Варто зазначити, що незалежно від того чи прийнятий вищезгаданий закон на вищому рівні, чи ні, в кожній країні існує відповідна модель управління культурою. У Литві, наприклад, ця модель ближча до державної або бюрократичної моделі. Хоча, навіть кілька спроб дійти загальної згоди щодо довгострокової політики в галузі культури не увінчались успіхом.

Кожний напрямок політики у галузі культури потребує відповідних заходів, необхідних для досягнення цілей (перелік заходів наведено в таблиці). Ці заходи є універсальними для будь-якої держави, будь-якого суспільного ладу, будь-якої моделі державної політики у галузі культури:

Таблиця 2. Заходи впливу держави на фінансування культури

Таблиця, що наведена вище, допомагає дійти логічного висновку, що намагаючись вдосконалити сферу культури за умови нестачі матеріальних ресурсів, варто приділяти більшу увагу політико-правовим та етико-ідеологічним заходам. Чи робимо ми саме так на практиці? Чи можемо ми заперечувати, що вирішення всіх своїх проблем ми частіше всього бачимо у збільшенні бюджетного фінансування? Тобто, чи намагаємось використовувати лише один доступний та звичний для нас засіб.

Ми розуміємо, що Західні країни живуть у значно кращих економічних умовах. Для нас значно важливішим відмітити, що навіть маючи більші кошти, вони не поспішають збільшити частку державного/муніципального бюджету у загальному фінансуванні культури. Навіть при відносному добробуті Західні країни намагаються шукати альтернативні можливості.

Кожна держава приймає свій специфічний пакет нормативно-правових документів, що, і свою чергу, створює позитивні умови для розвитку культури. До цього можна віднести і податкові пільги, що поширюються на самих працівників сфери культури; і заохочення ініціатив, що сприянні залученню більшої кількості суб'єктів культури до активної участі у розвитку культури; і сприятливі умови для суб'єктів культури самостійно отримувати додаткові доходи за рахунок задоволенні потреб членів суспільства, що змінюються та зростають.

Отже, в такий спосіб заохочується не лише творчий підхід органів управління, а й залучення більшої чисельності представників громадськості. Більше того, полегшується "тягар на плечах" державного бюджету.

Вищезгаданий пакет нормативно-правових документів демонструє відношення д культури як державної влади, так і всього суспільства в цілому.

Намагання державної влади максимально відмовитися від функції перерозподілення податків і є однією з ознак ринкової економіки.

Говорячи про етико-ідеологічні заходи, слід звернути увагу на необхідність постійної пропаганди на рівні державної влади, що, в свою чергу, намагається довести до всього суспільства, що суб'єкти який фінансує або іншим чином підтримує культуру, є надзвичайно важливим і високо оціненим членом суспільства.

Державне замовлення фінансується з державних коштів. Відповідно, хтось повинен звітувати перед суспільством за використання цих коштів. І в цьому місці аргумент "достойний член суспільстві в особі виконавця замовлення є надзвичайно вагомим.

Такі самі підходи можна спостерігати і в Західних країнах, але в більш поширеному вигляді.

Першочерговою функцією урядових структур є задоволення потреб громадськості. Фінансування - це тільки одна з форм вирішення проблеми.

Економісти люблять заявляти, що державна інвестиція - це використання чужих коштів в тій галузі, в яку ніхто не хоче вкладати власні.

Звичайно, таку заяву не можна абсолютизувати, але прислухатися до нього треба. Так, насправді структури державної влади розпоряджаються коштами платників податків. Саме таким чином в задовольняють потреби громадян. І логіка підказує узагальнення, що держава фінансує тільки ті сфери діяльності, існування яких без її втручання, неможливе.

Але чи завжди це так? Погодьтеся, що рухаючись за інерцією від багатьох років централізованого управління державою, нам, навіть, і не приходить на думку шукати інші методи вирішення проблеми, окрім виділення бюджетних коштів. Хіба так поводяться приватні підприємці? видно, що вони не поспішають розлучатися зі своїми фінансовими та іншими ресурсами, і досліджують різноманітні шляхи вирішення проблеми.

Багаторазові наголоси на перевагах принципів управління підприємницькою діяльністю принципами державного управління не слід приймати як заохочення до переведення сфери культури на умови нерегульованого ринку. Так себе не поводять навіть ті країни, в яких досить успішно функціонує ліберальна модель політики щодо культури. За умови існування хіба що не 100-відсоткової приватної власності в різних сферах діяльності, керівництво країни досить чітко усвідомлює, що сфера культури потребує специфічного підходу. її елітарна частина може вижити і без відповідної уваги з боку державної влади. І якщо остання обирає ліберальну модель політики у сфері культури, то їй потрібно докласти більших зусиль на шляху створення цілої інфраструктури, що сприяє полегшенню пошуку альтернативних джерел фінансування.

Гроші в державі знаходяться:

* у самої держави;

* у приватних підприємців;

* у громадських організацій;

* у приватних осіб.

Отже, намагаючись використовувати гроші платників податків найефективніше, представники державної влади зобов'язані створити всі можливі умови для використання трьох останніх джерел (у будь-якому випадку, зробити це перед тим як відкрити "гаманець" держави). Тобто, створити вищезгадану інфраструктуру, що гарантує наявність практичних умов для багатогранного, і що не менше важливо, рівноправного співробітництва працівників сфери культури з суспільством в цілому.

Така інфраструктура стає ефективною лише за наявності відповідної правової бази (в тому числі і тих нормативно-правових актів, що регулюють відповідні норми економіки) і пропаганди єдиної позиції всіх рівнів державної влади.

Поява такої інфраструктури впливає і на загальну поведінку працівників сфери культури: цілком природно, що вони переносять основну частину своїх зусиль з "вимолювання" або "вибивання" матеріальних ресурсів у представників державної влади на більш творчі пошуки спонсорів серед приватних підприємців і різноманітних фондів. Більше того, звертаючись до спонсорів, вони відчувають себе не жебраками, а рівноправними партнерами, бо мають пропозиції, що вигідні підприємцям.

Останні, піклуючись про власний імідж при плануванні видатків на спонсорство, не тільки шукають матеріальну вигоду, але й намагаються робити інвестицію якомога точніше, відповідно до напрямків державної політики в галузі культури. В цьому вони також знаходять пряму зацікавленість, оскільки, уряд публічно заявляє про державну підтримку не кожному спонсору, а лише тим, хто направляє свої зусилля на задоволення пріоритетних потреб громадськості, що вказані в документі щодо політики в сфері культури.

Висновки

Культурна діяльність в Україні, так як і у багатьох країнах світу, фінансується з двох основних джерел: бюджет (центральний і регіональний) та всі можливі надходження (спонсори, різного роду фонди, доходи із власної діяльності, приватні кошти і т.п.).

Особливо важливо зазначити, що ніякі заходи щодо впровадження державної політики в сфері культури не дадуть бажаного результату, якщо будуть базуватись на примусі, а не на вигоді для учасників процесу. В протилежному випадку ми прирікаємо себе на обов'язкові додаткові видатки на оплату механізму контролю за виконанням вимог цих примусових заходів. Очевидно, що плоди такої системи будуть важкими спочатку для частини, а в подальшому і для всіх, залежних від неї суб'єктів.

Все згадане вище ні в якому випадку не означає, що правові акти примусу непотрібні взагалі. Це означає лише те, що перед тим як звернутися до їх використання, слід переконатися у неможливості вирішення проблеми, ґрунтуючись на принципі вигоди для всіх сторін.

Фонди, як правило, формулюють вимоги щодо фінансування претендентів на принципах, що, в свою чергу, пов'язує в єдиний логічний ланцюжок всю систему розвитку культури країн в цілому.

Література

1. Економічний розвиток і державна політика / Ю.Бажал, О.Кілієвич та ін. Навч. посібник за заг. ред. Ю.Єханурова та І.Розпутенка.- К.: Вид-во УАДУ, 2001. - 480 с. - Розд.2.6, 2.7, 5.3. культура фінансування

2. Економічний розвиток і державна політика / Ю.Бажал, О.Кілієвич та ін. Навч. посібник за заг. ред. Ю.Єханурова та І.Розпутенка.- К.: Вид-во УАДУ, 2001. - 480 с. - Розд.2.6, 2.7, 5.3.

3. Мікроекономіка і макроекономіка/ С.Будаговська, О.Кілієвич та ін. Підруч. для підготовки магістрів держ. управління, під ред. С.Будаговської.- К.: Основи, 1998.-518с- Част.1, теми 8-10.

4. Веймер Д.Л., Вайнінґ А.Р. Аналіз політики: концепції і практика. Пер. з англ. за наук. ред. О.Кілієвича.- К.: Основи, 1998. - 654 с. - Розд.3-4.

5. Піндайк Р., Рубінфелд Д. Мікроекономіка. - К.: Основи, 1997.- 646 с- Розд. 10-13.

6. Стігліц Дж.Е. Економіка державного сектора/ Пер.з англ.- К.: Основи, 1998. - 720 с.

7. Семюельсон, Пол А. і Нордгауз, Вільям Д. Мікроекономіка. - К.: Основи, 1998.- 676 с.

Размещено на Allbest.ru