Культура Нового часу. Кінець ХVIII – середина ХІХ століття

Через необхідність розгортання наукової роботи, загальмованої на Наддніпрянській Україні Емським указом 1876 року й подальшими заборонами і обмеженнями, літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка в 1892 р. заходами О. Кониського та В. Антоновича було реорганізоване в Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, його головою став О. Барвінський.

Створена на зразок західноєвропейських наукових установ, НТШ, за задумом його учасників, мало стати предтечею національної академії наук. При Науковому товаристві було створено три секції: філологічну, історико-філософську та математично-природничо-лікарську.

Авторитету наукового закладу НТШ здобуло під час керівництва М.С.Грушевського (1897-1913). Ще з 1895 року він редактор "Записок НТШ", які зумів підняти на високий рівень. М. Грушевський перевів "Записки" на періодичну основу, по шість випусків на рік, збільшив їхній тираж і обсяг. У "Записках" друкувались Іван Франко, Володимир Гнатюк, Олександр Кониський, Кирило Студинський, Василь Щурат, В'ячеслав Липинський, Федір Вовк та багато ін. За цей час було видано 120 томів "Записок НТШ", 59 випусків "Хроніки НТШ". Археологічна комісія опублікувала "Жерела до історії України-Руси", "Етнографічний збірник", "Матеріали до української антропології та етнології". Згодом НТШ зуміло видати друком "Студії з поля суспільних наук та статистики"," Українсько-руський архів", "Матеріали до української бібліографії", серії джерел "Пам'ятки української мови і літератури" та багато інших праць. За час головування М.С. Грушевського в НТШ почали вперше в нашій історії виходити періодичні видання в галузі природничих та математичних наук. Це, зокрема, "Збірник математично-природничої-лікарської секції" (з 1897 р.) та "Лікарський збірник". При Михайлові Грушевському з 1900 року почало виходити інформаційне видання про діяльність Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка паралельно українською та німецькою мовами.

Видані в збірниках історико-філософської секції вісім томів "Історії України-Руси" М. Грушевського мали переломне значення для вивчення не тільки історії України, але й історії Східної Європи. Своєю діяльністю М.С. Грушевський сприяв утворенню наукової концепції історії українського народу, вказуючи на перспективу національно-визвольної боротьби.

Підсумовуючи розповідь про культурно-просвітній рух у Галичині, варто відзначити, що він став можливим завдяки самовідданій діяльності і підтримці цієї справи з боку передової частини галицької інтелігенції. Всупереч політиці австрійської адміністрації та польської шляхти, власних консервативних сил, галицькі українці зуміли прилучитися до великої справи пробудження самосвідомості українського народу.

4. Нова українська література. Т.Г.Шевченко та становлення української культури

У тогочасній ліризованій літературі відбувся рух від імперсональних мотивів до особистісно-психологічних, від переробок та «поліпшень» народної пісні до оригінального піснетворення («За Немань іду» С.Писаревського. «Дивлюсь я на небо» М. Петренка та ін.), до формування історіософської концепції козаччини (А. Метлинський), до європеїзації національного мистецтва слова («Сава Чалий», «Переяславська ніч» М. Костомарова) і т. д.

Престиж української мови, віру в її можливості утверджувала нова українська література, яка виникла ще до появи граматики Павловського під впливом ідей романтизму.

Варто ще раз наголосити, увиразнити, що в Україні романтизм відіграв значну роль у пробудженні національної свідомості, обґрунтуванні історичної самобутності народу, його ментальності, культурних традицій, мови, літератури. Для українського романтизму характерне поглиблене вивчення історичного минулого (історіографічний преромантизм) і народної творчості (фольклористичний преромантизм), спрямування не так проти класицизму, як проти бурлескних і травестійних традицій. Він позначився на формуванні української школи у російській прозі (О. Сомов, Є.Гребінка, В. Наріжний, М. Гоголь та ін.) та польській літературі (А.Мальчевський, Б. Залеський, С. Гощинський та ін.).

Слід запам'ятати, що першими виявами українського романтизму стали «Історія Русів» (друга половина XVIII ст., вперше опублікована в 1840), «Граматика малороссийского наречия» (1818) О.Павловського, «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1818) М. Цертелєва, а також публікації історичних праць і пам'яток Д. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, О. Бодянського, М. Максимовича та ін. Становленню романтизму в українській літературі сприяла діяльність Харківської школи романтиків (І.Срезневський, І.Розковшенко, Ф. і О.Євецькі, О.Шпигоцький, Л.Боровиковський, А.Метлинський, М.Костомаров та ін.), зокрема підготовлені ними видання «Український альманах» (1831), «Запорожская старина» (1833-38). Одночасно в Галичині виступила «Руська трійця» (М.Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький) зі збірником «Русалка Дністровая» (1837), перейнятим романтичними ідеями народності і слов'янського братерства. Її послідовниками були М. Устиянович, А.Могильницький, О. Духнович. На межі ЗО-40-х XIX ст. з'явилося нове покоління романтиків (П. Куліш, Т.Шевченко). Численні твори друкували у часописах «Киевлянин» (1840, 1841, 1850) М. Максимовича, «Ластівка» (1841) Є. Гребінки, «Сніп» (1841) О. Корсуна, «Молодик» (1843, 1844) І. Бецького, «Южнорусский сборник» (1848) А.Метлинського. Пропаговані ними романтичні ідеї мали виразне національно-політичне забарвлення, сприяли появі Кирило-Мефодіївського братства з його романтично-християнською програмою «Книга битія українського народу» (М.Костомаров). У літературі цей етап засвідчений появою першого історичного роману («Чорна рада» П. Куліша), історичної драми («Сава Чалий», «Переяславська ніч» М.Костомарова), розвитком інтимної, пейзажної, громадянської, релігійної лірики (В. Забіла, Є. Гребінка, М.Петренко, С. Писаревський, Т. Шевченко, О.Афанасьєв-Чужбинський та ін.), що еволюціонувала від стилізації народних пісень до формування іманентно поетичних творів, утвердження жанрів побутової, історичної, ліро-епічної поеми, балади, вироблення літературної мови і стилю. М. Костомаров на основі романтизму започаткував літературну критику («Огляд творів, писаних малоросійською мовою», 1848). Провідна роль в утвердженні романтичного типу творчості належить Т. Шевченку й П. Кулішу.

На підставі концепції особистості, розуміння естетичного ідеалу, природи і мети художньої творчості, головних ознак поетики умовно визначають чотири тематично-стильові струмені романтизму:

- фольклорно-побутовий,

- фольклорно-історичний,

- громадянський,

- психологічно-особистісний.

У другій половині XIX ст. романтизм відображений у творчості О.Стороженка, І.Манжури, Я. Щоголева, Ю. Федьковича та ін., співіснуючи одночасно з реалізмом. Наприкінці XIX ст. романтичні ідеї набули нового звучання в європейській (Г. Гауптман, Г. Ібсен, М. Метерлінк) та українській (Леся Українка) літературах, що дало підстави окреслити їх як ідейно-стильову течію неоромантизму. Він вплинув на творчість деяких представників «розстріляного відродження», «Празької школи» (Олена Теліга), навіть шістдесятників (В. Симоненко, М. Вінграновський, Р. Лубківський та ін.). Окремими утвореннями, пов'язаними з P., були революційний романтизм та проголошений М. Хвильовим активний романтизм, «романтика» для означення емоційного пафосу твору, особливої піднесеності і захопленості об'єктом зображення.

Отож, романтична ідеологія будила до самостійного національного життя, підкреслювала риси саме української національності, сприяла посиленню інтересу до національного минулого, до національної мови та звичаїв. Емоційність, спонтанність, різноманітність, природність творів романтизму привертали увагу до неповторності різних народів та індивідуальності кожної людини.

«Батьком» нової української літератури часто називають Івана Котляревського (1769-1838). І це невипадково. Поема Котляревського «Енеїда» (1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією.

Обробки уривків класичної поеми Вергілія були популярним заняттям західноєвропейських, російських та українських студентів і літераторів ще у ХVII-ХVIII ст., успішно робилися спроби й раніше писати живою мовою, особливо в бурлескно-травестійному жанрі. Однак «Енеїда» Котляревського стоїть у цьому ряду цілком осібно. Виділяє її особливий дух, що поривається з рутини приниження і неволі бажанням «вдарити лихом об землю» і полинути в інший, хай навіть уявний і несерйозний, але чимось такий реалістично близький світ вигнаних з батьківщини українських «троянців». Цей бурлескно-травестійний твір є однією з найбільш талановитих переробок поеми римського поета Вергілія, в якій автор подав панорамну картину українського народного життя. Бурлескно-травестійні образи троянців і античних богів, описи їхніх взаємовідносин, багатство етнографічного матеріалу, гумористичний підхід до теми, насиченість гострою суспільно-моральною сатирою зробили поему Котляревського надзвичайно популярною. Оптимістичний настрій поеми на тлі цілеспрямованого упослідження української культури сприймався як гідна відповідь імперській політиці в Україні, вселяв віру в майбутнє й натхнення в багатьох сучасників.

У «Літературознавчій енциклопедії зазначається»: «Поема підсумувала ідейно-естетичні пошуки давньої української літератури та виводила національне письменство на нову творчу перспективу, зберігала традицію низового козацького бароко (низький стиль) як альтернативу високому стилю російського псевдокласицизму. «Енеїда» вплинула на сучасників, зумовивши не лише явище котляревшини, а й самобутні жанрово-стильові пошуки.

Гумористично-сатирична форма літературної творчості І. Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також ліричні поезії, історичні поеми, повісті тощо і українською, і російською мовами. Жанр байки розвивали також А.Боровиковський та М. Білецький-Носенко.

П.Гулак-Артемовський критикував соціальну несправедливість, кріпосництво, тавруючи в них самодурство, аморальність, свавілля та деспотизм панів. Перший його оригінальний твір - «Пан та собака» (авторське визначення - «казка», насправді - «байка») - зажив чималої слави своїм викривальним пафосом, спрямованим проти панів, що поводилися з людьми як із тваринами. Ця байка розгорнена в чимале оповідання, що налічує понад 180 рядків. В ній яскраво і дотепно змальовано картину кріпосницької діяльності з живими образами самого Рябка, а також Явтуха - наймита. Байка прозвучала як осуд панської сваволі, а її мораль стала народним прислів'ям:

«Той дурень, хто дурним іде панам служити, А більший дурень, хто їм дума угодити!».

Творча спадщина Є.П. Гребінки досить розмаїта - вірші, історичні поеми, повісті, байки. Талант Є.Гребінки - цього українського барда - виявився в ліричних віршах, які він писав українською та російською мовами і які стали піснями: «Ні, мамо, не можна нелюба любить», «Очи черные, очи жгучие», «Помню, я еще молодушкой была». Але найбільшої слави зажив художник слова завдяки байкам, які стали окрасою української літератури і в які він, за словами І.Франка, вклав «усю свою поетичну душу і любов до України». Всього Є.Гребінка написав 27 байок. Він є автором великої драматичної поеми «Богдан», яка написана російською мовою.

Є. Гребінка займався перекладами. В 1836 р. він переклав і видав українською мовою поему Олександра Пушкіна «Полтава».

Однією з найбільших заслуг Є. Гребінки перед українською літературою і перед усією Україною була участь у долі Т.Шевченка - викупі з кріпацтва, влаштуванні в художню академію, виданні «Кобзаря» у 1840 р.

В одному з листів Є.Гребінка відзначив роль українців в культурному поступі Росії XIX ст. Він писав: «Петербург є колонія освічених малоросів. Всі установи, всі академії, всі університети переповнені земляками, при призначенні людини на службу малорос звертає особливу увагу як розумна людина».

Виходець зі слобідської козацької старшини Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843) відомий як основоположник української художньої повісті. Можна виділити дві основні стильові течії в прозі Г. Квітки. Перша - це потяг до сентименталізму: у творах «Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Козир-дівка» переважають життєві почуття та переживання, християнсько-релігійний світогляд. Друга - це перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях «Салдацький патрет», «Конотопська відьма», «Мертвецький великдень» Квітка виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної вигадки та іронії.

З творчістю І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка пов'язане становлення нової української драми. Обидва письменники були визначними організаторами театрального життя першої половини XIX ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», комедії Г. Квітки «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» до цього часу зберегли популярність в театральному репертуарі.

20 -40-ві роки позначаються досить енергійним розвитком етнографії, мовознавства та журналістики, який пов'язаний з діяльністю Харківського університету. Так, при Харківському університеті з'являються такі журнали, як «Харьковскій Демокріт», «Украинский вестник», «Украинский журнал», альманахи «Сніп», «Молодик», зміст яких становив собою зібрання місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окремих літературних творів.

Нова література зробила «заявку» на самобутність, але в несприятливих соціально-політичних умовах вона бачилась лише як провінційна галузь «загальноросійської» літератури. Велика кількість українських авторів писала свої твори російською мовою, розвиваючи в них національну українську тематику і продовжуючи збагачувати російську мову, літературу й культуру. Поруч з Є. Гребінкою та Г. Квіткою популярними в Росії письменниками-белетристами з притаманною українській культурі цієї доби сентиментально-романтичною поетикою з елементами фантастики і народного гумору були В. Наріжний і О. Сомов, але першість серед українських письменників у російській літературі безумовно належить Миколі Гоголю (1809-1852). Два цикли його повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831-1832) та «Миргород» (1835) зробили цілу епоху в розвитку російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру, романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі. Т. Шевченко у вірші «Гоголю» (1844) висловив усвідомлення своєї ідейно-творчої близькості до письменника, а в листі до В.Рєпніної писав: «Перед Гоголем слід благоговіти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов'ю до людей». Навіть В. Бєлінський, відверто не дружній щодо української культури, скріпивши серце, констатував, що в «Тарасі Бульбі» Гоголь чудово і назавжди втілив духовний образ України. При цьому він мав на увазі, що після «Тараса Бульби» самому Гоголю, а тим більше іншим письменникам нема чого звертатися до української історичної тематики. Однак гоголівські традиції письменства, в тому числі й українофільські, в подальшому творчо розвивалися не тільки в українській, але й у російській художній літературі.

Кожна нація, якій пощастило відкрити і висловити свою творчу ідентичність, своє глибинне самопізнання, базу вищої, національної культури, осягнула це могутнім словом свого національного пророка. Серед цих народів є і українці. Поляки дістали Міцкевича, німці - Гете, англійці мають Шекспіра, італійці - Дайте, угорці - Петефі, Росія гордиться своїм Пушкіним, а українці - Тарасом Шевченком.

Тарас Шевченко (1814-1861) та його творчість відкрили перед українською культурою нові ідеали та художні горизонти. Митець був наділений багатьма цінними рисами: палким вільнодумством, великою працездатністю, жадобою до навчання, широким діапазоном зацікавлень, тонким знанням людської психології. Якщо помножити це багатство вдачі на талант поетичного слова і образотворчого мистецтва, стане зрозумілою феноменальна природа його як людини і митця.

Тарас Шевченко почав писати вірші в 30-х роках XIX ст. у Петербурзі. Його поезія відразу справила на громадськість величезне враження. "Це було щось нове, велетенське, велике - не лише за змістом, але й формою. Навряд чи поет міг би викликати такий переворот, знайти таке загальне визнання, якби не надзвичайні поетичні властивості віршів Шевченка. Поетичні якості поезій Шевченка без сумніву зумовлені його глибинними зв'язками з народною поезією. Бо він не просто переспівував народні пісні, а творить пісні, в єстві своєму народні".

Його вплив на дух і свідомість народу дозволив пробудити творчі сили занімілого поневоленого народу, розбудити його з невольничого сну, надихнути на визвольні дії. Не лише його молодий безсмертний «Заповіт» (грудень 1845 р.), створений під час тяжкої хвороби (запалення легенів) у Переяславі, а й вся поетична збірка «Кобзар» (1840) - це суцільний заповіт України, віра в неї, молитва за неї. Поява Шевченкового "Кобзаря" (1840 р.) - це епохальна подія в українській літературі. Невеликий за обсягом збірник віршів, виданий за допомогою мецената Мартоса та Є. Гребінки, став початком цілої епохи в українській літературі. "З - поміж безлічі книг, з якими має справу історія світової літератури, поодиноко виділяються ті, що ввібрали в себе науку віків і мають для народу значення заповітне. До таких належить "Кобзар", книга, яку народ український поставив на першому місці серед успадкованих з минулого національних духовних скарбів". Назву своєї першої збірки "Кобзар" Т.Г.Шевченко зберіг і для двох наступних видань - 1844 і 1860 років. Відтоді і дотепер весь творчий доробок поета ототожнюють з "Кобзарем". Насправді поетична спадщина Т. Шевченка значно більша, вона і донині не втратила своєї актуальності.

Пізніше І.Франко писав: «Поява Шевченкового «Кобзаря» 1840 р. в Петербурзі мусить вважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після «Енеїди» Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову».

Безправна та знекровлена Україна прокинулась, щойно почула голос молодого Т.Шевченка, його заклик до волі. У підсумковій доповіді III відділу цареві зазначалося: «Шевченко складав вірші малоросійською мовою найобурливішого змісту. В них він то здіймав плач щодо уявного поневолення та бід України, то наголошував на славі гетьманського правління та колишній вольниці козацтва, то з неймовірною зарозумілістю виливав наклепи й жовч на осіб імператорського двору... Понад те, що все заборонене захоплює молодість і людей із слабким характером, Шевченко набув між друзями своїми славу значного малоросійського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими віршами в Малоросії могли посіятись і згодом укоренитись думки про уявне блаженство часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість України існувати у вигляді окремої держави» .

В 1847 р., після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, за написання антиімперських віршів Т.Шевченка звинуватили в політичному злочинстві й нещадно покарали - він став солдатом Окремого Оренбурзького корпусу. Усі десять невільницьких років над Кобзарем України тяжіла нелюдська заборона писати й малювати, особисто вигадана російським монархом Миколою І. Але і в умовах солдатчини поет знайшов сили для боротьби і потай, дотримуючись конспірації, продовжував творити:

Хоч доведеться розп'ястись!

А я таки мережить буду

Тихенько білії листки.

Велика заслуга Т.Шевченка в тому, що, доклавши стільки зусиль для пробудження національного самоусвідомлення українського народу та виховання національної гідності, він спрямував їх не в бік національної замкненості, винятковості чи ворожнечі, а в бік взаємопізнання та взаємоповаги, дружби народів. Тому Т.Шевченко належить не лише Україні, а й всьому людству, хоч кожне його слово - про Україну. У своїй творчості він глибоко поєднав національне і загальнолюдське. Давши людству краще з українського народного, поет водночас дав українському народові краще із загальнолюдського.

У творчій спадщині Т.Шевченка яскраво відбилася його всебічна загальна культура, широка обізнаність у питаннях літератури, мистецтва, історії, етнографії, естетики. Іван Франко писав, що Т.Шевченко «був сином мужика - і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком - і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком - і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим... Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду...».

Восени 1846 р. Т.Шевченко перебував у Житомирі, коли за дорученням Київської археографічної комісії він досліджував історичні та архітектурні пам'ятки Волині й Поділля. Тут він записав кілька народних пісень і зробив малюнки гайдамацьких могил у Кодні. Згадка про Житомир є в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».

Твори Т.Шевченка перекладено на сотні мов, а «Заповіт» - всіма мовами колишнього Радянського Союзу й багатьма мовами народів світу. На відзнаку вшанування пам'яті Кобзаря скрізь, де жив Шевченко, куди закидала його невблаганна доля, відкрито музеї. Його іменем названо вулиці, парки, школи. Заповіт Кобзаря завжди єднатиме людей у справі служіння України:

Свою Україну любіть,

Любіть її.

Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Геніальний поет, неповторний за творчою манерою художник, активний громадський діяч, який спілкувався з кращими представниками російської, польської та інших культур, людина широких духовних обріїв, Т. Шевченко перебував на висотах передової думки свого часу. Починав Т. Шевченко свій літературний шлях як романтик. Захоплюючись поезією Жуковського та Міцкевича, Шевченко прагнув писати в тому ж дусі, але його творчий почерк виявився неповторним і глибоко самобутнім. Народнопісенний розмір більшості поезій у поєднанні з яскравим художнім вираженням найглибших архетипів колективної свідомості українського народу зробили Шевченка головним творцем нового національного міфу. Зовнішня простота стилю поета приховує в собі глибини всеохопного культурологічного світогляду, вираженого в експресивній і символічній формі. «Автопортрет зі свічкою» написаний Шевченком вже у літньому віці 1860 р., але митець бачить себе ще досить молодим. Головними опорними символами поетичної творчості Шевченка, на думку багатьох дослідників, виступають «слово» (національна культура), «слава» (культурно-національна спадщина) і «правда» (загальнолюдська мета-ідеал).

У ранніх баладах поета «Тополя», «Причинна», «Утоплена», «Русалка» сплітається світ реальний з казково-фантастичним, побутові образи - з образами уявними. Не менш романтичними є й історичні поеми Шевченка. Величні постаті гетьманів, буйне козацьке життя, сміливі воєнні походи, які знаходять художнє втілення в поемах, яскраво говорять не стільки про гаряче захоплення поета минувшиною, яка визнається безповоротно минулою, скільки про застиглість сучасного поету життя України та віру в можливість принципово змінити цю ситуацію («До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч», «Гайдамаки» та багато ін.).

Шевченка вважають також основоположником критичного реалізму в українській літературі. Його побутові поеми («Катерина», «Наймичка», «Сон»), суспільно-політичні («Єретик», «Сліпій», «Кавказ», «Посланіє...») безжально таврували кривдників народу. Шевченко не має собі рівних серед поетів усього світу в поетичному викритті та осуді кріпацтва та самодержавства, національного гноблення й імперського загарбництва. Поезія Шевченка будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти русифікованої або спольщеної. Творчість Т. Шевченка, відгомони ідей кирило-мефодіївців були головним чинником, який на початку 60-х років XIX ст. спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей із сполонізованих шляхетських родин Правобережжя повернутися в українське національно-культурне середовище, стати до праці для свого народу.

У Харківському університеті виникає «Братство Тарасівців», пізніше репресоване, як і члени кирило-мефодіївського товариства. У цілому творчість Т. Шевченка - настільки велике явище в історії української культури, що можна говорити про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців XIX - першої половини XX ст. За радянського часу творчість Шевченка було визнано передовою й демократично-революційною, пам'ятники поетові ледь не змагалися за кількістю з постаментами «вождям світового пролетаріату», але разом з тим у творах поета нерідко робилися ідеологічні купюри, а об'єктивне вивчення його творчості, в якій досі залишаються білі плями (нерозшифровані досі образи на кшталт «живі мисліте на синьому прочитаєш» тощо), поступалося місцем ідеологічному штампуванню.

Всеосяжна творчість Шевченка-поета залишала тривалий час у тіні його образотворчу спадщину, а між тим саме за художній талант молодого кріпака викупили з неволі російські та українські діячі культури. Академік Петербурзької академії мистецтв Т. Шевченко мав свою неповторну манеру малюнка, що давалася взнаки в усіх тих різноманітних жанрах і техніках виконання, якими багата його образотворча спадщина. Контрастне поєднання м'яких півтонів з динамічними контурами образів становлять собою одну з визначальних, але далеко не єдиних особливостей його художньої манери. Написані Шевченком обличчя міг написати тільки Шевченко, написані ним дерева мають свої особливості в усіх роботах, змальована ним архітектура також дивовижним чином виступає саме як Шевченкова архітектура. Зображені художником люди або лагідно й щиро посміхаються, або смиренно несуть важкий хрест долі. Як не дивно, але протестна тема у розмаїтій графічній та живописній спадщині Шевченка явно виступає дуже рідко («Смерть гладіатора»), хоча значна кількість створених художником образів викликають діяльне співчуття. Вихований на традиціях академічної школи класицизму, Шевченко через романтизм поступово переходить до реалізму в живописі та графіці. Найвідомішими є Шевченкові портрети і картини побутової та історичної тематики, пейзажі («Селянська родина», «Катерина», «Дари в Чигирині», «Старости», «Судна Рада»). «Притча про блудного сина» (1856) яскраво ілюструє духовну еволюцію героя і характеризується відходом від академічних канонів, ознаменувавши початок нової доби у вітчизняному образотворчому мистецтві.

Після видатних і яскравих аристократичних художників і скульпторів другої половини XVIII ст. Антона Лосенка, Дмитра Левицького, Володимира Боровиковського, Олександра Венеціанова, Івана Мартоса, чия творча спадщина вважається досягненням російської культури, хоча виростала на українському ґрунті, пізніше українське образотворче мистецтво на перший погляд може видатись порівняно менш виразним «перехідним» періодом.

Однак саме в цей час мистецькі обрії збагачуються демократичною українською тематикою. Художники вперше докладно зупиняються на народних типажах і яскравих особистостях з народної маси, намагаючись передати їх багатий внутрішній світ, довести, всупереч соціально-майновим відмінностям, рівноцінність для мистецтва простих людей та еліти суспільства. Художники ніби намагаються стерти межі між класицизмом і романтизмом, досягаючи при цьому значних успіхів у торуванні шляхів до цілком реалістичного живопису. Український національний колорит, національна вдача українців сприяли цьому найбільшою мірою. Тому українська тематика активно розробляється не тільки власне українськими художниками (друзями Т. Шевченка A. Мокрицьким, І. Сошенком, В. Яненком, Г. Васьком), а й росіянами, що певний час жили й працювали в Україні, B. Тропініним, К.Павловим, М. Сажиним. Не забували художники першої половини XIX ст. і про середній прошарок українського суспільства. Але найбільш прикметною в живописі першої половини XIX ст. постаттю слід, мабуть, визнати колишнього кріпака В. Тропініна, якого ще 1824 р. обрано академіком Петербурзької академії мистецтв. У своїй творчості він один із перших у Російській імперії звернувся до образу простолюдина-трудівника. Художник створив узагальнений образ представника українського народу («Українець», припускають, що на портреті зображено Устима Кармелюка), низку портретів селян-кріпаків («Українка», «Молодий український селянин», «Пряля» та ін.). Справжнім шедевром портретного мистецтва є його «Дівчина з Поділля». Цей та інші твори засвідчують непересічний талант Тропініна як витонченого, майстерного рисувальника, колориста і тонкого психолога. Розширення меж тематичного арсеналу портретного живопису вже у другій половині XIX ст. сприймалося як традиційне і знайшло яскравий та плідний розвиток у творчості багатьох талановитих українських художників, таких як В. Маковський, М. Рачков та багато ін.

Відбувається кількісне зростання визначних письменницьких індивідуальностей, збагачується тематика літературних творів, розширюється жанрове коло, зростає зв'язок зі світовим досвідом через переклад та художній синтез.

50-60-ті роки XIX ст. стали підготовчим етапом до періоду «великого реалізму». Після смерті Т.Шевченка найпомітнішою постаттю в українській літературі став Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897) ¬ поет, прозаїк, журналіст, видавець, літературний критик, мовознавець, етнограф. Його перший великий твір - поема «Україна» - спроба історичного епосу від Володимира Великого до часів Богдана Хмельницького (на зразок «Одіссеї» та «Іліади» Гомера). Він створив перший класичний український роман «Чорна Рада». П. Куліш змальовує яскраву картину суспільних, соціальних, політичних відносин в Україні кінця XVII ст., дотримуючись так званого «етнографічного» реалізму, який належало розуміти як вірність у відображенні національних рис народу, його етико-морального обличчя, національної вдачі, світогляду, емоційності тощо. П.Куліш є ґрунтовних науково-історичних праць «История воссоединения Руси» (1874-1877), «Отпадение Малороссии от Польши» (1883-1890). Письменник створив високохудожні переклади Біблії, творів В.Шекспіра. П.Куліша називали «паном української мови», який володів всіма секретами її багатства й сили. Він є одним із зачинателів української культурної критики, першим українським критиком-професіоналом.

Високу оцінку нащадків дістала культурологічна діяльність П.Куліша. М.Зеров назвав його «піонером культури на Україні», М.Хвильовий - справжнім європейцем, що наблизився до типу західного інтелігента, а І.Франко - «знатним на свій час організатором духовної праці».

Дружиною П.Куліша була також письменниця, авторка оповідань з народного життя Олександра Білозерська (1828-1911). В українську літературу вона ввійшла під псевдонімом Ганни Барвінок. її брат - Василь Білозерський, член Кирило-Мефодіївського товариства, засновник та видавець журналу «Основа».

Поруч з П. Кулішем відзначилися силою свого таланту прозаїки: Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркевич), Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Олекса Стороженко, байкар Леонід Глібов, буковинський поет і прозаїк Юрій Федькович.

Першою українською письменницею новітнього періоду була Марко Вовчок - Марія Олександрівна Вілінська-Маркевич-Жученко (1834-1907). Вона народилась у зрусифікованій родині, одружилася з Опанасом Маркевичем, з яким познайомилася в Орлі, де жила її родина і куди його вислали в 1847 р. за належність до Кирило-Мефодіївського братства. Виїхавши з ним в Україну, досконало вивчила українську мову.

Марко Вовчок виступила з першою соціальною повістю в українській літературі - «Інститутка» (1862), а за п'ять років до того у Петербурзі українською мовою вийшла в світ перша збірка її творів «Народні оповідання» (1857). Т.Шевченко бачив у Марко Вовчок свою наступницю.

Коли він був у Нижньому Новгороді, «Народні оповідання» потрапили до його рук. «Какое возвышенно прекраснее создание эта женщина», - записав він у «Щоденнику» 18 лютого 1858 р. і висловив намір подякувати їй за радість від прочитаної книжки. 24 січня 1859 р. відбулося їхнє особисте знайомство. На спогад про цей день Т.Шевченко написав вірш «Марку Вовчку», в якому висловив захоплення творчістю й особою письменниці. Коли якось Марко Вовчок попросила Т.Шевченка «поправити що-небудь» у її новому творі, поет схвильовано відповів: «Як можна до цього доторкатися! Це для самого мене джерело істини й краси!». Дуже високої думки був Т.Шевченко про мову українських творів Марка Вовчка. Коли Іван Тургенев запитав поета, кого б він радив читати, щоб якнайшвидше вивчити українську мову, Т.Шевченко відповів: «Марка Вовчка». В 1860 р. Т.Шевченко надіслав їй примірник «Кобзаря» з написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркевич. І рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко».

Своє захоплення «Народними оповіданнями» висловив й І.Франко. У своєму нарисі «Южнорусская литература», що побачив світ у Петербурзі в 1904 р. на сторінках найавторитетнішого російського багатотомного енциклопедичного видання Ф.Брокгаузена та І.Ефрона, у він писав про цю збірку: «...украинское слово в легальной форме представило русскому миру язвы крепостного состояния и вместе с тем дало возможность читателям глубже заглянуть в душу крестьян. Здесь как-будто говорил сам народ, и его речь, полная тихой меланхолии, поражала своей простотой, гуманностью и мелодичностью» .

Свою оцінку Марко Вовчок дала і Леся Українка. Вона писала: «Марко Вовчок знає такі таємниці душі українського народу, яких тепер вже ніхто не знає або виповісти не вміє».

Соціальну спрямованість мала творчість засновника української реалістичної байки Леоніда Глібова (1827-1893). Він написав понад 100 байок, в яких висміював вади тогочасного суспільства. У літературному доробку Л.Глібова окремої уваги заслуговують ліричні вірші: «Думка», «Зіронька», «Пісня», «Журба». Краща з них - «Журба» (покладена на музику М.Лисенком), сповнена елегійного смутку за втраченою молодістю, близька до народної поезії з її мелодійністю й багатством вживання епітетів, порівнянь. Вона відразу стала популярною народною піснею під назвою «Стоїть гора високая».

Сатириком-гуманістом, автором дотепних і гострих поезій, які висміювали негативне у житті українського народу, картали тих, хто кривдив народ, був також Степан Руданський (1834 1873). Найбільшим досягненням поета є його співомовки, яких він написав понад двісті. Особливо популярними стали «Почому дурні?», «Пан та Іван в дорозі», «Добре торгувалось», «Сповідь» та багато інших. Крім того, він написав багато ліричних, пісенних творів. Його пісня «Повій, вітре, на Вкраїну» набула такої популярності, що стала народною і вже майже півтора століття чарує слухачів. Оспівувана в усі віки тема - кохання до дівчини та любов до рідної України й туга за ними - розкрита поетом з глибоким почуттям і ліризмом, а відповідна тексту музика відомого композитора Владислава Заремби зумовила популярність пісні. Відомі й білоруські варіанти цього твору. За життя поета вірш «Повій, вітре, на Вкраїну» було надруковано в журналі «Основа» у 1861 р. До написання вірша призвела розлука з Марією Княгницькою, що лишилася на рідному Поділлі.

Романтизм у цей час поступово занепадає. Під впливом філософських ідей гегельянства і позитивізму, а також внаслідок загального посилення соціальної проблематики в житті тогочасного суспільства, спостерігаючи злиденне життя міста й села, письменники звернулися до нового літературного напряму - реалізму. На початку 60-х років з'являється перший український соціальний роман «Люборацькі» А. Свидницького, опублікований І. Франком лише в середині 80-х років.

70-80-ті роки - початок епохи «великого» реалізму. Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема зосередженість на житті селян, український реалізм сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. У літературі виступають прозаїки європейського рівня: І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко), Б.Грінченко, І. Франко в оточенні цілого грона таких оригінальних талантів, як О. Кониський, В. Барвінський, С. Ковалів, Т. Борзуляк, Н. Кобринська та ін. На зміну ліро-епічному стилю з його фольклорними засобами типізації та побутовізмом приходить застосування новітніх принципів творчості.

Одним з перших видатних письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838-1918), котрий створив новаторські форми прози, дав широку панораму соціального буття, розгорнуті характеристики персонажів, чудові багатобарвні пейзажі всієї української землі. В ранній період творчості письменник описував зміни в українському селі після скасування кріпацтва. В центрі уваги митця - волелюбна вдача народу, його непримиренність з неправдою і злом, здатність постояти за себе («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я»). Нечуй-Левицький ставив також проблеми денаціоналізації інтелігенції («Причепа») і виродження духівництва («Старосвітські батюшки та матушки»). У романі «Хмари» і повісті «Над Чорним морем» письменник звертається до розкриття проблем життя тогочасної української інтелігенції, ставлячи проблему формування «нової людини». Реалізм тут органічно поєднувався з тонкою поетичністю й ліризмом, публіцистичністю й філософським узагальненням. Синтез новаторських шукань автора - повість «Неоднаковими стежками». І. Франко називав Левицького «колосальним, всеобіймаючим оком України». Письменник виступив і як автор історичних творів: «Запорожці» (1873), «Гетьман Іван Виговський» (1899), «Князь Єремія Вишневенький» (1897), а також науково-популярних праць: «Унія і Петро Могила» (1875), «Український гетьман Богдан Хмельницький» (1878), «Історія Русі» (1879). Історичній темі присвячена драма «Маруся Богуславка» (1875).

Ще проникливіший опис життя українського селянства подав у своїх творах Панас Мирний (1849-1920). На відміну від Нечуя-Левицького він не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко досліджував те, який психологічний вплив справляє на людину соціальна несправедливість. П.Мирного захоплює світ людської душі, її почувань та переживань. Тонкий, вдумливий аналіз психології своїх героїв - Чіпки («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), Івана Ливадного («П'яниця»), Телепня («Лихі люди»), Христі («Повія») - надає творам Мирного великої художньої вартості.

Література 80-90-х років стала трибуною активного громадського життя, виголошення ідей національної й соціальної перебудови суспільства, нових естетичних принципів. Відходять у минуле постулати про «етнографічний реалізм», утверджуються засади «тенденційної» літератури. З'являються нові теми, нові образи, нові жанри (філософська поема, нарис, мелодрама, соціально-побутові, психологічні, філософські повісті та романи, історичні драми тощо).

З Галичиною зв'язане все життя великого письменника, вченого, громадського діяча Івана Франка (1856-1916). Він продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т.Шевченка, на ниві духовної культури, вніс вагомий вклад у розвиток національної та соціальної свідомості українського народу. Його літературна і наукова спадщина становить близько 5 тисяч найрізноманітніших творів. Політика й поезія, публіцистика й новелістика, літературна критика й повість, драма й комедія, література перекладів й редагування часописів, філософія й історія, етнографія й соціологія - все це стало полем його багатогранної діяльності.

Він був найбільшим після Т.Шевченка українським поетом-новатором. До поетичного доробку І.Франка належать збірки «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», поеми «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський». Чи не найвиразніше роль І. Франка проявлена в літературній творчості. Поєднуючи непомильне, майже фотографічне сприйняття дійсності з оптимістичною вірою ідеаліста в кращі людські риси, Франко творив у широкому діапазоні тем і жанрів.

Найкращою збіркою ліричних поезій І.Франка є збірка «Зів'яле листя» (1896). Надзвичайна музикальність франкових поезій перетворює їх у широковідомі пісні («Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Чого являєшся мені»). Йому вдалося поєднати у своїх творах традиції романтиків і Т.Шевченка з новаторством європейських поетів.

У 1877-1882 рр. І.Франко написав визначні твори політичної лірики - «Вічний революціонер», «Каменярі», «Товаришам із тюрми». В них чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша «Вічний революціонер» видатний український композитор М.Лисенко у 1905 р. написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу. В 1926 р. композитор С.Людкевич (1879-1979) створив симфонічну поему «Каменярі».

Серед повістей і романів І.Франка виділяються «Борислав сміється» і «Захар Беркут». В останній письменник відобразив життя карпатської України в XIII ст. у часи монголо-татарської навали, а «Борислав сміється» присвячений спробі першого організованого страйку в Галичині. В цій повісті І.Франко висунув нову для української літератури тему робітничого руху. Однією з найвидатніших п'єс письменника є його соціальна драма «Украдене щастя» (1891), яка відзначається глибоким реалізмом.

І.Франко - найбільший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов. Своїми численними перекладами з літератур різних народів світу він помітно збагатив українську культуру найкращими здобутками світової художньої літератури.

І.Франко був кандидатом на Нобелівську премію, але він у 1916 р. помер. За правилами, премія Нобеля вручається живим претендентам. Пізніше висувалися на цю премію такі українські літератори, як Улас Самчук, Павло Тичина, Микола Бажан, Василь Стус та Олесь Гончар.

5. Музика. Театральне мистецтво. Архітектура. Живопис як чинники відродження української культури

Опинившись у залежності від російського субкультурного середовища, народна українська музична культура дещо законсервувалася у своєму розвитку, більше того, у вжитку з'являються непритаманні українській музичній культурі містечкові романси, казармені пісні тощо.

На початку XIX ст. у професійній музиці з'являються перші симфонічні твори («Українська симфонія» і симфонія соль-мінор з «Козачком» невідомих авторів). На західноукраїнських землях національний музичний репертуар поповнюється творами М. Вербицького, І. Лаврівського. Це ще не були цілком оригінальні твори, але сміливо можна говорити про початок відродження народної мелодики, про відродження української національної музичної культури.

Невід'ємною складовою національного театру була українська музика. Українська професійна музична школа спиралася на здобутки і української, і слов'янської, західноєвропейської культури. З усіх видів і жанрів найнесприятливіші умови склалися для розвитку опери, що пояснюється вузькими рамками українського музично-драматичного театру, відсутністю національної оперної традиції. Але й тут крига скрисає. В 1863 р. приятель Т.Шевченка Семен Гулак-Артемовський створює першу українську національну оперу «Запорожець за Дунаєм», поет і композитор Петро Ніщинський пише музичну картину до п'єси Шевченка «Назар Стодоля», «Вечорниці», «Ой закувала та сива зозуля». Створюючи яскраві взірці національної музики, українські композитори розробляють тематику творів М.Гоголя, Т. Шевченка, поетичного фольклору, беручи за основу українську народну пісню.

Переламне значення для розвитку української музики має творчість Миколи Лисенка. Його вважають засновником великих музичних форм, першим творцем справді української за духом і матеріалом опери («Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена», «Пан Коцький», «Зима й весна»).

Так звана післялисенківська доба характеризується інтересом переважно до музики вокальної, особливо хорової, яка спирається на народну музику (К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, О. Нижанківський, Я.Лопатинський). У народних вокальних традиціях написано і національний український гімн «Ще не вмерла Україна» (1862, музика М. Вербицького, слова П.Чубинського).

Проблеми національного самоусвідомлення торкнулися й українського театрального мистецтва. За царювання ліберального імператора Олександра І в перші десятиліття XIX ст. в Україні відроджується напівпрофесійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав). Перший український репертуар був досить нечисленним (І. Котляревський, Василь Гоголь - батько великого письменника, Г. Квітка-Основ'яненко, перша спроба опери «Купала на Івана» харківського священика С. Писаревського, побутова драма з життя чорноморського козацтва Я. Кухаренка, історично-побутова драма «Назар Стодоля» Т. Шевченка, твір Ващенка-Захарченка), а тому часто тісниться російським та західноєвропейським. З новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здобутки видатних акторів М. Щепкіна і К.Соленика.

Українське професійне театральне мистецтво розвивалось у другій половині XIX ст. у дуже несприятливих умовах: не було спеціальних закладів, приміщень, належних традицій режисури й акторської гри, високохудожнього репертуару. На доповнення, а в багатьох випадках і на зміну професійному театру приходив аматорський мандрівний театр. У 50-60-х роках аматорські музично-драматичні гуртки діяли в багатьох містах Східної України (Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Єлисаветград, Харків), у Галичині діяв театр товариства «Руська бесіда».

Грали здебільшого трьома мовами - українською, російською й польською. Серед п'єс траплялися й переклади зарубіжної класики, але переважно - це твори місцевих авторів. П'єси мали сентиментальний і романтичний характер. У жанровому відношенні - це драма, мелодрама, трагедія, комедія, водевіль, опера, пантоміма і т. п., які тільки в 90-ті роки витісняє реалістична побутова драма. Специфічним для українського театру стало впровадження у драматичну дію народних обрядів (сватання, заручини, весілля), обрядових пісень (колядки, щедрівки, веснянки), різноманітної народної лірики, народної хореографії (присядки, стрибки, дрібушки, повзунці).

Після Емського указу український театр мав зникнути. Але вже у 1883 р. українська театральна дружина, до якої входили талановиті актори (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) та актриси (Заньковецька, Затиркевич), добилися дозволу давати українські вистави, але за умови, щоб кожна українська вистава йшла в парі з виставою російської п'єси. Ця подія знаменувала відродження професійного народного театру й українського драматичного письменства.

Засновником професійного українського театру нового покоління вважають Марка Кропивницького (1840 - 1910), непересічного драматурга, режисера й актора. Як письменник-драматург М. Кропивницький дотримувався традицій так званої етнографічної драми («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім'ї», «Олеся», «Титарівна»). Поруч з М. Кропивницьким працював Михайло Старицький (1840-1904). Автор «Циганки Ази», «Ой не ходи, Грицю», «Не судилося», «За двома зайцями» віддавав перевагу жанрам водевілю та мелодрами з ефектними монологами, романтикою, національним колоритом.

На новий шлях українську драматургію вивів Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) (1845-1907). Він відмовляється від мелодраматизму й етнографії заради соціальної, історичної та інтелектуально-філософської драми («Безталанна», «Суєта», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Сава Чалий»). Під стягом драматичного мистецтва працювали й інші письменники: Мирний, Грінченко, Франко, Леся Українка.

Український театр 80-90-х років мав цілу плеяду видатних акторів: Г.Затиркевич, М. Садовський, К. Саксаганський, М. Кропивницький, І.Тобілевич, М. Заньковецька, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська та інші, які високо несли прапор самобутнього національного театру, українського слова й нашої історії.

У добу романтизму архітектура тяжіє до відродження традиційних стилів минулого, які переосмислюються вже як національні. У Західній Європі знов повертаються до готики й романського стилю. Творчий розвиток традицій національної архітектури в Україні, у свідомості українців пов'язаних передусім з «козацьким бароко», було загальмовано офіційними розпорядженнями. Офіційно схвалюваними архітектурними стилями залишалися на той час класицизм та російський ампір, які в Україні набули певних національних особливостей. Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були Меленський (церква-ротонда на Аскольдовій могилі), Беретті (головний корпус Київського університету), Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац). Серед українських архітекторів східноукраїнських земель виділяються харків'янин П.Ярославський і чернігівець П. Дубровський. У класицистичній манері будуються численні споруди в західноукраїнських містах. Певні романтичні тенденції в загальному масиві класицистичних архітектурних пам'яток характерні в основному для заміських палаців, парків та резиденцій заможних аристократів і поміщиків.

Найвідомішим в Україні комплексом такого типу є Софіївка під Уманню - осідок графів Потоцьких, забудований і засаджений деревами кількасот порід у кінці XVIII - на початку XIX ст. Романтичний настрій створювався не так самою архітектурою, скільки природним оточенням споруд. На Харківщині найбільше наближався до Софіївського комплексу осідок Каразіних під Краснокутськом зі своїм екзотичним дендропарком, мальовничим ставком і печерами запустілого козацького монастиря.

В архітектурі з середини XIX ст. втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм, котрий панує до 80-х років XIX ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій. Загальний вигляд забудови визначали особисті смаки замовників - власників землі.

Можливість застосування нових будівельних матеріалів спричиняє раціоналістично-практичний напрям (за принципом «вигідно й зручно»), а еклектизм дозволяє поєднувати різні стилі в одній будівлі. До української культури на віки увійшли такі архітектурні споруди, як Одеський та Львівський оперні театри (Г. Гельмер, Ф. Фельнер), Володимирський собор (І. Шторм, О. Бе-ретті, А. Прахов), Львівський університет (раніше крайовий сейм - Ю. Гохбергер). Серед різних фаз еклектизму та різноманітних мистецьких напрямів особливо поширюються так звані віденські неоренесанс і необароко. Загальне архітектурне обличчя центральних частин українських міст - Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Львова, Чернівців, Перемишля тощо - завдячує переважно саме цій віденській моді.