Еклектика в архітектурі України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, Молоді та спорту україни

національний авіаційний університет

інститут аеропортів

Кафедра комп'ютерних технологій дизайну

Курсова робота

з дисципліни «Історія дизайну та архітектури»

Тема: «Еклектика в архітектурі України»

Виконавець: студент групи

301- ДЗ Рудий Федір Олегович

Керівник: Професор ККТД,

С.О. Привольнева

Київ 2013



Зміст

Вступ

1. Аналітичний огляд джерел

1.1 Вивчення та критичний аналіз монографічних та загальних видань

1.2 Історія дослідження та вивчення стилю еклектика

2. Вплив історико-політичних, соціально-економічних та інших факторів на формування і розвиток еклектики

2.1 Причини та підґрунтя зародження та розвитку еклектики та історизму

2.2 Формування та розквіт еклектики

3. Загальна характеристика стилю еклектика

3.1 Стильові особливості еклектики на основі досліджень архітектурних споруд та інтер'єрів

3.2 Характеристика підстилів та напрямів еклектики

3.3 Еклектика як окремий стиль в архітектурі

4. Особливості стилю еклектика на Україні

4.1 Формування національних ознак стилю еклектика на Україні

4.2 Еклектика як фундамент до розвитку модерну

Висновки

Список літератури

Додатки

Додаток А. Ілюстрації

еклектика стиль архітектурний інтер'єр



Вступ

Впродовж кінця ХVIII - початку ХIX століття панівним стилем в архітектурі був класицизм. Але в 30-тих роках XIX на зміну класичним канонам приходить історизм - еклектизм з його різноманіттям стилістичних напрямів та принципом «свободи вибору» стилю в не залежності від призначення будівлі. Класицистична регулярна схема забудови міст перестає відповідати новим потребам, виникають нові типи будівель, центральні вулиці благоустроюються, і різким контрастом починають виглядати бідні робітничі окраїни. Про жорстку регламентацію будівництва, типову для класицизму, вже не може бути мови.

Розвиток будівельної техніки і поява залізобетону, нових металевих конструкцій та технічних прийомів було викликано конкретними завданнями часу і забезпечило майже необмежені можливості подолання будівельних проблем, вирішити які раніше було неможливо. І, нарешті, під впливом нових поглядів міняються смаки замовників, «догми» класицизму вже не є ідеалами краси в архітектурі[1].

Період 1830-1850 років взагалі є найбільш цікавим, але й найбільш тяжким для дослідження, як і всякий перехідний етап у розвитку будь-якого мистецтва. За цей суттєво невеликий строк в художньому житті України проходила швидка зміна смаків і уподобань, паралельно співіснували різні творчі напрями та стилі. В духовному житті, як і в соціальному, проходило зародження елементів нової культури. Демократизація способу життя спричиняє зміни в традиціях та способах забудови: кожен архітектор прагнув до своєрідної неповторності, розширюючи діапазон стилів для відтворення.

Таким чином, настав час кардинальних змін всіх трьох складових архітектури - «користі, міцності і краси» - типів, конструкцій і форм будинків, тобто всіх основоположних начал стилю. Народжується стиль, властивий епосі капіталізму, складний і суперечливий, як сама епоха. Прийнято називати цей стиль «еклектикою» або «еклектизмом»[1]. Вже в самому терміні закладено негативне до нього ставлення. Однак поява стилю - явище закономірне, досягнення його великі, і навряд чи можна погодитись з поширеною думкою, що в другій половині XIX ст. «настало безсилля» та занепад світової та вітчизняної архітектури.

Утверджена в останні роки в науці тенденція до комплексного вивчення явищ художнього життя і все більше проникнення в сутність художніх процесів другої половини XIX ст. показали, що архітектура цього часу не може бути виключена не тільки із загального процесу розвитку вітчизняного та європейського зодчества, а й з контексту всього мистецького життя[2]. Стало очевидно, що складна природа еклектизму в архітектурі може бути зрозуміла лише у зв'язку із загальними естетичними пошуками епохи і що різнобарвна картина розвитку вітчизняного мистецтва XIX століття надзвичайно збіднюється при виключенні архітектури зі сфери наукового дослідження. Більше того, виявилося, що, виходячи з вивчення архітектури історизму, стає можливим більш об'єктивно підійти до вирішення багатьох складних проблем, специфічних для художнього мислення другої половини XIX ст. і стосуються як змістовної сторони мистецтва, так і питань художньої форми. Якщо ще взяти до уваги, що спадок еклектики, що є результатом більш ніж півстолітнього інтенсивного будівництва, досі представляє не тільки основний архітектурний фон у забудові центрів великих міст, а й становить величезний реальний фонд будівель, які в більшості своїй продовжують використовуватися за первісним призначенням, до цих пір багато в чому визначаючи характер навколишнього архітектурного середовища, незрозуміло, чому довгий час еклектика не вважалась окремим стилем, а лише «перехідним етапом», часом «занепаду» в архітектурі.

Все більша увага, що приділяється останнім часом деяким проблемам розвитку архітектури другої половини XIX ст. в Україні, і все більш часте звернення до творчості окремих майстрів цієї епохи дозволяють думати, що вже нарешті настав час для дослідження еклектики в якості особливого художньо-мистецького феномену, властивого лише XIX ст. [2].

Тема наукового дослідження є актуальною, оскільки в наш час теж доволі поширеним явищем є звернення до стилів минулого та комбінування їх у пошуках бажаної форми. Не менш важливо, що саме еклектика стала поштовхом до розвитку національного стилю, інтерес до якого збільшується з кожним днем. Також дослідження та аналіз особливостей архітектури еклектики допомагає краще зрозуміти принципи та закономірності розвитку європейського зодчества ХІХ ст.

Об'єкт дослідження: стиль еклектика в архітектурі України.

Предмет дослідження: українська архітектура ХІХ - поч. ХХ ст.

Мета: дослідити процеси виникнення та розвитку еклектики в архітектурі України, визначити особливості та характерні ознаки стилю, вплив еклектики на інші стилі, зокрема формування національного стилю.

У курсовій роботі використано метод накопичення, вивчення та систематизації матеріалу та порівняльного аналізу.

Завдання: подати загальну характеристику української еклектики, умови її формування, дослідити архітектуру того часу, висвітлити внесок та вплив еклектики на розвиток світової архітектури.



1. Аналітичний огляд джерел

1.1 Вивчення та критичний аналіз монографічних та загальних видань

В дослідженні даної теми автором курсової роботи було використано та переглянуто значний обсяг літератури по заданій темі. В багатьох еклектика та історизм згадуються поверхово, лише згадками, в деяких - більш детально та поглиблено.

В першу чергу, потрібно виділити працю В. Є. Ясиєвича «Архітектура України на зламі XIX-XX століть» (1988), де найбільш повно та змістовно описується архітектура України того часу. В книзі розкриваються тенденції розвитку вітчизняної архітектури, характеристика та опис еклектики та підстилів, та вплив їх на розвиток національного стилю, історизм (еклектизм) взагалі, як найбільш загальне і широке направління архітектури (ХІХ та частково XX ст.), що включає неоренесанс, російський стиль, неокласицизм; національний романтизм - використання національних традицій в архітектурі (неоукраїнский і неоросійський стилі) початку XX ст.

Також варто зазначити книгу Борисової Є. А. «Російська архітектура другої половини ХІХ ст.», де значна увага приділена саме еклектиці як окремому стилю, не як «безсиллю архітектури», та не як суміші стилів, а саме окремому стилю, що відіграв велику роль у становленні європейських архітектурних традицій, та став поштовхом для розвитку багатьох напрямів у зодчестві. В книзі також значна увага приділяється опису та характеристиці будівель в стилі еклектика, розповідається про видатних архітекторів стилю того часу.

В книзі Асеєва Ю.С. «Стилі в архітектурі» значна увага приділена причинам занепаду класицизму та виникненню еклектики, розглядаються нові досягнення архітектури того часу, наукові, технічні, конструктивні. Проводиться аналіз забудов великих міст, будівель, споруд. Наведено багато висловлювань видатних людей того часу стосовно стилю еклектика, чи є це дійсно окремий стиль, «феномен ХІХ ст.» чи все ж час занепаду та наслідування в архітектурі. Наприклад, ще в 1860-х роках Віоле-ле-Дюк писав: ««Невже XIX століттю судилося до самого кінця не мати власної архітектури? Невже ця епоха, настільки плодюча відкриттями, що виявила таку могутню життєздатність, залишить потомству одні лише наслідування або виродкові твори, безхарактерні, непіддатливі для розуміння, аналізу та класифікації?»[1].

В праці Власова В.Г «Стилі в мистецтві» також наводяться численні причини та передумови виникнення еклектизму, проводиться характеристика, історія дослідження, значення та вплив і внесок стилю в розвиток архітектури в цілому, стилістичні особливості еклектики тощо.

Уваги заслуговує безцінна праця Барановського Г. В. «Архітектурна енциклопедія другої половини ХІХ ст.» у семи томах, де проводиться аналіз та дослідження всіх споруд ХІХ ст. в архітектурі.

Еклектика досліджується і також і в книгах: Ксеневич М.Я. «Українська архітектура, її визначення, контекст у просторі, часі, інформації»; Брунов М.І « Альбом архітектурних стилів»; Згурська М.П «Архітектурні стилі»; Ковпаненко Н.Г «Архітектурно-мистецька спадщина України у вітчизняних історичних дослідженнях»; Тимофієнко В.Т «Проблеми стильового розвитку архітектури України»; Білецький П.О. «Українське мистецтво та архітектура кінця ХІХ - поч.. ХХ ст.»; Каплун А.І «Стиль і архітектура».

1.2 Історія дослідження та вивчення стилю еклектика

Звертаючись до вивчення архітектури еклектики Україні та Росії, виявляється надзвичайно складним точно визначити рубіж, «нижню межу», з якого можна було б з упевненістю почати відлік років цього періоду. В радянському мистецтвознавстві його розгляд все частіше починають не з 1840 -х, а з 1830 -х років. Така зміна являється цілком правомірною, оскільки перехід від класицизму до нового напрямку в архітектурі був надзвичайно складним і тривалим процесом, по суті, започаткованим ще тоді, коли класицизм зберігав провідні позиції в вітчизняній та російській архітектурі[2].

Можливо, саме тому досить довго спадщина 1830 -х років висвітлювалося швидше з позицій занепадаючого класицизму, ніж з точки зору наступаючої еклектики. Це значно звужувало аспект розгляду матеріалу, впливаючи і на зменшення кола аналізованих пам'яток і на їх об'єктивну оцінку. Елементи еклектизму в архітектура 1830 -х років трактувалися зазвичай не як прикмети нового, а лише як небажані ознаки занепаду класицизму, а тому і твори, що володіють цими новими ознаками найбільшою мірою, зазвичай ігнорувались дослідниками. Таким чином, виходила досить одностороння картина і багато явлень цих років, що дають багатий матеріал для узагальнень, залишалися поза увагою.

Є беззаперечним той факт, що період 1830-1850 -х років представляється з точки зору дуже цікавим, хоча і найбільш складним для дослідження, як і всякий перехідний етап у розвитку будь-якого мистецтва. Адже саме тоді, в 1830-1850 -х роках, у свідомій і цілеспрямованій боротьбі з концепціями класицизму склалися нові естетичні закономірності архітектури, які були підтримані і розвинені в другій половіні XIX ст.. Саме тоді настав перелом у розвитку російської та української архітектури, що почала вже з початку 1830 -х років розвиватися за принципами нового шляху, багато в чому визначивши подальшу направлення розвитку вітчизняної архітектури архітектури. Об'єктивний аналіз показує, що початковий етап розвитку еклектики був не тільки періодом занепаду, відходу з історичної арени російського класицизму, а й періодом зародження і розвитку нових явищ в архітектурі того часу, часом не тільки заперечення, але і затвердження, не тільки поразок, а й великих перемог.

Відомо, що історична оцінка об'єктивних якостей тогочасного художнього процесу - явище, взагалі надзвичайно рідкісне. У цьому відношенні сучасники перших кроків еклектики ні в чому не відрізнялися від попередніх і наступних поколінь, радо вітаючи нові віяння в архітектурі і не бачачи в ній і сліду естетичної недосконалості. Але важливо підкреслити, що це був не просто захват засліплених новизною очевидців, з самого початку вони дивно тверезо оцінювали сутність нового напряму як конгломерата стилів. Однак, на відміну від недавнього розуміння, це явище «багатостилля» зовсім не розглядалося ними як негативне. Більше того, рухливість, мобільність форм еклектики в їхніх очах і була тим новим завоюванням архітектури, яке протиставлялось стійким канонам краси, ще недавно так переможно демонструвались класицизмом.

Нестор Кукольник писав «... Був час, і вельми недавно, коли прагнення до ідеального було панівним не тільки в живописі, а й скрізь; природно, крайності повинні вести до рівноваги і повинен настати період еклектичний»[3].

Але, незважаючи на це, у подальших наукових дослідженнях дуже довгий час у численних виданнях з історії українського та російського мистецтва архітектура другої половини XIX ст., по суті, розглядалася абсолютно ізольовано, не тільки поза внутрішнім зв'язком з явищами, що відрізняли художню творчість того часу, але і як би протиставлялася ім. Залишалося нез'ясовним, як в епоху художнього розквіту таких видів мистецтва, як література, музика, живопис, могло виникнути, існувати, і тривалий час розвиватися таке явище, як еклектика в архітектурі[3].

При цьому складна специфіка архітектури як мистецтва залишалася як би поза увагою, а загальноприйняті посилання на «художній занепад» капіталістичної архітектури немов виключали необхідність подальшого аналізу тих причин, які привели до виникнення цього естетичного феномена у європейській та вітчизняній архітектурі, властивого лише XIX сторіччю.

Лише в окремих дослідженнях останніх десятиліть цей штучний бар'єр починає поступово долатися. Хоча наукове вивчення архітектури другої половини XIX в. фактично ще тільки починається, те, що зроблено в цьому напрямку, вже дозволяє стверджувати, що її сутність може бути найбільш повно виявлена ??лише при аналізі її як одного з невід'ємних компонентів єдиного процесу розвитку мистецтва епохи капіталізму в Україні та Росії. Це твердження, справедливе, як показали вже проведені дослідження, по відношенню до європейської архітектури, і певною мірою можна застосувати і до вітчизняного зодчества. Вивчення архітектури в складному контексті художніх шукань епохи дозволяє не тільки виявити її найважливіші закономірності, а й показати їх внутрішню типологічну спорідненість тим стилістичним процесам, які були притаманні мистецтву в цілому[3].

Взагалі, формування естетичних поглядів в цю епоху володіло своїми специфічними особливостями, які багато в чому виправдовували характер архітектури та її оцінку сучасниками. Їх архітектурні смаки формувалися під впливом того ж складного комплексу соціальних і художніх ідей, які зумовили і особливості сприйняття мистецтва, і усвідомлення його ролі в соціальному житті суспільства, що було особливо характерно в цю складну, переломну не тільки для архітектури історичну епоху.

Важливо відзначити, що при цьому відношення до архітектури помітно змінювалося відповідно до зміни естетичних поглядів і загальноморальних ідеалів епохи, багато в чому відображаючи і багатоманітність різних ідеологічних напрямів, по-своєму забарвлюючи окремі явища в мистецтві[3].



2. Вплив історико-політичних, соціально-економічних та інших факторів на формування і розвиток еклектики

2.1 Причини та підґрунтя зародження та розвитку еклектики та історизму

В усі часи дослідження еклектизму людство тривожили питання: «Чому від досконалої своєму роді, закінченої і відточеної за формою архітектури класицизму в порівняно короткий термін був здійснений радикальний перехід до принципово іншої архітектури ? Наскільки свідомим, а не стихійним був цей перехід? Чому саме поняття прекрасного в архітектурі витерпіло таку трансформацію? Чому змінилися композиційні прийоми і функціональні якості споруд, змінилося навіть саме ставлення до художньої форми в архітектурі?»[3].

Цілком очевидно, що відповідь на ці запитання не може бути дана у відриві від соціально - історичних умов, які супроводжували виникнення і розвиток архітектури еклектики в Росії та Україні, і від нових художніх поглядів, які складалися в першій половині XIX ст. не тільки в архітектурі, а і в інших мистецтвах. Специфіка художнього життя 1830-1850 -х років була в більшій мірі пов'язана з особливостями історичної дійсності Росії та України того часу, коли після поразки декабристів, в гнітючих умовах миколаївського режиму, центр ваги життя багато в чому переміщався на мистецтво.

Розвиток капіталістичних відносин на Україні в другій половині XIX ст. визначило поворот у забудові міст. Виникли нові типи будівель - особняки змінилися багатоповерховими прибутковими будинками, будуються заводи і фабрики, торгові та промислові будівлі, вокзали, банки та інші небачені досі споруди. За цих умов регулярна схема забудови міст за класицизмом перестала відповідати новим вимогам. Значно ущільнилась площа забудови. Зникають сади та садиби, і на їх місці будуються прибуткові будинки по задумам і смакам їх власників. Благоустроюються центральні вулиці і різким контрастом контрастом з ними виглядають неблаговлаштовані робітничі околиці. Щодо жорсткої регламентації будівництва, настільки характерної для забудови класицизму, тепер не може бути й мови.

Розвиток будівельної техніки і поява залізобетону, нових металевих конструкцій, нових технічних прийомів було викликано конкретними завданнями часу і забезпечило майже необмежені можливості подолання будівельних проблем, вирішити які раніше було неможливо. І, нарешті, під впливом нових художніх поглядів міняються смаки замовників, «догми» класицизму вже не є ідеалами краси.

Таким чином, настав час кардинальних змін всіх трьох складових архітектури - « користі, міцності і краси» - типів, конструкцій і форм будинків, тобто всіх основоположних начал стилю. Народжується стиль, властивий епосі капіталізму, складний і суперечливий, як сама епоха.

Нове століття дало архітектурі всеосяжні можливості і знання. Архітектори цього часу вважали себе законними спадкоємцями всього, що було створено в цій області людством.

Своєрідним « маніфестом » нового стильового напрямку була стаття Н. В. Гоголя «Про архітектуру нинішнього часу», опубліковану в 1835 р. Письменник піддав різкій критиці архітектуру пізнього класицизму: «Усім будовам міським стали давати зовсім плоску, просту форму. Будинки намагалися робити якомога більш схожими один на інший; але вони більш були схожі на сараї або казарми, ніж на веселі житла людей. Абсолютно гладка їх форма нітрохи не приймала жвавості від маленькиких правильних вікон... І цією архітектурою ми ще недавно пишалися, як досконалістю смаку, і налаштували цілі міста в її дусі[1].



2.2 Формування та розквіт еклектики

З середини XIX ст.в архітектурі відбуваються великі зрушення. Після скасування кріпацтва значно збільшується населення міст. Піднесення промислового потенціалу, зростання духовних і матеріальних запитів суспільства потребували збільшення масштабів міської забудови, розробки нових типів споруд, матеріалів, конструкцій. Протягом кількох десятиріч разюче змінюється зовнішній вигляд міст України. Ділове і громадське життя переноситься на центральні вулиці та проспекти, де зосереджується спорудження прибуткових будинків, банків, торговельних центрів. У 70-х роках XIX ст. центром Києва остаточно став Хрещатик.

Тривалий час забудова міст мала стихійний характер і не підлягала ніяким правилам. Заводські корпуси вклинювались у житлові квартали, формувалися робітничі передмістя (Шулявка та Батиєва Гора у Києві, Чечелівка у Катеринославі, робітничі селища у Донбасі)[5].

У ці роки сформувалася високопрофесійна школа української архітектури: П. Альошин, О. Бекетов, В. Городецький, О. Вербицький, О. Кобелєв та ін. У 50-х роках ще продовжували зводитися будівлі у стилі класицизму, наприклад Перша київська гімназія, 1850 р. -- це сучасний гуманітарний корпус Київського університету (архітектор О. Беретті). Однак окремі вдалі роботи вже не могли подолати кризу стилю. Т. Шевченко, як майже і всі діячі демократичної культури, ототожнював пізній класицизм миколаївської доби з казарменою спорудою. Спроба знайти новий шлях, використати романтичний арсенал форм середньовічної архітектури або прийоми раннього Відродження також стикалися з жорстокою регламентацією. Комплекс будинків Присутствених місць (1854--1857, архітектори К. Скражинський, М. Іконников, І. Штром), що складають ансамбль Софійської площі, був оформлений у стилі раннього Відродження, хоча фасад їх не настільки виразний.

70-ті роки XIX ст.. стали переломними у розвитку української архітектури. Інтенсивне будівництво охопило всі великі міста, набуваючи в кожному з них своїх неповторних рис. Починається доба розквіту еклектики як провідного напряму архітектури. Давньогрецький термін «еклектика» означає свободу вибору, у цьому випадку -- свободу використання архітектурних стилів та декоративних елементів, що склалися у будівельній практиці різних часів і народів. Архітектори сходилися на тому, що основну роль відіграє раціональне планування, а вибір стилю внутрішнього та зовнішнього оформлення диктується призначенням будівлі, її оточенням, а також смаком замовника. Нерідко до класичного фасаду будівлі «приклеювали шматочок готичного орнаменту», як казали архітектори, сміючись над уподобаннями своїх замовників.

Поштовхом до зміни стилю у забудові Києва стало відновлення К. Маєвським Царського (Маріїського) палацу. Піднята з руїн споруда вразила сучасників вишуканістю й багатством форм пізнього бароко. Через деякий час у місті та в цілому по Україні було зведено чудові споруди Київського, Львівського, Одеського оперних театрів, виконані у віденському стилі «рінгштрассе», який у період розквіту еклектики набув інтернаціонального значення. Основний принцип еклектики - кожна споруда -свій стиль послідовно втілив у своїй творчості академік архітектури Володимир Ніколаєв (1847--1911). Протягом кількох десятиріч він брав участь у спорудженні таких будівель Києва, як Купецьке зібрання (нині філармонія), театр Бергонєв (нині російський драматичний театр ім.Лесі Українки), Микільський собор Покровського монастиря та ін.

Стиль еклектика дожив до першої третини ХХ століття, давши основу для модернізму та постмодернізму, які подарували світові шедеври в архітектурі. Але й сьогодні еклектика не втратила своєї актуальності.



3. Загальна характеристика стилю еклектика

3.1 Стильові особливості еклектики на основі досліджень архітектурних споруд та інтер'єрів

В архітектурних будівлях Києва доби еклектики, фасади існували окремо від об'єму споруди, художній стиль фасаду - від стилів інтер'єру. Натомість в інтер'єрі кожної будівлі існувала значна кількість художніх стилів. Водночас стиль - це декоративна деталь, мотив, запозичений з архітектури певної доби(Рис. 3.1.1-3). Одним із характерних прикладів еклектики в архітектурі київських житлових будівель є «Шоколадний будинок» на вул. Шовковичній, 17( Рис.3.1.5). Маєток, який отримав таку поетичну назву від кольору фасадів, був побудований у формах неоренесансу в садибі барона В. Іскюль - Гільдебрандта в 1898-1901 рр. У будівництві брав участь відомий київський архітектор В. Ніколаєв. На головному фасаді будівлі виділяється портал із фронтоном, прикрашеним геральдичною символікою. Цікавим в оздобленні фасадів над вікнами першого поверху та в інтер'єрі парадного під'їзду є використання мотиву кадуцея - атрибута бога торгівлі Меркурія. Інтер'єри кожного приміщення маєтку мають виразне декорування, у них використано принципи готики (їдальня), бароко (вітальня), мавританського, неруського стилю (кабінет) та стилю модерну (будуар).

В архітектурі Києва еклектика простежувалася в усіх видах і типах споруд, від житлових до громадських, хоча найпоширенішими в той час все ж таки були житлові будівлі: маєтки та прибуткові будинки. Саме прибуткові будинки як зразки масового будівництва найбільш повно і яскраво уособлюють особливості європейської та вітчизняної архітектури доби еклектики.

На початку формування та розквіту стилю, а саме в 40-х роках ХІХ ст. еклектика звертається до форм романтизму, пізніше - «національного стилю».

У кінці ХІХ ст. архітектурні форми набувають надзвичайної насиченості, їхня пластика тяжіє переважно до часів бароко. Уявне багатство архітектурних форм і деталей фасаду вабить мешканців міста. Пластика та скульптура, об'ємний ліпний декор з'являються у значній кількості на фасадах споруд у 70-90-х рр. ХІХ ст. Змінюється й вирішення фасадів: з'являється живописність з багатьма об'ємними деталями - банями, вежами та великими еркерами. Такі споруди складають цілі фронти вулиць: Володимирської, Малої Житомирської, Михайлівської, Б. Хмельницького та багатьох інших. Одним з яскравих прикладів подібного архітектурного вирішення є стилістика особняка М. Терещенка - відомого українського цукрового магната й мецената. Ця будівля розташована за адресою бульв. Тараса Шевченка, 12. У 1875 р. М. Терещенко її придбав і пізніше перебудував за проектом П. Федорова під наглядом архітектора Р.Тустановського. Це кам'яна двоповерхова з вулиці та триповерхова з двору будівля, оздоблена в дусі італійського ренесансу.

В одному з київських особняків неначе втілюється погляд М. Гоголя, його розуміння архітектури: «Мені раніше приходила дуже дивна думка: я думав, що було б дуже добре мати в місті таку вулицю, яка б вміщала в собі архітектурний літопис. Ця вулиця зробилася б тоді в якомусь сенсі історією розвитку смаку, і хто ледачий перевертати товсті томи, варто було б пройти по ній, щоб дізнатися все»[6].

Такою є головна ідея естетики цієї доби, де архітектура - одна з форм загальної освіти суспільства та народу. Особняк Богдана та Варвари Ханенків (Рис.3.1.10) - своєрідне втілення цієї ідеї. Він розташований на вул. Терещенківській, 15. Був збудований у 1887 р. на вільній ділянці землі, подарованій М. Терещенком своїй дочці Варварі (за чоловіком - Ханенко). Дослідники припускають, що автором проекту був архітектор Р.-Ф. Мельцер. Особняк має чоловий фасад у дусі італійських ренесансних палаццо. Нижній поверх облицьовано традиційним рустом, а верхній - вікнами «Сансовіно». Над декоративно-художнім вирішенням інтер'єрів споруди працював архітектор Марконі. Принципом внутрішньої організації маєтку стала зміна декорацій, широка можливість вибору різноманітних історичних варіацій на теми - це ренесанс, готика, голандський стиль Його внутрішній простір - це послідовний ряд стилізації.

«Перед нами типовий приклад еклектики: не вулиця - “підручник”, а “підручник” - будинок. Світ київського особняка значно складнішій - хитросплетіння стилізації справжніх речей, в якому грань впізнаваності стирається, урівнюючи вмілу підробку ХІХ ст. з її зразком ХVІ століття»[5].

Типовою для цього часу була забудова Києва, що різко змінила обличчя міста. Вулиці забудовуються багатоповерховими багатоквартирними будинками, розташованими суцільним фронтом, перебудовуються старі вулиці, закладаються нові. У 1880-1890 -х роках Київ переживає кілька «будівельних гарячок », коли спадає будівельний «бум» і «лопаються» акціонерні товариства, що так характерно для капіталістичного устрою того часу.

В оформленні фасадів архітектори звертаються до різних стилів - ренесансу (особливо - французького), готичного, романського та іншим, але однакові методи творчості, типи будівель і будівельна техніка при всій різностильності фасадів зумовили єдиний стильовий характер вулиць в цілому, наприклад, Хрещатика, Володимирської, Миколаївської (нині Карла Маркса), Фундуклеївської (нині В. І. Леніна), В. Васильківської в Києві, Дерибасівській в Одесі, Сумській в Харкові [1]. Досліджуючи особливості стилізації, необхідно виділити кілька найвідоміших споруд даного стилю, зокрема Одеський академічний театр опери та балету, проект Фердинанда Феллнера ( Рис. 3.1.6), що дійшовши до наших днів у практично первозданному вигляді, являє собою будівлю із трьох частин з п`ятиярусним залом для глядачів на 1664 місць: перший блок - вестибюлі з фойє і сходами, другий - зал для глядачів, третій - сцена, в якому органічно поєднуються стиль віденського бароко та італійського ренесансу.

В архітектурі будівлі одеського театру широко використані декоровані елементи: в обробці першого поверху використаний тосканський ордер, а другого -- іонічний; головний і бічні входи виділені ризалітами; в круглих нішах ярусу встановлені бюсти Пушкіна, Гоголя, Глінки; фасади прикрашені колонами та пілястрами, арками, що надає йому пишності й урочистості.

Особливої уваги заслуговує центральний вхід, прикрашений двохярусним чотирикутним портиком, з боків від якого на першому поверсі розташовуються дві скульптурні групи, що символізують два основних напрямки театру: трагедію - сцена з п`єси «Іпполіт» Евріпіда (480 - 406 до н.е.) і комедію - «Птахи» Арістофана (444 - 385 до н.е.). Над ними на другому поверсі давньогрецькі музи дарують натхнення трупі театру у підніжжя колісниці Мельпомени (покровителька драматичного мистецтва) на упряжці з чотирма приборканим пантерами, що вінчає її одеський храм. Внутрішнє оздоблення Одеського театру опери та балету з ліпниною та позолоченим розписом, підлогами з мармурової крихти з унікальним для кожного поверху малюнком та бронзовими світильники, оксамитом крісел і кришталем бра.

Серед усієї цієї пишноти слід виділити центральну ажурну бронзову люстру, яка, парячи над глядацьким залом і засипаючи його розсипом відображених кришталевих промінчиків, здається невагомою, легкою та витонченою, а насправді її вага наближається до однієї тонни.

Також слід виділити фасад головного корпусу Львівської політехніки (Рис. 3.1.7;-3.1.9)

Будівля Львівської політехніки - відома пам'ятка архітектури кінця ХІХ ст. Будинок розташований в глибині ділянки, розташованої між сучасними вулицями Професорською, С. Бандери та Архітекторською; становить один з основних архітектурних акцентів вулиці С. Бандери.

Будівля зведена в історизмі з мотивами неокласицизму та неоренесансу. Побудована з цегли та каменю, триповерхова, з високим цокольним поверхом, складної форми в плані з двома симетрично розташованими внутрішніми подвір'ями.

Головний фасад з трьома активно виступними ризалітами, виконаний у строгих архітектурних формах неокласицизму. Основу композиції головного фасаду утворює центральний ризаліт потрактований у вигляді монументального неокласичного шестиколонного портика корінфського ордену висотою двох поверхів, завершеного високим аттиком, який прикрашений алегоричною скульптурною групою роботи Леонардо Марконі[7].

У інтер'єрі основними відмітними ознаками стилю еклектика були пластичні форми предметів, м'яка і комфортна меблі, надзвичайне безліч декоративних елементів, внаслідок чого стиль еклектику звинувачували у відсутності смаку. Уміло вигнуті форми деталей меблів, різноманітні завитки в спинках стільців і крісел, м'які пишні пуфи, які ішли у доповнення до крісел, багато прикрашені різьбленням з дерева поверхні столиків і комодів використовувалося у цьому стилі.

Еклектика з властивим їй поєднанням стилів була певною "золотою серединою" і у певному сенсі об'єднала основні стилі в архітектурі. Форми і стилі будівлі у еклектиці прив'язані до її функції. Будівлі одного періоду базуються різними стильовими школами залежно від призначення: (храми, громадські споруди, фабрики, приватні будинки). Співіснують багатий декор, яким заповнюють все поверхні будівлі, і ощадлива «червоно цегляна» архітектура). Це розмаїття будинків та комплексів еклектики становило обличчя більшості міст. Якщо класицизм дав їм регулярне планування, поклав початок центрам, то еклектиці зобов'язані абсолютною більшістю забудови, що «наростила» жорстку мережу кварталів, завершенням ансамблів центрів, формуванням міського середовища. Зі всього розмаїття, будинки, споруджені у другій половині ХІХ століття, вгадуються за багатьма загальними ознаками: площинністю фасадів, безлічі всього декору, неузгодженості пропорцій, рівномірності ритму. Наслідком «багато стильності» еклектики стає рівнозначність, взаємозамінність деталей і елементів фасадів (на противагу суворій ієрархії класицизму). Важлива відмінність еклектики - демократизм, який полягала у різному: в свободі вибору стилю, у розмаїтості типів будинків, нерідко навіть у схожості унікальних та пересічних споруд.

Широко застосовувалися нові матеріали - фігурна червона цегла (стіни), залізобетон (перекриття), формований чавун (грати, стовпи, навіси), сталевий прокат (віконні рами, каркаси світлових ліхтарів), Велике за розміром скло (вітрини, вітражі). Вікна стають крупнішими, світлішими, з'являються магазинні вітрини, над будинками часто влаштовується верхнє висвітлення. Різко піднімається поверховість будинків, як житлових, і виробничих[6].

3.2 Характеристика підстилів та напрямів еклектики

Еклектика та історизм включає в себе певні направлення та стилі, для характеристики багатьох з них використовувалась приставка «нео» (наприклад неоготика, неоренесанс, необароко, неокласицизм). Також сюди відносяться неукраїнський та неросійський архітектурні стилі.

Неоренесанс і його стилізації - направлення, яке було широко расповсюджено в Європі і на Україні в кінці XIX ст. Про це архітектор А. Н. Бекетов писав: «У 80 -х роках XIX століть широко почав застосовуватися за кордоном італійський ренесанс, причому у Франції він трактувався в поєднанні з формами барокко і навіть рококо, від чого і отримав назву «французького ренесансу », у Німеччині - «німецького ренесансу» де трактувався з модернізованим ухилом до грецької класики, в Англії - домішкою готики». На Україні найбільш широко неоренесансна еклектика проявилася у творчості архітекторів Одеси, де рано склалася місцева архітектурна школа в особі зодчих старшого покоління, таких як Ф. В. Гонсіоровський, А. І. Бернардацці, Н. К. Толвінський, Л. Л. Влодек, Г. М. Дмитренко та ін.

Поєднання неоренесансу з елементами готики, романського та інших стилів як своєрідний творчий метод еклектики, характерно для творчості найбільшого одесського архіт. А. І. Бернадацці ( 1831 - 1907). Син італійського архітектора, що побудував П'ятигорськ, він упродовж 28 років проектував і будував у Кишиневі та Одесі. Його вдумлива робота над планом, конструкціями і матеріалами, теоретичні виступи показують, що він правильно розглядав історизм як «маски і рум'яна», до яких «ми неупереджено чинно маємо вдаватися тепер, підробляючись під зразки, що виникли при зовсім інших умовах»[6].

Необароко як стилістичний напрям мав відносно невеликий термін існування.У порівнянні з іншими неостилями XIX ст. стиль необароко відбився в архітектурній практиці менш визначено і, як правило, поєднувався з елементами неорококо і неоренесансу. Це пояснюється насамперед тим, що оригінальний стиль бароко в мистецтві Італії склався наприкінці XVI-на початку XVII ст. на основі переробки елементів архітектури періоду Високого Відродження початку XVI ст. В інших країнах, наприклад у Німеччині XVIII ст., стиль бароко запозичив дещо від пізньої готики, власного варіанту маньєризму і з'єднувався з елементами рококо (див. німецьке бароко). Роз'єднані і потрощені князівства Німеччини в 17 ст. після Тридцятирічної війни важко відновлювали власну економіку і лише засвоювали стилістику, вже вироблену і поширену в Італії, у Франції, Швеції та в Речі Посполитій. З деяким запізненням отримало розвиток і бароко Австро-Угорщини, на зразки якого найбільше орієнтувались майстри німецьких князівств.Тому в XIX ст. необароко, орієнтоване на різні історичні прототипи, придбало еклектичний характер.

Необароко прийшло і в цивільну архітектуру міста Київ, де вибудовано декілька споруд, декорованих фасадами в стилі необароко, але з буржуазними інтер'єрами.

Необароковий декор отримав і Маріїнський палац в Києві( Рис.3.1.8.), котрий постраждав від пожежі ще 1819 р. ( в межах прагнення відновити палац архітектора Вартоломея Растреллі і пристосувати споруду до візитів царської родини ). У 1868-1870 роках архітектори К. Маєвський та А. Шиле лише фантазійно відновили палацові мури в формах і декорі, наближених до барокко В. Растреллі[4].

Цілком необароковим був і палац в садибі Стара Прилука, вибудований як копія Маріїнського палацу в Києві (нині Вінницька область, Липовецький район ). Ініціатором і володарем нового садибного палацу був буржуазний ділок і бізнесмен С.Ф. Мерінг, син скандально відомого в Києві лікаря і підприємця Ф.Ф. Мерінга. Мерінг - син придбав у колишніх володарів село Стара Прилука, відоме ще з 16 столітття. Не маючи оригінальних креслень Бартоломея Растреллі чи їх копій, С.Ф. Мерінг профінансував будівництво власного палацу на початку 20 ст. провінційними будівниками і отримав палац-копію.

Палац скопіював лише зовнішні форми Маріїнського палацу - без копіювання його плану та бічних корпусів, без відтворення необарокових інтер'єрів оригінальної споруди в Києві. Інтер'єри садибного палацу в Старій Прилуці виконані не в барокових, а в історичних стилях - «мавританському» та ін. За часів СРСР палац віддали під дитячий інтернат, що уберегло незвичну споруду від повного знищення як майно експлуататора. На території колишньої садиби С.Ф. Мерінга випадково збережені церква в стилі еклектики і пейзажний парк.

Головною рисою побудов стилю неокласицизм є новий спосіб стилизації форм.

Класицизм найшов себе и в багатьох виробах харківских архітекторів, наприклад, А. Н. Бекетова: Будівля медичного об'єднання(1911), анатомічний чентр медінститута (1910), жіночий іститут (1916), та інші[4].

Яскраві зразки неокласицизму з деякими рецидивами модерну у вирішенні багатоповерхових житлових будинків Харкова створив архітектор В. А. Естровіч (1876-1941). Будинок на вул. Сумській, 82 у Харкові (1912-1914) є найбільш типовим прикладом, в якому лише легкий вигин карниза. Пристосування ордерної системи до фасаду 6 - поверхового будинку було досить важким завданням, яку архітектор вирішив, поставивши портик на потужний рус - Това цоколь в два поверхи. Але в умовах вузької вулиці цей портик не сприймається; невиправдані також скульптури поверху, які не потрапляють в поле зору. Таким чином, неокласицизм приходить у суперечність з новими темами архітектури, зокрема багатоповерхових будівель.

Як не приваблива була ідея знову звернутися до класичних канонів, вона виявилась помилкою, і це розуміли ще сучасники. Так, архітектор О. Р. Мунц писав: «Важливо і страшно те, що такий класицизм, нарівні із звеличенням декоративних вільних форм, загрожує катастрофою[5] »

3.3 Еклектика як окремий стиль в архітектурі

Як певний стиль в архітектурі еклектика виникла1830-1890гг. Передумовою до появи стилю еклектика, який змішав у собі різні великі стилі, такі як бароко, ренесанс, класицизм тощо., стало напрям романтизму. Цей напрям у мистецтві відкидало всілякі канони традиційних стилів, і була свіжим, як нині сказали б, креативним рухом того часу. Закликаючи змішувати інтер'єрах різноманітні предмети і меблі, котрі були або гарними, або комфортабельними на той час.

Використання елементів так званих «історичних» архітектурних стилів (неоренесанс, необароко, неорококо, неоготика, неомавританський стиль, неовізантійський стиль, псевдоросійський стиль, індо- сарацинський стиль) називають еклектикою. У зарубіжному мистецтвознавстві вживаються не несучі негативної забарвлення терміни романтизм (для другої чверті XIX століття ) і боз - ар ( для другої половини XIX століття ). Еклектиці притаманні, з одного боку, всі риси європейської архітектури XV- XVIII століть, а з іншого - в ній є принципово інші властивості. Еклектика зберігає архітектурний ордер (на відміну від модерну, що не використовує ордер), але в ній він втратив свою винятковість[7].

Форми та стилі будівлі в еклектиці прив'язані до його функції. Так, в російській практиці, російський стиль К. А. Тона став офіційним стилем храмобудування, але практично не застосовувався в приватних будівлях. Еклектика «багатостильна» в тому сенсі, що спорудження одного періоду базуються на різних стильових школах залежно від призначення будівель (храми, громадські будівлі, фабрики, приватні будинки ) та від коштів замовника (співіснують багатий декор, що заповнює всі поверхні будівлі, і економна «червоноцегляна» архітектура)[3]. У цьому принципова відмінність еклектики від ампіру, що був єдиний стиль для споруд будь-якого типу.

Утвержена в останні роки в науці тенденція до комплексного вивчення явищ художнього життя і все більша проникнення в сутність художніх процесів другої половини XIX ст. показали, що архітектура цього часу не може бути виключена не тільки із загального процесу розвитку російського та європейського зодчества, а й з контексту всієї мистецького життя. Стало очевидно, що складна природа еклектизму в архітектурі може бути зрозуміла лише у зв'язку із загальними естетичними пошуками епохи і що багатообразна картина розвитку російського мистецтва XIX століття надзвичайно збіднюється при виключенні архітектури зі сфери наукового дослідження. Більше того, виявилося, що, виходячи з вивчення архітектури історизму, стає можливим більш об'єктивно підійти до вирішення багатьох складних проблем, специфічних для художнього мислення другої половини XIX ст. і стосуються як змістовної сторони мистецтва, так і питань художньої форми[2]. Треба сказати, однак, що встановилася в попередні десятиліття однозначна оцінка цього періоду виявилася досить важко переборною. Це проявилося, зокрема, в тому, що загальним проблемам російської архітектури другої половини XIX ст. досі не присвячено жодного спеціального окремого дослідження, хоча ця тема так чи інакше включається в більш загальні праці.

Відомо, що спадщина еклектики, або історизму, що є результатом більш ніж півстолітнього інтенсивного будівництва досі представляє не тільки основний архітектурний фон у забудові центрів великих міст, а й становить величезний реальний фонд будівель, які в більшості своїй продовжують використовуватися за первісним призначенням, до цих пір багато в чому визначаючи характер навколишнього архітектурного середовища, що все більш настійно вимагає уточнення нашого ставлення до зодчества цієї епохи. Однак вже традиційний негативний погляд на архітектуру цього періоду, як на втілення архітектурного « лихоліття», довгий Тягар гальмував її всебічне об'єктивне дослідження, на відміну від інших мистецтв другої половини XIX ст., Яким вона зазвичай протипоставляють[2].

Тривале захоплення подальшим етапом розвитку архітектури - епохою «близько 1900 -го», і насамперед стилем «модерн», відкриття якого пройшло під кінець 1950 -х років у світовому мистецтвознавстві, зумовивши спрямованість дуже багатьох досліджень наступних років. На відміну від більш ранніх праць середини 1950 -х років, і насамперед вперше вводять в науковий ужиток об'ємний фактичний матеріал робіт Н. Ф. Хомутецького, де такі явлення, як еклектика і модерн ще не були диференційовані за головними ознаками і обидва однаково підходили під визначення художнього занепаду, в роботах 1960 - початку 1970 -х років намічалась інша тенденція. У дослідженнях, спеціально присвячених стилю «модерн» як естетично повноцінного, хоча і противоречивого стилістичному напрямку, еклектика виступала лише як підготовчий до модерну, «нижчий» етап, який не має самостійної цінності, в кращому випадку як його стильової « антипод», подолання негативних якостей якого утвердився в останні роки в науці тенденція при комплексному вивчення явищ художнього життя і все більша проникнення в сутність художніх процесів другої половини XIX ст. показали, що архітектура цього часу не може бути виключена не тільки із загального процесу розвитку вітчизняного та європейського зодчества, а й з контексту всього мистецького життя. Стало очевидно, що складна природа еклектизму в архітектурі може бути зрозуміла лише у зв'язку із загальними естетичними пошуками епохи і що різна картина розвитку вітчизняного мистецтва XIX століття надзвичайно збіднюється при виключенні архітектури зі сфери наукового дослідження. Більше того, виявилося, що, виходячи з вивчення архітектури історизму, стає можливим більш об'єктивно підійти до вирішення багатьох складних проблем, специфічних для художнього мислення другої половини XIX в. і стосуються як змістовної сторони мистецтва, так і питань художньої форми. Треба сказати, однак, що встановилася в попередні десятиліття однозначна оцінка цього періоду виявилася досить важко переборною. Це проявилося, зокрема, в тому, що загальним проблемам російської архітектури другої половини XIX ст. досі не присвячено жодного спеціального окремого дослідження, хоча ця тема так чи інакше включається в більш загальні праці. По мірі все більш глибокого вивчення модерну виявилося, однак, що складна сутність архітектури початку XX в. не може бути до кінця осягнута поза об'єктивного дослідження спадщини архітектури другої половини XIX ст. з притаманними їй стильовими закономірностями. Ця точка зору зумовила новий характер досліджень останніх років, і перш за все робіт Є. І. Кириченко, «де еклектика і модерн вперше розглядаються «нарівні», як два послідовних однозначного етапу в розвитку архітектури епохи капіталізму, внутрішньо взаємозалежних, але якісно відмінних один від одного за своїми художніми ознаками».

Все більша увага, що приділяється останнім часом деяким проблемам розвитку архітектури другої половини XIX ст. в Україні, і все більш часте звернення до творчості окремих майстрів цієї епохи дозволяють думати, що вже настав час для спеціального розслідування еклектики в якості особливого художнього феномену, властивого лише XIX століттю[3].

Необхідність і плідність такого, суворо диференційованого підходу до архітектури періоду еклектики стали очевидні ще в процесі підготовки на початку 1960 -х років спеціальних розділів, присвячених російській архітектурі другої третини XIX в.10 і другий Ловін XIX ст. Для відповідних ( VIII і IX) томів « Історії російського мистецтва». Хоча обидві ці роботи ще не цілком вільні від властивих часу їх написання однозначних оцінок еклектики, сама можливість більш пильного розгляду архітектури цього на ¬ саме вивчення періоду дозволила залучити нові матеріали з періодичного та спеціального друку, значно розширити звичайний коло аналізованих пам'яток, більш чітко диференціювати слушні напрямку в архітектурі еклектики і спробувати на основі цього об'єктивно оцінити той великий внесок, який внесли зодчі цього періоду в розвиток української та європейської архітектури.

Тим часом дуже довгий час навіть у численних виданнях з історії російського мистецтва архітектура другої половини XIX ст., по суті, розглядалася абсолютно ізольовано, не тільки поза внутрішнього зв'язку з явищами, що відрізняли художнє творчість того часу, але і як би протиставлялася ім. Залишалося нез'ясовним, як в епоху художнього розквіту таких видів мистецтва, як література, музика, живопис, могло виникнути, існувати і тривалий час розвиватися таке явище, як еклектика в архітектурі. При цьому складна специфіка архітектури як мистецтва залишалася як би поза увагою, а загальноприйняті посилання на «художній занепад» капіталістичної архітектури немов виключали необхідність подальшого аналізу тих причин, які привели до виникнення цього естетичного феномена, властивого лише XIX сторіччю.

Лише в окремих дослідженнях останніх років цей штучний бар'єр починає поступово долатися. Хоча наукове вивчення архітектури другої половини XIX ст. фактично ще тільки починається те, що зроблено в цьому напрямку, вже дозволяє стверджувати, що її сутність може бути найбільш повно виявлена ??лише при аналізі її як одного з невід'ємних компонентів єдиного процесу розвитку мистецтва епохи капіталізму в Україні та Росії. Це твердження, справедливе, як показали вже проведені дослідження, по відношенню до європейської архітектури, повною мірою можна застосувати і до вітчизняного зодчества. Вивчення архітектури в складному контексті художніх шукань епохи дозволяє не тільки виявити її важливіші закономірності, а й показати їх внутрішній типологічну спорідненість тим стилістичним процесам, які були притаманні мистецтву в цілому.

Необхідно підкреслити, що такий аспект розгляду, відкриваючий великі перспективи перед майбутніми дослідниками, становиться можливим лише на певному етапі вивчення архітектури періоду капіталізму, коли окремі її закономірності, пов'язані з соціально - суспільними умовами, з розвитком капіталістичної економіки, будівельної техніки та промислового виробництва, виявилися вже освітленими в цілому ряді праць. Але видається, що подальше вивчення та узагальнення функціональних, конструктивних, утилітарних якостей російської архітектури періоду капіталізму стають більш неможливими без наукового аналізу тієї художньої її специфіки, яка дозволяє найбільш повно судити про соціальну роль архітектури в цю складну і насичену історичними подіями епоху. При цьому архітектура, як мистецтво, найбільшою мірою залежне від матеріальних вимог і від специфічних умов соціального замовлення, надзвичайно яскраво відображала притаманні цій епосі протиріччя, пов'язані зі вступом Росії до капіталізму і з розвитком капіталістичної економіки, що зробила вирішальний вплив на розвиток міського будівництва.

Якщо розглядати вітчизняну архітектуру під цим кутом зору, стане зрозумілішою сутність тих процесів, які в ній відбувалися і були пов'язані як з найважливішими художніми явищами свого часу, так і з історичними змінами, здійснювалися в соціальному житті України другої половини XIX ст. При цьому виявляється, що розвиток архітектурної думки в Україні було в незрівнянно більшій мірі пов'язане з найважливішими філософськими і естетичними течіями, а також з громадськими поглядами того часу, ніж це було прийнято думати. Все це змушує намагатись підійти до архітектурних тенденцій другої половини XIX ст. з особливими критеріями, відповідними його об'єктивному місцем у системі мислення епохи.

Не вдаючись у вичерпну і всебічну характеристику архітектури та архітектурного життя в Росії того часу, що повинно ще стати темою майбутніх досліджень, тут хотілося намітити лише деякі з найбільш важливих аспектів аналізу художніх особливостей архітектури еклектики, пов'язаних не тільки з вивченням архітектурної практики, але і з проблемами художнього сприйняття. Такий аспект дослідження здається особливо виправданим, оскільки формування естетичних поглядів володіло в цю епоху своїми специфічними особливостями, багато в чому вирішуючи характер архітектури та її оцінку сучасниками. Їх архітектурні смаки формувалися під впливом того ж складного комплексу соціальних і художніх ідей, які зумовили і особливості сприйняття мистецтва, і усвідомлення його ролі в соціальному житті суспільства, що було особливо характерно для України та Росії в цю складну, переломну історичну епоху.