Своєрідність культурно-історичного розвитку України

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

з теми: «Своєрідність культурно-історичного розвитку України»

Зміст

1. Українська культура в епоху революції та громадянської війни

2. Культурно-історична своєрідність регіонів України

3. Епоха просвітництва, як культурно політичний контекст української історії

4. Витоки української культури, її архетип ні основи. Індоєвропейський фон

5. Слов'янські культурні джерела. Слов'яни на території України. Міфологічний простір слов'янського язичництва

6. Запорізьке козацтво

7. Культура України другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст.

8. Філософсько-літературна спадщина Івана Франка та Олесі Українки

9. Проблема походження української культури: основні гіпотези щодо походження вітчизняної культури,їх наслідки та переваги

10. Етногенез українців

11. Етнічні і національні фактори культури. Культура і мова. Сутність,зміст, структура національної культури

12. Поняття культури

1. Українська культура в епоху революції та громадянської війни

Після більшовицького перевороту революція переросла у громадянську війну. Минули ейфорія, масові демонстрації, бурхливі зібрання й активні дебати 1917 року - року піднесення та успіхів української революції, року розбудови, здавалося, вже автономної української держави. Протягом 1918-1920 рр. у безжальній війні, що поширювала масовий терор і безлад у державі, на воєнній арені зійшлося чимало претендентів на владу як в Україні, так і у всій імперії, які зброєю вирішували, хто і який політичний устрій змінить звернений царизм. Саме на цьому історичному етапі українські державні діячі зрозуміли неможливість розбудови власної держави на федералістичних засадах з Росією (або з будь-якою іншою державою). Відтепер незалежність стала їхньою головною метою. Проте серед українців виникло дедалі глибше розмежування щодо ряду цілей і шляхів їх досягнення. Крім того кожен учасник громадянської війни розглядав територію України у власних інтересах, з її природними багатствами та стратегічним розташуванням. Саме тому на території України відбувались найбільш складні та драматичні події громадянської війни. Роки української революції та громадянської війни 1918-1921 рр. були визначальними для українського народу на шляху до національного самовизначення. У ці роки на території України проходили знакові битви, та політичні протистояння інших держав (найбільшою мірою Росії), що справили неабиякий вплив як на формування політичних здібностей серед української інтелігенції, підняли свідомість українського селянства, так і зумовили розвиток політичної сфери всього світу - утворилося найбільша комуністична держава Радянський Союз, що склала в майбутньому новий полюс політичної сили, на противагу капіталістичним країнам Західної Європи та Америки. Помилки та прорахунки революції загартували інтелігенцію, її чисельність невпинно росла, українське селянство стало свідомим. Велику роль в подальшому розвитку української політичної боротьби відіграв досвід державотворення, що спонукав нові покоління до спроб розбудови власної держави та здобуття незалежності. 8. Поняття національної культури

Національна культура - це сукупність символів, вірувань переконань цінностей, норм зразків поведінки, які характеризують духовне життя людської спільноти в тій чи іншій країні, державі.

Поняття “національна культура” син омічне поняттю “культура нації”, оскільки не існує нації без культури, тоді як культура виникає саме в етнічній формі. Генетично культура існувала в етнічній формі, і подальший її розвиток також має етнічне забарвлення. Саме в культурі як способі людської діяльності, як правило, і зосереджені всі основні розрізнювальні особливості етнічних одиниць. Національна культура виконує свою інтегрувальну функцію завдяки тому, що є способом синтезу минулого, теперішніх часів та майбутнього етносу, способом об'єднання поколінь заради подальшого розвитку його, етносу, потреб та інтересів. А головне - її цінність виступає у вигляді конкретної сукупності результатів матеріальної, духовної діяльності, інтересів, ставлень даної соціально-етнічної спільноти. Національна культура, як культура нації, на думку А.Арнольдова, є історично усталена спільність людей, яка поступово трансформується в культуру громадянського суспільства на засадах загальнолюдських, специфічних етнічних і національних пріоритетів.

Національна культура виступає тим ядром, навколо якого гуртується нація, і охоплює цілу низку чинників (географічних, психологічних, господарських тощо), які забезпечують збереження і відтворення нації, сприяють її інтеграції у світову культуру. Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства.

Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок - різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.

український культура гіпотеза історія

2. Культурно-історична своєрідність регіонів України

Традиції і побут українського народу, які мають багато загальнонаціональних рис, і сьогодні зберігають ряд територіальних особливостей. Вони зумовлені:

- характером історичного розвитку окремих регіонів України;- природно-географічними умовами;- взаємозв'язками з іншими народами.

З історико-етнографічної точки зору на території України можна виділити такі культурно-історичні зони:Середнє Придніпров'я (Наддніпрянщина).

Подiлля. Слобожанщина і Полтавщина. Полiсся. Прикарпаття (Галичина). Волинь. Закарпаття. Буковина. Південь. Остання зона заселена декількома міграційними хвилями, і остаточно її населення сформувалося у XVIII-XIX ст. Це наймолодший з точки зору етнографії район України. Південь можна в свою чергу розділити на ряд регіонів: Причорномор'я, Таврію, Донщину (Подоння, Донеччину). Потрібно зазначити, що наведений розподіл багато в чому умовний. Більш точне районування можливе при всебічному вивченні історико-етнографічних явищ. Крім того, ці райони не залишаються незмінними, як і критерії, що їх визначають. В Україні до сьогодні зберігаються етнографічні групи, які мають свої особливості в культурі і мові. Найбільш значні з них українські горці (гуцули, лемки, бойки) в Прикарпатті і поліщуки, пінчуки, литвини в Поліссі. Раніше серед українців було більше таких груп. Але з розвитком капіталізму, а потім і в радянський час поступово пішли у минуле багато архаїчних, консервативних звичаїв і обрядів, набули розвитку нові елементи в побуті і духовному житті селянства, яке складало більшість українців. Значного поширення набули елементи міського одягу, нові типи житла, знаряддя праці. Тобто соціально-економічні умови стали вирішальними чинниками, які визначили формування сучасного обличчя української нації, вплинули на чисельність і географічне розміщення інших етнічних груп, на характер етнічних процесів в Україні загалом. Найважливішою ознакою кожного народу є мова. Більшість українців розмовляють українською мовою, яка сформувалася на основі територіальних елементів давньоруської мови (хоча є й інші думки). Як вважає більшість дослідників, приблизно з другої половини ХII сторіччя починають виявлятися окремі відмінні риси української, російської і білоруської мов. Загалом процес формування розмовної української мови продовжувався до XVII ст. На ранньому етапі розвитку української народності в її мові зберігалися традиції літературної мови Київської Русі. По суті існувало дві мови: розмовна мова, яка формувалася на основі місцевих територіальних діалектів, і літературна мова, загальна для східних слов'ян і близька до сучасної мови південних слов'ян. З XVIII ст. в українській літературній мові все більше розповсюджуються елементи, які базуються на живій народній мові. При цьому українська мова зберігала внутрішнє розділення на діалекти (середньо придніпровський, поліський, подільський, закарпатський тощо). Основою сучасної української літературної мови на рубежі XVIII-XIX ст. став середньо придніпровський (полтавсько-київський) діалект. У зв'язку з тим, що західноукраїнські землі перебували у складі Австро-Угорщини, літературна мова в цих областях мала ряд істотних особливостей, але була зрозуміла і жителям Східної України. Такі основні особливості розвитку українського етносу - дуже складного процесу, багато з проблем якого все ще залишаються суперечливими. 33. Основні етапи розвитку української культури в ХХ столітті: слід розкрити умови, в яких відбувався розвиток культури на початку XX ст.:по-перше, це піднесення національно-визвольного, революційного руху на початку XX ст., особливо в період революції 1905-1907 рр.;по-друге, шовіністична політика царської влади, що продовжувала русифікацію і репресії щодо української культури. Найбільших масштабів цей курс набув після придушення революції, в період реакції 1907-1910 рр. слід також мати на увазі, що на початку XX ст. поглибився розрив у розвитку культури в Україні: в той час як невеликий прошарок суспільства виходив у своєму культурному розвитку на європейський рівень, переважна більшість населення не була знайома навіть з елементарними досягненнями культури. Рівень писемності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії показника. Так, серед селян в українських губерніях письменних було від 4 до 10 відсотків, тоді як у Московській і Петербурзькій губерніях - близько 20 відсотків. Політика русифікації особливо давалася взнаки в галузі освіти. В університетах у період реакції було суворо заборонено читання курсів української мови, літератури та історії України. Таємними інструкціями влада забороняла брати на викладацьку роботу педагогів, яких підозрювали в "мазепинстві", "сепаратизмі". Часто-густо адміністрація навчальних закладів забороняла співати українські пісні, декламувати вірші, навіть виконувати музичні твори з українського мелосу. В Миргородській гімназії навіть висла табличка "В стенах гимназии воспрещается воспитанникам говорить на малорусском языке"1).Значна частина "Просвіт", які почали свою роботу в період революції 1905-1907 рр., була закрита, заборонялись українські бібліотеки, "Товариство грамотності", видані вже українські книжки не надходили у продаж, серед них навіть Євангеліє українською мовою. Та все ж революція 1905-1907 рр. призвела до помітних зрушень системі освіти. Скорочується мережа церковнопарафіяльних шкіл, тимчасово запроваджується в ряді шкіл вивчення української мови і викладання нею. Жінкам було дозволено вступати до вузів як вільним слухачкам. В ряді міст України створено вищі жіночі курси. У 1908 р. в Києві був заснований Фребелівський жіночий педагогічний Інститут. Великого поширення набули різні культурно-освітні заклади, особливо Народні будинки. Де відбувалися кіносеанси, лекції, спектаклі, народні читання. Економічні потреби на початку XX ст. значно прискорили розвиток науки і техніки. Цілий ряд значних науково-технічних досягнень свідчив про високий рівень інженерної думки. М.К.Курако розробив і впровадив у життя проект доменної печі, що відповідав кращим європейським зразкам Вагомих успіхів було досягнуто в літакобудуванні. Д.Григорович став конструктором першого в світі гідролітака, І.Сікорський - першого багатомоторного літака. В галузі медицини Д.Заболотний першим у світ і відкрити шляхи поширення чуми і визначив ефективні методи боротьби з цим захворюванням Вагомим внеском у розвиток української лінгвістики були роботи Б. Грінчеика, особливо його чотиритомний "Саловар української мови", що вийшов у 1907-1909 рр. В цей же період друкуються перші науково-популярні праці з історії України, де більш об'єктивно висвітлено основні події нашого минулого. Особливо велику популярність мала "Історія України-Руси" М., де цікаво і захоплююче викладався історичний матеріал. На початку XX ст. яскраве піднесення переживає і українська література. Попри всі заборони, розвивається українське мистецтво, особливо музика і театр. В розвиток музичного мистецтва значний вклад внесла заснована у 1904 р. в Києві М.Лисенком музично-драматична школа, яка готувала диригентів, хормейстерів, співаків, режисерів, акторів та ін Однією з небагатьох поступок царизму в період революції був дозвіл користуватися на театральній сцені українською мовою. В українському театрі продовжує плідно працювати ціла плеяда визначних митців -М. Кропивницький, П.Саксаганський, М.Старицький, М.Карпенко-Карий, М.Заньковецька та ін. У 1907 р. Микола Садовський створив у Києві перший український стаціонарний театр, де здійснив постановку відомих українських опер "Запорожець за Дунаєм", "Наталка Полтавка", "Різдвяна ніч", "Енеїда", "Роксолана" та ін. Таким чином, на початку XX ст. українська культура робить значні кроки в своєму розвитку. Під впливом зростання національної самосвідомості народу відбувається процес духовного розкріпачення українських митців. Однак серйозні суперечності гальмували культурний процес. Це і русифікація, і розрив між високою культурою еліти та відсутністю доступу до неї переважної більшості українського народу. Двадцяте століття дуже насичене різноманітними історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Звідси різні історичні умови, в яких розвивалася українська культура. Цей новітній період розвитку української культури можна розділити на декілька етапів: коротка доба відновлення української державності (1917-1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури, але поступ культури відбувався в період гострого військово-політичного протистояння, громадянської війни та іноземної військової інтервенції;радянський етап (1921-1991 рр.), який включає в себе і добу злету 20-х рр. покоління "розстріляного відродження", яке вже в 30-ті рр. зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу "відлиги" з рухом гак званих "шестидесятників", і період подальшої русифікації та утисків української культури;етап розбудови незалежної України і відродження національної культури, який триває досі й знаменує початок її нового поступу. Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні можливості для відродження української мови і школи. Політика Тимчасового уряду в галузі народної освіти була демократичнішою, ніж царського уряду і тому вже в березні 1917р. були зроблені розпорядження про навчання українською мовою в початкових школах і дано дозвіл на відкриття двох державних українських, гімназій та чотирьох кафедр. Перші українські школи відкривалися виключно на громадські й народні кошти. Важливою подією в культурному житті України того часу стало відкриття другого Українського Народного університету 21 квітня 1918 р, в Полтаві.

3. Епоха просвітництва, як культурно політичний контекст української історії

XVIII ст. називають «епохою Просвітництва» або «віком Розуму». Ця історико-культурна характеристика накладається на іншу періодизацію: бароко, рококо, класицизм, нарешті, перехід від феодалізму до капіталізму. Про «українське бароко» говорять, характеризуючи майже все XVIII століття.

Впродовж XVIII ст. три національні держави справляли найсильніший вплив на політичну й економічну ситуацію в Європі: Франція, Голландія та Англія.

Західноєвропейська цивілізація XVII -- XVIII ст. являє собою певну цілісність, і культурні новації поширюються по ній, як і мовні новації -- через групи діалектів, що становлять одну мову. Бароко, рококо, класицизм -- все це стилістичні явища, що перебігають по величезному простору від Атлантики до Волги, не заходячи за межі цивілізації ісламу. Вони самі по собі ще не визначають ані суті кожної національної культури, ані етапу культурного розвитку, на якому знаходиться ця нація. Комбінація таких особливостей різна в різних культурах, і за цим стоять глибокі істотні відмінності «духу народів». Освіта На більшій частині території України освіта залишається в руках греко-католицької (уніатської) церкви. Початкова освіта здійснювалась у парафіяльних школах при церквах. За даними 1768 р., на території трьох пізніших повітів Чернігівщини одна школа припадала вже на 746 душ населення, на цій же території через сто років -- на 6750 душ, а загалом по губернії -- на 17143 душі населення. Майже не стало шкіл саме в панських, покріпачених селах. Щаблем вище стояли колегії у Чернігові, Харкові, у Полтаві 1779 р. відкрито Слов'янську семінарію.1701 р. Києво-Могилянська школа офіційно стала називатися академією. В світлі Петрових реформ її становище виявилося двозначним: академія залишалась університетом західноєвропейського типу з гуманітарною орієнтацією освіти. Впродовж XVIII ст. академія дедалі більше модернізувалась. Курс математики, який спочатку включався до філософії, розширювався і виводився в окремий курс, викладалась не тільки геометрія, а й алгебра, вища математика, дедалі ширше вивчалися іноземні мови. З 1738 р. вводиться вивчення німецької та староєврейської мов, з 1753 р. -- французької. Продовжувалось (з перервами) вивчення польської, читалась і грецька мова. Феофан Прокопович Філософська спадщина професора й ректора Києво-Могилянської академії, голови «вченої дружини» Петра І, відомого мислителя першої половини XVIII ст. Феофана Прокоповича увійшла до духовної скарбниці багатьох слов'янських народів, передусім російського, українського й білоруського, ставши їхнім спільним надбанням. Свою творчість і сповнене бурхливими подіями життя він присвятив зближенню й духовному єднанню братніх слов'янських народів, розвиткові науки й культури, перемозі світського над церковним в державному устрої тодішньої Росії. Мислитель виступає проти авторитаризму, догматизму, релігійного фанатизму, закликаючи людей керуватись розумом, здоровим глуздом Він обґрунтовує необхідність ширення освіти серед усіх людей, незалежно від їхньої станової належності, висміюючи забобони, обскурантизм і невігластво. Відкидаючи схоластику, зокрема її філософську основу, Прокопович в багатьох творах, написаних в Києві, гнівно виступає проти її поборників -- єзуїтів -- передового загону католицької реакції. Він стає найближчим радником Петра І з питань освіти й церкви, теоретично обґрунтовуючи його реформи й нововведення, засновує філософсько-літературний гурток -- «вчену дружину», всіма силами сприяє організації багатьох наукових і навчальних закладів, в тому числі й Академії наук та Академії мистецтв. За вказівкою Петра Прокопович пише твори, в яких теоретично обґрунтовує ідею «просвіченого» абсолютизму, започаткувавши російське просвітництво. Ф.Прокопович, один із найосвіченіших і найталановитіших людей свого часу, вирізнявся рідкісною різнобічністю обдарувань і колосальною працездатністю. Його внесок у розвиток культури і просвітництва -- спочатку Києва й України, а потім і Росії -- незаперечний.

Українська діаспора в Росії Характеристика української культури і цього, і пізніших періодів була б неповною без урахування доробку українців, які проживали в містах Росії, і особливо в її столиці, Санкт-Петербурзі. Українці потяглися до Москви ще в XVII ст., і чим далі, тим різноманітнішим за складом та чисельнішим був потік переселенців до життєвих центрів імперії. В Москві поширювались українські книги, користувалися авторитетом вчителі з України, серед помічників патріарха Никона було багато українських книжників, значну частину російського кліру становили вихідці з України. Потім дедалі більше українців залучалося до справ мистецьких, передусім це -- музиканти, зокрема бандуристи та співаки царської капели. З гетьманської столиці Глухова привозили хлопчиків і до капели, і для навчання малярству. Вихідці з України організовували театри в Росії. Театр у Москві засновано Стефаном Яворським, переведеним з Києва Петром. Театр у Ярославлі, знаменитий пізніше завдяки великому актору Федору Волкову, завдячує своїм існуванням єпископу Ростовському Дмитру Тупталу. Вихідці з України утворили в імперській столиці та в інших містах особливий культурний світ -- світ маргінальний, який неможливо однозначно віднести ні до української, ні до російської культури. Як правило, вони тримаються земляцтва, приїжджають додому в свої садиби, де також складаються певні культурні осередки. Загальноімперська культура твориться значною мірою вихідцями з України і, хоч непростими шляхами, та все ж повертається на батьківщину. 26 КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО,

Кирило-Мефодіївське товариство -- таємна політична антикріпосницька організація, що утворилася в грудні 1845 р. -- січні 1846 р. в Києві й існувала до кінця березня 1847. Засновниками товариства були М. І. Гулак ,М. І. Костомаров , В. М. Білозерський . До них приєдналися О. В. Маркович , О. О. Навроцький, Г. Л. Андрузький , I. Я. Пасяда , М. I. Савич , П. О. Куліш, Т. Г. Шевченко.

Політичну програму Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в "Книзі буття українського народу", "Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія".

Кирило-Мефодіївське товариство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі шляхом здійснення ряду реформ: створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності, знищення царизму і скасування кріпосного права і станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян, зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти. Активна діяльність членів братства проявлялася у поширенні ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, творів Тараса Шевченка, члени братства займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.). У березні 1847 р. за доносом провокатора студента Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите й розгромлене. Слідство тривало до 30 травня. Членів товариства покарали ув'язненням і засланням у віддалені губернії. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, всеслов'янського єднання, тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства». Братчики вірили в те, що прийде час, коли «вся слов'янщина встане, і не залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа». Ставилося за мету об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм. На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначалася програма Товариства об'єднаних слов'ян. Новою тут була ідея месіанізму українського народу. М. Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане зі своєї могили, підуть усі слов'янські народи. Однак члени братства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ і «м'яких» методів. Меншість, насамперед в особі Т. Шевченка, займала радикальні позиції. Розходилися члени братства і стосовно того, що є першочерговим і головним. Для М. Костомарова це були єдність і братерство слов'ян. Т. Шевченко ж палко обстоював соціальне та національне звільнення українського народу.

Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т. Шевченка. Його заслали до Оренбурга без права писати й малювати. Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мету національне й соціальне визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з одночасним . створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов'янських країн.

4. Витоки української культури, її архетип ні основи. Індоєвропейський фон

Слов'яни -- мовні і культурні нащадки стародавнього народу, який ми називаємо індоєвропейцями. На території України знаходяться сліди різноманітних культур далекого минулого, наприклад, так званої Трипільської культури V -- III тис. до н. е. Проте носії Трипільської культури аж ніяк не могли бути ані слов'янами, ані їх прямими попередниками. Загалом для істориків розшифрування етнокультурної приналежності «трипільців» є частиною проблеми Балкансько-Дунайських культур, які могли бути індоєвропейськими, а могли належати до індоєвропейському населенню цього регіону. Проте «трипільці» почасти могли передати свою культурну спадщину тим індоєвропейським предкам слов'ян, які прийшли на цю територію і їх витіснили або частково асимілювали. Індоєвропейська проблема має багато різних аспектів. Лінгвісти встановлюють риси давньої індоєвропейської мовної системи, групи діалектів, на які членувалися індоєвропейські мови, ґенезу індоєвропейських мов. Разом з істориками та археологами вони намагаються встановити територію первісної індоєвропейської мовної спільноти, шляхи міграції індоєвропейських народів, маршрути, за якими предки сучасних індоєвропейських народів прийшли на нинішні свої землі. Реконструюються риси культури, міфології, суспільного устрою стародавніх індоєвропейців та їхніх нащадків. Однією з оригінальних реконструкцій індоєвропейського минулого, що охоплює максимум доступних на сьогодні лінгвістичних та історико-культурних даних, є гіпотеза, запропонована Вяч. Івановим та Намазом Ґамкрелідзе. Хоч би яким було ставлення до цієї гіпотези, будь-який дослідник сьогодні повинен зважати на факти, що їх ввели автори в науковий обіг. Так, використовуючи новітні концепції лінгвістичного аналізу, Вяч. Іванов та Т. Ґамкрелідзе показали, що в прамові була лексика для позначення гірських ландшафтів. Отже, степи Причорномор'я не можуть бути індоєвропейською прабатьківщиною, як вважала більшість дослідників проблеми. Помічено також, що в індоєвропейській прамові були запозичення із семітських мов, отже, індоєвропейці межували з семітами. Засадовою стосовно осмислення світу давніми індоєвропейцями була їх міфологія. На відміну від легенд, казок та іншого фольклору міфологія характеризується такими головними ознаками:1) міфи є історичними оповідями, тобто сприймаються як правда, як знання про те, що було в минулому насправді;2) міфи формулюють зразки і норми поведінки для тих, хто в них вірить;3) міфи виконуються разом з ритуалами, відтак учасники ритуальних дійств переживають міф щоразу як повторення тих подій, про які в ньому розповідається. Міф є священна, сакральна історія, тобто він розповідає про сакральні події і не вимагає ні підтверджень, ні пояснень -- навпаки, все пояснюється через міф і «підтверджується», якщо збігається з міфом. Класифікація світу на три частини -- відповідно до поділу на верх, середину і низ -- на індоєвропейському матеріалі простежується, зокрема, на класифікації тваринного світу. До «верхнього» світу належать птахи, до «середнього» -- ссавці: вовки, ведмеді, леопарди, леви, вепри, олені тощо, до «нижнього» -- змії, водяні тварини, комахи. Існує й упорядкування світу за чотирма координатами. Це передусім стосується чотирьох сторін простору. Якщо чотири сторони, «вітри на чотири сторони», квадрат символізують безконечність чи небо, то ритуальний круг -- конечну землю, упорядкування світу, замикання «свого» і відділення його від «чужого».

5. Слов'янські культурні джерела. Слов'яни на території України. Міфологічний простір слов'янського язичництва

Слов'янські культури на величезній території, що охоплює пояс від Карпат до Дунайської низовини, південну Польщу і лісостепову Україну, праві береги Прип'яті і Понесення з окремими «рукавами» в південному напрямку, настільки близькі між собою, що їх часто об'єднують в одну археологічну культуру. За місцем перших і найбільш яскравих знахідок вона називається Празько-Корчакською (або Празько-Житомирською) і датується VI -- VII ст. н. е. Однорідність її свідчить про те, що слов'янство в третій чверті І тис. н. е. ще не втратило етнокультурної цілісності. Слов'яни розселялись вздовж великих і малих річок на узвишшях над водоймами, в лісових хащах і в степу, на нових землях, що були для них більш-менш звичним ландшафтом. Типове слов'янське житло на цій території -- напівземлянка; Ізба, істьба -- слово, запозичене з германських мов; означало воно теплу будівлю. Хиза (хижа, хижина) -- болгарського, книжного походження; так називали ту споруду землянкового типу без фундаменту, яку з IX ст. почали звати словом хата (теж запозичення, з угорської). Кілька жител, що будувалися поблизу, але без будь-якого порядку -- це велика патріархальна сім'я. Кілька груп дворів -- селище, в якому мешкав рід. Переважання проса характерне для підсічно-вогневого землеробства (називалося просо бор, борошно). Злак взагалі називався жито. Їжу переважно варили, а не смажили. Посуд ліпили руками. Письменники тих часів називають три слов'янських «племені» -- антів, венедів та склавинів. Слово «склавін» явно передає загальну самоназву слов'янських етносів. Венедами називали ту частину слов'ян, яка заселила північно-західні околиці Славії. Міфологічний простір -- це насамперед «нормальний», звичайний простір, координати якого набувають незвичайної, міфологічної значущості. Оцінка простору поширюється і на час, і на інші виміри реальності. Найголовніше в упорядкуванні -- відділити «свій» світ від «чужого». Гранично «свій» простір -- хата -- відгороджується від світу «чужого», і кордон, межа, край «свого», освоєного світу відіграє виняткову роль. Особливий спосіб сполучення зі світом -- через вікно: вхід через двері -- регламентований, дозволений тип сполучення з «чужим», через вікно -- нерегламентований. Обгородженість двору «залізними тинами» гарантує захист від злої сили дикого, некультурного, неосвоєного світу. В архаїчній свідомості структура «малого» світу людини, її сімейного і особистого життя побудована за аналогією зі структурою всього суспільства і Космосу загалом. Стародавні слов'яни мали більш складні уявлення про співвідношення душі і тіла, ніж християни. У язичників -- і не тільки слов'янських -- є уявлення про кілька різних душ, які мають різні функції. Про це свідчать дані про «нечистих» небіжчиків, поховальна обрядовість, народні уявлення щодо будови і функціювання людського тіла, фольклорні матеріали. Архаїчним культурам властиве уявлення про те, що у людини не одна, а кілька душ з різними функціями. По-перше, це та душа, яка залишається «на тому світі» після смерті, з'являючись у визначений час до своїх родичів «гостем». Гість-небіжчик, як і гість живий, сприймались водночас як «свій» і як «чужий» -- з гостинністю і з острахом. Не випадково «гостинець» -- це і подарунок або обмін дарами між гостем і хазяями, і дорога, зокрема на кладовище. У старовину «своїх» небіжчиків називали «родителі»; «родительський день», «родительський тиждень» -- поминальний день і тиждень. До «родителів» належали не тільки прямі предки, а й усі покійні родичі, в тому числі й бездітні. Чіткий ритуал передбачав форми спілкування з «родителями». «Гість» -- душа, що покидає людину після смерті і вирушає ритуалами на «той світ».

Основний міф Знаючи, як живуть і функціюють міфи у інших народів, можна бути певними, що кожен слов'янський мікроетнос -- древляни, поляни, сівера тощо -- мав свої міфи; і кожен такий міф існував у багатьох варіантах, а у кожному варіанті бракувало того чи іншого епізоду; отже, реально існувала лише схема міфу, яка з часом втілювалася у різні варіанти; нарешті, що схема древлянських міфів лише почасти збігалася із схемою полянських, схема полянських -- із схемою в'ятицьких і так далі

Міфи були історією Космосу, історією упорядкування Всесвіту, розповідало про те, як влаштований світ навколишній і світ людський. Вони були водночас системою норм життя, що відобразилось у численних повір'ях і забобонах. Були вони також і елементами культу, їх відтворювали у видовищах-виставах, обрядах і ритуалах. Слов'янські боги.

Слов'янський пантеон дуже постраждав від часу. Крім імен богів та коротких відомостей літописців жодних безпосередніх свідчень ми не маємо. Релігійно-міфологічна традиція підтримувалась професійними жерцями -- волхвами; з їх зникненням зникла і система. Релікти давніх вірувань немовби розсипаються, залишаючи незв'язані рештки, що поза цілим не мають сенсу. Східні слов'яни більше, ніж інші, зазнали іранських впливів у релігійно-міфологічній сфері. Іранського походження слов'янські слова «віра», «світ», «благо», «чара», «віщати», «жерти» (в первісному значенні -- відправляти релігійний обряд), «жрець», «вопити», «звати», «писати», «каятися», «боятися», «хоронити», «слово», «діло», «зло», «ерам», «вина», «могила».

Культ є органічною частиною релігії, оскільки передбачає засоби впливу людей на хід подій. Слов'янські уявлення про долю дивовижно близькі до давньогрецьких. У слов'ян існував свій календар, де назви місяців мають побутовий, аграрно-виробничий характер. Культові

6. Запорізьке козацтво

Запорізьке козацтво протягом трьох століть, по суті, визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Висока і розвинута культура Січі. Домінувала тут у ХVІ_ХVІІІ ст. і справляла величезний вплив на формування національної самосвідомості українського народу. На Запорізькій Січі склалася і розвивалася культура, яка виходила з українських генетичних духовних джерел, виникла на основі глибоких традицій українського народу. Однак історичні особливості життя Січі визначили й особливості її культури. Втікачі від кріпацтва, національних і релігійних переслідувань прибували туди звідусіль -- не тільки з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, та й інших країн. І кожен вносив щось своє, певні риси мистецтва, особливості культури свого народу. Все це переплавлялося, немов у горнилі, і в результаті склалася самобутня, оригінальна, яскрава, різнобарвна культура, яка впливала на розвиток культури всієї України. Січ, яка стала колективним членом Київського братства, була тісно пов'язана з діяльністю заснованої при ньому школи. Сагайдачний стає ктитором (опікуном), допомагаючи їй матеріально. Таким чином, запорозькі козаки зробили незвичний, безпрецедентний для свого часу історичний крок -- поставили зброю на охорону культури. Школи на Запоріжжі продовжували традиції братських, навчання у них обов'язково поєднувалося з вихованням. Їх діяльність була новим етапом в історії освіти на Україні. Це знайшло свій прояв у тому, що навчання у всіх школах на Запоріжжі велося рідною мовою. У художньому житті Запорізької Січі найголовніша роль належала музиці, співу і танцям. Тут була добре розвинута військова музика, в якій особливе місце посідали духові й ударні інструменти: труби, сурми, тулумбаси (литаври), барабани та бубни. Протягом багатовікового періоду національно_визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думи. Поряд з думами виникали й інші епічні твори - історичні пісні та балади. Активного дієвого характеру думи і народні пісні набували завдяки кобзарям, які нерідко виступали і їх творцями. Кобзарство -- це своєрідне явище української народної культури, видатне мистецьке і загалом духовне досягнення запорозького козацтва. Крім того, військо запорізьке мало й своїх так званих «лицедіїв» -- організаторів різноманітних карнавалів, які часто влаштовували запорожці після повернення на Січ з переможного походу. Українська культура означеного періоду переживала процеси бурхливого розвитку всіх своїх галузей, які пов'язані з боротьбою за національно_культурне відродження, проти полонізації та покатоличення. Етнічна єдність культури виявлялася у патріотичному спрямуванні літературних і мистецьких творів, загальних естетичних принципах, в спільності творчих методів та художніх прийомів. У художній сфері посилюється вплив народного світогляду, мистецтво набуває житті стверджувального виразу і народної типовості. На перше місце виступають типові образи людей, які виходять за межі традиційних зображувальних канонів. Ренесанс в українській культурі був своєрідним і як історичний етап хронологічно не збігався з італійським або західноєвропейським Відродженням. Ренесанс почав торувати свій шлях в українських землях вже на початку XVI ст. Однак лише в другій половині XVI ст. та в перші роки XVII ст. прояви Ренесансу стали досить помітними. Зазнавала змін система освіти. Саме за Доби Ренесансу українські студенти почали вирушати на навчання в університети інших країн - до Краківського, Падуанського, Болонського, Празького університетів. У другій половині XVI століття з'являються спроби заснувати виші школи і в Україні - так виникла Острозька школа, ректором якої був Герасим Смотрицький. Острозька школа давала ґрунтовні знання з грецької, церковнослов'янської, латинської мов та з основних гуманітарних предметів. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. освіта стає одним з найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності України. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка. Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого існування наприкінці XVI - початку XVII ст. більшість друкарень, що створювались при братствах, видавали літературу переважно світського спрямування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і наукову літературу. В українській літературі, що знаходилась під впливом європейського гуманізму і візантійського ісихазму, виділилось два Напрями. Представники візантійської традиції, такі як Іван Вишенський, Йов Княгицький Йов Почаївський, Ісайя Копинський, орієнтували українське суспільство на візантійську патристику, прославляли християнську громаду з її орієнтацією на аскетизм, загальну рівність, ісихазм. Це віддаляло людину від реального життя, заглиблювало в світ релігійно-містичних почуттів. Представники ренесансного антропоцентризму та християнського гуманізму - Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистянський, Дем?ян Наливайко, Стефан і Лаврентій Зизанії - проповідували активну діяльну особистість, а захоплення вченням Аристотеля сприяло розриву з візантинізмом, наближуючи суспільство до європейського ідеалу. Загалом українські письменники протистояли духовному наступу католицизму на український народ. Поряд з полемічною літературою розвивається поезія. передається краса людських почуттів, з великою силою звучать патріотичні мотиви. Таким чином, Ренесанс в українській культурі став наслідком складного й тривалого процесу взаємодії вітчизняної та європейської культури. І хоч українські митці не сформували цілісної ренесансної культури або стилю, зате творчо переробили кращі досягнення західної Європи, насамперед Італії, використали їх для розвитку власної нації, формування власної державності. Своєрідність і драматизм Ренесансу в Україні полягає і в тому, що своєї вершини він досягає в період кризи західного гуманізму, панування контрреформації, національних і релігійних воєн, в одній з яких український народ виборював своє право на існування. Зазнавши свіжого подиху європейського Ренесансу, українська культура розвивалася своїм шляхом, трансформуючись у культуру національного відродження, що стала основою державного відродження за доби Б. Хмельницького та І. Мазепи. Філософія: Внаслідок поширення в Україні гуманістичної культури формується нова наукова та громадянсько-політична еліта, світогляд якої виходив далеко за межі релігійно-догматичних установок церкви. Київська, Львівська та Луцька братські школи стали вогнищами інтелектуальної охорони українського народу від загрози окатоличення, боротьби за збереження його національної ідентичності. Нерідко діяльність цих братств та їх шкіл була проникнута ідеями вільнодумства, що духовно зближувало їх з гуманістичними течіями у філософській культурі Західної Європи. Філософія розумілася братчиками як мудрість, яка вчить осягати істину тільки через містичне єднання з Богом. Вони особливу увагу звертали на проблему внутрішнього світу людини і пов'язаної з нею проблему самопізнання. 19) Етнічні особливості українців Українці разом з росіянами і білорусами відносяться до східних слов'ян. До українцям відносять також поліські етнографічні групи: ряд західноукраїнських етнографічних груп (бойки, гуцули, русини, причому деякі представники останньої групи само ідентифікують себе як окремий від українського народ). Предки українців - слов'янські племена полян, древлян, тиверців, сіверян, уличів, волинян (дулібів) і білих хорватів поряд з іншими племенами увійшли до складу середньовічного давньоруської держави - Київської Русі (IX-XII ст.), а пізніше, після його розпаду - Галицько-Волинське князівство (XII-XIV ст.), Переяславське князівство, Київське князівство, Чернігівське князівство.

У XVII столітті важливим моментом етнічної історії населення сучасної України були подальший розвиток ремесла і торгівлі, зокрема, в містах, які користувалися магдебурзьким правом, ремісники в яких були об'єднані в цеху зі своїм статутом та внутрішніми самоврядуванням. Ще більш важливим моментом у етнічної історії стало створення в результаті визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького козацької держави - Гетьманщини.

Особливості національного менталітету 1. На відміну від сусідів-кочівників, у тому числі стародавніх угорців і болгар, український етнос кристалізувалися і досі існує у власному этноареале і навколо нього 2. Перевага "серця над розумом 3. Ставлення до землі українського селянина межувало з її обожествлением. Землеробський спосіб життя в сукупності з близькістю до природі взагалі народжував не тільки ліричність або провінційну сентиментальність, але і почуття власної гідності, впевненість у своїх силах, певною мірою - індивідуалізм. 4. На формування специфічних особливостей українського менталітету зробило тривалий входження українських земель до складу різного роду державних утворень (Литовського князівства, Речі Посполитої, Австро-Угорщини, Османської і Російської імперій) і настільки ж тривала боротьба за незалежність, що породила такі душевні якості, які, здавалося б, суперечать один одному(волелюбний індивідуалізм, але "почуття громади", почуття взаємодопомоги, підтримки та ін.).

Традиції і звичаї найголовніші звичаї України відносяться, в першу чергу, до сім'ї. Так, народження дитини завжди було визначною подією в житті кожної родини. У будинок, де з'являється немовля не прийнято приходити без подарунка. Не менш цікаві і весільні звичаї України. Для того щоб у реальному житті молоді легше долали перешкоди, під час весілля прийнято створювати перешкоди нареченому. Наприклад, перекривати дорогу натягнутими стрічками, щоб він не міг пройти до нареченої. У новий будинок, за традицією України, першим впускають кота або півня. За давнім віруванням, вони очищають нове житло від злих духів. Україна - одна з найбільш колоритних європейських країн з багатою історією і культурою. Протягом багатьох століть на території України проживали різні народи і племена, звичаї яких, проникли в українську культуру. Таке переплетіння культур не могло вплинути на народні традиції Украины. Традиции України відображають особливості історичного розвитку українців і спадкоємності поколінь.

Розвиток української мови Вважається, що історично українську мову, так само як російська і білоруська, сходить до давньоруської мови.

З XIV в.з приєднанням України до Литви і зі зростанням елементів політичної централізації, починає розвиватися особливий тип письмової мови (так зване койне) в різних офіційних документах, юридичних пам'ятниках.

Після утворення Речі Посполитої у 1569 році розвиток української мови відбувається під значним впливом польського.

У XVIII-XIX ст. існували і конкурували кілька систем українського правопису (до 50-ти різного ступеня поширеності, включаючи і суто індивідуальні) з різним складом алфавіту і засновані на різних принципах. Їх можна розділити на три основні групи: фонетичні системи на основі російського алфавіту, етимологічні системи, фонетичні системи на основі зміненої алфавіту.

Встановлення головних культурних регіонів Українці здавна розселені в центрально-східній частині Європи, примикаючи територіально до Чорного і (в останні століття) до Азовського морів, сусідстві з групою інших народів. З культурної та історичної точки зору, на території України виділяють наступні різні її частини: Чернігівщина (Сіверщина, Чернігово-Сіверщина),

Київщина, Запоріжжя, Приазов`Ї, Слобожанщина, Причорномор'ї, Поділля, Полтавщина, Буковина, Галичина, Закарпаття, Волинь, Полісся.

7. Культура України другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст.

Після завершення Визвольної війни 1648-- 1654 рр. почався новий період в історії української культури. Зокрема прискорений розвиток виробництва в Україні викликав необхідність поширення освіти. Вона піднялася на досить високий рівень завдяки значній мережі шкіл, які виникли ще в другій половині XVII ст. Основними посібниками для навчання дітей грамоти були буквар І. Федорова і граматика М. Смотрицького. Вчителями народних шкіл у переважній більшості були дяки. З 30-х років XVII ст. центром освіти став Києво-Могилянській колегіум. Окрім нього, значну роль у розвитку середньої освіти відігравали Чернігівський, Переяславський та Харківський колегіуми. В 1701 р. за указом Петра І Київський колегіум було перетворено в академію. Рівень навчання, яке тривало тут 12 років, не поступався вищим навчальним закладам Західної Європи.

У розвитку науки та просвіти важлива роль належала книгодрукуванню. З давніх часів центрами цієї справи були Львів та Києво-Печерська лавра. Згодом друкарні з'явилися в Новгороді - Сіверському та Чернігові.

У 1674 р. із надр Київського колегіуму вийшов «Синопсис» -- короткий нарис історії Росії та України, який тривалий час використовувався як підручник. Цінною пам'яткою української історіографії став «Літопис Самовидця», де описано події Визвольної війни 1648-- 1654 рр. Спробами перейти від літописання до історичної науки були твори Г. Граб'янки, С. Величка, П. Симоновського, В. Рубана, а також анонімна «Історія русі в або Малої Росії». Наука в Україні розвивалась у тісному зв'язку з досягненнями загальноросійської наукової думки. Видатний внесок у розвиток науки зробили Д. Самойлович (медицина), Л. Магницький (математика), О. Шафонський (епідеміологія) та багато інших. Філософську думку другої половини XVII ст. представляли вчені Київської академії Й. Горбацький -- ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря, І. Гізель -- ректор академії, С. Яворський -- поет і церковний діяч. Усна народна творчість існувала у найрізноманітніших формах -- піснях, думах, казках, легендах тощо. В історичних піснях і думах оспівувалася героїчна боротьба народу в роки Визвольної війни, під час гайдамацького та опришківського руху, численних селянських повстань. Українська література цього періоду відчувала значний вплив європейського Просвітництва й гуманізму. Справжнім літературним явищем стала творчість Г. Сковороди. Його твори «Сад божественних пісень», «Діалог, або Розглагол про стародавній світ» та багато інших відіграли вагому роль у становленні української літератури. Видатними її представниками були також Л. Баранович, 1. Величковський, Ф. Прокопович та ін. Значне місце в українській літературі посідала драматургія. Тоді з'являються такі популярні твори, як «Володимир» Ф. Прокоповича, «Успенська драма» Д. Ростовського, «Про блудного сина» С. Полоцького. Розквіт українського шкільного театру, який припадає на цей період, пов'язаний передусім із діяльністю Київського колегіуму, а потім академії. В Україні широко розповсюдився й інший різновид театрального мистецтва -- театр ляльок (вертеп). Він мав велике значення для розвитку української мови.

Центром музичного життя України першої половини XVIII ст. також була Київська академія, де навчали нотної грамоти, хорового співу, гри на музичних інструментах. Величезний внесок у розвиток української музичної культури зробили такі відомі композитори, як М. Березовський, А. Ведель, Д. Бортнянський. Починається становлення професійної української музики. Архітектура і будівництво у другій половині XVIII ст. продовжували розвиватися на самобутній народній основі. Особливого значення надавалося спорудженню православних храмів, де домінує стиль українського, або козацького, бароко. Він органічно поєднував почуття святковості, яскравості, емоційності й пишності. В стилі європейського бароко збудовані Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові. Національного колориту сповнені Андріївський собор та Покровська церква в Києві, Троїцький храм у Чернігові тощо. Видатними архітекторами цього часу були С. Ковнір, І. Григорович-Барський.

В останній третині XVIII ст. архітектура розвивалась у напрямі класицизму. В цьому стилі зведено чимало палаців та садиб у Батурині, Глухові, Умані та інших містах України. Одним із популярних жанрів українського живопису XVIII ст. був портрет, що поєднував риси бароко з народними традиціями. Утворилися національні художні школи - жовківська, чернігівська, новгород-сіверська. В Києво-Печерській лаврі формується школа іконописців. Починає розвиватися монументальна декоративна скульптура. Таким чином, незважаючи на втрату Україною державності, її культура, зберігаючи традиції Київської Русі та відчуваючи вплив ідей Просвітництва й гуманізму, зробила неоціненний внесок у світову скарбницю. 20..Культура України XIV -- першої половини XVII ст У XIV--XVI ст. українські магнати поступово ополячилися. Селянство, потрапивши в кріпацьку неволю, було неспроможним захистити національну культуру. Єдиним станом, який тоді вів нерівну боротьбу із загарбниками за розвиток рідної школи, православної церкви, мови, письменства, мистецтва, було українське міщанство і дрібне боярство. Саме вони, нещадно переслідувані на своїй землі польською шляхтою і католицькою церквою, зуміли зберегти духовні цінності українського народу. Незважаючи на катаклізми, які спіткали Україну (татаро-монгольська навала, втрата незалежності), культурний розвиток у містах тривав. Уже в другій половині XIV ст. чітко простежується використання української мови в державних актах, літературних пам'ятках, історичних піснях. В останніх звучали заклики до боротьби з поневолювачами за незалежність і свободу рідного краю.