Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція

Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства

План

1. Загальна характеристика періоду Київської Русі. Вплив християнства на розвиток давньоруської культури

2. Культура Київської Русі як синтез язичництва та візантійського впливу

2.1 Мова, писемність, освіта, наукові знання та література

2.2 Містобудування й архітектура

2.3 Скульптура, живопис, декоративно-прикладне мистецтво

2.4 Музичне мистецтво

3. Соціокультурні процеси та мистецькі здобутки Галицько-Волинського князівства

4. Практичне заняття

Література

1. Загальна характеристика періоду Київської Русі. Вплив християнства на розвиток давньоруської культури

У ІХ ст. внаслідок тривалого внутрішнього розвитку слов'янських племен утворилась одна з найбільших держав середньовіччя - Київська Русь.

Етнічну основу держави складали військово-племінні союзи південно-західних слов'ян (поляни, древляни, сіверяни, волиняни, уличі, бужани, тиверці, білі хорвати, в'ятичі), їх доповнювали балтські племена (лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фіни (меря, мурома, мордва), тюркські народності (печеніги, торки, клобуки).

На першому етапі існування політичною формою держави була ранньофеодальна монархія з елементами федералізму, у 30-х рр. ХІІ ст. в результаті феодальної роздрібненості Київська Русь розпалася на понад півтора десятка суверенних князівств серед них шість на території сучасної України -- Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Володимиро-Волинське та Галицьке., більшість із яких через нескінченні усобиці, напади кочівників і монгольську навалу економічно та політично занепали і втратили своє колишнє значення. Київська Русь як могутня держава з самобутньою культурою проіснувала до 40-х рр. ХІІІ ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників.

Культура Київської держави - яскраве та багатогранне явище, що стало наслідком тривалого внутрішнього розвитку слов'янського суспільства та кращих традицій світової цивілізації. Високий злет культури Київської Русі зумовили суттєві зрушеннями в різних сферах суспільного життя: розвиток феодальних відносин, становлення державності, відокремлення ремесла від сільського господарства, виникнення міст, пожвавлення торгівлі, активізація та розширення міжнародних контактів, запровадження християнства тощо.

В історії Київської Русі можна виділити дві культурні епохи: дохристиянську (VІІ - ІХ ст.) і християнську (після запровадження у 988 році християнства як офіційної релігії Володимиром Великим).

Поділ цей умовний, оскільки впливу християнства Київська Русь зазнала задовго до того, як воно стало державною релігією. Поширення християнства розпочалась у ще в ІV ст. з місіонерської діяльності греків у Подніпров'ї. Численні писемні джерела зберегли свідчення про хрещення Київської Русі за часів Аскольда й Діра майже за століття до офіційної дати (у 860-х рр., після походів на Візантію). У Х ст. християнство поширилось серед правлячих верст населення Русі, зокрема християнами були прибічники князя Ігоря та його дружина княгиня Ольга.

Запровадження християнства сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, розвиткові нової парадигми середньовічної культури.

Культура Київської Русі мала такі сутнісні ознаки:

1. По-перше, світоглядним фундаментом давньоруської культури стає християнство, з яким пов'язаний теоцентризм (Бог, Божественне начало стає найвищою духовною цінністю, основою світобачення). Християнство запропонувало нову, дуалістичну картину світу (існує світ небесний, сакральний, духовний, і світ тілесний, світський, сповнений гріха). Осередками сакрального на землі, а також центрами культурно-освітнього й мистецького життя стають монастирі і церкви. Так само, як релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві, всі види мистецтва набувають релігійного характеру. Визначальними рисами середньовічного мистецтва стає символізм та алегоричність, що надає йому прихованого, таємничого змісту.

2. По-друге, існування в культурі Київської Русі дохристиянського (язичницького) культурного середовища. Ще в дохристиянські часи слов'яни мали свою писемність, високий рівень розвитку ремесел, самобутню культуру й мистецтво, зокрема керамічне та емалеве виробництво, традиції домобудівництва. Про це свідчить зарубинецька та черняхівська археологічні культури, розвиток яких відбувається в тісній взаємодії з римською цивілізацією. Кращі здобутки цих культур відродилися і розвинулися в часи давньоруської державності.

3. По-третє, запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. Візантійський вплив розпочався з прийняття християнства як державної релігії, що означало в той час залучення Київської Русі до багатовікової і високої культури Візантії, засвоєння її релігійних, філософських та естетичних уявлень, сприяло розвиткові усіх видів мистецтва. Музика, живопис, значною мірою архітектура і майже вся література Київської Русі знаходилися в орбіті християнської думки. Русь отримала і художників, і будівельників, і готові ікони, і книги з Візантії. Але це свідчить про те, що нова культура сприймалася, була очікуваною. З часом почали виявлятися глибинні давньоруські традиції. Наприклад, у літературі з'являється емоційне і пристрасне «Слово о полку Ігоревім», яке не мало аналогів ні у візантійській, ні в європейській літературі. У церковному живописі все частіше постають світські сюжети, з образами реальних людей, побутовими сценами, що набувають національних рис. Матеріальним уособленням візантійського архітектурного стилю і місцевих традицій є Софія Київська з її фресками.

Вибір князем Володимиром нової віри (візантійського православ'я) з-поміж мусульманства, іудейства та католицизму літописець «Повісті временних літ» пояснює красою візантійського богослужіння, що вразила руських послів: «І прийшли ми в греки, і повели нас туди, де вони служать богу своєму, і не знали - на небі чи на землі ми, бо немає на землі такого видовища та краси такої, і не знаємо, як сказати про це, знаємо тільки, що перебуває там бог з людьми і служба їх краща, ніж у всіх інших країнах». На вибір релігії справило також те, що у Візантії, на відміну від західноєвропейських країн, церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади, а також дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.

4. По-четверте, після прийняття християнства в Київській Русі з'являються нові культурні явища, субкультури, носії яких займають різне місце в суспільному організмі, мають різні можливості, зв'язки, потреби. Виникає елітарна, «дружинна культура» (князів, бояр, дружинників) та народна культура (культура селян, міщан). Це простежується в костюмі, озброєнні, ужитковому мистецтві, поховальному обряді тощо.

5. По-п'яте, культура Київської Русі переосмислює і творчо засвоює досягнення світової культури, що дало змогу розширити культурні горизонти, змістовно збагатитися, але зберегти власну самобутність. Значно відчутний вплив художньої культури Хазарії, особливо на Лівобережжі. Це проявилося в металевих деталях костюма, прикрасах. Вплив арабського Сходу помітний у побуті знаті - це зовнішня розкіш, звичай дарувати шовкові тканини, поясні прикраси, дорогоцінний посуд, срібло. Вплив Скандинавії позначився на державній та військовій організації Русі. Культура Київської Русі посіла значне місце в житті Європи й активно впливала на процеси розвитку світової і європейської культури. З князями Київської Русі підтримували політичні, економічні, культурні та родинні зв'язки правителі Візантії, Франції, Німеччини, Швеції, Данії, Польщі.

2. Культура Київської Русі як синтез язичництва та візантійського впливу

2.1 Мова, писемність, освіта, наукові знання та література

Мова - одне з найбільших культурних надбань етносу, найголовніша прикмета етнічної спільності, тому з'ясувати походження певного народу неможливо без дослідження походження його мови. У Київській державі одночасно існувало дві мови (диглосія).

У повсякденному вжитку населення користувалося живою розмовною мовою, яка сформувалась у VІІ - ХІ ст. після розпаду праслов'янської мови на основі старокиївських (полянських) говірок. Цю мову одні вчені називають протоукраїнською, інші - давньоруською. Протоукраїнська (давньоруська) мова використовувалася не лише в побуті, а й в офіційно-діловій, політичній та культурно-освітній сфері: нею писалися різноманітні документи, грамоти, літописи, зокрема «Руська правда», «Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха».

Другою, літературною (книжною) мовою Київської Русі стала старослов'янська (церковнослов'янська) мова, створена на основі староболгарської Кирилом і Мефодієм. Вона використовувалась в релігійній сфері - церковній службі, богослужбових книгах. Старослов'янська мова визнавалася поряд з грецькою та латинською як знаряддя духовної культури.

Отже, в Київській Русі активно взаємодіяли дві літературні мови - давньоруська (протоукраїнська), яка функціонувала у світських колах, та старослов'янська (церковнослов'янська), що обслуговувала потреби релігії. Обидві мови були могутнім знаряддям духовної культури і об'єднуючим чинником у державі, обидві послугувалися кириличним письмом.

Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах. Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори Русі з греками 907, 911, 944, 970 рр.: Олега, Ігоря та Святослава, зміст яких зберігся в «Повісті минулих літ». Подібні документи, за традицією візантійської дипломатії, писалися в двох примірниках: грецькою мовою та мовою народу, з яким укладався мир, тобто давньоруською (протоукраїнською), яка імовірно, послугувалась грецькими чи латинськими літерами та спеціальними слов'янськими (ж, ч, ш, щ). У договорах багато свідчень існування писемності на Русі. Так, ідеться про те, що руські посли та купці, які прямували до Візантії, повинні були мати писані грамоти від київського князя. Згадується і звичай писати грамоти-заповіти для тих, хто йде на військову службу.

Крім договорів князів, оригінальними пам'ятками давньоруського (праукраїнського) письма були численні надписи на предметах домашнього вжитку - горщиках, ливарних формах, голосниках, корчагах, що свідчить про поширення писемності серед простого люду. Наприклад, у Гніздовському кургані, розташованому неподалік від Смоленська, був знайдений керамічний посуд Х ст. з написом «Гороухща» або «Гороунша», тобто для зберігання гірчиці чи гірчичної олії.

Після введення християнства, у Київській Русі утверджується кирилична система письма, яку створили в 60-х рр. ІХ ст. греко-болгарські просвітники брати Кирило та Мефодій для перекладу з грецької мови богослужбових книг на одну зі слов'янських (староболгарську). На основі грецького алфавіту було створено глаголицю і кирилицю. Глаголиця (від слова говорити) - азбука з 39 літер на основі грецького алфавіту, які були штучними і незручними для написання. На зворотному боці нової української двогривневої банкноти під заголовком «Правда руська» можна побачити текст глаголиці.

Кирилиця - азбука на основі грецького алфавіту, що складалася з 43 літер: 24 грецьких і 19 оригінальних слов'янських; у подальшому вона стала графічною основою сучасної української, болгарської, російської, білоруської писемності З Болгарського царства ця писемність була перенесена й на Русь. Деякі дослідники вважають, що слов'яни мали письмо до кирилиці (протокирилицю), про що свідчать знайдені на стінах Софії Київської графіті. Ця абетка (інколи її називають софійською) простіша від кирилиці -- має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов'янські (Б, Ж, Ш, Щ). Та й у літописі є запис про те, що Кирило і Мефодій знайшли у Корсуні (Херсонесі) Євангеліє і Псалтир, написані руською мовою.

Поступово кириличне письмо витіснило стару писемність, кирилицею написані усі відомі нам пам'ятки ХІ і наступних століть: «Остромирове Євангеліє», «Ізборники» 1073 та 1076 років, «Слово про закон і благодать», «Мстиславове Євангеліє». Остромимрове Євамнгеліє -- одна з найвидатніших пам'яток старослов'янського письменства в давньоруській редакції, містить євангельські читання для неділі і свят. Переписане 1056--1057 рр. зі староболгарського оригіналу, як гадають, у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира, родича князя Ізяслава Ярославича.

«Ізбомрники» 1073 та 1076 рр. -- пам'ятки давньоруського перекладного письменства, створені для чернігівського князя Святослава Ярославича, відомі також як Ізборники Святослава. Містять твори і статті релігійного та морально-релігійного характеру, матеріали з граматики, поетики, риторики; стверджує користь знань і читання книжок.

«Слово про закон і благодать» -- визначний твір красномовства Київської Русі, написаний між 1037 -- 1050 рр. митрополитом Іларіоном; утверджує самостійність Київської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва.

«Мстиславове Євангеліє» -- найдавніший список повного апракосного євангелія, яким користувалися при літургії, створене імовірно 1117 р. в Новгороді на замовлення новгородского князя Мстислава.

Отже, виникненню писемності у східних слов'ян сприяло два головних чинники: поява держави і проникнення на східноєвропейські території християнства.

Запровадження християнства викликало нагальну потребу і в освічених священиках, і в книгах, отже, дало могутній поштовх розвитку освіти. Можна сказати, що у Х -ХІ ст. писемність переростає в освіту. Розвиток освіти в Київській Русі ґрунтувався на використанні власних традицій та болгаро-візантійського досвіду навчання. За князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого (978-- 1054 pp.). шкільна освіта стає частиною державної і церковної політики Київської Русі. Утворилися такі типи шкіл:

- школи «книжного вчення» - державні школи підвищеного типу для підготовки дітей князівської знаті до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя; тут вивчали мови - грецьку й латинську, канонічні книги, «сім вільних мистецтв» - тобто основи граматики, риторики, логіки, арифметики, геометрії, астрономії і музики; прикладом таких шкіл були школа Володимира (988 р.), двірцева школа Ярослава Мудрого (1037 р.) при Софійському соборі, яка мала міжнародне значення. За деякими відомостями, у школі Ярослава навчалися діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, наступник датського престолу Герман, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олаф та інші іноземці; самі князі були надзвичайно освіченими, наприклад Володимир Мономах знав 5 мов: грецьку, латинську, німецьку, угорську й польську;

- монастирські школи - згідно зі Студитським Студити -- монахи Східної Церкви, які живуть за правилом святого Теодора, ігумена монастиря, заснованого в V столітті патрицієм Студіос у Константинополі. Студитський устав-правило ввів у Києво-Печерському монастирі близько 1070 св. Теодосій Печерський, звідки він поширився по інших монастирях. уставом, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти, при монастирях з ХI ст. відкривалися школи, які поділялися на внутрішні (для майбутніх монахів) і зовнішні (для мирян);

- школи грамоти - існували переважно в містах, у них учили дітей бояр, купців, заможних ремісників здебільшого на кошти батьків; вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів;

- жіночі школи - школи для дівчат, де навчали грамоті, письму, рукоділлю; прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві у Києві (1086 р.). Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Ряд джерел засвідчують високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах;

- годувальництво - форма домашнього виховання дітей князівської знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) годувальників серед воєвод і знатних бояр, що жили в окремих волостях. Годувальники були за наставників і управителів, в їхні обов'язки входило розумове, моральне і військово-фізичне виховання, залучення до державних справ, військового й політичного життя, вивчення мов.

Більшість дітей простолюду виховувалася в сім'ях, де вони навчалися сільськогосподарській праці, домашньої роботи, ремеслу, зрідка їх віддавала майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати ще й грамоту та хоровий спів. Поширеною формою навчання була також самоосвіта.

Для навчання використовували віршовані азбуки, привезені з Болгарії; Псалтирі, Апостол, апракосні Євангелія; як підручники використовували також перекладені з грецької мови «Фізіолог» (популярна зоологія), «Шестиднев» (про створення сіту), «Християнську топографію» Козьми Індикоплова Козьмам Індикомплов (Індикоплевст) -- візантійський купець 6 ст., що здійснив кілька подорожей Червоним морем та Індійським океаном. Свої подорожі описав у книзі «Християнська топографія» що відкидає систему Птолемея і заперечує кулястість Землі. «Індикоплов» означає «той хто плавав у Індію». (географія).

Для поглиблення освіти служили бібліотеки, що організовувалися при монастирях та церквах. Перша і найбільша була заснована в 1037 р. Ярославом Мудрим у Софії Київській. У бібліотеці зберігались богослужебні книги, а також література зі світової історії, географії, астрономії, філософські та юридичні трактати, державні документи. Загалом у бібліотеці нараховувалося до 900 томів рукописних книг - грандіозна для середньовіччя кількість. А весь фонд Русі нараховував 130-140 тис. томів. При бібліотеці була книгописна майстерня - скрипторій, де переписувались та перекладались книги. Крім книгописців і палітурників, над книгою працювали перекладачі, художники, ювеліри, майстри, що виготовляли пергамент. Книги були надзвичайно дорогі, оздоблені мініатюрами, золотом, сріблом, дорогоцінним камінням.

Книги, що виходили з майстерень Софійського собору, стали основою інших бібліотек - Печерського та Видубицькому монастирів. Крім Києва, бібліотеки були засновані в Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі та ін.

На жаль, монголо-татарська навала і князівські міжусобиці призвели до великої руїни. З тих часів до сьогодні залишилися лічені екземпляри бібліотеки Софії. Найвідоміші: Реймське євангеліє (ХІ ст.), яке донька Ярослава Мудрого Анна вивезла з Києва до Франції, на цій книжці складали клятву французькі королі, а нині дають клятву президенти Франції, Остромирове євангеліє (1056-1057), два Ізборники 1073 та 1076 рр., Мстиславове євангеліє (XII ст).

Поява і поширення писемності та освіти на Русі позитивно вплинули на процеси розвитку тут наукових знань. Осердям тогочасної науки була теологія (богослов'я). Але воно пов'язувалось не тільки з думками святих отців Церкви, а й античних філософів (Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля та ін.). Спираючись на теологію й міфологію, тогочасна наука опрацьовує також інші галузі знання -- історію, право, природознавство, математику, астрономію.

Математика на Русі мала прикладний, ужитковий характер. Знання з математики використовувалися під час будівництва та в торгівлі. Актуальною була проблема мір довжини, об'єму, ваги. Використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п'ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками). Робилися хронологічні обчислення при складанні церковних календарів та пасхалій. В «Руській правді», наприклад, подавалися обрахунки приплоду худоби на сотні тисяч. Окрім знання чотирьох правил арифметики, на Русі знали й дроби, відсотки, обчислювали площу круга.

Давні русичі мали знання з хімії, а саме -- хімічні властивості матеріалів, які використовували при виготовленні виробів зі скла (намисто, браслети, посуд, віконне скло), різнокольорових емалей, поливи для кераміки і поліхромних плиток, черні (суміші для прикрашання виробів зі срібла, смальти для мозаїк та ін.). Знання з хімії використовувалися також у металургії, при фарбуванні тканин, обробці шкіри, хутра, виготовленні різних напоїв. Був відомий і грецький вогонь - легкозаймиста речовина, яку використовували в при обороні міст.

Розвивалися в Київській Русі і знання з фізики. В одному з «Шестидневів» згадуються чотири складники: земля, вогонь, вода, повітря, тобто по суті русичі знали про чотири стани речовини - твердий, рідкий, газоподібний, плазму.

Важливе місце у системі наукових знань належало астрономії, але цей термін мав тоді такий зміст, що нині вкладається в поняття астрології. Літописи засвідчують, що у Київській Русі спостерігали за такими небесними явищами, як сонячні та місячні затемнення, комети, боліди, північне сяйво, метеорити та атмосферні явища. Їх трактували як божественні знамення, але опис явищ був реалістичним. За астрологічним трактатом, уміщеним в Ізборнику, в центрі Всесвіту знаходилася Земля, довкола якої оберталося кілька небесних сфер - Сонце, Місяць, та ще п'ять планет.

Освічені люди Київської Русі володіли певними географічними знаннями. Їм були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Вони добре знали географію своєї держави. Наприклад, у Початковому літописі перелічено всі слов'янські племена Східної Європи і географічне місце їх проживання. Названо ріки Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна, Сула, Прип'ять, Волга, Ока, Шексна та озера Ільмень, Нево, Біле. Детально описаний шлях «із варяг у греки». Розвитку географічних знань сприяли переклади таких іноземних географічних праць, як «Хроніка» Георгія Амартола, хронограф Іоанна Малали «Хроніка» Георгія Амартола - праця візантійського хроніста 9 ст., охоплює період від «створення світу» до 842 року. У хроніці змішано історичні факти з вигадками, оповіданнями про Сивіллу, царя Соломона. Іоан Малала - візантійський хроніст 6 ст., «Космографія» Козьми Індикоплова та ін.

Особливу увагу в русичів привертала наука про живу природу, тобто основи біології, яка мала на той час описовий характер. Вважалося, що увесь світ і все живе було створене Богом протягом шести днів. Головним джерелом знань залишалася сама природа, а також високий рівень розвитку землеробства (знання селекції, обробки ґрунтів, щеплення рослин) і тваринництва (велика і мала рогата худоба, домашня птиця). Відомості про екзотичну флору і фауну (пальми, смоківниці, левів, верблюдів, слонів, носорогів, мавп, скорпіонів) давньоруські книжники черпали з візантійських джерел.

У Київській Русі був досить високий рівень медичних знань, якими володіли народні цілителі -- волхви, знахарі, віщуни. Але в ХI-XII ст. місце знахаря займає лічець, або лікар (як правило, з ченців). Лікували молитвою (до святого Пантелеймона, заступника медицини і лікарів), зіллям (лікарськими рослинами), застосовували різного роду процедури (кровопускання, компреси, пов'язки тощо). Серед найвідоміших лікарів були лаврські ченці Даміан та Агапій. При Печерській лаврі був шпитальний монастир, процвітала аптечна справа. Внучка Володимира Мономаха Ганна склала лікарський порадник «Мазі» у якому розповідається про гігієну тіла, вплив клімату на організм, про сон, лазні, їжу, різні хвороби і лікування ран.

Поява літератури в Київській Русі була важливим явищем культурного життя. Виникла вона на ґрунті усної народної словесності, слов'янської міфології, а також унаслідок засвоєння після запровадження християнства візантійсько-болгарського літературного досвіду. До наших днів дійшли два види пам'яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні.

Перекладна література Київської Русі представлена творами різних жанрів і різного спрямування, серед яких:

- біблійна література (похвальні пісні, гімни Богові, Богородиці, святим, зокрема канони, кьндаки, ікоси, акафісти; переклади Старого й Нового Заповітів, зокрема Псалтир, Четвероєвангеліє, Апостол Псалтир - 150 ліричних пісень-псальм з молитвами до Всевишнього, який використовували як підручник, читали над померлими, хворими;

Четвероєвангеліє - від Луки, Іоанна, Марка, Матвія;

Апостол - богослужебна книга, що включає частину книг Нового завіту.; оспівування і возвеличення християнських святих - житія; збірки оповідань про подвиги пустельників, ченців - патерики; неканонізовані перекази на біблійні теми, близькі до житійної літератури - апокрифи, наприклад, Ходіння Богородиці по мукам, Похвала пророку Іллі);

- природничо-наукова література (перекладні енциклопедичні книги, зокрема анонімний «Фізіолог», «Шестиднев» Іоанна Екзарха, «Християнська топографія» Козьми Індикоплова);

- історична література (переклади візантійських хронік Іоанна Малали, Георгія Амартола, у яких цікаві оповідання від часів створення світу і факти поєднуються з біблійними переказами);

- повісті (прозові оповіді, найпопулярніші серед яких «Александрія» про життя і подвиги Олександра Македонського).

На основі перекладної літератури, а також під впливом усної народної творчості формується оригінальна література Київської Русі.

1. Житія - це життєписи святих мучеників і князів, які стали жертвами князівських усобиць, наприклад, «Житія Бориса і Гліба», «Житіє Антонія Печерського», «Житіє княгині Ольги» та ін. На відміну від візантійських, вони набували світського характеру, зображували державних діячів.

2. Проповіді, зокрема «Слово про закон і благодать», виголошене приблизно 1050 р. в Софії митрополитом Іларіоном. Це своєрідний маніфест самоусвідомлення руського народу, утвердження самостійності Київської держави і церкви. Видатними майстрами урочистого красномовства були Іларіон (ХІ), Климент Смолятович, Кирило Туровський (ХІІ).

3. «Повчання Мономаха» - зразок популярного в середньовічній літературі жанру повчань і одночасно життєпис; оригінальний твір, у якому Володимир Мономах (роки правління 1113--1125) висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим. Свої настанови він підкріплює прикладами із власного життя, розповідає про численні походи, викликані необхідністю зміцнення єдності Русі та її захисту від зовнішніх ворогів. Хронологічно охоплює період від 1066 до 1117 рр. Головна ідея - тривога за долю Русі, яку розривали між князівські чвари, заклик безкорисливо служити рідній землі, до об'єднання князів.

4. Героїчна поема «Слово о полку Ігоревім» (1185 - 1187) - найвизначніша пам'ятка Київської Русі, неперевершений шедевр світової літератури. Поразка русичів у боротьбі з половцями 1185 р. послужила авторові приводом для пекучих роздумів про долю рідної землі і народу, про необхідність всенародного єднання для відсічі ворогам. Пам'ятку виявив граф О. Мусін-Пушкін у 80-х pp. ХVІІІ ст. у рукописному списку поч. ХVІ ст. і надрукував її у Москві 1800 р., подавши також переклад рос. мовою. Під час пожежі 1812 р. рукопис «Слова» згорів як і більшість примірників першодруку. Твір перекладений багатьма мовами світу. 1985 за ухвалою ЮНЕСКО відзначалося 800-річчя «Слова».

5. Збірка оповідань про історію та ченців Києво-Печерського монастиря поч. ХІІІ ст. - «Києво-Печерський патерик». В його основі лежать легенди і перекази про особливу святість монастиря, місця, де він заснований, підкреслюється значення монастиря як осередку культури. Серед тих, кого прославляв патерик - монах Агапіт, перший відомий руський лікар, з іменем якого пов'язують заснування лікарні при монастирі. Написаний патерик за зразком перекладних патериків - Синайського, Скитського, Єгипетського.

6. Паломницька література. Паломництво - це ходіння до святої землі, до Палестини, до Гробу Господнього. Найвідомішою пам'яткою паломницької літератури початку ХІІ ст. є «Житіє і ходіння Данила, руської землі ігумена», написане ігуменом одного з чернігівських монастирів Данилом, який відвідав святі місця і описав усе побачене - топографію середньовічної Палестини, біблійні легенди.

7. Історична література. Літописання - оригінальний вид літератури, якого не знала жодна країна Західної Європи. Літописи -- це історичні твори, у яких розповідь велася за роками («літами») і які містили не тільки стислі записи, а й цілі новели, перекази та легенди про окремі історичні події. На відміну від західноєвропейських хронік, що писалися латиною, літописи велися рідною мовою, близькою до народної, були надбанням як княжої еліти, так і широкого загалу освіченого населення. Вони читалися, переписувалися упродовж багатьох століть, тому й дійшли до нашого часу. Традиція літописання склалася в Києві у Х ст.

Основою давньоруського літописання є «Повість минулих літ» - літописне зведення початку ХІІ ст., укладене ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Це історико-художній твір, що висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності та ін. Записи подаються порічно, при цьому використовуються перекази, оповідання, повісті, легенди. Відомі три редакції літопису, перша (складена Нестором на поч. ХІІ ст.) до нас не дійшла, друга дійшла у складі Лаврентіївського списку (копія ХІV ст.), третя - у складі Іпатіївського списку (поч. XV ст.).

Важливе культурно-історичне значення має «Київський літопис», укладений ігуменом Матвієм у Видубицькому монастирі на поч. ХІІ ст., який продовжує «Повість минулих літ» і охоплює події 1118--1200 рр. Головна тема літопису -- Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників.

Унікальною пам'яткою історичної літератури є «Галицько-Волинський літопис» (XIII ст.), присвячений історії Галичини і Волині, охоплює події 1201--1292 років. У ньому подано опис діяльності князя Данила Галицького, вміщені розповіді про Куремсину рать У 1255 році Данило Галицький з синами Левом і Шварном. розбив військо татрського воєводи Куремси, племінника хана Батия, війну з польським королем Болеславом, прихід на Русь орд Ногая і Телебуга, повість про Володимира Васильковича. Літопис є важливим джерелом знань про внутрішнє життя Галицько-Волинського князівства, міжнародні зв'язки того часу.

Не викликає сумнівів, що в Київській Русі була поширена й усна словесність, зокрема календарно-обрядова поезія, епічні оповідання, казки, легенди, перекази, билини, які дійшли до нас у фольклорних творах. Але через відсутність писемних пам'яток (крім голосінь, плачів, билин), у яких би вони були зафіксовані, не можна достовірно говорити про те, які сюжети й образи є здобутком Київської Русі, а які більш давнього чи пізнішого походження. Серед найзначніших здобутків усної словесності Х--XI ст. -- билинний епос. У билинах втілені патріотичні ідеї, боротьба народу за незалежність, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович, Микула Селянинович, відомості про яких збереглися в літописах та навіть у графіті на стінах Софіївського собору. Історія зберегла також імена народних співців билин -- Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у «Слові о полку Ігоревім» та «Повісті минулих літ».

2.2 Містобудування й архітектура

Звертаючи увагу на архітектуру, слід підкреслити, що стародавня Русь була дерев'яною, а русичі були народом-теслею. Дерев'яними були і перші церкви в Києві: Св. Іллі, Св. Софії, Св. Василя та ін. Із встановленням ранньофеодальної держави формується певний тип забудови міст, що мав трирівневу структуру:

- дитинець та верхнє місто, де був князівський двір, житла дружинників і бояр, укріплена фортеця, церковне подвір'я. Князівсько-боярські хороми мали два і більше поверхи, на першому були гридниці - зали для урочистих прийомів, а на другому - сіни (галерея з колонами) і тереми (кімнати). Будували при князівських дворах і в'язниці - поруби;

- окольний град, де жила переважна частина міського населення. Житло бідноти - однокамерні будинки площею до 20 м², які зводились за допомогою каркасно-стовпової конструкції, що обмазувалась глиною і білилась подібно до української хати. Житлові будинки та господарчі споруди розташовувалися в глибині садиби, яка від вулиці відгороджувалась парканом. Основні вулиці сходились до міських воріт, церковних майданів та торгових площ;

- посад, околиця, заселена ремісниками й торговцями з рядами крамниць та майстерень.

Правила забудови міст були викладені у так званій «Кормчій книзі» - збірнику законів, що містив як візантійські, так і руські правила забудови міст. Місто мало лінійну систему забудови - уздовж шляхів, струмків, річок. За призначенням архітектура поділялась на житлову, культову та оборонну.

Муроване (кам'яне) будівництво на Русі розпочалось після прийняття християнства в 988 р. Відтоді поширюється культова архітектура - будівництво храмів, що стали символом утвердження нової релігії. Усього у період з Х ст. по 40-і рр. ХІІІ ст. на Русі було зведено близько 10 тис. храмів.

У ранній період храмобудівництва домінує візантійська традиція з хрестово-купольною конструкцією, коли прямокутне приміщення розбивалося стовпами на подовжені нефи Неф - частина споруди (у вигляді галереї), відокремлена від інших рядом колон чи стовпів., інтер'єр прикрашався мозаїками і фресками, оздоблювався мармуром. Типові риси цього стилю мала Десятинна церква в Києві, споруджена в 989-996 рр. візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого; Спасо-Преображенський собор у Чернігові, споруджений 1031 - 1036 рр. сином Володимира - Мстиславом та ін.

Поступово візантійський вплив слабне, за часів Ярослава Мудрого архітектура набуває національних рис. Пам'яткою цього періоду є шедевр середньовічної архітектури Софіївський собор у Києві, закладений 1037 р. на зразок Константинопольської Святої Софії. Храм є величезною п'ятинефною хрестово-купольною спорудою з 13 банями і хрещатим підкупольним простором. За розміром він перевищував візантійські храми, оскільки був «руською митрополією», головним храмом Київської Русі. Він став не тільки релігійним, а й політичним та культурним центром: тут відбувалися церемонії посвячення на великокняжий престол, приймали іноземних гостей, при соборі було засновано бібліотеку та скрипторій. Це єдиний собор періоду Київської Русі, який зберіг давню архітектуру і найповніший комплекс мозаїк і фресок ХІ ст., є пам'яткою світового значення, тому в 1990 р. занесений ЮНЕСКО до Списку всесвітньої культурної спадщини. Храм мав багате внутрішнє оздоблення: його мозаїка мала 177 відтінків, що створювало багатий колоритний ансамбль; на стінах було багато фресок Фреска (від іт. affresco - свіжий) - живопис по сирій штукатурці, одна із технік настінного малярства, а також твір, виконаний такою технікою. зі сценами мирського життя - полювання на диких звірів, народні гуляння, ігри скоморохів. Усередині собору над центральним куполом - велике мозаїчне зображення Марії Оранти - Богоматері, що молиться.

У другій половині ХІ ст. культове будівництво поширюється в багатьох давньоруських містах - Полоцьку, Новгороді, Чернігові, Переяславі. У цей період будуються Успенський храм Печерського монастиря (1078), Михайлівський Золотоверхий храм (1108), Михайлівський собор Видубицького монастиря та ін.

У ХІІ ст. формуються власні архітектурні школи - київська, чернігівська, переяславська, галицька. У будівельній техніці зникають візантійські традиції змішаної кладки Змішаною називається кладка, яку виконують із двох різних матеріалів, наприклад з буту й цегли, цегли й штучних каменів, цегли й природних каменів., архітектура більше схожа до романської, в інтер'єрі зникає мозаїка, поступаючись місцем фресковим розписам. До пам'яток цього періоду належать у Києві: храм Федорівського монастиря (1131), церква Богородиці Пирогощої церква Богородиці Пирогощої - названо на честь візантійської ікони «Пірготісс» (у перекладі «вежа»), привезеної з Константинополя, де вона зберігалася саме у вежі. За іншою версією, храм спорудили на кошти купців, що торгували хлібом («пиріг» -- хліб і «гощі» -- купці). Також існує версія про те, що храм названо на честь купця Пирогостя, що торгував у цій місцевості і виділив гроші на храм. на Подолі (1132), Кирилівська церква (1146); у Чернігові: Борисоглібський собор (1128), Успенський собор (1160), П'ятницька церква (поч. ХІІІ ст.) та ін.

На початку ХІІІ ст. Київ утрачає значення центра держави, і монументально-руське будівництво переноситься на західно-руські землі. В архітектурі цього часу відчутні ознаки романського стилю (Миколаївська та П'ятницька церкви у Львові, Успенський собор у Володимирі-Волинському, церква Пантелеймона у м. Холм).

Поряд з культовою, важливе місце посідала оборонна архітектура -- міські брами, надбрамні вежі, ворота, вали, фортеці. Київ був оточений валами і дерев'яними стінами висотою до 16 м. Вхід у місто був можливий лише через кам'яні ворота - Львівські, Лядські та парадні Золоті. Захищали Київ також фортеці - Вишгород з півночі, Білгород із заходу, Василів із півдня та низка застав уздовж Дніпра. На Київщині та Уманщині збереглися оборонні укріплення - змієві вали.

З появою стінобитних пристроїв усе частіше зводять високі кам'яні мури, вежі, оборонні башти з бійницями (оборонні укріплення Галича, Кам'янця, Дрогобича, Луцька).

2.3 Скульптура, живопис, декоративно-прикладне мистецтво

київська русь культура галицький волинський

З культовою архітектурою пов'язані такі види мистецтва Київської Русі, як живопис (мозаїки, фрески, іконопис, книжкова мініатюра) та різьбярство (рельєфи).

Східнохристиянська церква, переслідуючи язичництво, заборонила об'ємну скульптуру, тому пластичне мистецтво розвивалося у вигляді рельєфів та барельєфів. Рельєф (фр. relief, від лат. relevo -- піднімаю) - це скульптурна композиція виконана на площині і пов'язана з тлом. Розрізняють високий рельєф (горельєф) і низький (барельєф). Для рельєфів використовували мармур чи рожевий шифер, з яких виготовляли різьблені плити з орнаментальним і тематичним оздобленням. Такими плитами прикрашали парапети хорів Софіївського та Михайлівського Золотоверхого соборів, Києво-Печерського монастиря. Історичну й культурну цінність становить саркофаг Ярослава Мудрого (ХІ ст.), що зберігається в Софіївському соборі. Він виготовлений з білого мармуру, укритий рослинним орнаментом з християнською символікою. У ХІІ ст., коли вже склалися місцеві художні школи, скульптуру широко використовували в декорі фасадів споруд. Цікавим зразком чернігівської пластики є капітель Борисоглібського собору із зображенням семаргла (міфічного птахособаки), хоча найбільш поширеним орнаментом був акант, заплетений у кошики.

Барельєфна скульптура була поширена і в мініатюрних іконах, які вирізали з рожевого шиферу. Шедевром мініатюрної кам'яної пластики є ікона «Увірування Фоми», яка зберігається в Київському історичному музеї.

З культовою архітектурою пов'язаний і монументальний живопис у формі мозаїк і фресок. Мозаїчні зображення викладали з різнокольорової (177 відтінків) смальти (сплаву свинцю і скла) на підлозі та стінах. Мозаїками здебільшого прикрашали увігнуті та випуклі поверхні - апсиди, куполи, склепіння, арки. Мозаїками прикрашені вівтар і купол Софіївського собору, зокрема у круглому медальйоні - поясне зображення Христа-Пантократора (Уседержателя) (d=4,1 м), Марії Оранти (d=5,45 м). Усього крізь віки до нас дійшло 260 м² мозаїк.

Технологія виготовлення різнокольорової смальти була дуже складною і дорогою, особливо золотої смальти, а саме мистецтво вимагало великого уміння. Тому більш поширений був фресковий розпис, який виконувався мінеральними фарбами по сирій штукатурці. Колірна гама древніх фресок створювалася на поєднанні темно-червоних, жовтих, оливкових, білих тонів та блакитного тла. Фрески були своєрідною «Біблією для неписьменних»: на них три цикли зображень - євангельські, біблійні та житійні. На західній частині храму подано світський розпис (Ярослав Мудрий та його сім'я), що не було характерно для візантійського канону. До наших днів збереглось близько 3 тис. м² фресок. Збереглися кілька фресок Михайлівського Золотоверхого собору, зруйнованого в 30-х рр. ХХ ст.; фресковий комплекс Кирилівської церкви, що відрізняється більшою яскравістю кольорів і динамізмом («Страшний суд», «Ангел зриває небо», «Святі воїни»).

Разом з будівництвом храмів розвивався культовий станковий живопис, зокрема іконопис. Якщо мозаїки і фрески демонстрували тріумф християнства, то ікони були поклонними, до них молилися, сподівалися знайти зцілення. Образи, втілені в іконах, вважалися взірцем моральної чистоти й одухотвореності. Перші ікони були завезені з Візантії й Болгарії, але в ХІ ст. з'явилися власні іконописні школи. Найвідомішою іконописною майстернею була Печерська, де творили перші руські іконописці - Григорій та Алімпій (кінець ХІ - поч. ХІІ ст.). Першою руською іконою вважають ікону Дмитра Солунського, написану на замовлення Ізяслава Ярославовича, коли він відстоював своє право на великокняжий престол, тому святий зображений з мечем, символом влади. Творів давньоруського іконопису збереглось дуже мало, більшість із них зберігається в Третьяковській галереї в Москві: «Ярославська Оранта», «Св. Борис та Гліб», «Благовіщення», «Дмитро Солунський», «Володимирська Богоматір» та ін.

Оригінальним видом живопису була книжкова мініатюра. Книги ілюструвалися за зразком візантійських. Мініатюри «Остромирового Євангелія», «Ізборніка» Святослава та ін. книг за технікою виконання нагадують фресковий живопис. Видатним явищем книжкової графіки є мініатюри Радзивілівського літопису (ХV ст.). Книга містить 618 кольорових графічних мініатюр, що ілюструють життя княжої доби: архітектуру, важливі події (будівництво Софії, княжого палацу), одяг, зброю, речі домашнього вжитку.

Високого рівня досягло декоративно-прикладне мистецтво Київської Русі, що пояснюється розвитком ремесел, торгівлі. Вироби з металу, дерева, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

Із прийняттям християнства виникають нові форми в мистецтві, зокрема художнє шитво (гаптування золотом, сріблом, шовком різноманітних предметів релігійного вжитку, а також одягу). При Андріївському монастирі внучкою Ярослава Мудрого Ганною була заснована школа, де навчали мистецтву гаптування золотом і сріблом. Ткацтво було відоме слов'янам з давніх часів. Жінки пряли прядиво з льону й конопель, виготовляючи полотно на кроснах. Грубе полотно називалось повстиною, а пізніше почали виготовляти тончицю, паволоку, а також різноманітні оздобні тканини - полавочники, скатерті, убруси.

Високою естетикою і технікою виконання вражає ювелірне мистецтво - виготовлення срібних та золотих браслетів, перснів, діадем, комлтів Комлти (комлт) - характерні для слов'ян скроневі прикраси, що підвішувалася до головного убору на стрічці, чи металевих ланках - ряснах., пряжок, ґудзиків, нагрудних хрестів, медальйонів та інших прикрас, а також різноманітного посуду, кінської збруї, зброї. Ювелірним майстрам були відомі різні техніки роботи з металом: чернь, інкрустація, карбування (чеканка), скань (створення візерунка з тонких металевих ниток), зернь (напаювання дрібних металевих кульок), техніка перегородчастої емалі, філігрань.

Одним з найвідоміших майстрів ювелірного мистецтва ХІІ ст. був Ламзар Богшам. Його високохудожній твір «Хрест Єфросинії Полоцької» (1161), оздоблений дорогоцінними каменями та мініатюрами, виконаними в техніці перегородчастої емалі відновлений і зберігається в Спаському монастирі в Білорусії Пам'ятка Білоруської православної церкви, з 1998 р. заснована нагорода - орден Хреста Преподобної Єфросинії Полоцької, а 2007 р. випущено срібну пам'ятну монету «Хрест Єфросинії Полоцької»..

Художню творчість руських майстрів високо цінували й у інших країнах. Так, німецький монах Теофіл (XI століття), що вивчав художні ремесла різних країн, ставив Київську Русь на друге місце в світі після Візантії, попереду Італії, Франції, Німеччини та Англії. Він вважав, що шлях удосконалення емалі та черні відкрила Русь.

Поширеним видом ужиткового мистецтва було кування та карбування золота, срібла, міді та ін. металів. Чудовим зразком цього мистецтва є ворота Суздальського собору (ХІІІ), де поряд з біблійними зображені язичницькі істоти, що стережуть вхід. Із ковальства виділилась зброярська справа - виготовлення зброї для князя та його війська - мечів, списів, щитів, шоломів, кольчуг, луків, спорядження для вершників. Це була унікальна зброя, виготовлена за допомогою складної металургійної техніки із застосуванням в оздобленні дорогоцінних металів. В ХІ-ХІІ ст. Київська Русь стає головним постачальником зброї у Північну і Центральну Європу, а також на Схід, в Арабський Халіфат.

2.4 Музичне мистецтво

У Київській Русі існували три музичні культури різного походження і призначення - народна, професійна (інструментальна) і церковна музика (церковні співи).

Записів народної музики періоду Київської Русі не існує, відтворити її неможливо. Походить вона з язичницьких часів і пов'язана з календарно-обрядовою поезією (колядками, щедрівками, веснянками, русаліями, купальськими піснями), з трудовою діяльністю (обжинкові пісні), шлюбно-сімейними відносинами (весільні пісні) і навіть зі скотарством, полюванням, віщунством. Носіями народного мистецтва були скоморохи, які поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та княжих дворів, хоча церква засуджувала це.

Великий інтерес становить музика княжого двору. За свідченням істориків, починаючи з середини Х ст. прийоми іноземних послів проходили під музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня Ольга, яка під час свого перебування у Константинополі в 945 р. була вражена грою на різних інструментах, зокрема органі. Князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів. На одній із фресок Софіївського собору зображений великий придворний оркестр із 11 музикантів. Музика супроводжувала також ратні походи княжих бойових дружин. Особливу роль тут відігравали труби і бубни.

Багатство і різноманітність інструментів свідчать про високий рівень музичного мистецтва. В Київській Русі були поширені такі інструменти: струнні -- гудок, смик, лютня, гуслі; духові -- роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні -- бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця.

На музичній культурі Київської Русі позначився вплив Візантії, звідки прийшла церковна музика, гімнографія, система нотації і запису музики. Надзвичайно поширився церковний спів, у якому панували жанри канону і кондаки. Його основою стало восьмигласся, коли кожен з восьми гласів (ладів) мав свої мелодійні формули, наспіви, тексти. Церковний спів був монодичним, акапельним (без музичного супроводу), мав два стилі - кондакарний (сольний, з досить складною мелодикою, розрахованою на професійне виконання) і знаменний (хоровий, речитативний, йому притаманна величність, універсальність, зручність запису).