжну “вулицю”). У Західному Поділлі до останнього часу збереглися спеціальні гаївки: у північних районах - “Горошок” та “Ленко”, у центральних - “Писар”, “На Великодні свята”, “Гаївки, гаївки”, а в південних - переважно “Кривий танець”, хоча кожна місцевість могла мати й інші.

Великодню обрядовість завершує Провідна неділя - день поминання померлих. За стародавніми віруваннями, душі померлих приходили до своїх родичів у Страсний четвер, а покидали їх на Провідну неділю.

У давніший період (до 40-х років XX ст.) існував звичай споживати свячену їжу на могилах, роздавати її прохачам, залишати на кладовищах галунки та паску. Останнім часом місцеві жителі відправляють панахиди біля могил, а також спілкуються, згадуючи померлих.

Як розповідають старожили, у давнину Провідну неділю завершували жіночі гурти, обходячи цвинтарі із “Кривим танцем”.

У Західному Поділлі був звичай на Провідну неділю вперше організовувати молодіжні “танці”, при цьому дівчата прикрашали обраним парубкам капелюхи пір'ям, а ті частували дівчат пивом.

Післявеликодня обрядовість представлена тими святами, що пов'язані із пастушою, аграрною та еротичною культурою наших предків.

Пастуша та аграрна культура закладена у святі Юрія - одного з міфологічних весняних персонажів, якому приписують відмикання неба і якого вважають покровителем тварин. За християнським віровченням, святий Юрій уособлює перемогу добра над злом (християнства над язичництвом). В іконописі він відтворений вершником на білому коні зі списом у руках, який вбиває дракона.

День святого Юрія - це свято розквітлої весни, тобто з цього часу весна починає господарювати: з'являються перші сходи ярини, відновлюються озимі посіви, зеленіють сади та гаї.

Із усіх складових Юрієвого свята у Західному Поділлі найбільше зберігся обряд першого вигону худоби на пасовище (основні його компоненти функціонують і донині). Це свято супроводжувалося цілим рядом магічних актів, здійснюваних для того, щоби “очистити” свійських тварин вогнем та водою, забезпечивши їхнє вдале перебування на випасі. Для цього ставили знаки на чолі худобі стрітенською водою, годували її окрайцем освяченої паски, обкурювали стайні вугликами, пов'язували хвости червоною стрічкою, проводжали громади пастухів на пасовище. В давніший період, як згадують старожили, проводи пастухів на пасовища і супроводжувалися церковною процесією на чолі зі священиком, кропленням їх свяченою водою (тут присутнє нашарування християнської звичаєвості на язичницьку).

До початку 40-х років XX ст. у Західному Поділлі зберігався звичай на святого Юрія обходити поля, трапезувати на них, качатися по них (ці обходи, як і проводи пастухів на пасовище, відбувалися зі священиком, церковною атрибутикою та зі свяченням води у джерелах та криницях, які зустрічалися по дорозі). Після трапези на полях люди закопували залишки свяченої їжі в землю, “щоб жито родило”. В аграрній магії посвячені страви виконували функцію забезпечення росту злакових культур.

У с.Доброводи Збаразького району Тернопільської області зберігся унікальний юріївський обряд, пов'язаний із ритуальним варінням пшоняної каші. У цій місцевості його ще називали “Родинною кашею”. Її готували на галявині, майдані або вигоні всією родиною (від малого до старого). Обрядодійством керувала господиня. Коли каша починала кипіти, всі бралися за руки і водили навколо неї хоровод, співаючи обрядову пісню “Варім кашу, родино”. У сюжеті пісні показове переплетення аграрних та родинних мотивів, бажання протягом року бути разом. У цій місцевості на Юрія існував звичай готування ввечері парубоцької пшоняної каші, що завершувався різноманітними іграми та забавами молоді.

У с.Колодіївка Підволочиського району Тернопільської області в надвечір'я святого Юрія в давнину відбувався обряд “Ладовиці”, в якому брали участь лише дорослі дівчата у спеціально пошитому для цього одязі - білих сорочках-туніках. Обряд проходив на вигоні або галявині навколо вільхи або берізки.

При цьому співали обрядову пісню, “Горобчику-пташку”, яку супроводжували діями. Вибрана дівчина - “горобчик-пташок” - ходила в колі, тримаючи в руці вербову паличку, і підкидала її непомітно комусь із учасників гри. Ця паличка, за свідченням учасників, символізувала фалос і мала еротичний зміст. Саме обрядодійство було присвячене вшануванню Лади - богині весни, кохання, шлюбу та дітонародження.

Від святого Юрія у Західному Поділлі починали служити в церквах кожного вечора молебні до Пресвятої Богородиці (місцеві жителі їх називають маївками). На маївку, як правило, ходила молодь, а опісля збиралася на вулицях співати пісень, тобто з того часу фактично розпочиналася молодіжна “вулиця”.

На 25-й день після Великодня західноподільські жителі в давніший період святкували Рахманський Великдень. Цей обряд, без сумніву, пов'язаний із культом предків і є продовженням великодньої обрядовості.

Місцеві жителі вірували, що десь глибоко під землею знаходяться блаженні люди - рахмани. Вони живуть райським життям, не мають літочислення, хоча знають про народження Ісуса Христа та його воскресіння. Великдень вони святкують у той час, коли до них допливуть (три з половиною тижні) шкаралупи з яєць, використаних при приготуванні паски й кинутих у річку в Страсну суботу.

На Рахманський Великдень не можна було працювати (бо хто працюватиме, то з тим може статися нещастя), а лише обливати один одного водою, щоби виявити відьму, та йти до лісу і ламати березові гілки (вони вважалися лікувальними при багатьох хворобах).

Рахманський Великдень, крім культу предків, має прямий стосунок до магії водяної стихії і пов'язаний із викликанням дощу, який саме в той період найбільше потрібний для росту нового врожаю.

Завершується післявеликодня обрядовість святом Христового Вознесіння, яке припадає на 40-й день після Воскресіння. У Західному Поділлі свято Вознесіння - це останній день, коли місцеві жителі співали гаївок. Це свято є своєрідним “містком” для переходу до літньої обрядовості.

Загалом весняний цикл свят Західного Поділля багатий різними магічними діями. Зокрема, довеликодня обрядовість наповнена очисними елементами, які акумульовані у стрітенській воді та свічках, благовіщенських посвячених проскурках, в середохресних хлібцях, посвячених у церкві гілках верби, у вогні, у воді та свічках Чистого четверга і Страсної суботи. Великодня обрядовість поєднує у собі обряди, побудовані на шануванні оновлених (воскреслих) культів сонця та води (язичницька традиція) та воскресіння Сина Божого - Ісуса Христа (християнська традиція), а також на культі предків. А післявеликодна обрядовість багата обрядами, які розкривають аграрну, пастушу та еротичну ритуалістику, супроводжувану вербальною магією.

Третій розділ “Текст та контекст гаївкового обряду Західного Поділля”, що складається із трьох підрозділів, присвячено розглядові жанрової термінології, пов'язаної з назвою весняних пісень, структурних компонентів гаївкового обряду та способам ретрансляції весняної обрядовості та її елементів молодіжним середовищем.

В українській фольклористичній та етнологічній науці існує декілька версій тлумачення терміна “гаївка”. Походження терміна “гаївка”

- від кореневого слова “гай”;

- від назви весняного птаха гоголя;

- від назви весняного божества “Голі-Галі”, “Гаїла” чи “Гагіла”.

Більшість учених обстоює переважно першу версію, яка виводить назву весняних пісень від слова “гай”, що в лексиконі наших далеких предків вважався священним. Цієї версії дотримувалися польські фольклористи Б.Залеський, Ж.Паулі, українські І.Галька, К.Шейковський, А.Свидницький, В.Гнатюк, Ф.Сингалевич, С.Килимник.

Інша версія, що стосується тлумачення терміна “гаївка”, пов'язана із назвою птаха гоголя - провісника весни. Її пропонує словацький учений українського походження О.Зілинський. Близькі до цього припущення інші вчені. Зокрема В.Щурат твердив, що термін “гаївка” походить від слова “глаголати”. В Етимологічному словнику української мови це слово споріднене із староіндійським “gai”, що означає “співати”.

Найбільш вірогідною щодо походження терміна “гаївка” є третя версія. В її основі лежить назва стародавнього індійського весняного божества Голі (версія О.Партицького) та стародавнього українського весняного божества Гаїла чи Гагіла (наша версія). Майже кожен український (і не тільки!) календарно-обрядовий жанр за своєю суттю антропоморфізований, тобто його назва походить від того божества, якому поклонялися наші предки в той чи інший період календарного року. Для весни таким божеством в дохристиянський період був Гагіл (Гаїл, Ягіл) - бог весняного відродження природи. У такій іпостасі він зберігся в деяких реліктових гаївках, які побутують на терені Західного Поділля ще й до сьогодні.

У Західному Поділлі весняні календарно-обрядові пісні називаються гаївками, ягілками, гаїлками, ягівками, гагілками, гагівками, магілками, галгівками, галавівками, маївками. В окремих субтрадиціях збереглися назви “зайчик”, “кривотанець”, “грати в галі”.

Найпоширенішою серед них є назва “гаївка”. З 361-го поселення, обстеженого нами в Подільському регіоні, цей термін уживається у 279-ти.

У деяких регіонах Західного Поділля, зокрема у Зборівському, Тернопільському та Гусятинському районах Тернопільської області та в деяких селах Львівської, Івано-Франківської та Хмельницької областей, переважає термін “ягілка” (він стосується близько 25% усіх обстежених нами поселень).

Усі інші синонімічні відміни терміна “гаївка” (“ягівка”, “гагілка”, “гагівка”, “магілка”, “маївка”) зустрічаються лише в декількох поселеннях одного або двох-трьох районів.

Як показали наші спостереження, останнім часом відбувається тотальне витіснення менш уживаних термінів загальновживаним “гаївка”, що спричинено насамперед їх популяризацією через засоби масової інформації, шкільну літературу.

Погляд на гаївковий обряд Західного Поділля як на цілісне дійство дав нам підстави виділити у ньому пролог, зав'язку, експозицію, наростання дії, кульмінацію, розв'язку та епілог, а також інші композиційні деталі - рондальні вкраплення та інтерлюдії.

Пролог у гаївковому обряді включає ті складові, які готують саме обрядодійство: збір молоді та підготовка до першої (ритуальної) гаївки.

У Західному Поділлі переважно функціонували дві форми виходу дівчат “на гаївку”. Перша - це збір на вигоні і “сигнал” про це відповідною гаївкою. Друга форма (що є більш стародавньою) виглядала так: декілька дівчат виходили із крайніх хат вулиці, бралися за руки і йшли в напрямку до церковного подвір'я, співаючи “крокову” гаївку.

До прологу належить також “гирждикання” (співочі перепалки) дівчат із хлопцями на церковному подвір'ї. Це ціле ритуальне дійство, наповнене спеціальними гаївками-передирками жартівливого змісту, які сприяють подальшому розгортанню обрядового дійства. У досліджуваному регіоні цю функцію виконували гаївки “Сохла кобила, сохла”, “Ішли хлопці на гаївку”, “А в поповій долині”, “Ой на горі корито”, “Ой під мостом чорні раки” та ін.

У давнину у Західному Поділлі кожна сільська та містечкова община мала спеціальну гаївку, якою розпочиналося гаївкове обрядодійство. Ця гаївка виконувала важливу композиційну функцію: вона була його своєрідною зав'язкою. Такою гаївкою у більшості районів Західного Поділля був “Кривий танець”. У дохристиянський період наші предки обходили у священних гаях чи не кожне дерево, ініціюючи таким чином прихід весни. У деяких селах гаївковий обряд відкривався гаївками “Дівчаточка-вороб'яточка, радьмося”, “Шум”, “Ой в'яжіться огірочки”, “Розвивайся, дубе”, а в пізніший період - християнізованим сюжетом “Веселий нам день настав” (про воскресіння Христове).

Після традиційної початкової гаївки, що є своєрідною зав'язкою в композиції гаївкового обряду, слідує найдавніший пласт гаївок, що базується переважно на міфологічних сюжетах і експонує розвиток самої дії. До них належать “Шум”, “Жучок”, “Зайчик”, “Білоданчик”, “Коструб”, “Воротар”, “Подоляночка”, “Жельман”, “Журило” та ін.

Після міфологічних гаївок, як правило, слідував пласт гаївок із аграрними сюжетами. Його представляють гаївки “Огірочки”, “Горошок”, “Мак”, “Грушечка”, “Овес” тощо. Опісля виконувалися любовні гаївки, до яких уже долучалися парубки. Ця група гаївок, за нашими спостереженнями, є найбільш репрезентативною в гаївковому обряді Західного Поділля і тому виразно представляє як давнішу так і пізнішу фольклорну верству. До давнішої належать “Просо”, “А я хліба напечу”, “Де ти їдеш, Романочку”, “Чорнушко-душко” та ін., до пізнішої - “Писар”, “Ой, мамуню, горох точу”, “Ой зацвіли фіялочки”, “Коло млина, коло броду” тощо.

Найпоширенішими любовними гаївками-іграми, що приводять великоднє обрядодійство до кульмінації, є “Ми голубку уловили” та “Маю хустку вишивану”. Треба зауважити, що ці гаївки в самому обрядодійстві представляють той момент, коли проявляється вибір подружньої пари.

Розв'язкою в композиції гаївкового обряду переважно виступає гаївка “Вию вінець”. Вона, як правило, символічно закріплює вибір майбутньої пари і магічними діями сакралізує її.

У більшості сіл Західного Поділля в пізніший період у гаївковому обряді сформувалася построзв'язка. Вона спричинена введенням у великодній обряд гаївок патріотичного змісту, що пов'язані із скасуванням панщини, стрілецьким та повстанським рухом. До них належать “Ти, зозулько, сивусенька” (про панщину), “В нашім селі на горбочку” (про січових стрільців) та ін.

У композиції гаївкового обряду Західного Поділля можливе періодичне (рондальне) повторення одного і того ж матеріалу, що особливо динамізує обряд, робить його емоційно насиченим. Такого роду “рондальну” функцію виконують гаївки-передирки (жартівливі гаївки) та парубочі ігри “Віл”, “Вежа”, “Щупак” та ін.

Великодній обряд у Західному Поділлі, як правило, завершувався спеціально призначеною для цього гаївкою-епілогом. Кожне село (район) мало свої спеціальні гаївки, що виконували цю функцію. Зокрема, на Підволочищині такою була “Ленку мій рожовий”, на Бережанщині - “Огірочки”, на Підгаєччині - “Наша мила гаївко” тощо. Ці гаївки - своєрідний знак-інформація про завершення обряду.

Як показали соціологічні дані, серед усіх весняних свят західноподільську молодь найбільше захоплюють: Великдень (57%), Вербна неділя та Благовіщення (по 24%). Після них слідують Міжнародний жіночий день, Свято матері, Провідна неділя, Стрітення, Зелені свята. Найнижчий показник знання молоддю традиційних свят стосується свят Юрія, Вознесіння Христового, Обретіння, весняного Миколая (близько 2%).

Для західноподільської молоді весняні свята приносять радість та задоволення (44%), тісніші родинні стосунки та розуміння духовного (20%), очищення душі (11%), повагу до давніх традицій (8%), відновлення душевного спокою (7%), віру в оновлення (6%).

Майже усі респонденти-дівчата (92%) беруть активну участь у підготовці до Великодніх свят: випікають паску (83%), печиво (56%), готують інші великодні страви (44%), готують крашанки та дряпанки (38%). Майже третина респонденток зазначили, що виконують усю жіночу передвеликодню роботу.

Як показали анкетні дані, залучення західноподільської молоді до гаївкового обряду відбувається декількома способами: через сім'ю (25%), через близьких родичів (4%), самостійно (18%), і лише 15% беруть пасивну участь у ньому.

Одним із дієвих засобів прилучення молоді до весняної обрядовості є церква. Відвідування церкви на Великодні свята, як зазначають респонденти, не є примусом чи модою, а духовною необхідністю, яка породжує такі почуття, як душевне припіднесення або збагачення (27%), катарсис (20%), душевне заспокоєння (19%), особливу святковість (10%).

Більшість респондентів зазначили (82%), що у їхніх селах та містечках останнім часом відбуваються гаївкові обряди. У них бере участь переважно підліткова молодь. Лише чверть опитаних підтвердила, що у їхній місцевості в гаївковому обряді беруть участь лише дівчата віком від 17 до 25 років.

Найважливішою складовою функціонування гаївкового обряду є його репертуар, який і визначає тенденції в збереженні чи зникненні великоднього обрядового дійства. За нашими спостереженнями, гаївковий репертуар у молодіжному середовищі останнім часом значно збіднів, порівняно із записаним нами у тих самих селах від представників старшого покоління. Як показав аналіз, він найкраще зберігся у центральній частині Західного Поділля (зокрема Тернопільському, Козівському, Бережанському та Гусятинському районах (43 пісенних парадигми). Ця кількість є відносно високою порівняно із 120 пісенними парадигмами, які функціонували у 60-ті роки XX ст. - у той час, коли ще не була перервана гаївкова традиція. Сучасна молодь у своєму репертуарі має від 3 до 8-ми гаївок (ті, які знає і виконує біля церкви). Найменша кількість гаївок (2-3) збереглася в репертуарі молоді тих сіл, у яких гаївковий обряд після 60-х років ХХ ст. не відновився.

Треба зауважити, що у центральних районах Західного Поділля найчастіше виконуються такі гаївки, як “Голубка”, “Подоляночка”, “Жучок”, “Вию вінець”, “Попід зелені лози”, “Огірочки”, “Вербовая дощечка”, “Кривий танець” та ін.

Як показали анкетні дані, найкраще зберігся гаївковий обряд у південних районах Західного Поділля, зокрема в Бучацькому (в цьому районі, за нашими спостереженнями, найкраще збережена вся традиційна календарно-обрядова пісенність). У селах Жизномир, Переволока, Трибухівці місцева молодь у своєму репертуарі має від 8 до 17 гаївок. На Бучаччині молодь найчастіше виконує гаївки старішої фольклорної верстви, а саме: “Подоляночку”, “Жучка”, “Щиглика”, “Огірочки”, “Зайчика”, “Ой ти, старий воробію” та ін.

Меншу кількість гаївкового репертуару використовує молодь у північних районах Західного Поділля - у Зборівському та Підволочиському. Зокрема, зборівська молодь, загалом, оперує 29 пісенними парадигмами, підволочиська - 26-ма. Хоча кожен учасник окремо знає від 4 до 12 гаївок. Це переважно “Подоляночка”, “Ой ленку мій, ленку”, “Воротар”, “Жельман”, “Коструб”.

Під час відтворення гаївкових обрядів респонденти виявляють відчуття: радості (22%), задоволення (11%), святкового настрою (10%), розваги та пізнання обряду (5%), спілкування з ровесниками (3%). 33% опитаних ніяк не охарактеризували свого стану.

Як повідомляли респонденти, гаївки в Західному Поділлі передаються від покоління до покоління двома способами: усним та писемним (з перевагою останнього). Усний спосіб найбільше культивується через сім'ю (38%), школу (36%), позашкільні заклади (14%), церкву (7%).

Лідерами (організаторами) гаївкових обрядів у Західному Поділлі є переважно жінки старшого віку (20%), дівчата (17%), вчителі християнської моралі (4%), керівники хорів (2%), священики, монахині, організатори виховної роботи, завідувачі клубів (по 1%).

80% опитаних західноподільських респондентів бачать перспективу збереження й активного функціонування гаївкової традиції, 5% опитаних не бачать перспективи її розвитку. В цілому сфера ретрансляції гаївкового обряду поступово зменшується, не зважаючи на зусилля різних соціальних інститутів: сім'ї, школи, позашкільних закладів, церкви тощо.

Підсумовуючи вищезазначене можна констатувати, що в основі терміна “гаївка” лежить назва праукраїнського весняного божества Гаїла (Гагіла), що уособлював дух оновлюваної природи. Підтвердженням цього є тексти західноподільських гаївок, у яких цей персонаж фігурує й до сьогодні (“Гаїл, гаїлочка, гаїлова дочка...”).

Аналіз гаївкового обряду Західного Поділля, дав нам змогу побачити в ньому розвинуте музично-театральне дійство, що має різні композиційні складові - пролог, зав'язку, наростання дії, кульмінацію, розв'язку та епілог і в цілому виступає у формі круга - універсального символу розвитку природи та суспільства.

Розгляд залучення західноподільської молоді до весняної обрядовості показує, що цей віковий прошарок в основному зберігає традиційні шляхи, які ґрунтуються на виявленні уподобань до великодніх свят, на участі у підготовці до них та на активному або пасивному сімейному і церковному впливі на молодь.

Четвертий розділ “Структура та типологія гаївок Західного Поділля”, що складається із п'яти підрозділів, присвячений етномузикознавчому аналізові на рівні тематики, ритмічних та народно-музичних форм, ладозвукорядних парадигм та рухових елементів.

Серед усіх народнопісенних жанрів українського фольклору найбільшою сюжетною розмаїтістю характеризуються весняні пісні. Це пов'язано насамперед з тим, що весняна обрядовість охоплювала ряд великих та малих свят: Стрітення, Колодія, Обретіння, Сорока Мучеників, Теплого Олекси, Благовіщення, Вербну неділю, Великдень, Проводи, Юрія. Кожне з них мало відповідне тематичне наповнення. За багатовікову історію функціонування весняної обрядовості склалося і певне тематичне групування, яке найбільшою мірою відповідало кожному її етапу.

Перший етап розпочинався святом Обретіння (19 березня) і тривав аж до Благовіщення (7 квітня). Ці святкування були наповнені обрядовими дійствами, зміст яких базувався на мотивах зустрічі весни, її привітання та хвали принесених нею дарів, оспівування дівочої та парубочої краси. Ці мотиви стали основою для формування групи хвальних (термін М.Грушевського) гаївок, які є дуже стародавніми і походять із до-племінного періоду. Їхні сюжети повністю базуються на анімістичному світогляді, основою якого є міфологічні образи та персонажі. Серед них - богиня Весна, її дочка Паняночка, Мале Дитя, Золоте Зернятонько, Білоданчик. Групу хвальних гаївок Західного Поділля репрезентують такі пісенні парадигми: “А вже весна скресла”, “Воротар”, “Вербовая дощечка”, “Жучок”, “Летіли дикі кози” та ін.