Свiтове значення античної культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Термін «античний» (від латинської - «давній») було введено італійськими діячами епохи Відродження для означення давньої греко-римської культури. Історія античної культури розглядається наукою як історія формування, розквіту, подальшого розпаду та загибелі стародавніх суспільств, які існували в умовах рабовласницького ладу в районі Середземного моря, Причорномор'я та суміжних країн у період з III тис. до н. е. до середини V ст. н. е., і які у світовому культурному контексті вважаються носіями культурних цінностей, порівняно найбільш близьких до сучасної європейської культурної традиції.

1. Давньогрецька культура, найдавніший період: егейська (крито-мікенська) культура

Щоб зрозуміти специфіку давньогрецької культури, треба взяти до уваги соціальні зрушення тієї історичної епохи. На відміну від країн Стародавнього Сходу, в Греції на момент її культурно-цивілізаційного розквіту (в класичний період) склався не монархічно-деспотичний, а республіканський тип рабовласницької держави. Містами-державами правили колективно їх вільні громадяни. Це була своєрідна рабовласницька демократія, яка виховувала у греків особливий світогляд. Ідеалом суспільства стає вільна і політично активна людина. Саме вона була об'єктом і змістом культури. Герой культури Давньої Греції - реальна людина, хоча й наділена часто надприродними можливостями, наданими богами. Навіть грецьки боги мають цілком людську подобу, чесноти і вади.

Грецька культура базується на міфологічній основі, яка має кілька культурно-історичних шарів. Більшість дослідників вважають, що формування загальновідомого грецького пантеону відбулося лише в архаїчний період. Космогонічні уявлення давніх греків мають багато спільних рис з уявленнями багатьох інших народів. Вважалося, що споконвіку існували Хаос, Земля (Гея), та Ерос - життєва основа.

У XX ст. науковці з'ясували, що давня еллінська цивілізація мала своїх ще більш давніх, але від того не меньш великих попередників, а саме крито-мінойську і мікенську цивілізації. На межі II - III тис. до н. е. на о. Крит виникають перші осередки розвиненої культури. Ця культура мала переважно світський, палацовий характер. Найбільшим був палац, споруджений у м. Кнос. Рештки його знайшов видатний англійський анхеолог А. Еванс.

Критські митці були й майстрами карбування, про що свідчать знахідки дорогоцінних сосудів, келихів. Наприкінці XV ст. до н. е. острів зазнав катастрофи, внаслідок якої крито-мінойська цивілізація перестала існувати. Вчені припускають, що це було надзвичайно потужне виверження вулкану на о. Тіра (о. Санторін), можливо, підсилене агресією проти країни збоку таємничих «народів моря». Значного впливу критської культури зазнала більш сувора мікенська цивілізація, розквіт якої припав на XV-XIII ст. до н. е. Жителі цих місць - греки-ахейці - будували свої міста-фортеці на високих пагорбах, звідки пішла назва «акрополь» - верхнє місто, де й зводились царські палаци. Стіни в Мікенах, Тіринфі збудовані з кам'яних брил вагою 5-6 т кожна. Таке мурування недарма називають «циклопічним», бо спорудити його було під силу хіба що велетням-циклопам, а не простим смертним. Ахейці були більш войовничими, аніж критяни. Це знайшло відображення у сюжетах мікенських фресок, на яких переважно показано сцени полювань та битв. У руїнах Мікен археологи знайшли чимало виробів із золота: масок; пластинок, які прикрашали одяг, зброю, речі; діадем, браслетів, обручок. Ця культура була знищена в XII ст. до н. е. під час навали північних племен - дорійців. Та крито-мікенська спадщина відіграла велику роль розвитку грецького мистецтва.

2. Давньогрецька культура, «гомерівський» період

Наступний період еллінської культури прийнято називати «гомерівським», тому що основні дані про нього вчені отримали з двох епічних поем, автором яких був видатний поет вже наступного, архаїчного періоду Гомер. Від цього періоду майже не лишилося пам'ток архітектури чи монументальної скульптури. Однак сьогодні маємо уяву про гончарне ремесло, близьке до мікенської кераміки. Пізніше у розписах кераміки з'явились фігури тварин, птахів та людей. Про монументальну скульптуру є свідоцтва тільки в описах стародавніх авторів. Це так звані ксоани - статуї з дерева та каменю.

3. Давньогрецька культура, архаїчний період

Протягом наступного, архаїчного періоду Греція поступово випередила у своєму розвитку сусідні культури. Саме тоді було закладено підвалини всіх тих процесів, які отримали певний розвиток вже у класичний період.

На зміну палацам і фортецям прийшли численні культові споруди, храми. Світське будівництво відійшло на другий план. З VIII ст. до н. е. в архітектурі складаються два ордери (стилістичні канони стояково-балкової конструкції будівлі): дорійський та іонійський.

З кінця VII ст. до н. е. виникає монументальна грецька скульптура. Найрозповсюдженішими у цей період стають два типи скульптури: оголенного юнака (курос) та одягненної дівчини (кора). Оскільки на змаганнях юнаки виступали оголенними, то скульптура з перших своїх кроків почала вирішувати проблеми пластики оголенного чоловічого тіла. Статуї кор зустрічаються рідше. Оскільки жінки того часу не брали участі у спортивних змаганнях, то їх зображали одягнутими в хітони та пеплоси. Очі кор подовжені, широко розкриті, «архаїчну посмішку» ледь намічено. Звичайно кор розфарбовували.

Живопис архаїчного періоду не зберігся. Значно більше матеріалу дійшло до наших часів щодо розпису кераміки. Спочатку він покривав всю поверхню виробу, ніби килим. Це були квіти, лінії, спіралі. Такий різновид розпису називався «килимним». Наприкінці VII ст. до н. е. він поступається місцем «чорнофігурному».

З епохою архаїки пов'язане явище виключної ваги для європейської культури - виникнення давньогрецької філософії. З'являються перші філософські вчення Фалеса, Анаксімена, Геракліта, Анаксімандра, Піфагора. Ці мудреці намагалися визначити первооснову всього сущого, осягнути устрій світу. Традиційно філософів архаїчного періоду називають досократиками. Їх творчість сприяла виникненню перших філософських школ, а також поклала початок розвитку в Європі низки наук, таких як природознавство, математика, медицина тощо.

В літературі того часу головує поезія (епічна та лірична). Антична поезія не знала звичного для нас римування, вірші поєднувалися у строфи завдяки ритмічності довгих і коротких складів. Найвідомішими епічними поетами архаїки були Гомер та Гесіод. Гомер створив дві величні поеми - «Іліаду» та «Одіссею». У першій розповідається про облогу грецькими військами Трої (Іліону), а у другій - про мандри одного з героїв Троянської війни, Одіссея. Герої Гомера - мужні, горді і розумні люди.

Епіком був і Гесіод, який створив поеми «Теогонія» (про походження богів) і «Труди та дні» (присвячену сільськогосподарській праці). Поеми Гесіода, який сам не цурався селянської праці, а деякими дослідниками вважається простим беотійським селянином, відзначаються дидактичністю (повчальністю) змісту. У Гесіода, як і в культурі народів Стародавнього Сходу (індусів, месопотамців, фінікійців), яскраво відбився «регресивний» спосіб світосприйняття, за яким «золотий вік» змінюється «срібним», «срібний» - «мідним», «мідний» - «епохою героїв», а остання - «залізним віком».

Сама назва «лірична поезія» походить від струнного музичного інструменту - ліри, під акомпонемент якої виконувалися поетичні твори. Поети одночасно були музикантами.

Пізніше найпростіші ліричні вірші (елегія та ямб) виконувалися без музичного супроводу, але твори зі складною ритмікою (мелика) обов'язково співалися під акомпонемент ліри або кіфари.

Серед ліриків, у творчості яких помітний інтерес до внутрішнього, емоційно-духовного світу людини слід відзначити Тіртея, Архілоха, Алкея, Сапфо та Анакреонта.

4. Давньогрецька культура, класичний період

Архаїчний період став часом, коли прокинулись духовні сили грецького народу. Слідом за ним прийшов класичний період, що характеризується розквітом демократії, мистецтва, філософії, літератури, театру, риторики, права. Це був насправді зоряний час Еллади, найвищий зліт її культуротворчого генія.

Цьому підйому багато в чому сприяла блискуча перемога греків у війні з Персією. Вона продемонструвала життєздатність грецької демократії, її перевагу у порівнянні зі східною перською деспотією. Греко-перські війни суттєво вплинули на соціально-економічний розвиток Греції, сприяли поширенню рабства. Особливо відбилися наслідки воєн на становищи Афін. Це місто стає центром політичного та культурного життя Еллади. Розквіт Афін пов'язаний з ім'ям визначного політичного та громадського діяча - Перікла. Талановита, освідчена людина, блискучий оратор, він міг силою красномоства переконати слухачів у свїй правоті. Перікл намагався не лише зміцнити демократію і посилити воєнно-політичну міць Афін, але й перетворити своє місто на центр просвіти Греції. У його домі збиралися відомі діячі культури того часу, Перікл приятелював з істориком Геродотом, драматургом Софоклом, скульптором Фідієм.

V ст. до н. е. позначилося будівництвом чудових архітектурних споруд у різних містах Греції. Було споруджено велику кількість храмів з багатим скульптурним оздобленням. Храми були не лише культовими спорудами, присвяченими божеству. Вони відбивали в собі ідеї патріотизму, втілювали силу та міць грецького поліса. Такими були храми на о. Егіна, в Олімпії, Дельфах, Афінах. Найграндіознішим архітектурним ансамблем стала забудова Афінського акрополя, розпочата за наказом Перікла. Роботи проводилися під загальним наглядом Фідія. На Афінському акрополі були збудовані Пропілеї (вхідні ворота), Парфенон (храм на честь Афіни-діви), Ерехтейон (храм присвячений Афіні, Посейдону та цареві Ерехтею). Ці споруди, за словами давньоримського мислителя, історика і біографа Плутарха, «пронизані подихом вічної юності, що мають душу, що не старіє».

Скульптура та живопис Давньої Греції V ст. до н. е. активно розвивали традиції попереднього часу. Провідними тут залишалися зображення богів, але з'явилися зображення героїв-покровителів полісу та «ідеальних» громадян. Найвідомішими скульпторами цього століття були Мірон, Поліклет та Фідій. Мірону належать такі твори, як «Дискобол» (атлет у момент кидання диску), «Афіна та Марсій». У творчості Поліклета провідною темою став показ атлетів, які сприймалися як уособлення найкращих рис громадянина. Всесвітньо відомими є його «Дорифор» - могутній воїн зі списом, втілення спокійної гідності, та «Діадумен» - стрункий юнак, який вінчає себе пов'язкою переможця у змаганнях. Велич, відчуженість, неземна краса - показові риси творів Фідія. Він створив велетенські статуї для Афінського акрополя, а також одне з сімох чудес світу - 14-метрову статую Зевса Олімпійського. У IV ст. до н. е. уславилися Скопас, який прикрашав ще одне чудо світу - Мавзолей у Галікарнасі, Пракситель («Афродіта Кнідська», «Гермес та Діоніс»), Лісіпп («Геракл з левом», «Апоксіомен»), Леохар («Апполон Бельведерський»). На жаль, більшість цих шедеврів дійшла до нас у римських копіях.

Видатними художниками Давньої Греції були Полігнот, Аполлодор Афінський і Апеллес. Полігнот створив багатофігурні композиції, намагався передати глибину простору, об'ємність фігур. Аполлодор відкрив ефект світлотіні, започаткував живопис у сучасному розумінні цього слова.

У класичний період розквітає наука, яка розвивається в межах філософії. Найвідомішими мислителями цього періоду були Сократ, Анаксагор, Демокріт, Протагор, але особливо уславилися Платон та Аристотель, суперництво і взаємодія між вченнями яких на два тисячоліття визначили основні шляхи розвитку філософських вчень не тільки в ареалі Середземномор'я, а й значно далі.

Виникає історіографія. У V ст. до н. е. створюють свої праці Геродот і Фукідід, в IV ст. до н. е. - Ксенофонт. Геродота називають «батьком історії». Розвиваються також медицина і точні науки. Успіхи в медицині пов'язують з діяльністю «батька медицини» Гіппократа.

Якщо за часів архаїки в літературі передує лірика, то у V - IV ст. до н. е. виникає й розквітає драматургія. Провідними жанрами стали трагедія (з грецької буквально «пісня цапів»), сюжетами для якої слугували міфи про богів та героїв, і комедія («пісня веселих селян»). Театральні вистави йшли під час великих державних свят протягом трьох днів з ранку до вечора і мали характер змагань. До них допускалися три трагічних поста і три комічних, причому кожен трагік мусив подати три трагедії і так звану сатирову драму. Кожного ранку до театру збиралися глядачі, щоб своєю реакцією надихати виконавців і співчувати їм. Переможців визначали спеціальні судді. Театри будувалися на схилах пагорбів.

При цьому враховувалася акустика, щоб і на верхніх лавах глядачі могли добре чути акторів. Жіночі ролі виконувалися чоловіками. Герої вистав виступали у пишному одязі, у взутті на високих підборах (кортунах), обличчя було закрите маскою, вираз якої відповідав характеру персонажа.

Розвиток давньогрецької трагедії пов'язаний з творчістю Есхіла, Софокла, Евріпіда. Кожен з цих авторів вносив у трагедію нові формальні та змістовні компоненти. Есхіла називають «батьком трагедії».

«Батьком комедії» вважається Аристофан. Він написав понад 40 комедій (дійшло 11). Відомі його п'єси «Лісістрата», «Вершники», «Мир», «Хмари», «Жаби».

Важливим елементом культурного життя давніх греків архаїчного і класичного періодів були Олімпійські ігри, які проводилися раз на чотири роки на півдні Греції, в Олімпії. На період ігор (вони тривали протягом п'яти діб) встановлювалося священне замирення. До участі у змаганнях допускалися лише вільні греки, які не були під судом і не викривалися в бесчесних діях. Жінки не повинні були з'являтися в Олімпії під загрозою смерті. Змагання складалися з перегонів колісниць, п'ятиборства (біг, кидання диску, кидання списа, стрибки, боротьба), змагань хлопчиків, бою навкулачки, панкратія (комбінація боксу і боротьби) і бігу в повному військовому обладунку. Повернення олімпіоніка додому супроводжувалось тріумфом.

5. Давньогрецька культура, період еллінізму

У другій половині IV ст. до н. е. на арену історії вийшла нова політична сила - Македонія, якій не могли протистояти грецькі міста-держави. Завоюваннями Філіппа Македонського, а потім його сина Александра закінчилася політична незалежність Еллади. Величезна держава Александра Македонського розкинулася від Північної Італії до Індії, від Нілу до Середньої Азії. Та після смерті володаря вона швидко розпалася.

В історії культури ця епоха отримала назву періоду еллінізму, для якого характерним було часто досить примхливе поєднання еллінської та низки східних культур, в ареал яких еллінська культура потрапила внаслідок завоювань. Результатом взаємовпливу різних культур стало створення особливого культурного конгломерату, де провідну роль відігравала грецька культура, яка в кожному окремому регіоні набувала якихось місцевих рис.

Короткочасна, але надзвичайно енергійна діяльність Александра Македонського докорінно змінила колишні культурні пріоритети. Вперше до Європи потрпляє з Азії і значною мірою реалізується на практиці ідея світової імперії під орудою харизматичного (богонатхненного) вождя, яка згодом турбуватиме десятки поколінь честолюбних можновладців.

При цьому Александр і його послідовники ставили за мету не підкорення і знищення завойованих народів, а злиття їх з греками в одне гармонійне ціле, подолавши розбіжності між греками і «варварами» (негреками). З одного боку, це спонукало до посилення в суспільному житті авторитарно-монархічних засад, з іншого боку, в умовах принципової рівності племен і соціальних груп перед вищою владою на зміну полісним груповим ідеалам поступово приходять ідеали індивідуалізму, починають поширюватися космополітизм і зародки гуманістичного світогляду, раніше властиві лише поодиноким філософам. Так, в період еллінізму вільновідпущені раби стають ледь не окремим суспільним прошарком, що пояснюється зміною уявлень про цінність кожного людського життя. Зіткнення і взаємовплив між авторитарними і гуманістичними тенденціями не менше від племінної строкатості визначали розмаїття форм елліністичної культури.

Архітектура елліністичних міст розвивала класичні традиції, але поруч із культовим активно розвивалось світське будівництво. Разом із храмами будуються розкішні палаци, театри, гімназії. Внутрішнє і зовнішнє оздоблення споруд стало багатшим і різноманітнішим. Цікавою спорудою був славетний Фароський маяк, збудований біля Александрії (близько 300 р. до н. е.) - одне з сімох чудес світу. Величним архітектурним монументом був також Пергамський вівтар, збудований на початку II ст. до н. е. На грандіозному мармуровому фризі завдовжки в 120 м було зображено сцени гігантомахії - боротьби олімпійських богів з гігантами. Згідно з міфом, гіганти - сини Геї (Землі) та Урана (Неба), - повстали проти олімпійців, але були переможені ними після жорстокої битви і поховані під вулканами, в глибинах землі-матері, звідки вони нагадують при себе вулканічними виверженнями та землетрусами. Можна без перебільшень стверджувати, що у всій давньогрецькій скульптурі ще не було такої виразної та експресивної картини бою. У застиглій формі драматично передано відчуття битви не на життя, а на смерть, де беруть участь усі космічні сили, усі демони землі та неба.

Триває розвиток монументальної скульптури, призначеної для громадських будов, храмів, площ. Їй притаманні грандіозність та велич. Поряд зі згадуваним фризом Пергамського вівтаря треба згадати й про статую бога Геліоса, створену у III ст. до н. е. Харесом з Лінда, - славнозвісний Колос Родоський. Ця статуя мала висоту понад 30 м. Спочатку Харес спорудив залізний каркас і обліпив його глиною. Потім фігуру було вкрито бронзовими листами. Всього на статую пішло 12 т бронзи. Щоб зробити її стійкою, статую наповнили камінням, залишивши вільним лише вузький простір, де була розташована дерев'яна драбина, призначена для ремонтних робіт. Колос Родоський простояв лише 66 років. У 224 р. до н. е. він був зруйнований сильним землетрусом.

Елліністичні скульптори продовжують традиції Скопаса, Лісіппа і Праксителя, але їх твори позначені більшим ступенем індивідуалізації образів, більшим емоційним накалом. Шедеврами елліністичної скульптури вважаються Афродита (Венера) Мілоська, створена Олександром (чи Агесандром), Ніка Самофракійська і Афродита Анадіомена невідомих майстрів.

Справжнім драматизмом сповнені скульптурні групи «Фарнезький бик», «Галл, що вбиває дружину», «Лаокоон» (Агесандра, Полідора та Афінодора).

Сюжет «Лаокоона» взятий зі сказань про троянську війну. Троянський жрець Лаокоон був покараний богами за те, що переконував своїх співгромадян не довіряти грекам і не заносити до міста залишеного ними дерев'яного коня. За це боги наслали на нього велетенських змій, які задушили синів Лаокоона і його самого. Скулптура зображує відчайдушні і даремні зусилля героїв вивільнитися з лабетів чудовиськ, які здавили тіла трьох жертв. Марність боротьби, невідворотність загибелі очевидні.

Поруч з патетичною скульптурою, що ніби посіла місце класичної трагедії, в період еллінізму виникає натуралістичний напрямок у скульптурі, цілком чужий класичному періоду.

Високого розвитку набуває гліптика (різьба на камені). Зображення могло бути рельєфним (камея) або врізаним вглиб (інталія). Особливо цікавими є роботи, пов'язані з обробкою сардонікса.

Цей напівкоштовний камень має три шари - темний, блакитно-білий і золотаво-коричневий. Завдяки майстерності різьбарів вдавалося створювати справжні шедеври.

Живопис цього періоду також майже не зберігся. Про рівень майстерності елліністичних художників свідчать високомистецькі портрети на дереві з єгипетського міста Фаюм, а також поодинокі вцілілі фрески (розписи на стінах) з Делосу та Деметріади. Відомо, що мистецька палітра збагатилася в цей час новими кольорами - синім, фіолетовим, пурпурним. Про високий рівень живопису еллінізму, в якому новим є відчутний інтерес художників до внутрішнього світу людини, свідчать переважно пізніші копії римського періоду. Запозичується зі Сходу мистецтво мозаїки.

У філософії еллінізму обов'язковою стала організаційна дисципліна. Філософи все більше стають професійними вченими, віддаленими від повсякденних життєвих клопотів. Діяли добре зорганізовані школи зі своїми традиціями, приміщеннями, керівниками (схолархами) і, звичайно, відступниками (єретиками). Поряд із створеною Платоном Академією (платоніки) і заснованим Аристотелем Лікеєм (перипатетики) розвиваються класична школа кініків (Кратет), а також нові школи скептиків (Тимон Скептик), стоїків (Зенон, Хрісіпп, Сфер), епікурейців (Епікур). Саме філософські школи разом із засновуваними у період еллінізму великими бібліотеками (у Пергамії, Антіохії, Александрії) були першими навчальними закладами, початкову освіту можна було здобути у приватного вчителя-граматика.

Найбільшою бібліотекою була Александрійська. Сюди цілеспрямовано звозили книги з усіх країн античного світу.

Зіставлення накопичених східними та грецькою цивілізаціями знань створило необхідність їх класифікації і дало поштовх подальшого прогресу науки. Основним науковим центром була Александрія Єгипетська. Александрійська бібліотека була доповненням до Музея (буквально «святилище муз»).

Учені повністю забеспечувалися усім необхідним, включаючи інструменти. Особливого розвитку за доби еллінізму набувають астрономія, ботаніка, географія, математика та медицина. Синтезом математичних знань стародавнього світу (переважно геометричних) стала праця Евкліда «Начала» у 15 книгах. Евклід використовував систематичний підхід, переходячи від простого до складного шляхом довгої черги доказів, що базуються на основоположних принципах. До нашого часу викладання геометрії у середніх школах наслідує Евкліду. Архімед Сіракузький сформулював основний закон гідростатики, обрахував величину числа ?, зробив кілька важливих технічних винаходів (осадні машини, механічні іграшки, гвинт Архімеда, важіль Архімеда). Александрійський бібліотекар, засновник наукової географії Ератосфен з Кірени на підставі астрономічних спостережень припустив, що Земля має форму кулі й досить точно подав розміри її меридіану. Ератосфен першим склав карту земної поверхні з довготами і широтами, прийнявши за центр координат о. Родос. Цей вчений створив також наукову хронологію, встановивши дати від часу взяття Трої до смерті Александра Македонського. Аристарх із Самосу на початку III ст. до н. е. визначив розміри Сонця і Місяця та відстань до них. Він же стверджував, що всі моря утворюють єдиний океан. Найбільше він уславився своєю гіпотезою про обертання Землі та планет навколо Сонця за орбітами. Цю гіпотезу, яка передувала відкриттю М. Коперника, підтримував також Селевк з Вавилону. Теофраст, учень і спадкоємець Аристотеля, створив «Історію рослин», де систематизував накопичені до початку III ст. до н. е. знання у галузі ботаніки. Йому ж належить твір «Характери», який вважається одним з перших психологічних трактатів. У той же період працював Герофіл з Халкедона, який був одним з перших анатомів. Він увів поняття про нервову систему і дав перші пояснення загальних принципів її функціонування, ролі спинного і головного мозку, ока, зорового нерва тощо, розробив систему діагностики хвороб за коливаннями пульсу. Ерасістрат з Кеосу був справжнім засновником фізіології. Він спеціалізувався на вивченні кровообігу, інтуітивно встановив роль капілярних судин.

Сюжетами для історичних творів слугували, як правило, події нещодавного минулого. Це численні життєписи та історії завоювань Александра Македонського, написані Калісфеном, Птолемеєм I, Клітархом Александрійським (кінець IV ст. до н. е. - початок III ст. до н. е.); історії окремих елліністичних держав, «Історія діадохів» та «Історія епігонів» Ієроніма з Кардії; «Історія Греції» та «Історія Македонії» Дуріса Самоського; «Історія Сицилії» та «Історія Пирра» Тімея Тавроменія; історія Єгипту, створена Манефоном, історія Вавилону Бероса, історія Парфії Аполлодора з Артеміди. Найзначнішим істориком еллінізму був Полібій, творчість якого відзначається пристрастю до скрупульозної точності, раціоналізмом і потягом до об'єктивності викладу.

Художня література еллінізму була досить багатою і різноманітною. Тривала розробка традиційних жанрів - епосу, лірики, драматургії. Трагедія й ораторське мистецтво свою актуальність за нових умов втратили, тому спроби наслідувати класичним зразкам були переважно невдалими.

Натомість на передній план виходять нові жанри - іділії, біографії, віршовані перекази наукових трактатів, міми. При дворах царів розквітала витончена і вишукана поезія, зразки якої дали Каллімах з Кірени, Арат із Сол. Значного поширення набув жанр епіграми, через який давалася характеристика окремих осіб, оцінка творів поетів і митців. Видатним поетом-ліриком був Феокріт із Сіракуз. Він був автором буколічних (пастуших) ідилій. Поет створив реалістичні описи природи, живі образи пастухів тощо. В елліністичному суспільстві склався цілком новий тип людини, доти у Греції невідомий - літератор, що жив на пожертви володарів. Відтак навіть кращі письменники і поети, такі як Каллах і Феокріт, не могли уникнути улесливих реверансів убік своїх сановних благодійників. Однак приклад блискучої поеми Феокріта «Сіракузянки», в якій напрочуд вдало виписано розкішність палацових свят і змальовано апофеоз монархів, доводить, що не завжди придворна поезія робить творчість безплідною. Одним з останніх видатних комедіографів Давньої Греції був Менандр, який створив комедії «Саміянка», «Третейський суд», «Обстрижена», «Осоружній» та ін. У своїх творах він виводив типові для свого часу персонажі, стверджував ідею поваги до кожної людини незалежно від її статусу в суспільстві.

Протягом II - I ст. до н. е. римські легіонери, вожді яких підхопили ідею створення світової імперії, поступово завоювали все Східне Середземномор'я, і з цього часу розпочався новий період в історії культури еллінізму, пов'язаний вже з домінуванням Риму.

культура рим античний еллінський

6. Давньоримська культура

Давньоримська культура також не виникла раптово на пустому місці. Серед її найпомітніших попередників необхідно виділити культуру етрусків. Походження та мова етруського народу повністю не вивчені. Більшість вчених вважають, шо етруски були малоазійського походження, але точний час їх переселення, як і його обставини залишаються невідомими. Міста етрусків були добре укріпленими, сполучалися шляхами та мостами. Це були невеликі військово-жрецькі, рабовласницькі міста-держави з царями-жрецями на чолі. Етрускі були розумним, талановитим народом, хоча й суворо відданим давнім релігійним традиціям. Як припускають сучасні фахівці-етрускологи, провідним у них був культ, пов'язаний з потойбічним світом. У цьому вони нагадують давніх єгиптян. Більшість пам'яток, які залишилися після етрусків, становлять гробниці.

Головними богами етрусків були Гінія, Уні та Менрва. У Греції їм відповідали Зевс, Гера, Афіна, у Римі - Юпітер, Юнона, Мінерва. Це уявлення про трійцю богів етруски перенесли й на архітектуру. Тому багато їх храмів мають інтер'єр, розділений на три частини. Архітектура етрусків близька до грецької, але етруски використовували дерево й сиру гліну. Жоден з етруських храмів (окрім фундаментів) не зберігся до нашого часу.

Волю богів у храмах провіщали численні жерці-ворожбити. Усе життя етрусків проходило у постійних ворожбах за блискавками, за польотом птахів, за нутрощами священних тварин, метою яких було з'ясування волі богів про їх долю на найближчий час і, за можливістю, відвернення різноманітних нещасть. Ворожба над печінкою - гаруспіція - вважалась особливо дієвою, тому що на нутрощах жертовних тварин, за переконаннями етрусків, відбивався стан космосу.

Про життя етрусків можна довідатися з розписів гробниць. Їх стіни прикрашають картини зі сценами заупокійного культу, зображеннями полювань, бенкетів, змагань, битв, сюжетами з міфології. З них ми дізнаємося про деталі етруського побуту: одяг, меблі, начиння, музичні інструменти.

В етрусків рано розвинулася скульптура. Найдавнішими її зразками є теракотові похоронні урни - канопи для попелу померлих. Вони мають віка (кришки) із зображеннями фігури або погруддя небіжчика. Такого ж типу напівфігури прикрашають віка саркофагів. Майстри показують померлих, ніби живих. Їх очі широко відкриті, на обличчях радісна посмішка. Вони наче забули, що їх ложе - це смертний одр. Такими ж радісними були боги етрусків. До нашого часу дійшло кілька скульптур богів, знайдених у святилищі м. Веї. Схоже, що це етруські «Аполлон» та «Гермес». Можна здогадуватися, що ці боги є тільки досконалими людьми, які ще не піднялися з землі у надхмарні висоти. Етруски створили й емблему Риму - статую вовчиці, яка, за легендою, вигодувала засновників міста Ромула й Рема. Фігуру вовчиці відлито з бронзи. Лютий хижак із роззявленою пащею і разом з тим милосердна мати. Вовчиця застигла в настороженій позі, ніби прислухаючись до чогось.

З V ст. до н. е. починається занепад етруських міст. У IV ст. до н. е. Етрурія потрапляє під владу Риму, і з тієї пори вже культура Римської республіки відіграє провідну роль.

У IV - III ст. до н. е. Рим зумів підкорити собі весь Апеннінський півострів, у III - II ст. до н. е. римляни перемогли Карфаген, пізніше завоювали Грецію і Східне Середземномор'я. Завойовники і солдати, римляни створили міцну військово-адміністративну державу.

Достовірні відомості про давньоримську культуру маємо, лише починаючи з III ст. до н. е.

Римляни, як і більшість давніх народів, були політеїстами. У них було багато богів: Юпітер - бог грому та блискавки, Юнона - богиня шлюбу, Мінерва - богиня мудрості, Плутон - бог підземного царства, Нептун - бог морів, Веста - богиня священного вогню, Янус - бог початку і кінця та інші. Але римська релігія, а відтак і художня фантазія були більш прозаїчними і раціональними, ніж у греків. Римляни були тверезими практиками.

Уже в архітектурі Стародавнього Риму відбився утилітаризм мислення його громадян. Римляни будують дороги, міцні стіни, мости, водопроводи-акведуки. Найдавнішою вимощеною каменем дорогою є так званий Аппіїв шлях. Розбудовуються міста. Римляни почали використовувати у будівництві новий матеріал - бетон. Це відкривало нові конструктивні можливості при зведенні велетенських споруд. Ще за часів республіки забудовується римський Форум - центральний міський майдан.

Тут розташовується храм Юпітера, Юнони і Мінерви, Табуларій - державний архів, Курія - місце для засідань сенату та інші громадські будови, тут же встановлювалися почесні статуї відатних римських громадян, військові трофеї полководців.

Одне з найбільш вагомих досягнень римського мистецтва - скульптурний портрет. На відміну від класичного грецького портрета, який показував ідеально прекрасну людину, римський портрет тяжів до підкресленного натуралізму. Серед його витоків давньоримський звичай знімати воскову маску з обличчя небіжчика і зберігати її в домі нащадків. В обличчях римських портретів республіканського періоду можна помітити намагання митців зафіксувати в творі «голу правду» (що наближує давньоримське мистецтво скульптурного портрету до стилістики «веризму» - напрямку в італійському мистецтві другої половини XIX ст.). Найчастіше зображувані на цих портретах - люди без мрії, обмежені і суто земні, однак техніку виконання цих творів можна назвати бездоганною, до того ж відчутним є бажання скульпторів виразити в такий спосіб психологію тверезих прагматичних завойовників.

В II - I ст. до н. е. виникає наукова і художня література. На її розвиток значний вплив мало знайомство римлян з досягненнями еллінської цивілізації, що розпочалося ще до завоювань. Після завоювання Римом Греції почалося тісне знайомство з грецькою культурою, яку римляни взяли за взірець. Грецька мова стає звичною у вищому світі (латинська мова довгий час вважалася не спроможною передавати тонкі нюанси почуттів та досконало розвинений грецькою комплекс абстрактних понять і категорій). Численні копії творів грецького мистецтва заповнили громадські будови Риму, житлові будинки, заміські вілли. Деякі римляни, такі як Катон, навіть вбачали в експансії грецької культури небезпеку для розвитку культури власне римської. Але вони вже не могли зупинити всеохопливий процес «еллінізації» Риму.

Видатними вченими республіканського Риму I ст. до н. е. були енціклопедист Марк Теренцій Варрон (залишив не менше 500 книг з різних галузей знань, зокрема 9-томну енциклопедію) і Тит Лукрецій Кар. Останній написав славнозвісну поему «Про природу речей», де з рідкісним поєднанням поетичного хисту і філософського узагальнення виклав атомістичну теорію грецьких філософів Демокріта та Емпедокла на етичних засадах філософії Епікура. Лукрецій намагається утвердити в правах матеріалізм, подаючи нерідка наївні пояснення різних чуток, з точки зору його сучасників, явищ і процесів. Попри трагічний драматизм світовідчуття і скептицизм, якими сповнена поема, у Лукреція чи не вперше в античній літературі висловлено ідею подальшого поступу, а не занепаду, який пов'язується автором з розвитком раціоналізму і матеріалістичного світогляду.

Такий погляд на культуру за античності міг сформуватися саме у Давньому Римі з його послідовним прагматичним раціоналізмом, але й тут йому не судилося стати панівним.

Вагомий внесок у розвиток римської культури цього періоду зробив оратор, філософ-платонік і талановитий письменник Марк Туллій Ціцерон, який був видатним політичним і громадським діячем кінця республіканського й початку імперського відрізків історії Давнього Риму. Він створив чимало трактатів, присвячених різним галузям знань: «Про природу богів», «Про обов'язок», «Про закон», «Парадокси», «Академіки» та ін.

Серед поетів та письменників в ІІ - І ст. до н. е. треба назвати Катулла, який був співцем кохання, комедіографів Плавта і Теренція, трагіків Лівія Андроніка, Еннія, Акція. Особливою популярністю користувалася творчість Плавта. Він брав за основу грецькі комедії і пристосовував їх до римських умов, наповнюючи місцевим колоритом, подробицями побуту, судочинства Риму. Головним героєм комедій Плавта був спритний, дотепний раб, який допомагав синові господаря ошукати його скупого батька.

До середини І ст. до н. е. Рим переріс межі старого полісу, який став штучно стримувати його розвиток. Приспіла необхідність переходу до централізованної держави. Завдяки реформам Юлія Цезаря та Октавіана Августа Рим перетворюється з республіки на імперію. Величі та блиску імператорського Риму повинна була відповідати така ж велична та блискуча культура. І вона була створена.

За наказами римських імператорів будуються грандіозні архітектурні споруди. За часів Октавіана на Марсовому полі у Римі було поставлено Вівтар миру прикрашений рельєфами із зображеннями жертвоприношень богині Миру. При імператорах Веспассіані та Титі був збудований величезний амфітеатр для гладиаторських боїв - Колізей (від латинського «колоссеум» - колосальний). В основу його покладено еліпс завдовжки 188 м і завширшки 156 м. Одночасно на арені Колізею могли змагатися 3000 пар гладіаторів. На честь перемог імператорів споруджувалися особливі тріумфальні арки, такі як арка Тіта, поставлена на честь перемоги імператора над Іудеєю. Цікавою спорудою давньоримської архітектури є «храм усіх богів» - Пантеон, збудований за наказом імператора Адріана. З часом у містах імперії зводяться численні двійники римських споруд - місцеві колізеї, амфітеатри, здійснюється будівництво кількаповерхових палаців.

Однією зі складових частин римської культури були різноманітні видовища, що повинні були відволікати громадян від суспільного життя та негараздів. «Хліба та видовищ!» - це гасло стає головним стрижнем римського буття. Так, Цезар у 46 р. до н. е. наказав вирити на Марсовому полі штучне озеро, на якому організував битву сірійського і єгипетського флотів, у якій брали участь 2000 веслярів та 1000 матросів. А імператор Клавдій влаштував на Фуцінському озері битву сицилійського та родоського флотів за участю вже 19000 чоловік. У цирках влаштовувалися криваві гладіаторські бої, цькування хижаками ворожих полонеників та перших християн.

Підлоги в громадських спорудах та багатих будинках прикрашались мозаїкою, стіни розписувалися фресками. До наших часів збереглися чудові фрески, знайдені археологами у містах Помпеї, Геркуланумі та Стабії, що законсервувалися у 79 р. під час виверження вулкану Везувій. Завдяки тому, що їх було залито лавою та засипано попелом, у цих містах все збереглося таким, яким було до катастрофи. Археологи на основі розкопок у цих містах можуть реконструювати зовнішній і внутрішній вигляд римської архітектури, відтворити особливості побуту та повсякденного життя римських громадян.

Подальший розвиток отримує скульптура. Створюється багато зображень імператорів та членів їх сімей. Римські імператори схожі на олімпійських богів. Відомими є численні статуї Октавіана Августа. Це величні до помпезності й дещо алегоризовані композиції, що зображують імператора то у позі оратора, то у вигляді Юпітера. Імператор Коммод наказав зобразити себе у вигляді Геркулеса (Геракла), у левовій шкірі і з яблуками Гесперид у руці. Скульптори намагалися відтворити і багатьох сучасників володарів, особливо - наближених до імператорів осіб. Так, в епоху Адріана створюється багато скульптурних зображень Антиноя - юнака з малоазійської Віфінії, який вразив імператора своєю красою і став його улюбленцем. Разом з тим продовжувався розвиток реалістичного скульптурного портрета.

За часів імперії створюється класична римська література. У період правління Октавіана Августа римський багатій Меценат створює гурток, до якого входили поети Вергілій, Горацій, історик Тит Лівій. Давньоримськ поети «золотого віку Августа» як і їх попередники орієнтувалися на класичні та елліністичні грецькі зразки, але у підсумку їх творчість становить собою глибоко оригінальне явище. Найвизначнішим твором Вергілія є епічна поема «Енеїда», яка мала стати продовженням гомерівських «Іліади» та «Одісеї». У ній розповідається про мандри троянця Енея, який став предком засновників Риму. Еней у Вергілія - благочестивий і мужній герой, справжній римлянин. Своєю поемою автор намагається укріпити підупалий вже на той час, похований у розкошах і чварах «римський дух». Патріотизм і громадянський пафос «Енеїди» звучать щиро ефектно. Горацій почав свій шлях із «Сатир» та «Епоїдів», де змалював широку картину суспільних пороків, однак не вдаючись до узагальнень і не торкаючись високопоставлених осіб, а обмежуючись виступами проти окремих неприємних йому людей. Вершина творчості поета - чотири книги «Од». Подібно до того, як «Енеїда» у свідомості освідченого римлянина посіла місце поряд з епопеями Гомера, оди Горація були римськими відповідниками давньогрецької лірики. Поет поставив перед собою нелегке завдання: порівнятися з Алкеєм і Сапфо, не поступитися Піндару і Анакреонту. Тут панують теми, розроблювані елліністичними поетами в елегіях і епіграмах: кохання, дружні бенкети, насолода від усамітнення, життя на лоні природи, перемога розуму над смертю і водночас - успіхи римської зброї, велич давніх культів, безсмертя творчості. Багато його творів присвячені поздумам про призначення поета та поезії.

У славнозвісній «Оді до Мельпомени» він ставив собі в заслугу те, що «Вперше скласти зумів італійською еолійські пісні».

У ціж часи творив і третій видатний поет Риму - Овідій. В ранній період творчості він уславився поемою «Метаморфози», в якій намагався об'єднати і осмислити усі міфологічні сюжети про перетворення людей на рослини та у тварин. У поемі «Мистецтво кохання» поет яскраво і виразно змалював картину побутової культури і моралі в сучасному йому Римі у формі відвертого за змістом збірника порад у трьох частинах щодо того, як добитися жіночої прихильності, як зробити стосунки між коханцями насиченими і тривалими та як жінці закохати і себе чоловіка. Через кілька років поет написав поему «Захист від чар кохання». Відомо, що написання цих поем було формальною підставою для висилки Овідія до м. Томи на Чорному морі у Придунайській області. Імператор Август нібито помітив у цих творах неповагу до свого законодавства про шлюб. Але вигнання спіткало Овідія принаймні через десять років після написання поем, відтак справжня причина заслання лишається невідомою. На вигнанні поет написав «Скорботні послання», де змалював своє тяжке життя серед «варварів», просив вибачення, але, так і не отримавши його, помер у засланні.

У І - ІІ ст. до н. е. славу римській історіографії приносять історики Тацит («Аннали»), Светоній («Життя 12 Цезарів»), Плутарх («Порівняльні життєписи»). Для періоду, коли культурний розвиток Греції та Риму відбувався у дуже щільному взаємозв'язку і переплетінні, особливо характерною була біографічна творчість Плутарха. У його «Порівняльних життєписах», сповнених моралізаторськими зауваженнями, виступають парами 46 відомих греків та римлян. Вклавши у співставлення видатних постатей увесь свій визначний літературний і риторитичний хист, грек за походженням Плутарх здобув величезну популярність не тільки серед греків і римлян, до яких звертався, але й у всіх пізніших поколінь в багатьох країнах Європи.

У літературі уславилися сатирики Ювенал і Петроній, байкар Федр. Серед грецькомовних сатириків яскравим талантом і саркастичною манерою письма виділявся Лукіан Самосатський, якого дослідники прозвали «Вольтером античності». У грецькій літературі з'являється жанр роману, який оспівував піднесене кохання, що перевірялося розлукою, дальніми мандрівками та подоланням різних перещкод. На противагу грецькому ідеалізму латинський роман був приземленішим і містив елементи сатири й пародії на грецькі зразки. Найвідомішим був роман Апулея «Метаморфози, або Золотий осел», у якому йдеться про пригоди перетвореного на віслюка юнака Луція. Найвідомішими грецькими романами є «Дафніс і Хлоя» Лонга та «Ефіопка» Геліодора.

Як і в попередній період історії римської науки, доба імператорів позначена не стільки примноженням знань, скільки намаганням систематизувати і засвоїти раніше накопичені наукові досягнення.

Однак і в цей час продовжували з'влятися визначні творчі уми, такі як Клавдій Гален у медицині, Клавдій Птолемей у географії та астрономії, Сальвій Юліан у галузі права, Луцій Колумелла в агрономії. Зупинитися варто на постаті К. Птолемея, чия геоцентрична модель світобудови змогла витіснити на довгий час більш близькі до істини наукові інтуїції про обертання Землі довкола Сонця. Свої астрономічні погляди вчений обгрунтував у енциклопедичному трактаті «Велике зібрання», де констатував перебування Землі у стабільному стані, забеспечуваному «тиском» сімох небесних сфер, і подав складну математичну теорію руху планет по сферичних небесних склепіннях. Теорія Птолемея є яскравим прикладом того, як, виходячи з хибних посилок, можна цілком раціонально обгрунтувати хибні висновки. Птолемей залишив по собі також визначний твір «Географія», в якому не тільки подав античну світу, але й схарактеризував близько 8000 географічних і топонімічних назв, відомих античній науці.

У доби Римської імперії вперше виникають риторичні публічні школи, викладачі яких отримували жалування з імперської казни. Поступово складалася система освіти з викладом так званих «вільних» мистецтв або наук, тобто дисциплін, оволодіння якими не пов'язане з фізичною працею, що вважалася негідною благородної людини. Філософські школи, які в основному розвивали давньогрецькі традиції, також продовжували функціонувати і розвиватися. Найвпливовішими в І - ІІІ ст. були школи стоїків, епікурейців, скептиків та неопіфагорейців.

Часто філософи еклетично сполучали елементи різних світоглядних систем у пошуку єдиного ідеологічного підгрунтя, але знайти його в рамках філософії виявилося неможливим. Тому ідеологічні акценти все більше зміщуються від філософії до релігії. Період імперії був часом надзвичайного пошинення релігійних культів, переважно східного походження, розвиток яких пов'язують з недостатністю для запитів мешканців імперії існуючого на той час офіційного культу вшанування імператорів. Найбільшою популярністю якийсь час користувалися єгипетський культ богині Ізиди та дві малоазійські містеріальні релігії - військово-аристократичний культ Мітри та сільськогосподарський культ «матері богів» Кібели. Чималою популярністю продовжували користуватися давньогрецькі діонісійські, орфічні та інші містерії.

Розквіт цих культів і розмаїття філософських шкіл сприяли створенню атмосфери ідеологічного плюралізму, зростанню світоглядних розходжень у суспільстві, різноспрямовані настрої якого ввійшли у протиріччя з формальною структурою державного устрою. Імперію продовжували стрясати численні заколоти й повстання, які мали своє ідейне опертя у тому чи іншому культі або вченні. Паралельно з цим цінність висловлюваних ідей і культурних традицій в очах людей падала, поширювався своєрідний піздньоантичний нігілізм. Зловживання і нестримний шал імператорів Калігули, Нерона та багатьох їх наступників і оточення увійшли в легенди. Усе важче ставало вести переможні війни проти «варварів», без чого економіка рабовласницької імперії не могла розвиватися.

Вже з кінця ІІ ст. поширення меж давньоримських володінь припинилося, а звиклі до римської тактики «варвари» завдавали імперії усе болючіших ударів. Поступово в імперії зростають настрої очікування всесвітнього Сотера - Спасителя, так що деякі імператори вважають за доцільне включати цей епітет до своїх титулів.

За цих умов найбільше значення для подальшого розвитку культури мали поява, швидкий розвиток і поширення християнства, яке стало ще однією світовою релігією. Основи християнського віровчення викладено у другій частині Біблії - Новому Завіті, повні зведення якого відомі з ІІ ст. Новий Завіт складається з чотирьох Євангелій, написаних апостолами (посланцями) Матвієм, Марком, Лукою та Іоанном; Книги діянь апостолів; Послань апостолів; Апокаліпсису або Одкровення апостола Іоанна.

На відміну від Старого Завіту, власне християнська частина Біблії переходить етнічні та всі інші обмеження й адресується усім людям незалежно від походження, соціального статусу, віку, статі тощо. Всеохопність християнства виражає форма чотирьох Євангелій, кожне з яких передбачає або свого адресата, або рівень сприйняття. У Євангеліях описано обставини народження, земного проповідницького життя, мученицької смерті та воскресіння боголюдини Ісуса Христа, чия особа й становить центральну вісь християнської релігії.У Книзі діянь апостольських розповідається про те, як виконували свою місію посланництва учні Христа. У соборних посланнях апостоли роз'яснюють окремі аспекти вчення Христа.

Для легкості й зручності сприйняття Новий Завіт було написано розмовитим діалектом грецької мови (крім Євангелія від Матвія). Старий Завіт, також визнаний священним у зв'язку з уміщеними в ньому пророцтвами, було перекладено грецькою для Александрійської бібліотеки ще в ІІІ ст. до н. е. Отже, початково християнство ширилося в іудейсько-елліністичних чи еллінізованих колах Римської імперії, хоча різні частини Нового і Старого Завітів з ІІ ст. перекладали практично всіма мовами імперії та багатьох навколищніх країн.

Християнство з його повстанням проти усталених в тогочасному суспільстві норм було зрозуміле широким верствам простих людей і водночас могло задовольнити найвибагливішим смакам високоосвідчених людей пізньої античності. Вже в період державних гонінь на християн (за відмову брати участь у вшануванні культу імператорів) до нової релігії залучалися усі прошарки суспільства. На початку ІІ ст. намісник малоазійської провінції Віфіній Пліній Молодший скаржиться імператору Траяну, що «безліч людей різного віку і становища, чоловіків і жінок втягнуто в небезпеку, якій піддаватимуться і надалі. Пошесть цього марновірства поширилася не тільки по містах, а й по селищах і зовсім дрібних сільцях, хоча, здається, можна зупинити її та виправити становище». Відомо, що вже в середині ІІ ст. правителі невеличкого сирійсько-месопотамського князівства з центром в Едесі офіційно дозволили християнський культ, а з ІІІ ст. християнство активно шириться у Вірменському царстві та ефіопській державі Ассум, в яких стає державною релігією дещо раніше, ніж у Римській імперії.

Швидке поширення християнства об'єктивно сприяло кардинальним змінам у світоглядних установках. Ця релігія, всупереч пізньоантичним уявленням про людину як іграшку в руках жорстоких богів або сліпого фатуму, не тільки навчала про благого триєдного Бога (Отця, Сина і Святого Духа), але й проголошувала кожну людину потенційним «сином Божим». Однак для реалізації свого «богосинівства» християнство вимагає цілковитого зречення традиційних «мирських» благ та інтересів, а також повної мобілізації внутрішніх сил. Успадкувавши старозавітну ідею про перебування людини, а за нею й усього світу «під печаткою гріха», християнство переносить боротьбу людей за щастя й добробут у внутрішній світ людини. Тільки через душу кожної людини можна змінити світ зовнішній. Християнські ідеї любові та милосердя у стосунках з людьми, а також вимога активної самопожертовної діяльності, спрямованої на вдосконалення спочатку свого життя, а потім і життя усіх оточуючих, провину за незадовільний стан якого несуть самі люди (притча про таланти, які необхідно примножувати), стали фундаментом для подальшого розвитку гуманістичної ідеології й гуманістичної культури.

Важливе з точки зору подальшого розвитку культури значення мало й те, що Ісус Христос постає перед читачем Біблії земним втіленням тієї споконвічної сили, якою Бог-Отець створював світ, тобто божественним Словом. Ця ідея вносила важливі корективи у риторичну культуру античності, стимулюючи благоговійне ставлення християн до писемного і усного слова й змушуючи шукати саме у Біблії відповіді на актуальні питання культурного облаштування і перетворення довколишнього світу. Ідея боговтілення стверджувала значення людскої тілесності в її ідеальному вимірі, накреслювала перед людиною завдання максимального плотського очищення. Людське тіло, згідно з апостолом Павлом, є «храмом Духа Святого». Цим християнське розуміння тілесності разюче відрізняється від попередніх поглядів. Якщо античні філософи часто вважали тілесність основною причиною страждань, а античні митці захоплювалися пропорційністю форм і досконалістю тіла, то християни вперше відводять тілу інструментальну роль у справі спасіння душі.