Главная
Коллекция "Otherreferats"
Культура и искусство
Історія Київської Русі: культурологічний аспект
Історія Київської Русі: культурологічний аспект
Загальна характеристика культури Київської Русі. Усна народна творчість, наука і центри освіти. Знання природознавчих наук, медицини, астрономії і математики. Походження слов'янської писемності. Агіографічна, філософсько-публіцистична, художня література.
| Рубрика | Культура и искусство |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 29.11.2009 |
| Размер файла | 93,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
55
Історія Київської Русі: культурологічний аспект
Зміст
- Вступ
- 1. Загальна характеристика культури Київської Русі
- 2. Усна народна творчість
- 3. Школа
- 4. Освіта
- 5. Наука і центри освіти
- 6. Природознавчі та інші науки
- 7. Писемність
- 8. Література
- 9. Перекладна література
- 10. Оригінальна творчість
- 11. Літописання
- 13. Архітектура і мистецтво
- 14. Живопис
- 15. Ювелірне мистецтво
- Висновок
- Література
Вступ
Київська Русь (Київська держава) виникла на межі VIII-IX ст. внаслідок тривалого процесу економічної, політичної та етнокультурної консолідації східнослов'янських князівств і в різних формах існувала до кінця XIII ст.
Київська Русь займала територію від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від р. Сян на заході до Волги та Оки на сході.
Історики поділяють час існування Київської держави на три періоди.
І період - кінець VIII-X ст. - період становлення та еволюції Київської Русі, у який відбувався процес формування державності.
II період - кінець X-XI ст. - період найбільшого піднесення і розвитку Київської Русі.
III період історії Київської Русі - кінець XI-XIII ст. - це період феодальної роздробленості.
Але метою моєї роботи являється не дослідження становлення та занепаду Київської Русі, а розвиток культури впродовж всього часу її існування.
На той час культура Київської Русі досягла високого рівня.
Український етнос формувався на території Київської, Древлянської, Чернігівської, Переяславської, Галицької і Волинської земель.
За цими землями закріпилася назва Україна (уперше згадується у літописі від 1187 р).
У той час розвивалися давньоруська розмовна та літературна мови, давньоруська література, архітектура, освіта, образотворче мистецтво.
Великого розвитку у Київській Русі досягла усна народна творчість (легенди, перекази, пісні, билини, прислів'я).
Серед писемних пам'яток давньоруської культури чільне місце належить літописам. У 1113 р. було написано найвідоміший історичний твір Русі - "Повість минулих літ". Взірцем літератури стала поема "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.). Написане у важкий для Русі час міжкнязівських усобиць та нападів кочовиків, "Слово..." закликало князів до єдності, яка б допомогла відстояти рідну землю. Видатними літературними пам'ятниками Київської доби є "Слово про закон і благодать" Іларіона, "Повчання дітям" Володимира Мономаха.
Пам'ятники архітектури Київської Русі свідчать про високий рівень будівельної техніки та талант народних майстрів. Видатними архітектурними спорудами були Десятинна церква, Золоті ворота, Софійський собор. Будівництво храмів супроводжувалося розвитком монументального живопису (фресок, мозаїки), станкового - ікон.
У Київській Русі у великій пошані були освіта, книжна мудрість. За часів Ярослава Мудрого у соборі Св. Софії були засновані перша школа та бібліотека (1037).
Я гадаю, що тема моєї роботи завжди буде актуальна, а особливо для українців, тому що - Культура Київської Русі заклала підвалини для подальшого розвитку культури українського народу.
1. Загальна характеристика культури Київської Русі
Культура Київської Русі IX - ХIIІ ст. відзначалася поступальним розвитком, мала глибокі вікові традиції. Мистецтво русичів являло собою не лише органічну потребу побуту, намагання прикрасити багатоманітний світ речей, які оточували людину, а й відображало її світосприйняття, ідеологію. Феномен незвичайного злету культури Київської Русі часто пояснюється тісними контактами її з Візантією, Хозарією, країнами Центральної і Західної Європи, їх вплив на культурний поступ Русі справді був значним, але не вирішальним. Щоб зерна передових культур, насамперед візантійської, могли дати рясні сходи в новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений грунт. Саме таким був культурний грунт східних слов'ян який увібрав багатовікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів. Антропоморфні і. зооморфні фібули Середнього Подніпров'я VI - VII ст., танцюючі чоловічки у вишитих сорочках на срібних бляшках Мартинівського скарбу VII - VIII ст., різьба ідола Світовида VIII - IX ст. із Збруча, зображення фантастичних звірів і птахів на окутті рогів тура X ст. із Чорної Могили у Чернігові мали певний сакральний зміст у системі язичницьких вірувань. Сцени Збруцького ідола відображають уявлення східних слов'ян не лише про земний світ, а й про небесний і підземний. Як показали археологічні дослідження С.П. Русанової і Б.О. Тимощука, Збруцький ідол стояв у центрі святилища на кам'яному круглому п'єдесталі, що мав близько восьми метрів у діаметрі. Подібні "храми ідольські" виявлені у Києві на Старокиївській горі, у Бакоті на Дністрі, на Житомирщині. Крім чотириликого Збруцького ідола відомі і одноликі - кам'яні і дерев'яні. Як правило, всі вони людиноподібні, в багатьох відносно добре модельовані голова, обличчя, руки, ноги.
На керамічних вазах IV ст. черняхівської культури із сіл Лепесівка і Ромашки зображена календарна символіка. Плоскі широкі вінчики лепесівських ваз поділені на 12 секторів-місяців, кожен із яких має свою орнаментальну символіку землеробського змісту. Посудини ці використовували в різних обрядових діях.
Дослідження виробів слов'янського і давньоруського художнього ремесла виявляють у них багато таких традицій, які беруть свій початок ще в скіфській епосі. Знаменитий скіфський звіриний стиль прикладного мистецтва території України VI - III ст. до н.е., який розвинувся під впливом культур Греції і Переднього Сходу, помітно проступає в київських фібулах, - змійовиках, браслетах-наручах, галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по каменю.
Близький до давньоіранського і міфологічний світ східних слов'ян. Окремі східнослов'янські і давньоруські язичницькі боги виявляють подібність до іранських не лише функціонально чи зображувальне, а також і в іменах. Симаргл з пантеону Володимира Святославича нагадує іранського Сенмурва. Подібність ця могла з'явитись, очевидно, в скіфську епоху, яка характеризувалася тісними контактами місцевого праслов'янського і прийшлого іранського населення.
Важливим елементом культури народу є державність. Саме вона виступає основним рушієм етнічної і культурної інтеграції населення. Першою державою східних слов'ян була Київська Русь, яка сформувалася в кінці УШ - у IX ст. на базі ряду союзів племен. На ранній стадії, як і в процесі дальшого розвитку, вона зазнавала впливу з боку своїх сусідів, зокрема Хозарського каганату і Візантії. Від них Русь запозичила окремі елементи державної структури і титулатури. Разом з тим слід пам'ятати, що державотворчий процес східних слов'ян мав і власні глибинні традиції. В межах території України вони сягають VI - V ст. до н.е. Це грецькі міста-держави у Північному Причорномор'ї і скіфська держава з центром на Нижньому Дніпрі. Звичайно, було б помилкою вбачати між двома різночасовими політичними структурами прямий генетичний зв'язок, як це іноді має місце, але однаково помилковим є і заперечення будь-якого зв'язку між ними. Хоча скіфська і антична державність становили щодо корінного населення України явища генетично зовнішні, у своєму розвитку вони органічно входили в його життя.
Вивчення слов'янських культур рубежу першої половини І тис. н. е. (зарубинецької і черняхівської), розвиток яких відбувався в тісній взаємодії з римською цивілізацією, показує, що ряд їхніх елементів відродились і.,1 отримали дальший розвиток в період Київської Русі. До них належать висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, традиції домобудівництва.
Глибинна закоріненість традицій помітна також у народній творчості, літературі, музиці. "Язичницькі пісні і танці, фольклор, весільні і поховальні обряди, епічні легенди і перекази справляли величезний вплив на розвиток давньоруської духовної культури, становили її невід'ємну складову частину. Відгомін язичницьких вірувань яскраво проступає в "Слові о полку Ігоревім" та інших літературних творах.
Археологічні і писемні джерела свідчать, що стародавнє населення України не було етнічно і культурно однорідним упродовж тисячоліть. Міграції були звичайним явищем. Але вони ніколи не призводили до повної зміни населення. Значна його частина продовжувала жити на своїх предковічних місцях, особливо це стосується хліборобів лісостепу. Не переривалась історична пам'ять регіону, культурний генофонд його органічно передавався в спадок новим поколінням.
По суті, у давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої б не спирався на багатовікові, іноді тисячолітні, народні традиції.
2. Усна народна творчість
Культура Київської Русі спиралася на безперервний розвиток матеріальної і духовної культури, яка віками створювалась хліборобським населенням на території України. Об'єднання східнослов'янських племен у Давньоруській державі, поширення серед них християнства, вживання у релігійно-громадському та культурному житті спільної церковнослов'янської мови не призвели до їх повної етнічної і культурної інтеграції. Ці племена відрізнялись одне від одного живою розмовною мовою, рівнем культурного розвитку, звичаями, нормою поведінки у побуті, що відповідали конкретним обставинам соціального та економічного життя земель, різним кліматичним умовам тощо. Ці дефініції окремих племен зафіксовані і літописцем: "Имія-хуть бо обычая своя, й закони отець своих й предания, кождо своя норовг". видатні письменники, перекладачі, художники, архітектори, різьбари, творіння яких користувалися широкою популярністю.
Запровадження у поліетнічній імперії Рюриковичів візантійської церковної обрядовості, церковнослов'янської мови, поширення візантійської культури були лише зовнішнім проявом її культурної цілісності. Вона тривала доти, доки була сильною центральна влада Києва. З падінням його політичного впливу Давньоруська держава почала розкладатися. Формуються нові політичні і культурні центри на цілком органічній етнічній основі, що мало під собою глибоке коріння.
Подібно до інших ранньофеодальних імперій Київська Русь складалась з домінантного культурного ядра, яке утворилося на території Київщини, Чернігівщини, Переяславщини. Звідси старокиївська культура поширювалась на інші регіони Давньоруської держави.
Важливу роль у формуванні культури Київської Русі відіграла рання дохристиянська релігія (язичеський політеїзм), що. являла собою конгломерат різних вірувань, пов'язаних із землеробським та скотарським характером праці. Молитви і звичаї приносити жертви у певну пору року матері-землі, богам сонця, грому, дощу супроводжувались піснями та обрядами. Колядки, веснянки, купальські і русальні ігрища прославляли сили ' природи. Вони зберігались у звичаях нащадків стародавніх слов'ян і після запровадження та утвердження християнства.
3 язичеських часів дійшли до нас казки і перекази про перетворення людей у тварин та неживі предмети, про існування русалок, домовиків, берегинь, лісовиків і т.п. Усна народна творчість, стародавні звичаї, традиції східних слов'ян сталії животворним джерелом української культури, і зокрема літератури. Давні літописи описують язичеські тризни та християнські поховальні звичаї. Це плач народу під час поховання князя Олега і княгині Ольги, причитання Ярославни, згадки про язичеських богів Велеса, Дажбога, Перуна у видатному творі давноруської літератури "Слові про похід Ігоря" тощо.
Легенди, прислів'я, перекази, історичні повісті, пісні збагатили твори українських літописців, надихнули їх справжньою поезією. Згадки про Святослава - легкого, як "лісовий звір", про страшну помсту княгині Ольги древлянам за смерть чоловіка, про облогу Києва печенігами та колодязі з киселем і медом, про невдалу спробу Рогніди позбавити життя князя Володимира, як і багато інших переказів, легенд, пісень, зберегли до нашого часу народне уявлення про історичні події на Україні-Русі. У літописах відтворено епічні пісні-старини, що створювались під впливом визначних громадських подій. В одному з своїх писань Кирило Туровський відзначав, що "історики та красномовці (тобто літописці і поети. - Авт) схиляють своє вухо до воєн і ополчень, які були між царями, щоб прикрасити їх словами". Найбільш відомими зразками історичного епосу, що прославляли героїв Руської землі, стали оповідання про Дем'яна Куденевича, дума про Олексія Поповича, а згодом переказ про лицаря Михайлика, який відніс київські Золоті ворота до Царгороду, щоб не дістались татарам. Особливої популярності в Київській Русі набули старини про Добриню - сподвижника князя Володимира.
З прийняттям християнства у релігійне та світське життя Русі міцно увійшли всі аспекти культурного розвитку, безпосередньо з ним пов'язані, - школа, література, архітектура, мистецтво. За влучним висловом М.С. Грушевського, "християнство служило заразом ключем... до цілої тодішньої цивілізації". Воно відкривало перед Київською державою шлях до надбань античної культури, спадкоємицею яких була Візантія. В той же час давньоруські літописці, письменники, архітектори плекали місцеві традиції, вироблені протягом століть, формували оригінальні риси своєї культури.
Київ як столиця держави стає справжнім культурним центром Русі. Через нього проходили торговельні зв'язки між Сходом і Заходом, Азією та Європою. Автор "Слова про похід Ігоря" вказував, що у місті "німці й венеціане, греки й моравяне співають про славу Святослава". Мандрівник Адам Бременський назвав Київ "суперником Царгорода та преславною окрасою східної церкви". Велику роль у розвитку ремесел, торгівлі, народного побуту, мистецтва, літератури відіграли й інші міста, зокрема Чернігів, Путивль, Переяслав, Галич. Тут працювали видатні письменники, перекладачі, художники, архітектори, різьбари, творіння яких користувалися широкою популярністю.
3. Школа
Хоч повна історія освіти і шкільництва того періоду ще як слід не вивчена, історичні лані, якими розпоряджаємо, наявно свідчать, що цим справам наші князі придавали великого значення і самі давали приклади своєї великої, як на ці часи, освіченості так, за даними літопису, (кн. Володимир Великий почав забирати у визначних громадян дітей і давати їх на книжну науку) (матері ж дітей „плакали за ними, як за помершими"). Маємо теж дані про те, що кн. Ярослав Мудрий „зібрав від старшин дітей учити грамоти". Перші школи "розміщені були при монастирях і церквах, а першими учителями, як-і-в-усій - Європі того часу; були священики, ченці, а теж дяки. Треба прийняти, що крім шкіл для знаті й вишколу духовенства, були теж школи для ремісників і купців. Вищу освіту добували тільки багаті і талановиті, а в її програму входили не тільки читання й писання ст. слов'янського письма, але й знання грецької мови. За свідченнями митрополита Климентія, половині XII ст. було в Київській Русі до 400 чоловік, що знали грецьку мову,, а в "Збірнику кн. Святослава" з 1073 р. находимо одну статтю, що обговорює питання стилю й риторичних фігур. За шкільні підручники служили богослужебні книги (передовсім "Псалтир"), а можливо, що були теж азбуковники, тобто своєрідні підручники для навчання грамоти. Крім основ грамоти і грецької мови вчили теж чужих мов, передовсім західно-европейських, а крім цього основ математики. Маємо теж літописні відомості, що Ганна Всеволодівна (внука кн. Ярослава Мудрого) відкрила в Києві спеціяльну школу для дівчат, де вчили не тільки грамоти, але й практичних зайнять.
4. Освіта
Ускладнення політичного життя, розвиток торгівлі, удосконалення техніки потребували дедалі більшої кількості освічених людей. Цього ж вимагали і завдання релігійно-просвітницького характеру. У великих культурних центрах збільшувалась потреба у книжках для навчання та приватного користування. Отже, письменні люди мали бути в монастирях, княжих управах, великих боярських господарствах, купецьких підприємствах, школах і т.д.
Літописи свідчать, що з введенням на Україні-Русі християнства київські князі почали створювати школи, дбаючи про поширення письменності серед підданих. Так, у 988 р. Володимир Святославич наказав зібрати дітей бояр і дружинників для навчання. Його син Ярослав під час князювання в Новгороді заснував школу для 300 дітей сотників та священиків. У 1086 р. Ганна Всеволодівна, онука Ярослава Мудрого, відкрила у Києві при Андріївському монастирі першу жіночу школу. На той час Європа ще не мала подібних аналогів. Про значну кількість шкіл в Україні говорить той факт, що на Волині, зокрема, існувала інституція, яка наглядала за церковними і монастирськими школами.
Високий рівень освіти відмічають літописці у князівському середовищі. Ярослав Мудрий, що, за словами літопису, "засіяв книжними словами серця вірних", заснував першу на Русі бібліотеку, особисто перекладав книжки з грецької. Син його Всеволод Ярославич, який знав п'ять мов, "много в монастири й церкви на училища подаяния подавал". Руська князівна Кунгута Ростиславна, дружина чеського короля Пшемисла Отокара II, стала першою відомою чеською поетесою. Знання іноземних мов і письменницький талант відзначали Володимира Мономаха, автора згаданого вище "Поученья".
Однак не лише князі, "княжі мужі" і дружинники мали високу освіту - освіченими були й люди, безпосередньо причетні до виготовлення книжок: переписувачі, укладачі, майстри книжкової справи, художники та ін. Важливими осередками освіти були монастирі й церкви. Такі церковні діячі, як митрополит Іларіон, Лука Жидятич, Феодосій Печерський, літописці Никон, Нестор та Сильвестр, володіли іноземними мовами, були знайомі з античними, візантійськими і західноєвропейськими авторами. Як свідчить митрополит Климентій, у середині XIII ст. в Київській Русі було близько 400 чоловік, що знали грецьку мову. Численні написи на пряслицях, керамічному посуді, графіті на стінах київських соборів вказують на те, що чимало письменних людей було і серед представників нижчих верств населення.
Першим і головним ступенем навчання було читання. Більшість учнів приватних та. церковних шкіл проходили лише цей клас. Найпоширенішим підручником для навчання був Псалтир, використовували й іншу релігійну літературу. Другий ступінь освіти включав вміння писати і рахувати. Про рівень арифметичних знань початку'XII ст. свідчить розрахунок днів від Різдва Христова до 1136 р. (29 120 652 дня), зроблений новгородським священиком Кириком. Його розрахунки, як і великі числа, наведені у "Руській Правді", свідчать, що Кирик знав чотири арифметичні дії, вмів рахувати дроби. Третій ступінь навчання охоплював вивчення іноземних мов, насамперед грецької, її знання мало практичне значення, оскільки поширення зв'язків з Візантією вимагало застосування цієї мови в політичній, церковній, торговельній та культурній сферах. Перелік перекладеної на старослов'янську мову літератури свідчить, що більшість книжок прийшла до нас з Візантії, де свого часу вони були перекладені на грецьку. Вінцем освіти вважалось освоєння ораторського мистецтва та вміння створювати поетичні твори.
Знання на Русі поширювались не лише вчителями. Велику культурно-просвітницьку роль відігравала перекладна література, що рано з'явилась на східнослов'янських землях. Рукописних книжок у X-XIII ст. було надзвичайно багато. Вітчизняні історики стверджують, що їх налічувалося сотні, а примірників - 130-140 тис. томів. За безпосередньою участю київських князів створюються бібліотеки, які являли собою своєрідні наукові інституції, оскільки книжки в них не лише зберігалися, а й переписувалися, перекладалися. Існували бібліотеки при митрополії, великих княжих дворах, монастирях, школах. "Почитаніє книжноє" було дуже поширеним на Русі, вважалось шляхом до спасіння душі. Літописець відзначав, що "книгами бо кажеми й учими, семи пути покаянню, й мудрость бо обретаем, й вздержание". У "Києво-Печерському патерику" згадується про правнука Ярослава - Миколу Святошу, який подарував монастирю свої книжки. Климентій Смолятич писав про книгозбірню ченця Григорія, книжки з якої коштовніші за дорогоцінні речі.
Значного поширення у Київській Русі набули твори візантійських авторів - Георгія Амартола, Козьми Індикоплова, Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, у творах яких давньоруські читачі мали змогу ознайомитися також з фрагментами античних авторів: Гомера, Арістотеля, Платона, Сократа. Руські літописці, письменники часто наводили уривки з робіт античних і візантійських авторів. Перекладна література знайомила з основами богослов'я, філософії, риторики, граматики, мистецтва.
У той же час на Русі з'являються твори з природничих наук. Через Болгарію прийшов "Шестоднев" (огляд шести днів створення світу) Василія Великого, перероблений Іоанном, болгарським екзархом у X ст. з коментарями богословського, філософського і природничого характеру. Певну популярність набув "Фізіолог" - середньовічний збірник з дійсними і фантастичними відомостями про звірів, птахів, риб, зібраними з різних джерел, зокрема східних переказів, Біблії, а також "Християнська топографія" Козьми Індикоплова - оповідання з космографії і географії.
Уже в давні часи у Київській Русі існувала практика професійного лікування хвороб. Вона розвивалась на основі народної медицини, що використовувала рослини, ліки мінерального походження, лікувальні якості води. - Одночасно літописець згадує, що в 1076 р. князю Святославу Ярославичу робили досить складну хірургічну операцію і вирізали пухлину. Одним з перших вітчизняних медиків був чернець Києво-Печерського монастиря Агапіт. Добре обізнана з медицини була княжна Євпраксія, дочка Мстислава Володимировича і онука Володимира Мономаха, яка вийшла заміж за візантійського імператора Іоанна Комніна. У Візантії вона поглибила свої знання і стала автором першого наукового медичного трактату "Алімма", який зберігається у бібліотеці Медичі у Флоренції.
Значного розвитку досягли географічні знання. Літописи вражають своїми відомостями про країни, річки, моря, острови, народи, які не тільки оточували руські землі, а й були на значній відстані від них. "Повість врем'яних літ" детально розповідає про всі східнослов'янські племена, їх місцезнаходження, описує "шлях з варяг в греки", хто з європейських і східних народів ним користується. Знання літописця охоплюють країни Європи, Південної Азії та Північної Африки.
Починаючи з Х1 ст. чимало українців виїздило до Італії, Франції, Німеччини, Голландії, Чехії, Австрії одержувати освіту в університетах. З самого початку заснування університету в. Кракові (364) тут навчалися українські студенти, яких записували, як "рутенів". Деякі з них залишалися викладати після закінчення університетських студій. Уже в XIV ст. студентів українського походження зустрічають у Сорбонському університеті "Іван з Рутенії", "Герман Білевич - рутенської нації з Києва" і т.п.
5. Наука і центри освіти
Центрами освіти на Русі в період розцвіту київської держави були передовсім Київ і Новгород, а поряд з ними велике значення мали Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир Волинський. Там були школи, бібліотеки, там проживали найбільш освічені люди того часу, а були ними, в першу чергу, духовенство. Серед них було найбільше учителів, письменників, ораторів, живописців, літописців та інших, Вони були творцями тодішньої української науки, яка, як і уся тодішня культура, була спершу у повній залежності від Візантії, що була тоді, побіч Риму, другим світовим центром науки й літератури.
І так з Візантії, або за її допомогою, були дуже поширені тоді твори письменника VIII ст. Івана Дамаскина з питань філософії, діалектики і граматики. І ці три галузі знань пронизували середньовічну освіту на Русі аж до початку XVII ст. Популярними були теж збірники, як от "Пчела", з уривками з творів античних філософів та істориків (як от "Хроніки" Малали чи Гамартоли, але згодом наука київського періоду почала поволі емансипуватись з-під цього впливу, зокрема в ділянці тих знань, що стосувались українських і загально-слов'янських земель, якими візантійська наука мало цікавилась} Ці; перші спроби тодішнього українознавства бачимо вже в літописах з цих часів, де є багато матеріалу про. початки, розвиток і стан українських земель у різні періоди історії того часу. З них згодом розвинулась українська історіографія, а в парі з нею й оригінальна українська література.
Зовсім окреме значення має складена на основі норм українського звичаєвого права законодавча пам'ятка - "Руська Правда". Це збірка законів кн. Ярослава і його наступників, яка лягла в основу Литовського статуту і законодавства гетьманської доби. Ця пам'ятка цікава ще й своєю майже чистою східнослов'янською мовою, без елементів церковно-слов'янських, прозорою будовою речень та словником вже давно забутих слів-термінів.
6. Природознавчі та інші науки
Крім абстрактних знань з богословії і філософії, були поширені на Русі знання природознавчих наук, а теж медицини, астрономії і, очевидно, математики.
Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови, як от популярна зоологія "Фізіолог", про створення світу - "Шестоднев". Відомості з географії обмежувались до одного джерела, а це - космографії Козми Інікоплова, візантійського письменника з IV ст., який відкинув був вчення Птоломея, що земля є кулею, і намагався доказати, що земля, це чотирикутна площа, на краях замкнена стінами, що сягають до небесного склепіння.
Окремо від інших наук треба згадати медицину. Першими лікарями на Русі були ворожбити і знахарі, всякі „віщуни" і „кудесники", мужчини і жінки. Лікували замовлюванням і заклинаннями. Існувала отже своєрідна медицина, яка, крім різних зел, мастей, порошків і т.п., передбачала теж водолікування, нагрівання і т.п.
Але згодом появляються вчені лікарі, що проживають по княжих дворах або при монастирях. Згадує про них печерський Патерик, напр. про Антонія Печерського, монаха-іконописця і лікаря Алімпія, та інших лікарів, як напр. Пімена, Агапія. У XII ст. дуже відомим лікарем був Петро Сірянин. З медичною літературою була обізнана княжна Евфрозина з Чернігова.
Та найбільше вславилась княжна Евпраксія-Зоя (дочка Мстислава Володимировича і внучка кн. Мономаха). У 1112 р. вона вийшла заміж за візантійського імператора Иоана Комнена, і під час коронації прийняла ім'я Зоя. Ще молодою князівною вона цікавилась медициною, а в Греції поглибила свою медичну освіту і була автором першого медичного наукового трактату "Алімма" (масті). Книга має п'ять частин і 29 розділів, і по сьогодні зберігається в бібліотеці Медічі у Флоренції.
7. Писемність
Одним з найбільш складних у сучасній історіографії є питання про походження слов'янської писемності. До нашого часу збереглися дві слов'янські азбуки - глаголиця та кирилиця. Вчені не дійшли єдиної думки щодо того, яка з них найдавніша і яку створив автор слов'янської азбуки - просвітитель Костянтин Філософ (Кирило). Болгарський письменник кінця IX ст. Чорноризець Храбр писав, що спочатку слов'яни не мали писемності, а лише "черти й резы". Він пов'язує використання слов'янами грецького та латинського алфавітів з прийняттям християнства. Слов'янська азбука, на думку Храбра, була започаткована Кирилом.
Проте вчені стверджують, що слов'яни ще до прийняття християнства користувалися грецьким алфавітом, доповнивши його літерами, які відповідали слов'янській фонетиці. Ця писемність існувала досить довго, і лише в 863 р. Кирило винайшов глаголиці. Через складність накреслення літер вона не набула значного поширення. На початку X ст. у м. Преславі за часів болгарського царя Симеона офіційного статусу набуло протокирилівське письмо, яке після вдосконалення дістало назву "кирилиця". Отже, кирилиця і глаголиця - оригінальні системи писемності слов'ян.
Писемні джерела, археологічні знахідки свідчать, що писемність на східнослов'янських землях була задовго до офіційної дати прийняття християнства. Письмові договори Русі з греками 911 та 944 рр. укладались двома мовами - грецькою і руською. У договорі князя Ігоря 945 р. одним з пунктів обумовлено, щоб посли і купці, прямуючи з Русі у Візантію, пред'являли князівські грамоти. Чимало написів до 988 р. на матеріальних пам'ятках виявлено археологами. До першої половини X ст. належить напис на керамічному посуді, знайденому у Гнєздовському могильнику (Смоленська обл). Один з найдавніших алфавітів, відкритий нещодавно на стінах Софійського собору, свідчить про застосування поряд з грецькими літерами і слов'янських. Подекуди на пряслицях, ливарних формах, господарському посуді, цеглі, металі, дереві позначали власників речей або імена майстрів, вказували їх призначення. Визначним свідченням давньоруської писемності стали берестяні грамоти, знайдені в Новгороді та деяких інших містах, які містять відомості про різного роду господарські і побутові справи. Отже, писемність була значно поширена у східних слов'ян.
Після запровадження християнства як державної релігії на Русі спостерігається бурхливий розвиток церковної і світської літератури. Мову цих книг називали церковнослов'янською, або староболгарською, оскільки нею у ті часи розмовляли предки нинішніх болгар. Церковнослов'янська мова відрізнялась від живої розмовної мови українців, білорусів, росіян і насамперед була мовою церкви, а також школи й літератури.
Таким чином, мовою писемності в Україні, як і в усій Європі, в ранньому середньовіччі стала мова церкви. Тривалий час вона відігравала таку ж роль, як грецька або латинська мова у Західній Європі. Вводити живу розмовну мову в літературу тоді ніхто спроби не робив, як не вводили певний час живі європейські мови на місце всевладної для народів Західної Європи латині. Однак у романських народів рідна мова знайшла досить широке застосування у культурному житті вже у XII-XII ст.; у Німеччині - особливо інтенсивно в ході Реформації. У східнослов'янських народів церковнослов'янська, або староболгарська мова була більш зрозумілою народним масам, ніж латинська мова для народів Західної Європи, і тому вона затрималась як писемна на довший період. Вона ніколи не була і не стала розмовною мовою, засобом повсякденного спілкування, однак сприяла виробленню своєрідної літературної мови в Україні, а також у росіян і білорусів.
Уже в найдавніших пам'ятках, таких як "Ізборники Святослава" (XI ст.) або "Проповіді" Григорія Богослова (XI ст.), виявляються виразні сліди живої народної української мови з місцевим діалектним забарвленням, що відрізняє їх від пам'яток північних районів (наприклад "Новгородських міней"). Численні переписувачі книг - українці мимоволі вводили у старослов'янську мову живу українську розмовну лексику і дедалі більше "українізували" її. Так, в "Ізборниках Святослава" зустрічаємо характерне для української мови вживання замість есьмь, камінь; о замість є після ж, ч, ш, щ: чоловіка, жона і т.д.
Особливо наочно народна українська мова проявилася в оригінальних пам'ятках, які не були копіями церковнослов'янських творів. До них належать насамперед давні літописи та "Слово про похід Ігоря". Жива розмовна мова дійшла до нас з тих далеких часів не тільки через пам'ятки нашої культури, а й через твори чужоземців. Візантійський історик і мандрівник Пріск Латиський 448 р. на території України записує два народних слова: "мед" і "страва", що не потребують перекладу на сучасну українську мову.В. одному із записів єврейського письменника Петах'ї Регенсбурзького (XII ст) знаходимо чисто українську форму назви головної річки України - Дніпро, тоді як у літописах та інших давніх творах панує церковнослов'янське - Днепрь.
З часом книжна мова дедалі більше еволюціонізувала в бік наближення до живої народної мови. Особливо яскраво це відбивають грамоти XIV-XVI ст., просякнуті могутньою течією української мови. Складний процес взаємодії книжної (літературної) і народної мов тривав до кінця XVIII ст., коли остання врешті-решт стала основою української літературної мови.
Запровадження християнства зумовило поширення перекладів творів візантійських авторів, що забезпечувало залучення Русі до культурного життя тогочасної Європи. Автор "Повісті врем'яних літ" згадує, що Ярослав Мудрий зібрав багато писарів і з ними перекладав книжки з грецької на церковнослов'янську мову. Значного поширення на Русі набули також твори болгарських авторів. Болгарська мова, близька до мов східних слов'ян, сприяла їх поширенню і сприйняттю. На Русь була перенесена література християнського вчення - Старий і Новий Завіти, тексти проповідей в повчань "отців церкви" - Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста та ін. Давні книжники, переписуючи ці літературні пам'ятки, супроводжували їх коментарями, - переказом історичних подій, сюжетами місцевого життя.
Від XI ст. збереглося небагато пам'яток писемності. Це рукописні книжки на пергаменті, художньо оформлені заголовними літерами, заставками, ілюстраціями. До них належать Остромирове євангеліє (1056-1057), написане для новгородського посадника Остромира київським ченцем Григорієм; два "Ізборника Святослава" (1073, 1076) - книжки для світського читання повчального характеру; Архангельське євангеліє (1092); Туровське євангеліє (XI ст.) та ін.
8. Література
Поряд з історичною писемністю на Русі набула неабиякого розвитку оригінальна література: агіографічна, філософсько-публіцистична, художня. Природним підґрунтям її була усна народна творчість: епічні і ліричні пісні і перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини, в яких історія народу відтворена самим же народом. Характерно, що київський епос зберігся у народній пам'яті не в Україні, а в далекій Півночі Росії. Відомі билини київського і новгородського циклів. В них оспівуються народні богатирі Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Всі вони - це безкорисливі захисники Руської землі, "вдов й сиріт". Найпоширенішими були билини: "Ілля Муромець і Соловей-розбійник", "Ілля Муромець і ідолище", "Добриня і Змій", "Добриня Никитич і Альоша Попович" та ін.1 Оригінальна літературна творчість XI - XIII ст. представлена невеликою кількістю творів. Більшість їх не дійшла до наших днів. Але збережені пам'ятки, кожна з яких є справжнім шедевром, дають підстави для висновку про високий рівень розвитку літератури в Київській Русі., Лова йде про видатний твір митрополита-русича Іларіона "Слово о законе й благодати", агіографічні твори Нестора "Чтение о жизни й погублений... Бориса й Глеба" і "Житие Феодосия Печерского", "Поучение"детя-м Володимира Монома-ха", "Послание митрополита-русича Клима Смолятича", проповіді і повчання єпископа туровського Кирила, "Слово о полку Игореве", "Хождение Да-ниила Заточника" та ін.
Глибоке враження на читача справляє "Слово о законе й благодати" Іларіона. Проголошене близько 1050 р. в Софії Київській, воно стало своєрідним маніфестом самоусвідомлення руського народу, перед яким відкривалося велике майбутнє і який не потребував опіки Візантії1. Розповідаючи про християнські діяння княгині Ольги і Володимира Святославича, він порівнює їх з візантійським імператором Костянтином Великим і його матір'ю Оленою. Ярослав Мудрий продовжив добрі справи батька, став будівничим великого міста і знаменитого храму. "Слово" закінчується зверненням до Ярослава Мудрого, який, як Соломон після Давида, "великий дом Божий святой Божьей премудрости создал на святость й на освященне твоєму городу, который украсил всякой красотой".
Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої половини XI ст. був ''Ізборник" 1076 р. Велике місце в ньому займає повчання про те, "како подобаеть человеку быти", тобто якими правилами необхідно керуватись людині у житті. Вперше в давньоруській суспільній думці визнається наявність соціальних протиріч в реальному житті. Невелика кількість багатих розкошує, тоді як "большая часть мира сего в нищтете єсть". При цьому праведні і бідні живуть мало, а багаті "многия лета". "Ізборник" 1076 р. закликає багатих і бідних в дусі християнської моралі до загальної любові і взаємного всепрощення.
Видатним публіцистом був великий князь Володимир Мономах, перу якого належить відоме "Повчання" дітям. Основна його ідея - тривога за долю Русі, яку роздирали міжкнязівські чвари, заклик піклуватись про свою землю і її підданих. Князь не. повинен, покладатися на своїх безпосередніх помічників, на тіунів і отроків, він мусить сам стежити за всім, у поході перевіряти сторожу, не дозволяти дружинникам розоряти села і житниці. Князь мусить знати іноземні мови, як знав їх його батько Всеволод, який, ''дома седя, знал пять язьїков, в том ведь честь от людей из иньїх земель". "Повчання" закінчується спогадами Мономаха, які, по суті, є першим зразком давньоруської мемуарної літератури.
Вихідець з Чернігівської землі ігумен Даниїл на початку XII ст. відвідав "святі місця" Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у творі "Хождения Даниила". Цей твір є кращим не лише в давньоруській, а й у європейській середньовічній літературі, тут подається опис географічних, політичних і природничих свідчень про Палестину. Мета Даниїла полягала в тому, щоб "не ложно, но истине, яко видех, тако й написах о месте святих". Його подорожні нотатки нагадують довідник, викладений доступною мовою без усіляких повчань і ораторських красивостей. Зроблено це свідомо, щоб мати широкого читача. "Аз написах не хитро, но просто", - зауважив Даниїл. Певно, ця простота, а ще ідея руського патріотизму спричинились до значної популярності твору, його поширення на Русі. Паломник Даниїл в "святих місцях" поминав руських князів, молився за весь руський народ і від його імені ставив свічку на гробі Господньому.
Серед церковної літератури виділяється "Чтение о жизни й погублений... Бориса й Глеба" Нестора Печерського. Він розповідає про життя і смерть Бориса і Гліба, яку прийняли вони з мученицькою покорою і тим самим, на думку Нестора, прихильника принципу старшинства на Русі, явили собою приклад християнської смиренності, гідний наслідування.
Митрополит Клим Смолятич, відрекомендований літописцем як філософ і книжник, яких до того не було на Русі, у Посланні до Фоми пресвітера виказує широку ерудицію, знання класичної філософії, проводить ідеалістичну концепцію нестяжательства. Йому не треба ні влади, ні багатства. Він проти розбудови церковних господарств, у яких працює підневільне населення. Незвичайною для багатьох сучасників Клима Смолятича здавалась його сентенція: "Премудрість це божество, а храмом є людство". Клим Смолятич відкидав докори смоленського пресвітера Фоми в тому, що, використовуючи твори грецьких авторів Гомера, Арістотеля і Платана, він тим самим хвалить погане щоб знать праведно духовно об чудесах Христових".
Із літературної спадщини Юшма Смолятича збереглися лише окремі твори, хоч, згідно з Никонівським літописом, він "много писання написав предаде".
Широкою популярністю користувалися на Русі твори Кирила Туровського. В його повчаннях, проповідях і молитвах, написаних з неабияким ораторським і поетичним хистом, відчуваються традиції грецької літератури з її драматизмом і постійним протиставленням позитивного негативному. Як і Клим Смолятич. Кирило Туровський брав активну участь у політичному житті країни. Його "Притча про людську душу і тіло" засвідчує опозицію до діянь Андрія Боголюбського. У "Слові про царя" Кирило закидає сильним світу, що вони піклуються тільки про своє тіло, а не про душу, ними володіють житейські пристрасті, а не думки про смерть. '
Наприкінці XII ст. було написано "Слово о полку Ігоревім" - перлина давньоруської художньої літератури. Гарячі дискусії з приводу авторства "Слова" і місця його написання, що дедалі більше стають цариною місцевих любителів-патріотів, мало конструктивні і, до того ж, безперспективні. Та й не це в "Слові" основне. Важливо, що воно з'явилося на Русі і. належало перу видатного нашого співвітчизника. Розповідаючи про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, у 1185 р. на половців, автор. поеми вбачає, причину трагедії на берегах Каяли в роз'єднаності руських князів,. в.,їхньому сепаратизмі. Тому з такою силою звучить в. "Слові" ідея єдності руських князів, єдності Руської землі. Необхідність цього доводиться не тільки на прикладі невдалого походу Ігоря, численних історичних екскурсів, а й описами Руської землі з її багатьма містами, з повноводними ріками, безкрайніми просторами. Заклик до єднання автор вкладає в уста великого київського князя Святослава Всеволодовича - як глави держави. У "Золотому слові" він звертається до удільних князів "встать в злат стремень", "прилететь издалеча" і захистити Руську землю, батьківський стіл.
На початку XIII ст. було складено "Києво-Печерський патерик", до якого увійшли повчання братії Феодосія Печерського, житійні твори Нестора, послання суздальського єпископа Симона печерському ченцю Полікарпу, Полікарпа до ігумена Акіндіна в посланнях Полікарпа, викладених у формі переказів, утримуються важливі дані про будівництво Успенської церкви Печерського монастиря, про зодчих, живописців, зокрема київського художника Алімпія, котрий пройшов школу царградських майстрів. Цікаві розповіді "Патерика" про київське життя.
Знайомство з рукописною книгою показує, що "книжное строение" було одним із найцікавіших розділів давньоруської культури, де блискуче поєдналось мистецтво митця і художника, або "златописца". Один писав книгу красивим парадним шрифтом, так званим "уставом", інший - ілюстрував її кольоровими ініціалами, орнаментальними заставками, мініатюрами. Першою, з тих, що дійшли до нас, ілюстрованою книгою є "Остромирове євангеліє", виготовлене в Києві дияконом Григорієм і його помічниками у 1056 - 1057 рр. для новгородського посадника Остромира. Текст на пергамені виконано у два стовпці, уставом. Книга прикрашена художніми заставками, великими ініціалами, а також трьома прекрасними мініатюрами євангелістів - Іоанна, Луки і Марка. За манерою виконання, кольоровим і орнаментальним вирішенням мініатюри нагадують київські перегородчасті емалі. В них відчувається рука видатного майстра (можливо, двох). Зберігаючи іконописну форму, художник посилив психологічну трактовку єзуїстів. він зобразив їхній момент якогось духовного осяяння. Художні заставки тексту перегукуються з фресковим орнаментом Софії Київської, мають спільним джерелом орнаменти візантійських і болгарських книг.
Про високу майстерність книжкового письма та ілюстрування свідчить також "Ізборник" 1073 р., створений для великих київських князів Ізяслава та Святослава Ярославичів. Книга відкривається цікавим розворотом, на лівій стороні якого зображений князь Святослав з сім'єю, на правій - Спас на престолі. На третьому листі знаходиться зображення орнаментованого триглавого храму, далі - чотири портретні мініатюри Найбільший інтерес становить мініатюра з першим давньоруським груповим портретом реальних людей. На ній - Святослав Ярославич у синьому плащі - корзні, отороченому золотою лиштвою. На голові князівська шапка з хутряною опушкою. Княгиня одягнута в біле плаття з широкими рукавами. Голову її покриває хустка. Сини Святослава - Гліб, Олег, Давид, Роман, Ярослав - в червоних каптанах, підперезаних поясами.
По тексту "Ізборника" розкидані красиві заставки, ініціали, виконані золотом і фарбами. На полях знаки зодіака: Діва, Стрілець, Рак, Єдинорог тощо.
Найближчою аналогією груповому портрету сім'ї Святослава є мініатюри із "Трірського псалтиря" (1078 - 1087), написаного в кінці X ст. для твірського архієпископа Егберга. Пізніше книга перейшла у власність Гертруди - дружини великого князя Ізяслава Ярославича. На її замовлення псалтир доповнили кількома вихідними мініатюрами. На одній із них - портрет сина Ізяслава і Гертруди - Ярополка і його дружини Ірини, а також самої Гертруди, яка припала до ніг св. Петра. Високою майстерністю відзначаються мініатюри "Різдво Христове", "Розп'яття", "Христос на троні", "Богоматір на троні". На полях книги - малюнки знаків зодіака. Це Стрілець в одязі руського воїна, Діва - червонощока руська дівчина в кокошнику. Водолій з роздутими щоками та ін.
"Юр'єве євангеліє", порівняно з "Остромировим" і "Мстиславовим", виглядає скромно. Написане в 1120 - 1128 рр. для новгородського Юр'євого монастиря Федором "Угринцем", прикрашають його 65 ініціалів та заставок, виконаних з неабиякою фантазією і майстерністю. Ініціали у вигляді людей, фантастичних звірів і птахів, плетива рослинного орнаменту нагадують сюжети на київських браслетах-наручах, чернігівських кам'яних рельєфах.
Чудовою пам'яткою мистецтва "книжного строения" є Радзивіллівський - літопис, прикрашений кольоровими мініатюрами (їх 618). Вони виготовлені у XV ст., але з давньоруських оригіналів кінця XII - початку XIII ст. Як вважає Б.О. Рибаков, який зіставив мініатюри з текстом літопису, багато з них зв'язані не тільки з Володимирським лицевим зводом 1212 р., а й з деякими київськими літописами. Завдяки пензлю невідомих художників, які користувалися лаконічною і об'ємною мовою символів, ми маємо можливість заглянути в живу історичну дійсність X - XIII ст.
Роботою південноруських художників вважають дослідники мініатюри "Хлудівського псалтиря", "Хроніки Георгія Амартола", "Добрилового євангелія".
Наукові знання, науково-природничі знання в Київській Русі, як і в інших країнах середньовічної Європи, перебували під сильним впливом "Шестоднева" Іоанна, екзарха болгарського, а також трактатів Козьми Індикоплова. В уяві останнього земля становила собою чотирикутник, який омивається з усіх сторін океаном, всередині має моря - Середземне і Каспійське - і два заливи - Перський і Аравійський. За океаном знаходиться земля, оточена стіною, що переходить у небосхил.
Звичайно, ця фантастична будова землі і неба задовольняла далеко не всіх. Із географічного опису "Повісті минулих літ" можна зробити висновок, що Нестору земля уявлялась інакше. Говорячи про спадщину трьох синів легендарного Ноя, він називає майже всі країни Європи, Азії і Північної Африки, їх моря, ріки, острови. В детальному описі шляху "Із Варяг в Греки" він підкреслює, що із Варязького моря можна припливти до Риму, а від Риму в Понтійське (Чорне) море, в яке впадає річка Дніпро, котра системою річок і озер пов'язана з тим же Варязьким морем.
Широка виробнича діяльність, розвиток ковальського, ювелірного, склоробного, керамічного та інших ремесел обумовили освоєння знань в галузі фізичних і хімічних властивостей матеріалів. Торгівля, монументальне будівництво, літочислення сприяли розвитку математичних і астрономічних знань. Згідно з дослідженнями Ю. К Афанасьєва і Б.О. Рибакова, на Русі добре знали формулу обчислення площі кола.
Певних успіхів досягла також медицина, що базувалася на лікуванні травами. В "Печорському патерику" розповідається про двох київських "лічців" - професіоналів кінця XI - XII ст. - Агапіта і Вірменина,'які користувалися великою популярністю серед населення Києва і, певною мірою, конкурували один з одним. Знали на Русі і хірургічне лікування. Про це, можливо, промовляють знахідки медичних інструментів, зокрема пінцетів і ножів. З літопису відомо, що київському князю Святославу Ярославичу видаляли пухлину - "різанье желве", щоправда, операція була невдалою.
9. Перекладна література
У цій літературі вирізняємо: а) Книги св. Письма, псалтирі, а найдавнішою цього роду книгою, яка постала на українській землі, було Остромирове євангеліє з 1056-57 рр., зладжене у Києві для новгородського посадника Остромира. До цієї категорії треба теж зарахувати псалтирі, тобто тексти апостольських листів з поясненнями або т. зв. толкові псалтирі, які наші люди залюбки читали. В новішій літературі окремі письменники перекладали їх на живу народну мову (Шашкевич, Шевченко, Куліш).
б) Широким розголосом втішались писання отців Церкви (як от Івана Золотоустого, Єфрема Сирина чи Івана Дамаскина), які не тільки були палкими проповідниками християнських чеснот, але залишили по собі збірники своїх учень,
в) Улюбленою лектурою в стародавній Україні були збірники, що були релігійного або релігійно-світського змісту. Таким найбільш відомим і після Остромирового євангелія найстаршим літературним збірником були два Збірники, переписані для чернігівського князя Святослава (1073 і 1076 рр.) і них, крім фрагментів св. Письма і писань отців Церкви, були теж деякі історичні відомості показник „ложних" і „праведних" книгу Релігійними збірниками були також мінеї (подавали життя святих за місяцями), материки (життя св. отців Церкви за країнами), і дуже скорочені прологи подібного змісту.
г) Були теж збірники науково-історичного характеру (т. зв. хронографи, палеї, що м. ін. подавали відомості від початку світу до новіших часів). Були це переклади з грецької мови (І. Малали, Ю. Гамартола, і на них взорувався автор "Повісти временних літ"). Були теж збірники золотих думок, тобто коротких висловів т. зв. Пчели (бджоли) зі св. Письма, писань отці Церкви і античних письменників.
г) Дуже багатий відділ перекладного письменства творять апокрифи та повісті. Перші - це перекази на біблійні теми, про старозавітні й новозавітні біблійні постаті, про позагробове життя і т.п. Вони спершу поширювались в усній формі і часто своєю інтерпретацією протирічили вченням Церкви і св. отців. Тому Церква їх поборювала і вони одержали назву ложних або заборонених книг. Проте вони були дуже популярні, інколи навіть дотепні (як от про Соломонові суди), а сліди їх залишились в українських казках та в творах деяких українських авторів. Таким найбільше популярним і відомим був апокриф про Мандрівку Богородиці по мукам. У цьому, сповненому багатством ярких картин і буйної уяви, творі, Божа Мати в товаристві архангела Михаїла і 400 ангелів"відвідує грішників у пеклі.
Подібно як апокрифи, такі повісті були витвором буйної уяви. Деякі прийшли до нас з Візантії і мають своє джерело на Далекому Сході в арабських та індійських казках. Такими повістями є "Варлаам і Йоасаф", (де є притча про однорога, яку використав Франко в своїй "Притчі про життя"). Іншими улюбленими повістями були: "Троянська вийна", "Олександрія", "Індійське-царство", "Стефаніт і Іхнілат" і ін. Окреме місце серед пам'яток перекладної літератури займають твори природничого і географічного змісту (як от "Фізіолог", "Шестиднев", чи "Християнська топографія Косми Індикоплава" (в яких природничо-наукові питання були підпорядковані тодішньому теологічному вченню).
Подобные документы
Збереження, розвиток української національної культури. Духовний розвиток Київської Русі. Релігія. Хрещення Русі. Мистецтво: архітектура, монументальний живопис, іконопис, книжкова мініатюра, народна творчість. Вплив церкви на культуру Київської Русі.
реферат [20,1 K], добавлен 02.10.2008Кирило та Мефодій - просвітники слов'ян. Володимир Великий у культурному розвитку. Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі. Розвиток писемності. Освіта. Наука, література, книг описання. Архітектура та образотворче мистецтво.
реферат [53,7 K], добавлен 11.12.2004Генезис писемної справи в Київській Русі. "Світ як книга" як культ премудрості. Освіта в Київській Русі під знаком візантійської цивілізації. Філософська думка в межах духовної культури Київської Русі. Символіка як частина філософського світобачення.
курсовая работа [48,6 K], добавлен 18.12.2012Вплив християнства на розвиток писемності і освіти в Київській Русі. Пам’ятки давньоруського письма. Культурно-історичне значення літератури і літописання. Музика і театр як складова частина духовної культури. Архітектура й образотворче мистецтво Русі.
реферат [31,5 K], добавлен 11.10.2011Культурні пам'ятки давніх слов'ян: "Харківський скарб", рельєф "Жрець Олега" та "Велесова книга". Писемність дохристиянських часів. Вплив Візантії на розвиток культури. Софія Київська як духовний, культурно-освітній центр. Література Київської Русі.
лекция [71,4 K], добавлен 24.12.2009Феномен надзвичайного злету культури Давньоруської держави. Архітектура, мистецтво, писемність та освіта Київської Русі. Літописне повідомлення про раннє ознайомлення на Русі з писемністю. Розкопки в Новгороді та містах Північної і Північно-Східної Русі.
реферат [19,8 K], добавлен 06.03.2009Вплив християнства на розвиток науки й культури Київської Русі, особливості культури Галицько-Волинського князівства. Особливості європейської середньовічної культури. Мистецтво, освіта та наука середньовіччя, лицарство як явище європейської культури.
реферат [25,9 K], добавлен 09.05.2010Ознайомлення із культурою слов'янських і праслов'янських племен. Історичні моменти розвитку Русі VI-X ст. Вплив реформ князя Володимира на розвиток писемності та архітектури Київської Русі. Зміна релігійних поглядів русичів після прийняття християнства.
реферат [27,6 K], добавлен 02.09.2010Історіографія літописання Київської Русі. Відтворення в "Повісті минулих літ" картини світової історії, місця слов’ян і Русі в системі тодішнього світу, ствердження прогресивної філософської ідеї взаємозв’язку і взаємообумовленості історії всіх народів.
реферат [43,8 K], добавлен 05.12.2009Особливості культури стародавніх слов'ян, виникнення слов'янської писемності, мистецтво дохристиянської Русі. Особливості історичного розвитку Візантії та основні етапи візантійської культури, римсько-елліністичне образотворче мистецтво та архітектура.
реферат [23,3 K], добавлен 09.05.2010
