Типізація українського дерев’яного будівництва та його історичний розвиток

ВСТУП

Європейська скульптура на початку XIX ст. зазнала короткого періоду піднесення, пов'язаного з творчістю італійського скульптора Антоніо Канови і датського - Бертеля Торвальдсена, представників класицизму в скульптурі. Але вже в 20-і роки піднесення змінилося занепадом і застоєм. Романтизм привніс у скульптуру інтерес до особистості - у всіх європейських столицях встановлюються численні пам'ятники великим людям як минулого, так і теперішнього часу. Але загалом скульптура, яка майже повністю залежала від офіційних смаків, значно відставала від живопису. Повернув скульптурі її високе призначення в кінці століття великий французький майстер Огюст Роден, який став всесвітньо відомим ще за життя. Його мистецтво являє собою сплав різних тенденцій. Група “Громадяни міста Кале” є вищим досягненням реалістичної скульптури, в “Мислителі” можна відчути спорідненість з символізмом, а такі поетичні роботи, як “Поцілунок”, “Вічна весна”, зближують його з імпресіоністами.

Архітектура. Архітектура першої половини XIX ст. пережила свій розквіт у рамках класицизму. У цей час у Парижі, Лондоні, Берліні, Санкт-Петербурзі з'являються численні архітектурні ансамблі, які додали головним європейським столицям характерного вигляду.

У роки правління Наполеона у Франції склався стиль ампір (від французького імперія), який став продовженням і одночасно завершенням класицизму. Будівлі і споруди в стилі ампір відрізнялися монументальністю й урочистістю, часто вони прикрашалися військовою атрибутикою. Ці будівлі були покликані прославляти перемоги Наполеона: Вандомська колона, споруджена за зразком давньоримського стовпа імператора Траяна, Тріумфальна арка (архітектор Ф.Шальгрен) - кращий зразок стилю ампір. Завдяки своїм колосальним розмірам (майже 50 м висотою, біля 45 м шириною) і розташуванню на пагорбі на перетині дванадцяти великих вулиць, арка прекрасно проглядається з різних частин французької столиці. Її прикрашає знаменита скульптурна композиція - рельєф Ф.Рюда “Марсельєза”. Тріумфальна арка стала одним з символів Парижа.

З Франції класицизм і його різновид ампір поширилися у Росії, де досягли вершини в архітектурі Петербурга.

Образ міста на Неві склався саме у першій половині XIX ст., коли виникли основні його обриси у формі тризубця та численні комплекси: Васильєвського острову (арх. Тома де Томон), Адміралтейства (арх. А.Захаров) та Казанського собору (арх. А.Н.Вороніхін).

Вищим здобутком класицизму в Росії стали роботи зодчого К.Россі, який завершив створення ансамблів Палацової площі дугою й аркою будівлі Головного штабу і Сенатської площі - будовами Сенату і Синоду. В другій чверті сторіччя в Петербурзі був побудований за проектом архітектора О.Монферрана грандіозний Ісаакіївський собор.

Завдяки посередництву французьких містобудівників класицизм став поширюватися навіть у США, де став першим національним стилем під назвою “грецьке відродження”. У цьому стилі в Вашингтоні був зведений Капітолій - будівля конгресу США, і Білий дім - резиденція президентів.

Що ж до романтизму, то він не створив власної школи архітектури, хоч його вплив вельми помітний у декількох “історичних стилях”: неоготиці, неоренесансі, романсько-візантійському стилі, необароко, які набули поширення в першій половині сторіччя. У неоготичному стилі побудований ансамбль англійського парламенту в Лондоні, вплив візантійського стилю відчувається в куполах знаменитої паризької церкви Сакре-Кер, в неоруському стилі (будівлі, споруджені в цьому стилі, містять риси, які беруть початок у давньоруській архітектурі, орнаменти, які запозичені з народної вишивки або відтворюють у камені різьблення по дереву) зведені будівлі, які остаточно оформили Красну площу у Москві, - Історичний музей і Верхні торгові ряди (нині - ГУМ).

До середини XIX ст. відкритим у світовій архітектурі залишалося питання про новий стиль. Звернення до старовини підготувало появу еклектизму (від грецького “еклектикос” - той, що вибирає) - архітектурної практики, основаної на змішуванні різних стилів. Еклектизм був, з одного боку, вираженням смаку буржуа, який використав пишний псевдоісторичний декор як свого роду рекламу, а з іншого - вираженням певних світоглядних поглядів європейця тих часів, який вважав свою цивілізацію зразковою, свою епоху - вершиною історії і не сумнівався, що має право розпоряджатися спадщиною інших віків і культур. Прикладом таких споруд можуть служити будівля паризького театру “Гранд-опера” і помпезний берлінський рейхстаг.

Міцніючий капіталізм і технічний прогрес поставили нові завдання перед архітектурою і особливо містобудуванням. Бурхливо росли міста, в яких з'явилися нові типи будівель: заводи, фабрики, вокзали, універсальні магазини, виставочні павільйони, нові типи видовищних споруд (цирки, театри). Поряд з особняками великої буржуазії будувалися багатоповерхові доходні будинки з квартирами, які здавалися у найм, бараки і казарми для робітників. З'явився міський громадський транспорт.

Першим містом, яке зазнало перебудови, став Париж. Незабаром після революції 1848 р. почалася реконструкція міста вузьких заплутаних середньовічних вулочок, зручних для будівництва барикад, у місто широких прямих авеню і кільцевих бульварів, які згодом стали знаменитими. Вони зв'язали центр і передмістя в єдине ціле. Незабаром за зразком французької столиці стали перебудовуватися Берлін, Відень та інші європейські столиці. Невід'ємною їх частиною стають громадські парки.

Значно просунулася будівельна техніка, стали широко застосовуватися нові матеріали (чавун, сталь, в кінці століття - залізобетон) і нові прийоми та методи будівництва. Але конструкції, створені на основі промислової технології, вважалися дуже грубими і негідними стати основою нового архітектурного стилю. Їх використовували поки що тільки при будівництві мостів, вокзалів, критих ринків, у спорудах всесвітніх промислових виставок. Першим прикладом застосування збірних конструкцій в будівництві став “Кришталевий палац” у Лондоні, споруджений для першої Всесвітньої промислової виставки 1851 р. Унікальною для XIX ст. спорудою була Ейфелева вежа у Парижі - висотна інженерно-технічна споруда, яка складається з гратчастих металевих конструкцій. І все ж основна маса будівель продовжувала оформлятися у традиційних архітектурних формах. Таким чином, на кінець XIX ст. між технічною і художньою сторонами архітектури виникають своєрідні “ножиці”, які з плином часу стали розходитися все більше і більше. Спроба подолати це розходження була зроблена новим напрямом в архітектурі, який отримав назву модерн (французькою - “сучасний”). Представники цього стилю в архітектурі використали нові технічні і конструктивні засоби, вільне, частіше асиметричне планування і сучасні матеріали в обробці фасадів і інтер'єрів будівель (кераміка, поливні кахлі) для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель і споруд.

У рамках модерну кінця XIX ст. у США виникла так звана чікагська школа архітектури, найбільш помітною фігурою якої став Луїс Саллівен, який запропонував тип висотної офісної будівлі з мінімумом декору - хмарочос. Модерн, так би мовити, завершив творчі пошуки будівельників XIX ст. і став сходинкою до архітектури сторіччя ХХ-го.

В кінці XVIII і в XIX ст. український народ зазнаЭ найгірших днів царської російської реакції, яка поступово, але рішуче й жорстоко, ліквідує автономність України, касує військо, гетьманат цілий автономний адміністративний устрій. Національний і культурний гніт відбивається в значній мірі й на мистецькому житті. Замість вільної артистичної творчості з'являються нові будови, роблені по шаблонових проектах, надісланих з Петербурга й Москви, не пристосованих не тільки до мистецького смаку українців, а й навіть до підсоння України. Нарешті в 1800 р. виходить наказ російської влади, яким зовсім забороняється будувати церкви українського типу. Замість того від середини XIX ст. з'являються обридливі церкви у псевдовізантійському й ніби «московському» стилі. Но дивлячись на це, українська творчість не вгасає, пристосовує шаблонові проекти до свого смаку й дає ряд нових своєрідних творів.

Як відміна класичності, на початку XIX ст. приходить стиль ампір (із франц. «стиль імперії»), який мав замилування до спокійних монументальних форм римського взірця, широких зовсім гладких стін, округлих колон т. зв. дорійського ордеру, півпольних вікон та ступінчастих низьких і гладких аттиків над колонадою. Одначе й стиль ампір мусив зробити багато поступок українським будівничим традиціям, особливо в маленьких провінціальних палатах та будиночках, де ґанки, галерейки й мансарди (поверх, що уміщено під самим дахом будови) набирають своєрідних українських рис. Із визначних українських архітекторів цієї доби можемо згадати В. Ярославського в Харкові (будинки в Харкові, на Харківщині й Херсонщині) і А. Меленського в Києві (Контрактовий дім, перебудова бурси, розбудова Подолу 1811 р.). Відтепер найбільше розвивається міське будівництво. Постає цілий ряд нових ратуш (Харків, Полтава, Київ, Львів, Чернівці), що знаменують собою останнє зусилля самоврядування українських міст. Всі вони квадратового заложення, з квадратовою вежею, простих і холодних мас та гладких понурих стін. Таким самим характером відзначаються тріумфальні брами, колони-пам'ятки, які в той час любили ставити з нагоди різних подій. Одну з кращих колон (за проектом, архітектора А. Меленського) було поставлено в Києві в 1802 р. з нагоди повернення Києву відібраного в кінці XVIII ст. Магдебурзького права й сполученої з ним самоуправи міста (пізніше, щоб стерти всякі сліди цього символа, російські урядові кола стали називати колону пам'ятником «Хрещення Русі»). В першій половині XIX ст. при новому адміністративому поділі України в стилі ампір постає більшість державних будинків Полтави, Чернігова, Києва, а на запорізьких степах -- Одеси й Херсона.

Остання стадія класичності наступає в другій половині XIX ст. за часів царя Миколи І, коли будови набирають особливо понурих і сурових форм, прикладом чого може служити будинок університету в Києві. З церковних будов у стилі ампір найбільше збереглося на Харківщині й особливо Полтавщині (Хорол, Ромни, Лубни, Пирятин, Прилуки). В заложенні вони переважно хрещатої форми. Це, наприклад, собор у Хоролі 1800 -- 08 рр., що близько стоїть до давніших будов XVII -- XVIII ст., але лише з одною середньою банею на округлому гладкому під баннику. З більших будов з цієї доби походять собори в Одесі, Херсоні та Кременчуці, що належать до течії академічного класицизму, який почав плекатися в офіційних технічних школах Росії. Досить поширеним був також тип зовсім округлих будов (ротонд) із колонами або без них, яскравих ампірових форм, як церкви в с. Кукавці (1806) і м. Шатові на Поділлі, Різдва на Подолі в Києві (1809), «Аскольдова могила» в Києві (1810), церква Гощівського монастиря в Галичині (1842) та ін. Перетворення класичних зразків в українському народному дусі в більшій мірі виявилося на західноукраїнських землях, як це, наприклад, свідчить кафедральна церква в Чернівцях, побудована в 50-х роках XIX ст. на п'ятидільному заложенні з трьома банями, подібно до буковинських дерев'яних церков.

Від середини XIX ст. міське будівництво житлового й громадського призначення у зв'язку з пануючим у цілій Європі утилітаризмом і меркантильністю переймається еклектизмом -- мішаниною різних історичних стилів не тільки в різних об'єктах, а також в одній будові. Серед різних фаз еклектизму та різноманітних мистецьких напрямів особливо поширюється т. зв. віденський неоренесанс. Загальне архітектурне обличчя наших головніших міст (навіть незалежно від бувшого австро-російського кордону) -- Києва, Одеси, Харкова, Львова, Чернівців, Перемишля, Херсона та навіть Ростова й Катеринодара на Кубані -- власне завдячує цій віденській моді. Зокрема, в цьому характері побудовані більші міські театри в Києві, Одесі, Львові та інші громадські будови по містах. Рівночасно в техніці будівництва на Наддніпрянщині помічається поступовий підупад, який особливо зусилюється під кінець XIX ст. Річ у тому, що російська централістична влада в боротьбі за опанування усіх ділянок культурного та економічного життя на Україні з особливим завзяттям нищила українське міщанство і зв'язане з ним ремісництво, яке своїми цеховими організаціями ставило чималий опір централістичним стремлінням Москви.

Постійні утиски цехів закінчилися цілковитим їх скасуванням у 1900 р. Безперечно, цеховий устрій ремісництва в той час уже віджив свій вік, але коли в Західній Європі стара система навчання в цехових організаціях поступово замінялася сіткою державних ремісничих шкіл, на Україні з моментом ліквідації цехів російський уряд замість того не тільки не створив закінченої сітки фахової освіти, але навіть не дав мінімальної кількості ремісничих шкіл. Отже, коли в старі часи на Україні в цехових організаціях постійно виховувалися молодші кадри добрих ремісників, зокрема мулярів, теслярів, каменярів, різьбярів та солідних технічно підготовлених будівельних майстрів, то з підупадом цехових організацій та браком фахових шкіл старих майстрів та ремісників не було ким замінити або приходили робітники, мало підготовлені та без потрібного технічного знання. Наслідком цього було те, що багато будов другої половини XIX ба навіть початку XX ст., особливо на провінції, були не тільки безвартісні з мистецького боку, але також технічно примітивні, так що чимало їх понищилося й розвалилося. Це завжди гостро відчували визначні наші митці та архітектори. Але всякі заходи для створення місцевих шкіл, як вищого, так і нижчого типу, здебільшого розбивалися об тверду стіну централістичних стремлінь Москви, яка засновувала такі школи в себе (передусім у Петербурзі й Москві). Туди, власне, мусила їхати українська шкільна молодь, звідтам і приходила «нова мода» в будівництві, майже завжди запізнена в Західній Європі, але «приправлена» в московському дусі. Так у другій половині XIX ст. під впливом національного романтизму на Заході (відродження pоманcького стилю) в Росії постав націоналістичний напрям, що дав пеевдовізантійсько-руський, стиль. Він насильно впроваджувався на Україні в церковному будівництві (собори в Житомирі, Харкові, Катеринославі та ін.), нерідке даючи жахливі немистецькі зразки. До цього часу належать урядові «реставрації» дорогоцінних пам'яток нашого, будівництва княжої добі», коли, наприклад, були розібрані й знищені будови Херсонеса IV -- X ст., Десятинна церква в Києві X ст, перебудовані кафедра у Володимирі-Волинському XII ст., церква в Овручі XII ст. та інші, а на їхньому місці були збудовані безвартісні будови ніби у «візантійському» стилі. У більш витриманих візантійських формах і бодай хоч технічно краще побудовані Володимирський собор у Києві та Олександрівська церква в Кам'янці перших років XX ст. На західноукраїнських землях, що були під Австро-Угорщиною, течія романтизму впроваджувала переважно форми романського та готичного стилю. Правда, були спроби українських архітекторів додавати деякі мотиви «свої», тобто візантійські, але через брак свого мистецького центру та особливо школи ці спроби були здебільшого невдалі. В найновіші часи будівництво на Україні переживало усі фази еклектизму, які панували в мистецтві Європи, включно і т. зв. стиль модерн, на західноукраїнських землях відомий більше під назвою віденського сецесіонізму. В цьому стилі, який панував порівняно недовго -- в останніх роках XIX і перших роках XX ст. -- побудовані величезні залізничні станції в Жмеринці (на Поділлі) і Львові, остання -- за проектом відомого українського інженера-архітектора Івана Левинського (1851 -- 1918), якому належать також інші будови Львова -- готель «Жорж», торговельно-промислова палата, будинок «Дністра», дім василіянок та ін.

З початком XX ст. поміж українськими митцями і спеціально архітекторами поширюється течія відродження українського архітектурного стилю. В поширенні цієї ідеї та в практичному проведенні її в життя велику роль відіграла «Українська громада» студентів Інституту цивільних інженерів у Петербурзі, де першим головою (від 1905 р.) був архітектор Сергій Тимошенко. Цей мистецький напрям можна поділити на дві течії: перша для створення своєрідного українського стилю прагнула використовувати мотиви українського барокко, друга -- народне дерев'яне будівництво. До першої течії належать великі житлові доми архітекторів Альошина в Києві та Фетисова в Запоріжжі (Катеринославщина). Друга течія започаткована церквою єпископа Партенія Левицького в Плішивцях на Полтавщині в 1902 -- 06 рр., де використані форми знаменитого запорізького собору в Самарі. Визначним твором, що належить до цього другого напряму, є будинок земства в Полтаві (тепер Український державний музей), побудований визначним нашим архітектором Василем Кричевським з участю маляра Сергія Васильківського. З інших архітекторів відмітимо праці Жукова (шкільні будинки на Харківщині), Мощенка на Полтавщині, а в Галичині -- Івана та Льва Левинських, Олександра Лушпинського, Романа Грицая, Василя Нагірного. Сполучення форм кам'яної архітектури українського барокко з дерев'яним будівництвом знайшло прекрасну творчу переробку в працях архітекторів Сергія Тимошенка та Дмитра Дяченка. Першому належать цілий ряд вілл та проектів церков, другому -- проект Історично-архітектурного музею в Кам'янці-Подільському (1913), школи на Полтавщині та головний корпус Сільськогосподарської академії в Києві (1928). Ініціативі цього архітектора належить також заснування в Києві Товариством українських архітектори) Українського архітектурного інституту (1919), який був у 1924 р. приєднаний до Мистецького Інституту в Києві. В найновіших часах по війні й революції найбільшого поширення набуває західноєвропейський напрям конструктивізму, що оснований на принципі функціоналізму -- пристосування кожної частини своєму практичному призначенню, цілковитого усунення декоративних прикрас і непотрібних додатків. Конструктивізм широко послуговується залізобетонними конструкціями, склом та іншими новими будівельними матеріалами, має смисл для великих елементарних геометричних мас, легких широко закроєних перекрить, великих гладких площ, терасових композицій, плаского даху. До кращих будов конструктивного напряму належать електровня в Києві, суконна фабрика в Кременчуці, будинки Дніпрельстану, будинок каси хворих у Львові й величезний комплекс будов «Держтресту» в Харкові.

УКРАЇНСЬКЕ ДЕРЕВ'ЯНЕ БУДІВНИЦТВО, ЙОГО ПОСТАННЯ ТА НАЙСТАРШІ ЗРАЗКИ

На цілому просторі Європи найбільша кількість, і то найцінніших зразків, дерев'яного будівництва збереглася на Україні. Звідси той великий інтерес до українського дерев'яного будівництва в літературі слов'янських та інших народів, який постав ще на початку XIX ст. та який в останні роки в Західній Європі набув особливої інтенсивності.

Завдяки відповідним кліматичним і господарським умовам Україна від найдавніших часів розпоряджала великими засобами будівельних лісів -- від м'яких порід шпилькових дерев до таких прекрасних видів твердого дерева, як клен, явір, осика, ясень і нарешті липа, груша, тис, бук і дуб. Тому саме в дерев'яному будівництві українці відзначалися великим майстерством і мають свою давню культуру та вироблені протягом багатьох століть своєрідні зразки. Й коли в будовах, призначених для житла, творчість була обмежена в рамках побуту й матеріальних засобів, то ціла умілість майстрів, ціла вигадливість і творча думка найбільше виявилися в будовах громадського, оборонного та релігійного призначення. На жаль, більші житлові будинки збереглися в дуже обмеженій кількості, а будови замкового чи загалом оборонного призначення зовсім щезли, даючи місце мурованим та земляним будовам новішого типу. Порівняно краще заховалися будови релігійного культу (принаймні ми маємо деякі зразки навіть із XVI -- XVII ст., правда, в дещо переробленому вигляді). Одначе збереглися деякі літературні й графічно-документальні матеріали, які дають можливість відтворити давніші конструктивні засоби, типи й форми будов, що були вироблені в значно давнішу добу. Крім того, в деяких найглухіших і недоступних місцях (напр., у Карпатах) збереглися дуже архаїчні типи будов, які дають певне поняття про давніші форми українського дерев'яного будівництва.

Археологічні розкопки селищ неолітичної доби й будинків старокнязівських часів на Україні (Київ, Білгородка) стверджують, що ще тоді вживали спосіб зложення стін при допомозі укладання балок в поземному положенні, як це ми бачимо у всіх існуючих дерев'яних будовах на Україні. Таке укладання дерева в «зрубах» -- в поземному положенні -- є типовим для слов'ян, тоді як у германських народів уживався спосіб повисно уложених балок, пов'язаних поміж собою т. зв. шпунтами. Наскільки слов'янський спосіб давній і де саме мусимо шукати його джерела -- про це свідчать писання римського архітектора І ст. н. е. Вітрувія, що описує житло осілого населення Чорномор'я та різьби на колоні Траяна в Римі II ст. н. е., де виображені будови даків, що колись заселяли наші Карпати. Деякі фрагментарні відомості про спосіб і форму перекриття будов, що в дерев'яній архітектурі дуже впливають на загальний вигляд Спорудження, дають описи грецьких, арабських та інших письменників. Історичні розшуки, грунтовані на текстах Геродота, Ксенофонта й Діодора, ознайомлюють нас із народом, що замешкував в околицях Понта «в домах, зроблених як вежі, закінчених пірамідами». Арабський письменник Ібн-Даст, описуючи житло слов'ян княжої доби (IX -- X ст.), пише: «...В землі слов'ян холод буває такий великий, що кожний із них викопує собі рід льоху (ями), який покриває дерев'яним гостролучним перекриттям (дахом), який бачимо й на їхніх християнських церквах». У збережених найстарших зразках українського дерев'яного будівництва релігійного призначення й на старих рисунках неіснуючих будов бачимо якраз перекриття гостролучної форми чи у формі піраміди. Таке саме перекриття мають і вежі-дзвіниці найстаршої дати; з дуже давніми формами, що ведуть нас до колишнього замково-оборонного будівництва. Загалом дзвіниці мають першорядне значення для питання про замково-оборонне будівництво на Україні, тому спинимося над ними більш докладно.

Дзвіниці на Україні ставляться звичайно окремо від церков, часом навіть у значному віддаленні від них. Лише в тих місцевостях, які були в сусідстві до Заходу (поляків, словаків, мадярів) або Сходу (Московщини), будували дзвіниці разом із церквою (Лемківщина, почасти Бойківщина, Закарпаття, Слобожанщина). [* Можливо, поєднання дзвіниці з церквою задержалося в деяких місцевостях як архаїзм, пережиток з доби готики, коли це явище було загальним.]

Хоч найстарші збережені зразки дерев'яних дзвіниць походять із початку XVI ст. (Потилич), але ряд даних вказує на їх давню місцеву культуру, що сягає доби готики. Коли в перші часи християнства не було підходящих типів будов (храмів, палаців, хат), які могли б бути пристосовані й перетворені для потреб нової релігії, то для церковних дзвіниць часто надавалися оборонні та замкові вежі, й тому дзвіниці були цілком природним продовженням цього роду будівництва. Знаємо також, що на Україні церкви й особливо монастирі пристосовувалися до оборонних цілей не тільки в середньовіччі, але й у століттях XVI -- XVIII. Способи оборони переймалися з Центральної Європи, де храми на провінції, якщо не були під охороною міських та інших укріплень, являли собою оборонний пункт. Не робили в цьому розумінні винятку й дерев'яні храми, часто з комбінуванням мурованої оборонної огорожі зі стрільницями. Прикладом такої будови може служити існуючий досі костьол у Гервартові біля Бардієва в Закарпатті (за малюнком Мишковського 70-х років минулого століття). В таких будовах, огороженйх сильними парканами та мурами зі стрільницями, дзвіниці грали роль обсерваційних й оборонних веж. Знаємо також, що на Україні збереглися з XIV -- XVII ст. муровані церкви, костьоли й сигнали твердинного характеру, спеціально пристосовані для оборонних цілей, з амбразурами для стріляння, бійницями тощо (Кам'янець, Рогатин, Сутківці, Острог, Луцьк та ін.). Маються відомості, що в старовину в нижчих частинах дерев'яних дзвіниць робилися комори для зброї й різного військового приладдя (подібно до замкових веж). Таку зброю -- навіть гармати -- при церквах Галичини здавали австрійському уряду ще на початку минулого століття.

Збережеш зразки дерев'яних дзвіниць, особливо в Західній Україні, говорять про особливу давність архітектурних форм -- більшу, як форми самих церков, біля яких вони стоять. Побудовані в монументальних формах, міцної конструкції, з довготривалого матеріалу (переважно дубового), вони не потребували частого ремонту, а тим більше знесення. Крім того, дерев'яна конструкція дзвіниць дозволяла частково вставляти новий матеріал, не змінюючи зовнішнього вигляду. Таким чином, архітектурні форми дзвіниць мінялися значно поволіше, як форми самих церков, затримуючи свій архаїчний замковий і цивільний характер. Отже, коли прийняти до уваги особливо давню традицію будівництва дзвіниць і ту консервативність, з якою мінялися архітектурні форми в дерев'яному будівництві взагалі та особливо у дзвіницях, дійдемо висновку, що збережені типи дзвіниць постали значно раніше XVI ст.

Конструкція дзвіниць буває двох родів: старша -- рублена з брусів або віблеків (балки, оброблені лише з трьох боків), зложених у поземному положенні, й новіша, яка зустрічається частіше, -- слупово-хрещата. В одному й другому випадкові ціла будова стоїть на грубих підвалинах, а ці останні -- на камінні чи на цілому підмурованні.

Найстарші збережені дзвіниці Галичини -- квадратової форми з «опасанням» чи «фартухом» (виступаючий дашок) в нижній частині, сильно похиленими до середини стінками, виступаючою верхньою частиною (поверхом) та високим пірамідальним перекриттям, часто -- ламаною лінією даху (Потилич, Стара Сіль, Дрогобич, Верінь, Бусовисько, Курники). Такої самої форми бачимо вежі-дзвіниці, зарисовані на гравюрах Києва 1638 р., Кам'янця 1672 р., Клехова 1699 р., рисунках Бардієва XVIII ст. та ін. Така форма веж зустрічається в замковому будівництві Центральної Європи, що сягає часів готики, відома і в культурному дерев'яному будівництві Чехії, Шльонська, Словаччини XV -- XVI ст.

Сильно звисаюча верхня частина дзвіниці та опасання при самій землі є, власне, характерною рисою оборонних веж. У цих виступах (у мурованих вежах -- т. зв. аркатурний фриз) робилися отвори (діри), через які сипали на наступаючого ворога каміння, пісок, виливали гарячу воду, смолу тощо. Камінь, що кидався з отвору, падав на похилий дашок опасання (в мурованих вежах -- похилий мур) і силою фізичного закону кута падіння відбивався від похилої площі та далеко досягав наступаючого ворога.

В еволюції (зміні) мистецьких форм часто бачимо таке явище, коли первісне практичне конструктивне значення втрачається, але залишається певна традиція, складається певна естетична уява про красу, й змінена форма живе ще довший час, втрачаючи, одначе, своє первісне практичне значення. Те саме сталося зі способами будови й формами дзвіниць. Не підлягає сумніву, що кожна доба світового мистецтва відбивалася на формах дзвіниць, але тому, що тип веж-дзвіниць був у нас усталений у добу готики, то наступні впливи ренесансу, барокко, рококо, ампіру викликали незначні зміни, головно в прикрасах, формах покриття, банях і деталях. Перетворюючи форму мурованого будівництва й різні стилістичні впливи, народ все-таки зумів дати оригінальні, своєрідні зразки власної мистецької творчості.

Основний тип дзвіниць, який ми окреслили вище, по мірі поширення на цілій Україні часто спрощувався, а розміри дзвіниць зменшувалися. Та разом із тим у руках народного майстра ця проста схема набуває незвичайно великої різноманітності форм. Пропорції мас безконечно міняються. Навколо будови з'являється опасання в кількох поверхах, і то різної величини (Тисьмениця, Старий Лисець, Курники, Ялове, Гукливе). Дуже міняються висота й форма даху. Але найбільше вигадливості й дотепу бачимо в «голосниках» (вікна під дахом дзвіниці). Їхня кількість міняється від 1 до 6 з кожного боку квадрату; вживаються також подвійні й потрійні вікна. Форма їх незвичайно різноманітна: квадратова, з напівкруглим, еліпсним чи шестикутним закінченням, трикутна, п'ятикутна, шестикутна, округла, еліпсна, у формі сегменту, півеліпса й т. д.

Квадратові дзвіниці, побільшуючи свої розміри й кількість поверхів, часами виростають у складні архітектурні композиції з широким опасанням, прекрасно різьбленими колонками та критими талерейками, які у свій час були поширені в міських будинках. Зразком таких розкішних будов можуть служити дзвіниці XVIII ст. в Печеніжині (пов. Коломия), Ясениці Замковій (пов. Самбір), а також на Волині, Київщині й Полтавщині.

Крім квадратових, відомий тип восьмигранних дзвіниць (Шумляни в Галичині) або квадратових в основі і восьмибічних у горішній частині з восьмигранним стіжковим накриттям (найбільше на Буковині й Гуцульшині).

В дальшому добовому розвитку з'являються вежі з банями безпосередньо на пірамідальному перекритті та бані з підбанками («вісімкою») різної форми в залежності від стилів (ренесанс, барокко, рококо, ампір) -- так само, як і в самих церквах.

Намітити історичний розвиток церковного дерев'яного будівництва тим важче, що в різних місцевостях зустрічаються деякі відмінні типи будови, -- зміна форм не скрізь наступала одночасно в залежності від світових стилів. Тому дуже давні типи будов часто мають рік заложення новіших часів (наприклад, у недоступних, глухих місцевостях у горах), тоді як в інших випадках дуже старі будови є зразком вже дальшої (новішої) еволюції форм. Можемо також вказати на цілий ряд прикладів, коли дослідники, бажаючи відшукати первісні й найстарші типи, брали за головну їх ознаку примітивність і простоту форм, що часто залежать від соціальних і господарських відносин (коли певна громада чи фундатор, не маючи коштів на більшу будову, задовольнялися примітивною церквою) ; також непоказні (скажімо, однозрубні) церкви будовано в часи лихоліття, руїни, коли загалом матеріальні засоби нищилися. Тому для нас мають особливе значення ті недоступні закутки, де зберігся дуже давній, первісний тип будов, який служив основою для дальшої зміни форм в істеричному розвитку.

Такою околицею є передовсім Бойківщина в Карпатах, у джерел головніших річок південного й північного спаду Карпат -- Сяну, Дністра, Опору, Ужа, Ляториці. Тут заховався дуже цікавий усталений тип будов, первісний найперше щодо своєї конструкції. В закладі це є типова для українського будівництва тридільна (тризрубна) будова із середньою прямокутною частиною, двома бічними (теж прямокутними, близькими до квадрату) зрубами -- т. зв. «бабинцем» -- і вівтарем. Проф. Г. Павлуцький звернув увагу, що триванні (а значить, і тридільні) церкви зарисовані ще на мініатюрах Ізборника Святослава 1072 р. і в Київському Псалтирі XI ст.; про «церкви з трьома верхами» співають також найстарші українські пісні, що походять із старокняжої доби. Муровані тридільні церкви «відомі в Галичі (XII ст.), Рогатині (XIV -- XV ст.), Риботицькій Посаді (XVI ст.), Львові (XVI ст.) та ін. Рівно ж найстарші дерев'яні церкви, дату яких можна встановити документально, були всі тризрубні (Потилич XVI ст., гравюри Києва, Крехова та інших міст із XVII ст.). На Бойківщині організація просторового об'єму тризрубної церкви відбувалася з точним додержанням центральності. Всі три зруби перекриті однаковим ступінчасто-пірамідальним перекриттям. Над цілою будовою панує середня грубша вежа; дві бічні вежі хоч і не зовсім симетричні, але своїм об'ємом майже однакові й не порушують загальної рівноваги.

Особливої уваги заслуговує конструкція й самий спосіб будування бойківських церков. Вони зложені в зруб зі смерекових, букових або інших брусів, які укладаються в поземному положенні від основи аж до маківки. Такий спосіб будування побутував на цілій Україні, про що свідчать Найстарші збережені церкви Галичини й Правобережжя. Лише в новіших часах почали вживати крокви для перекриття зрубів банями, і то так, що всередині ціла або частина бані була закрита. Таким чином, зовнішній вигляд бойківської будови конструктивно й формально відповідає внутрішньому вигляду, за винятком лише поверхової вежі над бабинцем, яка в горішній частині має т. зв. слупово-хрещату конструкцію. Дахи й стіни крито гонтою, не покривається гонтою лише нижня частина стін під опасанням, роль якого, так само як і ґонти на стінах -- хоронити зруб від замокання та вогкості.

Ступінчасто-пірамідальне перекриття бойківських церков свідчить про незвичайну давнину; можна думати, що ця форма з'явилася вже в часи готики (XIV -- XV ст.), як це припускали Дідушицький і Мекловський.

Хоч бойківський тип церков був цілком усталений і конструктивно з'ясований, але народна творчість все ж таки знайшла вихід для свого безупинного поступового розвитку. А саме: зміна архітектурних форм йшла в напрямку помножування ступінчастого перекриття від двоповерхового (Топільниця, Лениця, Збої) до триповерхового (Бориня, Якимчиці, Ужок, Кострики, Сухе та ін.), чотириповерхового (Перехресна, Таламат) і п'ятиповерхового (Середня Турка, Вижне Студене). Далі на пірамідальному накритті з'явилися вісімки, які у свою чергу помножувалися, так що постав складний тип бойківських будов -- від п'ятиповерхових (Бутля) до шестиповерхових (Вижне Висоцько, Кривка), семиповерхових (Вижня Бутелка, Вижне Висоцько, Комарники) й нарешті восьмиповерхова -- в Ясеніві. Своє завершення цей тип будов знайшов у сферичних банях, які насаджувалися на всіх трьох вежах (Кривка, Бутелка, Вижня). Одначе вісімка й баня з'являються вхе наслідком загальної еволюції перекриття дерев'яної церкви.

Оригінальний вигляд бойківських багатоповерхових церков із численними ступінчастими переходами й дашками давав привід Деяким дослідникам й аматорам шукати подібності з норвезькими Церквами й навіть індійськими пагодами. Одначе деяка подібність зовнішнього вигляду норвезьких та українських будов залежить не від спільних культурних течій, а лише від однакового матеріалу, який у деяких комбінаціях витворює однакові форми. В дійсності конструкція норвезьких будов зовсім відмінна, а різниці конструктивні дали й відмінні архітектурні форми (зокрема, плани будов). Плани і просторовий розподіл індійських пагод також не мають нічого спільного з нашими будовами.

Переважна більшість бойківських церков побудована у XVIII ст. -- лише одна, можливо, в 1641 р. (Перехресна на Закарпатті) , -- але в найстарших церквах сусідніх із Бойківщиною місцевостей, ба навіть на цілій Галицькій рівнині й Волині, зустрічаємо ознаки того самого «бойківського», себто первісного, типу церков із пірамідально-ступінчастим перекриттям (у Галичині -- Потилич XVI ст., Підвисоке 1604 р., Знесіння коло Львова 1605 р., Крехів коло XVI ст., Терки 1661 р., Воля Висоцька кін. XVII ст., Водники 1729 р. та ін.).

Коли порівняти бойківський тип із будовами інших сусідніх до Бойківщини місцевостей (як, наприклад, церкви на Лемківщині з барокковими банями, від чого деякі дослідники називають їх «лемківсько-барокковим типом»), то побачимо, що в цих ніби інших типах ціла основа і внутрішні просторові форми залишилися типово «бойківськими», лише зовнішня декорація прийняла інші додатки. Так, у деяких будовах на пірамідальному даху додані лише невеликі бароккові маківки (Новоселиця, Збої, Бодружаль, Кожухівці та ін. -- всі на Закарпатті) або більші бані з дуже розвиненою вежею-дзвіницею спереду західно-католицького характеру (Плоске, Міроля, Петна, Мілик, Тим'я та ін.).

Можна також думати, що план і відношення триділів лемківських церков ближчі до готичного типу й тому архаїчніші, ніж тип бойківський, який є вже переходовим до типу тридольної української церкви, що виробився в добі ренесансу. В бойківських церквах східний і західний верхи, хоч ще не зовсім однакові, в кожнім разі вже зрівноважені й симетрично оточують центральну баню, як це характерно для всіх триверхих українських церков, починаючи з XVI ст. Тим часом лемківські церкви ще цієї зрівноваженості не мають, а, як у готичні часи, західний верх, що служить дзвіницею, е найвищим, центральна частина -- нижча, а східна (вівтар) зовсім низька й мала.

ТИПІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЕВ'ЯНОГО БУДІВНИЦТВА ТА ЙОГО ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК

Пірамідальна форма перекриття зрубів, як примітивна й найпростіша, могла затриматися лише в глухих закутках, яким є, наприклад, Бойківщина, -- на рівнині розвиток дерев'яного будівництва йшов далі. Передовсім з'являються восьмигранний підбанник («вісімка») й баня над кожним зрубом. Трудно з певністю твердити, що прийшло раніше, але більше доказів є на те, що спочатку робили баню просто на пірамідальному перекритті, а пізніше -- баню з підбанником, і в деяких місцевостях спочатку могла з'явитися вісімка, перекрита стіжковим перекриттям, а пізніше вже сферична баня. З будов, перекритих банями безпосередньо на пірамідальному даху без вісімки, можемо вказати на дуже архаїчну форму бані у вигляді шолома або грушки, -- в селах Галичини Ковчий Кут, Крехів початку XVII ст., Цішки (1701) та ін. У будовах із вісімкою перехід від квадратової форми зруба до восьмибічної досягається за допомогою клинів-межилучників чи т. зв. пендетивів трикутної форми, -- спосіб чисто візантійський, що у нас на Україні був відомий із перших часів християнства. Цікаво, що в дерев'яному будівництві інших, навіть слов'янських народів цей спосіб перекриття не зустрічається.

Вісімка з клином-межилучником постійно вживається в церквах Гуцульщини. Загалом гуцульські будови мають свої особливості і творять до певної міри осібний тип. План тут завжди у формі рівнораменного «грецького» хреста у вигляді п'яти зрубів -- квадратових або шестикутних (за винятком середнього зрубу, який завжди квадратовий). Походження п'ятизрубної хрещатої дерев'яної будови на Україні ще в належній мірі не висвітлене. Проф. Й. Стржиговський, наприклад, уважає їх первісним типом християнського будівництва на Україні, що прийшов із візантійського -- спеціально вірменського -- будівництва. Муровані хрещаті будови відомі були в нас у Херсонесі (Крим) IV -- VI ст., але в старокнязівську добу не зустрічаються. Пізніше знову з'являються на Україні в XVII ст. (перебудова церкви Спаса на Берестові в Києві 1638 -- 43 рр., церкви в Нискиничах на Волині 1653 р.).

Характерні особливості гуцульських церков, крім хрещатого заложення, є такі. Середній квадратовий зруб переходить угорі у вісімку, перекриту високим восьмибічним стіжковим перекриттям із невеликим заломом (заокругленням) коло гзимсу. Над чотирма іншими зрубами звичайно буває звичайний хатній дах із фронтончиками, як на гуцульських хатах; на гребеш даху часто бувають маківки.

П'ятизрубні будови, крім стисло гуцульської території, поширені також у сусідніх до Гуцульщини землях -- на Буковині (напр., Церква монастиря Путна, перенесена з с. Воловець), у Галичині (в повітах Коломия, Снятин, Калуш, Станіслав). В інших частинах Галичини зустрічаються загалом рідко та здебільшого постали в пізніші часи, коли перебудовували й розширювали тризрубні церкви. Щодо п'ятибанних церков на п'ятизрубному заложенні, то їх у Галичині дуже мало й то переважно новіших часів. Досить поширені вони на Київщині, Полтавщині, Слобожанщині, відомі також на Поділлі й зовсім рідкі -- на Волині та Чернігівщині. Зате саме в Галичині й почасти на Бойківщині збереглися особливо інтересні тризрубні й переважно трибанні церкви з артистично виконаними піддашшями чи опасаннями, часто в двох поверхах, що йдуть навколо цілої будови чи лише одного бабинця. Ці піддашшя завжди мають дуже гарні різьблені колонки й шестикутні отвори довгастої, витягненої в поземному напрямку форми. З таких чудових зразків відзначимо будови в селах Середня Турка на Бойківщині (1700), Торки коло Перемишля (1661), Кути Золочівського повіту (1697), Цішки (1701), Хотинець Яворівського повіту (1615), Хоросно (1615), Долина (1690), у Дрогобичі (церква Хреста та Юра), в Лишнянському монастирі (1705) та ін. Це справжні шедеври народної творчості! Будували їх майстри великого хисту та теслярської вишколеності. Про це говорять і загальні маси будов, згармонізовані в суцільну композицію, й окремі ритмічно продумані архітектурні форми, нарешті, майстерно виконані деталі. Одну таку церкву недавно перенесено до Львова.

Певні відміни дають будови Буковини та Закарпаття. На цьому останньому, особливо в горах, ціле будівниче мистецтво було, занесено з Галичини, про що свідчать і самі архітектурні форми, й навіть підписи майстрів-будівничих і малярів, що приходили з Галичини, особливо в XVII -- XVIII ст. Відомі навіть випадки, коли цілі будови перевозилися з Галичини. Крім згаданих уже бойківських, лемківських і гуцульських будов, тут, на румунсько-угорському пограниччі, можемо назвати два ясно окреслені типи. Перший -- у Карпатах від Вижня Верецького до Волового -- має типову для українського будівництва тридільність, але бабинець і середній зруб, а часами і всі три зруби, перекриті спільним дахом на чотири схили. Над бабинцем, на досить високій вежі квадратового заложення панує бароккова баня. Одначе на цій вежі, за українським звичаєм, дзвонів не чіпляють, а будують окрему дзвіницю. Більшість цих будов має навколо бабинця дуже гарні галерейки, часто поверхові, з прекрасно різьбленими колонками (Торунь, Буковець, Пилипець, Гукливе, Дашковиця). Другий тип -- на Закарпатській рівнині від Хуста до Рахова -- псевдоготичного характеру; наслідує форми готичних будов Угорщини й Семигорода. Хоч тут у заложенні також дотримано тридільності, та бабинець такої самої ширини, як і середній зруб, а вівтарна частина видовжена та має гранчасту форму. Особливістю цих будов є дуже висока, вузька вежа над бабинцем, завершена високим шпичастим псевдоготичним перекриттям (часто з маленькими вежками на чотирьох кутах вежі). Так само як і в попередньому типі, зустрічаються тут галерейки з гарно різьбленими колонками великої теслярської умілості (Давидове, Салдобош, Сокирниця, Шендрове, Майданка). Також і в'язання зрубів має тут велике багатство конструкції з різноманітними штучними формами замків (сполучення балок на кутах будови). Всі будови Закарпаття переважно XVIII ст.

Буковину можна поділити на дві частини: один тип будов близько стоїть до Гуцульщини, другий спливається з будівництвом подільським. Крім того, є ще спеціальний тип церков (який деякі дослідники називали «хатнім»), що постав унаслідок чисто господарських відносин -- матеріальної неспроможності бідніших осель (Ширівці Долішні, Задібровна, Трустинці на Хотинщині, Норончів, Волока та ін.). Загалом же на Буковині поширений т. зв. нормальний український тип -- український тип тридольної церкви з трьома або одною банею, причому цей тип прибрав деяких питомих «буковинських» особливостей. В заложенні середній зруб здебільшого восьмикутний (Рівна, Буск, Калинківці, Барбивці). Вісімки бань досить високі. Восьмигранчасті стіжкові бані, подібно до Гуцульщини, теж мають невеликі заокруглення коло самого гзимсу вісімки. Назагал пропорції цілої будови й окремі форми більш витончені та тендітні, ніж у гуцульських будовах.

На великих просторах Української рівнини вже важче намітити окремі типи будов, -- тут має більше значення стилістична зміна форм поруч із розвитком плану і просторового об'єму будови. Все-таки виразну групу складають церкви Поділля та Волині -- тризрубні з одною і трьома банями. Старші зразки цих будов, що збереглися переважно в західній і центральній частині Поділля, мають над бабинцем і вівтарем звичайне перекриття (часом із фронтончиками), тоді як середній зруб перекритий восьмигранною невисокою й мало розвиненою банею (коло Львова -- Кошелів 1738 р.; Старе Село 1742 р. -- в Рогатинському і Брідському повітах; у Центральному Поділлі -- Княжпіль, Залучче, Довжок; на Волині -- Горошиці, Вілія, Ковель). Одначе найбільш поширеними є триванні церкви -- мало розвинені (Черепин коло Львова, Старі Хутори 1726 р., Деражня XVIII ст.) або більш розвинені -- в кількох поверхах, часами з подвійними вісімками (Чортків 1738 р., Жовква XVII -- XVIII ст., Рогатин -- св. Миколи, Ярмолинці 1744 р., Іванківці 1748 р., Божиківці 1777 р., Малі Хутори 1783 р. та ін.). Ці будови прибирають значно шляхетніших пропорцій: форми видовжуються, переважає вертикалізм, бані й деталі вже бароккові, але перетворені народною творчістю у своєрідний стиль, що, як ми казали вище, має назву українського або козацького барокко. В Середньому і Східному Поділлі зустрічаються дуже високі й стрункі триванні церкви з великою кількістю поверхів, які наближаються вже до церков Центральної України, тобто Київщини й Полтавщини. До таких прекрасних зразків Поділля належать будови в Біляках (1743), Слободі Шаргородській (1748), Вонячині (1757), Якутинцях (1783), Кацмазові (1774) та ін. Як бачимо з наведеної хронології, після розквіту українського будівництва в кінці XVII й на початку XVIII ст. (доба Мазепи) приходить досить оживлена будівельна діяльність середини XVIII ст., особливо на Правобережжі.

Щодо Галицької рівнини можна вказати на незначні відміни в будовах Центральної, Північної та Західної Галичини. Але і В цих двох останніх округах будівництво має деякі особливості лише тому, що зберегло певні архаїзми: в північній частині (Рава Руська, Сокаль) -- спокійні форми ренесансових бань, у Західній Галичині -- пережитки «бойківського» типу та ознаки західно-католицького будівництва. Але й на крайньому заході української Галичини дерев'яне будівництво в основі затримало свої характерні особливості, відмінні від будівництва польського.

Будови Середнього Придніпров'я (Київщини й Полтавщини) відзначаються великою видовженістю форм і -- під впливом головним чином стилю рококо -- витонченими й легкими банями. Спеціально на Полтавщині звертає на себе увагу розвинена форма маківки у вигляді видовженого шолома. Ближче до подільських будов стоять церкви в селах Київщини: Сніжки, Вишнопіль, Конель 1748 р., а більш розвинені зразки з подвійними вісімками на Київщині -- Розсипки (побудована Іваном Гонтою в 1763 р.), Свердликів, Мошурів, Тараща.

Рівночасно зі зміною зовнішніх форм у добу барокко й рококо (XVII -- XVIII ст.) міняються також плани будов. Основна форма плану з трьох прямокутників (близьких до квадрату), зложених по одній осі зі сходу на захід, міняється у восьмибічну форму. Ця гранчаста форма спочатку з'являється лише у вівтарі, або вівтарі й бабинці, або лише в одному середньому зрубі й нарешті у всіх трьох зрубах. Ця еволюція йде приблизно в часовому порядку й особливо яскраво виявляється у XVIII ст., коли під впливом барокко й рококо на Придніпров'ї форма зрубів набирає найбільшої пластичності та опуклості, що відповідає й зовнішнім формам перекриття.

На Слобожанщині дерев'яне будівництво постало щойно у XVIII ст. руками тих Переселенців, що приходили з Правобережжя. Все-таки під впливом своєї доби (барокко й ампір), соціальних відносин, географічного положення та інших обставин слобожанські церкви відмінні в деталях: при великій кількості поверхів спідні частини значно масивніші, тоді як верхні й особливо кулясті маківки -- дуже тонкі, часами навіть непропорціонально до основи. З трибанних будов відзначимо церкви в Березках, Межирічі, Левківці, Черкаську, Лебедині, Дементіївці, Бішкіні.

Походження п'ятизрубних церков із п'ятьма банями, як ми вказали, ще в належній мірі не висвітлене. Збережеш чудові зразки п'ятибанних церков Придніпров'я належать до найвищих досягнень української будівельної умілості. В почутті пропорції та гармонії форм ці будови можуть служити зразком архітектурного компонування, як, наприклад, церкви в Яришеві коло Могилева-Подільського першої половини XVIII ст., Старому Дашеві на Київщині, Лісовичах на Київщині (XVIII ст.), Ромнах -- побудована П. Калнишевським у 1764 р. (тепер у Полтаві) -- і дві, може, найкращі дерев'яні будови Придніпров'я -- церкви Медведівського монастиря і в с. Березянки на Київщині 1766 р. (тепер не існує). Досить поширені п'ятибанні церкви також на Слобожанщині: Рубцове, Артемівка, Вільшана, Золочів, Олешня, Мерефа й одна з найкращих -- у Гороховатці Куп'янського повіту, що має аж 5 поверхів, чудово сполучених в одну цілість. Немовби завершенням старої української умілості бароккової доби постає грандіозна запорізька кафедра в Самарі на Запоріжжі, що має аж 9 зрубів, кожний -- завершений стрункою 5-поверховою банею. Церква була побудована в 1773 -- 79 рр. архітектором Якимом Погребняком, що походив із Харківщини.

Дерев'яні будови інших християнських культів (католицькі, протестантські) збереглися в дуже обмеженій кількості в Західній Україні. Деякі з католицьких костьолів є зовсім у характері церковного будівництва -- тризрубного та п'ятизрубного заложення. Прикладом перших може служити костьол у Гривальді, перероблений із церкви, до других належить костьол в Яблонові під Коломиєю, побудований, імовірно, українським майстром, хоч баня тут уже західно-католицького бароккового взірця. Інші католицькі костьоли в заложенні базилічного типу -- однонавні, а частіше двонавні (двозрубні) з гранчастим закінченням вівтарної частини. Головна нава перекривається на два схили, причім спереду буває вежа з гостролучним або барокковим закінченням. Прикладом католицького костьолу німецького походження може служити одна з найстарших будов на Закарпатті в Гервартові, заложена німецькими колоністами в 1480 р. з оборонними камінними мурами навколо цілої садиби, її форми нічим не різняться від мурованих західноєвропейських храмів пізньоготичного стилю.

Великий інтерес збуджують жидівські синагоги чи божниці. Цікаві вони передовсім тим, що затримують риси колишнього міського будівництва в дереві стародавньої України. Заложення синагог на цілій Україні -- одного типу. План синагоги складається з головного квадратового залу, до якого прилягають одне або два вузьких приміщення для жінок, часто на поверсі. Крім того, є сіни, зал зібрань кагальних провідників і часами школа релігійної громади («хедери»). Головний зал, звичайно вищий від інших приміщень, часто буває розмальований орнаментом і символічними виображеннями рослин і звірів -- левів, оленів, зайців, слонів, однорогів, биків, птахів, риб тощо. В залі, в особливій різьбленій шафі -- т. зв. «урен-койдеш», що стоїть на підвищенні посередині одної стіни -- постійно зберігається «тора». Посеред залу на підвищенні -- «біма» зі столом, на якому читають тору. Над столом із торою звичайно роблять кіоск із накриттям. Досі не з'ясовано, звідки саме прийнявся на Україні тип синагог, зокрема план будови.