Своєрідність культурно-історичного розвитку України

У Краківському університеті вихідці з України навчалися з часу його заснування (1364). Лише в XV--XVI ст. тут отримали освіту 800 українців. Вчилися вихідці з українських земель також у знаменитій Паризькій Сорбонні, в університетах Німеччини: Гейдельберзькому, Віттенберзькому, Лейпцизькому та інших. Українські студенти були і в Італії -- у Болоньї та Падуї.

Першим вищим навчальним закладом в Україні стала Острозька школа (колегіум), яку у 1578 р. відкрив князь Костянтин Острозький у м. Острозі (тепер Рівненська обл.). Ця школа згодом піднялася до рівня тогочасних європейських академій. У ній кращі українські та іноземні вчені викладали граматику, риторику (мистецтво виголошувати промови), арифметику, музику, астрономію та інші науки. Викладачами там працювали високоосвічені люди: Дем'ян Наливайко, Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Ян Лятош, Кирило Лукаріс та інші.

Культурному піднесенню в Україні наприкінці XVI -- на початку XVII ст., зокрема розвиткові освіти, сприяли братства -- громадські православні організації міщан. Першим і достатньо впливовим було Львівське братство, яке виникло в 1439 р. Його коштом утримували школу, шпиталь, друкарню, бібліотеку. У цих школах навчалися діти заможних міщан, козаків, нижчого духовенства, дрібної шляхти, старшин, а також сироти. Вихованці шкіл мандрували по Україні, поширюючи знання, закликаючи громадян до опору польсько-католицькому наступу.

На початку XVII ст. центром освіти й науки в Україні знову стає Київ. Тут у 1615 р. була відкрита братська школа й групувалися визначні вчені -- І. Борецький, який переїхав зі Львова й став ректором, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Тарас Земка, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін. Митрополит Петро Могила також заснував школу при Києво-Печерській лаврі. Братські школи були значним спротивом католицьким і уніатським школам, ополячуванню української молоді, виховуючи у неї патріотизм, повагу до свого народу, його минулого, мови, культури. Науковими центрами в Україні були Острог, Львів і Київ, де зосереджувалися навчальні заклади. Вчені, які групувалися в Острозі, написали ряд наукових праць з філософії, мовознавства, астрономії тощо. Майстри українського монументального фрескового мистецтва були знаними далеко за межами України. Зокрема, в Польщі наші умільці прикрашали католицькі костьоли і каплиці. В Україні фрескові шедеври майже не збереглися, за винятком фрагментів церкви св. Онуфрія (Лаврів, Львівщина, XV ст.). Український живопис XIV--XVI ст. розвивався під животворним впливом іконопису Київської Русі-України. Найбільше картин цього періоду збереглося у глухих куточках Карпатських гір. Плідно працювали в Україні художники-графіки. Вони майстерно оформляли книги (спочатку рукописні, а з XVI ст. -- друковані)

8. Філософсько-літературна спадщина Івана Франка та Олесі Українки

1)Вивчаючи теоретико-естетичну думку України на рубежі ХІХ-ХХ століть, не можна обминути постать видатного мислителя, письменника, естетика --, Івана Франка, перу якого належить велика кількість концептуальних досліджень з найрізноманітніших філософських, естетико-психологічних питань і який зумів, абстрагуючись від власного творчого досвіду, об'єктивно проаналізувати та пояснити глибинні механізми творчого процесу митця, розгорнувши власну естетичну концепцію творчості. Насамперед, І. Франко відмічає, що враження від оточуючого світу та й усе, що ми знаємо, надходять до мозкових центрів людини за допомогою і посередництвом «,змислів», --, органів чуття --, поза якими ми не маємо іншого способу пізнання. Тож навколишнє середовище постає для людини лише таким, яким його «,показують», наші змисли. (Чуттєві ж зворушення, що виникають за допомогою смислового досвіду, накопичувалися у людській пам'яті протягом історичного досвіду багатьох поколінь). Пам'ять, свідомість, чуття, фантазія і воля людини також оперують тим матеріалом, який їм постачають змисли, а поетична творчість, на думку І. Франка, і є результатом діяльності цих чинників, тому логічно, що і в ній смисловий матеріал відіграє головну роль, виступаючи її основою та підґрунтям. Геніально передбачивши спорідненість поетичної фантазії з фантазіями сну, І. Франко проводить у трактаті науково виважене порівняння цих об'яв, розкриваючи суть «,змислової перцепції», --, процесу відбирання вражень із зовнішнього світу. Далі І. Франко акцентує увагу на тому, що досвід пізнання, виховання та засвоєння надбань світової культури людства, тобто усе те, що зазнає людина у житті, проходить крізь шар «,верхньої свідомості», і, перетворившись на власність «,нижньої свідомості»,, з часом темніє, осідає, майже забувається, між тим залишаючись у її надрах і комірках назавжди. Продовжуючи аналізувати процес художньої творчості, І. Франко виступає за гармонійне поєднання свідомих і неусвідомлюваних психічних процесів, наполягаючи при цьому на домінанті неусвідомлюваних явищ психіки митця у творчому акті. Поети, зауважує дослідник, здатні, за особливих обставин, видобувати ті глибоко заховані скарби ідей і надавати їм зрозумілого для всіх словесного виразу. Але можливим це стає лише тоді, коли хоча б тимчасово зникає шар «,верхньої свідомості»,.Здатність поетів час від часу піднімати на поверхню свідомості цілі комплекси давніх вражень і споминів, які набувають при цьому якості основного поштовху до творчості --, натхнення, І. Франко називає «,еруптивністю», «,нижньої свідомості»,.Термін «,еруптивність», був запозичений ученим з геології і означав здатність до раптового виверження надр, тобто стихійне «,звільнення», енергії неусвідомлюваної психічної сфери життя митця. Еруптивність «,нижньої свідомості», І. Франко визначав і як основну прикмету художньої обдарованості та поетичної вдачі митця. Усе вище зазначене й робить доречним сьогодні звернення до теоретичної спадщини Івана Франка, зокрема до його наукових розробок проблеми творчості, як найменш досліджених. 2) Сучасна українська філософія культури пропонує виділяти поряд із універсальними філософськими категоріями категорії культури, що виступають способами членування цінностей людського світу, їх теоретизації та рубрикації. Вони виступають різновидом культурних універсалі (загального характерного для різних конкретних видів предметності і для широкого кола формалізації предметного змісту) , де культура є системою життєвих сенсів. Філософствування Лесі Українки репрезентує нам розуміння культури як єдності підсистем життєвих смислів, де цінності є смислостворюючою основою, та їх реалізацій, коли символ постає найістотнішою формою існування результатів. Сама творчість письменниці як явище культури ви значима через функціонування в ній категорій культури. Характерною рисою філософських категорій у Лесі Українки є їх трансформація у світоглядні екзистенціали, що є характеристикою категоризації екзистенціальної філософії. Тут ми стикаємося, перш за все, із психологізацією категоріального апарату та змішуванням філософських категорій із категоріями культурними і світоглядними. Дискурс Лесі Українки постає не в формі систематизованого трактату, а в мистецтві літератури, де в художній творчості відбувається образне розв'язання суперечностей людського буття, коли у створенні й сприйнятті художнього твору відчужені відношення людини зі світом та собою перетворюються в гармонійні. Для нього характерне смислове наповнення у творчому акті, яке сама Леся Українка вбачає у насиченості сенсом буття за допомогою символічної форми вираження. У листі до Л. М. Старицької - Черняхівської виринає семантичний знак порожнечі як стану незаповненості смислом поза творчістю: “… я тоді тільки можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітаючи ми інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась idee fixe, якась не переможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночам, мучить, як нова недуга, - отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу zusammengek lappt, як порожня торбина” [1:394]. Процеси наповнювання - спустошення є рисами буття - бування екзистенції. Смисли насичення порожнього світу образами (тобто вставання людини самою собою) виступає опозицією об'єктивую чому життю й хворобі. В екзистенційному плані саме хвороба Лесі Українки загострила її несприйняття уречевлення персони, тому її філософствування виходить із таких екзистенційно обумовлених моментів:1. Конкретні тексти створюють разом систему семантико-екзистенційного простору творчості як вирішення екзистенційної проблематики авторки в знятому вигляді через фільтр символічно - міфологічний.2. В освоєнні категорій немає теоретичного їх обґрунтування, тому полем розгортання стають драматичні поеми та поезія, маргінальними нотатками до який є епістолярна спадщина та критика, причому розмежування пари “центр - маргінес” знаходиться під впливом внутрішнього семіотичного (феміністичного) первня текстів, коли через окремі моменти теоретичного освоєння категорій відбувається зміщення центру і маргінесу, що дозволяє нам знаходити окремі іпостасі категорізації.3. Прозаїчна спадщина Лесі Українки становить для нас інтерес, тому що вона займає проміжне місце в означеній вище парі і демонструє сферу розрізнення, де стикаються екзистенціальні імпульси автора (епістолярна спадщина) та символічна форма у її власному існуванні (драматичні поеми, поезія).

9. Проблема походження української культури: основні гіпотези щодо походження вітчизняної культури,їх наслідки та переваги

Тривалий час в історичній науці спостерігалося протиборство двох протилежних теорій походження українського народу -- міграційної та автохтонної. Вони мали як своїх прихильників, так і опонентів. Міграційна термія ґрунтується на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з цією теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони вирушили на південь у віслянський басейн, а пізніше -- на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних. Автохтонна теорія стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. По історичній вертикалі зміцнювались культури, але етнос залишався той самий. Численні дослідження дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини. Те, що народ на цій території жив і займався матеріальним виробництвом, засвідчують численні писемні, лінгвістичні, археологічні, культурні пам'ятки, а також прямо й опосередковано історичні хроніки стародавніх авторів. Отже, слов'яни -- це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було середнє Наддніпров'я. Висувалася також як компромісна гіпотеза про прабатьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Отже, на підставі аналізу пам'яток, джерел, історичних хронік і наукових розвідок можна визначити спільні ознаки на користь автохтонного походження українців. Головні з них такі:

- спільний фізично-етнічний тип; - мовний фактор, ґрунтовно досліджений і вивчений мовознавцями; - археологічні пам'ятки, які мають спільні риси, характерні тільки для однієї території; - основні види господарської діяльності -- землеробство і скотарство; - мистецькі твори, зокрема кераміка; - світоглядно-обрядова система, що сформувалась і функціонувала впродовж тривалого часу в праслов'янських і слов'янських народів. Усе наведене дає змогу стверджувати, що на території України спостерігалися монолітна єдність культурних процесів, велика щільність населення, територіальне поширення культури. Сформувалася, збереглась і, попри всі негаразди, дійшла до нашого часу мова. Питання про генетичні витоки української культури на сучасному етапі має неабияке значення і викликає при розв'язанні достатньо гострі, зумовлені актуальними проблемами в житті нашого суспільства, суперечки. Однак дискусійність багатьох проблем, пов'язаних із витоками вітчизняної культури, зумовлена не лише тенденційністю в їх розв'язанні. Наявність різних наукових концепцій пояснюється браком археологічних даних, інших достовірних джерел інформації, що могли б прояснити картину масштабних історичних подій, котрі відбувалися на теренах сучасної України, а також і тих глобальних історичних процесів, у яких за доби Великого переселення народів брали участь праслов'янські племена. Тому, спираючись лише на історико-філологічні й пов'язані з ними міфологічні дослідження давньої культури і в наших землях, і на широких просторах євразійського материка, науковці поки що не мають змоги дійти одностайної думки щодо історії її виникнення та розвитку в до київську добу. До цієї низки проблем додається проблема походження й розвитку спільної пракультури власне слов'янських племен, яка також не має однозначного розв'язання.

10. Етногенез українців

Етногенез - історія особливостей формування етносу.

Існує 4 теорії етногенезу:1. Теорія «споконвічності» - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу (20-30 тисяч років - 2-3 млн років).

2. Теорія автохтонності (Грушевський) - етнічна основа українців - це населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України. Росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання.3. Теорія «єдиної колиски» - зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності.

4. Теорія незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів (українці, росіяни. білоруси).В основному початком націогенезису українців вважають період Київської Русі, хоча він і до кінця незавершений. Внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився в повну силу у 15-17 ст. Український етнос сформувався остаточно у 16-17 ст. і причинами цього стали: - загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії); - національний гнід польської шляхти і внутрішня зрада еліти (перехід аристократії до католицтва і укладання церковної унії).З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття «Русь». При чому в різні періоди домінували такі його варіанти:6-11 ст. - Русь;з 1395 р. - Мала Русь;17 ст. - Малоросія;19 ст. - початок 20 ст. - Україна-Русь. Визнання назви «Україна» (вперше згадано у 1187 р.) відбулося у 17 ст., але тоді воно співіснувало з іншим поняттям «Малоросія». Українці належать до слов'янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім,ї . Український етнос складається з:

- основного етнічного масиву укр. народу, який в основному співпадає з територією його формування і державними кордонами України; - етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому та далекому зарубіжжі (діаспора); - субетнічних груп (спільноти у середовищі українців, що відмінні своїми специфічними рисами) - гуцули, лемки, бойки, тощо.

11. Етнічні і національні фактори культури. Культура і мова. Сутність,зміст, структура національної культури

Етнічність як суспільний феномен виступає одним з обов?язкових, системо утворюючих факторів, що включає особливості мови, традиційних видів матеріальної культури та художньої творчості, обрядів і звичаїв, які й складають національну своєрідність, національну специфіку того чи іншого народу. Якщо людей, пов?язаних соціально-економічними та територіально-політичними відносинами, не об?єднують етнічні особливості, то вони не можуть розглядатися національною спільнотою.

Культура і мова

Культуру можна визначити як те, що суспільство робить і думає. Мова є те, як думають. Зміст мови нерозривно пов'язаний з культурою. Мова у своїй лексиці більш менш точно відображає культуру. Історія мови й історія культури розвиваються паралельно. Культура визначає план змісту знакової системи мови. У семантиці мови відображаються загальні, універсальні компоненти загальнолюдської культури і своєрідність культури конкретного народу. Ґрунтовне оволодіння мовою неможливе без засвоєння культури народу - носія мови. Культурою зумовлена форма літературної мови, її зв'язок з народно-розмовною мовою. Очевидним є вплив культури на стилістичну диференціацію мовних засобів.

Сутність, зміст, структура національної культури

Зрозуміти сутність національної культури можна лише через призму діяльності людини, суспільства, народів, що населяють нашу планету. Культура не існує поза людиною, її виникнення обумовлено тим, що людина постійно шукає сенсу свого життя та діяльності. В культурі розкривається духовний світ людини, її сутність, тобто: здібності, потреби, світогляд, знання, вміння, соціальні почуття, національний характер тощо. Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває тією культурою, яка була створена її попередниками. Культура - система спільних для суспільства цінностей, матеріальних і духовних. Культура - це історичний процес збереження, розподілу, обміну і вживання готових наслідків людської діяльності, а також створення нових цінностей, спроможних забезпечити подальший процес розвитку самої людини. У змісті поняття “національна культура” не йдеться лише про матеріальні об'єкти, створені людьми. Вона включає в себе психічні процеси, факти, які ведуть до створення матеріальних об'єктів, соціальні норми й реакції людей певних соціальних груп на зовнішні подразники і внутрішні імпульси. Національна культура - це й духовний вимір діяльності, у якій формуються мотиви, принципи, правила, цілі й смисли діяльності, і духовний компонент сукупного виробництва, що забезпечує підтримку й зміну цього виробництва й суспільних відносин в цілому. Час вносить важливі корективи у формування самобутності, що зазнає певних змін, зберігаючи присутню їй структуру і зміст. Структура національної культури являє собою цілий макросвіт. Вона охоплює освіту, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. При цьому всі її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему такого складного явища, як культура.

12. Поняття культури

Культура - протилежність природі, сукупність результатів людської діяльності, безпосередньо пов'язана з життєвим сенсом. Життєвий сенс - первинна засада вибору відповідних цілей (що робити?) та засобів (як робити?). Якщо життєвий сенс складає аксіологію (ціннісні орієнтації) діяльності, то система засобів та цілей - технологію діяльності. Поняття КУЛЬТУРИ:Описові - в них просто перераховуються окремі елементи і прояви культури (звичаї, вірування, види діяльності)Антропологічні - виходять з того, що культура є сукупність продуктів людської діяльності, світ речей, що протистоїть природі, штучно створений людиною.

Ціннісні - трактують культуру, як сукупність духовних та матеріальних цінностей створених людьми.

Нормативні - стверджують, що зміст культури становить норми й правила, що регламентують життя людей.

Адаптивні - культура трактується, як притаманний людям спосіб задоволення потреб, як особливий рід діяльності за допомогою якого вони пристосовуються до природних умов.

Історичні - підкреслюють, що культура - продукт історії суспільства й розвивається шляхом передачі досвіду від покоління до покоління.

Функціональні - характеризують структуру через функції, які вона виконує в суспільстві і розглядають єдність і взаємозв'язок цих функцій. Семіотичні - розглядають структуру, як систему знаків, які застосовує суспільство.

Символічні - акцентують увагу на вживанні символів у культурі. Герменевтичні - ставляться до культури, як до численності текстів, що інтерпретуються і осмислюються людьми.

Ідеаційні - визначають культуру, як духовне життя суспільства, як потік ідей та інших продуктів духовної творчості, які накопичуються в соціальній пам'яті.

Психологічні - вказують на зв'язок культури з психологією поведінки людини і вбачають у ній соціально обумовлені особливості людської психіки. Дидактичні - розглядають культуру, як те, чому людина навчилася, а не успадкувала генетично. Соціологічні - культура розуміється, як фактор організації суспільного життя, та як сукупність ідей, принципів, соціальних інститутів, що забезпечують колективну діяльність людини.

Функції культури:

1. Людинотворення, соціалізація - К. допомагає людині залишатися людиною та в певному сенсі створює людину.

2. Інформаційна - передавання соціального досвіду, історична наступність К.

3. Пізнавальна - за допомогою К. людина пізнає світ і себе в цьому світі та розширює свої межі.

4. Нормативна - усвідомлення того, що людина перебуває у межах К., сприяє розумінню існування певних культурних заборон, норм та табу. К. виступає як система моральних обмежень та положень.

5. Комунікативна - спілкування людей у часі просторі у конкретності та загальності реалізується за допомогою К.

6. Аксіологічна - саме К. визначає цінності для людини та суспільства, тих або інших феноменів.

7. Адаптаційна - К. допомагає людині пристосовуватись до середовища проживання.

Інтеграційна - допомагає інтеграції та диференціації всіх спільнот.

Культура - це вся ціннісно-смислова сфера суспільства. Найчастіше її як соціальний феномен визначають через ціннісні орієнтації. Цінності грають велику роль в будові і функціонуванні культури. Це якісь духовні опори, які допомагають людині встояти перед лицем важких життєвих випробувань. Цінності не співвідносяться з істиною, а з поданням про ідеалі, бажаному, нормативному. Вони надають сенс людського життя. Людина порівнює свою поведінку з нормою, ідеалом, метою, яка виступає в якості зразка, еталона. Саме в цьому значенні ті орієнтації, які обумовлюють людська поведінка, називають ціннісними. У кожній культурі виявляється її ціннісна природа, тобто наявність в ній стійких ціннісних орієнтацій. Кожна культура створюється певним ставлення людини до світу і до самого себе. Вивчаючи різні культури, ми вивчаємо не просто книги, собори або археологічні знахідки, - ми відкриваємо для себе інші людські світи, в яких люди і жили, і відчували інакше, ніж ми. Кожна культура є спосіб творчої самореалізації людини. Тому збагнення інших культур збагачує нас не тільки новим знанням, але і новим творчим досвідом. Ставлення людини до світу визначається глуздом. Сенс співвідносить будь-яке явище, будь-який предмет з людиною: якщо щось позбавлене сенсу, воно перестає існувати для людини. Сенс - це зміст людського буття. Сенс не завжди усвідомлюється людиною, і далеко не всякий сенс може бути виражений раціонально: більшість смислів таїться в несвідомих глибини людської душі. Але і ті інші смисли можуть стати загальнозначущий, поєднуючи багатьох людей і виступаючи основою їхніх думок і почуттів. Саме такі смисли утворюють культуру. Ціннісна і смислоутворююча функції культури:- ціннісна функція культури - функція культури, яка відображає стан культури як системи цінностей, що формує у людини цілком певні потреби і орієнтації. Рівень і якість цінностей є критерієм, за яким судять про ступеня культурності тієї чи іншої людини. - смислоутворююча функція культури - здатність культури створювати певну систему комунікацій, яка повинна забезпечити обмін і взаємодія учасників культурного процесу з допомогою творчих прийомів, особливих для кожного виду духовної діяльності; мов і знаків; специфічного набору символів і образів; понять і ідей.

Структура соціокультурної взаємодії включає в себе нерозривно зв'язані аспекти: Особа, Суспільство, Культура. Культура постає як набір контрольних механізмів - планів, рецептів, правил, керівництв до дії, для регламентації поведінки. Це смисли, цінності, шаблони та над біологічні програми, що накладають на генетичні програми та визначають специфіку їх прояву.

Культура завжди репресивна, вона починається із заборони (табу). Культура постає як система норм, правил, заборон, які регламентують людську поведінку. Культура діє як примус відносно людини, і антропогенна ролі культури полягає в її репресивності. Культура - як творіння людини та її творець має не лише репресивний бік, позбавляючи людину свободи в середині роду. Культура звільняла від закріпачення з боку природи як сліпої непізнаної стихії.

Якщо людина діє як культурна істота, вона усвідомлює мотиви дії як власне бажання.

Ритуал - соціально санкціонована сукупність певних символічних дій, спосіб і порядок яких строго каналізований і не піддається логічному поясненню категорій, засобів та цілей.

Ритуал - формальна процедура, свого роду гра, правила якої визнають всі її учасники.

Традиція - це процес способів передачі від покоління до покоління стихійних культурних особливостей. Традицією виступають певні суспільні постанови, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї та образи. Ментальність - глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості та несвідомості, що унаслідується людьми від попередніх поколінь. - це сукупність настанов, очікувань, схильностей за якими індивід, соціальна група та суспільство в цілому діють, мислять та сприймають світ. Ментальність формується в ході соціальних подій залежно від традицій, соціальних структур і всього середовища проживання. Українські цінності:

1) патріотизм 2) працелюбність 3) "мова солов'їна" 4) Боголюбов 5) високий професіоналізм

6) українські жінки 7) горілка, сало, борщ Цінності складне соціокультурне явище ,що виражає позитивну або негативну значимість об'єктів навколишнього світу для людини, групи людей або суспільства в цілому. Цінності виникають в результаті осмислення людиною значення для неї тих чи інших об'єктів. Типи цінностей:1.Матеріальні(вітальні)- ідеал фізичного та духовного здоров'я

2.Соціальні - соціальне благополуччя, комфорт, полова рівність, соціальне положення, терпимість3.Політичні - ідеал свободи, громадянських прав, свобод, патріотизм

4.Економічні - підприємство, існування умов для розвитку та вироблення товарів і послуг

5.Моральні - ідеали справедливості, честі, добра та повага до старших

6.Релігійні - уявлення про сенс життя та призначення, Бог, віра та спасіння

7.Художньо-естетичні ідеали - ідеали прекрасного та гармонії Мораль це внутрішній регулятор, що визначає поведінку людини, її ставлення до себе та інших. Мораль як форма культури з'являється коли людина стає автономним індивідом, мораль базується на уявленнях людини про добро і зло, обов'язок щодо інших людей, совість, честь та інше. Структурними елементами культури є наука і філософія. Ідеологія структурний компонент культури, система ідей, поглядів. Основу будь-якої ідеології складають спільні вчення та теорії : політичні,правові,моральні,естетичні,філософські та інші. Мистецтвом структурний елемент культури, це потреба людини у образно-символічному виражені та переживанні найбільш значущих та емоційно напружених моментів свого життя. Життєві реалії, час, простір, емоції концентруються в мистецтві та перетворюються в художній образ, що узагальнено реалізує прояви духовності в русі та розвитку.

6. Духовну та матеріальну культуру в прямому сенсі не можна віднести до типів або видів культури, оскільки ці явища поєднують у собі різні класифікаційні ознаки. Їх треба вважати комбінованими або комплексними утвореннями, що розташовані осторонь від загальної схеми.

Види матеріальної культури:

1) виробничо-технологічна культура, що становить речовинні результати матеріального виробництва та способи технологічної діяльності суспільства людини;

2) відтворення людського роду, що включає в себе всю сферу інтимних відносин між чоловіком та жінкою.

Під матеріальної культурою розуміється не стільки створення предметного світу людей, скільки діяльність з формування умов людського життя.

Сутність матеріальної культури - це втілення різноманітних людських потреб, що дозволяє людям адаптуватися до біологічних та соціальних умов життя.

Духовна культура містить у собі:

1) всі галузі духовного виробництва (мистецтво, філософія, наука, тощо);

2) показує соціально-політичні процеси, що відбуваються у суспільстві (владні структури керування, правові та моральні норми, стилі лідерства).

Стародавні греки сформували класичну тріаду духовної культури людства: істина-добро-краса. Відповідно цьому кожна культура (а особливо українська культура) виділяє 3 ціннісні абсолюти людської духовності: теоретизм, етизм, естетизм.

Культурні архетипи, що утворюють етичне ядро укр. буття:

1. Заснування життя на праці - дослідження життєвого успіху та достатку вимагає передусім цілеспрямованої ефективності та постійної праці.

2. Невпевненість щодо розпорядження результатами власної праці - українець радше віддасть плоди своєї праці сильнішому, ніж буде боротись.

3. Неналежність світу українцеві та відсутність публічності - українцю належить лише найближча до нього обмежена частина приватного світу - хата. Це інтимний зв'язок з тим, що людина відчуває своїм, що не може належати іншим.

4. Покладання більше на долю, ніж на власну сам оглядну волю відносно життєвих надбань («На все воля Божа») - воля чи Бог виступають представниками зовнішньої вищої волі, котра повсякчас дана розпорядитися людським життям та йог достатком.

5. Архетип вільності чи завзятої відчайдушності.

Размещено на Allbest.ru