Європейське середньовіччя

Домінування християнської теології у свідомості в епоху середньовіччя. Ставлення церкви до власності, сімейно-шлюбних стосунків, мистецтва. Архітектура і мистецтво Візантії V-VIII ст. Романська культура: літургія та карнавал. Готичний стиль і схоластика.

Рубрика Культура и искусство
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 31.05.2010
Размер файла 40,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Домінування християнської теології у свідомості

Початок середньовічного світосприймання в Європі сягає часів поширення інтеретнічних спільнот, витіснення демократій деспотіями, виникнення культу імператора, прирівняного до Бога. Ця історична ситуація породила новий тип соціальних зв?язків -- відносин центру і провінції. Даний тип відносин наклав відбиток на суспільний ідеал феодальної епохи і став домінуючим способом правильного устрою, порядку -- однією з парадигм середньовічної свідомості.

Центром нових величезних держав був імператор і його столиця. Провінції, які опинилися під ярмом центру, час від часу повставали, центр придушував їх. Імперії почали розпадатись, і в них утворилися нові центри, навколо яких групувалися свої провінції. Складаються нові відносини сюзерена і васалів. Нових рабів немає, продуктивність їхньої праці знижується, на зміну рабам приходять колони. Людина -- вже не раб пана, але раб землі. Як наслідок -- феодальні помістя і кріпацтво.

Породження цього періоду -- корпорації (підпорядкування якійсь єдиній волі, статуту, єдиним принципам) -- у середовищі ремісників, художників, у монастирях, лицарських орденах, університетах.

Структура "центр -- периферія" чинить вплив на мораль: її головною формулою, необхідною для взаєморозуміння вимог різних класів і станів, стає "мораль батьків і дітей". Відданість старшому і вірність станові -- основні моральні принципи епохи. Головне -- жити відповідно до свого статусу.

Відносини центру і периферії остаточно оформлюються в ідеї покори та ієрархії. На рівні світогляду це, зрештою, ідея єдиного Бога: всі -- діти божі.

У пізнанні переважає метод дедукції, який веде від віри, тобто готової істини, до її доказів. Вірую -- значить осягаю, тобто дедукую знання з віри.

В епоху середньовіччя широко розглядалися різні знаки, що позначали співвідношення центру і периферії, закодоване у виразах типу "свіча і метелик", "троянда і соловей". Цей образ немовби йшов невідступно і за творцями художніх цінностей. Чому, наприклад, ікони мали точно визначений канон: у центрі зображення Бога, Богоматері, святого, а навколо сцени з їхнього життя або деталі події? За тим самим принципом центру і периферії, головного і побічного. Так писали і житія. В архітектурі східного християнства у центрі храм, довкола -- галереї; у готичних соборах ця ідея була реалізована по вертикалі. Те саме в орнаментиці: у центрі килима -- головний узор, а бордюр як оформлення. Поділ книги на розділи -- також відображення принципу ієрархії.

Без центру не бачили сенсу буття. Вся середньовічна культура мала своїм центром релігійний ідеал і навколо цього центру розвивалася. Наука обґрунтовує існування Бога. Світські науки вважаються нісенітницею -- адже вони ведуть до "пекельного мороку": "Які байки розкажуть фізики про небо?!". Інакше кажучи, наука нічого не дає людині, коли та "на смертнім одрі". Хіба вона знає щось про душу і долю людини на небесах? Невипадково такого поширення набула тематика смерті у художніх творах. Наприклад, за орачем на картині стоїть смерть з косою, на гравюрах часто зображають череп, а головна думка, що проходить через оформлення книг: що б не робила людина, над нею стоїть її смерть, кінець.

У науці взагалі домінують повчальність, регламент, класифікація. Однак алхіміки, виконуючи замовлення на винахід золота, водночас роблять кілька цікавих відкриттів. І, до речі, незважаючи на ореол містики, що супроводить їхні досліди, цілком реалістично встановлюється правило: не допускати у свої лабораторії лицарів сили і попередити наступні покоління вчених про небезпеку, що дедалі зростає через неправильне використання "священних таємниць" науки.

Щодо праці, то в середні віки спогляданню віддається перевага над діяльністю. Є три щаблі сходження до досконалості: мирські люди -- перша, проповідники -- друга, ченці -- третя, найвища. Працю не відкидали, але найбільшого визнання вона здобула як засіб урятування від гріховності ("стомлюватися так, щоб засинати..."). Праця заради матеріальної вигоди зневажалася. Феодальна моральна свідомість осуджувала прагнення розбагатіти як пожадливість ("Не багатство для людини, а людина для багатства"). Зисковна робота заборонялася духовним особам. Навіть ремісники вважали, що ремесло має тільки годувати, тільки давати кошти для існування, а не збагачувати. Цехова структура забороняла до того ж рекламу продукції, взагалі готові предмети знеособлювалися. Не могло існувати доходної діяльності. Головна постать -- майстер, який володіє тільки таємницею ремесла.

До власності церква спочатку ставилася негативно. Згідно з ученням, власність виникла разом з гріхопадінням. Один з духовних лідерів чернецтва забороняв казати "твоє" і "моє". Навіть общинну власність не визнавали деякі ордени -- їхні ченці злидарювали. Звідси бере початок благодійність, милостиня: адже цих людей вважали святими.

До сімейно-шлюбних стосунків раннє християнство ставилося теж негативно (Адам і Єва були вільні від кохання, еротики). На світанні середньовіччя Августин Блаженний писав, що серце його радіє, коли він бачить, як багато дівиць і мужів постригається в ченці. Після палкої проповіді Франциска Ассізького вже у кінці середньовічного періоду чимало його прихильників забажали наслідувати приклад Франциска і відмовитися від плотських радощів. Злякавшись такого абсурдного масового психозу, Франциск почав переконувати людей не поспішати цього робити.

Щоб уникнути крайнощів, церква встановила ступені: позашлюбні стосунки чоловіків і жінок -- гріх; шлюб допускається, але він все одно затьмарює духовну чистоту ("Шлюб населяє землю, а безшлюбність -- небо"). Схвалювалася невинність у шлюбі (як брат і сестра); оспівувалися романтика зречення кохання, постриг у монахи в першу шлюбну ніч. Звідси і любовні страждання у середньовіччя (Абеляр та Елоїза, Катерина Сієнська). Відомо, що Франциск Ассізький із сумнівом запитував себе: "А чи можна було пізніше стати ченцем?" -- і, щоб притамувати в собі плотські жадання, кидався голим на кущ тернику.

Релігійний фанатизм заохочувався і у взаєминах батьків та дітей. Заради вірності релігійній ідеї дозволялося відступитись від батьків.

Мистецтво: вираження духовного буття світу й людини

Церква у середні віки була найсильнішою соціальною організацією, яка визначала вигідну їй культурну політику. Як же виглядало її ставлення до мистецтва?

Тексти найвищих авторитетів християнської теології сповнені обвинувачень проти фальшивої принадливості земних радощів, які відволікають людину від самозаглиблення, зосередженості на єдино важливому.

Середні віки дали багато високоосвічених мислителів і християнських письменників, які обстоювали і розвивали ідеї свого часу. Згадаймо насамперед головних представників патристики, що дуже сильно вплинули на своїх сучасників.

"Християнський Ціцерон" -- Лактанцій Фірміан був відомий як критик елліністичного естетизму.

Ієронім, якого православна церква називала Блаженним, а католицька -- Святим, став перекладачем на латинську мову Біблії (так звана "Вульгата", котра й досі приймається католицькою церквою на правах канонічного тексту), автором зводу біографій християнських письменників ("Про славетних мужів") та багатьох інших творів. Вразлива людина і мислитель, Ієронім болісно переживав відрив від стародавньої культури і то обстоював її, то заперечував в ім?я віри. Відлюдник, який душив у собі мирські помисли і водночас студіював комедії Плавта (бо він відкинув усі спокуси світу, але не міг покинути римську бібліотеку, яку сам зібрав), Ієронім розплатився за це протиріччя психічною катастрофою.

Василь Кесарійський вів життя ритора, писав судові промови. Згодом прийняв християнство, об?їхав Єгипет і Сирію, заснував чернецьку общину, став єпископом, створив у Кесарії грандіозний комплекс благодійницьких будівель. Багато писав -- твори його мають проповідницький характер.

Григорій Ніський вбачав у соціальному експерименті церкви можливість на нових підставах відродити піфагорійську утопію -- мрію про повернення людини до світової гармонії.

Августин (Блаженний або Святий) -- один з найвидатніших мислителів світової культури -- глибоко і палко захоплювався язичницькою римською літературою (особливо Ціцероном та Вергілієм). У 357 році хрестився, згодом став єпископом. Близько 400 р. написав "Сповідь" -- першу в історії європейської літератури ліричну автобіографію, в якій з нещадною правдивістю підбив підсумок душевної кризи майбутнього "батька церкви" на його шляху до ортодоксії.

Фома Аквінський (головні праці -- "Сума теології", "Сума філософії проти язичників") зробив грандіозну спробу на основі ідей богословських авторитетів і логіки Арістотеля звести воєдино міркування про всі сутнісні сторони світового і людського буття. Фома Аквінський помітно вплинув на ставлення до мистецтва, повністю подолавши будь-який магізм, -- наприклад, уявлення, згідно з яким священні співи женуть бісів тощо. Він розглядав мистецтво як утилітарний засіб створення відповідного настрою у віруючих. Мистецтва потрібні людині: "...ремесло актора, що має на меті звеселяти людину, само по собі дозволене, і ті, хто його відправляє, не перебувають у стані гріха, якщо при цьому дотримуються міри".

Микола Орезмський -- видатний французький філософ і вчений, який зробив найбільший внесок у розвиток математики й астрономії, був представником перехідної до Ренесансу доби: мав гостре і свіже відчуття дійсності, не мирився зі старими схемами. Ця властивість штовхала його до найбільш "лівих" течій духовного життя його епохи і середовища.

Окремі духовні вожді середньовічної церкви і засновники середньовічного світогляду, особливо церковні мислителі і діячі IV--V ст., як правило, виховані на культурних традиціях, не могли залишатися байдужими до прекрасного. Невблаганний викривач мирської суєтності Іоанн Златоуст писав, що людина, "захопившись мелодією, з радістю відмовиться від їжі, від питва, від сну...".

Інший славнозвісний учитель аскетизму Василій Кесарійський (Великий) вважав твір мистецтва ціннішим за його власну проповідь: "Я передаю вам подвиг мученика, схиляючись перед вашим мистецтвом, -- звертався він до живописців, -- і радію з того, що сьогодні ваша могутність завдає мені такої поразки".

І все-таки християнство намагалося розгромити античний і особливо пізньоантичний естетизм, який загрожував вилитися в чуттєве гурманство обраних. Як же інакше могла поставитися до нього нова віра, котра написала на своєму прапорі: "Писання нічого не наказує, крім любові, і нічого не засуджує, крім хтивості" (Августин, "Про християнське вчення").

Треба пам?ятати, що соціальна утопія християнства (на відміну від античної філософії, яка, закликаючи змінити життя, звільнити людину від страждань, піднести її, зверталася до здатності самої людини стати над певними обставинами і спокусами) грунтувалася на надії, що кожний член суспільства зможе і захоче своєю сумирністю і всепрощенням, своєю аскезою спокутувати свої і загальні гріхи. Природно, мистецтво може відвернути людину від цієї мети. За словами Іоанна Златоуста, бідняк, подивившись блискучу виставу, де йому демонструють жіночу красу в оправі всіх аксесуарів заможного і вишуканого життя, роз?ятрює душу і з відразою повертається до свого буття, його дружина здається йому після того особливо бридкою, потворною, його діти -- надто галасливими, його дім -- убогим.

Церква наполягала на тому, що мистецтво має бути морально-виховним, даючи насолоду, воно повинне благотворно впливати на людську душу. Якщо для цього треба відмовитися від певних красивостей, спростити техніку мистецтва -- тим краще. До того ж, розруха, яка охопила на переході від античності до середньовіччя весь світ греко-римської цивілізації -- варваризований Захід більше, ніж візантійський Схід, мимоволі змушувала спрощувати та економити засоби. Коли Августин у перших книгах трактату "Про місто Боже" таврує видовище, за його нападками стоїть образ пограбованого варварами Риму: як римські біженці, котрі втратили батьківщину, ще здатні гаяти час і розтринькувати останні кошти на бої гладіаторів!

Етичні мотиви почали заміняти естетичні -- це по-перше. По-друге, молода церква вимагала від мистецтва "соборності" -- об?єднання людей в єдиному християнському світосприйманні.

Характерно, що найважливішим музичним символом церковного ідеалу стає унісонний хоровий спів. "Псалом, -- говорив Василь Великий, -- союз дружби, єднання роз?єднаних, примирення ворогуючих". З цієї точки зору бодай тінь вишуканості і витонченого смаку, доступного одній людині і недоступного іншій, вже руйнує мистецтво як засіб загального об?єднання. І знову -- давнє запитання Платона (який навіть міфи намагавсь очистити, аби вони точно визначали праведні вчинки): де у такому мистецтві високе, що облагороджує душу? Чим відрізняється віртуозне вміння співака, доступне розумінню еліти, або промовця, який дає насолоду лише вищому світові (і їхнє мистецтво, таким чином, позбавлене благочестя, серйозності та високоморальної мети), від викрутасів кулінарного мистецтва, яке теж має своїх маестро і своїх шанувальників?

Та ще більше християнству був чужий елітарний дух пізньоантичного мистецтва. Церква прагнула повернутися до тієї недиференційованої "одностайності", яка була нормою для архаїчного поліса.

Як зробити мистецтво дохідливим, зрозумілим кожному простолюдину? Адже для цього воно повинно спуститися на найнижчий рівень розвитку. Але тоді від мистецтва як естетичного феномена нічого не залишиться. Весь духовний світ ученого ченця разюче відрізнявся від духовного світу напівграмотного і напівдикого мирянина, котрий ще вчора приносив жертви германським або кельтським богам... Як задовольнити обох? Якщо мистецтво стоїть на одному рівні зі своїм споживачем, то чого воно може навчити його, як воно зможе підносити людське серце у небесну височінь -- угору?

Середньовіччя відкрило такі форми мистецтва, котрі, залишаючи митцю до пори до часу, поки не вичерпає своїх можливостей, способи досягнення висот самовираження, зберігали силу впливу на простих людей. Насамперед це відбулося завдяки постійному піклуванню про змістовну сторону творів, а також завдяки ретельно розробленій символічній мові мистецтва.

Символізм був властивий і античному міфу. Коли язичник архаїчної епохи дивився на статую Афіни, вона для нього теж була певним символом. Але йому не треба було цей символ шукати: символічний зміст його вражень був йому несвідомо заданий, а не відкритий його розумовою роботою. Навпаки, християнин привчався цілком свідомо відшукувати у всьому, що сприймав, певний символічний зміст, розкладати і групувати ці змісти, віднаходячи в них ієрархію. Навіть у природі шукали символи божественного.

Однак будь-який зміст багатозначний, і багатозначність його невичерпна. Тому кожний інтерпретує на доступному йому рівні. Невичерпність символічних тлумачень закладена була ще в самій Біблії: "...Дух святий вибудував у ньому нескінченні смисли, тому інтерпретація одного тлумача не відміняє інтерпретації іншого тлумача" (Іоанн Скотт Єрігена, "Про поділ природи").

Згадаймо ікони Андрія Рубльова. Його "Трійця" відображає насамперед -- як і кожна пересічна ікона на цю тему -- загальновідомий догмат про неподільну єдність трьох ликів Бога, настрій милостивої умиротвореності. Вдумливий сучасник Рубльова міг вловити за образом злитих в єднанні божественних осіб заклик до подолання страху, роз?єднання між людьми (Єпіфаній Премудрий так і говорив: "Щоби спогляданням Трійці перемагався страх ненависного розбрату світу цього"). Тут уже можна було розгадати соціально-етичний зміст символу.

Нарешті, людина філософського складу могла піти далі і побачити в композиції "Трійці" (єднання трьох постатей, вписаних послідовно у коло і квадрат) символ світопорядку з його непорушною закономірністю і багатоманітною єдністю. Вникнемо у роздуми і міркування С. Аверинцева з цього приводу.

Звичайно, середньовічний глядач сприймав твір релігійного мистецтва, не розкошуючи, як грек, і не розвалившись розслаблено у кріслі, як наш сучасник, -- він "медитував" над ним, він розгадував його символічну мову. Але при цьому вільний рух фантазії виключався, бо нижчий (догматичний), заданий зміст був усе-таки головним. Цей нижчий, первісний смисловий шар ніколи не стає і для митця неістотним, формальним (у тому розумінні, в якому вже для "Іоанна Хрестителя" Леонардо да Вінчі є неістотним і формальним зв?язок з євангельським колом асоціацій). Ба навіть якщо глядач не здатний був проникнути у складний художній задум, він ставився до побаченого благоговійно, бо був здатний естетизувати невиявлений для нього зміст (дещо від цього стилю сприймання залишилось у баби з чеховського оповідання "Мужики", яку до сліз зворушувало незрозуміле їй слово "дондеже").

В іконі символічний сам зображуваний персонаж. Його абсолютна безплотність підкреслена пласким, необ?ємним зображенням, незвичайністю облич -- немовби спеціально "біблійних" -- одухотворених, з величезними очима страдників. І, можливо, не завжди вникаючи у зміст зображення, віруючий дивиться у ці дивовижні, людські і нелюдські за духовною наповненістю очі, які самостійно живуть на іконі, і це дає йому ілюзію спілкування з вищою істотою. Правлячи молитву, він певен, що його чують.

Природно, ця ситуація зберігалася лише до того часу, доки авторитет релігії залишався досить високим, доки у всіх членів суспільства вироблялося однакове сприймання символіки, доки не виникав і не вкорінювався ідеал творчої оригінальності (починався він з виникнення нових чернечих орденів -- домініканців, францисканців -- тобто поки мистецтво не емансипувалося від церковності). І доки надзвичайно не ускладнилася символіка, яка робить твір незрозумілим. На прикладі давньоруського живопису це легко простежити: живопис XVI і XVII ст. дедалі більше виявляє свою пристрасть до хитромудрої нарочитості, до алегоричного зображення найскладніших священних текстів: деякі ікони, що становлять емблематику св. Софії Премудрості Божої, молитви Господньої тощо, мають майже ієрогліфічний лад. Ці ікони малювалися вже не для віруючих, а для начотчиків, і це суперечило ранньохристиянським поглядам. Виховуючи дух для концентрації, для зверненості всередину, а не назовні, середньовічна релігійна педагогіка не боялась, а вимагала повторів звичайного, сподіваючись на їх гіпнотичну дію. Як говорили теоретики візантійського чернечого аскетизму, "деревце, часто пересаджуване, засихає": їхньою мовою це означало, що будь-яка зміна вражень небезпечна для формування самозаглиблення і зосередженості.

Тим часом численні покоління аскетів, день у день зайнятих виключно спробами привести свою психіку у жаданий стан, котрі прискіпливо досліджували, які зовнішні предмети так чи інакше впливають на душу, як діють на психічний стан поза, мова, перебування серед природи тощо, нагромадили невичерпний досвід психологічного самоспостереження. У цій культурі самоаналізу середньовічні люди були піонерами (якщо не брати до уваги окремих породжень античного декадансу на зразок записок Марка Аврелія "На самоті з собою"). Щодо цього Ренесанс, який наповнив досягнення чернечої містики новим світським змістом, ближчий до середньовіччя, ніж до своїх греко-римських зразків.

Християнська релігія -- особливо у деяких обрядах (молитви, каяття, спокути, сповіді та ін.) -- це тонкий механізм виховання почуттів і самовдосконалення. Багатьма психологічними відкриттями і одкровеннями ми завдячуємо невичерпному досвіду психологічного самоспостереження у чернецтві.

Одна з найважливіших особливостей релігійного ставлення до мистецтва полягає в тому, що християнство за своєю суттю було чисто виховним, "педагогічним" рухом, певною морально-релігійною школою людства. Вся його грандіозна соціальна утопія грунтується на вірі в необмежену "перевиховуваність" людей, можливість радикально змінити, удосконалити їх зсередини.

Слід пам?ятати, що середньовіччя було часом єдиного у своєму роді зближення між філософією і мистецтвом: системи схоластів художньо стрункі, художня творчість так ішла назустріч змісту, що часто могла переймати функції філософствування (як це було у Давній Русі, що не знала філософії і створила свої системи філософського тлумачення світу в іконопису). Православний іконостас є не тільки зібранням певним чином розміщених творів живопису, але водночас своєрідною діаграмою смислової структури світу, якою її уявляла собі середньовічна людина. Глядачеві наших днів "схоластика" рубльовської "Трійці", як і кожної ікони, здається непотрібною, вона "заважає". Але для Рубльова зміст його "Трійці" так само істотний, як і вміння комбінувати лінії та плями.

Отже, особливості художнього розвитку у середні віки визначалися тісним зв?язком з релігією, тим, що самий світогляд середніх віків був переважно теологічним, що церква була замовником мистецтва, а духівництво -- єдиним освіченим класом. Образний склад і мова середньовічного мистецтва глибші й експресивніші, ніж античного, воно з більшою драматичною глибиною передає внутрішній світ людини, у ньому сильніше виражене прагнення осягнути загальні закономірності світобудови.

Архітектура і мистецтво Візантії V--VIII ст.

Під тиском варварів впала у 476 р. лише Західна Римська імперія. А Східна -- Візантія, названа так за ім?ям давньогрецької колонії, на місці якої був заснований Константинополь, продовжувала ще існувати в могутності і славі, займаючи велику територію, куди входили Балкани, Мала Азія, Сирія, Єгипет. Там, на березі Босфору, у новій блискучій столиці, розпоряджались прямі нащадки античної культури. Хоча візантійська краса склалася переважно як заперечення античної краси з її тілесною розкішшю, Візантії судилося націдити нову форму духовності, нове мистецтво.

В історії культури навряд чи можна знайти мистецтво складніше, ніж візантійське -- перш за все за поєднанням основ, які здавались непоєднуваними, бо тут схрещувались найрізноманітніші художні традиції. Труднощі становлення такого мистецтва, важкі пошуки нового стилю випливали також із складності тих завдань, які християнська церква, що утверджувалась, ставила перед мистецтвом.

Константинополь вбирав у себе все -- і абстрактний орнамент Сходу, і те живе, що уціліло від важкої застиглої сили Риму, і нову архітектуру храмів та багатообіцяючі досягнення мозаїчного мистецтва, лінійну виразність сірійської художньої школи та шляхетне відлуння еллінізму -- словом, всі пошуки і всі впливи, що переплітались у багатонаціональному світі, -- а потім поступово переплавляв це все у струнку художню систему.

Гармонія нового мистецтва виявляла себе в хоровому співі християнських церков, у світлі, яке, завдяки особливостям знайденої конструкції храму, пронизувало цілком його простір і осявало все під його склепіннями. Недарма найзнаменитіша з візантійських церков, Свята Софія, яка втілювала концепцію "Храм -- земне Небо", була такою переконливою, що посли київського князя Володимира відчули себе і справді "на Небі".

Щоб храм вмістив якнайбільше мирян, християнське зодчество взяло за зразок античні прямокутні споруди -- так звані базиліки, розділені на кілька повздовжніх частин-нефів. Такий тип храму із середнім просторим і високим нефом, а надалі -- на Сході -- і поперечним, що надавав храмові форми хреста, одержав назву базилікального. Виник й інший тип храму з куполом у центрі, зобов?язаний появою, напевне, зодчим Грузії та Вірменії. Якщо храм був місцем молитовного спілкування, його внутрішня будова і опорядження набували першоступеневого значення. Сорок вікон "Святої Софії", прорізаних під напівсферичним куполом у товщі стін та ніш, заливали світлом оздоблений мозаїками внутрішній простір храму, а у великі свята тут запалювались канделябри у вигляді дерев, срібні панікадила й лампи. Світле, золотаве тло мозаїк, свого роду "кам?яного живопису", запалювало серця і своїм сяянням викликало стан екстазу. Мозаїки сприймалися не як площина і не як глибина, а як якийсь інший світ, надчуттєвий, потойбічний, трансцендентний, в якому фігури наче висять у нематеріальному, пронизаному світлом середовищі.

Більша увага до художнього оздоблення інтер?єру, аніж екстер?єру храму, пояснювалась уявленням про ідеальну людину -- скромну зовні і насичену багатим внутрішнім життям.

Першого розквіту візантійське мистецтво досягло у VI столітті при імператорі Юстиніані. Величезна імперія була найбільшою і найсильнішою державою Європи. Тут існувала величезна кількість ремісничих майстерень, безліч купців. В одній лише столиці в цей час було споруджено тридцять церков, які сяяли золотом, сріблом і різнокольоровими мармурами. Свята Софія постала серед них найпершою. Для неї Рим постачав колони з порфіру, взяті з храму бога сонця, Ефес -- колони із зеленого мармуру, усі кінці імперії -- мармур рідкісних порід. Відоме й візантійське срібло VI ст. -- багато прикрашені хрести, чаші, ковші, тарелі, позначені великою майстерністю. Процвітало у Візантії різьблення по слоновій кістці. Зразок цього мистецтва -- трон архієпископа Максиміліана в Архієпископському музеї в Равенні. Дуже цікавий і диптих із зображенням циркових сцен (V ст.), який виділяється яскравістю і тонким виконанням фігур звірів.

Ще однією видатною пам?яткою Візантії того часу є нікійські мозаїки з церкви Успіння у Нікеї (Мала Азія), в образах яких стільки багатства та емоційної сили, овіяної еллінською красою, що вона могла б налякати догматиків християнства.

Однак у VII ст. візантійська культура пережила тривалу кризу, пов?язану з виникненням іконоборчого руху, представники якого вважали зображення Бога у людській зовнішності профанацією релігії. Імператорська влада, підтримавши цей рух, почала масово знищувати ікони, натомість прикрашаючи церкви рослинними орнаментами. Коли ж врешті-решт перемогли прихильники ікон, вони у свою чергу нищили ці орнаменти, не рахуючись з їх художньою цінністю.

Після деяких вагань художня творчість цілеспрямовано обрала свій шлях. Однак тепер мозаїки, фрески та ікони мусили виражати найглибшу духовність, щоб не виникало сумніву в їх праві передавати сутність божества. Спіритуалізм стає переважаючим, фігури втрачають свою матеріальність, обличчя набувають аскетичного характеру, простір спрощується і схематизується. У мистецтві вводяться суворі канони, воно передає лише духовну сутність світу і людини.

Мозаїки монастирської церкви у Давні (біля Афін) -- можливо, вершина зрілого візантійського стилю XI--XII ст. -- другий період підйому візантійського мистецтва. У цей час відбувається розквіт станкового живопису -- іконопису із застосуванням вже не воскових барвників, а яєчної темпери. На жаль, невідомо, хто є автором однієї з найвідоміших і найпрекрасніших ікон, що називається у нас Володимирською Богоматір?ю. Вже у 1155 р. вона була у Києві, а нині знаходиться в Москві. Прекрасний образ виражає світову скорботу -- таку ж велику і довічну, як радість буття.

Є у візантійській культурі, крім ікон, майстерні декоративні філігранні заставки, книжкові ілюстрації, зразки емалі.

У 1453 p., після довгих років процвітання і випробувань, Константинополь був захоплений турками-османами. За наказом турецького султана Храм Святої Софії перетворено на мечеть, і місто стало столицею зовсім іншої держави.

Романська культура: літургія та карнавал

У 410 р. Рим був розгромлений вестготами. Вони захопили Піренейський півострів, більша частина якого невдовзі була завойована арабами. У 493 р. в Італії заснували своє королівство остготи, зробивши центром Равену. У 555 р. остготське королівство було зруйноване Візантією. Після того як римські легіонери пішли з Британії, місцеве кельтське населення завоювали германські племена англів і саксів. Скандинавію заселили войовничі нормани, які в XI ст. вторглись і до Англії. На території Галлії в V ст. утворилася держава франків. У 800 р. король франків Карл Великий коронувався у Римі -- виникла перша середньовічна імперія. З неї і на основі її виділилися згодом Франція, Німеччина та Італія.

X ст. було тяжким для Європи. Із Скандинавії у Західну Європу рушили нормани, зі сходу -- угорці, від Середземномор?я -- араби. Культурне життя завмерло. Знаменно, що найпопулярнішою книгою стає Апокаліпсис -- Одкровення євангеліста Іоанна, яке пророкує загибель людству за його гріхи.

У кінці X ст. король Оттон І коронується у Римі, поклавши початок "Священній Римській імперії германської нації". На її землях будується багато неприступних монастирів. Монастирі почали посилено будувати мости, шляхи, готелі, госпіталі.

У культовій архітектурі романського періоду дерево витіснив камінь. Камінь замінив дерево також і в фортечних мурах, що оточували замок феодала. Тип феодального замку склався саме в цю епоху: він стояв на підвищенні, на зручному для спостереження й оборони місці і був символом влади феодала над навколишніми землями.

Склався стиль романської архітектури. Суворість, простота гладких стін (різьблення лише на капітелях колони) -- в Оверні, надмір зовнішнього декору -- в Пуатьє, величні храми у Нормандії і Бургундії. Церкви, збудовані на дорозі до "святих місць", були величезні за розмірами, розраховані на велику кількість пілігримів та місцевих парафіян.

XI--XIII ст. -- час розквіту монументального мистецтва: як живопису, так і скульптури. Розписи вкривали стіни і склепіння храмів, скульптура була і в інтер?єрі, і назовні. Дискусії в галузі теології, виникнення єресей (проти однієї папа у 1210 р. оголосив навіть хрестовий похід) та ін. -- все це призвело до того, що мистецтво на вимогу церкви повинно було не тільки виховувати й наставляти, а й застрашувати. Звідси обов?язковий "Страшний суд", апокаліпсичні видіння, ордалії, історія страждань і смерті Христа ("Страсті Христові"), житія святих -- страдників за віру. Виникає застрашливе зображення чорта. Боротьба за людську душу між ангелами і сатаною стає улюбленим мотивом романського мистецтва.

Розвивається книжкова мініатюра, що становить собою живу та яскраву розповідь (заголовна літера, ініціал розростались у цілу картину). Яскраві барви, оклад з металу, слонової кістки, коштовного каміння, емалі перетворювали середньовічний рукопис у коштовну річ. Книги переписували ченці в спеціальних майстернях -- скрипторіях (особливо славилися скрипторії французьких, англійських та ірландських монастирів). Окремої уваги заслуговує каролінзька рукописна книга. У Каролінзькій імперії (кінець VIII -- перша половина IX ст.) виникло кілька великих центрів виготовлення книг.

Романський період -- це пора найвищого розквіту середньовічної культури: світської літератури і поезії, театру, в якому ставлять і містерії, і світські фарси; музики, де на зміну унісону прийшло багатоголосся церковних хорових гімнів.

Середньовічний героїчний епос репрезентований такими літературними пам?ятками, як французька "Пісня про Роланда", іспанська "Пісня про мого Сіда", німецька "Пісня про Нібелунгів", вірменська поема "Давид Сасунський" та ін. Німецький героїчний епос "Пісня про Нібелунгів", складений очевидно між 1200 -- 1210 pp. придворним шпільманом (як називали бродячих поетів, акторів і музикантів), грунтується на подіях і легендах раннього середньовіччя -- епохи великого переселення народів, зокрема на легендах, пов?язаних із завоюванням Європи гунами на чолі з Аттилою (Єтцелем) у V ст. Невідомий талановитий поет виклав два цикли народних легенд, які існували ще з VI ст.: історію трагічного кохання нідерландського королевича Зигфріда і бургундської принцеси Брунгільди, а також історію загибелі королівства, заснованого у V ст. східногерманським племенем бургундів (нібелунгів), яке у 436 р. захопили гуни. Це монументальний твір, що включає 39 "авентюр" (пісень, частин) і має 9 тисяч рядків. Мова поеми, за словами Г. Гейне, -- "це кам?яна мова, рядки там подібні до заримованих плит. А між ними подекуди пробиваються ясно-червоні квіточки, наче краплі крові, і звисають довгі стебла плюща, наче зелені сльози". Й.В. Гете вважав, що "знайомство з цим твором засвідчує рівень культури нації... Його повинен прочитати кожний".

Саме в період середньовіччя остаточно складається образ лицаря (рицаря) як взірця, що уособлює ряд неодмінних -- відповідно до цінностей епохи -- достоїнств.

Зазвичай лицар мав походити з хорошого роду, але іноді у лицарі посвячували за виняткові воїнські подвиги. Згодом -- і все частіше в міру розвитку міст -- можна було купити цей привілей. Зростання ролі бюргерства змусило еліту виробляти кодекс, який можна було б протиставити намірам "третього стану" підніматися на все вищі щаблі у суспільстві. Тому в куртуазній літературі герой неодмінно вихвалявся чудовим генеалогічним деревом. Лицар мав бути вродливим, що звичайно підкреслювали його шати, рясно прикрашені золотом і коштовним камінням; пасували вбранню обладунок і упряж. У хроніста четвертого хрестового походу слово "благородно" означало те саме, що й "багато", "розкішно", "пречудово".

Лицар мав бути сильним, бо інакше не зміг би носити обладунок вагою 60--80 кілограмів. В одній з північних легенд її герой Беовульф, який прибув здалеку, щоб визволити датчан від чудовиська, яке підкрадалося вночі і вбивало славних лицарів, стає на герць проти нього і при цьому кидає всю свою зброю, аби показати силу, яка дасть йому змогу скрутити потворі м?язи голими руками. Лицар повинен невтомно дбати про славу, а слава вимагає все нових випробувань, і часом найнеймовірніших. Герой роману Кретьєна де Труа "Івен, або Лицар Лева" повинен залишити відразу після вінчання дружину, бо змушений негайно вирушити на пошуки пригод і битв. Друзі пильно стежать за тим, щоб він не розпестився у неробстві і пам?ятав, чого вимагає від нього власна слава. "Якщо тут війна, я тут залишусь", -- говорить лицар в одній з балад Марії Французької. Лицар не може спокійно слухати про чужі успіхи ("заздрість гризе його серце", як каже один з героїв балад); або ж -- "Він був дуже здивований, що тут й інші мають таку саму славу, коли він хотів бути першим у світі".

Івен, Лицар Лева, аби помститися за родича, вбиває чоловіка якоїсь дами. Жінка у відчаї рве на собі волосся і дряпає шкіру нігтями, але зрештою дозволяє розсудливій служниці переконати себе вийти заміж за вбивцю: "Хочете ви того чи не хочете, а сміливіший переможець". Немає сенсу в добрих ділах, якщо вони нікому не відомі, гордість цілком виправдана, якщо вона тільки не перебільшена. Постійне честолюбне суперництво не виключає рівності всіх лицарів, що у легендах про короля Артура символізує, як відомо, круглий стіл, за яким вони сидять.

Найстрашніше обвинувачення для лицаря -- брак мужності. Щоб уникнути звинувачення у боягузтві, лицар ладен забути про успіх справи, якій служить: Роланд відмовився трубити у ріг, аби не подумали, ніби він з переляку просить допомоги, хоча це призвело до загибелі його друга разом з бойовою дружиною.

Двобої лицарів із закритим обличчям є в куртуазних романах темою трагічних історій, в яких лицар, піднявши забрало переможеного, переконується, що вбив близького родича або улюбленого друга. Звичай закривати обличчя забралом пояснюється, на думку Монтеск?є, тим, що дістати удар в обличчя вважалось особливо ганебним: вдарити в обличчя можна було тільки людину низького звання.

Коли ми сьогодні говоримо про лицарську поведінку, то звичайно маємо на увазі ставлення до ворога і ставлення до жінки.

Славу здобувала не стільки перемога, скільки поведінка в бою. Загибель ставала добрим завершенням біографії, бо лицарю було важко примиритися з роллю немічного старця. "Правила гри", обов?язкові в бою, диктувалися повагою до ворога, "ігровим" ставленням до життя, гуманністю і наданням супротивнику рівних шансів. Якщо супротивник упав з коня (а в обладунку він не міг піднятися в сідло без сторонньої допомоги), то той, хто вибив його з сідла, теж злізав з коня, щоб вирівняти шанси. "Я ніколи не вб?ю лицаря, який упав з коня! -- проголошував Ланселот. -- Боронь Боже зазнати такої ганьби!" Лицар не добиває людину похилого віку, "доозброює" супротивника (Ланселот, лицар без страху і докору, не міг пробачити собі того, що у запалі бою вбив двох неозброєних лицарів, а коли помітив це, було вже запізно. Він обіцяв податися на прощу пішки, в самій лише полотняній сорочці, аби замолити гріх). Він не вбиває противника зі спини.

"Воювати і любити!" -- таке гасло лицаря, бути закоханим -- його обов?язок. У піснях Марії Французької говориться про славного лицаря, який не звертав уваги на жінок. Це велике зло і провина перед природою, зауважує автор. Кохання повинно бути взаємно вірним, має долати серйозні труднощі і тривалу розлуку.

Звичайною темою куртуазного роману є випробування вірності. В одній з балад Марії Французької батько обіцяє віддати за лицаря доньку, якщо той без перепочинку віднесе її на руках на вершину високої гори. Дівчина, від щирого серця бажаючи коханому успіху, морить себе голодом і вдягає найлегшу сукню, аби допомогти йому. Історія, одначе, закінчується трагічно: лицар на фініші падає мертво.

Кохання неможливе без таємниць і потаємних зустрічей, без ревнощів та страху втратити кохану. Оскільки у шлюбі цього всього немає, то святість сім?ї для лицаря нічого не важить. Культ жінки досить умовний: "Слуга в коханні, пан у шлюбі" -- так характеризує істинне становище лицаря один з дослідників. Рукоприкладство було справою звичною у сім?ях знаті. Подружня невірність, для чоловіків цілком прийнятна річ, у жінок каралася (в легендах епохи) спаленням на вогнищі. Щоправда, коли засуджену з розпущеними косами і в полотняній сорочці вели до місця покарання, в останню мить звичайно з?являвся лицар, ладний мечем довести будь-кому її безвинність, причому безвинність ця, всупереч будь-якій очевидності, виявлялася незаперечною.

Є ряд гіпотез відносно культу жінки у середньовіччя. У деяких цей культ сприймається серйозно, у когось -- вважається інспірованим літературою ("Ланселот, або Лицар Возу" був написаний Кретьєном де Труа на замовлення Марії Шампанської, яка йому протегувала), у третіх він приписується мандрівним менестрелям і трубадурам. Головна тема поезії трубадурів (провансальських поетів в XII -- XIII ст.) -- оспівування васального служіння дамі, проголошення права земного кохання (на противагу релігійному аскетизму). Менестрелі продовжували цю традицію. Хоч вони були і співаками, і музикантами, і потішниками, і декламаторами, а звичайно і поетами, мандруючи від замку до замку по Франції та Англії, вихваляли господиню, сподіваючись дістати службу при дворі (або принаймні гостинність і дарунки перед подальшою дорогою). Здебільшого вони походили з безземельних або малоземельних лицарів, які мріяли про якусь постійну придворну посаду. Їхні пісні відзначались вишуканістю і відповідали уявленням про ідеальне кохання.

Емоційне життя середньовічного простолюдина тяжіло немовби до двох полюсів -- християнської літургії (вона живила чуттєвий світ людини піднесеними, релігійними мотивами) і карнавальної, сміхової стихії.

Карнавальні, як узагалі всі обрядово-видовищні форми, організовані на підставі сміху, вважає М.М. Бахтін, начебто будували по той бік усього офіційного другий світ і друге життя. Це особливого гатунку двомірність, без урахування якої ні культурну свідомість середньовіччя, ні навіть культуру Відродження не можна вірно пізнати й оцінити. Знову ж, за М.М. Бахтіним, цілий неосяжний світ сміхових форм та проявів протистояв офіційній і серйозній (за тоном) культурі. Вони були позацерковні, позарелігійні і вельми різноманітні. Насамперед -- це свята карнавального типу на майданах: багатоденні, зі складними дійствами й походами на майданах і вулицях. Важливе в них те, що карнавал -- не видовище, у ньому живуть усі, бо за своєю природою він всенародний. Поки карнавал триває, для жодної людини немає іншого життя, крім карнавального; від нього нікуди не подінешся, бо карнавал не знає кордонів. Протягом карнавалу живуть за законами карнавальної свободи (як в античному Римі під час сатурналій): це тимчасовий вихід за межі звичайного життя, коли дозволено дуже багато з того, що звичайно заборонено або осуджується, коли відміняються всі ієрархічні відносини, привілеї, норми, панує особлива форма вільного фамільярного контакту між людьми, відокремленими у звичайному житті нездоланними бар?єрами цивільного, майнового, службового, сімейного і вікового стану, коли треба неухильно виконувати етикет і дотримуватися пристойності. Під час карнавалу можна пародіювати всі серйозні церемоніали: прославляння переможців на турнірах, церемонії посвячення у лицарі та ін.

Крім карнавалів у власному розумінні слова влаштовувалися також "свято дурнів" і "свято осла". Навіть так звані "храмові свята" супроводилися ярмарками і різними врочистостями на майданах за участю велетнів, карликів, потвор, "учених" звірів. Блазні й дурні були незмінними учасниками громадянських і побутових церемоніалів та обрядів.

У сміховій латинській літературі є пародійні куплети буквально на всі моменти церковного культу та віровчення -- навіть на молитви і проповіді, а також пародійні заповіти ("Заповіт свині", "Заповіт осла") й епітафії, пародійні постанови соборів, пародійні лицарські романси.

Карнавальний сміх звучить у фабліо (коротких оповіданнях типу анекдотів) і у своєрідній сміховій ліриці вагантів (мандрівних школярів, кліриків, іноді збіднілих городян і лицарів).

Постійне роздвоєння життя на релігійне й мирське найкраще ілюструється ситуацією із середньовічним театром, в якому ці два начала постійно змагаються. Серед джерел середньовічного театру також знаходимо літургію і карнавальну стихію -- це балади і танцювальні пісні трубадурів, вистави сільських жартівників і танцюристів, які поступово стають професіональними витівниками-гістріонами.

Щодо літургічної (церковної) драми, то вже у IX ст. театралізується меса, виробляється ритуал читання в особах епізодів легенд про народження Ісуса Христа, про його поховання і воскресіння. З часом літургічна драма від простих сценок переходить до складніших -- з костюмами, режисерськими інструкціями. Усе це роблять самі священики. Надалі драма відокремлюється від меси, переходить з латини на місцеву мову, в ній з?являються побутові деталі, природні жести ("Похід пастухів", "Похід пророків").

Щоб не позбавитися послуг театру (не будучи в змозі підкорити його), церковні власті виводять літургічну драму з-під склепіння храму на паперть. Народжується напівлітургічна драма (середина XII ст.). Але тепер уже міська юрба диктує їй свої смаки, змушуючи показувати вистави у дні ярмарків, а не церковних свят, давати побутове тлумачення біблійним сюжетам. Особливо любила публіка сцени з бісами, наділяючи їх рисами середньовічного вільнодумця. У XIII ст. комедійний струмінь у театральному видовищі заглушався театром міраклю, який теж мав своєю темою життєві, але звернені до релігії події. Саме слово "міракль" перекладається з латинської як "чудо". І справді, всі колізії у цьому жанрі завершувалися втручанням божественних сил -- св. Миколи, Діви Марії тощо. Але і в ці сюжети проникали реальні біди й прикрощі людей через недосконалість життя ("Міракль про святого Миколу", "Міракль про Роберта-диявола").

Готичний стиль і схоластика

Домінуючими в духовній атмосфері середньовіччя все ж лишалися релігійне світовідчуття і богословські інтелектуальні шукання, що спричинило виникнення схоластики.

Схоластична методологія, яка багато в чому сприяла зверненню західноєвропейських богословів до вчення Платона та Арістотеля, склалась у трактатах візантійського богослова Іоанна Дамаскіна. Суть її полягала у спробі логічного синтезу античної філософії і християнського віровчення, розуму і віри. "Схоластика, -- писав О.І. Герцен, -- була й не цілком релігійна, і не цілком наукоподібна від хисткості в логіці -- вона шукала вірування, вона піддавала свій догмат найскрупульознішому розмірковуванню і піддавала розмірковування найбуквальнішому розумінню догмата. Вона одного страхалась, як вогню: самобутності думки; їй аби відчувати повідок Арістотеля чи іншого визнаного керівника".

Виникнення схоластики було зумовлене прагненням церкви поставити розум на службу вірі, перетворити філософію на засіб логічного зміцнення богослов?я. Віра при цьому не тільки задавала тон, а й заздалегідь визначала кінцеву відповідь, до якої мали привести зусилля розуму. Для схоластики філософствувати -- значило знайти переконливі посилання на авторитет.

Хоча схоластика і не створила жодних оригінальних ідей, певною мірою вона стимулювала розумовий розвиток людства -- принаймні тому, що допомогла виявити ступінь прикладної значущості різних учень, апробувавши їх теоретичні якості. Без цієї складної і надзвичайно важкої роботи неможливим був би і дальший розвиток самої філософії.

Водночас нестримно зростав інтерес до експериментального пізнання дійсності. І поряд з "Сумою богослов?я" найбільшого авторитета теології -- Фоми Аквінського -- виходять у світ філософські праці Роджера Бекона. У Болоньї, Пармі, Монпельє, Оксфорді протягом ХII--XIII ст. виникають перші європейські університети.

Готика пов?язана з розвитком міста. Міське життя породжує нові типи будинків цивільного призначення: біржа, митниця, суд, лікарні, склади, ринки тощо. Складається обличчя міського муніципалітету -- ратуші. Особлива увага приділяється сторожовій вежі ратуші (бефруа), що була символом незалежності, як міський собор був символом добробуту громадян комуни. На майдані перед собором відбувалися диспути, лекції, розігрувалися містерії.

Готичний храм, зберігши ту саму базилікальну форму, що й у романський період, має нову конструкцію склепіння, основою якого є каркасна система з нервюрами. Нервюри сходяться у пучки на опорних стовпах, на яких концентрується все навантаження перекриттів. Нове склепіння неминуче викликало зміну інтер?єру. Його особливостями стали грандіозна висота, порівняно невелика товщина стовпів, витіснення, по суті, стіни величезними прорізами вікон, що в результаті викликало появу вітражів. В екстер?єрі панують вертикальні тяги, гладка поверхня стін закрита кам?яним мереживом, бо скульптура почала вкривати весь храм, особливо у Франції, де є блискучі взірці синтезу скульптури з архітектурою.

У скульптурному декорі, який заповнив увесь екстер?єр, будучи родом проповіді, крім сцен із Священного Писання трапляються вже літературні повчальні сюжети і сцени з життя, іноді сповнені гумору.

Франція, особливо її центр Іль де Франс, вважається колискою готики. Рання готика репрезентована Собором Паризької Богоматері (п?ятинефний храм уміщував до 9 тисяч чоловік). В його конструкції виразно виявляються всі основні принципи готики, але від важкої романської архітектури -- масивна гладінь стін, приземкуваті стовпи, незграбні вежі, мінімум скульптури. Західний фасад став зразком для архітектури багатьох наступних соборів: над трьома вхідними порталами послідовно височіє так звана галерея королів, три великих вікна з "розою" посередині, дві вежі. Всі частини прикрашені стрілчастими арками.

Широковідомим став Шартрський собор. Блискучий приклад зрілої французької готики -- собор у Реймсі. Найбільший і найвищий собор Франції -- Ам?єнський. Його довжина 145 м, висота склепіння центрального нефа 42,5 м. Ам?єнський собор часто називають готичним Парфеноном.

З готичних монастирів особливо знаменитим є абатство Мон Сен Мішель біля кордону Нормандії і Бретані, розташоване на високій скелі, як неприступна фортеця. Феодальні замки в кінці XIII ст. будували вже тільки з королівського дозволу, у XIV ст. це взагалі стає привілеєм короля і його оточення, у замкових комплексах виникають розкішно вбрані палаци. Замки поступово перетворюються на резиденції для розваг, на мисливські шато.

Готика -- це період розквіту монументальної скульптури: постаті статичні, стоять точно у фронтальних позах. Поступово скульптура відокремлюється від стіни, набуває округлого об?єму. Але і при скутості поз зберігаються пластичність, стримана велич образів, іноді вони навіть індивідуалізовані (св. Ієронім, св. Георгій, св. Мартін у Шартрському соборі). Рельєф переважно високий -- горельєф. Виробляються канони композиції, певні сюжети призначені для певних місць будинку.

З другої половини XIII ст. скульптурні зображення ставали часом взірцем досконалості, захоплення людською красою. Недарма Христа, який благословляє на добрі діла -- скульптуру в Ам?єнському соборі -- назвали прекрасним Богом.

У живописі місце фресок зайняв вітраж (живопис із шматочків скла, а згодом живопис по склу у свинцевій обвідці). Особливо славилася Шартрська майстерня у Франції. У Шартрському соборі в XIII ст. вітражі займали площу 2660 кв. м. Головна їх особливість полягала у тому, що куски скла були невеликого розміру, а свинцева обвідка відігравала роль контурного рисунка, інтенсивною була і кольорова гама основних кольорів (червоного, синього, жовтого). ХIII ст. у Франції слушно вважається золотим віком вітража.

З кінця XII ст. Франція стає центром європейської освіченості. Паризький університет -- одне з провідних місць наукового життя Європи. У Парижі налічується 300 цехів ремісників. Головним замовником творів мистецтва стає не церква, а міста, гільдії купців, цехові корпорації і король. Основний тип будови -- не монастирська церква, а міський собор.

Німецька готична архітектура склалася пізніше за французьку. Німецькі собори простіші, будинок сильніше витягнутий по вертикалі, шпилі веж дуже високі. Особливість -- однобаштові храми, увінчані високим шпилем.

Для Північної Європи характерна цегляна готика. Найбільш знаменитим циклом скульптур періоду готики незаперечно вважається скульптурний декор собору в Наумбурзі. Рельєфи "Страстей Христових", зображені на огорожі західного хору ("Таємна вечеря", "Зрадництво Іуди", "Взяття під варту"), сповнені надзвичайного драматизму, реальності подій, проникливої достовірності. У самому приміщенні хору наумбурзькі майстри поставили 12 статуй засновників храму. Це ціла галерея людських характерів, дуже різних і протиставлених один одному.

У пізньоготичній німецькій скульптурі багато патетики, з?являються манірність, претензійність, надмірна витонченість, поєднання релігійної екзальтації з жорсткою натуралістичністю (дерев?яні скульптури "Розп?ятий" і "Оплакуваний").

Готика Англії виникла дуже рано (наприкінці XII ст.) й існувала до XVI ст. Слабкий розвиток міст призвів до того, що готичний собор став не міським, а монастирським, оточеним полями і луками. Звідси, очевидно, його "розпластаність" по горизонталі, розтягнутість у ширину, наявність безлічі прибудов. Домінанта собору -- величезна вежа на середохресті. Найчистіший зразок ранньої англійської готики -- собор у Солсбері, оспіваний згодом у пейзажах Дж. Констебла.


Подобные документы

  • Культурно-історичний процес розвитку Польщі в епоху Середньовіччя: розвиток освіти, архітектури, образотворчого мистецтва. Середньовічна культура Чехії: суспільна думка та її вплив на ідеологічні погляди населення. Середньовічна культура Словаччини.

    дипломная работа [72,0 K], добавлен 06.07.2012

  • Форми комічного у мистецтві. Сенс трагічного конфлікту. Карнавальна культура від Середньовіччя до Новітніх часів. Свято як естетичний феномен. Наявність мистецтва у доісторичної людини. Людська особистість – головний предмет мистецтва Відродження.

    контрольная работа [89,9 K], добавлен 08.02.2010

  • Розвиток та еволюція Болгарської архітектури від часу її становлення загалом та періоду середньовіччя в цілому. Пам’ятки фортифікаційної, житлової та культової архітектури Болгарії, створені у період середньовіччя, що є досягненням світового мистецтва.

    курсовая работа [58,8 K], добавлен 19.12.2010

  • Зародження та розвиток готичного стилю. Готика як один із основних стилів архітектури середньовіччя. Споруди в готичному стилі: абатство Сен-Дені; кафедральний собор Богоматері (Шартр). Собор Паризької Богоматері. Реймський собор, технічні дані.

    курсовая работа [57,8 K], добавлен 20.05.2011

  • Особливості культури стародавніх слов'ян, виникнення слов'янської писемності, мистецтво дохристиянської Русі. Особливості історичного розвитку Візантії та основні етапи візантійської культури, римсько-елліністичне образотворче мистецтво та архітектура.

    реферат [23,3 K], добавлен 09.05.2010

  • Релігійне світовідчуття і богословські інтелектуальні шукання. Виникнення схоластики. Схоластична методологія. Прагнення церкви поставити розум на службу вірі. Готика як період розквіту монументальної скульптури. Живопис із шматочків скла. Театр фарсу.

    реферат [22,3 K], добавлен 19.03.2009

  • Розвиток української медицини. Архітектура й образотворче мистецтво. Творчість Растреллі, будівництво Андріївської церкви. Дерев'яна архітектура Західної України. Іконопис, оздоблення іконостасів. Усна народна творчість. Творчість М. Березовського.

    презентация [1,9 M], добавлен 23.09.2014

  • Етапи розвитку української культурологічної думки ХХ ст. Складнощі формування національної культурологічної школи. Архітектура і образотворче мистецтво барокової доби в Україні. Культура України в 30-40-х роках ХХ ст. Розвиток мистецтва у період війни.

    контрольная работа [36,7 K], добавлен 21.02.2012

  • Мода в епоху Середньовіччя. "Стилізація" тіла за допомогою одягу - підкреслення ліній фігури шляхом зміни силуету. У костюмі цього періоду спостерігаються дві тенденції. з одного боку - закрити тіло, з іншого - підкреслити природну красу людської фігури.

    реферат [18,0 K], добавлен 07.10.2010

  • Характеристика соціально-економічного розвитку України другої половини XVII-XVIII ст. Багатство і розмаїтість архітектури України, яку зумовили культурні зв'язки східнослов'янських народів та вплив європейського мистецтва. Український бароковий стиль.

    реферат [22,4 K], добавлен 16.04.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.