Розвиток мистецтва, культури та естетики в різні історичні періоди

Размещено на http://www.allbest.ru/

33

Романський стиль

Романський стиль розвивається протягом десятого, одинадцятого і дванадцятого століть, тобто захоплює, приблизно, три століття європейського мистецтва, по-різному виявляючись у різних регіонах.

У церковних проповідях піднімалася тема гріховності світу, сповненого гріха й спокус, підвладного впливу таємничих і страшних сил. Ця тема сприяла розвитку в романському мистецтві Західної Європи етичного й естетичного ідеалу, протилежного до античного мистецтва. У зв'язку з тим, що провідним видом мистецтва в той період була архітектура, їй приділялася роль тієї ланки, що «впливала» візуально й духовно на віруючих. Сюжети Страшного суду й Апокаліпсиса, біблійні сцени, скульптури - ось що масово було присутнє в оформленні церков. Перевага духовного над тілесним виражалася в контрасті полум'яної духовної експресії й зовнішньої потворності.

Романські храми, переважно монастирські, повинні були виглядати масивно, міцно і надійно, тому будувалися вони з великого каменю, мали прості форми, із перевагою вертикальних або горизонтальних ліній, дуже вузькі дверні й віконні отвори і півциркульні арки. Суворі, важкі зовнішні форми надавали романському храму суворого і простого вигляду. Щоб якось «розвантажити» конструкцію храму, архітектори створили склепіння у вигляді хрестів. Безліч вільних площин сприяла поширенню монументальної скульптури, що знайшла своє місце на площинах стіни або поверхні капітелей і виражалася у формі рельєфу.

Особливості романського стилю - у його приземленості, ваговитості, невигадливості. Важливо звернути увагу, що в архітектурі романського стилю змінюються між собою значення інтер'єру й екстер'єру храму. Античність віддавала більшу перевагу екстер'єру - величному, урочистому, масштабному. Інтер'єр античних храмів невиразний, малий по об'єму, там виставлялися фігури язичеських богів, а головні події розверталися зовні храму. У романському стилі навпаки, зовнішні форми архітектури - округлі, що давлять, великовагові - досить аскетичні, набагато більше значення надається інтер'єру будівлі.

Хоча діячі західноєвропейської церкви намагалися керувати мистецтвом і керували їм насправді, проте, у скульптурному оздобленні храмів часто виникало таке, що вони не могли ні зрозуміти, ні схвалити. Дійсно, коли знайомишся з романськими соборами Франції, Німеччини чи Північної Європи, на рельєфах стін, у підніжжя колон, на вікнах, у дверей виявляється величезне число кам'яних кентаврів, левів, упадають в око барельєфи і скульптури різних чудовиськ (напівящерів, напівптахів), усякого роду химер. Ці істоти виникли з тієї колишньої традиції, що в період іконоборства і переваги орнаменту одержала назву "звіриний стиль". Дійсно, суть цих образів дуже древня, усі вони прийшли в романське мистецтво з народного фольклору, з казок, байок, із тваринного епосу. Та й удивляючись, між іншим, у скульптуру романських храмів не можна не відзначити її деяку "мужикуватість", знайти корені її явно простонародного походження. Це відзначають більшість мистецтвознавців. Романське мистецтво спочатку здається грубим і дикуватим, якщо порівнювати його з витонченістю і пишністю Візантії, але разом з тим, воно більш безпосередньо, у ньому навіть є щира і палка експресія, воно в набагато меншому ступені регламентоване.

В Україні романський стиль відбився в низці будов на всій території, проте найбільше у будовах Чернігова і Галича, в якому збереглася церква св. Пантелеймона (1200), що в ній форми романські значно переважають візаінт. Особливо порталі з колонками та внутрішні багато різьблені фризи з аканту і плетінки, близькі до подібних пам'яток Заходу Також будови Чернігова своєю монументальною простотою і деталями відбивають романські впливи (Успенський собор Єлецького монастиря), хоч вони в своїй основі мають усі типові риси староукраїнської візантики. Ці романські риси мали й ін. будови України: у Галичі («княжий собор Богородиці в Крилосі), у Володимирі-Волинському та, особливо, кілька церков-ротонд у Галичині, на Волині й Закарпатті. Ті романські впливи могли прийти на Україну з Польщі, Угорщини й Чехії. Одночасно давня Україна передавала ці впливи далі (церкви Володимиро-Суздальської Русі перебрали з Чернігова й Галича деякі типові риси саме романського стилю).

Романська культура: літургія та карнавал

У 410 р. Рим був розгромлений вестготами. Вони захопили Піренейський півострів, більша частина якого невдовзі була завойована арабами. У 493 р. в Італії заснували своє королівство остготи, зробивши центром Равену. У 555 р. остготське королівство було зруйноване Візантією. Після того як римські легіонери пішли з Британії, місцеве кельтське населення завоювали германські племена англів і саксів. Скандинавію заселили войовничі нормани, які в XI ст. вторглись і до Англії. На території Галлії в V ст. утворилася держава франків. У 800 р. король франків Карл Великий коронувався у Римі - виникла перша середньовічна імперія. З неї і на основі її виділилися згодом Франція, Німеччина та Італія.

X ст. було тяжким для Європи. Із Скандинавії у Західну Європу рушили нормани, зі сходу - угорці, від Середземномор'я - араби. Культурне життя завмерло. Знаменно, що найпопулярнішою книгою стає Апокаліпсис - Одкровення євангеліста Іоанна, яке пророкує загибель людству за його гріхи.

У кінці X ст. король Оттон І коронується у Римі, поклавши початок "Священній Римській імперії германської нації". На її землях будується багато неприступних монастирів. Монастирі почали посилено будувати мости, шляхи, готелі, госпіталі.

У культовій архітектурі романського періоду дерево витіснив камінь. Камінь замінив дерево також і в фортечних мурах, що оточували замок феодала. Тип феодального замку склався саме в цю епоху: він стояв на підвищенні, на зручному для спостереження й оборони місці і був символом влади феодала над навколишніми землями.

Склався стиль романської архітектури. Суворість, простота гладких стін (різьблення лише на капітелях колони) - в Оверні, надмір зовнішнього декору - в Пуатьє, величні храми у Нормандії і Бургундії. Церкви, збудовані на дорозі до "святих місць", були величезні за розмірами, розраховані на велику кількість пілігримів та місцевих парафіян.

XI-XIII ст. - час розквіту монументального мистецтва: як живопису, так і скульптури. Розписи вкривали стіни і склепіння храмів, скульптура була і в інтер'єрі, і назовні. Дискусії в галузі теології, виникнення єресей (проти однієї папа у 1210 р. оголосив навіть хрестовий похід) та ін. - все це призвело до того, що мистецтво на вимогу церкви повинно було не тільки виховувати й наставляти, а й застрашувати. Звідси обов'язковий "Страшний суд", апокаліпсичні видіння, ордалії, історія страждань і смерті Христа ("Страсті Христові"), житія святих - страдників за віру. Виникає застрашливе зображення чорта. Боротьба за людську душу між ангелами і сатаною стає улюбленим мотивом романського мистецтва.

Розвивається книжкова мініатюра, що становить собою живу та яскраву розповідь (заголовна літера, ініціал розростались у цілу картину). Яскраві барви, оклад з металу, слонової кістки, коштовного каміння, емалі перетворювали середньовічний рукопис у коштовну річ. Книги переписували ченці в спеціальних майстернях - скрипторіях (особливо славилися скрипторії французьких, англійських та ірландських монастирів). Окремої уваги заслуговує каролінзька рукописна книга. У Каролінзькій імперії (кінець VIII - перша половина IX ст.) виникло кілька великих центрів виготовлення книг.

Романський період - це пора найвищого розквіту середньовічної культури: світської літератури і поезії, театру, в якому ставлять і містерії, і світські фарси; музики, де на зміну унісону прийшло багатоголосся церковних хорових гімнів.

Саме в період середньовіччя остаточно складається образ лицаря (рицаря) як взірця, що уособлює ряд неодмінних - відповідно до цінностей епохи - достоїнств.

Зазвичай лицар мав походити з хорошого роду, але іноді у лицарі посвячували за виняткові воїнські подвиги. Згодом - і все частіше в міру розвитку міст - можна було купити цей привілей. Зростання ролі бюргерства змусило еліту виробляти кодекс, який можна було б протиставити намірам "третього стану" підніматися на все вищі щаблі у суспільстві. Тому в куртуазній літературі герой неодмінно вихвалявся чудовим генеалогічним деревом. Лицар мав бути вродливим, що звичайно підкреслювали його шати, рясно прикрашені золотом і коштовним камінням; пасували вбранню обладунок і упряж. У хроніста четвертого хрестового походу слово "благородно" означало те саме, що й "багато", "розкішно", "пречудово".

Лицар мав бути сильним, бо інакше не зміг би носити обладунок вагою 60-80 кілограмів. В одній з північних легенд її герой Беовульф, який прибув здалеку, щоб визволити датчан від чудовиська, яке підкрадалося вночі і вбивало славних лицарів, стає проти нього і при цьому кидає всю свою зброю, аби показати силу, яка дасть йому змогу скрутити потворі м'язи голими руками. Лицар повинен невтомно дбати про славу, а слава вимагає все нових випробувань, і часом найнеймовірніших.

Кохання неможливе без таємниць і потаємних зустрічей, без ревнощів та страху втратити кохану. Оскільки у шлюбі цього всього немає, то святість сім'ї для лицаря нічого не важить. Культ жінки досить умовний: "Слуга в коханні, пан у шлюбі" - так характеризує істинне становище лицаря один з дослідників. Рукоприкладство було справою звичною у сім'ях знаті. Подружня невірність, для чоловіків цілком прийнятна річ, у жінок каралася (в легендах епохи) спаленням на вогнищі. Щоправда, коли засуджену з розпущеними косами і в полотняній сорочці вели до місця покарання, в останню мить звичайно з'являвся лицар, ладний мечем довести будь-кому її безвинність, причому безвинність ця, всупереч будь-якій очевидності, виявлялася незаперечною.

Є ряд гіпотез відносно культу жінки у середньовіччя. У деяких цей культ сприймається серйозно, у когось - вважається інспірованим літературою ("Ланселот, або Лицар Возу" був написаний Кретьєном де Труа на замовлення Марії Шампанської, яка йому протегувала), у третіх він приписується мандрівним менестрелям і трубадурам. Головна тема поезії трубадурів (провансальських поетів в XII-XIII ст.) - оспівування васального служіння дамі, проголошення права земного кохання (на противагу релігійному аскетизму). Менестрелі продовжували цю традицію. Хоч вони були і співаками, і музикантами, і потішниками, і декламаторами, а звичайно і поетами, мандруючи від замку до замку по Франції та Англії, вихваляли господиню, сподіваючись дістати службу при дворі (або принаймні гостинність і дарунки перед подальшою дорогою). Здебільшого вони походили з безземельних або малоземельних лицарів, які мріяли про якусь постійну придворну посаду. Їхні пісні відзначались вишуканістю і відповідали уявленням про ідеальне кохання.

Романский стиль

Особенность романского стиля - в его приземленности, тяжеловесности, незамысловатости. Важно обратить внимание, что в архитектуре романского стиля поменялись между собой значения интерьера и экстерьера храма. Античность отдавала большее предпочтение экстерьеру - величественному, торжественному, масштабному. Интерьер античных храмов невыразителен, мал по объему; там выставлялись фигуры языческих богов, а главные события разворачивались вне храма. В романском стиле, наоборот, внешние формы архитектуры - округлые, давящие, тяжеловесные - достаточно аскетичны, гораздо большее значение придается интерьеру здания.

Хотя деятели западноевропейской церкви пытались управлять искусством и управляли им на самом деле, тем не менее в скульптурном убранстве храмов часто возникало такое, что они не могли ни понять, ни одобрить. Действительно, когда знакомишься с романскими соборами Франции, Германии или Северной Европы, то на рельефах стен, у подножия колонн, на окнах, у дверей обнаруживается огромное число каменных кентавров, львов, бросаются в глаза барельефы и скульптуры различных чудовищ (полуящеров, полуптиц), всякого рода химер.

Эти существа возникли из той прежней традиции, что в период иконоборчества и преобладания орнамента получила название «звериный стиль». Много веков прошло, и уже в Западной Европе X-XI столетий эти же звери сидят на обрамлениях интерьеров храмов, порой даже замешиваются в композицию святых и в число присутствующих при «священных собеседованиях».

Візантійська естетика

Поняття "візантійська естетика" відображає розвиток естетично-художніх ідей на теренах Візантійської імперії IV-XV ст. Збереження античних міст зумовило збереження античної культури й освіченості на землях колишньої східної Римської імперії, хоча християнські ідеали впливали на розуміння краси та осмислення її сутності. Наприкінці IV ст., за часів імператора Феодосія І, християнство було єдиною дозволеною релігією імперії. Візантійські теологи розробили, довівши до логічного завершення, низку ідей, позначених у працях стоїків, гностиків, ранніх християн, неоплатоніків.

Візантійська естетика - синтез двох світоглядних тенденцій: християнської й античної. Друга не була магістральною, однак завдяки їй збереглася значна кількість пам'яток античної художньої та філософсько-естетичної спадщини. Домінантною була християнська світоглядна система, що зумовила формування своєрідності візантійського художнього мислення. Основна увага в естетиці християнства зосереджувалася на питаннях психології сприймання й естетичного переживання символів віри.

Відповідно до двох культурно-історичних орієнтацій, дослідники пропонують поділ візантійської естетики на чотири основні періоди:

- ранньохристиянський (І-Ш ст.);

- ранньовізантійський (IV-VII ст.);

- іконоборчий (VIII-IX ст.);

- після іконоборчий (XI-XV ст.).

У ранньохристиянський (перед-візантійський) період зародилося багато ідей, що згодом стали основними у візантійській естетиці. У ранньовізантійський період сформувалися основні поняття та категорії візантійської естетики. У цей час складається своєрідна система "візантійського мислення". Високого розвитку досягає художня культура, зокрема у період "золотого віку" - "віку Юстиніана" (VI ст.). У період іконоборства активно розроблялися теорії образу та символу, досліджувалися категорії візантійської естетики. Післяіконоборчий період - час догматизації основних категорій і положень естетики, а також зростання інтересу до античної спадщини.

Візантійське християнство як ідеологія та його естетичні принципи утверджувались на основі ідей античного неоплатонізму та ранньої патристики. Візантійська естетика постала найрозвинутішим напрямом середньовічної естетики. Патристична естетика - головний напрям візантійської естетики - складалася у IV-VII ст. на основі ідей греко-римської та біблійної естетик. Найвидатніші її представники - "великі каппадокійці" (група християнських теологів, письменників і вчених другої половини IV ст.): Василій Великий (330-379), Григорій Назианзін (330-390), Григорій Ниський (335-394), а також Іоанн Златоуст (347-407).

Естетика отців церкви творилася на ґрунті ідеї не співмірності реального світу й ідеалу. Це була спроба мовою понять висловити глибоку суперечність життєвих явищ, неосяжних людським розумом, хоча і доступних пізнанню. Саме ця проблематика становить основу гносеології ареопагітик, на засадах котрих формувалась візантійська естетика. Псевдо-Діонісій, усвідомлюючи не співмірність людини і Бога, зауважував: "Бог перебуває вище від усякого знання і вище від усякого буття", тому інтелектуальне пізнання його неможливе. Місце спекулятивного досвіду посідає "містичний досвід": "Вище знання досягається внаслідок відмови від усякого знання, утвердження - через заперечення". На відміну від неоплатонізму, Псевдо-Діонісій стверджує, що над сутнісне божество у кожному зі своїх різноманітних виявів присутнє водночас, усе цілком "з'єднане роз'єднується, примножується".

Шлях до істини у системі візантійського богопізнання здійснюється на основі містичного, літургійного та художнього пізнання. Зв'язок гносеології й естетики зумовлений характером візантійської віри, де метою постає не богопізнання як таке, а ідея спасіння кожної конкретної людини. Пізнання - джерело віри та засіб морального очищення й удосконалення. Звідси - увага до морально-психічного стану кожної окремої особи. Антиномізм обмежував подальший розвиток понятійного мислення, зате активно сприяв перенесенню психічної енергії та пізнавальної діяльності у сферу емоційно-естетичного й художнього мислення. З цим і варто, очевидно, пов'язувати "глибину, багатство та різноманітність форм художнього мислення візантійського і ширше - всього східно-християнського світу". Аналіз загально-світоглядних позицій візантійського християнства необхідний для того, щоб осягнути джерела його своєрідності, зокрема широкий розвиток художності й відображення християнських ідей і символів віри саме засобами художньо-образної мови мистецтва.

Особливо важливе значення для утвердження символів віри у почуттях віруючих мала літургія. Вона поставала для християнської свідомості не лише обрядом, а й "живою та життєвою філософією православ'я". У літургійному дійстві органічно поєднувалися прозова та поетична словесні форми з наспівно-мелодійною музичною формою. Іоанн Златоуст зазначав вплив музики на людську душу: "Ніщо так не підносить душу, ніщо так не окрилює її, не віддалює від землі, не звільняє від тілесних пут, не наставляє у філософії і не допомагає досягнути повного презирства до житійних предметів, як узгоджена мелодія і божественний піснеспів, що управляється ритмом". Музика у візантійському культі поставала носієм особливої - позапонятійної інформації ("філософія в мелодії", за словами Григорія Ниського). Візантійський храм, де відбувалося богослужіння, став особливим сакральним простором, в якому усувалася суперечність між трансцендентною й іманентною сферами. Таке ж значення мало образотворче мистецтво, що налаштовувало віруючих на сферу трансцендентного, даючи чуттєво-осяжні образи надприродного. "Уся естетична теорія візантійців виявилася введеною в їх теорію пізнання першопричини, що і сприяло збереженню життєвості та дієвості цієї останньої теорії", - зазначає відомий дослідник візантійської естетики В. Бичков.

Основна естетична проблематика, яку розробляли візантійці, - образ, символ, знак, світло, прекрасне, канон. Усі вони мають гносеологічне навантаження, окрім того - становлять основу візантійської теорії пізнання. Псевдо-Діонісій вважає художні образи вищими від явищ природи і навіть церковного чину, розміщуючи їх між рівнями буття та надбуття, поряд з церковними таїнствами. Дослідники виділяють п'ять рівнів функціонування образотворчого мистецтва у візантійській гносеології: дидактичний, символічний, сакрально-містичний, літургійний і власне художній. Усі вони тісно поєднані між собою.

Ідеал візантійської естетики - трансцендентний: Бог - джерело краси і як такий перевершує всі її вияви. Універсум становить систему образів, символів і знаків, що вказують на першопричину - Бога. Прекрасне в природному світі, у витворах людських рук, зокрема в художніх творах (словесні, музичні, образотворчі образи) - це символи й образи першопричини, позапонятійні форми її вияву. Краса та прекрасне в усіх їх модифікаціях постають провідними категоріями візантійської естетики. Так, Псевдо-Діонісій у трактаті "Про божественні імена", розглядаючи ідею краси в трактаті Платона "Бенкет", зауважує: "Найсуттевішо-прекрасне називається красою тому, що від нього надається всьому сущому його власна, відмінна для кожного краса, і воно є причиною злагодженості та блиску в усьому сущому; подібно до світла випромінює воно на всі предмети свої глибинні промені, що створюють красу і ніби покликають до себе усе суще, тому й іменується красою, і все в усьому збирає у себе". Псевдо-Діонісій розрізняє три онтологічні ступені краси: по-перше, абсолютну божественну красу (істинно прекрасне); по-друге, красу небесних істот - чинів небесної ієрархії; по-третє, видиму красу, красу предметів і явищ реального світу. Вони всі об'єднані наявністю сутнісної - духовної краси (кожне відповідно до своєї міри).

Ставлення візантійських мислителів до чуттєвої краси неоднозначне. З одного боку, вона вважається джерелом гріха, тому спричиняє негативне ставлення до себе. З іншого - прекрасне у матеріальному світі та в мистецтві високо цінується як свідчення виявів абсолютної божественної краси. Василій Великий, подібно до Плотина, вбачає у мистецтві не лише наслідування видимому світові, а й смислові сутності, з котрих складається сама природа. Призначення досконалих зображень - у піднесенні людського духу. Тобто, візантійська естетика зосереджує особливу увагу на психологічних аспектах сприймання та переживання досконалих художніх зображень, причому естетичне й етичне у зображеннях розглядається нерозривного підлісністю, способом, в який прекрасне лише і може виявляти себе.

Василій Великий звертає особливу увагу на роль зорових образів під час сприймання та переживання краси, а також на механізм впливу прекрасного на людину. Прекрасне осмислюється не лише у зв'язку з предметом та якістю зображення, а й у зв'язку з впливом на сприймаючого суб'єкта. Співмірність у структурі твору важлива саме з огляду її гармонізуючої дії на людську душу. Василю Великому належить висловлювання, що стало наріжним у період протистояння іконоборців та іконо-шанувальників: "Зображення - книга для неграмотних".

Поняття "образ" і "прообраз" постають предметом осмислення не лише у період ранньої патристики й іконоборства, а й упродовж після-іконоборчого періоду. Цей період характерний розвитком інтересу до античної філософії, літератури, античної художньої культури. Відбувалося активне переписування рукописів античних авторів, завдяки чому вони дійшли до нашого часу. До енциклопедично освічених людей належали, зокрема, Фотій (друга половина IX ст.) і Михаїл Пселл (1018-1096). Ставлення останнього до художніх зображень розкриває така думка: "Я загалом поціновувач ікон, але одна з них особливо впливає на мене надзвичайною красою, вона, ніби удар блискавки, позбавляє мене почуттів і відбирає у мене силу в земних справах і розум. Я не зовсім впевнений, що це зображення подібне до свого надприродного оригіналу, але твердо знаю, що змішування фарб відображає природу плоті".

Отже, естетика Візантії - найяскравіше втілення ідей християнського неоплатонізму в художній творчості, покликаній розкривати ієрархічні сходинки краси як відображення ідеї божественної досконалості. Візантійська естетика розробила самобутню теорію естетичних категорій, що поглиблювали античну традицію. Це теорія образу, першо-образу, символу, світла, канону. Вагомим став її доробок у теорію естетичного сприймання та психічного переживання досконалих образів, котрі спричиняють піднесення почуттів і налаштовують дух на осмислювальне переживання досконалості світу та божественного першо-образу. Естетичні ідеї Візантії безпосередньо вплинули на культуру середньовічної Європи, Азії, Київської Русі.

Готична епоха Середньовіччя

У готичну епоху зберігає свою провідну роль архітектура, сягаючи свого найвищого злету. Стрункі, спрямовані у височінь велетенські готичні собори і гордовито-святкові міські ратуші стверджували велич феодального міста як торгово-ремісничого та культурного центру. В архітектурі цього періоду значно зростає питома вага цивільних будівель, котрі стають різноманітнішими за своїм призначенням і значно багатшими за своїми формами. Окрім ратуш, будівель для купецьких гільдій, зводилися кам'яні будинки для заможних міщан, удосконалювалося будівництво міських укріплень і замків.

Готичний архітектурний стиль формується як своєрідна квінтесенція всіх тих новацій, що відбувалися в соціально-політичному та культурному житті епохи. Виникає цей стиль у володіннях французьких королів і звідси поширюється по всій Європі як символ християнської монархії. Сутність готики полягає в зіставленні протилежностей, у здатності об'єднати абстрактну ідею та живий трепет життя, космічну безконечність універсуму і виразну конкретність деталі, в прагненні пронизати земну плоть злетами духовної енергії. Готична архітектура одночасно конструктивна і зображувальна, що повною мірою знайшло свій вияв у готичному соборі, який продовжував зберігати свою роль суспільного центра міста.

Характерною рисою готичного храму є те, що він не перебуває у спокої, як романський, а ніби виростає на очах глядача. Взятий загалом готичний собор постає як розвиток і ускладнення архітектурної теми, її повтор та антитеза. Не випадково Віктор Гюго називав готичний собор «кам'яною симфонією». У готиці з'являється ще одна грань виміру - час, який органічно вплетений у просторову динаміку архітектурних мас. Змінюється зовнішній вигляд готичного собору. Характерні для романської церкви масивні башти зникають, замість них виникають величні та стрункі башти, котрі досить часто прикривали західний фасад, багато прикрашений скульптурою. Якщо романський храм зі своїми гладенькими стінами був ніби ізольований від зовнішнього простору, то готичний, навпаки,- постає взаємодією з навколишнім середовищем. Цьому сприяють великі отвори вікон, наскрізна різьба баштових шпилів та кам'яні прикраси, які, ніби квіти і листя, виростають на гілках кам'яного лісу контрфорсів та аркбутанів.

Значні зміни відбулись і в інтер'єрі, що свідчило про нове розуміння простору. Інтер'єр храму, набувши динаміки, став прагнути до єдності. Особлива роль у цьому належала світлу. Заміна глухих стін великими вікнами спричинила до майже повного зникнення монументального розпису. Фреску замінив вітраж; пронизаний сонячними променями, він повною мірою втілював уяву середньовічної людини про одухотворення матерії. Прозорі вітражі, сяючі фарби вівтарного живопису, блиск золота церковного начиння надавали інтер'єру готичного собору незвичайну святкову урочистість.

Проте готика - це мистецтво співіснування протилежностей; безтілесному вітражу протистоїть кругла пластика. Тисячі скульптурних композицій, окремих статуй, прикрас на порталах, карнизах і капітелях безпосередньо зрощуються з архітектонікою будівлі, збагачуючи її художній образ. Основним типом готичної пластики була кругла скульптура. Домінуючий в епоху романіки рельєф і набув підпорядкованого значення. У порівнянні з романськими готичні скульптурні композиції відзначаються більш ясним і реалістичним розкриттям сюжету і, головне, більшим багатством і безпосередньою людяністю у відображенні внутрішнього стану. Удосконалення художніх засобів середньовічної скульптури сприяло створенню образів значної психологічної переконливості й великої емоційної сили.

Однією з величніших споруд готичного стилю є собор Паризької богоматері (Нотр-Дам де Парі). Він був закладений у 1163 р. і в цілому завершений у 1208 р. Водночас в окремих своїх частинах собор добудовувався і перебудовувався в ХІІІ-ХІУ ст. Це зелстекська п'ятинефна будівля, майже без виступаючих крил трансепту. Собор вражає цілісністю свого архітектурного образу і це незважаючи на те, що будувався він більше століття. Провідна роль у всій композиції належить західному фасаду, гордовита висота башт якого підкреслюється струнким і тендітним шпилем над середохрестям. Вертикалі його аркад і вікон урівноважені горизонталями карнизів, а яруси тісно пов'язані між собою, внаслідок чого архітектурний образ набуває внутрішньої гармонії і логічного розвитку.

Велетенський внутрішній простір центрального нефа (висота під склепінням 35 м) домінує над низькими і менш освітленими боковими нефами. Як і фасад, інтер'єр пронизується урочистою величчю, проте його архітектурні ритми ще більш спрямовані у височінь, а їх матеріальність майже не відчувається. У глибині центрального нефа, пронизаного мерехтливим світлом вітражів, знаходиться вівтар, освітлений вогниками свічок та якимось неземним сяйвом велетенських вітражів вівтарної частини собору.

Суттєві зміни відбулись і в мистецтві книги, яка перестала бути надбанням лише вузького кола освічених кліриків. Книга стає більш прив'язаною до реального життя, що передусім позначилося на її форматі, котрий значно зменшився і став практичнішим. Поруч із релігійними текстами значного поширення набуває навчальна література, а також записи поетичних та прозових творів. Створення книг перестає бути справою виключно церковних осіб.

Принципи готики проникають і в книжкову мініатюру.

В малюнку починає домінувати тонка і гостра лінія. Це надавало зображуваному підвищену одухотвореність. Загальний емоційний склад мініатюр стає неспокійним, фігури втрачають вагу, жести їх стають експресивними, ритми тонких лінійних складок відтінюють своєю грою емоційний настрій персонажів. Широко починають використовуватися прийоми, притаманні вітражу; фарби стають насиченими, а композиції вміщуються в круглі медальйони. Значні зміни відбулися і в зовнішньому вигляді рукописної сторінки, що зумовлювалося використанням гострокутного готичного шрифту, який надавав тексту характер мережива.

До кращих зразків книжкової мініатюри відносяться мініатюри у «Псалтирі королеви Інгеборг» (близько 1210) та у «Псалтирі Людовіка Святого» (1253-1270). Кожна з мініатюр останнього манускрипту вписана в складне архітектурне облямування. Куртуазно-елегантні фігури персонажів рухаються і жестикулюють то етикетно-умовно, то надзвичайно експресивно. Загалом готична книжкова мініатюра демонструє прагнення авторів створювати композиції, які досить правдиво відображають складні ситуації. Характерною особливістю цієї мініатюри є те, що вона не просто коментує текст, а набуває ілюстративного характеру.

Значне місце в середньовічній культурі займав театр, який сформувався із усього спектра її явищ. В розвитку середньовічного театру, який став відгуком суспільних інтересів свого часу, простежуються дві течії; перша має своїм витоком народні ігри, обряди та свята, друга - жанр із Прагненням церкви протидіяти проникнутим язичницьким духом народним святам та іграм.

Проте літургічна драма відносно недовго залишалася послідовно релігійною. В кінці XI, а особливо в XII ст., вона зазнає значних секуляризаторських впливів, втрачає зв'язок із богослужінням і наповнюється мирським духом. Одночасно зростає інтерес до видовищності, що зумовило використання декоративних та бутафорських елементів; все це вже мало відповідало суті літургічної драми.

Змінюється місце, де розігрувалися п'єси: від "вівтаря на паперть, потім на вулицю і врешті-решт на міську площу. Відбувається і зміна «акторів». Якщо раніше драматичне дійство розігрували клірики, то з виходом драми на міську площу їх замінюють прості міщани. Літургічна драма перероджується іі містерію. Одним-з найдавніших зразків містерій є «Гра про Адама» (середина XII ст.). У,ній зображується «гріхопадіння» Адама та Єви, вбивство Авеля Каїном. Завершується все появою пророків, котрі сповіщають про пришестя Христа, який має «спокутувати первородний гріх». П'єса характеризується досить живим діалогом, рядом цікавих комічних рис і спробою створити драматичні характери.

З усіх видів мистецтва цієї епохи театр був найбагатший на народні елементи. Танці, клоунада, елементи карнавалу, народні пісні стають органічними елементами містерій. Проте ця народність обмежувалася засиллям моралізаторства, безмірною наповненістю побутовими деталями та вузькістю кругозору, що заступало загальнолюдський аспект проблем, які піднімав середньовічний театр.

Неупереджений погляд на культуру західноєвропейського середньовіччя відкриває багатогранне у своїх історичних та регіональних проявах культурне життя. Щоправда, це багатство ще малорухоме і не здатне розкрити всіх своїх потенцій. Наступні епохи приведуть його в бурхливу динаміку, виявляючи такі грані творчого генія середньовіччя, які не могли отримати необхідного розвитку в громіздких ієрархічних структурах феодального суспільства. І все ж це різноманіття культурних проявів не виключало і певної єдності, що проявилась у двох характерних рисах середньовічної культури. Перша - не її глибокий і дуже складний зв'язок із релігією. Друга полягала в тому, що культура в рамках релігійного світобачення, не вступаючи з ним у відкриту суперечність, прагнула у своїх проявах реалізувати уяву та ідеї широких верств народу. Саме ці особливості середньовічної культури дозволили їй відкрити нову грань «гуманізму», грань олюдненості світу. Людству відкрилися милосердя і співчуття, горіння духу та боротьба добра і зла. Духовна сила людини, немічної тілом, але сильної своєю переконаністю і вірою, стала визначальною в оцінці особистості.

Зазначене було зроблено у специфічних релігійних формах, які в нових історичних умовах були вже непридатні для використання. Проте започаткований середньовіччям гуманістичний вимір світу не був втрачений. Ренесанс поставить ідеї гуманізму наріжним каменем свого світобачення: зі світлячків, якими були ці ідеї в добу феодалізму, він розпалить вогнище, котре буде висвітлювати людству подальший шлях йото розвитку.

Готический стиль

Еще очевиднее, полнее и драматичнее подобное жизненное, земное содержание раскрывается в готическом искусстве. В середине XII в. готический стиль получил импульс для развития, которое особенно бурно проходило в XIII, XIV и XV вв. XV в. - это поздний период, получивший название «пламенеющей готики», когда возрастает изощренность и искусность, приоритет элементов формы. Развитие готического стиля - новый этап в развитии средневековой Западной Европы. Готика расцветает в период борьбы городов за независимость от феодального сеньора, в период развития средневекового города-коммуны.

Готическое искусство (как и романское) утвердило в храмовой архитектуре так называемый базиликальный принцип, предполагавший особое строение собора, имевшего в плане форму вытянутого прямоугольника с расширяющимися нефами. В восточном регионе (в Византии и Древней Руси) получил распространение иной - крестово-купольный - принцип строительства храмов.

В средневековой Европе XI-XII вв. собор в городе представлял собой нечто большее, чем место для церковной службы. Наряду с ратушей он выступал средоточием всей общественной жизни, часто в соборе заседал парламент, кроме богослужений читались университетские лекции, исполнялись театральные мистерии.

Отмечая интенсивное развитие в этот период литургической драмы, хорала, остановимся подробнее на своеобразии музыкального мышления средневековья. В музыке на протяжении многих столетий (вплоть до XVII в.) господствовал григорианский хорал, получивший свое название по имени папы Григория I, скончавшегося в VII в. Важно отметить, что природа григорианского пения была строго одноголосной независимо от того, исполнялось песнопение одним певцом или хором. Одноголосная мелодическая линия символизировала полное единение чувств и помыслов верующих, что имело и догматическое обоснование: «Хорал должен быть одноголосным, потому что истина едина».

Даже тогда, когда требовалось усилить хоровое звучание и обогатить его, такие усиление и обогащение достигались только тем, что в исполнении увеличивалось число голосов: двадцать, пятьдесят, сто человек могли воспроизводить одноголосную и неметризованную мелодию. Последнее качество также имело особое значение, поскольку неметризованная мелодия способна нейтрализовать энергию мускульного движения, погасить динамику, в которую невольно вовлекает человека ритм. Освобождение от ритмической регулярности мыслилось и как освобождение от власти повседневной реальности, как условие самоуглубления и медитации, оптимальный путь к достижению состояния отрешенности и созерцательности. Отсюда такое качество григорианского хорала, как его внеличный характер, объективность.

В XI-XIII вв. интенсивно развивается и ряд театральных жанров. Прежде всего это относится к религиозным мистериям, которые создавались на основе сюжетов Ветхого и Нового Заветов. В XIII в. во Франции возник новый жанр - театральный миракль, сочетавший бытовые, житейские эпизоды с изображением чудес святых. Заметное место занимала и моралите - дидактическая пьеса с аллегорическими персонажами, темы которых брались из жизни: сочувственное отношение к крестьянам, высмеивание жадности богачей, ханжества монахов, тупости судей и т.п.

Первый образец литературно оформленной литургической драмы появился во Франции еще в XI в. Это сохранившаяся и поныне драма «Жених, или Девы мудрые и девы неразумные». Она разыгрывалась в церкви в цикле пасхальных инсценировок, смысл ее был близок к смыслу мистерий и моралите: в драме разворачивался обобщенный диалог «благочестия» и «нерадения», которых олицетворяли «девы мудрые» и «девы неразумные».

В какой-то момент церковь перестает терпеть театральные представления внутри храма, но, будучи передвинутыми на паперть или городскую площадь, они еще в большей мере усиливают свою зрелищность, злободневность, культивируют импровизационные моменты. Уже первые театральные жанры, безусловно, вмещали в себя немало религиозно неадаптированного содержания. Особенно ярко это демонстрирует средневековый французский фарс с вызывающими названиями странствующих трупп «Дырявые портки», «Весельчаки» и др. Все, что мы находим и в соленом галльском юморе, и в песенках вагантов, предстает как очень мощная струя, наряду с официально адаптированным творчеством формировавшая массовые художественные вкусы и настроения.

Сильная стихия коллективного народного искусства способствовала проникновению фривольных мотивов и в изобразительное искусство. Художник и скульптор относились к изобразительному убранству соборов как к своеобразной энциклопедии средневековых знаний; вполне естественно, что в эту энциклопедию попадало все. Не возникало вопросов, как передать канонические сюжеты, но как, к примеру, изобразить аллегорию греха, греховных страстей? Удобным поводом для этого стали разные языческие чудовища, химеры, всевозможные обитатели природного мира. Таким образом, произведения скульптуры и архитектуры свидетельствуют об очевидной неоднородности средневекового художественного сознания.

Еще одно качество западноевропейского художественного сознания можно определить как укорененность в нем образа страдающего и оскорбленного человека. Изображение угнетенного и страдающего человека - затаенный нерв, проходящий через, готическое искусство на протяжении нескольких веков. Недаром готика так возлюбила сюжеты, связанные с мученичеством, где главными предметами изображения были плебей, нищий, странник. Для западноевропейской иконописи не столь характерны образы, демонстрирующие религиозное величие, в отличие, например, от русской иконописи того же и более позднего периода. В готике, как правило, художественное утверждение духовного начала оказывается обратно пропорциональным физической красоте. Если античные статуи наводят на мысль, что прекрасный дух может обитать только в прекрасном теле, то скульптура западноевропейского средневековья свидетельствует об обратном.

Предельное напряжение душевной жизни обозначает себя через искаженные пропорции, через изображение фигур людей, плоть которых измождена, изборождена глубокими морщинами, ее сводит в судорогах. Высокое напряжение внутренней жизни, разрушающее равновесие телесного и духовного, - отличительная черта готического искусства. Герой готической скульптуры беспощаден к своему телу, на нем всегда лежит печать страдания, он о чем-то мучительно размышляет, что-то мучительно силится понять. Подобная традиция в значительной мере противостояла приемам изображения человеческого облика в древнерусском искусстве.

Загальна характеристика культури Середньовіччя

Світова історія людства вченими поділена на періоди - певні проміжки часу, які різняться між собою важливими змінами в розвитку людської цивілізації.

У період Середніх віків вже не рабовласник і раб, а феодал і залежний селянин представляли основні класи тогочасного суспільства. Для феодальної епохи характерним є, з одного боку - жорстока експлуатація селянства та низький, примітивний стан техніки, а з іншого - зростання продуктивних сил, відділення ремесла від росту міст, центрів ремесла та торгівлі. Подальше зростання продуктивних сил призведе до формування нових капіталістичних відносин, які завершаться буржуазними революціями в ряді європейських країн.

Велику роль у житті народів середньовічної Європи відігравали церква та релігія, які жорстко контролювали діяльність людини протягом життя, постійно впливаючи на її свідомість та поведінку. Під церковною опікою перебували не тільки низи, а й феодальна знать. Середньовічна церква була зіткана з протиріч. Вона мала великий позитивний вплив на все духовне життя суспільства, сприяла зміцненню єдності європейських народів, залученню їх до нових морально-етичних цінностей. Разом з тим християнська церква частково пригнічувала народну культуру, корені якої сягали у язичницькі часи, переслідувала іновірців та інакодумців, гальмувала розвиток науки. Об'єднавши на основі християнських цінностей європейські народи, церква сама ж вбила між ними клин, розколовшись у XI ст. на західне та східне християнство.

Середньовічна культура Західної Європи (V-XV ст.)

романський культура мистецтво естетика

Народи країн Західної Європи пройшли надзвичайно складний шлях свого культурного розвитку. В цю епоху були розширені горизонти європейської культури, сформувалась історико-культурна єдність Європи, утворилися життєдіяльні нації та держави, склались європейські мови, були створені пам'ятки культури, що збагатили історію світової культури, здобуті значні успіхи в науці та техніці.

Раннє Середньовіччя - це час росту самосвідомості варварських народів, що вийшли на арену європейської історії. Саме в цей час створюються перші письмові «історії». Це «Готика» - історія готів Йордану (VI ст.), «Історія про королів готів, вандалів і свевів» Ісидора Севільського (І пол. VII ст.), «Історія франків» Григорія Турського (II пол. VI ст.), «Церковна історія народу англів» Біди Достопочтенного (кін. VII - поч. VIII ст.), «Історія лангобардів» Павла Диякона (VIII ст.).

Культура раннього Середньовіччя пережила складний процес синтезу пізньоантичної, християнської та варварської традицій. Після загибелі Західної Римської імперії (V-VII ст.) Захід опинився у становищі занепаду та варварства. Цю територію заселяли варварські племена, в основному германського походження. Вони утворили на зайнятих територіях ряд самостійних, але недовговічних держав, що змінювали одна одну. У Галлії та частинах нинішньої Німеччини поселилися франки, на півночі Іспанії - вестготи, в північній Італії - остготи, в Англії - англи та сакси. Ці народи мали власні багатовікові художні традиції. Доторкнувшись до класичного античного мистецтва, вони не втратили своїх традицій та їх значення, а навпаки, склали основу, на якій формувалось мистецтво середньовічної Західної Європи. В цьому процесі важливу роль відігравали художні традиції цих «варварських» народів, мистецтву яких характерна перевага декоративності над образотворчістю, а також динамізм форм і підвищена експресивність.

Саме в цей час складається особливий тип духовного життя західноєвропейського суспільства, в якому головну роль відіграють християнська релігія та церква. Ще в епоху пізньої античності християнство стало підґрунтям для об'єднання різних поглядів, уявлень, настроїв - від теологічних доктрин до язичницьких забобонів та варварських обрядів. Християнство було тією прийнятною формою, що відповідала потребам масової свідомості епохи. Християнська ідеологія поступово зміцнювалась і поширювалась.

Велике значення для Середньовіччя мала діяльність отця церкви, теолога, єпископа Гіппонського Аврелія Августина. Він обґрунтував в праці «Про град божий» догму про роль церкви, християнську філософію, історію та християнську психологію, що стала основою середньовічного католицизму.

Як уже було сказано, середньовічна культура формувалася в регіоні, де знаходився центр римської цивілізації, яка не зникла в одну мить. Продовжували існувати суспільні відносини, інститути влади, культура, шкільні традиції та ін. Наприклад, Середньовіччя перейняло від античності римську шкільну традицію - систему «семи вільних мистецтв», що ділилися на два рівні: нижчий, початковий - тривіум, що включав вивчення граматики, діалектики, риторики та вищий - квадривіум, до якого входили арифметика, геометрія, музика та астрономія. Найбільш поширений у середні віки підручник був створений неоплатоніком Марціаном Капеллою у V ст.

Важливим засобом культурної спадковості між античністю та середньовіччям була латинська мова, яка одночасно служила мовою церкви, державною, міжнародного спілкування та культурного розвитку. Латинська мова пізніше лягла в основу романських мов.

Античні впливи спостерігалися також і в культурному житті остготської Італії та вестготської Іспанії. Поважним вчителем середньовіччя вважався Северин Боецій (480-525). Його трактат про арифметику та музику, твори з логіки та теології, переклади логічних творів Аристотеля стали фундаментом середньовічної системи освіти та філософії.

Відомий вчений Флавій Коссіодор (480-585) у своєму творі «Варії» зібрав документи ділової та дипломатичної переписки. Цей твір став на довгий час зразком латинської стилістики. Коссіодор заснував обитель Віварій - культурний центр, що об'єднував школу та майстерню з перепису книг (скрипторій), бібліотеку. Віварій став зразком для бенедиктинських монастирів, які з VI ст. перетворюються в центри збереження культури на Заході аж до епохи розвинутого Середньовіччя.

Першим середньовічним енциклопедистом вважали вихідця із вестготської Іспанії Ісидора Севільського (570-636). У своєму творі «Етимології» в 20 книгах він зберіг значну частину античних знань.

Слід відзначити, що античні впливи на культуру середньовіччя часто відбувалися в непримиренній боротьбі язичників та християн. Так, проти культури язичників у кінці VI - поч. VII ст. різко виступав папа Григорій І (590-604). Він відкидав поєднання античної мудрості та мирських знань із світом християнського духовного життя. З його ім'ям пов'язаний розвиток латинської агіографічної літератури.

Древнерусская эстетическая мысль: византийское и самобытное

Истоки формирования древнерусской эстетической мысли

В философской литературе древнерусской эстетикой принято считать эстетику Руси XI-XVII вв. Она имела два главных источника:

1) материально - художественную культуру восточных славян;

2) византийскую эстетику, проникшую на Русь в связи с принятием в конце X в. христианства в его православной разновидности.

Как отмечает И.К. Кузьмичев, уже в XI-XII вв. на Руси оформляется более или менее законченная эстетическая система, о чем свидетельствуют «Повесть временных лет» и «Слово о полку Игореве».

Любые идеи, в том числе и эстетические, рождаются не сами по себе. На их формирование оказывает влияние накопленный человечеством «мыслительный материал» и те художественные традиции, которые сложились в предшествующие эпохи.

По мнению И.К. Кузьмичева, составители «Повести временных лет» и «Слова о полку Игореве» имели пред собой не tabula rasa - чистый лист. Их взгляды определялись, с одной стороны, языческими представлениями славян о красоте, а с другой - влиянием византийской христианской культуры.

Помимо многовековой языческой культуры Древняя Русь к моменту принятия христианства обладала довольно сложными эстетическими воззрениями, яркими представлениями о красоте божеств, природы, человека. Эти эстетические представления нашли отражение в песнях, сказках, играх, легендах и различных видах искусства. Эстетические идеи для древнего русича имели утилитарное значение. Они должны были оберегать людей от бедствий, приносить счастье, служить добру, побеждать зло.

Искусство дохристианского периода явилось исходной точкой развития художественной и эстетической мысли возникшего в IX в. Киевского государства.

Н.Б. Пилюгина полагает, что «дотеоретические» ступени эстетического сознания сформировались на Руси задолго до XI в.

Безусловно, принятие в 988 г. христианства наложило определенный отпечаток на характер древнерусской эстетической мысли. Но не крещение Руси определило формирование эстетики. В этом плане довольно веским аргументом является тот факт, что эстетические мотивы при выборе веры указываются в «Повести временных лет» как одна (пусть и неглавная) из причин поступка князя Владимира Святославича и его послов.

Приступая к анализу самобытных и византийских источников формирования древнерусской эстетики, следует обратить внимание на следующий факт. Эстетические идеи Киевской Руси не нашли систематического изложения в специальных трактатах. При этом надо отметить, что это общая особенность Средневековья. Средние века почти не знают законченных целостных сочинений по эстетике. Эстетические воззрения излагаются в связи с другими проблемами (в сочинениях по богословию, художественных произведениях, проповедях и т.д.) и высказываются в виде отдельных положений, наблюдений, вкраплены в ткань иного, часто глубокого поэтического повествования. Такая специфика изложения эстетических воззрений в средние века усложняет их изучение.

Но в тоже время собранные воедино фрагменты показывают и богатство эстетических взглядов, и их историческое своеобразие. Все эти особенности эстетики Средневековья полностью относятся и к Древней Руси.

Эстетическая мысль Древнерусского государства получила отражение в летописях, «Словах», «Поучениях», «Житиях святых», проповедях, хронографах, философских, религиозных, общественно-политических источниках, собственно художественных памятниках, былинно-героическом эпосе, пословицах и поговорках, заговорах и других формах устно-поэтического творчества.

Памятники переводной литературы, такие как «Пчела», вводили древнерусского человека в эстетическую проблематику, знакомили с эстетическими идеями других народов, при этом стимулируя развитие оригинальной эстетической мысли.

Что касается самобытных письменных источников, то к произведениям, оказавшим существенное воздействие на последующую духовную жизнь народа, относятся «Слово о законе и благодати» митрополита Иллариона, сочинения Кирилла Туровского, «Повесть временных лет», «Поучение детям» Владимира Мономаха, «Слово о полку Игореве», «Житие Бориса и Глеба», «Житие Феодосия Печерского», «Моление Даниила Заточника», «Слово о погибели Земли Русской», «Задонщина» и др. Они насыщены эстетическими высказываниями и оценками идеала прекрасного, многие из которых являются исконно русскими.