36

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державна політика і культура

Вступ

Культурна діяльність генерує товари і послуги, які цінуються людьми: виступи оркестрів, книги, компакт-диски, кінофільми, фестивалі. З економічної точки зору, якщо люди цінують ці речі, то означає, що вони готові за них платити. Відповідно, виробники культурної продукції - художники, режисери, автори, художні керівники об'єднуються з підприємцями задля надання товарів та послуг яких бажають споживачі. Так працює ринок. Більшість західних економістів вважає, що конкуренті ринки з великою кількістю покупців та продавців надають найбільш ефективну кількість товарів та послуг; більше того, ці товари та послуги продукуються в найбільш ефективний спосіб.

По мірі переходу України до ринкової економіки, багато спостерігачів, при чому, не тільки західних економістів, можуть поставити резонне запитання: "Чому б не залишити усю культурну діяльність на розгляд приватних ринків?" Якщо виробникам та споживачам дозволити домовлятись про ціну, обсяги та різноманітність культурної діяльності в Україні, чи не буде результат найефективніший?

Фінансування культурної сфери не можна віднести лише до приватних підприємницьких методів. Вплив держави в цьому процесі просто необхідний. Дану необхідність спробуємо обгрунтувати в роботі.

1. Дії держави в сфері фінансування культури?

Коли нерегульований ринок ефективно забезпечує постачання товару? Є чотири умови, за яких це можливо. Ми розглянемо кожну по черзі, і подивимось, чому ринки культури не відповідають цим умовам.

1. Немає зовнішніх ефектів. Це означає, що немає ані негативного, ані позитивного зовнішнього нього впливу від виробництва або споживання товару; ніяких поганих чи добрих сторонніх впливів від трансакції на третю сторону. Але культурна продукція має тенденцію до генерування значних сторонніх впливів. Театр або кінотеатр в центрі міста генерують зовнішні ефекти - підвищення доходів навколишнього бізнесу, такого, як ресторани та кафе.

Екстремальним випадком зовнішнього ефекту є громадські блага. Громадське благо може споживатись однією особою, але це не може заважати іншим особам споживати те ж саме благо, більше того, як тільки громадське благо надається одній особі, ніщо не може завадити іншим скористатись ним. Публічна скульптура має саме таку рису - як тільки вона встановлена, це означає, що вона надана в користування кожному, хто проходить через площу на якій вона встановлена. Але це не так щодо кінофільмів, хліба, взуття або шкарпеток: досить легко виключити із їх споживання тих людей, які не платять за їх споживання. Коли люди отримують задоволення, за яке вони не сплачують, від красивого будинку чи публічного мистецтва, чисто приватний ринок матиме тенденцію недопостачати такі блага. Приватний постачальник не може примусити усіх споживачів такого блага платити за нього і відповідно не може відшкодувати усіх витрат на оптимальний рівень пропозиції.

Якщо виробництво певних благ викликає значні зовнішні ефекти, держава може збільшити ефективність через прийняття політики, спрямованої на підвищення або зниження рівня виробництва таких благ. Держава може оплачувати громадські блага з податкових надходжень і купувати їх у приватних партнерів або виробляти їх сама.

2. Ідеальна інформація. Ефективні ринки вимагають щоб споживачі та виробники були якнайкраще поінформовані про усі важливі аспекти виробництва і споживання відповідного товару, включно з якістю товару і прогнозом попиту на нього. Але ринки культурної продукції стикаються з інформаційними проблемами.

По-перше, культурна продукція часто має значну опціонну цінність для людей. Навіть якщо споживач не споживає продукцію негайно, він отримує певну вигоду від знання того, що він може це зробити в майбутньому. Це викликає невпевненість серед постачальників та споживачів. Більш того, багато культурних заходів мають цінність існування для споживачів: споживачі виводять цінність із знання про те, що в Києві є чудовий симфонічний оркестр, навіть якщо вини ніколи не ходять на його концерти. В такому випадку держава підтримує цю діяльність і надає вигоди споживачам, які оплачують ці цінності, сплачуючи податки.

3. Легкий вхід і вихід з ринку. Для того, щоб ринок був ефективний, технологія виробництва товарів не повинна залучати значних початкових інвестиційних коштів і фірми повинні мати можливість легко входити в ринок і виходити з нього. Індустрія культури, як правило, виробляє продукцію за умов зростання окупності за масштабом: гранична вартість виробництва ще однієї копії продукту надзвичайно мала у порівнянні з вартістю першого зразка. Зйомки багатьох голлівудських фільмів коштують більше мільйону доларів. Це вартість першого прокату; подальший прокат коштує значно менше. Те ж саме стосується музичних записів і вироблення друкованої продукції. Це відображається на структурі конкуренції. Кошти необхідні для початку виробництва фільмів або видання книг є величезними. Існуючі фірми мають перевагу перед новачками на ринку, тому кіномитці і письменники витрачають менше коштів, маючи справу з існуючими фірмами, ніж якби вони захотіли започаткувати свою справу.

4. Ідеальна конкуренція. Нарешті, ринок продукції повинен заповнюватись продукцією великої кількості фірм, кожна з яких постачає ідентичну продукцію і жодна з яких не має можливості впливати на ціну продукції на ринку. Ринки культурної продукції далекі від ідеальної конкуренції через зростання окупності за масштабом при виробництві. В інших випадках пропозиції різних виробників не є ідентичними, як це було б, скажімо, у випадку з виробниками пшениці. Якщо один фермер вирішить продавати свою пшеницю за ціною, вищою за світову, його клієнти переключаться на іншого постачальника. Якщо художниця (або її галерея) піднімає ціну на свої роботи, покупці можуть і не перестати купувати її роботи на користь більш дешевого художника саме через особливі якості її робіт

Таблиця 1. Традиційні причини неспроможності ринку і продукція культури

Для кожного з раніше визначених чотирьох секторів культури Таблиця 1 вказує (+), яку з чотирьох проблем можна очікувати в цьому секторі.

5. Інші причини для втручання держави. Інколи пропонуються ще дві причин втручання держави в культурну сферу. Перша полягає в тому, що уряд повинен забезпечити рівний доступ для всіх до надбань культури, незалежно від рівню доходу. Друга - уряд повинен забезпечувати громадськість культурною продукцією, навіть якщо здається що люди її не потребують; аргументом в цьому є те, що уряд краще знає, що потрібно людям. Жоден з цих аргументів не виправданий економічною логікою.

2. Економічна функція культурного сектору

Якою є економічна роль виробників культурної продукції? Який внесок роблять художники, музиканти та письменники в функціонування ринкової економіки? Культурна діяльність генерує те, що називається соціальним єднанням. Соціальне єднання цінується людьми не заради себе по собі - того, що можна назвати притаманною цінністю - останні дослідження вказують, що соціальне єднання допомагає покращати економічні показники - те, що називається прикладною (інструментальною) цінністю. Спочатку варто розглянути, як соціальне єднання робить позитивний вплив на економіку, потім ми повернемось до тематики культурної діяльності і розглянемо внесок культурної діяльності в соціальне єднання.

Соціальне єднання призводить до швидкого економічного зростання. Для цього є багато причин.

Більш високий рівень довіри та спільні цінності полегшують людям поведінку співпраці, яка є абсолютно необхідною для функціонування ринкової економіки. Попри загальну увагу до конкурентної природи ринкової системи, конкуренція між фірмами відбувається на фоні співпраці: співпраці між співробітниками на роботі, між робітниками та керівниками, між фірмами в одній дистриб'юторській мережі. Поведінка співпраці необхідна для втілення нових технологій та інноваційних способів організації виробництва. Більш високий рівень соціального єднання (і особливо довіри) знижує вартість підготовки та запровадження контрактів; в більш загальному сенсі більш високий рівень довіри зменшує частку суспільних ресурсів, що спрямовуються на такі речі, як нагляд за законністю та попередження злочинності. Все це зразки прикладної цінності соціального єднання.

2.1 Культурна діяльність і соціальне єднання

В своєму визначенні соціального єднання Сенат Канади (1999) посилається на "громаду спільних цінностей". Є достатньо свідчень того, що така маса спільних цінностей є корисною для економічного процвітання. Але як люди починають поділяти цінності? Для того, щоб поділяти цінності люди повинні їх обговорювати. Люди спілкуються групами на роботі, в кав'ярнях, на автобусних зупинках. Про що розмовляють люди? Вони говорять про телевізійні вистави, кіно, популярну музику. Все це продукція індустрії культури.

Індустрія культури дає матеріал для постійного обговорення цінностей та переконань. Збереження спадщини та мистецтва грають подібну роль. Збереження спадщини (музеї, архіви) допомагає сьогоднішнім громадянам зрозуміти свою історію: на вибір сьогодення впливає наше знання минулого. Художні мистецтва (театральне мистецтво, візуальні мистецтва) можливо й не сягають такої кількості людей як індустрія культури або спадщина, але вони все рівно впливові. Робота митця полягає в інтерпретації фізичного та соціального світу: чеський романіст Мілан Кундера (1986, 179-180) вважає, що метою роману є експериментування з новими способами існування: "Романіст не привносить якихось великих ідей. Він є тим, хто інтуїтивно спроможний розкрити невідомі аспекти існування". Опосередковано робота художника впливає на усе суспільство в цілому. Небагато людей читали Гете, але усі стали романтиками.

Економічна роль культури не обмежується тими людьми, що зайняті в цьому секторі, чи кількістю грошей, які люди витрачають на культурну діяльність. Наша дискусія підводить нас до того, що найважливіша економічна роль культури полягає в тому, що вона створює основу для загальнонаціональної розмови про цінності та переконання, і країни, в яких така розмова відбувається, мають кращі економічні показники. В економічних термінах це означає, що культурна діяльність генерує важливі зовнішні ефекти. Ми вже обговорили деякі зовнішні ефекти культури: наприклад, музеї та фестивалі можуть сприяти зростанню прибутків індустрії туризму; красива архітектура і громадські скульптури створюють блага для людей, які повз них проходять. Але одним з найбільших зовнішніх ефектів культури є її внесок в соціальну єдність. Фактично, культурну діяльність супроводжують декілька важливих зовнішніх ефектів. Обговоримо чотири, які всі відносяться до соціального єднання.

Зовнішні ефекти, які пов'язані з мережами. Якщо ви володієте єдиним факс-апаратом у світі, він не має ніякої цінності; але як тільки ще хтось купує факс-апарат, ваш апарат стає набагато ціннішим. Тепер ви можете посилати факси власникові іншого апарату. По мірі того, як все більше людей купує факс-апарати, цінність вашого апарату ще більше зростає. Це називається зовнішнім ефектом мережі: по мірі збільшення розміру мережі факсів зростає цінність членства у мережі. Багато продуктів культури нагадують ці факс-апарати - вони продукують зовнішні ефекти мережі. Чим більша кількість людей дивиться телевізійне шоу, слухає конкретну радіопередачу, чи дивиться той же самий фільм, тим більшою є вигода. Якщо частина цінності споживання культурної продукції такого типу полягає в обміні цим досвідом з іншими та його обговоренням з ними, то чим більше людей дивиться той же самий фільм, тим більша кількість людей може приєднатись до розмови. Оскільки це обговорення допомагає розбудувати соціальне єднання, воно допомагає суспільству функціонувати гармонійніше.

Зовнішні ефекти між поколіннями. Багато з нас отримує задоволення від знання про те, що майбутні покоління зможуть користуватися сьогоднішньою культурною продукцією - вони зможуть дивитись фільми і картини, читати книжки, створені сьогодні. Ми турбуємось про можливості споживання для наших нащадків. Але однією з проблем у передачі продукції культури від одного покоління до іншого є те, що ми не завжди знаємо, що майбутні покоління будуть цінувати, а це може значно відрізнятись від того, що цінуємо ми. Як сказав Бетховен: "Одного дня це їм сподобається". Відтак, заради майбутніх поколінь ми повинні підтримувати активне і різноманітне виробництво культурної продукції сьогодні. Підтримуючи певні види культурної діяльності, наприклад, україномовні фільми замість американських, споживач допомагає підтримувати цю активну і різноманітну основу для майбутніх виробників та споживачів культурної продукції.

Культурна діяльність несе з собою й інші важливі зовнішні ефекти. Зовнішні ефекти між продукцією з'являються, коли збільшення споживання одного культурного продукту підвищує цінність іншого. Якщо багато людей дивляться такий фільм як "Схід-Захід" (1999) режисера Режі Варньє, це збільшує попит на романи про цей історичний період а також збільшується кількість відвідань музеїв та історичних місць, що показані в цьому фільмі.

Як правило, там де є зовнішні ефекти люди не беруть їх до уваги приймаючи економічні рішення. Приймаючи рішення про те, який фільм дивитись, я не розглядаю зовнішні ефекти мереж, поколінь або між продуктами, які мій вибір створює для суспільства в цілому. Часто суспільство в цілому отримує вигоду, коли багато людей дивиться якийсь фільм. Там де є позитивні зовнішні ефекти культурна діяльність однієї особи створює позитивний вплив на третю сторону - уряд може підвищити економічну ефективність, підтримуючи таку діяльність через субсидії або іншу політику.

3. Державна політика і культура

Як політики можуть сприяти підвищенню рівня та різноманітності культурної діяльності найкращої для суспільства?

Уряди можуть розвивати культурну діяльність в різні способи.

Уряд може бути:

(а) Власником: коли уряд володіє і управляє культурними організаціями та відомствами;

(б) Зберігачем: коли уряд зберігає спадщину як колективну діяльність; коли уряд передає успадковані цінності та нові твори; коли уряд керує музеями, архівами та парками;

(в) Патроном: коли уряд спрямовує ресурси на культурну діяльність не маючи прав власності або відповідальності за управління; коли уряд укладає контракти на роботу, надає гранти чи призначає винагороду за роботу;

(г) Каталізатором: коли урядова підтримка не залучає безпосереднього спрямування державних грошей, а покладається на податкові пільги які стимулюють приватні інвестиції і філантропію;

(д) Регулятором: коли уряд створює і наглядає за виконанням правил, які визначають права і обов'язки, які керують операціями; коли уряд приймає закони про авторські права, або вимагає, щоб певна кількість ефірних передач була вироблена в країні.

Уряди в більшості західних країн грають усі ці ролі, але різні уряди роблять наголос на різних ролях. Спостерігаються три основні моделі:

1 Французька модель: власник. Уряд володіє і управляє важливими інститутами культури, включно з мовними компаніями і театральними трупами. Уряд активно регулює діяльність індустрії культури.

2 Англо-американська модель: каталізатор. Уряд надає податкові пільги з тим, щоб стимулювати фірми і громадян до підтримки культурної діяльності. Навіть якщо уряд володіє культурною організацією, для управління нею створюється незалежний орган. Поточна американська та британська політика в галузі мистецтв має дуже мало центральної координації; в обох країнах культурна діяльність покладається на доходи від продажу лотерейних квитків. Навіть коли уряд діє як патрон, вій часто вимагає від митців та організацій знаходити "додаткові фонди" - гроші з приватних джерел, які мають дорівнювати державному гранту.

3 У Канадському гібриді змішані елементи французької та англо-американської моделей з наголосом на роль патрона. Канада використовує податкові стимули в значно більшій мірі, ніж Франція, але менше, ніж США. Канада застосовує регулювання - вимагає, щоб певна частка змісту теле-та радіопередач була вироблена в Канаді - більш активно, ніж США, але менш, ніж Франція.

Як Канада, так і Франція застосовують спеціальні податки на споживання культури (прокат відеокасет, квитки в кіно, продаж книг) для фінансування виробництва фільмів та книжок, яким інакше було б важко пробитись на ринок. Обидві країни регулюють "національний зміст": Франція вимагає, щоб 40 % мовлення відводилось французькій продукції, а 60% - європейській; Канада вимагає, щоб від 30 до 60 відсотків змісту радіо- та телепередач було канадського походження. В результаті Франція виробляє до 130 фільмів на рік, інші європейські країни не є такими успішними.

Приватне спонсорство є надзвичайно важливим для музеїв у США та Великій Британії. Для багатьох регіональних музеїв, навіть публічних, це означає, що кураторська політика буде контролюватись місцевими багатими родинами, або фірмами, які підтримують цей музей, (наприклад, Кунстмузеум в Базелі, де величезний вплив має гігантська фармацевтична корпорація Хоффман-Ларош).

Багато існуючих та нових міжнародних угод з вільної торгівлі товарами та послугами (ЄС, НАФТА, Зона вільної торгівлі Америки, СОТ, ГАТТ, Багатостороння угода з інвестицій) вимагають, щоб уряди не надавали економічної допомоги національному кіно, не надаючи таких же переваг конкуруючим фільмам з інших країн. Багато з економічно ефективних ролей із сприяння культурній діяльності, які ми визначили для урядів, є сумісними з цими правилами. Наприклад, податкові пільги для виробництва фільмів можуть надаватись як національним, так й іноземним фірмам. Але деякі види культурної політики в Канаді та Європі можуть порушити ці угоди. Вимога про те, що певний відсоток фільмів, які показують в кіно або по телебаченню, має бути вироблений в країні, може поставити іноземних виробників фільмів у невигідні умови. Нещодавно між Канадою та США відбулась суперечка щодо відмови Канади надати певні привілеї деяким американським журналам. Хоча Європейський Союз на разі мириться з французькою політикою та подібною політикою деяких інших країн, такі суперечки продовжуватимуться, особливо стосовно великих американських фірм з індустрії розваг. Відтак, країна повинна прийняти зважене рішення щодо того, чи буде частиною її культурної політики спроба дискримінації іноземної культурної діяльності на користь національної.

Позиція американської індустрії культури та уряду США полягає в тому, що коли така країна, як Україна, надає перевагу українській культурній продукції, вона несправедливо позбавляє американських виробників прибутків від торгівлі. Згідно цього погляду політика, подібна до французької моделі, просто переводить прибутки від американських до французьких виробників культурної продукції, але не збільшує економічну ефективність. Але можуть бути дуже поважні економічні причини для фаворитизму на користь національних виробників культурної продукції. Це означає, що в разі, якщо міжнародні торговельні угоди дозволять країнам захищати деякі види національної культурної продукції, тоді усі країни можуть виграти.

Це пов'язано з внеском культурної діяльності у соціальне єднання, про який ми вже говорили. Тоді я говорив, що споживання культурної продукції генерує зовнішні ефекти мереж, оскільки більше людей мають спільний досвід, який формує основу національного обговорення цінностей і поглядів. Згідно цього аргументу, якщо багато українців дивляться одну телепрограму, вони усі можуть говорити про цю програму. Це справедливо, якщо навіть програма вироблена в США або Росії. Але ми можемо погодитись щодо наступного моменту: національний, або орієнтований на національний, зміст має інший вплив, ніж імпортований. Усі українці можуть обговорювати американську телепрограму, якщо вони її дивились; так само усі українці можуть обговорювати українську програму, якщо вони її дивились. Обговорення, що грунтується на національному змісті скоріше генерує більш продуктивні дебати про цінності та погляди, тому що воно буде набагато ближче людям і їхньому повсякденному життю.

Відтак, національна культурна продукція скоріше за імпортовану генеруватиме позитивні зовнішні ефекти та соціальне єднання. В цьому сенсі національна та імпортована продукція культури не є ідеальними замінниками. Вони можуть бути подібні, але вони не "однакові товари", говорячи мовою угод з міжнародної торгівлі. Це зовсім не означає, що закордонній продукції культури треба заборонити доступ до країни. Це означає тільки те, що культурна політика повинна забезпечувати виробництво і споживання національної культурної продукції і попереджувати її занепад і зникнення.

У більшості країн уряди виділяють значні фінансові ресурси театральним трупам та музеям. Більше того, обсяги цих грантів та субсидій зростають з часом. Субсидії, надані Опера де Парі у 1990 році, становили до 800 франків на проданий квиток - це більше 100 доларів, або 600 гривень. Субсидії на таку діяльність з часом зростають через так звану "хворобу коштів". В більшості секторів економіки продуктивність праці з часом зростає. Тобто, та ж сама чисельність робітників сьогодні виробляє більше сталі, ніж в 1900 році. Причиною і наслідком такого підвищення продуктивності є зростання вартості праці. В усіх західних країнах заробітна платня робітників, з поправкою на інфляцію, зросла величезною мірою протягом останнього століття.

Ще одним стратегічним аспектом управління культурними організаціями є вибір між високою якістю і високим рівнем відвідання. Некомерційні виробники культурної продукції можуть зупинити свій вибір на максимальній якості: більш вишуканому декорі, більш відомих акторах, співаках або солістах. Це підвищує попит, і, оскільки є тільки певна кількість таких вистав, збільшення попит) підвищує ціну квитків. Більші надходження від продажу квитків використовуються для ще більшого підвищення якості (оскільки компанія не є комерційною і не розподіляє прибутки поміж акціонерів). Але збільшення видатків на якість вимагає збільшення субсидій. Це може призвести до замкненого кола: вища якість, вищі ціни, вищі субсидії.

В цілому, надання субсидій слабо стимулює скорочення видатків культурними організаціями. Це також можна побачити на прикладі багатьох європейських фестивалів. Ціни на квитки на деякі європейські фестивалі є досить низькими і вони мають гарантовані субсидії; внаслідок цього вони мають структурний дефіцит. Інші фестивалі проводяться повністю за рахунок приватних коштів, вони, хоча їх і небагато, є прибутковими.

Музеї мають перед собою багато цілей, які, як правило, вимагають більше коштів, ніж дозволяють їхні бюджети: музеї повинні зберігати, експонувати, освічувати та купувати. В різних країнах музеї отримують різну підтримку від урядів. Біля трьох-четвертей оперативного бюджету Лувру складають субсидії; тим часом американські музеї отримують біля третини своїх грошей від держави і майже таку ж кількість з приватних джерел.

Головним парадоксом музеїв є величезна вартість їхніх активів у порівнянні з відносно невеликим розміром бюджетів. З економічної точки зору виглядає дивним те, що музеї не отримують від своїх активів більше доходів. Це вже починає відбуватись: Музей Уїтні в Нью-Йорку почав надавати і оренду іншим музеям свої колекції. Нью-йоркський музей Гугенхайма надає свої твори в оренду філії в Більбао. Але для більшості музеїв ті доходи, які вони в такий спосіб отримують, є невеликими в більшості базуються на ціні вхідних квитків.

Чи держава краща за ринок? Хоча ми й з'ясували, що приватні ринки, вірогідно, не забезпечать найбільш ефективний рівень збереження спадщини та мистецтв, є причини сумніватись в тому, що держава буде більш ефективною. Головними аргументами критиків є такі: виконавські компанії та музеї спрямовують значні ресурси платників податків невеличкій, як правило, заможній, групі митців, кураторів, працівників культури і споживачів цих товарів; по-друге, керівники цих організацій опікуються не ефективністю, а іншими питаннями, такими як престиж, надмірні витрати і забезпечення високого рівня субсидій.

4. Умови фінансування індустрії культури

Індустрія культури, до якої відносяться мовлення, друк, виробництво фільмів та музичних записів, має певні економічні характеристики.

В цілому, індустрія культури проявляє те, що економісти називають високими капітальними витратами та низькими граничними витратами виробництва. Капітальними витратами виробництва товарів є ті витрати, які необхідно понести незалежно від кількості виробленої продукції. Навпаки, перемінними витратами є ті витрати, які збільшуються тільки тоді, коли збільшується обсяг виробництва. Для простої виробничої фірми до перемінних витрат відносяться виплати робітникам та вартість обладнання; якщо менеджер фірми хоче виробляти більше продукції, він має найняти додаткових робітників і купити додаткове устаткування, що збільшує витрати. До капітальних витрат можна віднести вартість електроенергії на виробництві, вартість охорони, або ремонтного персоналу, оскільки ці кошти мають витрачатись навіть для виробництва однієї одиниці продукції.

В індустрії культури вартість цієї першої одиниці є високою. Для того, щоб виробити перший компакт-диск необхідно заплатити музикантам, заплатити за запис музичного твору, інженерам по звуку та іншому технічному персоналу, за дизайн упаковки, оплатити вартість друку першого диску. Усе це капітальні видатки за винятком друку компакт-диску. Вартість виробництва другого є набагато меншою, біля одного американського долара. Вартість виробництва третього диску така ж сама. Додаткова вартість виробництва ще однієї копії є тим, що економісти називають граничною вартістю виробництва. Відтак, є високі капітальні видатки на виробництво, що означає, що вироблення першої одиниці є надзвичайно коштовним, але низькі граничні видатки, оскільки виробництво усіх наступних одиниць продукції майже нічого не коштує фірмі-виробнику.

Високі капітальні видатки і низькі граничні видатки є не єдиною рисою запису музичних творів. Передача радіопрограми для одного слухача є дуже дорогою - з цим пов'язані видатки на оплату дикторів, технічного персоналу, передавального обладнання (студія, передавачі тощо). Передача програми другому слухачеві не коштує зовсім нічого. Для того щоб видати одну книжку, треба заплатити автору, розрахуватись за набір, за упаковку книги, оплатити вартість паперу та інших матеріалів. Для вироблення другого екземпляру видавець оплачує тільки вартість матеріалів, яка є дуже низькою. При виробництві фільмів вартість першого прокату фільму є величезною. Вартість виробництва деяких голлівудських фільмів перевищує 100 мільйонів доларів. Це вартість першого показу фільму. Показати фільм вдруге коштує відносно мало: оплата роботи кіномеханіка.

Коли технологія виробництва товару пов'язана з великими капітальними видатками і низькими граничними видатками, на ринку таких товарів завжди домінуватиме невелика кількість фірм або навіть одна фірма. Це погано для споживачів, тому що єдина фірма не має конкуренції і може встановлювати високу ціну на свою продукцію.

Для того, щоб розібратись в економічних причинах домінування на ринку культурної продукції однієї фірми або невеликої кількості фірм, розглянемо наступний приклад. Припустимо, що в Україні тільки один книговидавець. Ця видавнича монополія має високі капітальні видатки і низькі граничні витрати. Оскільки видавництво є монополістом, воно може встановлювати ціни, значно вищі за вартість виробництва і, таким чином отримувати високі прибутки. У ринковій економіці індустрія з високими прибутками приваблює нові фірми, які формують ринок і конкурують на ньому. Але що трапиться, якщо підприємець схоче конкурувати з українським видавництвом-монополістом? Нова фірма може розпочати виробництво невеликої кількості книжок з огляду на те, що споживач ще не знайомий з новим видавництвом. Оскільки обсяги виробництва є низькими, вартість однієї книги є дуже високою. Але новий видавець не може встановлювати ціну, вищу за ціну першого виробника, тому що читачі не будуть купувати його книжки. Перший видавець має значно вищі обсяги виробництва і, відповідно, вартість виробництва однієї одиниці продукції для нього невелика. Оскільки обидва видавці повинні встановлювати однакову ціну на книжки, прибутки першого видавця будуть набагато вищими за нового; фактично, прибутки нового видавця можуть бути негативними, що призведе до того, що ця фірма покине ринок. В усіх видах індустрії культури сталі фірми мають значно менші середні виробничі витрати, ніж нові фірми, що значно ускладнює роботу і конкуренцію нових фірм, В результаті, в цій індустрії буде дуже мало фірм.

Є ще й додаткові причини, що пояснюють домінування невеликої кількості фірм на ринках біль-і шості видів індустрії культури. Для більшості таких виробників завжди існує певний ступінь невпевненості в успішності нового продукту. Новий компакт-диск, нова книга, новий фільм можуть принести величезні гроші, якщо вони приваблять споживачів, але ніхто не може бути впевненим в цьому Великі фірми можуть пережити деякі невдачі, з огляду на те, що в них є багато успішних проектів.

Ще одна причина, за якої кількість фірм не може бути великою, це надзвичайно велика вартість дистрибуції і маркетингу продукції індустрії культури. Особливо у виробництві фільмів вартість маркетингу і дистрибуції є величезною, що робить майже неможливим вихід нових фірм на ринок.

Попри все, в усіх видах індустрії культури в багатьох країнах існують маленькі фірми і деякі досить успішно. В більшості західних країн маленькі фірми є експериментальними лабораторіями Маленькі видавництва, як правило, експериментують з новими авторами; маленькі компанії звукозапису намагаються спробувати щастя з новими нестандартними виконавцями. Часто митці, які добились успіху на маленьких фірмах, переходять потім до великих фірм, в цьому сенсі великі фірми за- , лежать від малих.

Як і маленькі фірми, маленькі країни на глобальному ринку можуть продукувати незвичайних (і вигідних) нових митців, але вони також опиняються в невигідному становищі порівняно з великими фірмами у великих і багатих країнах. Фірми з такої країни як Україна не можуть досягти рівня виробництва і низької вартості одиниці продукції виробників фільмів, книговидавців та фірм звукозапису і із США та інших англомовних країн.

4.1 Політика індустрії культури

Багато товарів мають високі капітальні і низькі граничні витрати. Такі товари майже завжди виробляються урядом або приватними фірмами під ретельним наглядом і керівництвом уряду. Прикладами цього є виробництво електроенергії, постачання питної води, каналізація тощо. В усіх цих випадках за відсутності регулювання приватні компанії встановлювали б більш високі ціни. Відтак, економічні причини диктують урядам необхідність розгляду питання регулювання індустрії культури. Окрім стримування влади монополій або майже монополі регулювання індустрії культури ставить на меті дати можливість артистам, що не є "суперзірками" отримати доступ до глядача. Таким чином Франція та Канада збирають податок з прокату відеокасет і продажу квитків в кіно і спрямовують ці гроші на підтримку кіновиробництва. Таке ж занепокоєнні існує і в малих країнах з приводу того, що індустрія культури може фактично зникнути, якщо їй доведеться конкурувати з англомовними, особливо американськими, фірмами; наприклад, державна підтримка індустрії культури в Україні можливо буде необхідною, якщо громадськість хоче зберегти національну музичну та кіно індустрію.

Мовлення відноситься до найбільш врегульованих видів індустрії культури в більшості країн. Багато урядів, канадський також, володіють власними телерадіомовними фірмами і більшість урядів вимагає від приватних радіо та телевізійних мовників отримувати ліцензії на право діяльності; задля отримання ліцензії від фірм часто вимагається здійснювати трансляцію певного типу програм.

Оскільки індустрія культури робить свій внесок в соціальне єднання, уряд повинен обережно підходити до регулювання з тим, щоб громадяни мали доступ до робіт національних виробників культурної продукції. Навряд чи записи музикантів та книжки письменників з неангломовних країн будуть продукуватись іноземними фірмами. Місцевим фірмам для того щоб вижити потрібні будуть субсидії якщо їхня вартість виробництва одиниці продукції буде вищою за вартість іноземних конкурентів.

4.2 Завдання з оцінки проектів в культурному секторі

Податкові надходження можна витратити на будівництво нової лікарні або мосту. На що їх краще витратити? Соціальний аналіз витрат і вигод дозволяє тим, хто приймає політичні рішення, краще оцінити раціональність використання громадських ресурсів. Проект буде життєздатним, якщо з часом сума вигод перевищить суму витрат. При порівнянні двох або більше проектів найкращим є той проект, який приносить найбільшу різницю між вигодами і витратами. До цих вигод і витрат відносяться чисто фінансові речі, такі, як доходи, які може принести новий проект або вартість праці та матеріалів необхідних при втіленні проекту. Але соціальний аналіз витрат і вигод розглядає не фінансові витрати і вигоди. Енергетичні проекти створюють соціальні вигоди коли зменшують вартість електроенергії для споживачів. Транспортні проекти часто зменшують витрати часу пасажирів, що є соціальною вигодою. Інші проекти викликають соціальні витрати, якщо вони забруднюють довкілля. Якщо ретельний соціальний аналіз витрат і вигод виявить, що вигоди від проекту більші за витрати, це означає, що проект в цілому робить економіку більш ефективною.

Соціальний аналіз витрат і вигод може бути корисним інструментом для тих хто виробляє політику в культурній галузі. Гроші, що витрачаються на музеї, гранти художникам або на регіональні фестивалі, можуть бути витрачені на будівництво шляхів і лікарень, тому корисно знати монетарну вартість витрат і вигод видатків на культурні цілі для того, щоб порівняти їх з витратами на шляхи і лікарні.

Проблема в тому, що ці вигоди та витрати важко підрахувати. Багато з вигод, які були визначені в попередній лекції важко виміряти, тому, що не існує ринкових цін для таких речей, як цінність для наступних поколінь сьогоднішньої культурної діяльності. На щастя були зроблені великі зусилля в напрямку кількісного визначення таких цінностей для екологічних наслідків політичних рішень. Якщо, наприклад, проектом завдається шкода природному середовищу, яка впливає на цінність вибору, цінність існування та цінність для нащадків: люди вже не можуть планувати відпочинок в неушкодженому природному середовищі, отримувати задоволення від самого його існування або від перспективи того, що їхні нащадки скористаються цим. Як ми можемо підрахувати вартість такої шкоди для довкілля? Головною методикою є попередня оцінка. Попередня оцінка грунтується на опитуванні людей. Головним елементом опитування заради попередньої оцінки є складний механізм визначення готовності людей платити за збереження довкілля. Таке дослідження може бути дуже інформативним, але це вимагає великого досвіду проведення соціальних досліджень і великих грошей.

5. Управління та фінансування сфери культури

При наявності демократичного громадянського ладу кожне суспільство приймає рішення, які обумовлені загальноприйнятим для нього способом мислення. Тобто, члени суспільства для адміністрування тієї або іншої сфери діяльності вибирають таку форму, яка, за їх переконанням (хоча б у момент прийняття цього рішення), повинна призвести до більш бажаних результатів. Ми -українці - не є винятком.

З іншого боку, признаймося - у нас прийнято думати і говорити, що "там на Заході люди живуть краще". Навіть коли не заявляємо про це публічно, то, однак, думаємо про себе. Адже до цього нас спонукає різного роду інформація, яка стає доступнішою. Врешті-решт, і на власному досвіді переконуємося, коли спілкуємося з представниками економічно розвинених країн.

Чи не з цієї причини останнім часом зіштовхуємося з проблемою "відтоку мізків і талантів"?

Чи не з тієї самої причини ми вирішили піти демократичним шляхом розвитку суспільства? Адже була можливість вибрати будь-який інший шлях розвитку. Але ми були впевнені, що якраз демократичний громадянський лад, в умовах якого живе більшість держав на Заході, створює найсприятливіші умови для життя людей.

Так чому ж, приймаючи "демократичні" рішення, ми так повільно наближаємося до своєї мети - кращого життя? Така повільність нас не задовольняє, навіть приймаючи до уваги безспірні обставини, відповідно до яких будь-які суттєві зміни будь-якої системи потребують певного періоду часу перед тим як перші ознаки до кращого (іноді, на жаль, гіршого) стають відчутними.

Нас, напевно, найбільш турбує те, що часто, наші рішення, які нам здаються найдемократичнішими, на Заході коментуються негативно. І найчастіше вони виявляються правими. Але ж наші наміри були спрямовані на доброзичливість.

Не вірно було б сприймати ці судження як ідеалізування будь-якого суспільства на Заході. Тим більше, що деякі риси "тих із Заходу" ми ніколи не погодилися б перейняти. Але, якщо в ім'я нашого власного благополуччя, погодитися із вище наведеними роздумами, чи не варто проаналізувати логіку мислення представників демократично визнаних суспільств? Адже якраз різниця між способами мислення породжує появу несподіваного і небажаного результату деяких наших рішень.

Литва, яка майже десяток років тому заявила про бажання вступити до Європейського Союзу і, у зв'язку з цим, провела велику роботу по узгодженню своїх законів з прийнятими у Союзі, вже не раз зіштовхувалась з прецедентами, коли закон, який успішно діє у країні-члені ЄС, у цій країні породжує несподівані й небажані прояви.

Хоча б ситуація з "мас-медіа". Затупівши за 50 років (з 1940 по 1990) від "єдиної безпомилкової правди", громадськість дуже швидко вирішила поміняти становище докорінно. За 2-3 роки всі газети були продані приватним власникам, появились приватні радіостанції, телевізійні програми. Парламент, вивчивши досвід демократичних країн, прийняв новий Закон щодо інформації громадськості. І, на жаль, питання з цією самою інформацією громадськості ще не зникають з порядку парламентських засідань. Виявилось, що ми не вміємо правильно користуватися можливостями, які відкрились в умовах дійсно демократичного закону.

Навіть представники колишньої комуністичної партії (недавно перейменованої у соціал-демократичну), не сміють пропонувати повернути цензуру. І основа проблеми не в тому, що будь-які розходження з правопорядком у діях представників державних структур стають до дрібниць відомі громадськості вже наступного ранку. Деяку частину цієї громадськості хвилює навіть неприхована погоня мас-медіа за скандалом, за сенсацією, іншими словами - за прибутком. А як же по-іншому. без цього ні одна радіо-, телевізійна програма, газета або журнал просто не виживають.

Добре, якби від цього страждали тільки чиновники (хоча вони також люди, повноправні громадяни тієї ж країни, а не заслані мешканці Марса). Все суспільство попадає під велику кількість постійного нігілізму, що в свою чергу призводить до всезагальної неповаги до самих символів держав-ності: Президента, Голови Парламенту, Голови Уряду, системи правосуддя. А це ніяким чином не зміцнює державу.

Такий результат діяльності недопустимий для тих, хто ні за яких обставин не побажав би відмовитись від почесної і тому надзвичайно відповідальної місії "четвертої влади". Адже ця роль безпосередньо надає все, що пов'язане з самим поняттям "влада". І якщо якісь політичні сили або окремі особи навіть попробують підняти питання про будь-яку сувору відповідальність за розповсюдження непідтвердженої або навіть неправдивої інформації, мас-медіа зразу ж користується засобами цієї своєї "четвертої влади", аби заявити про небезпеку, яка "нависла над демократією у країні в цілому"

Часто саме сприйняття поняття "демократія" в умах представників громадськості межує у безпосередній близькості з поняттям "анархія". Анархія не в тому розумінні, що які-небудь верстви або групи суспільства у Литві не підкоряються державній владі. Деякі риси своєрідного анархізму породжують неможливість зрозуміти, що демократія - це і є влада народу, але ця влада повинна поміститися у рамках жорстких правил, які гарантують однакові права і обов'язки всім членам суспільства. Без винятку для тих, хто "голосніше" вимагає. Або має безпосередній доступ до засобів розповсюдження власної думки. Або знаходиться ближче до структур, які приймають рішення.

Працівники сфери культури часто, на жаль, не є винятком. Навіть у випадках, коли публічно декларують постулати демократії у кожній подібній (іноді і не зовсім подібній) ситуації.

Не викликають сумнівів ті трудності, з якими працівникам культури доводиться зіштовхуватись останнім часом. Недостатнє фінансування, діяльність в обставинах нескінченної реформи за відсутності точнішої інформації "до чого, врешті-решт ми йдемо", низька оплата праці, наростаюче безробіття не може не мати прямої, відчутної дії на представників цієї сфери.

Але навіть при сукупності всіх цих труднощів навряд чи правильно думати, що "моїм особистим обов'язком є лише отримання відповідного диплому" і, у кращому разі - "накопичення певного досвіду практичної діяльності". Після цього вся відповідальність перекладається на суспільство: воно повинне пристосуватись до моїх навичок (іноді навіть до моїх побажань) та забезпечити мене робочим місцем, щоб я міг трудитися і гордитися своєю приналежністю "до славної гільдії працівників культури".

В умовах становлення демократичного суспільного ладу подібна позиція і подібна поведінка стає менш прийнятнішою для суспільства. Воно не хоче своїми податками оплачувати те, що йому здається непотрібним. Навіть якщо це "непотрібне" пов'язане з недостатнім рівнем освіти, громадянства і культури в цілому. Це лише означає що:

а) не суспільство повинне пристосовуватись до індивідууму, а навпаки - індивідуум повинен шукати шляхи бути корисним суспільству,

б) на працівників сфери культури лягає обов'язок просвіщати суспільство таким чином, щоб воно відчуло потребу у дотику до культури.

2. Варто погодитись, що ми маємо деяку перевагу перед Заходом у тому розумінні, що можемо користуватися їх готовністю ділитися з нами своїм досвідом. Тобто, ми маємо можливість не повторювати їх помилки, які здійснювались на протязі довгих років пошуків найкращого варіант), Але, з іншого боку, життєвий досвід нам постійно нагадує про те, що, все-таки, кожний може здійснювати власні помилки. Тільки тоді він набирається життєвого досвіду. (У цьому розумінні наше завдання ускладнюється тим, що ми бажаємо свої помилки здійснити і знайти найсприятливіший варіант за короткий період часу. У всякому разі, хотілося б цей період пережити за менш короткий проміжок часу, як це вдалось Західним країнам). Тим паче, що кожна країна, кожне суспільство, кожна культура має одній їй властиві риси. Тому адаптація будь-якої "запозиченої”; будь-кого системи до умов України потребує специфічних рішень і дій.

Але ж ми і не думаємо, що є якимись специфічними і відрізняємось від інших народів абсолюти всім. У першу чергу ми - люди, жителі однієї планети. Нам властиві і позитивні, і негативні властивості "гомо сапієнс" в цілому. Й існує вірогідність, що наближаючись до справжнього демократичного суспільного ладу, ми стаємо більш схожими на тих, сьогоднішніх "із Заходу". Хоча б своїм способом мислення. Шкалою визначення цінностей. Так чи не варто проаналізувати логіку мислення представників демократично розвинених суспільств?

Навіть залишивши цього разу в стороні від обговорення таку хворобливу обставину, як хронічне, яке триває декілька років підряд, недостатнє фінансування, працівники сфери культури бачать потребу реформування самої системи розподілу фінансових коштів. Це зумовлене наступним.

Щороку, коли настає пора приймати рішення про розподіл бюджетних коштів серед суб'єктів культури, відповідальні за це особи у Міністерстві культури, у Відділах культури самоврядування починають ламати голови кого фінансувати, в яких об'ємах це робити, на яких умовах і т.п. Найобразливіше те, що навіть при наявності зусиль, і навіть коли виконати цю роботу найчеснішим і об'єктивним чином, частина зацікавлених сторін все рівно залишається незадоволеною остаточним рішенням. Більше того, своє незадоволення вони переважно виражають, звинувачуючи тих, хто прийняв рішення, в корупції, фаворитності, необ'єктивності і т.п. Ці звинувачення здійснюються з повною впевненістю, що "всі вони там такі".

Таке безапеляційне твердження, звичайно, не може бути правдою хоч би з тієї простої причини, що на світі не існує професії, представники якої всі без винятку були б нечесними (окрім "професії"" злочинця, звичайно). Але навряд чи в будь-якому суспільстві можна надіятись знайти спосіб, який гарантує абсолютне викорінення подібного звинувачувального мислення або подібного сприйняття ситуації. Тим паче, що прояв нечесності у сфері культури іноді все-таки має місце.

І ще. Хіба тільки у чесності рішення полягає суть питання? Чи завжди маємо повну необхідну інформацію? А якщо ні, то чи завжди приймаємо правильне рішення? Іншими словами, чи насправді діюча система бюджетного фінансування культури гарантує найбільш ефективне використання бюджетних коштів?

Ось скільки суттєвих питань виникає при розгляді такої, здається, буденної для нас процедури. Видавалось би, що думаючи про неї, необхідно визначитись у наступному:

1. Нам потрібна досконаліша система фінансування культури.

2. Вона повинна гарантувати об'єктивний і ефективний результат.

3. Вона повинна до мінімуму зменшити передумови для появи будь-яких підозр з боку претендентів на фінансування щодо недостатності об'єктивності прийнятих рішень.

Чи можлива така система взагалі?

Із країн загальновизнаної демократії надходить позитивна відповідь. Тобто, це не означає, що вони знайшли якусь ідеальну систему, що на всі 100% викорінює будь-які форми корупції, протекціонізму і фаворитизму. Або у них ніхто, ніколи і нікого не підозрює у цих гріхах. Нічого ідеального не існує у природі. Це лише означає, що їм вдалося знайти і перетворити у життя систему, яка значно ускладнює умови для прояву названих вище небажаних проявів.

Мається на увазі система фінансування культури, заснована на принципах конкурсу. Звичайно ж, основні принципи цієї системи нам відомі. У деяких випадках ми користуємось нею досить таки успішно. Різниця тільки у тому, що у країнах демократії стараються користуватися конкурсним принципом у всіх без винятку випадках.

Тяжко не погодитися із наведеним нижче.

За умови, що

*у першу чергу визначається політика культури, тобто формулюється стратегія, пріоритети і критерії оцінки;

* встановлюються "правила гри";

* загальна сума, яка розподіляється, так як і вище згадані правила, доводяться до відома всіх без винятку потенційних впроваджувачів затвердженої відповідними інстанціями Політики культури, незалежно від їх юридичного статусу;

* ці правила ні в якому разі не міняються під час "гри";

* остаточне рішення приймається колективним органом;

* мотиви рішення об'являються публічно;

за таких умов природнім чином складаються передумови для найоб'єктивнішого і найефективнішого рішення, які в той же час суперечать появі недовір'я з боку претендентів на фінансування. Система сприймається ними як "прозора".

І це ще не все.

Ми не можемо стверджувати, що всі особи, які здатні задовольнити найкращим чином потреби суспільства у сфері культури, обов'язково працюють у державних установах. І, напевне, ми погодимося, що для суспільства нема великої різниці, представник якої структури його потребу задовольнить. Тільки це було б виконано найкращим чином. Суспільство не завжди зацікавлене в тому, щоб заплачені його членами податки, були використані виключно на фінансування державного сектора.

З цього випливає, що нам необхідно основуватись на наступній концепції: бюджетні кошти повинні служити, у першу чергу, не утриманню яких-небудь структур (у тому числі державних), а задоволенню потреб членів суспільства. Тобто, розподіляючи бюджетні кошти, не можна викреслювати зі списку претендентів жодної особи, яка пропонує свої послуги. Незалежно від того, яку організацію¹ вона представляє або ж чи когось представляє взагалі. Головне - її уміння, кваліфікація, надійність і легальність.

Але за таких умов все частіше постає питання про необхідність раціонального та ефективного використання ресурсів, що виділяються з бюджету.

Найбільш вагому частину цієї проблеми природнім способом вирішила сама ринкова економіка з появою будь-якого попиту з'являється той, хто задовольнить цей попит.

Не викликає сумніву наше намагання переконати громадськість у тому, що її загальна освіта неможлива без безпосереднього контакту з культурою, що для кожної людини участь у культурній діяльності (в будь-яких можливих формах) повинна стати такою ж самою необхідністю, як і вміння читати газету та підраховувати гроші в магазині. Для досягнення цієї мети недостатньо лише агітації, самовіддачі окремих людей, таланту педагогів та любові до людей. З іншого боку, в демократичній системі недопустиме будь-яке насильство. Іншими словами, те, що є вигідним для суспільства, повинно бути досягнуте в першу чергу шляхом створення таких умов, за яких деяким його членам стало б вигідно поводитись певним чином. Тобто, необхідно створити спеціальну систему.

Цілком природно, що перший крок на шляху її створення - це визначення на рівні всієї країни напрямку, в якому ми збираємось рухатись в майбутньому. Маємо на увазі документ, який вже неодноразово згадувався в цій роботі, Закон про державну політику в сфері культури. Бажано, щоб такий закон був затверджений вищим органом державної влади на основі домовленості між всіма політичними та громадськими силами країни. Він повинен стати своєрідним кістяком і настільною книгою для всіх, без винятку, учасників культурної діяльності. Більше того, він, звичайно, повинен виконувати роль гаранта стабільності: будь-яка політична сила, що прийшла до влади, може мати свободу дій лише у виборі засобів впровадження положень цього документу. Процедура перегляду та внесення змін до нього повинна бути такою ж складною, як і процедура внесення змін до Конституції. Отож, це означатиме, що в такому законі можуть бути зазначені лише основні визначення, які не викликають особливих суперечок.