Культура Нового часу. Кінець ХVIII – середина ХІХ століття

Романтизм зруйнував зверхнє ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуальна еліта може черпати кращі зразки для своєї творчості. Кожна народна культура має самостійну вартість, світ романтики уявляли як велетенську арфу, в якій кожний народ становить окрему струну. Зникнення окремого народу неодмінно порушить всесвітню гармонію і рівнозначне вселенській катастрофі.

Українські сюжети, насамперед, пов'язані з козаччиною, послужили джерелом наснаги для провідних романтиків (зокрема постать Івана Мазепи була оспівана Байроном, Гюго, Пушкіним). Адам Міцкевич - найвидатніший польський поет - називав українців найпоетичнішим і наймузичнішим з-посеред усіх слов'янських народів. Польські та російські поети і фольклористи відкривали в українській народній культурі цілі жанри, яких не було у польській та російській творчості. У дусі державницьких ідеологій вони трактували українську культуру як різновид більшої «всеросійської» чи «всепольської» культури, який доповнював і збагачував їхню власну культуру. Але водночас їх приклад все більше переконував, а декому і відкривав очі на непересічну вартість української культури.

2.1 Етнографія

Початок українській етнографії поклав Григорій Калиновський, який видав у 1777 р. в Петербурзі «Опис весільних українських обрядів». 20 років по тому (1798) тут же з'являється перша енциклопедія українознавства «Записки о Малороссии» Якова Маркевича, де стисло викладалися відомості про Україну, її природу, історію, населення, мову і поезію. Далеко більше значення мала видана того ж року інша книжка - «Енеїда» І. Котляревського, з виходом якої традиційно-умовно пов'язують початок українського відродження.

У 1819 р. князь Микола Цертелєв, грузин за походженням, проте щирий патріот України, опублікував у Петербурзі «Попытку собрания старых малороссийских песен» - збірку українських історичних дум. У передмові Цертелєв писав: «Якщо ці вірші не можуть служити поясненням української історії, то принаймні в них видно поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначались українці й яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, що врятувалася від жадності сусідніх народів».

Повніше і систематичніше дослідження української етнографії під назвою «Малороссийские народные песни» склав у 1827 р. Михайло Максимович - майбутній перший ректор Київського університету. Ця збірка справила вплив на творчість О. Пушкіна і М. Гоголя, на вибір життєвого шляху П. Куліша і М.Костомарова. Максимович згодом згадував, що одного разу застав Пушкіна за читанням цієї збірки і останній жартівливо зізнався, що він «обкрадав» його пісні. Справу Максимовича продовжив Ізмаїл Срезневський. У 1831 р. він видав «Український альманах» - збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами, а в 1833-1838 рр. - шість випусків «Запорожской старины».

Український професор Московського університету - Йосип Бодянський присвятив свою магістерську дисертацію (1837) порівнянню російських та українських народних пісень. Із типовим для романтика перебільшенням він протиставляє начебто засмучені й смиренні інтонації пісень російської Півночі життєрадісним мелодіям українського Півдня. «Яка велика різниця існує між Північчю й Півднем, - писав Бодянський, - і наскільки різні народи там живуть».

Пізніше у галузі етнографії та фольклористики плідно працювали Т.Рильський, Д. Гнатюк, П. Житецький, М. Сумцов, П. Чубинський, М.Драгоманов, Б. Грінченко та багато інших фахівців і аматорів на всіх заселених українцями землях - від Закарпаття і Підляшшя до Вороніжчини і Кубані. Етнографів цікавили всі аспекти народного життя - від особливостей одягу та устрою житла в різних регіонах до назв предметів народного побуту.

2.2 Розвиток історичної науки

Упродовж усього XVIII ст. серед нащадків козацької еліти Лівобережжя не згасала зацікавленість історією козаччини. Це відобразилося у працях кількох нащадків старшинських родів, які вийшли у відставку з царської служби й присвятили себе опрацюванню та публікації історичних матеріалів слідами козацьких літописців. Приблизно у той самий час, що й «Історія русів», з'являються історичні роботи Степана Лукомського і Петра Симоновського, активно збирали історичні матеріали Адріан Чепа, Яків Маркевич та ін. Найбільшої уваги з точки зору науковості підходу серед цих істориків-аматорів (усі вони писали російською мовою) заслуговують Василь Рубан («Короткая летопись малороссийская», 1777) і Опанас Шафонський («Черниговского наместничества топографическое описание», 1786).

Першою узагальнюючою працею з історії України, написана з використанням російськиї та українських архівів, була 4-ри томна «История Малой России» Д.Бантиша-Каменського (опублікована лише в 1903 р.).Автор акцентував на історичних постатях, зовнішньополітичних подіях. Казав, що українці - відгалуження російського народу, а возз'єднання з Росією - найбільша подія.

У 1842-1843 рр. Микола Маркевич підготував до друку п'ятитомну «Історію Малої Русі», але книгу не було видано. Головна ідея - українці мають право на самостійний національний розвиток. Маркевич документально історично обґрунтовував правомірність відновлення автономії України. Рос. критик В.Бєлінський звинувачував історика у сепаратизмі та намаганні розглядати історію України окремо від історії Росії.

Значний внесок у розвиток культури та науки зробив Михайло Максимович, який виступив проти норманської теорії походження Русі (як і М.Ломоносов), довів безпідставність теорії російського історика М. Погодіна про «запустіння України від нашестя Батиєва», обґрунтував, що козацтво - не прийшлий народ, а особливий стан українського суспільства.

Найвидатнішим істориком ХІХ століття був Микола Костомаров (1817-1885). Більшість його праць були видані у зібранні його творів «Історичні монографії та дослідження». Головне досягнення вченого в тому, що він акцентував не лише на персоналіях, а й на широких масових рухах в історії, досліджував ментальні особливості слов'янських народів. Окрім того він був і етнографом, і письменником, і літературним критиком. Історичні події висвітлював у художніх текстах «Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Син», «Кремуцій Корд», «Еліни Тавриди» та ін. Його праці - це висвітлення власної точки зору, яку впроваджував завдяки описовому методу.

В.Антонович у своїх працях не подав жодної готової думки для читача. У нього тверезий та аналітичний підхід - після необхідних історичних відомостей і пояснень наступає групування фактичного матеріалу і посилання на джерела. Він автор понад 300 праць, засновник документальної школи істориків, до якої ввійшли М.Грушевський, Д.Багалій, О.Єфименко.

Особливе місце у розвитку історії посів М.Драгоманов (1841-1895), який критикував народницьку школу. Найбільшою вартістю всякого історичного процесу він вважав духовно-моральний, економічний і політичний розвиток краю.

2.3 Освіта

Освітній процес був спрямований на денаціоналізацію українського населення. Попри те укр. культурне відродження залишило неабиякий слід у цій сфері.

У 1802 р. почало свою діяльність Міністерство Освіти, яке провело систематизацію навчальних закладів. Було затверджено 4 типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних початкових школах у селах навчання велося 4-6 місяців, а у містах до 1 року. Навчання велося російською мовою. Учнів вчили читати, писати, рахувати а також основ православної віри (катехизис).

Повітові школи були спочатку двокласними, а згодом стали трикласними. Тут навчалися діти купців, дворян, чиновників, заможних ремісників. Вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, фізику.

В гімназіях спочатку вчилися 4 роки, а пізніше - 7. Тут викладали іноземні мови (французьку, німецьку, грецьку, латинську), «закон Божий», священну та церковну історію. Наприкінці 50-х рр. ХІХ ст.. в Україні налічувалося 1300 початкових шкіл, де навчалося 67 тис. учнів, 19 гімназій (з них 2 в Харкові), де навчалося близько 4 тис. учнів.

Проміжне становище між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких було 3: Рішельєвський в Одесі, Крем'янецький, Ніжинський.

Поряд із загальноосвітніми закладами діяли професійні училища. У кадетських корпусах у Полтаві (1840) і Києві (1852) з дітей дворян виховували офіцерів.. Була медична школа, фельдшерське, артилерійське, штурманське училища, у Севастополі - морська школа, у Харкові - школа агрономів.

Риси освіти:

- релігійне виховання;

- політика «обрусєнія»;

- рутинні засоби навчання

Київська академія після видання 1814 р. нового статуту для духовних академій, за якими вони повинні були готувати лише фахівців з богослов'я і для православної церкви, втратила своє значення. Зусилля щодо відкриття першого університету на наддніпрянських землях припадають на 1801 рік. Це був рік столітньої діяльності Києво-Могилянської академії, але і рік її занепаду. Російська імперія поступово нищила цю твердиню українського духу. У 1780 році за дивних обставин згоріла бібліотека академії. У 1786 р. російський уряд позбавив її матеріальної допомоги, а в 1817 р. перетворив на духовну академію. Припинив існування єдиний на той час в Україні вищий навчальний заклад.

Університети завдяки загальноєвропейській реформі університетської освіти швидко почали відігравати велику роль у культурному житті, в розвитку науки. Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано в Харкові коштом місцевого дворянства і купецтва за ініціативою В.Н. Каразіна. Характерно, що харківський губернатор був рішучим противником відкриття тут вищого навчального закладу і тільки особисте знайомство Каразіна з ліберально налаштованим імператором Олександром І уможливило прийняття рішення про його створення. З постанням університету пов'язане значне зростання населення і кардинальні зміни життя у провінціальному до того часу місті. Офіційне відкриття Харківського університету відбулося у січні 1805 р. Цар затвердив статут навчального закладу, у якому передбачалося створення в межах університету наукових товариств, що мали досліджувати точні і філологічні науки, друкувати періодичні видання і наукові праці. Навколо університету об'єдналося коло молодих енергійних науковців, відданих ідеї національного відродження. У 1841-1849 рр. ректором університету був П. Гулак-Артемовський, який підтримував національний дух у стінах цього навчального закладу.

В перший час університет мав чотири відділи-факультети: словесний (історико-філологічний), етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету (1805-1811) був професор російської словесності І.С. Рижський. У рік відкриття в ньому навчалося всього 65 студентів, а через 50 років - 492.

Отже, діяльність щодо відкриття Харківського університету мала не тільки освітянський, а й патріотичний характер. У цей час у Харкові починають видаватися перші в Україні періодичні видання. З 1816 року видається науковий журнал "Український вісник" проф. Філомафітського, "Український Демокрит" (1816 р.) В. Маслова, "Український журнал" (1824-1826 рр.) та ін. Усі вони висвітлювали проблеми місцевого життя, виявляли особливий інтерес до минулого українського народу.

На початку XIX ст. Харків стає також центром українського літературного руху. Наприкінці 20-х років XIX ст. професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський об'єднає навколо себе молодих людей, які захоплюються ідеями романтизму. Модерна європейська література, естетичні та філософські проблеми, що розроблялися в наукових колах університету, приводять їх до міркувань над проблемами філософії, історії, української етнографії, студіювання та захоплення українською народною поезією. Згодом молоді науковці стають переконаними прихильниками цього мистецького напрямку і починають сприяти розвитку українського романтизму. Так, І. Срезневський сприймає народну поезію як суто романтизму - у неї "все дике, як діброви та степи", "все поривчасте, як літ степного вихора", в ній немає "чопорного сладкогласія" класичної поезії.

У «Літературознавчій енциклопедії» йдеться про те, що деякі представники харківської школи романтиків, зокрема І.Срезневський, вдавалися до підробок окремих дум та історичних пісень (про Свірговського, Серпягу, Баторія та ін.), зважаючи на неповноту українського епосу та беручи приклад із Дж. Макферсона («Пісні Оссіана») чи авторів «Краледворського рукопису». X. ш. р. стала помітним явищем вітчизняного письменства.

Поруч із Срезневський до розвитку та вивчення українського романтизму стають А. Метлинський та М. Костомаров. Їхні філософські думки сягають глибше. Для А. Метлинського, який поєднує ідеї філософа Гердера з філософією Г. Гегеля, народна поезія - "вияв вічних думок людської душі", вона пов'язана з усім життям та звичаями і побутом народу, а мова - одна з найважливіших сил народу, основа її самобутності і навіть буття народу.

Микола Костомаров через народну поезію прагне зрозуміти глибини народного духу, народного характеру, бо народ для нього - як і окрема людина - особистість, народ має свій певний ідеал, свій характер, своє духовне життя, які найяскравіше виявляються в поезії.

Харківські романтики не тільки вивчали народну поезію, вони прагнули розвинути її до кращих зразків європейської поезії XIX ст. На цей шлях стають П. Гулак-Артемовський, Осип Бодянський, Григорій Квітка-Основ'яненко, Лев Боровиковський, Михайло Петренко, Віктор Забіла та багато ін. Наприкінці 30-х років XIX ст. з'являються перші результати діяльності українських романтиків, що знайшли свій вияв в окремих збірках творів А.Метлинського (1839 р.), М. Костомарова (1839-40 рр.) та в літературних збірниках "Український Альманах" (1831 р.), "Утренняя Звезда" (1833-34 рр.), "Украинский Сборник" (1838^11 рр.), "Сніп" (1841 р.), "Молодик" (1843-44 рр.), "Ластівка", що видавався у Петербурзі протягом 1841 р., та "Киевлянин" (1840-41 рр.). Видавнича та літературна діяльність харківських романтиків була одним з основних факторів становлення нової української літератури.

За 50 років Харківський університет підготував близько 3 тис. фахівців для різних галузей знань.

У 1834 р. в Києві було засновано Університет святого Володимира на базі закритого Крем'янецького ліцею. На думку імператора Миколи II, Київський університет мав стати центром русифікації і монархізму, спрямованим, перш за все, проти польського впливу. Спочатку він складався з двох відділів: історико-філологічного та фізико-математичного. Згодом додалися юридичний та медичний факультети. У рік відкриття в університеті навчалося 62 студенти, через 20 років - 808. Першим ректором став Михайло Максимович. Київський університет став одним з головних осередків українського руху, не виправдавши надій царських урядовців. До 1861 р. університет закінчили 1542 особи. Його випускники працювали учителями, лікарями, адвокатами, суддями, чиновниками.

При університеті св. Володимира у 40-х роках XIX ст. творився гурток молодих людей, котрих єднали особисті зацікавлення українською мовою, слов'янською культурою. Натхненником гуртка був Микола Костомаров, а його членами - історик і етнограф П. Куліш, В. Бєлозерський, М. Гулак, О.Маркович а ін. У грудні 1845 року вони утворюють таємну організацію - Кирило-Мефодіївське братство. Активних учасників братства нараховувалося дванадцять, а коло людей, які тією чи іншою мірою були причетні до цього гуртка, досягало ста осіб.

Члени Кирило-Мефодіївського братства прагнули прислужитися справі відродження не тільки України, але й усього слов'янського народу. Надії щодо цього вони покладали на освіту, свободу простого люду, християнський світогляд і особисту самопожертву. Ідея панславізму відображена у програмному творі братства "Закон Божий. Книга буття українського народу". Цей унікальний за змістом і долею твір належить Миколі Костомарову. Любов до України, до її історії стала основною ідеєю цього твору. Автор подає роки історії України на тлі всесвітньої історії, в біблійно-епічному стилі викладає трагічну минувшину українського народу. Визнаючи, що людське життя та існування всякого суспільства підкоряється законам Божим, М. Костомаров, таким чином, високо піднімає розуміння духовності в житті особи і суспільства.

М. Костомаров був дослідником історії України, і відкривалась вона йому як історія боротьби за волю українського народу. Велику увагу у програмному документі братчиків М. Костомаров приділив козацтву, чим переступив царську заборону говорити на цю тему. Автор свідчить, що український народ, прагнучи жити вільно, відстоює принципи рівності, братерства, свободи усіх народів.

Програмні положення костомарівського "Закону Божого" знайшли практичне втілення у відозвах Кирило-Мефодіївського братства "Брати українці!" та "Братья великороссияне и поляки!" У них звучить пристрасний заклик до народів об'єднатися в Союз слов'янських республік, які мають обрати Слов'янську Раду для вирішення загальних справ. Важливим програмним документом був і "Статут Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія" та пояснення до нього, які склав В. Бєлозерський. Основна ідея цих документів - знову ж таки духовне і політичне об'єднання слов'ян. Згідно з правилами Статуту, до товариства приймалися усі, хто поділяє погляди братчиків, а не тільки українці, що свідчить про демократизм організації. Братство ставило собі за мету перебудувати існуюче суспільство на засадах християнської моралі, ліквідувати кріпацтво, поширити освіту та об'єднати всіх слов'ян в одну федерацію, у якій кожний народ зберігав би свою внутрішню суверенність. Провідна роль відводилась Україні, а Київ мав стати столицею федерації.

У Кирило-Мефодіївському братстві не було єдності серед членів організації. М. Костомаров, В. Бєлозерський відстоювали просвітницькі методи діяльності серед населення та поступові реформи. Т.Г.Шевченко (увійшов у братство в 1846р.) та М. Гулак були за більш радикальні методи боротьби.

Товариство проіснувало недовго. На початку 1847 року його учасників було заарештовано (за доносом студента) й незабаром відправлено у заслання до різних міст Російської імперії. Ця подія знаменувала своєрідний злам у духовній ситуації в Україні, що спеціально відзначив П. Куліш в "Історичному оповіданні": "Рік 1847 становить епоху в житті України, прозваної Малоросією. Сим нещасливим роком розпочинається період гоніння рідного слова в нашім ріднім краю".

У відповідь на переслідування українських національних культурних діячів центр руху тимчасово перемістився з України в столицю Російської імперії - Петербург. Там у демократичнішій атмосфері, при менш наполегливому нагляді цензури (ніж в національних окраїнах) зосередилися після заслання братчики: М.Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Бєлозерський. У Петербурзі на кошти меценатів української культури В. Тарнавського та Г.Галагана була відкрита українська друкарня. Якраз там почали систематично друкувати твори класиків української літератури І.Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка та ін. Упродовж 1861-1862 років у Петербурзі виходив український журнал "Основа", він був літературно-критичним органом, у якому друкувалися статті з життя і творчості визначних українських письменників та діячів культури.

Пробуджені діяльністю Кирило-Мефодіївського братства та творчістю класиків української культури, першими на стежку пробудження національної самосвідомості народу стали студенти Київського університету. Наприкінці 50-х років XIX ст. вони утворили таємний гурток. Його учасники (В.Антонович, Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький) прагнули зблизитися з народом, щоб відстоювати його інтереси і виховувати патріотичні почуття самоповаги. Власне за цю близькість із народними масами і назвали членів гуртка хлопоманами (від польського - "хлоп", що означає селянин). Самі ж гуртківці називали себе українофілами.

Ідеологом хлопоманства був випускник історико-філологічного факультету Київського університету, а згодом професор цього ж навчального закладу Володимир Антонович. Професійний історик В. Антонович став на шлях пропаганди відновлення суверенної української держави. Щоб досягти своєї мети, хлопомани виступили за ліквідацію царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки та мирного співіснування зі всіма націями. Першим кроком до досягнення цієї мети студенти вважали поширення освіти серед народу, піднесення його самосвідомості. Однак робота з народними масами виявилась не такою простою, як здавалося хлопоманам. Недостатньо було змінити свій одяг на селянський і піти в село, щоб селяни зрозуміли ідеї, які несли їм хлопомани. Населення ще не було готове до розуміння тих великих цілей, про які вели мову молоді різночинці.

Гурток хлопоманів припинив своє існування на рубежі 1860-1861 років з ініціативи самих його учасників. Молоді люди не відмовились від своєї мети, вони лише змінили тактику і стратегію її досягнення. Насамперед, приділяючи основну увагу просвітницькій діяльності серед народних мас. Так виникли нові таємні організації, відомі під назвою "Громади".

У 1861 р. утворилася "Громада" у Києві. До неї належали В.Антонович, П.Чубинський, брати Синьогуби, Т.Рильський. У цей же час засновані "Громади" в Харкові (О. Потебня, П. Лобко та ін.), в Полтаві (О. Кониський та ін.), в Чернігові (Л. Глібов та ін.) Київська "Громада" була найбільшою, серед її прихильників нараховувалося до двісті осіб.

Основна діяльність громадівців зосереджувалася в недільних школах, яких на початок 60-х років було понад сто. Навчання велося за розширеною програмою з гуманітарних і природничих дисциплін, деякі з них викладалися українською мовою. Київська "Громада" налагодила видавництво підручників для недільних шкіл та художніх творів українською мовою, організувала вистави і концерти українських акторів, досліджували на наукових засадах хід селянської реформи в Російській імперії. Робота громадівців, яких у Росії прагнули зробити "малоросами", була спрямована на пробудження українства, формування національної самосвідомості, наштовхувалася на опір урядових структур. У 1862 р. російська адміністрація заборонила діяльність українських недільних шкіл, а 20 липня 1863 року вийшов сумнозвісний таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Росії графа Валуєва. Циркуляр заборонив публікацію наукових, навчальних та релігійних видань українською мовою і доводив що "української мови не було і не може бути". У 1886 р. до циркуляра додається спеціальна інструкція, за якою було заборонено видавати і популярну літературу українською, а також було доручено переглянути всі українські видання і припинити друкувати етнографічні матеріали. У зв'язку з цим циркуляром низку діячів "Громади" було піддано адміністративним покаранням аж до заслання і заборони займатися викладацькою діяльністю.

Такі заходи уряду тимчасово підірвали діяльність "Громад". Однак у 70-х роках вони поновлюються знову. Першою відновила свою роботу київська організація, яка отримала назву "Стара Громада". її активними членами були визначні діячі української науки і культури: Ф. Вовк, П.Чубинський, Т.Рильський, М. Старицький, І. Левицький, І. Рудченко, М.Зібер та М.Драгоманов.

У 70-х роках діяльність "Громад" стає більш організованою і цілеспрямованою. Відновлюється робота громадівців у Полтаві, Одесі та інших містах. Завдяки поїздці М. Драгоманова в Галичину вдалося встановити постійні зв'язки із західноукраїнськими однодумцями. У цей час серед громадівців ведеться робота щодо координації дій товариств та організацій органу, який об'єднував би усі "Громади".

У 1873 році з ініціативи київської "Громади" було засноване українське наукове товариство під офіційною назвою "Південно-західний відділ російського географічного товариства". Члени товариства розгорнули роботу з вивчення економіки, історії, географії, фольклору України. Вони підготували та видали низку фундаментальних праць. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні парці: Маркевича "История Малороссии" у 5 т.; дослідження М. Костомарова "Богдан Хмельницький", "Мазепа й мазеповці", "Руина"; П. Куліша "Записки о Южной Руси".

Помітною постаттю у цей час в історичній науці був В. Антонович. Він започаткував в Україні систематичні археологічні дослідження, результати яких викладені у працях "Раскопки в земле древлян", "Археологическая карта Киевской губернии". В. Антонович є засновником школи "київських істориків", його учнями були видатні представники української науки - Д. Багалій, М.Грушевський, М. Довнар-Запольський та ін.

Відомим науковим діячем 70-х років був М. Драгоманов. За свою проукраїнську діяльність у 1875 р. його позбавили права викладати в Київському університеті. Згодом він змушений був емігрувати до Женеви, де видавав збірник "Громада" та публікував чисельні матеріали, які мали інформувати європейську громадськість про українські проблеми.

М. Драгоманов був прихильником відновлення української державності, проте вважав, що у XIX ст. немає для цього практичних можливостей. У своїх працях "Переднє слово до "Громади" (1876 р.), "Пропащий час", "Українці під Московським царством (1654-1876)", "Историческая Польша и великорусская демократия" М. Драгоманов виступив ідейним творцем нової радикальної течії в українському суспільно-політичному русі, яку він тісно пов'язував із сучасними західними ліберально-демократичними програмами. Тому радив домагатися демократизації Російської та Австро-Угорської імперії для того, щоб українські землі могли належним чином розвиватися у межах цих держав. Це була утопічна ідея, що наочно виявилося в подальшому перебігу подій.

Визначним членом і активним учасником громадівського руху був Федір Вовк. Разом з В. Антоновичем він проводив археологічні дослідження Київщини, Волині. Як учасника київської "Громади" його переслідував уряд. Це змусило його у 1879 році виїхати за кордон. Наукова спадщина Ф. Вовка - понад 200 праць, видрукуваних різними мовами, в яких він обґрунтував тезу про те, що українці становлять окремий антропологічний тип, відмінний від сусідніх слов'янських народів. До числа його головних праць належать: "Украинцы в антропологическом отношении" (1906 р.), "Антропологические особенности украинского народа" (1916 р.), "Етнографические особенности украинского народа" (1916 р.).

Отже, об'єднання українських науковців у колі "Громад" сприяло появі значної кількості наукових праць в різноманітних сферах. Вони відстоювали думку про незалежність і суверенність українського народу, окремішність його історії, культури, мови.

Активний українофільський рух у 70-х роках занепокоїв російський уряд. Рішенням спеціальної комісії щодо роботи з українством, відновилися гоніння проти громадівців. У 1876 році Емський указ підсумував усі репресивні дії проти українців.

Однак зупинити наростання культурно-національного руху в Україні було неможливо. Організації, подібні до "Громад", виникали по всій Україні. Наприкінці XIX ст. в Україні почався рух за об'єднання "Громад" і близьких до них організацій в одну спільноту. Зусиллями В. Антоновича та О. Косинського в Києві було проведено об'єднавчий з'їзд, який заснував "Загальну Українську безпартійну демократичну організацію", що продовжувала свою культурно-просвітницьку діяльність до 1917 року. Отже, об'єднання національно-свідомих сил України в "Громади" мало неабияке значення для розвитку художньої культури в II половині XIX ст.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. У трьох університетах в кінці століття одночасно навчалося 4 тис. студентів.

У 1863 р. було введено статут університетів, який надав їм широку автономію - право обирати всю адміністрацію, професорів, доцентів. 1883р. - Новий Статут, який забрав цю автономію. Життя університету підлягало суворій регламентації, наглядові попечителя закладу. Запроваджувався контроль над студентами, вводилася обов'язкова уніформа. Статут діяв до 1917р.

У 1874 р. створюється Глухівський учительський інститут, а за рік - Ніжинський історико-філологічний інститут, Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1885), Київський політехнічний інститут (1858).

Львів залишався центром культури на Західноукраїнських землях.

У 1817 р. було відновлено університет, але з німецькою мовою викладання. У 1849 р. тут уперше була створена кафедра української мови та літератури, яку очолив Я.Головацький. Увесь час точилася боротьба між українцями та поляками за мову викладання. У 1871 р. обмеження в мові викладання скасовано, але фактично університет полонізувався. У 1894 р. засновано кафедру історії України, яку очолив професор М. Грушевський.

На Буковині університет засновано в 1875 р. у Чернівцях з німецькою мовою викладання, але були кафедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури, церковнослов'янської мови та практичного богослов'я.

У 1864 р. було проведено реформу освіти. Згідно з нею всі типи початкових шкіл оголошувались загальноосвітніми й діставали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою, тобто відбулася уніфікація навчання. Діти здобували елементарні знання: вчилися читати, писати, вивчали елементарну арифметику, «закон Божий».

Середніми освітніми закладами були гімназії, які мали два ступені: гімназія і прогімназія (з 4-річним навчанням). Гімназії були двох типів: класичні і реальні. В класичних перевага надавалась вивченню давніх мов (до 40 % часу), їх випускники могли без іспитів вступати до університетів. З метою «виховання у відповідному дусі» вводився інститут класних наставників, вводився кодекс покарань. Реальні гімназії (згодом реальні училища) були більш наближеними до потреб життя. Тут вивчали природознавство, фізику, математику. Їх випускники могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів.

Дівчата навчалися окремо в інститутах шляхетних дівчат (у Харкові відкритий у 1812 р.), гімназіях та єпархіальних училищах (для дівчат духовного звання).

Наприкінці XIX ст. в українських губерніях Російської імперії було 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Проте ці імперські заклади могли охопити навчанням лише 30 % дітей. Порівняно з періодом гетьманської автономії кількісні показники XIX ст. свідчать про загальне падіння рівня грамотності. За переписом 1897 р. на Україні серед населення віком від 9 до 49 років письменних нараховувалося тільки 24 %.

2.4 Наука

Центром науки були університети. Всебічно обдарованим і феноменально працездатним був перший ректор Київського університету М. Максимович (1804-1873). Він написав понад 100 праць з історії, ботаніки, зоології, фізики, хімії.

У розвиток філософської та філологічної наук суттєвий внесок зробив перший ректор Харківського університету І. Рижський. Засновником вітчизняного слов'янознавства був професор Харківського університету І.Срезневський. У 1813-1820 рр. ректором Харківського університету був Т.Осиповський, який написав тритомну працю «Курс математики», що тривалий час була основним підручником для студентів усієї імперії.

Певний внесок у розвиток філософської думки зробив фундатор Харківського університету В. Каразін. Він правильно підкреслив, що в соціальному плані «повної рівності між людьми не може бути тому, що її немає в природі». Освіту він називав важливим чинником суспільного прогресу, а серед наук виділяв філософію, висновки якої, як він вважав, є теоретичною основою інших галузей знань, навіть, літератури та мистецтва, вказував на необхідність поєднання науки з практичною діяльністю.

Великим історичним здобутком української культури початку XIX ст. було впровадження нової української літературної мови, заснованої на принципах фіксації живої народної мови з вибірковим залученням певних «книжних» елементів минулого. У 1819 р. у Харкові з'явилася друком перша граматика, що постала на основі живої української мови Слобожанщини та Полтавщини. Автором граматики був викладач Харківського університету О.Павловський. За розробленими у цій граматиці правилами українські письменники могли писати свої україномовні твори внормовано. Граматика була пристосована до діючого російського «гражданського» алфавіту, свого часу розробленого за ініціативи Петра І українськими вихованцями Київської академії. Тому в граматиці Павловського ще не було апострофа, літери ї, мала вона й певні суто граматичні недоліки, однак уже сама її поява викликала наступні роботи в напрямку подальшого вдосконалення українського правопису, ставши їх основою.

17 років кафедру механіки Харківського університету очолював О.Ляпунов (1857-1918), який створив загальну теорію сталості руху, написав кілька робіт з теорії ймовірності. Засновником сучасної фізичної хімії був завідувач кафедри хімії Харківського університету М. Бекетов (1827-1911). На 20 років раніше, ніж за кордоном, він почав читати у Харкові курс фізичної хімії. Його роботи стали основою нової наукової галузі - металотермії. Видатним західноукраїнським ученим був фізик-експериментатор І. Пулюй, який зробив низку винаходів і відкриттів, серед яких найзначнішим для світової цивілізації було відкриття випромінення, що називаємо його тепер рентгенівським за іменем німецького дослідника Рентгена, оскільки І.Пулюй не поспішив запатентувати свій винахід. Феноменальним явищем для історії точних наук є творчість однієї з перших жінок-математиків Софії Ковалевської (у дівоцтві Корвін-Круковська, зі старшинського роду Гетьманщини, 1850-1891).

Родина Ковалевських, нащадків слободсько-української старшини Харківського полку, взагалі виявилася багатою на науковців. Євграф Ковалевський (1790-1867) займався розвідкою покладів вугілля у майбутньому Донбасі, а дослужившись до посади міністра освіти, не тільки дбав про заснування народних шкіл, а й дав особистий дозвіл на друк 1840 р. «Кобзаря» Т. Шевченка. Ігор Ковалевський (1811-1868) на запрошення єгипетського віце-короля провів геологічні розслідування у Північній Африці, подав детальний опис Ефіопії (1849) та значно збагатив знання європейців про Монголію. За його посередництвом розпочалася регулярна торгівля Російської імперії з Китаєм, заснував товариство допомоги потребуючим письменникам і вченим. Олександр Ковалевський (1840-1901), професор зоології кількох європейських університетів, промощував шляхи для розвитку ембріології та порівняльної фізіології. Його брат і чоловік Софії Володимир Ковалевський (1843-1883) став визначним палеонтологом зі світовим ім'ям. Ще один всесвітньовідомий представник цього роду Максим Ковалевський (1851-1916) став одним із перших соціологів, пишучи також праці з юриспруденції та історії. Після усунення з посади професора Московського університету за політичні погляди, читав лекції в університетах Стокгольма, Оксфорда, Брюсселя, Чікаго, Сан-Франциско. У Парижі заснував Школу суспільних наук, де читав лекції М. Грушевський. Видавав журнал «Вісник Європи», був головою редколегії енциклопедичного видання «Український народ в його минулому й сьогоденні». Його капітальні праці з історії суспільних установ та суспільно-економічних устроїв незмінно привертали пильну увагу провідних учених світу. Якщо Маркс та Енгельс високо цінували ці праці, то Ленін називав М. Ковалевського «реакціонером». Павло Ковалевський (1850-?) був професором психіатрії, ректором Варшавського університету, видавцем «Архіву психіатрії та судової психопатології», автором двотомного курсу психіатрії, що перевидавався кілька разів.

Не менш представницькою була династія вчених, переважно юристів та фізико-хіміків, з роду чернігівських селян Кістяківських (Олександр, Володимир, Богдан, Юрій, Ігор). Богдан та Ігор стали згодом активними діячами в уряді П. Скоропадського.

Суттєвий внесок у розвиток біологічної науки зробили праці І.Мечникова (1845-1916), уроженця с. Іванівки (тепер Куп'янського району на Харківщині). У 1864 р. він закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету. Працюючи професором Новоросійського університету в Одесі, він створив першу в Російській імперії і другу у світі бактеріологічну станцію, став одним з основоположників мікробіології і вчення про імунітет. У 70-ті роки XIX ст. професором фізіології Новоросійського університету працював І. Сєченов (1829-1905), який став засновником вітчизняної фізіологічної школи. У праці «Рефлекси головного мозку» він висвітлив питання про діяльність головного мозку, «душевне життя» з позиції позитивістської науки.

В галузі гуманітарних наук йшла досить гостра ідеологічна боротьба. У філософії - між ідеалістами, які домінували в університетах, і матеріалістами; в політекономії - між дворянсько-буржуазними вченими і ліберальними народниками, а згодом до них додалися ще й марксисти. Русифікаторська, колонізаторська політика російського царизму (Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський акт Олександра II 1876 р., згідно з якими заборонялося друкувати та завозити з-за кордону літературу українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Видатні праці з історії української мови, літератури та фольклору написав П. Житецький (1837-1911), зокрема, «Очерк звуковой истории малорусского наречия», «Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII веке». Видатним мовознавцем світового рівня і щирим патріотом України був професор Харківського університету О.Потебня (1835-1891).

Засновником вітчизняної педагогіки Новітнього часу є Костянтин Ушинський (1824-1870), нащадок кількох шляхетних українських родин. У роки гонінь на українство надзвичайно актуально пролунали його думки про народну мову: «Мова народу - найкращий квіт усього його духовного життя, що починається далеко за межами історії; цей квіт ніколи не в'яне і вічно розвивається. У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина. ...Мова - це найважливіший і найтриваліший зв'язок, що єднає ті генерації народу, які віджили, які живуть, з тими генераціями, що прийдуть, в одну велику, історичну, живу цілість. ...І нема більш незносного насильства, як те, що хоче відібрати від народу ту спадщину, яку створили незліченні покоління предків... Коли здригається душа людська перед убивством однієї, недовговічної людини, то що ж мала б вона відчувати, коли посягають на життя багатовікової індивідуальності народу, - того найвеличнішого з усіх створінь Божих на землі». Надзвичайно багата педагогічна спадщина К. Ушинського досі практично не застаріла і використовується в більшості виховних методик світу.

3. Культурно-просвітницький рух у Галичині у XIX ст.

Проаналізувавши етапи культурно-національного відродження на Наддніпрянщині, нам треба звернути увагу на західноукраїнські землі, що перебували під владою Австро-Угорської імперії.

Австрійський уряд свою національну політику в Галичині провадив за принципом "поділяй і владарюй". Гноблену шляхтою націю "попів і хлопів", як зневажливо називали місцеве населення, Австрія намагалася використати проти польського сепаратизму. Одночасно Відень прагнув не допустити єдності галичан з Наддніпрянською Україною і для цього готовий був іти на деякі поступки. Українцям надавали нові урядові посади, відкривалися школи з українською, польською та німецькою мовами викладання. Ще в 1774 році при церкві св. Варвари у Відні було відкрито духовну семінарію, т.зв. "Барбареум", а в 1784 році її перенесено до Львова. Того ж року у Львові було відновлено роботу університету з чотирма факультетами. У 1787 р. при Львівському університеті з дозволу австрійського імператора було засновано "Студіум Рутеум", філософсько-богословський факультет, призначений для українців, які не опанували німецьку та латинську мови. Ця установа проіснувала до 1809 року і підготувала багатьох високоосвічених священиків, які внесли значний вклад у справу відродження української культури на західноукраїнських землях.

Українці, випускники Львівського університету, вчені, літератори, викладачі гімназій, виступили на оборону українського народу, його історії, культури. Початок цьому рухові поклало духовенство м. Перемишля. У 1816 р. тут утворився гурток патріотичної інтелігенції "Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення листаим просвіти і культури серед вірних". Очолив гурток перемишльський священик Іван Могильницький.

І. Могильницький домігся дозволу від уряду на відкриття народних шкіл з українською мовою викладання, а також видання книжок для цих шкіл. У 1817 році з його ініціативи засновано дяко-вчительський інститут у Перемишлі. Активний поборник національно-культурного відродження в Галичині, він уперше засобом друкованого слова виступив на захист прав української мови. У своїй роботі "Відомість о руськім язиці" (1829 р.) автор визнає українську мову за одну із гідних східнослов'янських мов.

Діяльність І. Могильницького мала багато послідовників серед галицького духовенства. Так, професор богослов'я І. Левицький, священик І.Лозинський опублікували декілька статей з питань граматики української мови. На захист української культури виступив ректор Львівської греко-католицької семінарії Іван Лаврінський, який підготував шеститомний "Українсько-польсько-німецький словник". Модест Гриневицький, ректор Львівського університету, у своїх працях довів національну спорідненість Наддніпрянської України, Галичини, Буковини, Закарпаття. Схожі погляди відстоювали перемишльські священики В. Компаневич, В. Залеський, А.Добрянський, І. Снігурський.

Однак національне відродження у Галичині зустріло рішучу протидію і з боку польського населення, і з боку спольщеного українства. Вони відчували себе більше поляками, ніж українцями, цурались свого походження, зневажали "мужицьку" мову і культуру. Тому таким важким і вкрай необхідним був виступ передової частини греко-католицького духовенства на захист рідної мови, освіти, культури.

Саме на цей час припадає початок активної діяльності гуртка молоді в Галичині "Руська Трійця" (1832-1844 рр.). Основою студентського гуртка були Маркіян Шашкевич (1811-1843), Яків Головацький (1814-1888), Іван Вагилевич (1811-1866). Студенти Львівського університету, одночасно вихованці духовної семінарії, взялися за відродження "русинської" мови і літератури, багатої фольклорної спадщини українського народу.

Свої заняття літературою вони поєднували зі збиранням фольклорного матеріалу. Маркіян Шашкевич збирав фольклор на Золочівщині, І. Вагилевич обрав для своєї роботи околиці Калуша, Стрия, Сколе; Яків Головацький обійшов майже всю Галичину, Закарпаття й частину Буковини. Молоді люди відкрили для себе красу української мови, її мистецькі скарби. Прагнучи поділитися своїми відкриттями, "Трійця" вважала своїм важливим обов'язком видання літературно-наукової збірки, яка засвідчила б існування галицької української літератури. На початку 30-х років XIX ст. таку рукописну збірку під назвою "Син Русі" склав М. Шашкевич. Другу збірку ("Зоря") було укладено наступного 1834 року. Саме цю збірку "Руська Трійця" вже хотіла побачити друкованою.

Віденський цензор В. Копітар, усвідомлюючи національно-політичне значення появи такого літературного видання, передав рукопис впливовим галицьким церковним діячам. Митрополит Михайло Левицький, ознайомившись зі збіркою, висловився проти видання, зважаючи на той політичний резонанс, який вона викличе.

Особливе місце у духовному відродженні Галичини посідає 1836 рік. У жовтні цього року, на свято Покрови, по довгій перерві у греко-католицьких церквах під час відправ було виголошено проповіді українською мовою. У соборі св. Юра це зробив М. Шашкевич, в Успенській церкві - М.Устиянович та в церкві св. Параскеви - Ю. Величківський. Ці дії мали виняткове значення. Наочно була виявлена придатність гнаної й дискримінованої української мови до повноцінного функціонування.

У 1837 р. "Руська Трійця" надрукувала в Будапешті новий альманах "Русалка Дністровая". Поява друкованої книги у Львові викликала справжній переполох. Альманах відразу був конфіскований. З тисячі примірників лише близько двісті (інші джерела подають 90) книг дійшло до читача. Нова збірка з оспівуванням національно-визвольної боротьби проти іноземних поневолювачів, возвеличуванням карпатських опришків знайшла багато прихильників. Водночас це був виклик тогочасній суспільно-політичній думці Австро-Угорщини. Дії молодих людей, об'єднаних любов'ю до України, були нечуваними в тогочасній імперії. Вони викликали проти себе цілу бурю напастей і переслідувань. М. Шашкевич останні п'ять років свого життя перебував під постійним наглядом поліції. Важко хворий, він не мав можливостей знайти роботу і 7 червня 1843 року помер від туберкульозу на 32-му році життя. Якову Головацькому та Івану Вагилевичу не давали можливості працювати. Після восьмирічного очікування І. Вагилевича висвятили священиком з умовою не друкувати своїх творів і не займатися громадською діяльністю. Його переслідували і цькували до тих пір, поки він не зламався і не перейшов у 1848 р. на полонофільскі позиції. Якова Головацького було призначено священиком у гірське покутське село, відірване від світу, де не було можливості займатися науково-просвітницькою та громадською діяльністю. У 1846 р. Я. Головацький написав велику статтю "Становище русинів у Галичині", в якій вказав на національну єдність обох гілок українського народу. Згодом він перейшов на москвофільські позиції.

Суперечлива доля "Руської Трійці" свідчить про неймовірно важкі умови національно-культурного відродження в Галичині на початку XIX століття. Проте діяльність "Руської Трійці" - яскрава сторінка в історії нашого краю. Самовідданим служінням рідному народові, наполегливою боротьбою за його відродження М. Шашкевич. Я. Головацький та І. Вагилевич були провісниками майбутнього визволення. їхні ідеї підхопили і розвинули прогресивні діячі Галичини II половини XIX століття.

Новий етап у культурно-національному відродженні на західноукраїнських землях розпочинається після революційних подій 1848 року. У 1848 р. Австро-Угорська імперія приймає конституцію, надаючи деякі права і українському народові. У цьому ж році у Львові була утворена перша українська політична організація в Галичині - Головна Руська Рада. Цю організацію було утворено для оборони національних, політичних і культурних інтересів українців. Діяльність її здійснювалась із залученням української газети "Зоря Галицька" (виходила з 15 травня 1848 р.) за редакцією Антона Павецького, а також товариства "Галицько-Руська Матиця" (засноване 16 червня 1848 р.), яке стало на шлях просвітницького і літературного руху серед українців.

Непересічною подією в історії краю був перший з'їзд діячів української культури - "Собор руських вчених", який відбувся в жовтні 1848 року. На запрошення "Зорі Галицької" до Львова прибули 118 діячів української духовної та світської інтелігенції. З'їзд сприяв консолідації української інтелігенції, дав поштовх науковій та культурно-освітній діяльності в Галичині.

У II половині XIX ст. під впливом розгортання "Громадівського руху" на Наддніпрянській Україні подібні організації виникли і на західних теренах нашого краю. Перша організація, що проповідувала народницькі ідеали, виникла у Львові в 1861 році. Згодом такі ж товариства з'явилися у Тернополі, Самборі, Бережанах. Основу народницького руху становило молоде покоління студентів та галицької інтелігенції, яка розчарувалася в консервативній політиці австрійського уряду. Головними засобами у розвитку національної самосвідомості, на думку народовців, мали стати захист і пропаганда української мови і літератури.

У 1862 р. у Львові почав виходити перший у Галичині літературний часопис "Вечорниці" за редакцією Ф. Заревича, який відіграв велику роль у популяризації творів Т.Г. Шевченка та інших класиків української літератури. Народовці організувались і активно працювали в журналах "Мета" (1863 р.), "Нива" (1865 р.), "Русалка" (1866 р.) та ін. У 1867 році з їхньою допомогою засновано літературний журнал "Правда" (за редакцією В. Барвінського), який довгий час був органом всеукраїнського єднання.

Поряд з літературною діяльністю народовці прагнули сприяти ліквідації неписьменності серед українського населення. У 1861 році з цією метою вони утворили товариство "Руська бесіда". Згодом було вирішено заснувати громадське культурно-просвітницьке товариство "Просвіта". 8 грудня 1868 року у Львові відбулись установчі збори "Просвіти". її першим головою було обрано вчителя Анатолія Вахнянина. Товариство відкривало хати-читальні, видавало популярні книги для народу, календарі, шкільні підручники, твори українських письменників. Спочатку діяльність товариства мала переважно просвітницький характер, згодом більшу увагу приділяли культурологічним проблемам і справі національно-патріотичного виховання.

"Просвіта" на перших порах об'єднувала молоду світську інтелігенцію. До її складу вступив лише невеликий гурт духовної інтелігенції. Активніше національно-свідомі сили об'єднуються вже у новому Товаристві ім. Т.Г.Шевченка. Товариство було утворено в 1873 році з ініціативи і за фінансової підтримки О. Кониського, Є. Милорадович, Д. Пильчикова, М.Жученка з Наддніпрянщини, а також С. Качали, К. Сушкевича, О.Огоновського з Галичини. Придбавши друкарню, Товариство розпочало видавати книжки українських письменників і розповсюджувати їх серед населення. Діяльність Товариства їм. Т.Г. Шевченка засвідчила спільність мети та дій українців, розділених кордонами різних імперій.

У той же час частина старшого покоління галицької інтелігенції, розчарована у діях консервативного австрійського уряду та народницьких організацій молоді, змінила свою політичну позицію на русофільство. Упродовж 60-х років XIX століття у таборі москвофілів опинилася більшість галицької української інтелігенції старшого покоління. Спираючись на церковну ієрархію, москвофіли набули значного впливу, вони опанували культурно-просвітницькі організації, поширили свій вплив серед молоді. У 1874 році в Коломиї заснували "Общество им. М. Качковського", яке діяло в противагу "Просвіті". Організатором і засновником цього товариства виступив знаний на той час письменник Іван Наумович.

На початку 70-х р. студентське товариство "Академічний Кружок" перебувало під керівництвом москвофілів. Друкованим органом товариства став журнал "Друг", членами редакції якого були І. Франко та М. Павлик. Поширенню москвофільських ідей сприяло також видання газети "Руська Рада", яка виходила в Коломиї з 1871 року.

Отже, II половина XIX століття була переломною для національно-культурного розвитку на західноукраїнських землях. Тут швидко набирали сили не тільки ідеї національної самосвідомості та суверенітету, але й різноманітні організації, які боролись за вплив серед народних мас.