Народи і культури світу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Народи і культури світу

1. Що таке етнічний стеріотип

Етнічні стереотипи є складовою соціальних стереотипів. Соціальний стереотип (від гр. - stereos- твердий і typos - відбиток) відносно стійкий та спрощений образ соціального об'єкта (групи людей, окремої людини, події, явища та ін.), що складається в умовах дефіциту інформації як результат узагальнення особистісного досвіду індивіду та уявлень, які прийняті в суспільстві.

7. Що німецький філософ імануіл Кант вважав провідною рисою національного характеру англійців.

13.В чьому особливість ставленя до природи японців

На формування естетичних принципів японського мистецтва, безсумнівно, вплинуло особливе відношення японців до краси рідної природи, з найдавніших часів яка сприймалася як зроблений божественний утвір. Поклоняючись красі природи, японці намагалися жити в гармонії з нею і поважати її велич.

Особливості природного ландшафту відбилися також і на особливостях національної психології японців. Японія -- країна гірська; земель, придатних для життя і землеробства, було мало, люди на них мешкали скучено. Тому в кожен маленький клаптик землі японці вкладали дуже багато праці і сил, усвідомлюючи, що саме на цьому самому п'ятачку жили з покоління в покоління їхні предки і будуть жити їхні нащадки; не покладаючи рук, усупереч руйнівним стихіям японці плекали і прикрашали свій дуже обмежений життєвий простір.

Естетичні принципи японського мистецтва сформувалися під впливом трьох найважливіших релігійно-філософських доктрин, що визначили традиційний світогляд мешканців Країни Висхідного Сонця, -- сінтоізму, конфуціанства і буддизму.

Шанування природи як божественного початку вилилося в древню національну релігію японців -- сінто, «шлях богів». У стародавності в кожного клану були свої власні божества-заступники; однак офіційний сінтоістський пантеон склався з божеств-заступників клану, який піднявся, Ямато. Згідно сінтоістським представленням, рід японських імператорів надходить до великої сонячної богині Ама-терасу-но Оомікамі і її правнуку, першого легендарного імператору Дзімму Тенно, посланого на землю керувати людьми країни Ямато. Як імператорські регалії йому були передані древні магічні символи: чарівне зерцало богині Аматера-су, меч, вирізаний богом-громовержцем Сусаноо-но мікото з хвоста восьмиглавого дракону, і яшмове намисто-магатама.

На честь сінтоістського божества будувалися численні храми і кумирні, що розташовувалися, як правило, у лісових хащах і на гірських вершинах. Кожен храм був оточений садком з маленькою водоймою і замшілими каменями, а також джерелом для обмивання рук перед молитвою; храм оточували священні ворота-торії, а дорогу до нього прикрашали численні кам'яні ліхтарі. Сам храм звичайно представляв комплекс невеликих дерев'яних будівель: святилище з галереєю, скарбниці і навіси для підношень богам. Прикладом сінтоістської архітектури може служити комплекс святилища богині Аматерасу в Ісе, де дотепер зберігаються древні регалії японських імператорів.

Конфуціанство, як і буддизм, прийшло в Японію з Китаю. Під конфуціанством звичайно розуміється традиційна древнєкитайська релігійно-філософська доктрина, що зводила етичні принципи в розряд всесвітніх законів. Згідно конфуціанським канонам, тим, що керує принципом всесвіту, служить Небо, джерело гармонії і порядку. Повноважним представником Неба на землі є імператор, від праведності якого залежить благоденство держави. Від підданих потрібне шанування імператора, строге виконання даних Небом законів і ритуалів і дотримання моральних принципів. Від цього безпосередньо залежить процвітання родини і держави в цілому. Якщо людина не виконує свого боргу перед суспільством і Небом, не дотримує встановлених ритуалів, не виражає належної шановливості до вищестоящого і несправедливий до нижчестоящих, то його карає освітлена Небом влада.

Традиційна японська естетика, що сполучить сінтоістські, конфуціанські і буддійські (буддійські філософія і мистецтво будуть розглянуті нижче) ідеали, розробила особливі принципи, розуміння яких є ключем до японського мистецтва. Найважливішими з цих принципів вважаються фурюу, моно-но аваре, вабі-сабі і юген. Поняття фурюу означає піднесений смак, освіченість і розвиненість розуму. Відбулося від китайського фен-лю, буквально -- «гарне утворення і манери». У Японії ж поняття фурюу використовувалося більше в естетичному змісті -- як принцип височини творів мистецтва і витонченості духу їхніх творців. Особливо це відносилося до пейзажного живопису, садовому мистецтва, архітектури, чайній церемонії й аранжуванню квітів.

Моно-но аваре, «зачарування речей» -- естетичний ідеал, який культивувався під час Хейан. У його основі -- почуттєве переживання глибинної й ефемерної краси, закладеної як у природі, так і в людській істоті. Це краса сполучена з нальотом поетичного смутку, з насолодою цією минущою красою і преклонінням перед нею. Відтінки змісту слова аваре співзвучно буддійському погляду на життя, на матеріальний світ, як на щось недовговічне, мінливе і сумне по своїй природі.

Принцип аваре означає також тонку, вишукану чутливість людського серця, здатного оцінити й оспівати всю принадність цієї непостійної краси.

«Вабі» -- естетичний і моральний принцип насолоди спокійним і неспішним життям, вільним від мирських турбот. Його виникнення зв'язане із середньовічною відшельничеською традицією; означає просту і чисту красу і ясний, споглядальний стан духу. На цьому принципі заснована чайна церемонія, а також вірші еака, ренга і хайку. Слово вабі -- похідне від дієслова вабу («бути сумним») і прикметника вабісі («самотній, покинутий»), що використовувався для опису стану душі людини, вигнаної на чужину.

Однак естетична традиція в період Камакура і Мурома переосмислили цей стан у більш позитивному ключі, вважаючи, що усвідомлені бідність і самітність -- це найважливіша умова для досягнення волі від матеріальних і емоційних турбот; а порожнеча, відсутність явної краси -- це наближення до краси не виявленої, трансцедентальної, і тому більш високої. Це нове розуміння вабі проповідували знамениті майстри чайної церемонії, наприклад, Сен-но Рікю, які прагнули підняти своє мистецтво до рівня справжнього духу Дзен, підкреслюючи, що багатство варто шукати в бідності, а красу -- у простоті. Вважається, що суть вабі передає вірш поета Фудзівара-но Садаіе (1162--1241):

Не бачу я навколо

Ні кольору ніжних вишень,

Ні червоних кленів.

Тільки сумовита хатина на порожньому березі ,

У димку осінніх сумерек

Сабі -- ще один найважливіший принцип японської естетики, частково синонімічний «вабі», також надходить до одкровень дзен-буддизму, особливо до екзистенціальної самітності кожної людини в космічному холоді нескінченних всесвітів. Дух «сабі» можна зрозуміти, представивши собі зимовий берег із заіндевілим від морозу очеретом. «Сабі» асоціюється також зі старістю, смиренністю і спокоєм. Дух «сабі» дуже яскраво виражений у вірші -- хайку Мукаі Кьораі (учня майстра жанру хайку, знаменитого поета Басі):

Два сивих старці

Голова до голови

Любуються кольором вишні

В цьому вірші протиставлення розкішного цвітіння японської вишні і сивого волосся на головах старих піднімає людську самітність до рівня вищих естетичних принципів.

У Японії ж поняття юген було переосмислено як естетичний принцип, який означає таємничу, «потойбічну» красу, наповнену елегантною грою змістів, а також загадковістю, багатозначністю, похмурістю, сумом, спокоєм і натхненням. «Наступив світанок двадцять сьомого дня дев'ятого місяця. Ти ще ведеш тиху розмову, і раптом через гребінь гір випливає місяць, тонкий і блідий... Не зрозумієш, те чи він є, чи то немає його.

19. Що вважаеться найбільшим внеском римського соціокультурного світу в розвитку світової культури і цивілізації

Історія давньоримської культури починається з ІІІ ст. до н.е. Римляни були політеїстами. У них було багато богів: Юпітер - бог грому та блискавки, Юнана - богиня шлюбу, Плутон - бог підземного царства, Нептун - бог морів. Але попри це народ Риму володів тверезим мисленням. Уже в архітектурі Стародавнього Риму це проявилося. Римляни будують дороги, міцні стіни, мости, водопроводи, розбудовуються міста. Римляни почали використовувати у будівництві новий матеріал - бетон. Це відкривало нові можливості при зведенні споруд. Будується римський Форум - центральний міський майданчик. Тут розташовується храм Юпітера, Юнони і Мінерви, Табуларій - державний архів, тут встановлювалися почесні статуї римських громадян. Військові трофеї полководців.

Одне з найбільш вагомих досягнень римського мистецтва - скульптурний портрет. На відміну від класичного грецького портрета, який показував ідеально прекрасну людину, римський портрет зображував людину без мрії, земну.

В ІІ-ІІ ст. До н.е. виникає римська наукова і художня література. Після завоювання Римом Греції почалося знайомство з грецькою культурою, яку римляни взяли за взірець. Грецька мова стає звичною у вищому світі. Численні копії творів грецького мистецтва заповнили громадські будови Риму, житлові будинки і вілли. За наказами римських імператорів будуються грандіозні архітектурні споруди. У Римі було поставлено Вівтар миру у 19 році до н.е., прикрашений рельєфами із зображеннями жертвоприношень богині Миру. У 82 р. н.е. був збудований величезний амфітеатр гладіаторських богів - Колізей. Однією зі складових частин римської культури були різноманітні видовища, які повинні були відволікати громадян від суспільного життя і негараздів. Так, Цезар у 46 році до н.е. наказав вирити штучне озеро, на якому організував битву сірійського і єгипетського флотів. У цирках влаштовувались криваві гладіаторські бої, цькування хижаками полонених і перших християн.

У літературі уславились сатирики Ювенал і Петровій, байкар Федр. З'являється жанр роману, який оспівував піднесене кохання, що перевірялось розлукою, дальніми мандрівками та подоланням різних перешкод.

У добу Римської імперії виникають риторичні публічні школи, викладачі яких отримували жалування з імперської казни. Поступово складалася система освіти з викладом “вільних” мистецтв або наук, тобто теоретичних дисциплін, оволодіння якими не пов'язане з фізичною працею, що вважалося негідною благородної людини. Поступово інтерес до римського мистецтва і способу життя зменшився . На грецьку комедію посипалися звинувачення в аморальності і непристойності. Та й власні традиції стали незрозумілими для греко-римської людини. Античний світ дозрів до радикальної духовної переорієнтації, яку взяло на себе християнство.

25. Які художні стилі з'являються в культурі нового часу

Мистецтво і література XVII--XVIII століть кожної з європейських країн відзначаються неповторною своєрідністю. Але саме в цей час завдяки розширенню кола освічених людей, інтеліґентів між ними складаються певні контакти, налагоджуються культурні зв'язки. Якщо в минулі епохи на виникнення і зміну художніх стилів ішли століття, то тепер це відбувається набагато швидше: у першій половині XVII століття панує стиль бароко, у другій половині -- класицизм, в першій половині XVIII століття -- рококо (генетично пов'язаний з бароко), у другій половині -- в дещо іншій формі -- повертається класицизм. Зупинимося на цих провідних художніх стилях детальніше на прикладі архітектури.

Архітектура

Арх. Карло Мадерно, церква Св.Сусанни у Римі, один з перших зразків римського бароко, 1603 рік.

Точне походження терміна бароко невідоме. Його починають вживати у XVIII столітті з дещо зневажливою інтонацією (переклад з італійської -- «неправильний» або «химерний»). Цей стиль прямо перекликався із способом життя королівських дворів, особливо французького, що диктувало європейську моду: поєднання нескінченних свят, постійних розваг і суворого етикету, жорсткої регламентації. У той же час зі світовідчуття зникає стабільність, міцність, властива минулим епохам.

Архітектура бароко широко використовує відкриті Ренесансом технічні прийоми, але з іншою метою. Це надзвичайно парадний, пишний, декоративний стиль. Для нього характерні просторовий розмах, велика кількість архітектурних деталей, переважання зігнутих ліній, дуже складних композицій. Бароко відрізняє контрастність, панування яскравих кольорів, велика кількість позолоти. Такі риси дуже яскраво виявилися в обрисах Зимового палацу Бартолемео Растреллі в Петербурзі.

Цей стиль активно використовував синтез мистецтв -- поєднання в єдиному ідейно-художньому задумі різних видів мистецтва. Починають проектуватися не тільки будівлі самі по собі, а й цілі ансамблі. Один з найбільш уславлених -- ансамбль площі перед побудованим раніше собором Святого Петра у Римі, яку, за задумом Л. Берніні, оточили масштабною колонадою, а в центрі поставили величезний давньоєгипетський обеліск. В архітектурний задум включається навколишнє середовище, особливого звучання набуває паркове мистецтво. Виникає архітектура фонтанів -- садових, міських. Безліч фонтанів у стилі бароко є у Римі, з них найбільш знаменитий фонтан Треві. У позаміській резиденції російських імператорів -- Петергофі -- фонтани є стрижнем усього палацово-паркового ансамблю.

Велику роль починають відігравати інтер'єри: світла підлога, кришталеві люстри, драпіровки, ліпні прикраси. Живопис і скульптура втрачають самостійну роль, стають частиною декору. Дуже поширені так звані ілюзорні плафони -- по-особливому розписана стеля, -- що зображають, як правило, небо в поєднанні з багатофігурною композицією. Подібний ефект ілюзії використовують і в архітектурі. Найвідоміший італійський архітектор і скульптор бароко Л. Берніні так спроектував сходи у Ватиканському палаці, що вони знизу сприймаються набагато довшими, ніж є насправді. Коли на верхньому майданчику з'являється Папа римський, його фігура здається несподівано великою і величною.

Внутрішньо складним стилем був класицизм. Центральна ідея класицизму -- в руслі раціоналістичної філософії -- ідея розумності, впорядкованості, «правильності». З одного боку, ця ідея широко використовувалася для обґрунтування необхідності абсолютизму: держава на чолі з монархом трактувалася як втілення розуму, який обмежує людські вади. Але, з іншого боку, той самий раціоналізм був філософською основою розвитку передової науки, фундаментом буржуазної ідеології. У XVII столітті провідною була перша тенденція. У Франції класицизм стає офіційним стилем, спеціальні вказівки даються кардиналом Рішельє, потім Людовіком XIV. Створюються спеціальні організації, покликані стежити за розвитком літератури, мистецтва. У 1634 це -- Французька академія, переважно філологічна, пізніше -- Академія живопису і скульптури, Академія наук.

Класичний зразок архітектури класицизму -- королівський палацовий комплекс у Версалі. До нього входять палац, парк, безліч споруд. Суворе планування, геометрична організованість і палацу, і парку, симетричність визначають його вигляд. Навіть деревам і кущам надано форму геометричних фігур. Такий тип отримав назву французького, регулярного парку.

На початку XVIII столітті провідним стає стиль рококо (термін походить від назви декоративної прикраси у вигляді раковини). Цей стиль пов'язаний з бароко, але позбавлений його розмаху. Стиль рококо декоративний, несе риси витонченості, чуттєвості. Рококо не припускає прямих ліній, використовує ніжні кольори -- рожевий, блакитний, сірий. Він асоціюється з визначенням «галантний вік». Аристократія остаточно відходить від участі у практичному житті, замикається у своєму штучному світі. Особливо послідовно рококо проводиться в оформленні інтер'єрів. Улюблені матеріали -- перламутр і порцеляна, яка в Європі стала відома і увійшла в моду тільки у XVIII столітті. Витвором мистецтва стає навіть зовнішність людини.

У той же час все більшої сили набирає інша течія в культурі, яка походить від третього стану, -- лінія буржуазної опозиції абсолютизму. У другій половині XVIII столітті знову утверджується класицизм, але його внутрішній зміст міняється. На перший план тепер висувається демократична складова. Основні ідеї -- єдиної національної державності, патріотизму, громадського обов'язку -- виявляються співзвучні пафосу Просвітництва. Витонченості рококо протиставляється суворість і простота древніх. Демократичний устрій грецьких полісів і республіканського Риму були проголошені зразком «справедливого ладу». Особливо посилилося захоплення античністю після розкопок давньоримських міст Помпеї і Геракуланума, які загинули під час виверження Везувія. Найбільший знавець і пропагандист античного мистецтва історик І. Вінкельман писав: «Єдиний шлях для нас стати великими, а якщо можливо, і неповторними, -- це наслідувати древніх». В архітектурі широко використовуються ідея античних портиків та колони грецьких ордерів. Новою в парковому мистецтві була поява англійських ландшафтних парків, які імітують природний ліс. До класицизму другої половини XVIII століття застосовують терміни просвітницький класицизм, неокласицизм.

В умовах зміни стилів то в залежності від них, то відносно автономно розвивалися інші види художньої творчості.

Музика

Свідомість епохи бароко з її контрастами, нестійкістю є найбільш співзвучною музичному мистецтву, відкриває нову епоху в його розвитку. Вперше в історії культури музика починає відігравати таку самостійну роль. Розширюється коло музичних інструментів, особливою повагою користуються майстри, які їх виготовляють. І в наші дні неперевершеними вважаються скрипкові інструменти -- творіння рук знаменитих Страдіварі, Гварнері. Навіть орган звучить вже не тільки під час богослужіння, але й на концертах. Для органа написані прославлені твори Й. С. Баха, за життя великого композитора в повній мірі не оцінені.

У руслі бароко з характерною для нього умовністю і поширенням синтезу мистецтв виникає новий музичний жанр -- опера, який висунув на перший план красу мелодії. Зароджується він в Італії, але швидко поширюється по всій Європі.

Класицизм з його ідеєю порядку, єдності цілого і його частин, гармонії і суворих пропорцій з особливою силою виявив себе в інструментальній музиці. Провідною в Європі стала віденська музична школа. Основою її завоювань стає принцип симфонізму -- особливої якості розвитку музичної думки, коли нова ідея народжується поступово, в перетворенні початкового образу, головна тема породжує побічну, яка контрастує з головною. Саме такий підхід втілився в новому жанрі -- симфонії. Вінчала музичне мистецтво XVIII століття і готувала новий прорив творчість великого Вольфґанґа Амадея Моцарта: опери «Весілля Фігаро», «Дон Жуан», «Чарівна флейта», три симфонії, трагічний «Реквієм», роботу над яким обірвала смерть композитора.

31. Соціальні типи характерів ( за Е. фроммом)

Узагальнивши дані спостережень за соціальною поведінкою різних людей, співвіднісши їх з практикою роботи в клініці (Е. Фромм був лікарем-психіатром фрейдистської орієнтації), автор цієї типології характерів вивів такі їх основні типи:

1. “Мазохіст-садист” - людина, схильна бачити причини своїх життєвих успіхів і невдач, а також причини соціальних подій, що спостерігаються, не в обставинах, а в людях. Намагаючись усунути ці причини, вона спрямовує свою агресію на людину, яка здається їй причиною невдачі. Якщо мова йде про неї саму, то її агресивні дії спрямовуються на себе; якщо причиною є інші люди, то вони стають жертвами її агресивності. Така людина багато займається самоосвітою, самовдосконаленням, “перероблянням” людей “у кращий бік”. Своїми наполегливими діями, непомірними вимогами і домаганнями вона іноді доводить себе та інших людей до стану знемоги. Особливо небезпечний для оточуючих такий тип тоді, коли він одержує над ними владу: він їх починає тероризувати, виходячи з “благих намірів”.

Люди-мазохісти виявляють тенденції принижувати і послабляти себе, упиваються самокритикою і самобичуванням, зводять на себе немислимі даремні обвинувачення у всьому і намагаються взяти провину на себе, навіть якщо вони ні при чому.

Цікаве спостереження Е. Фромма, який стверджує, що в цьому типі людей разом з мазохістськими схильностями майже завжди відчуваються і садистські. Вони виявляються в прагненні ставити людей у залежність від себе, одержувати над ними повну і безмежну владу, експлуатувати їх, завдавати їм болю і страждання, насолоджуватися баченням того, як вони страждають. Такий тип людини називають авторитарною особистістю. Е. Фромм показав, що подібні особистісні якості були властиві багатьом відомим деспотам і зараховує до їх числа Гітлера, Сталіна, ряд інших відомих історичних осіб.

2. “Руйнівник” характеризується вираженою агресивністю й активним прагненням до усунення, знищення об'єкта, що викликає фрустрацію, крах надій у даної людини. “Руйнівність, - пише Фромм, - це засіб рятунку від нестерпного почуття безсилля”. До руйнівності як засобу вирішення своїх життєвих проблем звичайно звертаються люди, що відчувають почуття тривоги і безсилля, обмежені в реалізації своїх інтелектуальних та емоційних можливостей. У періоди великих соціальних потрясінь, революцій, переворотів вони виступають як основні сили, що руйнують старе, у тому числі й культуру.

3. “Конформіст-автомат” - індивід, який, стикнувшись з важковирішуваними соціальними й особистими проблемами, перестає “бути самим собою”. Він беззаперечно підпорядковується обставинам, товариству будь-якого типу, вимогам соціальної групи, швидко засвоюючи тип мислення і спосіб поведінки, властивий більшості людей у даній ситуації. У такої людини майже ніколи немає ні власної думки, ні вираженої соціальної позиції. Він фактично втрачає власне “Я”, свою індивідуальність і “настільки звик відчувати саме ті почуття, які від нього очікуються у певних ситуаціях, що лише як виняток міг би помітити у своїх почуттях щось “чуже”. Така людина завжди готова підкоритися будь-якій новій владі, швидко і без проблем змінює свої переконання, якщо обставини цього потребують, не особливо замислюючись про моральний бік подібної поведінки. Це - тип свідомого або несвідомого пристосованця.

Виведена Е. Фроммом типологія реальна в тому сенсі слова, що дійсно нагадує поведінку багатьох людей під час соціальних подій, що відбуваються в нашій країні або мали місце в минулому.

43 внесок соціокультурного світу середньовіччя в духовну розбудову народів

Религия выступает в феодальном обществе в качестве универсальной интегрирующей силы («наиболее общего синтеза и наиболее общей санкции» социального порядка)1. Политический партикуляризм и разобщенность общественной и экономической жизни восполняются универсализмом религии и вселенским характером церкви. Духовенство доминирует в идеологической жизни общества: оно контролирует и определяет все отрасли и сферы духовного производства, подчиняет его интересам как самой церкви, так и господствующего класса феодалов.

1. Христианство создало единое идеолого-мировоззренческое поле средневековой культуры См. об этом: Бицилли П.М. Элементы средневековой культуры. СПб., 1995..

Ценности христианства:

§ высшая цель христианства - спасение человека, освобождение его от первородного греха. Спасение требует веры в Бога, духовных усилий, покаяния. Оно возможно лишь в лоне церкви, которая на основе христианской догматики объединяет людей в одно мистическое тело с безгрешной природой Христа. Образец христианства - человек смиренный, ищущий искупления грехов, спасения с Божьей милостью. В добровольном акте смирения, отказе от собственной воли, вручения ее Богу состоит, с точки зрения христианства, подлинная свобода человека;

§ христианство сыграло большую роль в формировании нравственного облика средневекового человека. Идеи милосердия, добродетели, осуждения стяжательства и богатства - эти христианские ценности (хотя и не были практически реализованы) оказали существенное влияние на состояние духовности.

2. Христианство создало единое вероисповедное пространство, новую духовную общность людей - единоверцев.

§ Мировоззренческий аспект христианства: трактовка человека вне зависимости от его социального статуса, как земного воплощения Творца. Духовный универсализм позволил христианству обращаться ко всем людям, безотносительно их сословной, этнической и т.п. принадлежности.

§ Христианство выступило интегрирующей силой, объединяющей разобщенные европейские народы в единое духовное пространство на основе вероисповедальной связи людей.

3. Христианство стало организационным и регулирующим началом средневекового общества.

§ Иерархическая организация церкви послужила моделью для создания социальной структуры феодального общества; культурно-идеологической основой консолидации народов и племен империи и раннефеодальных государств.

§ Регулирующая роль церкви была обусловлена ее положением как единственного социального института, общего для всех европейских народов. Будучи надгосударственной организацией, используя собственную иерархическую структуру, церковь контролировала процессы в католическом мире, проводя свою линию.

Центральной идеей картины мира средневекового человека была идея Бога. Как писал выдающийся русско-американский социолог и культуролог П.А. Сорокин, «главным принципом или главной истиной (ценностью) культуры Запада средних веков был Бог… Интегрированная часть средневековой культуры была не конгломератом различных культурных реалий, явлений и ценностей, а единым целым, все части которого выражали один и тот же принцип объективной действительности и значимости: бесконечность, сверхчувственность, сверхразумность Бога…»Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992. С. 429-431.. Вокруг идеи Бога формировались все ценности культуры, в первую очередь представление о мироздании. Средневековому мировосприятию присущи следующие черты, качества, лежащие в основании культуры этой эпохи:

-- двумирность: разделение мира на реальный и потусторонний, вечный и временный, противопоставление Бога и природы, Неба и Земли, духа и плоти, добра и зла, святости и греховности;

-- иерархизм: мир построен по установленной Богом «схеме» - иерархии. Вершина в ней сам Бог, ниже апостолы; далее - архангелы, ангелы, люди, а еще дальше - все ближе к Сатане... Так было «устроено» и общество: подобно девяти чинам ангельским, образующим три иерархических триады, на земле существуют три сословия - духовенство, рыцарство, народ;

-- символизм: высшее знание открывается не в понятиях, а в символах. Главным методом познания является постижение символов. Средневековый человек весь мир рассматривал как систему символов, в которых кроется божественный замысел. Мыслить означало обнаруживать тайный смысл. Архитектура, скульптура, музыка, литература - все было символичным. Готический собор представлялся Библией в камне. (Символ - это то, что служит условным обозначением чего-либо: идеи, предмета, явления. Оливковая ветвь, например, является символом мира; крест - символом веры в Бога и принадлежности к церкви и т.д.);

-- универсализм: идея Бога как универсального всеобщего начала;

-- традиционализм: отход от архетипа есть отдаление от истины. Отсюда - каноничность творчества;

-- дидактизм: поиск нравственного смысла, назидательная мораль;

-- целостность: энциклопедизм, единство, нерасчлененность знания. Все области познания - искусство, наука, философия, право - представляли собой целостное (нерасчлененное) единство;

-- историзм: идея духовного прогресса, движение истории человечества - от грехопадения к царству Божьему. Эта идея стимулировала направленность на новизну в период зрелого Средневековья.

Главная истина (ценность) Средневековья - Бог определяла всю иерархию ценностных ориентаций средневекового человека. Основными нравственными и духовными ценностями были Вера, Надежда, Любовь. Они были тесно связаны между собой и переходили одна в другую. Вера - особое состояние духа, которое не требовало никаких доказательств. Надежда - идея спасения, бессмертия. Любовь - к Богу, духовная связь с ним, противостоящая плотской любви, греховной и низменной. Это были главные ценности, которым должны были следовать все люди.

49 . Чи існує загроза американській національній ідентичності( за С Ханінгтоном)

Сьогодні стає очевидним, що інтенсивна економічна, політична, культурна експансія американської наддержави відриває її від власного унікального цивілізаційного коріння та позбавляє цивілізаційної ідентичності. Тут якраз і криється одна з найбільших загроз будь&якого імперіалізму для власне імперіаліста, котрий завойовуючи інших втрачає себе. Нині саме Західна цивілізація може вважатися яскравим зразком цивілізаційного розлому та розриву. В процесі зовнішньої експансії, зумовленої нестримною жагою до наживи, вона поступово втратила свої «вищі смисли» та відірвалася від власних традиційних цінностей. Так само протестантська гонитва за наживою призвела до втрати глибокого релігійного коріння й виправдання цієї гонитви. Релігійність стала простою формальністю, звичайним ритуалом, тоді як багатство перетворилося на справжній культ та об'єкт поклоніння.

5. Національні характери яких Європейських народив досліджував нім. філософ І.Кант?

Французи, англійці, іспанці, італійці, німці, слов'яни.

11. В чому полягає зміст «американського кредо»?

Для американської ідентичності важливу роль відіграє так зване “американське кредо” - свобода, рівність, демократія, громадянські права, відсутність дискримінації та панування закону, -тобто американська політична ідеологія. Однак, вказує дослідник, американське кредо не є універсальним, цей комплекс політичних принципів не можна застосовувати до будь-якої країни і будь-якого народу. Наприклад, сама по собі демократія ще не робить людей в інших країнах американцями. З іншого боку, у нації, як-от у американців, може існувати власне кредо, “але душа нації - це не кредо, це дещо інше, і вона визначається спільною історією, традицією, культурою, спільними героями і злочинцями, втіленими в «містичних акордах пам'яті»”. Дослідник дає чітко зрозуміти перевагу “крові і землі”, почуття причетності, культури і національності над політичними ідеологіями передусім на рівні “глибокого емоційного змісту” (Хто ми, 525-529)

17. Як можна визначити співвідношення богів і людей в античному соціокультурному світі?

Боги в уявленні греків виглядали як люди, мали людські бажання, думки, почуття, навіть людські вади і недоліки. Вони суворо карали тих, хто намагався наблизитися до них за красою, розумом і могутністю. Особливе місце займає міф про титана Прометея - захисника людей від свавілля богів. Прометей викрав з Олімпу вогонь і передав його людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на вічні муки.

Боги розглядалися як істоти хоча й могутні, але близькі й зрозумілі людині. Їм притаманне все те, що властиво людям: здатність їсти й пити, любити й ненавидіти, а також мати фізичні недоліки (бог ковальського ремесла Гефест - кульгавий). Подібний антропоморфізм - олюднення богів - притаманний в цілому античному світогляду, античній культурі.

Однак не всі боги були очеловечени.Подобное подання пов'язано з тим, що у взаєминах людей і античних богів провідна роль належить людині. Хоча боги і стежать за приписами долі, людина, здійснюючи свій вибір, сам відповідає за свої вчинки.

23.Вид мистецтва провідний в Середньовіччі? Його особливості?

Особливість середньовічного мистецтва -- провідна роль у ньому належить архітектурі. Саме вона відображає основні естетичні ідеї, диктує вигляд живопису, скульптури, є основою синтезу мистецтв.

Стиль західноєвропейського мистецтва Х -- XII ст. отримав назву «романський». Він виник у монументальній кам'яній архітектурі, а в той час всі кам'яні споруди називалися римськими (Roma -- Рим), на відміну від варварських -- дерев'яних. На формування нового стилю вплинули і рівень будівельної техніки того часу (значний практичний досвід був накопичений, але складні інженерні прийоми не використовувалися), і реалії політичного життя (провідна роль церкви, зміцнення земельних володінь феодалів, безперервні війни).

Найхарактерніші для романського мистецтва типи споруд -- замок (укріплене житло феодала) і храм, також дуже міцний ззовні. Основою планування романського храму стала римська базиліка (в перекладі -- «царський будинок») -- обширне прямокутне приміщення, розділене поперечними перегородками на декілька зал -- нефів. Стіни були масивними, важкими, вузькі вікна розташовувалися високо над землею. Дахи спочатку споруджували з дерева, але часті пожежі примусили перейти до будівництва кам'яних склепінь. Перекривати великі площі не уміли, тому зводили додаткові опорні стовпи. Характерна деталь -- у зовнішньому вигляді будівлі чітко проглядається його конструкція і внутрішній устрій. Приміщення прикрашали скульптурою і фресками. Для романського живопису характерні дуже яскраві, контрастні кольори. У Європі в XI в. найбільшою вважалася церква Клюнійського абатства -- резиденція ордена бенедиктинців на півдні Франції. До наших днів вона не збереглася, оскільки була зруйнована в наполеонівські часи, коли романські споруди зовсім не цінувалися. Найяскравіші готичні пам'ятники -- міські споруди: ратуші і, головне, собори.

29. Поняття субкультури. Особливості молодіжної субкультури

Субкультура - соціальне угрупування, яке об'єднане тим, що кожен з його представників себе до нього зараховує (тобто ідентифікує). Члени такого угрупування можуть формувати групи безпосереднього спілкування (компанії, клуби, тусовки), але їхній зв'язок одне з одним може відбуватися і віртуально, завдяки захопленню одним героєм.

сучасна молодіжна культура - є субкультурою з виразно окресленими межами. Її характеризують такі особливості, як досить помітна відчуженість від старшого покоління, від його цінностей і норм, переважна орієнтація на сферу дозвілля, в якій головними є спілкування і розваги, пов'язані з комунікативною діяльністю. У ставленні до культури надають перевагу творчості, що в цілому відображає життєві орієнтації і пріоритети сучасної молоді.

35. Основні принципи способу життя японців. Японський кодекс честі «гірі»?

Японія... Скільки загадкового і незрозумілого у цій країні. Обладнавши свій будинок за найсучаснішими технологіями, японець всеодно розіб'є навколо своєї оселі сад, прикрасить кімнати дзвіночками, невеличкими пейзажами і запросить гостей на чайну церемонію.

Невід'ємними і органічними частинами японської життя і культури є багатогранність традицій, що зараз набувають поширення у всьому світі -- класичні поезія, живопис, чайна церемонія, архітектура, мистецтво будування декоративних садів, аранжування квітів (ікебана), скаладання папероавих фігур (орігамі), традиційна опера ноо, ляльковий театр бунраку, міський театр кабукі, японська кухня.

Як не дивно це може здатися, процес формування японської культури -- це постійне запозичення та «перетравлення» іноземних ідей. Традиційно основними імпортерами світових досягнень світу були Корея, Китай, Іспанія, Португалія, Голландія. З середини 19 століття в ролі «інтелектуального донора» виступають країни Західної Європи та США. Пристосовані до японського ґрунту ноу-хау стали основою для розвитку японських унікальних продуктів і творів. Сьогдні серед них відомими є японська електроніка, манґа і аніме. Релігія грає важливу роль у житті японців.

47. Чи існує національний характер?

Поняття “національний характер” - одне з провідних в етнопсихології, але донині існує проблема з визначенням цього терміна, тому його використання спричиняє вживання інших етнопсихологічних категорій, які часто підміняють одна одну: психічний склад націй, ментальність, менталітет, національний темперамент. Останнім часом у науковій літературі спостерігається витіснення поняття національний характер такими поняттями як: менталітет і ментальність. Але більшість науковців розмежовують ці поняття, вважаючи це близькими по суті, але не абсолютно тотожними, не зовсім однаковими за складом [12]. Так, зокрема, на думку І.Г.Дубова, національний характер є лише “частиною менталітету як інтегральної характеристики психологічних особливостей людей певної культури” [12;114]. Національний характер відповідає за емоційно-вольову сферу особистості. В первісному розумінні визначення “національний характер” використовувалось в літературі про мандрівки з ціллю висловити спосіб життя народу. Пізніш під поняттям “національний характер” одні автори визначали темперамент, інші приділяли увагу рисам, ціннісній орієнтації, ставленню до влади, відношення до праці тощо. Протиріччя в проблемі національного характеру досить часто виникають з приводу непорозуміння у визначенні одиничного, особливого, спільного

Національний характер будь-якого народу формується упродовж тривалого періоду історичного розвитку цього народу, під впливом багатьох чинників. Український народ в процесі його розвитку супроводжували поглиблення національної єдності та певні відмінності у психіці, культурі, політичного та економічного способу життя [5]. На шляху свого розвитку українська нація, український народ пройшов декілька складних, відмінних за своїм економічним, соціальним, етнокультурним змістом етапів. Вважається, що початок формування українського народу як нації, як окремої етнічної спільноти, що вирізняє себе у стосунках по відношенні до інших етнічних спільнот, припадає на другу половину XII ст.. так чимало істориків, зокрема, Ф.Шевченко пов'язували початок виділення української етнічної спільноти із давньоруського етносу з першою літописною згадкою про Україну 1187р. Політична роздрібненість Київської Русі була передумовою формування слов'янських народностей [2]. Отже, визначальними факторами формування і розвитку етносу і національного характеру є історичний (історичні умови) та культура.

10. Дайте визначення «закону» С. Мадаріага

Домінуючий принцип життя англійців - «fair play», для француза - «le droit», для іспанця - «el honor». Для англійця правило і дія - одне і те ж, для француза - дія підпорядковується правилу, а для іспанця - правило підпорядковується дії. -

16. Які риси національного характеру українців насамперед визначають етнопсихологи?

демократичність, волелюбство, емоційність, що виявляють у музичності наближеності українців до природи, культі жінки і родини, релігійності, толерантності до інших народів, працелюбстві, гостинності, інтровертованість, емоційність.

22. Які типи соціокультурних світів Ви знаєте

Соціокультурним світом ми називаємо суспільство, характерною ознакою якого є особливий, специфічний для нього тип культури. Будь-який соціокультурний світ відрізняється не тільки своєрідністю культури, але й звичаями життя у ньому. Культура забезпечує цілісність соціокультурного світу, бо вона утворює загальне інформаційно-семіотичне середовище, у якому відбувається життєдіяльність її членів. Це середовище об'єднує їх і дає можливість взаємодіяти між собою.

Соціокультурні світи можуть бути замкнуті у сферу якої-небудь окремої етнічної культури (наприклад, світ Стародавнього Єгипту чи світ інків). Але на відміну від національних культур, вони не обов'язково виникають на основі етнічної спільності і можуть охоплювати різні народи і країни (наприклад, світ європейського середньовіччя, світ арабської культури).

Для соціокультурних світів характерна відносна відокремленість від зовнішнього оточення. Вплив інших культур на них незначний і не відбивається якось істотно ні на змісті їх життя, ні на історичній еволюції (якщо вона не припиняється насильно завойовниками). Кожен соціокультурний світ -- це своєрідний окремий острів чи материк архіпелагу людської культури, що існує відносно незалежно від інших її островів. Всі острови цього архіпелагу «живуть під загальним сонцем» -- їх об'єднує загальна природа людства. Можливо, що коли-небудь в майбутньому вони зіллються в одне ціле, але до сих пір людська культура розвивалась і продовжує розвиватись в умовах існування соціокультурних світів.

Соціокультурні світи поділяються на типи, які не взаємовиключають один одного.

Історичні типи культури -- це епохи у розвитку суспільства, які змінюють одна одну (наприклад античний світ);

Регіональні культури -- це надетнічні культурні спільноти, які утворюються у відповідному географічному ареалі і на протязі довгого історичного часу зберігають свою специфіку (наприклад, культура Латинської Америки);

Цивілізації -- соціокультурні світи різноманітного вигляду, які виникають на відповідному етапі історії і виступають як особливі форми суспільства. Вони істотно розрізняються за ознаками: за змістом духовного життя, рівню розвитку техніки і економіки, особливостями соціально-політичної системи, панівної релігії та інше (наприклад, шумерська цивілізація).

28. Етнічна культура і національна культура, їх суперечливе взаємовідношення в сучасному світі

У сучасній культурології розрізняють поняття «етнічна» та «національна культура». Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) і визначається як сукупність лише тих культурних елементів, які виконують «етнодиференціюючу функцію», тобто сприяють визначенню «свого» і відокремленню від «чужого». Елементи такої культури -- обряди, звичаї, міфи, фольклор тощо -- позбавлені індивідуального авторства, вони безіменні, анонімні. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження -- кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості. Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури, національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв'язку) між людьми, більш складних стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації виступає писемність. Носіями національної культури стають освічені прошарки суспільства. Національна культура твориться не етносом у цілому, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства -- письменниками, філософами, вченими, священниками, митцями.

34. Провідні риси унікальної китайської культури

Конфуціанство як ідейний стрижень китайського національного характеру. Однією із найважливіших рис китайської культури є поминання і шанування предків, що виражається у простих культових діях, таких як запалювання курильних паличок перед дерев'яними табличками з іменами предків на сімейному вівтарі. Важливою рисою китайської культури була китайська церемонія -- фіксовані норми поведінки й мислення, що склалися на основі культу древності. Вони були покладені в основу нового типу міської раціональної культури й культури управління, якими повинні були володіти чиновники та державні службовці. Важливою рисою стародавньої китайської культури, на відміну від європейської, було не досягнення практичних цілей, а особисте самовдосконалення людини. Відомий філософ того часу Конфуцій (551-479 рр до н.е.) - засновник конфуціанства. Характерною рисою навчання Конфуція є антропоцентризм. Його майже не цікавлять проблеми космогонії, він приділяє мало уваги парфумам і потойбічному світові..., хоча і вважає небо не тільки частиною природи, але і вищою духовною силою у світі, а жертвоприносини предкам - найважливішим вираженням поваги до них. Однак у центрі його уваги - проблеми людини, його розумового і морального вигляду. Кофуций першим розробив концепцію ідеальної людини (цзюнь-цзи), шляхетного чоловіка - не по походженню, а завдяки вихованню в собі високих моральних якостей і культури, - який насамперед повинний володіти жэнь - гуманністю, людяністю, любов'ю до людей; прояву жэнь - справедливість, вірність, щирість і т.д. Особливе місце зайняла концепція сяо - синовньої шанобливості, поваги до батьків і старшим узагалі. Конфуцій вважав сяо основою жэнь і інших чеснот і найефективнішим методом керування країною (тому що країна - це велика родина). Нарешті, Конфуцій надавав великого значення юе - музиці, кращому засобові зміни поганих вдач і звичаїв, а чільну роль чи відводив - етикетові, тобто правилам благопристойності, що регулює поводження людини в різних життєвих ситуаціях. Вихідною точкою навчання Конфуція про чіткий ієрархічний поділ обов'язків у суспільстві була концепція чжен хв - випрямлення (виправлення) імен, тобто приведення речей у відповідність з їх назвою..

40. Етнокультурні особливості українського народу

національний культура соціокультурний

Етнос -- усталена сукупність людей, яка історично склалася на певній території і має спільні, відносно стабільні особливості мови, культури й психіки, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), зафіксоване у самоназві (етнонімі). Як визнано сучасними вченими, "культурний етногенез стародавнього населення України вирізнявся складністю й багатолінійністю. У процесі формування і становлення української нації, як і інших націй світу, мова відігравала мобілізуючу роль. Засобом мовлення творився первісний пласт народної духовності, який згодом виявився у піснях, обрядах, прислів'ях, примовках, заклинаннях, благаннях тощо. Другим важливим чинником була традиційна побутова культура, специфічність якої виявлялася в особливостях зведення житла, пошиття одягу, приготування їжі, виготовлення знарядь праці, вирощування хліба, утримання худоби тощо. Історичний процес формування українського народу має декілька етапів. Одним з них є кровноспоріднене об'єднання, яке прийнято називати словом рід. Саме на цій стадії виникає головний компонент складніших колективних утворень -- спільна мова як засіб порозуміння між людьми.

46. Ідейні принципи культури модернізму і постмодернізму

На початку XX ст. в сфері художньої творчості -- у літературі, архітектурі, малярстві, музиці, театральному мистецтві -- виникає безліч течій, груп, шкіл, які прийнято позначати збірним терміном «модернізм» (модерн -- новий). У цьому терміні немає спроби вичленити яку-небудь спільну рису -- очевидні різноманітність і різноплановість майстрів. Об'єднує їх насамперед авангардизм -- розрив з визнаниминормами і традиціями, бунт проти старих форм не тільки в мистецтві, але й у житті взагалі. У той же час у різних майстрів абсолютно різними були, з одного боку, цілі, а з іншого -- тон і спрямованість протесту.

Особливо цінується вироблення власного, ні на кого не схожого образу, що пов'язано зі зміною загальних естетичних настанов. Якщо раніше головною естетичною категорією було прекрасне, все мистецтво попереднього сторіччя пронизане гуманізмом, то тепер популярною категорією стає потворне, ідеал цілісної людської особистості зникає, що часом веде до підриву фундаментальних основ творчості (наприклад, образотворче мистецтво відмовляється від зображувальності, образності). Головною цінністю визнається внутрішній світ художника, право без обмежень вибирати способи вираження своїх переживань, асоціацій.

Другу половину ХХ століття в мистецтві визначають як постмодернізм. Термін також досить широкий. Епоха постмодернізму так само далека від єдності, як і модернізм. Збереглися прихильники авангардизму першої половини сторіччя, який сам перетворився на класику. Не припиняється подальше новаторство. У той же час повернувся ряд історичних традицій. Для багатьох пошук нових форм перестав бути самоціллю, а перетворився просто в один з вирізних засобів.

3. Які провідні складові нац. Характеру визначав давньогрецький мислитель Платон?

Воля, розум, пристрасть

9.Що німецький філософ Імануїл Кант вважав провідною рисою національного характеру іспанців?

Характеризуючи національний характер іспанців, Кант виділяє рису, яку він називає урочистістю.

15. Які риси національного характеру росіян?

Працьовитість, обдарованість, волелюбність,сила волі, мужність, сміливість, доброта, терпіння, стійкість, гостинність, щедрість і широта натури, чуйність, релігійність.

21. Що таке соціокультурний світ?

Соціокультурним світом ми називаємо суспільство, характерною ознакою якого є особливий, специфічний для нього тип культури. Будь-який соціокультурний світ відрізняється не тільки своєрідністю культури, але й звичаями життя у ньому. Культура забезпечує цілісність соціокультурного світу, бо вона утворює загальне інформаційно-семіотичне середовище, у якому відбувається життєдіяльність її членів. Це середовище об'єднує їх і дає можливість взаємодіяти між собою.

27. Співвідношення понять «етнос», «народ», «нація»

При зґясуванні сутності етнонаціональних відносин найчастіше вживають поняття, повґязані з їхнім розвитком: «народ», «нація», «етнос». Нерідко їх трактують як синоніми, хоч вони мають істотні відмінності. Так, етно-логічно «народ» і «нація» -- ідентичні поняття, що визначають біологічне походження групи людей, але в соціально-політичному аспекті вони не є тотожними.

Народ -- біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними звґязками.

Схематично діалектику його формування можна змо-делювати у такий спосіб: з сімґї виросла родина, з родини -- рід, рід перетворився на племґя, племґя -- на народ. Внаслідок тривалого співжиття племена змішувалися. Вчені довели, наприклад, український -- словґянських і тюркських племен Київської Русі.

Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викристалізувалися лише в XVII--XVIII ст. На відміну від народу, нація не є витвором природи, а народжується історично. Звісна річ, складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання народу в націю -- це повільна кристалізація національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.

Етнос -- стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості. Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території. Наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя. Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що належать до єдиної нації певної країни. Отже, існують два поняття нації. Перше: це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге: нація як народ, етнос, який переріс у націю. У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому -- до нації належать тільки всі споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи -- поляки, євреї, німці, навіть якби вони були б громадянами України). Отже, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі. Наприклад, до німецької нації-етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Росії, України. До єврейської -- євреї в усьому світі.