Європейське середньовіччя

Головний готичний собор Англії -- Кентерберійський, резиденція архієпископа Кентерберійського, національна святиня. Собор Вестмінстерського абатства в Лондоні -- місце коронації і поховання англійських королів з часів Вільгельма Завойовника, згодом усипальниця великих людей Англії -- близький до французької готики.

Починаючи із часу Столітньої війни будівництво в Англії скорочується. З цивільної архітектури цього періоду можна згадати найславетніший Вестмінстерський королівський палац (XIV ст.) з його Вестмінстер-холом площею 1500 кв. м.

В Іспанії XIII ст. у період найзапеклішої боротьби з арабами -- готичну епоху -- найактивніше формується іспанська культура. Збагачена елементами мавританського стилю, готика Іспанії набула особливої пишності і різноманітної орнаментики (собори у Леоні, Толедо). Особливе місце в іспанській архітектурі посідає стиль "мудехар" (тобто мусульманський). Це як правило собори з цегли, зі склепистим мавританським перекриттям у формі восьмикутної зірки, збудовані архітекторами-арабами. Головний елемент оздоблення -- кольорові полив?яні кахлі й орнаментальна ліпнина. Композиційним центром такої споруди завжди є внутрішній двір, звичайний для всіх південних будівель.

В Італії дістали поширення лиш окремі елементи готики: стрілчасті арки, "рози". Основа -- суто романська: широкі приземкуваті храми, гладка площина стін яких часто інкрустована кольоровим мармуром, що створює смугасту поверхню фасаду (собор у Сієні). Приклад пізньої італійської готики -- величезний Міланський собор, який вміщує 40 тисяч чоловік, найбільший храм Європи (початок будівництва XV ст. -- кінець XVI ст.). Венецію й досі прикрашають її мармурові палаци з аркадами, що віддзеркалюються у каналах або лагунах (Палац дожів, 1310 р. -- XVI ст.).

Готичні пам?ятки є в Нідерландах (ратуші в Брюгге, Брюсселі і т.д.), Чехії (собор св. Віта і Карлов міст у Празі), Австрії (собор св. Стефана у Відні), Польщі (Вавельський собор під Краковом, Марнацький костьол у Кракові) та інших країнах Європи.

Розвиток середньовічного театру привів його до більш універсального жанру -- містерії (XV--XVI ст.). Вона виросла з так званих "мімічних містерій" -- міських процесій на честь релігійних свят, урочистих в?їздів королів.

У цих інсценуваннях церковних легенд брали участь сотні чоловік. До них привносилося багато життєвих деталей. Містерія існувала в Європі, а особливо у Франції, понад двісті років. Містеріальна драматургія мала три цикли: "старозаповітний", "новозаповітний" і "апостольський", в якому сюжети п?єс були запозичені з "Житія святих" та з міраклів про святих ("Містерія Старого Заповіту" складалася з 38 епізодів, у ній брали участь 242 дійові особи -- Бог, ангели, Люцифер, Адам і Єва були головними; "Містерія страстей", присвячена Ісусу Христу, поділялася на чотири частини, відповідно до чотирьох днів вистави). Виконавці -- міський люд.

З містерій, в яких дидактика вкладалася в релігійні форми і часто втрачала сенс через сусідство побутових комічних сцен, виріс театр мораліте. У п?єсах театру мораліте діяли алегоричні персонажі, кожен з яких уособлював якийсь людський порок або чесноту, стихію природи або церковне поняття. Індивідуальними рисами персонажів не наділяли, більше того, їх розпізнавальним знаком виступала якась річ: якір в руках у Надії, люстерко, в яке постійно милувалося Себелюбство тощо. Фабула будувалася навколо зіткнення добра і зла, доброчесності і пороку, духу й тіла. Розумні люди йдуть стежкою доброчесності, нерозумні стають жертвами пороку -- цю істину мораліте утверджувало на різні лади ("Розсудливий і нерозсудливий"; "Торгівля. Ремесло. Пастух"; "Осудження бенкетів").

У деяких мораліте всупереч їх дидактичному надзавданню відчувається внутрішній опір традиційній моралі поміркованості, що виявляється у життєрадісному світосприйманні. Так, в "Осудженні бенкетів" виводяться і висміюються дами -- Ласощі, Обжерство, Шати -- і кавалери -- П?ю-за-ваше-здоров?я і П?ю-взаємно, -- які зрештою гинуть у сутичці з Апоплексією, Паралічем та іншими хворобами, але зображається це так весело і дотепно, що виникає симпатія до життєлюбних персонажів. Особливу увагу в мораліте звертали на поетичну мову.

Зовсім вільним від церковних настанов був театр фарсу, який розвивався паралельно мораліте і виділився в самостійний жанр з другої половини XV ст. Однак до цього він пройшов довгий прихований шлях розвитку, будучи частиною містерій. Сама назва його походить від латинського farca ("начинка"). І справді, влаштовувачі містерій часто-густо писали: "Тут вставити фарс". Але джерела фарсу глибші -- у карнавальних іграх на масляну і виставах гістріонів. Їх дійовими особами були не побутові персонажі, а блазні, дурні: честолюбний Дурень-солдат, Дурисвіт, Клеру-хабарник і т.п. Іноді фарси використовувались у політичній боротьбі. Так, Людовік XII вдавався до послуг народного фарсового театру у боротьбі з папою Юлієм II. Сатиричні сценки -- соті -- були якийсь час заборонені при Франциску І. Однак соті ще позбавлені справжньої повнокровності, якою відзначався масовий, вільнодумний буфонний фарс, котрий став у XVI ст. панівним жанром. У ньому вже є характери, гострий життєвий матеріал. Справжній герой -- кмітливий, спритний пройдисвіт, дотепний переможець суддів, купців і різного роду йолопів (серія фарсів про адвоката Патлена). Саме у фарсовому театрі проявив себе перший і найбільш уславлений актор середньовічного театру Жан де л?Еспін, прозваний Понтале (оскільки його кінь стояв біля моста Але).

Фарс значною мірою вплинув на подальший розвиток театру Західної Європи. В Італії з фарсу народилася комедія дель арте; в Англії та Німеччині на зразок фарсу писали інтерлюдії, у Франції фарсові традиції живили мистецтво геніального Мольєра.

Досить популярні були пародії на культові тексти, сатиричні вірші (латинською мовою), а також застільні й любовні пісні епікурейського характеру.

Культура середньовіччя, яка існувала тисячоліття, висунула нове коло ідей та образів, нові естетичні ідеали, нові художні прийоми. Надихаючись духом християнства, мистецтво цього часу глибоко проникло у внутрішній світ людини. Інтерес мистецтва середньовіччя до духовності був величезним. Мислителі й художники цієї пори так само, як і в античності, прагнули гармонії, міркували про розумне влаштування світу. Але виражали це специфічно, абстрактнішою мовою.