Методологічні основи екологічної реабілітації архітектурного середовища міста

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський державний технічний університет будівництва та архітектури

УДК 711.4.168+728

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора архітектури

Методологічні основи екологічної реабілітації архітектурного середовища міста

18.00.01- теорія архітектури, реставрація пам'яток архітектури

Шкодовський Юрій Михайлович

Харків 2007

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Реформування суспільно-виробничих відносин ставить перед фахівцями складні проблеми розвитку урбо-екологічних систем в умовах жорстких соціальних, психологічних, а також моральних імперативів. Їхнє вирішення вимагає якісних змін у містобудівній діяльності, а також розвитку архітектурно-містобудівної теорії, які базувалися б на основах системного підходу, сучасних теоріях і знаннях про проблеми гуманізації архітектурного середовища. Більшість міст, як у нашій країні, так і за кордоном, відрізняються дискомфортністю. У житлових районах утворився й продовжує збільшуватися розрив між психологічно оптимальними умовами проживання й реальною ситуацією. Стрімке зростання міст, посилення процесів урбанізації з усіма соціально-екологічними наслідками, що випливають звідси, зосередження в них великих джерел антропогенного впливу на навколишню територію стали причиною того, що міста перетворилися на ключовий об'єкт дослідження в проблемі взаємодії природи і суспільства. Актуальність і соціальна значущість вивчення міського середовища сприяла залученню багатьох наукових дисциплін до розробки власних концепцій дослідження й напрямків оптимізації середовища життєдіяльності міського населення. Різноплановість досліджень вимагає синтезу міждисциплінарних знань про місто.

Місто повинне функціонувати в оточенні території, яка характеризується екологічною рівновагою, що забезпечує стійкий і гармонічний розвиток. Відтворення основних компонентів природного середовища, збереження різноманіття геосистем може бути досягнуте при гармонічному включенні міста в регіональну природно-екологічну систему, з урахуванням її природних і соціально-економічних особливостей. У свою чергу, оточення міста створює “середовищний фон”, що визначає більшою мірою масштаби та специфіку його розвитку. На формування концепції даного дослідження мали вплив досягнення таких представників сучасної філософської науки як М. Вебер, А. Тойнбі; теорія економічного росту Р. Солоу. Важливу роль відіграли фундаментальні положення теорії планетарного розвитку, розроблені В.Вернадским і розвинені в працях його сучасних послідовників (Н. Моїсеєв, членів римського клубу (Б.Гаврилишина, П. Мерлен, Дж. Форрестер).

Всі роботи й наукові дослідження в даному напрямку умовно можна розділити на три групи, які формують загальнонаукову методологію й сучасні концепції стратегічного планування; дослідження, які розкривають теоретико-методологічні підходи просторової організації містобудівних систем, роботи; які стосуються регіональної проблематики екологічної реабілітації міського середовища, як об'єкту детального дослідження у даній роботі. До першої групи відносяться фундаментальні роботи з дослідження:

- глобальних проблем суспільного розвитку: Р. Арон, Д. Белл, П. Бурд'є, М. Бердяєв, Л. Гумільов, К. Кондрат'єв, Ф. Лістенгурт, Г. Марчук, Т. Постон, М. Степико, О. Шпенглер, І. Шупетер та ін.;

- методології системного підходу: Н. Бусленко, Т. Брахман, Л. Герасимов, Гиг Дж. Ван, В. Дружинін, Дж. Касті, А. Малюта, М. Месарович, В. Миколаїв, Ю. Нагорний, І. Портер, В. Трапезніков, В. Тюхтин, А. Урсул, Ю. Урманцев, А. Уємов, Г. Хакен, В. Штанько, Г. Щедровицький та ін.

-стратегічного планування й моделювання складних, у т.ч. соціальних систем: В. Агафонов, А. Альохін, Е. Аніміца, Ю. Білоконь, С. Жилкін, С. Іванов, В. Іноземцев, І. Карпунін, В. Лаженцев, І. Лазарєв, Е. Мушик, В. Нудельман, А. Осипов, Ж. Подоля-ко, В. Рохшин, С. Саркисян, М. Сетров и др.

До другої групи належать праці таких напрямків:

-основна методологія архітектурної науки - В. Абизов, М. Бевз, Х. Бенаи, Ю. Бі-локонь, В. Глазичев, А. Гутнов, М. Дьомін, В. Єжов, Л. Ковальський, Г. Лаврик, І. Лє-жава, В. Мироненко, В. Ніколаєнко, П. Ричков, О. Слєпцов, І. Смоляр, В.Тимохін, Г.Фільваров, І. Фомін, Б.Черкес, О. Шило та ін.

-стійкий розвиток і взаємодія людини та навколишнього середовища - Д. Барановський, О. Грицай, М. Гродзинський, К. Кондратьєв, А. Рудницький, І. Фащев-ський, Б. Солуха, Ф. Стольберг, С. Чистякова, З. Яргіна та ін.

- ландшафтознавство і ландшафтна архітектура - А. Бєлкін, Ю. Бондар, В. Вадімов, А.Вергунов, В. Владіміров, Л. Залеська, Н. Крижановська, В.Крогиус, І. Мамай, В. Мащенко, Е. Мікуліна, А. Нефьодов, Є. Перцик, Т. Панченко, Х. Пойкер, В. Преображенський, Ю. Пузаченко, І. Родичкин, Д. Саймондс та ін.

У роботі досліджується архітектурне середовище найназнічнішого міста з унікальними природно-ландшафтними умовами, для якого пріоритетною є рекреаційна функція. У цьому аспекті проаналізовані роботи за напрямками:

- рекреаційної теорії та географії - А. Амоша, Ю. Веденін, А. Гідбут, М. Ігнатенко, А. Коваленко, Н. Мироненко, В. Мацола, А. Мирошніченко, А. Орлов, Т. Панчен-ко, Д. Хованський та ін.;

- серед дослідників просторово-тимчасових відносин в архітектурі західних країн необхідно виділити - К. Александера, К. Вейхарта, І. Вантажу, Дж. Джонса, Е. Говарда, С. Зоколея, Ле Корбюзьє, К. Лінча, П. Мерлен, Р. Мерфі, В. Островського, Дж. Форрестера, О. Хансена, Є. Цайдлера та ін.

З точки зору екології місто не має чітких меж. Його можна віднести до типу систем з вираженим ядром і “розмитими” межами. Аналіз зв'язків міста з навколишньою територією виявив необхідність застосування диференційованого підходу до її функціональної організації (теорія “поляризованого ландшафту” (Б. Родоман). Інтенсифікація господарства та зростання кількості міст вимагає значної природоохоронної діяльності. Вибір території Харківського регіону логічно закономірний. Незважаючи на загальний високий рівень антропогенних навантажень на всі компоненти середовища, територія регіону диференціюється за рівнем впливу, ступенем зміни й порушенням різних екосистем у процесах, пов'язаних з великими містами. Велика кількість проблем регіону утворює 3 блоки: удосконалення господарсько-економічної діяльності, покращення територіальної структури регіону і планувальної структури міст, охорона й оптимізація якості навколишнього середовища.

У рамках агломерації значна частина території працює на ядро, виконуючи його соціальне і господарське замовлення. Вона приймає на себе величезні додаткові навантаження, що проявляються у зміні її територіальної організації, параметрах розвитку розташованих на ній міст. Натомність, навколишня територія, впливає на самі міста, сприяючи оздоровленню або погіршенню якості їхнього середовища. Ця взаємодія складна, багаторівнева. У відповідь на вплив - імпульс - виникає вплив - відгук, на який також може виникнути черговий вплив. Необхідно вивчати сукупність впливів у системі “місто-регіон”. Найважливішим критерієм якості середовища, який відображає весь спектр негативних впливів, є здоров'я населення.

Урбанізовані території є частиною середовища життєдіяльності, і їх розвиток невіддільний від загальних закономірностей, властивих цьому поняттю. Поняття середовище міцно ввійшло в науковий і повсякденний вжиток, позначаючи собою різноманіття уявлень про наше буття. Середовище, що оточує людину, являє собою складне сполучення абіотичних і біотичних середовищ, які одночасно виділяють у межах цих понять інші середовища, як об'єктно-предметні свідчення різноманітності та складності Буття. Важливою обставиною є наявність взаємодії між ними, де людина (суспільство, соціальна сфера) у процесі “перетворення”, “вивчення” і “використання” навколишнього середовища сама на собі відчуває його різносторонній вплив. Результати процесу “перетворення”, “вивчення” і “використання” навколишнього середовища проявляються в антропогенному урбанізованому середовищі.

Найважливіша соціальна проблема житлового будівництва в сучасних умовах полягає у тому, що діяльність проектних організацій, регламентована державними нормативами, з створення житла для людини, обмежується рамками квартири, не враховує соціально-демографічний склад сімей, а штучне відсторонення мешканців від участі у формуванні “свого” житлового простору приводить до відчуження людини від місця своєї життєдіяльності. Зміна фізичних характеристик міста - розширення міських просторів і предметного світу, збільшення щільності населення, інтенсифікація внутришньоміських зв'язків - має для мешканців сучасного великого міста важливі психологічні, соціальні та культурні наслідки.

Сучасні масштаби й темпи будівництва породжують такі просторові характеристики міста, які пропонують їхнє активне освоєння та інтеграцію у нові цілісності. Вплив цілого ряду факторів ставить населення міста перед необхідністю вирішувати завдання, пов'язані з організацією свого фізичного простору й поведінки в ньому. Планування міста, його забудова, архітектура значно впливає на умови життя мешканців. Вони складають істотні елементи об'єктивних, фізичних умов, що визначають шляхи пересування населення. Найбільш багатолюдні місця, окремі риси поведінки і т.п. характер цих умов багато в чому залежить від норм, що склалися у містобудівній практиці. Сучасні архітектурні планування міського середовища, починаючи з активного розвитку індустріалізації будівництва і аж дотепер, задавалися, насамперед, технологічними і технічними параметрами.

Динаміка безпосереднього зовнішнього оточення людей або міського середовища, хоча й тісно пов'язана із сучасними змінами у виробничій сфері, все ж має самостійне значення при розгляді устрою міського життя. Специфіка сьогоднішнього стану цього середовища, тенденції її розвитку визначаються процесами, що відбуваються на двох основних рівнях: фізичні характеристики міста і його культурно-екологічні параметри. Зміна фізичних характеристик міста - розширення міських просторів і предметного світу, збільшення щільності населення, інтенсифікація внутрішньоміських зв'язків - має для помешканців сучасного великого міста важливі психологічні, соціальні, етнокультурні й екологічні наслідки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження безпосередньо пов'язане з реалізацією Закону України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки” від 21 вересня 2000р. та Указу Президента України “Про пріоритетні завдання в сфері містобудування” (13.05.1997 р. №422/97), а також Постанови Верховної Ради України “Про концепцію сталого розвитку неселених пунктів України” (24. 12.1999, №1359-ХІХ). Напрямок даного дисертаційного дослідження є частиною НДІ держбюджетної роботи кафедри урбаністики ХДТУБА на тему “Сучасні проблеми розвитку міст регіону” РК № 0102U001073.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є розробка методологічних основ екологічної реабілітації архітектурного середовища міста й розвиток оптимізаційних проектів містобудівного простору в нових геополітичних і соціально-економічних умовах України. У цьому випадку, поняття “реабілітація” поєднує дії з пристосування, компенсації, відновлення втрачених функцій архітектурного середовища міста, його образних і просторових характеристик. Для досягнення поставленої мети в дисертації вирішуються такі основні завдання:

- установити вивченість і місце екологічної й соціо-культурологічної проблематики в сучасних теоретичних напрямках містобудівної науки;

- виявити тенденції й методологічну особливість теоретичного обґрунтування екологічної реабілітації міського середовища;

- сформулювати урбо-екологічний підхід до формування архітектурного середовища міста;

- визначити функціонально-планувальні й еколого-ландшафтні закономірності містобудівного освоєння, формування урбанізованих територій, розробити типологію містобудівних об'єктів взаємопристосованих до природних характеристик міського середовища;

- розробити методологічні основи та сформулювати принципи і рекомендації з екологічної реабілітації міського середовища.

Об'єктом дослідження виступає архітектурне середовище найзначнішого міста. Науковий пошук і конкретні дослідження проведені в Харківському регіоні України.

Предметом дослідження є методологічні основи екологічної реабілітації й розвиток екосистемних типів міського середовища різного ієрархічного рівня.

Методологія дослідження базується на узагальненні досвіду теоретичних і практичних робіт в області архітектури та містобудування, розроблених науково-дослідними і проектними організаціями, вищими навчальними закладами архітектурно-містобудівного напрямку. У процесі дослідження використовувалися: аналіз матеріалів вітчизняної і закордонної літератури, аналіз проектного досвіду, обробка статистичних і картографічних матеріалів, а також соціологічних досліджень, експертного опитування, натурного обстеження, експериментального проектування, розробка науково-методологічних матеріалів і спеціальних навчальних програм. Методологічною основою дослідження є принципи і положення загальної теорії систем, а також її приладних напрямків (системного аналізу, системотехніки, еволюціоніки, екології та ін.)

Наукова новизна отриманих результатів:

- історико-еволюційний аналіз уперше використаний як інструментарій при розробці принципів реабілітації архітектурного простору в структурі міста; визначені критерій ефективності, мета і пріоритетні напрямки перетворення;

- уперше розроблена концепція, теоретичні основи урбо-екологічного підходу до реабілітації архітектурного середовища міста;

- обґрунтовані принципи та прийоми поетапної реабілітації архітектурного простору міського середовища.

Наукове значення роботи. Получені результати в дисертації визначаються направленістью висновків дослідження на удосконалення методології архітектурного проектування, на досягнення соціального, економічного та архітектурно-планувального ефекne. Розроблена в дисертації методологія може бути використана в викладанні теоретичних та еколого-містобудівних дисциплін, в передпроектному аналізі, а та-кож при проектуванні міських просторів.

Практична цінність отриманих результатів у дисертації визначається спрямованістю результатів дослідження на вдосконалення методології містобудівного проектування, на досягнення соціального, економічного і архітектурно-планувального ефекту. Розроблена в дисертації методологія може бути використана у викладанні містобудівних дисциплін, у передпроектному аналізі й безпосередньо в процесі проектування міських просторів.

Особистий внесок здобувача. Основний зміст дисертації викладений у 27 наукових публікаціях, з них у 23 публікаціях у виданнях, ухвалених ВАК України. У роботах [4,7,11,12,13,14,15,16,18] за списком, наведеним в авторефераті, участь автора полягає: в роботі [4] - розкрито та обгрунтовано еколого-психологічний підхід щодо рішення проблеми гуманізації навколишнього середовища, в роботі [7] - поставлена проблема екологічного аспекту ергономічних досліджень. Розкрито та обгрунтовано основні тенденції участі двох дисциплінарних підходів до вирішення архітектурно-містобудівельної проблематики. В роботі [11] висвітлена проблема интеграції екологічного знання в теорії урбанізації. Сформульовано принципи включеності екологічних знань в теорії урбанізації при сталому розвитку міста. В роботах [12,13,14,15] визначена проблема видеоекології, розроблена модель дизайна візуальних комунікацій при утворенні нових міських осередків поблизу станцій метрополітену. Узагальнено основні принципи візуальних комунікативних маршрутів в умовах швидкої забудови міста. Сформульована ціль та завдання проектування реабілітаційних центрів в умовах сучасного великого міста. В роботах [16,18] поставлена градоекологічна проблема гуманізації архітектурного середовища міста. Зроблено пофакторний аналіз впливаючих факторів на середовище життєдіяльності людини. Сформульовано модель нейтралізації впливаючих факторів на архітектурне середовище. Узагальнено соціокультурну функцію простору міського середовища. Показана важливість урахування людського фактору при формуванні архітектурного середовища життєдіяльності людей у великому місті.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації викладено в статтях, науково-технічних звітах, у виступах на науково-технічних конференціях ХДТУБА (2000-2006 р.), семінарі “Регулювання розміщення зовнішньої реклами: практика, проблеми, перспективи”, Харків, 2001, а також на Міжнародних науково-практичних конференціях: “Стійкий розвиток міст. Урбаністика. Керування життєдіяльністю міст”, ХДАМГ, 2002; на Міжнародному економічному форумі “Регіональне співробітництво”, Харків, 2003; на 1st INTERNATIONАL ERGONOMICS CONFE-RENCE “Man-Sciece-Environment”, MSE, 2003, WROCLAW-KARPACZ (POLSKA), 2003; на ХХХІІ загальнопольській ергономічній конференції, WROCLAW-KAR-PACZ (POLSKA), 2004; на Першому міжнародному симпозіумі “Економічний розвиток і стратегічне планування у Східній Європі в контексті глобалізації: можливості й проблеми”, Харків, 2003; на Міжнародних науково-практичних конференціях “Стійкий розвиток міст. Сучасні проблеми забезпечення комфортного середовища”, ХДАМГ, 2005; “Стійкий розвиток міст. Сучасні технології керування міським і регіональним розвитком”, ХДАМГ, 2006.

Публікації. Основні положення дисертації опубліковані у 27 друкованих працях. У дисертації наведені 23 основні роботи у виданнях, затверджених ВАК України, з них - 3 розділи в колективних монографіях.

Структура й обсяг роботи. Дисертація містить чотири розділи, вступ і висновки та нараховує 250 сторінок основного тексту.

Основний зміст роботи

екологічний реабілітація архітектурний середовище

У першому розділі “Еволюція урбоекологічного мислення в архітектурно-дизайнерській діяльності” сформульовано категорійно-понятійний апарат дослідження. Показано, що тезаурус наукового дослідження ґрунтується на таких фундаментальних категоріях як: антропогенні фактори середовища, система, середовище, екологія, урбаністика, людина, потенціал, якість, діяльність, організація, реабілітація. Розглянуто історичні передумови формування екологічного мислення в архітектурі.

Проблеми забруднення міського середовища виникли на ранніх стадіях розвитку Стародавніх цивілізацій. Шум, бруд, пилюка - постійні аксесуари всієї “міської” проблематики в західно-європейській літературі. Показано, що будівництво очисних споруд, раціональне планування міст, так само як і рятування від міського шуму,- все це проблеми не лише технічні, а, насамперед, і соціально-економічні, в основі яких лежить концепція розвитку людини, усвідомлення зв'язку “середовище життєдіяльності - людські якості”.

З кінця XIX ст. тяга мешканців міст до природи стає серйозною соціальною проблемою і предметом соціального та історичного аналізу. Поступово наукові терміни “екологія” і “екологічний” стали в масовій свідомості синонімами природи і безпечних для неї й самої і людини дій. Разом з тим наука виявляла зростаючу технічну та соціальну складність завдання екологізації міста - виявилося, що його можливо вирішити тільки при певних соціальних і культурних передумовах.

У роботі розглянуто проблеми “екологічного підходу” у творах Т. Кампанелли “Міста Сонця”, Г. Торо “Уолдена”, Е. Говарда, У. Морріса та ін. Ідеї “міста-саду” належали думки людей на початку століття не менше, ніж ідеї системного підходу до міста або комплексної забудови сьогодні. Концепція “міста-саду” була не лише реформістською утопією, але й характерним способом мислення, який склався протягом інтенсивної урбанізації XIX ст.

Розглянуто ідеї урбаністів епохи 20-30 р. ХХ століття. Їх ідеї, за змістом, були антиекологічні й тому, що місто трактувалося як придаток до виробництва, а розселення людей, їх побут і культура - як функція виробничих процесів (“потокове розселення” - досить характерний термін тих років). Уважалося, що людина обов'язково прагне “жити там, де працює” (М. Охитович). Якщо і кваліфікувати ці ідеї як екологічні, то це була екологія міста, цілком підпорядкована розвитку індустріального виробництва. Міське життя усе ще трактувалося як масовий процес, що розчленовується згідно потреб виробництва. Ті, хто відстоював необхідність індивідуального житла, розуміли його не як форму самоорганізації життєвого процесу сім'ї, а лише як втілення гігієнічної норми.

Розглянуто ідеї “внесено-відокремленого стану”, тобто основного принципу формування індивідуальної екоструктури. Головна ідея, якого полягала по з'єднанні людини із природою. З ідеєю створення “зеленого міста” виступали не тільки містобудівники, але й представники культури (М. Кольцов, О. Толстой), практики, державні діячі. Була глибоко усвідомлена необхідність забезпечення доступу всіх трудящих до природи, підкреслена духовна роль спілкування з нею. У романтизованих схемах соцміст початку 20-х кінця 30-х рр. природа виступала як передумова, засіб, вона мало чим відрізнялася від інших засобів містобудівної діяльності. Абстрактний образ озеленення, який утвердився у свідомості урбаністів-професіоналів, приховано живився “покорительскою” установкою, висловленою через кілька років у відомому мічурінському гаслі: “…ми не можемо чекати милостині від природи...”.

Встановлено, що процес освоєння середовища життєдіяльності, що оточує людину, пов'язаний з його перетворенням, вивченням і використанням. Еволюційний характер змін, що має місце в природних системах, у цей час здійснює сильний вплив на людину, якому характерні різкі зміни, катаклізми, екологічні кризи. Сфера активного життя - біосфера, де розгортаються основні перетворюючі процеси сучасності в навколишньому середовищі, на сьогодні (під впливом антропогенної діяльності) отримала стійкі характеристики біотехносфери. Проявом цього варто вважати виникнення зон з високим рівнем урбанізації, суцільної забудови, де природні ландшафти перетворені в антропогенні ландшафти, у природно-технічні системи.

Розглянуто антропо-філософську концепцію ноосферного підходу В. І. Вернадського. Реалізація ноосферного підходу в діяльності, спрямований на перетворення, відбувається й у наш час. Постає важливим розробка відповідної методології, що має як загальнотеоретичну значущість, так і відчуває важливу роль у конкретних наукових напрямках, у конкретних практичних рішеннях. Показано, що в архітектурі та містобудуванні екологічний напрямок знаходив своє відображення, в основному, в санітарно-гігієнічних вимогах, які ставилися до забудови. Для теорії містобудування актуальним є урбоекологічний напрям. Тому екологічна реабілітація сьогодні вимагає (поряд з врахуванням фізико-географічних, екологічних, економічних, санітарно-гігієнічних, інженерно-геологічних вимог) врахування вимог еко-дизайнерського змісту. Розуміння системності, екологічності організації цього “простору” ще не сформувалось.

Показано, що останні два десятиліття XX ст. пройшли під гаслом підвищеного зацікавлення проблемами екології, проявом якого є суцільна екологізація суспільної свідомості й екологізація окремих, спеціалізованих напрямів у науці, техніці, економіці та архітектурі. Особливо активно ці процеси проявилися у др. пол. XIX ст. - поч. XX ст. Широкий фронтальний рух наукової думки змінився стрімкими проривами у вузьких напрямках, у рамках наукових дисциплін, у межах диференціації, що розвивається, і спеціалізації праці. Ця обставина спричинила ряд проблем екологічного змісту, пов'язаних з тим, що окремі досягнення у вузьких сферах були проголошені як вагомі досягнення над силами природи (без врахування можливих наслідків у навколишньому середовищі). Негативні наслідки відразу себе проявили під час реалізації масштабних проектів перетворення середовища, які передбачали виникнення природно-технічних систем як, наприклад, штучне регулювання поверхневого стоку рік, створення великих водоймищ при спорудженні гідротехнічних об'єктів та ін.

Показано, що навколишній світ настільки перетворений у результаті антропогенної діяльності, що сьогодні досить складно провести межу між природними та створеними людиною комплексами. У частині наукових досліджень перетвореному антропогенною діяльністю природному оточенню (Природа-II) надається диференційоване тлумачення. Природа-II визначається як перетворені людиною екосистеми (середовище квазіприродне), які не здатні до самопідтримки. Виділяється Природа-ІІІ - штучно створені системи навколишнього середовища людини - урбокомплекси (середовище артеприродне), природне оточення. Природа-I (природні екосистеми) також отримує диференційоване тлумачення, у ній виділяються ділянки природного оточення, природа “дика” (Природа-IV), які не порушені господарською діяльністю людини. Тепер можна констатувати, що перетвореного природного оточення стає все більше. Світ артефактів, який у результаті реформаторської діяльності, став Природою-II, що визначило наукову проблему філософського і практичного співставлення її з “першою природою”.

У зв'язку з цим, зацікавленність до питань екології та “суцільної екологізації” суспільної думки, яке виявлене у різних напрямах сучасної науки і практики не є ви-падковим. Не є воно виключенням і для містобудування. Тому д-р арх-ри І. Фомін з початку XX століття виділяє п'ять етапів формування теорії містобудування у нашій країні, які мали фундаментальне значення для практики забудови міст і районного планування. Для кожного з них характерна відповідна парадигма, яка визначає зміст і загальну спрямованість етапу, що дає можливість виявити рівні проявленого зацікавлення до проблем экології.

Методологія проектування здавалася на той період інтелектуальною та діяльною можливістю, яка здатна на рішучі зрушення у розвитку суспільства і його культури. Саме цей період характерний активним розвитком наукового напрямку - методології. У цей час проектування різко розширило сферу свого впливу. Проектувалися не окремі предметні об'єкти, а розроблялися проекти соціальних і соціально-морфологічних систем, впроваджувалися методи програмування з використанням ЕОМ. У містобудівному проектуванні акцент був перенесений на програмування майбутніх умов життя, що породило футурологічний бум проектування “міст майбутнього”, виник прецедент “тотального проектування”. Удосконалення та поглиблення методологічних досліджень у сфері проектування ґрунтувалися на двох постулатах. Перший полягав у тому, що проектування є незалежною здатністю мислення й діяльності, яка не поступається науці або художній творчості, у своїй перевазі й самостійності, а за соціальною значущістю, може бути, і більш ефективною. Другий постулат висував проектування як силу, здатну дати рішення найскладніших проблем XX століття і у першу чергу екологічної. Проектування стало як автономна і надзвичайно ефективна сфера діяльності, яка передбачала вирішення багатьох проблем і відкривала привабливі перспективи, тому що представляла новий тип інтелектуальної діяльності. Період підйому й ентузіазму в сфері проектування спадав до середини 70-х років. На зміну йому прийшов період розчарувань у можливостях проектної діяльності до перетворень.

Показано, що 70 - 80-ті роки ХХ ст. відрізнялися широкою екологізацією містобудівних знань. Цей період збігається з масовим проявом у навколишньому середовищі проблемних екологічних ситуацій, кризових явищ, техногенних катастроф. Міжнародні програми з покращення навколишнього середовища, спеціальні наукові та проектні роботи (ТерКСОП та ін.) визначали шляхи стабілізації і оздоровлення середовища. Цей етап відзначений поглибленням методів аналізу проблем, пов'язаних з якістю середовища життєдіяльності, виникають методи, орієнтовані на врахування “людського фактора” при аналізі причин кризових екологічних ситуацій. У теоретичному плані були фундаментальні роботи з біосфери, базові уявлення про закономірності діяльності з метою перетворення навколишнього середовища, які базуються на пріоритеті техногенного підходу.

Звідси постає необхідність розгляду проблеми розвитку продуктивних сил з екологічних позицій. Цей період характеризується виникненням нового напряму в теорії містобудування - урбоекології. У цей час проводилися дослідження предметно-просторового оточення, встановлення візуальних якостей містобудівних об'єктів та антропогенних ландшафтів на різних рівнях з метою усунення візуальних забруднень навколишнього середовища. Однак реалізація розроблених проектів екологічного змісту, ускладнювалася відсутністю адекватних організаційних, нормативно-правових, економічних і соціокультурних умов, що зумовлювала в частині випадків негативні результати. Період 90-х рр. ХХ ст. характеризується загостреною увагою до необхідності гуманізації процесу перетворення середовища життєдіяльності, пріоритету культурологічних досліджень у теоретичних роботах. Незадоволеність сьогоднішнім станом навколишнього середовища та практичні результати реалізацій екологічних проектів попереднього періоду визначили необхідність перегляду деяких методологічних основ.

Висвітлена еволюція поняття “реабілітація” в архітектурних дослідженнях. Подано характеристику сучасного стану досліджень проблем реабілітації архітектурного середовища, пошук шляхів та методів їхнього вирішення. Показано, що містобудівна наука запропонувала в ХХ ст. цілий комплекс концепцій, теорій та ідей з питань просторової організації суспільства. Особливе зацікавлення становлять ті теорії та концепції, які виникли й розвинулися у подібних для сучасної України соціально-економічних і політичних умовах, у країнах і регіонах з адекватним рівнем розвитку урбанізації, а також подібними географічними умовами. З певною частиною умовності можна виділити наукові ідеї й розробки просторової організації Франції та Німеччини післявоєнного періоду, Чехії, Словаччини й Польщі останніх десятиліть, Росії, а також просторової організації окремих регіонів України.

Показано, що характерною рисою містобудівної науки сьогодні є “розмивання” проблематики, підміна важливих досліджень різними напрямами, які сформувалися під впливом, в основному, кон'юктурних і політичних факторів. Відповідно, відбувається зсув завдань досліджень, у результаті чого більша частина робіт концентрується на локальних проблемах, а стратегічні дослідження, які можуть забезпечити стабілізацію й підвищення ефективності суспільно-економічних процесів, залишаються поза увагою урбаністів. Дослідження, які пов'язані з регіональною проблематикою та Харківським регіоном, зокрема, набагато розширилися протягом останніх років, коли інтенсивно розвинулася наука про регіональні системи, їхнє розселення, урбанізацію, ландшафт та екологію. Завдяки архітекторам, соціологам, економ-географам, економістам сформувався широкий погляд на суть соціально-економічних і екологічних процесів на регіональному рівні. Особливе методологічне значення мають дослідження урбаністів Ю. Білоконя, М. Бевза, М. Дьоміна, В. Вадімова, М. Габреля, Г. Лаврика, А. Осітнянка, Б. Павлишина, В.Тимохіна, Г. Фільварова, І.Фоміна та ін.

У методологічному плані існуючі дослідження не охоплюють весь комплекс завдань, які необхідно вирішити для формування ефективної регіональної політики. Одним з таких недоліків є недосконала методика аналізу просторової організації регіону на мікрорівні, перевага соціальних методів дослідження над комплексними. Досліджуються в основному питання територіальної структури народного господарства (Т. Панченко, А. Рудницький, І. Русанова та ін). Немає ні єдиного узагальнюючого видання, присвяченого цій темі, відсутнє і цілісне дослідження специфіки просторового розвитку Харківського регіону, його сучасного урбоекологічного стану, функціонування основних підсистем. Відсутня науково-пояснювальна теорія, яка б дозволила об'єднати окремі дані багатьох наукових напрямків, дала системне бачення суті просторових процесів у регіоні. Урбоекологічна наука перебуває зараз у пошуку власної парадигми формування архітектурного середовища міста. Відбувається відсторонення від нормативного процесу містобудування до теоретичного на основі використання сучасних екологічних теорій і синенергетики, досягнень соціологічної, економічної та ін. наук. Проблема теоретичного синтезу в містобудуванні пов'язана зі складністю самого предмету, що включає ряд дисциплін, які відрізняються як структурою, так і методами дослідження.

Показано, що в містобудівній діяльності головним для розвитку території є підхід, що зводиться до такого освоєння і експлуатації природно-ресурсного потенціалу, що визначалася техніко-економічним обґрунтуванням (ТЕО) і економічною ефективністю. Сьогодні в основу розвитку регіону покладений новий підхід, який спрямований на усунення факторів, які викликають погіршення природного оточення. На цьому будується концепція регульованого використання природно-ресурсного потенціалу і теорія стабільного розвитку суспільства на основі примату природи та організації життєдіяльності. Опираючись на відомі теорії просторової організації суспільства, а також, з огляду на сучасний соціально-економічний стан у країні та регіоні, у роботі використовується як базовий урбоекологічний підхід багаторівневого розвитку систем у динамічних умовах. Методологічною основою виступають знання про розвиток систем і їх поведінка в перехідних (екстремальних) станах. У роботі розглядається поняття біфуракційний розвиток (для кризових станів). Його сутність полягає у тому, що система, при переході через граничну величину, змінює лінійний хід розвитку і переходить у стані, який важко передбачити і спрогнозувати. Теорія криз у суспільстві доводить необхідність дослідження “випадкових явищ”, у яких немає періодичності і чіткої закономірності, а, відповідно, вони повинні враховуватися іншим способом. Екстремальні положення стану систем мають зони як максимальних, так і мінімальних значень. Виникає можливість застосувати до реабілітаційних процесів критерії прогресу й регресу. Кризова ситуація характеризується дією законів, принципово не схожих на ті, які діють у стані рівноваги системи.

Сформульовано механізми обґрунтування принципів екологічної реабілітації архітектурного середовища міста. Дослідження з оптимізації архітектурного середовища базуються на принципах системного підходу. У процесі розробки теоретичної моделі екологічної реабілітації були використані принципи: системності, функціональності, цілісності, зовнішнього доповнення, ієрархічності. Об'єкт дослідження розглядається як урбоекологічний системний комплекс, у межах якого реалізуються системи різного рівня.

У роботі висвітлені проблеми екокультури - як вектора проектної культури. Розуміння тенденцій розвитку архітектури і проектної культури в цілому залежить від усвідомлення двох найважливіших факторів. З одного боку, - це бурхливий розвиток науково-технічного прогресу, з іншого, - викликані ним соціальні та екологічні зміни. Наука і техніка стали джерелами багатьох глобальних проблем XX століття. Техноцентричні орієнтації пронизують сьогодні не тільки технічні і природні, але й гуманітарні науки. Це відобразилось і на тенденціях формоутворення. Тема культуродоцільності проектування представлена в критико-аналітичних дослідженнях А. Іконнікова і В. Сидоренка. Останній впровадив у теорію проектної діяльності такі поняття як “тематичне проектування”, “проектодоцільність культурних значень”, “екологічна естетика”*.

Екологія культури - визначення, що отримало в 90-х роках XX століття теоретичне осмислення завдяки роботам акад. Д. Лихачова. Від рівня моральної культури залежить екологічний стан нашої планети. З розвитком процесу екологізації способу життя і культури складається концепція цілісного середовищного мистецтва, що охоплює продукти дизайну, види візуальних комунікацій, архітектури та традиційних прикладних і образотворчих мистецтв. Показано вплив проблем екології на розвиток концепцій архітектури й дизайну. Встановлено, що технократичне мислення усе більше стає основним інструментом сучасної науки. Його основна небезпека полягає в забутті того, що “людина є міра всіх речей” (Протагор). Існує небезпека того, що “друга природа”, яка формується в процесі бурхливого розвитку науково-технічного прогресу, сьогодні може виявитися єдиною, про що реально свідчить процес фізичного витиснення самої природи.

Розглянуто екодизайнерський рух як реакцію на стихію технологічної революції наприкінці 70-х рр. “Екологічний підхід” в архітектурно-дизайнерській діяльності, що виявився одним з напрямів всесвітнього екологічного руху, у завдання якого входять, насамперед, охорона й відновлення навколишнього природного середовища. Экологізація архітектурного середовища супроводжується усвідомленням морально-етичної відповідальності архітектора-дизайнера перед суспільством і пошуками ефективних засобів для вирішення екологічних проблем. Проектоздатність культурно-екологічної проблематики дизайну та архітектури полягає у тому, що в будь-яких обставинах технологічного, інформаційного або економічного розвитку, при будь-яких “підступних” умовах важливо шукати і знаходити такий поворот подій, таку стратегію проектного освоєння “запропонованих обставин”, які б слугували посиленню, а не послабленню культурної своєрідності предметного середовища, способу життя. Жодна з можливих тенденцій розвитку не повинна свідомо усуватися з поля зору архітектора-дизайнера. Ціннісні інтонації суспільної свідомості, які прозвучали в архітектурних і дизайнерських концепціях 70-х років, сьогодні називаються “культурно-екологічними”.

У другому розділі “Факторна характеристика міського середовища як об'єкту дослідження і реабілітації” розглянуто проблему еколого-містобудівної стійкості та змінність міського середовища. Показано динаміку росту міського населення. За прогнозами до 2025 р. жителями міст будуть 8 з кожних 10 мешканців. Встановлено стійку тенденцію до переміщення людей у великі міста з населенням більше 1 млн. чол., а ці міста здійснюють найбільш інтенсивний тиск на природу. Показано, що до 2025 р. у таких містах буде проживати 55-65% населення нашої планети. Проблему стійкості природно-антропогенних систем вирішують у двох площинах. Одна з них - створення сприятливого соціального мікроклімату в самому місті. Ця проблема має кілька аспектів. Перший - забезпечити різноманітність можливостей у виборі робочих місць, які відповідають потребам та вибору людей. Другий - задовольнити зростаючі потреби в житлі та стратегічно орієнтувати будівництво на особливості етнічних вимог людей різних національностей. Третій - гарантувати широкий набір високоякісних послуг, включаючи медичне обслуговування та освіту. Четвертий - розширити спектр установ дозвілля і відпочинку. П'ятий - забезпечити зручні транспортні зв'язки в межах міста і агломерацій. Другий пласт проблем стійкості пов'язаний з містобудівною екологією. До них відноситься взаємодія населених пунктів з навколишнім природним середовищем. У сферу розгляду залучаються все більші території, здатні підтримати екологічний баланс. Залежно від їх величини, ці проблеми вивчаються на різних рівнях: повної, умовної і відносної рівноваги. Його критерієм є екологічна ємність території, тобто здатність поглинати зовнішні речовини та енергію без істотної зміни параметрів навколишнього середовища. Одним з факторів, на яких базується градації антропо-природних систем, прийнята щільність населення.

Показано, що повна екологічна рівновага стосовно до Східних областей України забезпечується на територіях із щільністю населення не більше 60 чол./км2. Вважається, що в системі розселення з такою щільністю забезпечується досить збалансоване співвідношення між природою, урбанізованим середовищем і технікою. Однак, впливають й інші фактори, наприклад, клімат, гідрологічна й біосферна ситуації. Так, при зазначеній вище щільності, ліси повинні займати не менше 30% площі. Умовна екологічна рівновага створюється, коли природні ресурси природно відтворюються, але не повною мірою. Це характерно для урбанізованих територій із щільністю населення не вище 100 чол./км2 і лісистістю 20-30%. Відносної екологічної рівноваги в середній смузі країни можна досягти в тих випадках, коли урбанізована територія виявляється навантаженою в межах допустимих впливів, але повне відтворення компонентів природного середовища не забезпечується. Тоді геохімічна і біохімічна рівновага частково порушується, оскільки ландшафти не здатні повністю нейтралізувати забруднення середовища. Однак, вона не деградує. Зберігається стійка взаємодія елементів екосистеми. Однозначної відповіді на проблему демографічної ємності розглянутих територій поки немає. Містобудівники всього світу намагаються її розв'язати. Наприклад, німецькі планувальники вважають: щільність населення може бути доведена до 100-150 чол./км2, а японські прийшли до висновку, що це не межа і її можна збільшити на 30-40% і довести до 140-210 чол./км2. У Росії в ЦНДІ містобудування для промислових районів цей норматив пропонується в межах 290-340 чол./км2, а в їхньому ядрі - центральному місті - 2500 чол./км2. У гігієністів же існує думка, що щільність населення в урбанізованих агломераціях не повинна перевищувати 300 чол./км2.

Встановлено, що екологічна рівновага може бути досягнута тільки на великих територіях, оскільки щільно забудоване місто не спроможе забезпечити відтворення основних природних ресурсів. Природно-охоронні заповідники і лісові масиви, ґрунтово- і водоохоронні зони створюють не тільки для збереження коштовних ландшафтів, рідкісних видів флори й фауни. Вони отримують нову функцію - противагу негативному впливу індустріалізації. Звідси, в баланс входять прилеглі території. Території, що охороняються включають у природні системи регіону. Недоторкані ландшафти повинні зрівноважити урбанізовані території.

Показано, що екологічний каркас країни або регіону розглядають як природну складову просторової організації розселення. Побудова такого каркасу базується на концепції, суть якої полягає у штучній поляризації біосфери й техносфери на великих територіях. За поляризованими планувальними утвореннями закріплюють певні господарські й екологічні функції. Це дозволяє формувати техногенне й демографічне навантаження на середовище життєдіяльності. Існують розрахунки потреб людей в території. Аналіз показує, що дані ООН є усередненими в порівнянні з показниками, обчисленими Ю. Одумом і К. Доксиадісом.

Встановлено, що зони екологічної рівноваги виділяють у комплексі біоекономічної територіальної системи (БТС). Тут зберігають ландшафти, необхідні для відтворення природних ресурсів. Проводять заходи щодо захисту навколишнього середовища, збереження водного балансу, чистоти рік та ін. відкритих водойм. Розміри зон екологічної рівноваги визначають розрахунком. При цьому вирішують завдання стійкості природно-антропогенної системи за критерієм її функціонального розвитку. Буферні зони несуть функції компенсації екологічної неповноцінності регіональних систем розселення в найбільш заселених районах країни. Вони також забезпечують екологічну рівновагу в перспективі при подальшому господарському розвитку регіонів. Буферні зони погоджують із зовнішніми межами БТС, а ширину призначають у межах 100-150 км, які прагнуть установити господарсько-економічний режим за аналогією із зонами екологічної рівноваги. Завданням компенсаційних зон є компенсація природних ресурсів у масштабі країни, вилучених системами розселення Для цієї мети використовують найменш освоєні території, як правило, такі, що володіють значним екологічним потенціалом.

Показано, що природний каркас міст планувально будують, враховуючи його величину, профіль містоутворюючої бази і характерні риси біосфери. Підходи до побудови такого каркасу досить індивідуальні. Однак, певні рекомендації містобудівників та екологів варто враховувати обов'язково. По-перше, поєднують великі зелені масиви міста з елементами екологічного каркасу навколишньої території. Ці елементи розцінюють як логічне продовження природного каркасу міста. По-друге, взаємо-зв'язують елементи міського каркасу в єдину систему. Зелені насадження включають у “сітку” екологічних зв'язків, на перетинні яких намагаються формувати зелені масиви. По-третє, забезпечують проникання відносно автономних частин каркасу в усі планувальні структури міста - житлові райони і мікрорайони, промислові та комунально-складські зони. Ці частини каркасу формують одночасно з розвитком архітектурно-планувальної структури міста, будівництвом нових міських масивів. З викладеного вище випливає, що створення міст, які стійко розвиваються, населених пунктів та їх агломерацій, ґрунтується на розробці екологічних каркасів. Їх можливо застосовувати для планувальних утворень різної величини. Системи більш низького рівня не можуть бути створені без врахування еколого-планувальних рішень вищого рівня.

Розглянуто поняття “міського середовища проживання” (МСП). У концепції стійкого розвитку міст, проголошеній ООН, поняття МСП не обмежується екологічними аспектами взаємодії людини й природи. Місто розглядають як цілісний антропо-природний комплекс, де суспільством повинні бути забезпечені і збережені для нащадків оптимальні умови існування. Визначено вузлові проблеми стійкого розвитку міст. Одна з них - це довготермінове планування економічної і виробничо-господарської діяльності. Існує потреба в розвитку містоутворюючої бази зі створенням різноманітних місць праці. При визначенні складу виробництв варто враховувати сформовані в населення стереотипи. Задіяти у виробництві та господарстві людські ресурси відповідно до їх демографо-трудових особливостей і кваліфікації.

Інша проблема формування містобудівної бази пов'язана з екологічною безпекою середовища проживання. Необхідне впровадження в усі виробництва ресурсо-зберігаючих, мало- і безвідхідних технологій. Потрібно вдосконалювати й будувати споруди очищення і утилізації твердих і рідких відходів. Існує ще одна проблема - це раціональний розвиток інженерних інфраструктур життєзабезпечення міста. Мета їх розвитку полягає у задоволенні потреб населення в такими ресурсами, як чиста вода, електрика й ін. енергія, системи слабких струмів і т.д. До систем інженерної інфраструктури відноситься й транспортна. Необхідно постійне покращення транспортного обслуговування мешканців шляхом реконструкції існуючої вулично-дорожньої мережі, удосконалення організації міського руху й зв'язків із зовнішнім транспортом. Соціальну політику рекомендують орієнтувати на збільшення палітри культурно-побутових послуг.

Встановлено, що в містах існує досить гостра проблема збереження ландшафтів. З метою запобігання їхньої деградації потрібно ощадливо використовувати земельні ресурси. Оптимально поєднувати освоєння нових територій з ущільненням існуючої забудови. Враховувати, що розширення міст, крім інших наслідків, спричиняє виникнення проблеми транспортних перевезень на великі відстані. Стійке й екологічно оптимальне міське середовище життєдіяльності може бути створене тільки при раціональному поєднанні господарської діяльності із природоохоронними заходами. Тому за рекомендаціями ООН стратегію й тактику змісту та розвитку міст необхідно будувати на принципах системного підходу до об'ємно-планувальної організації територій. Така організація є предметом містобудівного планування. Отже, відповідно до концепції ООН містобудування невіддільно пов'язане із середовищем життєдіяльності, екологічно досить чистим і обов'язково стійким у часі.

У роботі показано, що екологічна інфраструктура (ЕІ) - основа реабілітації міського середовища. ЕІ - найширший і найдинамічніший комплекс взаємодіючих між собою природних, природно-антропогенних і штучних об'єктів та систем, предметів і явищ, які забезпечують умови збереження середовища життя людини. Встановлено, що ЕІ є першорядним і визначальним фактором, який підтримує і зберігає середовище життєдіяльності людини. На другому місці перебуває “друга природа”, квазіприродне середовище (від лат. “квазі” - нібито) - перетворені людиною екосистеми, які не здатні до самопідтримки протягом тривалого часу. На третьому місці - близька людині в сучасних поселеннях “третя природа”, артеприродне середовище (від лат. “арте” - штучно) - штучні об'єкти, які оточують людину в місті, з елементами другої та першої природи (сюди належить і традиційна інфраструктура, яка складає підоснову виробництва, а також соціальне середовище). У системі екологічної інфраструктури всі штучні елементи повинні бути екологізовані.

Встановлено, що саме людина, її екологічна свідомість, відношення до природи і природних ресурсів, екологічна філософія та етика, у першу чергу, визначають соціальне і соціально-економічне середовище. На першому місці стоїть мислення, на другому - дії, обумовлені цим мисленням, і які створюють середовище життєдіяльності. Якщо людина має екологічне мислення, вона буде ставитися до природи й взаємодіяти з нею відповідно до однієї із прийнятих нею екологічних етик, і в результаті природа буде зберігатися, залишатися без тиску з боку людської діяльності.

Неоднозначність розвитку міст спостерігається в Україні, особливо у центрах найбільших промислових регіонів. Наприклад, у Харкові викликають захоплення природні території, які охороняються, а також численні пам'ятки архітектури, і в той же час, якість середовища життя помешканців невисока. Його реальним індикатором є стан компонентів ландшафту. Всі ґрунти Харкова сильно забруднені (центр), середньо (більшість) або слабо (невеликі ділянки периферії), такий же стан і ґрунтових вод. Вся рослинність, так чи інакше, вражена, сніговий покрив забруднений середньо або сильно, таке ж і шумове забруднення. На карті екологічного стану території немає жодного квадратного метра з екологічно сприятливим середовищем: основна частина Харкова - це надзвичайно несприятливі, несприятливі і помірно несприятливі території (не більше 95 %), і лише два невеликих острівці - умовно сприятливі. У центральній частині міста може з'явитися новий вид озеленення - контейнерне озеленення, яке замінило звичайне озеленення у зв'язку з втратою дерев спричиненою забрудненням ґрунту. Візуальне середовище міста, особливо в “спальних” районах, у цілому негативне, переважає прямокутний висотний силует із плоскими великими поверхнями й однотипним повторюваним малюнком на фасадах, несприятливим монотонним для очей.

Встановлено, що збереження та забезпечення екологічно обґрунтованої якості середовища життєдіяльності служить ЕІ на всіх рівнях - від цілої країни до міст й окремих будинків та інженерних споруд. Тому тільки вона може бути базисом природоохоронного впорядкування територій. ЕІ в масштабі країни - це взаємодіючі між собою освоєні і природні території, співвідношення між якими повинно бути екологічно обґрунтованим з метою підтримки гомеостазу й екологічної рівноваги; необхідна сукупність природоохоронних територій, екологічний каркас території країни й екологічних коридорів, великі технологічні системи традиційної інфраструктури, непоновлювані й поновлювані природні ресурси, система моніторингу. У масштабі міста - це екологічна виробнича і соціальна інфраструктура, екологічний каркас міста й зелені коридори, ґрунтоворослинний покрив, екологічні та “розумні” будинки, система фітомеліорації і пермакультури, екологічно реставровані ландшафти та екологічно реконструйовані будівлі, сприятливе сенсорне міське середовище, сприятливі умови проживання. До ЕІ відносяться еколого-економічний моніторинг, геоінформаційні системи, оцінка стану середовища життєдіяльності, індикатори підтримуючого розвитку, екологічна експертиза проектів і контроль будівельного комплексу. Винятково важливе питання об'єму екологічної інфраструктури: він пов'язаний з поняттям інфраструктури як підоснови, системи обслуговування для розташованої вище структури. Інфраструктура - це підоснова виробництва, внаслідок чого до неї входить тільки той комплекс господарських і культурних об'єктів, що обслуговує виробництво, а також формує соціальне середовище життєдіяльності. Тому в її склад обґрунтовано не включається широкий комплекс розташованих вище в ієрархії, власне, виробничих об'єктів, які обслуговуються інфраструктурою. У широкий комплекс ЕІ повинні входити всі об'єкти, що зберігають і формують середовище життєдіяльності людини.