Характеристика рядів багатопероподібних, вугреподібних та панцирникоподібних

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Ряди: багатопероподібні, панцирникоподібні та вугреподібні. Їх характеристика

1.1 Багатопероподібні

1.2 Панцирникоподібні

1.3 Вугреподібні

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Іхтіологія -- наука про риб, один з розділів зоології хребетних. Наука, об'єктом досліджень якої є риби і круглороті (міксини та міноги). Досліджує систематику й еволюцію, морфологію, анатомію,ембріологію риб, видовий, віковий склад і чисельність їх популяцій відкритих водойм різних природно-кліматичних зон, етологію, вплив біотичних та абіотичних факторів на організм і популяції риб.

Основна мета іхтіології полягає в теоретичному обґрунтуванні збереження, відтворення й охорони рідкісних і зникаючих видів риб, а також рибних ресурсів, методів оцінок промислових запасів риби, якісного складу іхтіофауни, розроблення способів підвищення рибопродуктивності континентальних водойм і світового океану, прогнозування стану іхтіофауни під впливом антропогенних чинників.

У даній курсовій роботі описано три ряди: багатопероподібні, вугреподібні та панцирникоподібні - викладено інформацію про їх види і їхній спосіб життя, ареал проживання та опис зовнішньої будови видів. Кожний з цих рядів є дуже різними за характеристиками своїх видів і у кожному ряді види між собою є декілька схожі і ареал проживання, але є різними.

1. Ряди: багатопероподібні, вугреподібні та панцирникоподібні. Їх характеристика

іхтіологія ареал багатопероподібний вугреподібний

1.1 Багатопероподібні

Багатопероподібні це давня група риб (відомі з еоцену), викопні предки яких досі не виявлені. Це є кісткові риби. Розміри тіла від 30 см до 1,2 м. Тіло видовжене, вкрите ромбічною ганоїдною лускою. Голова сплющена, є пара невеликих вусиків. Рот та зуби великі. Спинний плавець складається з кількох (6 -- 18) невеликих плавців, кожен з яких має великий шип та кілька м'яких променів. Великі грудні плавці мають м'ясисті лопаті, подібні до тих, які мають лопатепері риби. Плавальний міхуррозташований під травним трактом, виконує дихальну функцію та складається з двох камер, одна з яких з'єднана з глоткою. У кишечнику єспіральний клапан. Добре розвиненийартеріальний конус у серці має численні клапани, які розташовані у кілька рядів (від 4 до 8).

Тривалість життя -- до 12 років. Зустрічаються у прісних водоймах тропічної Африки, більша частина видів -- у басейні ріки Заїр. Зустрічаються у річках та озерах, надають перевагу ділянкам, вкритим водною рослинністю. Вдень тримаються в укриттях, найактивніші у сутінках. Живляться безхребетними та дрібною рибою. Тривалий час можуть знаходитись без води, завдяки диханню за допомогою плавального міхура. Але в той же час без доступу доатмосферного повітря гинуть через 2 -- 3 години. Розмножуються у сезон дощів у затоплених луках. Ікра відкладається на ґрунт або водну рослинність. Розвиток біля 4 діб, личинки мають великі зовнішні зябра. Мальки схильні до канібалізму.

Каталог Ешмаєра станом на 25 жовтня 2010 року включає в ряд Polypteriformes 12 видів, віднесених до 2 родів з однієї родини Polypteridae. Особливості будови спинних плавців та опорного скелету грудних плавців не мають аналогів у жодної сучасної та викопної групи риб. Завдяки цьому таку невелику групу риб виділяють у окремий ряд, а деякі автори навіть у окремий надряд.

Рід Каламоїхт (Erpetoichthys). Включає в себе тільки один вид риби Каламоіхт калабарський (Erpetoichthys calabaricus). Зустрічаються у Західній Африці від Нігерії до басейну Конго. Прісноводна / солонуватоводна демерсальна риба, що сягає 37 см довжиною. Об'єкт акваріумістики.

Рід Багатопер (Polypterus). Об'єднує 10 видів, поширених у прісних водоймах тропічної Африки. Тіло (довж. до 120 см) стиснуте з боків, вкрите ромбовидною ганоїдною лускою. Грудні плавці мають в основі м'ясисту лопать, що зовні наближує Б. до кистеперих; спинний - складається з багатьох (до 18) пероподібних плавців (звідси й назва). Плавальний міхур відіграє роль додаткового органа дихання. Живляться Б. дрібною рибою, безхребетними. Пром. значення невелике. Деякі види тримають в акваріумах.

Сенегальський багатопер (Polypterus_senegalus). Поширений в Африці в басейні Нілу, в Сенегалі, Гамбії, Нігері, озері Чад.

Округле довге змієподібне тіло. Зазубрений спинний плавець складається з 8-12 окремих шипів проходить уздовж більшої частини тіла, до хвостового. Грудні плавці знаходяться позаду і нижче зябер і є основним засобом пересування. Зір поганий. Полює поліптер за запахом. Максимальна довжина 50 см. Голова невелика, і маленькі очі з обох сторін, що виступають ніздрі. Забарвлення: спина рівномірно оливкового кольору, черево і боки білі або мармурові без вкраплень. У молодих екземплярів на боках присутні три темних поздовжніх смуги, пізніше вони пропадають.

З початку 20-го століття поліптери містяться в акваріумах. Зміст не представляє особливих труднощів: риби невибагливі і витривалі, переносять значне забруднення. Для утримання потрібно об'ємний акваріум не менше 200 літрів, накритий кришкою. Обов'язково повинен бути залишений повітряний проміжок, щоб риби могли використовувати для дихання атмосферне повітря. Воліють живий корм: мотиль, дощових черв'яків, але можуть їсти і гранульований для цихлид і заморожений. Оскільки поліптери є хижаками, то вони будуть нападати на всіх риб, які можуть бути проковтнуті. Вважалося, що в неволі не розмножуються. На початку 2010 років отримані перші докази можливості відтворення поліптеров в акваріальной умовах.

Поліптерус ендліхера (Polypterus еndlicheri). Має видовжене валькувате тіло, стиснута голова з двома вусиками, має ромбоподібну ганоїдну луску (риби як би заковані в броню). 15-18 спинних колючок, має м'язові лопаті грудних плавців. Має деякі схожості з дводишними: легеневе дихання, спіральний клапан, артеріальний конус та ін. Забарвлення коричнево-жовтувате, срібнувато-голубе, має інколи зелені відтінки. Досягає довжини до 40 см, але в більшості 20-30см.

Нільський багатопер, або бішир (Polypterus bichir) Він зеленуватого кольору, черевна сторона брудно-білувата; з боків тіла кілька чорних неправильних плям, які на задній половині тіла численною, ніж на передній. Подовжене циліндричне тіло Б. покрите дуже крупною і дуже твердою емальовані лускою; чотирикутні луски розташовані рядами, що йдуть косо спереду назад. Голова коротка, плоска, розширена, покрита великими емальованими пластинами (щитками), морда коротка; в ніздрів знаходиться щупик; щелепи озброєні поруч конічних зубів, позаду яких поміщаються теркообразні зуби; небо також озброєне зубами. Відмітні отвори покриті кістяними пластинками; придаткових зябер немає.

Спинний плавець утворюється 17-18 маленькими плавниками; кожен плавець складається з товстого шипа, несучого членисті промені, з'єднані між собою плавальні перетинки і спрямовані назад; заднєпрохідним і хвостовий плавці зближені; останній заокруглений і оточує хвіст; грудні плавці добре розвинені; черевні відсунуті назад. Скелет весь кістяний. Тулубова частина хребетного стовпа набагато довше хвостовій частині його. Плавальний міхур складається з двох часток нерівної довжини, які наперед з'єднуються в дуже коротку загальну порожнину, а ця остання відкривається поздовжні щілиною на черевній стороні харчопровода.

Бішир водиться в Нілі, особливо у верхній течії, але зустрічається рідко; він тримається в неглибоких мулистих місцях або в болотах, що залишаються після розлиття Нілу; в мулі він повзає, звиваючись як змія. До поверхні води він наближається тільки для метання ікри.

Судячи з будови зубів, Бішир належить до числа хижих риб, але достовірного щодо його їжі нічого не відомо. Яйця Бішир зеленуваті і походять на конопляні або просяні зерна. М'ясо цієї риби біле, вважається дуже смачним - смачніше м'яса інших нільських риб - і зважаючи на його рідкості цінується дуже дорого. Бішир ловиться тільки в той час, коли вода в Нілі спадає. Луски його настільки тверді, що сиру рибу не можна розрізати ножем; після варення утворений лускою панцир відстає від м'яса, і риба виймається з нього, як з футляра. У Сенегалі водиться інший вид цього ж роду - Polypterus senegalus, що відрізняється від описаного числом спинних плавників, яких у нього тільки 12.

1.2 Панцирникоподібні

Панцирникоподібні (Lepisosteiformes) -- нечисельний ряд ганоїдних риб (Holostei). Відомий з еоцену.

У давні часи Lepisosteiformes були розповсюджені у Європі, Індії та Північній Америці. Зараз ареалохоплює водойми Центральної (до Коста-Ріки) та Північної Америки (до басейну Великих озер включно), а також водойми Куби.

Розміри до 3 м, вага до 150 кг. Форма тіла нагадує будову щук. Тіло вкрите ганоїдною лускою ромбічної форми, утворюючи міцний панцир, який витримує постріл з підводної рушниці. Спинний та анальний плавці зміщені далеко назад. Рило видовжене, щелепи нагадують формою щелепи кайманів та мають велику кількість крупних зубів. Верхня щелепа несе також ніздрі. Хребет кістковий, хребці опуклі попереду та ввігнуті позаду. Така будова хребців не характерна для риб, а зустрічається лише у деяких амфібій та птахів. Плавальний міхур має комірки та з'єднується з глоткою, що дає змогу рибам дихати атмосферним повітрям. Кишечник має спіральний клапан. У серці зберігся артеріальний конус з 8 рядами клапанів.

Тривалість життя може сягати кілька десятків років. Прісноводні риби, але можуть заходити у солонуваті лимани. За способом життя представники ряду нагадують щук -- це типові хижаки, які полюють з укриття. Основою кормової бази є риба, крупні особини можуть нападати на водоплавних птахів. Взимку не харчуються, мігрують у глибокі ділянки водойм.

Статевої зрілості досягають на 3 -- 4 році життя. Нерест сезонний, зграйний (на одну самицю 1 -- 4 самця). Ікра донна, прикріплюється до субстрату, отруйна. Інкубаційний період -- біля 3 діб, личинки, що з'явились ще кілька діб прикріплені до субстрату. Молодь спочатку живиться дрібними безхребетними, а досягаючи 4 см переходить на живлення мальками риб.

Зараз ряд панцирникоподібні включає одну родину панцирникових (Lepisosteidae) з двома родами риб.

У їжу панцирникоподібні майже не використовуються внаслідок великої кількості дрібних кісток. З луски виготовляються сувеніри. У деяких регіонах завдають шкоду рибному господарству.

Рід Панцирники, або короткорилі (Atractosteus) рід прісноводних і солоноватоводних променеперих риб. Довжина тіла від 1,25 м (мексиканський панцирник) до 3,05 м (міссісіпскій панцирник). Вид риб близькоспорідненого роду Lepisosteus відрізняються відносно більш коротким рилом і великими, стислими з боків зябровими тичинками, кількість яких приблизно 59-81. Максимальний зареєстрований вага становить 137 кг (міссісіпскій панцирник).

Поширені в Центральній (кубинський і мексиканський панцирники) і Північній Америці (міссісіпскій панцирник). Мешкають в тропічних і субтропічних прісних і солонуватих водоймах.

Хижаки, харчуються рибою, крабами, черепахами, водоплавними птахами і дрібними ссавцями.

Об'єкти любительського і комерційного рибальства.

Викопні види знайдені в Північній і Південній Америці, Європі, Азії та Африці.

Міссісіпскій панцирник (Atractosteus spatula). Один з видів великих риб. Поширена в Північній і Центральній Америці. З'явилася в еоцені. Також називається алігаторова щука.

Живуть в основному в прісній воді, деякі заходять в солону або морську. Часто гріються біля поверхні в спокійній воді і дихають атмосферним повітрям. Щелепи утворюють «дзьоб», а тіло укладено в броню з ромбовидної товстої луски. Ненажерливі хижаки з довгими рядами ігловідних зубів. Своїми щелепами може розкусити навпіл молодого алігатора. Міссісіпскій панцирник - одна з найбільших прісноводних риб: за оцінками фахівців, його довжина може досягати 3 м при вазі понад 130 кг.

Міссісіпскій панцирник поширений в долині нижньої течії Міссісіпі і на територіях США і Мексики, прилеглих до Мексиканської затоки до півдня до меськиканському штату Веракрус. Зокрема, мешкає на території штатів США Техас, Оклахома, Південна Кароліна, Луїзіана, Міссісіпі, Алабама, Теннесі, Арканзас, Міссурі, Флорида і Джорджія [3]. Крім того, в історичному минулому ареал риби охоплював і більш північні області - риба зустрічалася до півночі до центрального Канзасу, Небраски, Кентуккі, Огайо, Айови, західних і центральних районів Іллінойсу. У 1922 році панцирників був спійманий на околиці міста Мередосія (англ.) в Іллінойсі, що вважається найбільш північним достовірно відомим місцем, де коли-небудь водилася ця риба. Ще один примірник довжиною 2,6 м, виловлений в сусідньому місті Бердстаун (англ.), у висушеному вигляді зберігся до наших днів.

Міссісіпскій панцирник населяє стоячі або уповільнені водойми, а також тихі заводі великих річок з солонуватою або солоною водою. При цьому порівняно з іншими панцирник миссисипский більше адаптований до солених водойм. У Луїзіані їх часто можна побачити в солончакових болотах. Як інших панцирників, міссісіпского панцирника часто містять в акваріумі, але через великих габаритів від дорослих особин доводиться відмовлятися, і тільки в 1000-літровому акваріумі вдається розмножити панцирників. Не варто тримати в одному акваріумі з панцирників більш дрібних риб, яких вони будуть сприймати як здобич.

Рід Панцирна щука (Lepisosteus). Викопні залишки панцирних щук відомі вже з відкладень крейди Європи і еоцену Північної Америки і Азії(Індія).

Подовжене валькувате тіло панцирних щук покрите панциром з міцних ромбоподібних ганоїдних лусок; нюхові мішки й ніздрі розташовані на кінці подовженого рила. Хребет повністю скостенілий; хребці у панцирних щук. На відміну від усіх інших риб, опістоцельні, тобто опуклі попереду й увігнуті ззаду.

Загальна довжина тіла панцирних щук сягає від 88 см до 2 м. Від риб близькоспорідненого роду панцирників вони відрізняються відносно більш довгим рилом і невеликими грушоподібними зябровими тичинками, кількість яких приблизно 14-33. Тривалість життя від 18 до 36 років.

Поширені у Північній Америці, а також у Центральній Америці. Живуть як у субтропічних річках і озерах, так і у водоймах з температурою води +10 … +20 ° C. Викопні види (в основному з крейди) відомі з Північної Америки та Південної Америки, Європи та Індії.

Плямиста панцирна щука (Lepisosteus oculatus). Хижа риба.

Довжина тіла становить від 60 см до 1,12 м, максимальна довжина - 1,2 м. Максимальна вага становить 4,4 кг. Тривалість життя складає 18 років. Забарвлення тіла від коричнюватого до оливково-зеленого кольору з малюнком з темних плям, бічні сторони світліше ніж спина, черево майже білого кольору. Хвостовий плавець закруглений, трохи гетероцеркальний. Спинний і анальний плавники містять від 7 до 9 променів.

Вид живе в басейні річки Міссісіпі і в інших річках, які впадають в Мексиканську затоку, від крайнього заходу Флориди до Нуесес у Корпус-Крісті. Мешкає також у солонуватою воді.

Панцирник карликовий (Lepisosteus platostomus) Найменший представник роду. У порівнянні зі своїми родичами довгорилими і короткорилими панцирниками, здатних виростати до декількох метрів, карликовий панцирник може досягти довжину всього 70-80 сантиметрів. При цьому вага карликового панцирника досягає позначки у два з половиною кілограмів. І само собою зрозуміло, що при утриманні в неволі, розміри карликового панцирника будуть майже вдвічі дрібніше.

Прісноводна риба, яка в природі водиться в Північній Америці з басейні річки Міссісіпі, а також у солонуватих водах Мексиканської затоки від Флориди до Північної Мексики. Зазвичай панцирники живуть у верхніх шарах води, злегка пересуваючись або завмерши на місці, не обтяжуючи себе зайвими навантаженнями. Винятки трапляються тільки у випадках небезпеки або полювання. Панцирник карликовий - хижак. При вигляді пропливаючої неподалік видобутку, карликова панцирна щука робить різке рух назустріч, і вражає нещасну рибку своїми гострими зубами.

Спина забарвлена в сіро-коричневий колір з зеленуватими відтінками, боки оливкові, живіт панцирника світліший. Рідше зустрічаються карликові панцирники з жовто-оранжева забарвленням. На непарних плавцях є круглі чорні плями. З віком ці плями нерідко повністю зникають. Панцирники, що живуть в стоячих водоймах, в основному темнішого забарвлення.

Нерестяться панцирники тільки в прісних водах. Нерест бурхливий і нетривалий. Навесні риби збираються на мілководді і метають ікру, яка прилипає до каменів і водним рослинам. Самці стають статевозрілими раніше самок і мають більш дрібні розміри.

У Алуштинському акваріумі мешкає декілька карликових панцирних щук. Риби досить невибагливі до параметру води, в яких їх можна утримувати. Температура повинна бути від 12 до 20 градусів Цельсія, Кислотність води рH 6,8 - 8, а жорсткість води dH від 8 до 20 градусів. За сприятливих умов утримання панцирників карликовий може прожити в акваріумі до 20 років.

1.3 Ряд вугреподібні

Вугреподібні (Anguilliformes) включає риб з дуже характерною вугреподібною формою тіла. їхнє тіло не звужується до хвоста, нерідко воно також не сплющене з боків (кругле в поперечному перерізі). Повзають і плавають вугри згинаючи тіло, як змії. По тілу вугра, що пливе, як би пробігає хвиля з постійною амплітудою. Спосіб плавання вугра не дозволяє досягти великих швидкостей, але зате він більше економічний. Сучасні види вугреподібних позбавлені черевних плавців (звідси друга назва ряду "Apodes" - безногі). М'які, без твердих променів і колючок, спинний й анальний плавці йдуть облямівкою вздовж тіла, часто зливаючись із хвостовим. Плавальний міхур з'єднаний з кишечником або скорочений. Звичайно зникає луска, шкіра слизувата. У багатьох вугреподібних зливаються разом і нерідко редукуються деякі кістки черепа. Розвиток з метаморфозом: прозора високотіла листоподібна личинка - лептоцефал - зовсім не схожа на дорослого вугра. У багатьох вугреподібних у крові містяться отруйні речовини - іхтіотоксини (наявні також у крові інших риб - коропа, лина, тунця). При безпосередньому потраплянні тіло теплокровних вони викликають руйнування еритроцитів. Якщо сироватку крові вугра ввести у вену теплокровної тварини, вона загине при симптомах, що нагадують укус гадюки. Іхтіотоксини небезпечні лише при потраплянні в кровоносну систему, тому що в шлунку вони руйнуються. Варто уникати потрапляння крові вугра на свіжі рани, тому що це може викликати запалення. Також іхтіотоксини не витримують нагрівання понад 58°С. Майже всі вугреподібні, 22 родини з приблизно 350 видами, - морські риби, що живуть переважно в теплих морях, але представлені й на більших глибинах. Тільки одна родина представлена в прісних водах - родина Вугрові або Прісноводні вугри (Anguillidae).

Тіло ниткохвостих вугрів незвичайно довге і тонке, витягується й голова, а щелепи набувають вигляд довгого прямого дзьоба птаха. У ряді родин редукуються кістки зябрових кришок.

Родина конгерові (Congridae) або вугри морські населяють Атлантичний, Індійський і Тихий океани. Найбільш відомий самий холодолюбивий вид - морський вугор. В тропічних морях живе багато видів родини конгерових (Congridae), але всі вони вивчені недостатньо. Труднощі їхнього вивчення пояснюються тим, що більшість із них веде дуже потайливий спосіб життя, в ущелинах скель і норках, які вугри виривають у піщаному дні. Особливо це відноситься до близької родини гетероконгерових (Heterocongeridae), особини якого можуть не залишати своїх норок протягом всього життя. Потривожений чим-небудь вугор моментально ховається в норку, тому піймати його можливо, лише оглушивши вибухом або отруївши якою-небудь отрутою. Звичайно для цієї мети використовується сильно діюча отрута-ротенон (природно, подібні способи лову припустимі й застосовуються тільки для збору наукових матеріалів). Подібний спосіб життя ведуть морські вугри роду Ксарифанія (Xarifania), "селища" яким знайдені водолазами на кораловому піску біля узбережжя Мальдівських і Нікобарських островів. Вони віддають перевагу глибинам від 8 до 48 м у місцях із сильними приливно-відливними течіями. Норки не запливають піском, тому що стінки їх склеюються слизом, яка вдосталь виділяється вуграми. Висунувшись із норки на дві третини, вугри тримаються головою проти течії у й хапають планктонних тварин, що пропливають повз них, а відчувши небезпеку, стрімко йдуть у норку. Личинки гетероконгерів невідомі.

Гетероконгер (Heteroconger longissimus) досить великий вугор (до 59 см), живе біля підніжжя скелястих берегів острова Мадейра на піщаному ґрунті. Звичайно він вириває в піску вертикальну норку; у спокійному стані в норці схована тільки задня третина тулуба, але при найменшій тривозі ховається в норку весь.

Спроби дослідників-водолазів добути вугрів з норок не увінчалися успіхом, тому що потривожені риби закопувалися усе глибше й глибше, вгвинчуючись у пісок хвостом. Піймати їх удалося, лише оглушивши динамітною міною вповільненої дії. У шлунках їх знайшли останки молюсків, десятиногих ракоподібних і планктони. Звичайно ці вугри будують норки одне біля одного - до двох норок на квадратному метрі.

Вугор морський (Conger conger) або конгер, що з Північної Атлантики заходить до Середземного, Чорного й Балтійського моря. Сама крайня північна точка його розселення - води біля узбережжя Норвегії. Морський вугор крупніше річкового, він досягає 65 кг ваги й понад 3 м довжини. Його лептоцефали дуже схожі на личинок річкового вугра, але досягають 16 см довжини; вони були описані як Leptocephalus morrisi. Очевидно, як і річковий вугор, він нереститься один раз у житті й, виметавши від 3 до 8 млн. ікринок, гине. Місця й строки його нересту точно не встановлені. Від річкового вугра він відрізняється більше довгим спинним плавцем і повною відсутністю луски. Забарвлення морського вугра бура, перехідне на череві в бруднувато-білий колір.

Спинний й анальний плавці світлі, облямовані темною смугою. На боках чітко виступає світла бічна лінія. Морський вугор - ненажерливий хижак, що харчується головним чином дрібної й середньої величини рибою.

Його потужні зуби легко дроблять раковини молюсків.

Неодноразово спостерігали, морський вугор виривав з сіток рибу, що заплуталася в них. Улюблені місця його перебування - скелясті береги, де він звичайно підстерігає здобич, затаївшись де-небудь у підводному гроті або ущелині скелі. На піщаному дні він вириває собі норку, подібно тому, як це робить іноді річковий вугор.

Представники родини муренових (Muraenidae) відомі з античних часів. У цих великих хижих риб зникають грудні плавці, від чого їхня форма стає ще більш змієподібною. Подібність збільшується потворною головою з маленькими очима й величезною пащею. Щелепи мурени усаджені в багатьох видів гострими зубами, що вважалися раніше отрутними. Новітні дані не виявили, однак, ніяких отрутних залоз. Іноді зуби бувають настільки великі. Шкіра мурен гола, без луски.

В тропічних морях живе безліч видів мурен - тільки для Червоного моря й західної частини Індійського океану відомі 18 родів й 119 видів. Всі мурени підстерігають свою здобич - риб, крабів і каракатиць - у підводних гротах й ущелинах каменів і можуть жорстоким укусом покарати їхній спокій, що порушивши, нирця. Лептоцефали родини муренових відрізняються від інших тупим коротким пилом, закругленим хвостовим плавцем і відсутністю грудних. Вони мають слабку пігментацію тіла, на боках пігментних плям немає. Лептоцефали муренових досягають за 8-10 місяців пелагічного життя 60-70 мм у довжину. Зрозуміло, видова приналежність встановлена поки лише для деяких видів: адже на теперішній час невідомі всі види дорослих мурен.

Мурени досягають 3 м у довжину. У деяких видів, у тому числі в середземноморської мурени гарне забарвлення з бурих і мармурових плям і смуг на зелено-жовтому фоні.

Родина ниткохвості (Nemichthyoidae) - своєрідна родина представники якої є найтоншими у світі рибами.

Дзьоборотка (Avocettina infans) схожа на ниткохвостого вугра, але хвостова частина в неї не витягається в настільки довгу нитку, а тіло стрічкоподібно стисле з боків. Дзьоборотки досягають довжини близько 1 м; дорослі забарвлені в темно-коричневий колір. Звичайно вони зустрічаються на глибині до 1000 м, але іноді їх помічали швидко пливучими біля самої поверхні. Був випадок, коли дзьоборотка заплуталася в лососевих сітках, поставлених у верхньому шарі води (район північного фронту Куро-Сіво в північно-західній частині Тихого океану). Поширені повсюдно.

Вугор ниткохвостий (Nemichthys scolopaceus) живе в Середземному морі й Атлантичному океані. Це, очевидно, сама тонка риба у світі: найбільша висота тіла цього вугра понад два сантиметри, а довжина тіла досягає більше 150 см. Звичайно цей вид тримається на глибинах до 500 м і харчується глибоководними планктонами.

У Середземне море його неодноразово ловили біля поверхні, але тільки в зимовий час, коли температура поверхневих шарів знижується до 13-15°С і нижче й навіть тримали якийсь час в акваріумі.

Родина вугрові (Anguillidae) або прісноводні вугри - одна із самих чудових родин кісткових риб. Унікальність полягає в тому, як розмножуються вугри. Вугри Північної півкулі мають унікальну особливість розмноження пов'язану із Саргасовим морем. Подібно вуграм північної півкулі кілька видів вугрів того ж роду Anguilla входять на відгодівлю в прісні води Індії, Східної Африки, Австралії, Новій Зеландії, Індонезії, Нової Гвінеї й островів Тихого океану. Число їх точно не встановлене - різними авторами приймається від 10 до 25 видів. Очевидно, найбільш багатий вуграми Тихий океан. В річки невеликого острова Таїті входять 3 види прісноводних вугрів. Справжні гіганти, до 1,5-2 м, живуть у ріках Нової Зеландії. Цікаво, що вугри Індо-Малайського архіпелагу нерестяться недалеко від берегів. На захід від Суматри в ту саму сітку можна піймати лептоцефалів, що тільки вийшли з ікри личинок, і скляних вугрів на всіх стадіях метаморфоза, так що простежити перетворення не становить ніякої роботи.

Як уже вказувалося, прісноводні вугри в ряді вугреподібних - виключення. Всі інші родини - мешканці тропічних морів і великих глибин Атлантичного, Індійського та Тихого океанів. Всі вони розмножуються над великими глибинами й мають личинок-лептоцефалів, у загальному подібних з личинками Anguilhdae. Багато личинок були описані ще в минулому столітті як самостійні види, в багатьох личинка невідома й розмноження дотепер залишається загадковим. Наприклад, у прибережних водах Індії піймано 47 різних лептоцефалів чотирьох родин вугрів. З них тільки 14 удалося зв'язати з яким-небудь видом вугра. Помічено, що вугри, що нерестяться над найбільшими глибинами, мають лептоцефалів з довгим травним трактом, а тяжіють до берега - з коротким. Є й такі види, у яких невідома доросла форма. Самий разючий приклад, це гігантські глибоководні лептоцефали, що вкрай рідко попадають у руки вчених. Сама велика личинка вугра, піймана під час експедиції на "Дана", була довжиною в 184 см - це їріст дуже високої людини. Мабуть, тільки одна людина на Землі бачила цих колосальних личинок живими. Американський дослідник Вільям Біб, що пірнав у батисфері біля Бермудських островів на глибину до 923 м, зауважував, що подібні лептоцефали плавають парами. Не виключено, що вони здатні розмножуватися, не перетерплюючи метаморфоза. Подібні випадки передчасного статевого розвитку (так названа неотенія) у риб відомі. Очевидно, родина саланксових (Salangidae), один із представників якої - локшина-риба - живе в наших далекосхідних морях, - неотенічні личинки ри6у близьких до корюшкових. У такому випадку вченим прийдеться відновити справедливість" і воскресити для цих лептоцефалів закриту родину Leptocephalidae, - адже з жодною з інших родин цих личинок-переростків зв'язати ніяк не можна. Але є й інше припущення: якщо гігантські лептоцефали все-таки перетворюються у вугрів й якщо відношення між довжиною дорослої риби й личинки таке ж, як й у звичайних, то довжина дорослого вугра може досягати 30 м. Це довжина середнього рибальського тральщика з командою з 25 чоловік. Чи не є це легендарний морський змій, якого іноді спостерігають то в одному, то в іншому океані? Адже й річкового вугра люди, що вперше його побачили, приймають за змію. Будемо сподіватися, що загадка лептоцефалів буде вирішена в найближчому майбутньому. Адже вже існують батискафи, що дозволяють досягати максимальних глибин (правда, видимість із них обмежена), і дослідницькі підводні човни. Очевидно, цю таємницю розгадає морський біолог, озброєний новітніми засобами занурення в океан й, мабуть, чималим терпінням.

Вугор (Anguilla anguilla) найважливіший в економічних відносинах представник загону, самий цікавий, найбільше широко відомий і самий загадковий. Вивчення його способу життя тягнеться більше 2300 років і ще далеко не завершено. У дорослому стані він живе в ріках Європи від Печори, до рік Чорноморського басейну.

Звичайний він і по берегах Середземного моря (ріки Марокко й Алжиру, Італії й Франції), на Канарських, Азорських і Фарерських островах, Мадейрі, в Англії, Ірландії й Ісландії. Дуже близький підвид, що відрізняється меншим числом хребців, живе в ріках атлантичного узбережжя Америки від Гвіани й Панами на півдні, до Гренландії на півночі. Третій підвид - японський вугор, більше багатохребцевий, з темною облямівкою на плавцях, живе в ріках Японії й тихоокеанського узбережжя Азії від Ляохе до Кантона. Вугор іноді досягає 2 м довжини, частіше 50 - 150 см (вага до 4-6 кг). Луска в нього дрібна, малопомітна, звичайно без сріблистого відблиску, спина темно-зелена або бура, боки жовті, черево жовтувате або біле. Забарвлення вугра мінливе й залежить від віку риби й характеру водойми. Шкіра слизька: живого вугра дуже важко вдержати в руках. Є дві форми вугрів - гостроголові і широкоголові. Гостроголовий вугор цінніше, ніж широкоголовий. Жирність гостроголового доходить до 27,5%, у той час як у широкоголового - лише до 12-19%. У цей час схиляються до думки, що обидві форми лише крайні варіанти. Потрапляючи в місця, що буяють дрібними кормовими організмами, вугор виростає вузькоголовим, з гострою мордою й маленькою пащею. Якщо ж йому доводиться хижачити, у нього формується широка голова з тупою мордою й великою пащею, що дозволяє йому захоплювати великих тварин - риб і раків до 15 см довжини. Звичайно статевонезрілі вугри живуть у ріках, але часто заходять в озера й ставки. У прісній воді у вугра різко виражений негативний реотаксис: він завжди прагне йти проти течії, піднімаючись у самі верхів'я рік. При своєму розселенні вугри нерідко користуються самими маленькими струмочками, забиваються навіть у водопровідні труби.

Спостерігали випадки, коли вугри переповзали з однієї водойми в іншу по вологій траві. У вологому повітрі без води вугор при t 24°C виживає до 36 годин, тому що його слизувата шкіра може споживати кисню більше 17 см3 у годину на кілограм ваги. Все-таки розповіді про те, що вугри виповзають по ночах на поля поїдати горох й, випущені на землю, вибирають найкоротшу відстань до найближчої води, не відповідають дійсності. Вибравши підходяще місце проживання, вугор живе там довго. Був проведений дослід: вугрів, виловлених в Ельбі, позначили кольоровими нитками й випустили вище й нижче за течією. Значна частина їх повернулася на колишнє місце. Вугор веде строго нічний спосіб життя. Весь світлий час доби він проводить біля притулок, найчастіше заривається в мулистий ґрунт, проникаючи в нього до 80 см, а за деякими даними, і до 1,5 м. Вночі, особливо хмарні й безмісячні, вугри виходять на полювання. Дрібні особини харчуються личинками водних комах, молюсками, хробаками й ракоподібними. У харчуванні великих особин більшу роль грає риба, головним чином дрібна і непромислова (окунь, йорж, плотва). Незважаючи на виняткову ненажерливість, вугор росте відносно повільно, але в дуже гарних умовах спостерігалися прирости до 500 см у рік. Сезон відгодівлі триває всю теплу пору року, із квітня до листопада. Взимку вугри не харчуються. Холодну пору року вони проводять у стані сплячки, зариваючись глибоко в мул. Самці, як правило, набагато менше самок... втім, отут-те ми й підходимо до самого цікавого. Ще Аристотель і Плиній знали, що в річкового вугра ніколи не можна виявити зрілої ікри й молок. Природно, виникло запитання: як же вугри розмножуються? Наставник Олександра Македонського, один з найбільших філософів стародавності Аристотель, відмовившись знайти більш підходяще рішення, припустив, що вугри самозароджуються в мулі боліт або походять від дощових хробаків. Культ Аристотеля був настільки міцний, що це фантастичне припущення протрималося до XVI ст. (2000 років). Час ішов, і вчені починали схилятися до думки, що вугри, як й інші організми, роблять нащадків "по образі й подобі своїй". Висловлювалося, що вугрі живородні. Але дрібні червоподібні істоти, яких знаходили в порожнині тіла вугрів, виявилися круглими хробаками-нематодами. Думали також, що вугрів народжує дрібна морська рибка бельдюга. Це дійсно живородна рибка, але народжує вона, звичайно, своїх, а не вугрових мальків. Німці, втім, дотепер кличуть бельдюгу "вугрова мати" (die Aalmutter). Так гіпотеза перетворилася в повір'я. Зате довідалися про інше: молоді вугри входять у ріки з моря. Щороку до гирл рік підходять величезні зграї маленьких (6-8 см), прозорих, як стекло, рибок, яких і кличуть "скляними вуграми". Вони піднімаються нагору за течією, ростуть, гублять прозорість і здобувають забарвлення річкових вугрів. Проживши в ріці від 5 до 25 років, вугри починають зворотну міграцію в море. При цьому забарвлення їх міняється: спина чорніє, боки й черево, навпаки, світлішають, стають сріблистими. Рило витягується, губи стають тонкими, очі дуже великими - весь цей метаморфоз триває від трьох місяців до року й більше. У цей час вже можна розрізнити серед них самців і самок, щоправда, з деяким утрудненням. Яєчники у вугра відкрив італійський учений Мондині в 1777 p., а сім'яники були відкриті тільки майже через 100 років австрійським ученим Сирським. Вугри скачуються в море по ночах, віддаючи перевагу самим темним, безмісячним ночам. Так було встановлено, що розмножуються вони в морі. Але не було відомо, де розташовані місця їхнього нересту і як виглядає личинка. Рішення прийшло зовсім зненацька. Італійський дослідник Кацці в 1856 р. піймав у Мессінській затоці своєрідну рибку, скловидно-прозору, зі стислим з боків у тонкий листик тілом, і назвав її лептоцефалом (Leptocephalus brevirostris). Будова цієї рибки бути настільки оригінальною, що її виділили в особливий ряд. Згодом описали ще кілька видів лептоцефалів із Середземного моря й Атлантичного океану. Ряд вчених вже тоді висловили припущення, що лептоцефали не дорослі риби, а личинки якихось морських вугреподібних. Але лише в 1897 р. два італійських вчених - Грассі й Каландруччіо - опублікували роботу, що вразила зоологів всього світу. Вони піймали лептоцефалів у Мессінській затоці й помістили їх в акваріум. Через якийсь час із цими рибками відбулися дивні зміни: їхнє листоподібне тіло стало стисну тим й перетворилося в вугреподібне. Лептоцефали перетворилися в уже давно відомих скляних або прозорих, вугрів. Здавалося, питання був вирішене. Грассі й Каландруччіо припустили, що вугри розмножуються тут же, у Мессінській затоці, на великій глибині. На жаль, до рішення проблеми було ще далеко. Виявилося, що лептоцефали, що попадають у сітки в Середземному морі й східній частині Атлантики, мають середню довжину 75 мм і вже починають перетворюватися в прозорих вугрів. Під час метаморфоза вугор не харчується й коротшає до 65 мм. Через 15 років після відкриття Грассі й Каландруччіо норвезьке судно "Михаель Cape" виявило в центральній частині Атлантики більш дрібних, до 41-60 мм, личинок вугра. В 1911 р. видатний дослідник біології вугра Іоганн Шмідт ще далі до заходу піймав личинку в 34 мм довжиною. Тому що ці лови були зроблені навесні, ясно, що навіть таким дрібним лептоцефалам ніяк не менше року. В 1913 р.1. III м і д т на шхуні "Маргарита" виявив на захід 50° з. д. багато лептоцефалів, причому деякі з них досягали лише 17-20 мм. Здавалося, що місце нересту вугра буде знайдено в найближчому майбутньому. Але рейс Шмідта скінчився аварією: "Маргарита" зазнала катастрофи на рифах. На щастя, ніхто не постраждав: вдалося врятувати й екіпаж, і банки з дорогоцінними лептоцефалами. На наступний рік почалася перша світова війна, і дослідження довелося відкласти до кращих часів. Лише в 1920 р.І. Шмідт на моторній шхуні "Дана" зібрав величезний матеріал (більше 6000 лептоцефалів різних видів вугрів!), серед якого найшлися личинки довжиною менш 10 мм, що безсумнівно недавно вийшли з ікринок. Всі вони були піймані в районі від 48 до 65° з. д. й 22 й 30° пн. ш. Місцем нересту вугра з рік Європи виявилося Саргасове море.

Це саме чудове море на світі - море без берегів, оточене кільцем течій. Вітри, що дують над ним, слабкі й нестійкі, тому галантні іспанські мореплавці за старих часів називали його "Дамським морем". Вода Саргасового моря яскраво-синя, прозорість її досягає 60 м. На поверхні плавають величезні скупчення бурих водоростей - саргасів. Саргасове море - халістатична зона: прогріті поверхневі води тут опускаються вниз, і навіть на глибині в 400 м температура води 16-17°С (на екваторі вдвічі нижче).

Це й саме солоне місце в Атлантиці: вода Саргасового моря містить до 37 г солей на літр. Сюди й приходять європейські й американські вугри для того, щоб вимітати в глибині цього моря ікру й після нересту загинути. Лептоцефали піднімаються до поверхні й починають міграцію до берегів Європи й Америки. Вони пасивно розносяться течіями: потужний потік Гольфстріму доставляє до берегів Європи багато мільйонів лептоцефалів. Зрозуміло, більшість личинок гине на шляху від численних ворогів. Шмідт думав, що подорож лептоцефалів від Саргасового моря до берегів Європи триває 2,5-3 роки. Те, що личинки вугра розносяться течією пасивно, доводиться відсутністю в європейського вугра географічних форм. Всі вугри Європи відносяться до однієї популяції. Потомство вугра, що скотилося на нерест із Норвегії, може виявитися згодом в одній з рік Алжиру. Американський вугор нереститься також у Саргасове море, але центр нерестової площі розташований західніше місця нересту європейського вугра. Лептоцефали обох вугрів подібні, і відрізнити їх можна тільки по числу м'язових сегментів - міомерів, яких в американських лептоцефалів у середньому менше. У стадії личинки американські вугри проводять біля року. Очевидно, вони більше стійки до низької температури, тому що відзначалися випадки їхнього вилову в гирлових просторах рік Нової Англії при температурі 2-7 і навіть - 0,8°С (у затоці Наррагансет). Здавалося, після блискучих відкриттів І. Шмідта всі загадки вугрів були розгадані. Але перед ученими постав відразу цілий ряд нових загадок. Справді, як пояснити величезний розрив між нерестовим І нагульним ареалом вугра? Чому вугор з рік Норвегії, Прибалтики й Чорноморського басейну проробляє шлях в тисячі кілометрів по океані, піддаючись безлічі небезпек? Природно, було запропоновано кілька гіпотез. Однією з перших згадали гіпотезу А. Вегенера про переміщення материків. За цією гіпотезою Атлантичний океан набагато молодший Тихого. Ще на початку третинного періоду між Європою й Африкою, з одного боку, і Гренландією й Америкою - з іншої, була вузька протокоподібна водойма - у цьому внутрішньому морі й жили вугри. Надалі весь американський материк разом із Гренландією заковзав по більш щільному шарі земної кори на захід, Атлантика розширювалася, і місця нересту відсувалися все далі й далі від Європи. Пояснення підкуповує своєю простотою, однак навряд чи воно вірне, хоча ряд вчених дотепер приймає його. Якщо навіть гіпотеза Вегенера справедлива, то навряд чи звички риб більш стійкі, ніж обриси материків й океанів. Розумніше припустити зворотне. Очевидно, найбільш правдоподібна гіпотеза висунута радянським іхтіологом П.Ю. Шмідтом, що довгий час вивчав міграції риб. На думку П.Ю. Шмідта, надзвичайна довжина нерестової міграції європейського вугра викликана зміною гідрологічних умов у післяльодовиковий період. Ми вже згадували, що вугор нереститься там, де на глибині 400 м температура води перевищує 16-17°С. Досить імовірно, що в льодовиковий період вся північна частина Атлантичного океану була заповнена масами холодної води, і струменя Гольфстріму не розходилися, як тепер, в північно-східному напрямку. Гольфстрім був віджатий до півдня, і води його рухалися в широтному напрямку - від берегів теперішньої Флориди до Португалії, а досягши берегів Європи, повертали на південь. Десь на широті 20° виникла протитечія, що рухалася зі сходу на захід, до американського континенту. У результаті халістатична зона з високими температурами на глибинах розтяглася через весь океан - від Багамських до Канарських островів. У східній частині цієї зони нерестився європейський вугор, а в західної - американський. Міграції європейської череди були тоді приблизно такої ж довжини, як й американської. Але із закінченням льодовикового періоду Гольфстрім кинувся на північний схід, і нерестова зона стиснулась в довготному напрямку до розмірів Саргасового моря. Гіпотеза П.Ю. Шмідта відповідає гідрологічним даним й підкуповує своєю правдоподібністю. Але далеко не всі вчені з нею згодні. В останні роки англійський іхтіолог Таккер висловив приголомшуюче припущення. За Таккером, європейського річкового вугра... взагалі не існує. Є тільки одна череда американського вугра, що поповнюється рибами, що йдуть із рік Америки. Всі вугри, які є у ріках Старого Світу від Мурманського узбережжя до Алжиру, - нащадки американських вугрів, що вимітали ікру в східній частині Саргасового моря. Лептоцефали, що вийшли з ікри, несуться течіями до берегів Європи. Незначні розходження в числі хребців і м'язових сегментів Таккер пояснює розходженням температур, при яких ікра розвивається. Всі дорослі особини вугра, що скотилися з рік Європи, гинуть на шляху, не досягнувши місць нересту. Перевірка тверджень Таккера має найважливіше значення для вугрового промислу Європи. Адже якщо весь вугор, що скотився з рік у море, гине в шляху даремно, не вимітавши ікри, те розумніше його взагалі не випускати з рік, а виловити цілком. Але якщо Таккер неправий, така тактика закінчиться катастрофою: вилов виробників приведе до зникнення вугра в європейських ріках. Все-таки більшість дослідників у наш час вважають, що Гаккер не правий. У цьому нас переконують не тільки одиничні випадки піймання статевозрілих європейських вугрів у водах Атлантики, але й чудові досвіди французьких учених, про які розказано нижче. Але тоді виникає нова загадка: як вугор знаходить місце своєї колишньої батьківщини й майбутньої могили, якими орієнтирами він керується, проробляючи шлях в 4000-7000 км? Свен Екман припускав, що вугор рухається в напрямку солоності, що підвищується, і температури води. Це пояснення придатне для вугрів, що скачуються в Атлантику й Балтійське море, але для середземноморських вугрів воно не може бути прийняте. Солоність у Середземному море вище, ніж у Саргасовому. Можливо, що основним орієнтиром вугра, до того ж значно полегшуючий шлях, є глибинні течії. Відомо, що вугри йдуть на нерест на значній глибині, бути може, порядку 1000-1500 м. Глибинні течії виносять вугрів із Середземного моря в Атлантику, там вони попадають у потужний потік Антигольфстріму - течії, відкритої в останні роки, розташованої під Гольфстрімом, але поточної у зворотному напрямку. Безупинно рухаючись за течією вугор, зрештою попадає в район Саргасового моря. Статевозрілі вугри, що йдуть на нерест, набувають особливостей глибоководних риб - величезні очі, чорне забарвлення, кістяк їх сильно демінералізується, стає м'яким І неміцним. Більше того, у всіх морських вугреподібних в сітківці очей є золотавий світлочутливий пігмент - чризопсин. Коли молодий скляний вугор входить у ріку, хризопсин замінюється іншим пігментом - пурпурним родопсином, що властивий прісноводним рибам. І лише коли сріблистий вугор, покинувши ріку, починає опускатися на глибину, родопсин зникає й у сітківці знову з'являється хризопсин, більше чутливий до тих променів, які глибше проникають у воду. Як ми бачимо, нерестова міграція вугра ще не вивчена до кінця. Є ще одна загадка: як скляний вугор знаходить дорогу в ріки? На що він орієнтується: чи йде він цього разу проти течії, або ж його залучає захід прісної води? Цікаве спостереження зробили голландські вчені. Коли в затоці Зейдер-Зі із греблі, що прилягає до ділянки моря, опріснилася, хід вугра в ріки цього району настільки зріс, що вугор став одним з основних об'єктів промислу. Є думка, що прісна вода не орієнтир і що вугор головним чином керується турбулентними приливно-відливними струмами. Інші дослідники надають важливого значення запаху води: адже вугор - одна із самих чутливих риб. У досліді у вугрів виробляли умовний рефлекс на захід бета-фенілетилового спирту. Виявилося, що треновані вугри розпізнають пахучу речовину в концентрації, що виражає десятковим дробом з вісімнадцятьма нулями, тобто коли в носовий мішок попадає всього одна молекула. Вугор поставив перед ученими ще одну загадку; не можна сказати, що вона вирішена до кінця. Порівняно давно було відомо, що більшість вугрів, що живуть у наших ріках, - самки. Самці не піднімаються нагору за течією, бажаючи нагулюватися в гирлах, де вода солонувата. Це не викликало подиву, поки молодих прозорих вугрів не стали масами перевозити з усть у ріки й ставки. Вугри, що виросли на новому місці, в більшості знову виявилися самками. У більшості організмів стать визначається в момент запліднення яйцеклітини. Вугор виявився одним з рідкісних винятків. Е. Еренбаум думав, що до того, як вугор досягне 23-24 см довжини, він залишається безстатевим, і чи стане він самцем або самкою - залежить від зовнішніх умов. Встановлено, що, чим вище температура в ставку й вище норма посадки, тим більше формується самців. У природних умовах, чим далі від нерестовищ, тим більше самок. Вдавалося досягнути розвитку статевих гонад (статевих залоз) вбік жіночих ін'єкціями гормонального препарату - діпропіоната естрадіолу. Мабуть, один із самих важких дослідів нашого сторіччя вдався французькому дослідникові Морісу Фонтену. До останнього часу ніхто не бачив у вугра зрілих ікринок і не спостерігав нересту. У самців, щоправда, вдавалося одержати текучі молоки, впорскуючи їм внутрішньом'язово пролан. Спроби досягти того ж у самок довгий час не могли увінчатися успіхом. Фонтин впорскував самкам екстракт передньої частки гіпофіза й встановив, що розміри овоцитів при цьому збільшуються. Тоді був задуманий і виконаний чудовий досвід. Чотирьох вугрів посадили в кільцеподібний басейн зі штучною морською водою при температурі 25°С і солоності 34проміле. Особливим пристроєм вода була наведена в рух: швидкість кільцеподібного потоку була 0,5 м/сек. Час від часу вуграм впорскували гіпофізарний екстракт. Через 3 місяці, коли температуру понизили до 20°С, а солоність підвищили до 35,5проміле, одна із самок почала метати ікру. За цей строк вона пропливла по колу не менш 4000 км. До моменту нересту її забарвлення стало чорним, нижня щелепа витягнулася так, що стала довше верхньої, а кістяк сильно демінералізувався. Дрібна (0,93 - 1,4 мм) ікра, виметувалась порціями, і після нересту самка загинула. На жаль, не найшлося самця з текучими молоками, і ікринки залишилися незаплідненими. Але можливість дозрівання самця вугра в штучних умовах була вже доведена раніше, так що, можливо, у найближчому майбутньому ми будемо знати, як з'являються на світ молоді вугри, і вирішимо загадку, що займала Аристотеля більше двох тисяч років тому.

І. Шмідт думав, що Дарданелли й Босфор для молодих вугрів - непереборна перешкода й вугри проникають у басейн Чорного моря із Прибалтики по каналах і низинних вододілах. Л.С. Берг показав, що це не так, але подібні випадки відзначалися нерідко. В 1964 р. у Малій Кизил-Агачській затоці Каспійського моря був пійманий вугор, що проникнув, очевидно, через Волго-Балт або Волго-Дон. У Кольський затоці був в 1957 р. пійманий сріблистий вугор, що скотився з р. Туломи. Навряд чи молодий вугор міг перебороти пороги Туломи, імовірніше, він здійнявся з Ботнічної затоки по р. Кемійоки, а потім перетнув болотистий вододіл між цими ріками. Як би те не було, природна поява вугрів у наших південних і північних ріках настільки мізерна, що розраховувати на нього не можна. У Прибалтиці положення краще, але й там природний захід у ріки дуже малий. Розраховувати на підвищення уловів вугра можна тільки при безперервному підсадженні скляних вугрів, закуповуваних за кордоном. Подібні підсадження почали в практикуватися з 1956 p.; молодих вугрів випускали для вирощування в озера Білорусії, Литви, Естонії й Ленінградській області. В 1960 р. у підмосковне озеро Селігер випустили 1,6 млн. скляних вугрів, закуплених у Франції. Вирощування вугрів варто продовжувати, тому що чоча вугор росте повільно (масовий скат через 7-8 років), але дає прекрасне м'ясо, а споживає малоцінну рибу й дуже невибагливий. Ще більш перспективні вугрові ставкові господарства, коли риб поміщають у повністю контрольованих водоймах і вигодовують штучними кормами (в основному відходами боєнь). Штучне вирощування вугрів в ізольованих лагунах практикувалося в Італії ще в XI ст. За останні роки більших успіхів у вирощуванні вугра досягли японські рибоводи: вони вказують, що вугри дуже швидко звикають до неволі й збираються до годівниць навіть у світлий час доби. За допомогою вирощування вони одержують в 5 - 7 разів більше вугрів, чим за допомогою промислу. У Японії в обгороджених кутовьіх частинах заток вирощують навіть молодь морських вугрів - щукорилого (Muraenesox cinereus) і конгера (Conger myriaster). Найбільше вигідно вирощувати вугра як додаткову рибу до коропа.

Вугор бенгальський (Anguilla bengalensis) живе в ріках Індії. Прозорі вугри цього виду входять в гирла взимку, з жовтня по березень, найбільше в січні - лютому. Через рік вони збільшуються втроє, досягаючи в довжину 15 см. У бенгальського вугра, на відміну від європейського, луска заставляється дуже рано, у віці 6 місяців, і, коли він досягає 20 см, вже покриває все тіло.

Вугор мозамбіцький (Anguilla mossambica) піднімається серед африканських вугрів вище всіх по піках, до 760 км. Одиничні особини цього виду навіть переборюють вододіл між ріками Вааль і Лімпопо, і скачуються на нерест у води Атлантики.

Вугор японський (Anguilla japonica) настільки схожий на звичайного, що багато авторів вважають всі три форми підвидами одного виду. Місця нересту японського вугра не встановлені. В 1954 р. у Японському морі на глибині 250 м була піймана самка вугра з добре розвиненими яєчниками, тому припускають, що він може там нереститися; інші дослідники схиляються до думки, що нерест відбувається в Тихому океані на великому просторі від острова Тайвань до атола Бікіні.