Гістологічна будова та методи дослідження очного яблука

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК ОЧНОГО ЯБЛУКА ТА ЙОГО ГІСТОЛОГІЧНА БУДОВА

1.1 Ембріогенез очного яблука

1.2 Загальна будова очного яблука

1.2.1 Зовнішня оболонка очного яблука, її складові: склера, рогівка та їх функці

1.2.2 Середня оболонка очного яблука, її складові: райдужка, війчасте тіло, судинна оболонка та їх функції

1.2.3 Внутрішня оболонка очного яблука,її складові та функції сітківки й гангліозних клітин зорового нерву

1.2.4 Внутрішнє ядро очного яблука, її складові кришталик, склисте тіло, водяниста волога передньої та задньої камер ока та їх функції

1.3 Допоміжні апарати очного яблук

1.3.1 Будова слізного апарату

1.3.2 Особливості будови та функції м'язів очного яблука

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИ ТА СПОСОБИ ДОСЛІДЖЕННЯ ТКАНИН ОЧНОГО ЯБЛУКА

2.1 Методи дослідження очного яблука

2.2 Приготування гістологічних препаратів очного яблука

РОЗДІЛ 3. ВИВЧЕННЯ ГІСТОЛОГІЧНИХ ПРЕПАРАТІВ ТА МАЛЮНКІВ ОЧНОГО ЯБЛУКА

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

очне яблуко оболонка слізний

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. У свій час дана тема зацікавила не тільки біологів, але і фізиків, і хіміків, які займалися описом та дослідження як самого очного яблука, так й фізіологічними функціями ока. З дослідженням ока пов'язані такі прізвища, які зробили вагомий внесок в опис гістологічної будови ока та його фізіологічних процесів: С. Боумен, Г. Гельмгольц, А.Греф, А. Крамер, Ж. Десцемет, Г. Райзер, А. Галлер, Е. Заттлер, К. Брух, К. Краус, Е. Вольфринг, И. Бехер, Ф. Генле, М. Манн, К. Цейс, М.В. Ломоносов, Т. Юнг, В.П. Філатов.

Орган зору по своїй природі є унікальним об'єктом для вивчення. Зір - наш основний орган почуттів. Зір надає людині понад 90 % обсягу інформації про навколишнє середовище. Цим і пояснюється багатовіковий, постійно великий науковий інтерес до проблем зорового сприйняття, до будови, процесів утворення в мозку людини зорових образів, устрою та особливостей функціонування оптичної та нервової систем ока, вікових та патологічних змін в зоровому органі. Також цей орган цікавий наявністю сполученням всіх типів тканин в єдину складну, функціонуючу систему. Найголовнішою тканиною, що забезпечує сприймання та передачу інформації про навколишній світ є сітківка, в якій розміщуються фоторецепторні (палички і колбочки), гангліонарні та біполярні нейрони. Під час сприймання у сітчастій оболонці виникає 3 види процесів: ретіномоторна реакція, полягає в тому, що залежно від ступеня та інтенсивності світлового потоку колбочки виходять на перший план при яскравому світлі і навпаки, а світло потрапляє на всі елементи; фотохімічна реакція - пов'язана з розкладанням родопсину; електрична реакція - при розкладанні родопсину виникають позитивні і негативні іони, які утворюють поля, результатом чого є виникнення різниці потенціалів, що є пусковим механізмом для виникнення зорових образів у корі. Тому, можна сказати, що при процес зору є складним фізико-хімічним процесом.

Цікавим об'єктом для вивчення орган зору робить доступність для об'єктивного дослідження особливостей його гістологічних структур (екто- і мезодермального походження), рогівки, кришталика, можливість безпосередньо спостерігати живі артеріоли, венули, капіляри, сіру речовину мозку (зоровий нерв).

У наш час, в час науково-технічного прогресу, коли використовується багато приладів, які впливають на організм та безпосередньо на орган зору, необхідні знання, про те, як захистити свій зір та зберегти його якомога довше. Для професії вчителя-біолога просто необхідно знати будову очного апарату, щоб проводити з учнями роз'яснювальну роботу, таким чином профілактуючи захворювання та травматизм органу зору.

Мета і завдання курсової роботи. Метою роботи є описати гістологічну будову та методи дослідження очного яблука.

Відповідно до мети курсової роботи ставлять такі основні завдання :

Описати тканинний склад очного яблука;

Розглянути методи дослідження очного яблука;

Описати способи приготування гістологічних препаратів очного яблука;

Вивчити тканинний склад очного яблука на прикладі гістологічних препаратів та малюнків.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження виступає очне яблуко та його внутрішня будова. Предметом дослідження - вивчення основних типів тканин та їх взаємозв'язок в єдину систему - орган зору.

Методи дослідження. Методами роботи є теоретичне опрацювання та аналіз наукової літератури, виділення та узагальнення найголовніших особливостей в будові очного яблука; класифікація матеріалу застосовується при формуванні висновків та основних понять в роботі; вивчення гістологічних зрізів, атласів з фотографіями та малюнками.

РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК ОЧНОГО ЯБЛУКА ТА ЙОГО ГІСТОЛОГІЧНА БУДОВА

1.1 Ембріогенез очного яблука

Розвиток зорового аналізатора розпочинається на третьому тижні ембріонального розвитку і до моменту народження дитини, зоровий аналізатор в основному морфологічно сформованим. Проте вдосконалення його структури відбувається і після народження, і завершується в шкільні роки. У новонароджених дітей форма ока більш куляста, діаметр очного яблука становить 16 мм. Найінтенсивніше очне яблуко росте до 5 років, після цього його ріст стає менш інтенсивним і росте до 12 років. Діаметр у дорослих людей становить 24 мм. У дітей склера тонша і еластичніша, рогівка відносно товста. Це сприяє легкій деформації ока; кришталик має більш опуклу форму і більш еластичний, війчасте тіло слабо розвинуте в порівняні з дорослою людиною.

Зачатки очей у зародка людини з'являються дуже рано. Вони виникають з тієї ж частини ектодермальної борозни, з якої потім і формується головний мозок. Загалом око розвивається з різних ембріональних зачатків. Сітківка та зоровий нерв формуються з нервової трубки шляхом утворення спочатку так званих очних пухирців, що зберігають зв'язок з ембріональним мозком за допомогою порожніх очних стеблинок. Передня частина очного пухирця вгинається всередину його порожнини, завдяки чому він набуває форму двухстінного очного келиху. Частина ектодерми, розташована навпроти отвору очного келиху, потовщується, інвагінує й відшнуровується, даючи початок зачатку кришталика. Ектодерма зазнає зміни під впливом індукторів диференціації, що утворюються в очному пухирці. Спочатку кришталик має вигляд порожнистого епітеліального пухирця. Потім клітини епітелію його задньої стінки подовжуються і перетворюються в так звані кришталикові волокна, які заповнюють порожнину пухирця. В процесі розвитку внутрішня стінка очного келиху перетворюється на сітківку, а зовнішня ? в пігментний шар сітківки. З нейробластів внутрішньої стінки очного келиху утворюються колбочкові й паличкові фоторецепторні (нейросенсорні) клітини й інші нейрони сітківки. Розвиток фоторецепторних елементів тісно пов'язане з розвитком пігментного шару сітківки. При цьому диски майбутніх колбочкових і паличкових клітин розвиваються спочатку однаково - шляхом утворення складок плазматичної мембрани і вій, потім частина ембріональних колбочкових клітин зазнає додаткову диференціацію, що призводить до замикання дисків, відриву їх від плазмолеми і перетворенню в паличкові клітини. Утворення дисків індукується вітаміном А. При його відсутності вони не розвиваються, а у дорослих при тривалій недостатності вітаміну А диски руйнуються.

Стеблинка очного келиху пронизується аксонами, що утворюються в сітківці гангліозних клітин. Ці аксони і формують зоровий нерв, спрямовуючи до мозку. З оточуючої очний келих мезенхіми формуються судинна оболонка і склера. У передній частині ока склера переходить в покриту багатошаровим плоским епітелієм прозору рогівку. Судини і мезенхіма, проникаючи на ранніх стадіях розвитку всередину очного келиху, спільно з ембріональної сітківкою, беруть участь в утворенні склистого тіла і райдужки. М'яз райдужки, звужуючи зіницю, розвивається з крайового потовщення зовнішнього та внутрішнього листків очного келиху, а м'яз, що розширює зіницю, ? з зовнішнього листка. Таким чином, обидва м'язи райдужної оболонки за своїм походженням є нейтральними.

1.2 Загальна будова очного яблука

Очне яблуко (bulbus oculi) має не зовсім правильну кулясту форму, діаметр якого становить 24 мм. Воно розташоване в передній частині очної ямки, або орбіти. Між оком і кістковою стінкою орбіти знаходяться: жир, сполучна тканина, зв'язки, м'язи і сльозова залоза. Око підвішене на зв'язках так, що довільні м'язи, локалізовані в орбіті, можуть зміщувати його вниз, догори і збоку вбік. Стінка очного яблука утворена трьома оболонками ? зовнішньою, середньою та внутрішньою. Зовнішня, фіброзна, оболонка (tunica fibrosa bulbi), складається із двох частин ? непрозорої білкової оболонки, склери, яка оточує очне яблуко, становлячи 5/6 його поверхні, і прозорої рогівки, яка вкриває передній полюс очного яблука - 1/6 частина поверхні. У рогівку склера переходить поступово: спочатку внутрішні і середні шари, а потім зовнішні. Місце переходу називається лімбом. Середня (судинна) оболонка (tunica vasculosa bulbi) складається із трьох частин: власне судинної оболонки, війкового (циліарного) тіла та райдужки. Внутрішня (сенсорна) оболонка (tunica interna sensoria bulbi, retina) ? має назву сітківки. В ній розрізняють три частини: зорову, райдужну і війкову. Найскладнішою за будовою і найважливішою за функцією є зорова частина сітківки. Райдужна і війкова частини фактично є внутрішніми шарами війкового тіла та райдужки, які відповідно разом називають ще сліпою сітківкою.

Усередині очного яблука містяться кришталик, склисте тіло і порожнини ? камери ока, заповнені так званою водянистою вологою. Розрізняють передню камеру, яка займає простір між рогівкою і райдужкою, і задню камеру ? простір між райдужкою, війковим пояском і кришталиком.

Очне яблуко має три основні функціональні апарати:

діоптричний, або світлозаломлювальний, до якого належать усі прозорі (оптичні) середовища, через які проходить світло, перш ніж дійде до сітківки; він включає рогівку, вологу передньої камери ока, кришталик, склисте тіло;

акомодаційний, який забезпечує зміну форми і заломлювальну силу кришталика і фокусування зображення предметів на сітківці, а також пристосування ока до освітлення різної інтенсивності; до нього належать війкове тіло з війковим пояском і райдужка;

рецепторний, або фото сенсорний апарат, до якого належить зорова частина сітківки.

1.2.1 Зовнішня оболонка очного яблука, її складові склера, рогівка та їх функції

Склера (білкова оболонка),( sclera ) ? це щільна сполучнотканинна оболонка, яка виконує захисну та опорну функції. Товщина задньої частини білкової оболонки становить 0,3-0,4 мм, поблизу рогівки ? 0,6 мм. Склеру утворюють пластинки, що побудовані з колагенових волокон, орієнтовані паралельно до поверхні ока, між якими містяться фібробласти й еластичні волокна. У глибоких шарах білкової оболонки поблизу виходу зорового нерва локалізуються численні меланоцити. У ділянці переходу в рогівку в білковій оболонці містяться невеликі порожнини неправильної форми, які сполучаються між собою та утворюють венозну пазуху склери (або так званий канал Шлемма) У куті між рогівкою і райдужкою, з якою контактує внутрішня поверхня склери, розташована гребеняста зв'язка. Ця ділянка разом з венозною пазухою склери забезпечує відплив рідини з передньої камери ока. Передня поверхня білкової оболонки вкрита кон'юнктивою. З прилеглими тканинами очної ямки білкова оболонка сполучається пухкою, багатою на судини епісклеральною тканиною.

Рогівка (cornea) ? займає 1/16 площі фіброзної оболонки ока і виконує захисну функцію, вона відрізняється високою оптичною гомогенністю, пропускає і заломлює світлові промені і є складовою частиною світлозаломлюючого апарату ока. Пластинки колагенових фібрил, з яких складається основна частина рогівки, мають правильне розташування, однаковий показник заломлення з нервовими гілками і проміжною субстанцією, що разом з хімічним складом і визначає її прозорість. Товщина рогівки становить 0,8-0,9 мкм в центрі до 1,1 мкм на периферії, радіус кривизни рогівки 7,8 мкм, її показник заломлення дорівнює - 1,37, а сила заломлення 40 дптр.

У будові рогівки виділяють 5 шарів:

1) передній багатошаровий плоский незроговілий епітелій;

2) передню пограничну пластинку (мембрана Боумена);

3) власне речовину рогівки;

4) задню пограничну еластичну пластинку (мембрана Десцемета);

5) задній епітелій («ендотелій»).

Клітини переднього епітелію рогівки щільно прилягають один до одного, розташовуються в 5 шарах, які з'єднані десмосомами. Базальний шар розташований на боуменовій оболонці. Клітини базального шару епітелію (гермінативний, зародковий шар) мають призматичну форму з овальним ядром, розташованим близько до вершини, витягнуті в сторони відростки проникають між сусідніми клітинами епітелію, подібно до крил (крилаті, або шиповидні клітини). Ядра крилатих клітин округлі. Два поверхневих епітеліальних шари складаються з різко сплощених клітин і не мають ознак ороговіння. Подовжені вузькі ядра клітин зовнішніх шарів епітелію розташовуються паралельно поверхні рогівки. В епітелії є численні вільні нервові закінчення, що зумовлюють високу тактильну чутливість рогівки. Поверхня рогівки зволожена секретом слізних і кон'юнктивної залоз, які захищають око від шкідливих фізико-хімічних впливів зовнішнього світу, бактерій. Епітелій рогівки відрізняється високою регенераційною здатністю.

Під епітелієм рогівки розташована безструктурна передня погранична мембрана ? боуменова оболонка завтовшки 6-9 мкм. Вона є модифікованою гіалінізованою частиною строми, яку важко відрізнити від останньої і вона має той же склад, що й власне речовина рогівки. Кордон між боуменовою оболонкою і епітелієм добре виражений, злиття боуменової оболонки зі стромою відбувається непомітно.

Власне речовина рогівки ? строма ? складається з гомогенних тонких сполучнотканинних пластинок, взаємопересічених під кутом, але вони правильно чергуються і розташовані паралельно поверхні рогівки. В пластинках і між ними розташовуються відросчасті плоскі клітини, які є різновидами фібробластів. Пластинки складаються з параллельно розташованих пучків колагенонових фібрил діаметром 0,3-0,6 мкм (по 1000 в кожній пластинці). Клітини і фібрили занурені в аморфну речовину, багату глікозаміногліканами (в основному кератинсульфатами), яка забезпечує прозорість власне речовини рогівки. В області райдужно-рогівкового кута вона продовжується в непрозору зовнішню оболонку ока ? склеру. Власна речовина рогівки не має кровоносних судин.

Задня погранична пластинка - десцеметова оболонка, товщиною 5-10 мкм, представлена колагеновими волокнами діаметром 10 нм, зануреними в аморфну речовину. Це склоподібна, сильно заломлююча світло, мембрана. Вона складається з 2 шарів: зовнішнього еластичного, внутрішнього ? кутикулярного і є похідним клітин заднього епітелію («ендотелію»). Характерними особливостями десцеметичної оболонки є міцність, резистентність до хімічних агентів і стійкість до виразки рогівки. В лімбі десцеметова оболонка, тонкіша і розволокнюючись, переходить в трабекулу склери.

«Ендотелій», або задній епітелій складається з одного шару плоских полігональних низьких призматичних клітин. Він захищає строму рогівки від впливу вологи передньої камери. Ядра клітин «ендотелію» округлі або злегка овальні, їх вісь розташовується паралельно поверхні рогівки. Клітини «ендотелію» нерідко містять вакуолі. На периферії «ендотелій» переходить безпосередньо на волокна трабекулярної сітки, утворюючи зовнішній покрив кожного трабекулярного волокна, витягаючись в довжину.

Лімфатична система рогівки формується з вузьких лімфатичних щілин, сполучених з війковим венозним сплетінням. Рогівка відрізняється високою чутливістю, що пояснюється наявністю в ній нервових закінчень. Довгі ціліарні нерви, представляючи гілки назоціліарного нерва, що відходить від першої гілки трійчастого нерва, на периферії рогівки проникають в її товщу, втрачають мієлін на деякій відстані від лімба, ділячись дихотомічно. Нервові гілки утворюють наступні сплетіння: у власній речовині рогівки, претермінальній і під боуменовою оболонкою - термінальне та суббазальне (сплетіння Райзера).

1.2.2 Середня оболонка очного яблука, складові та їх функції: райдужка, війчасте тіло, судинна оболонка

Райдужка (iris), має вигляд дисковидного утворення з отвором змінної величини (зіниця) в центрі. Вона є похідним судинної (в основному) і сітчастої оболонок. Позаду райдужка вкрита пігментним епітелієм сітчастої оболонки. Вона розташована між рогівкою і кришталиком на границі між передньою і задньою камерами ока. Край райдужки, що з'єднує її з циліарним тілом, називається ціліарним краєм. Строма райдужки складається з пухкої волокнистої сполучної тканини, багатої пігментними клітинами. Тут розташовуються гладкі міоцити, які утворюють м'язи, що звужують або розширюють зіницю (sphincter pupillae).

У райдужці розрізняють 5 шарів:

передній епітелій, що покриває передню поверхню райдужки;

зовнішній пограничний (безсудинний) шар;

судинний шар;

внутрішній пограничний шар;

задній пігментний епітелій.

Передній епітелій утворений плоскими полігональними клітинами. Він є продовженням епітелію, що покриває задню поверхню рогівки.

Зовнішній пограничний шар складається з основної речовини, в якій розташовується значна кількість фібробластів і пігментних клітин. Різне положення і кількість клітин, що містять меланін, обумовлюють колір очей.

Судинний шар складається з численних судин, простір між якими заповнюється пухкою волокнистою сполучною тканиною з пігментними клітинами.

Внутрішній пограничний шар не відрізняється за будовою від зовнішнього шару.

Задній пігментний епітелій є продовженням двошарового епітелію сітківки, що покриває циліарне тіло і відростки. Райдужка здійснює свою функцію як діафрагма очей за допомогою двох м'язів, які звужують і розширюють зіницю.

Війчасте тіло (corpus ciliare) - це продовження передньої частини судинної оболонки. Воно складається з двох частини: внутрішньої ? війкової корони і зовнішньої - війкового кільця. Від війкової корони відходять відростки, а від них ? волокна війкового пояска, яким кришталик фіксується до війкового тіла. Основну масу війкового тіла, крім відростків, утворює війковий, або циліарний, м'яз, який є активною частиною акомодаційного апарату ока. Війковий м'яз складається із гладких міоцитів, розміщених у трьох напрямках ? меридіанному, радіальному і циркулярному. Між гладко-м'язовими клітинними пучками розташована пухка сполучна тканина з мелоноцитами. Скорочення війкового м'яза розслаблює волокна війкового пояска, внаслідок чого останній перестає натягати капсулу кришталика, який завдяки своїй еластичності стає опуклим, а його заломлювальна сила зростає.

Війчасте тіло і його відростки вкриті війковою частиною сітківки, яка у цій ділянці побудована з двох шарів: одного шару кубічних пігментних епітеліальних клітин і одного шару циліндричного безпігментного епітелію. Безпігментний епітелій зсередини вкритий склоподібною війковою мембраною. Епітеліальні клітини, що вкривають війкове тіло і капіляри, у його складі відростки забезпечують утворення водянистої вологи, які заповнюють камери ока.

Судинна оболонка (choroidea) здійснює живлення пігментного епітелію і фоторецепторів, регулює тиск і температуру очного яблука. Ця судинна тканина дуже пігментована (багата на меланоцити), товщина її в задньому полі 0,22-0,3 мкм, а на периферії 0,1-0,15 мкм. У ній розрізняють: надсудинну, судинну, судинно-капілярну пластинки і базальний комплекс.

Надсудинна пластинка товщиною 30 мкм, представляє самий зовнішній шар судинної оболонки, прилеглий до склери. Вона утворена пухкою волокнистою сполучною тканиною, містить велику кількість пігментних клітин (меланоцитів), колагенових фібрил, фібробластів, нервових сплетінь і судин. Тонкі (діаметром 2-3 мкм) колагенові волокна цієї тканини спрямовані від склери до хороіди, паралельно склері, мають косий напрямок в передній частині, переходять в м'яз.

Судинна пластинка складається з переплетених артерій і вен, між якими розташовується пухка волокниста сполучна тканина, пігментні клітини, окремі пучки гладких міоцитів. Судини хороіди є гілками задніх коротких циліарних артерій (орбітальні гілки очної артерії), які проникають на рівні диску зорового нерву в очне яблуко, а також гілками довгих циліарних артерій (що мають зворотний хід від зубчастої лінії до екватору) і від передніх циліарних артерій, що дають гілки в циліарний м'яз і потім утворюють капіляри. Між передньою і задньою циліарними системами є безліч анастомозів. У судинній пластинці виділяють:

а) шар великих судин (віночок Галлера, судинне кільце зорового нерва);

б) шар середніх судин, артеріол, які, поєднуючись між собою, утворюють сплетіння, і венул (шар Заттлера).

Судинно-капілярна пластинка містить гемокапіляри вісцерального чи синусоїдного типу, що відрізняються нерівномірним калібром. Між капілярами розташовуються сплощені фібробласти.

Базальний комплекс (мембрана Бруха) ? дуже тонка пластинка (1-4 мкм), розташовується між судинною оболонкою і пігментним шаром (епітелієм) сітківки. У ній розрізняють зовнішній колагеновий шар із зоною тонких еластичних волокон, які є продовженням волокон судинно-капілярної пластинки. Внутрішній колагеновий шар, волокнистий (фіброзний), більш широкий і третій шар, що представляється базальною мембраною пігментного епітелію, кутикулярний шар.

1.2.3 Внутрішня оболонка очного яблука, складові сітківки й гангліозних клітин зорового нерву та їх функції

Сітківка (retina) - зорова частина рецепторного апарату ока.

Зорова частина сітківки завдяки наявності фоторецепторних клітин є світлосприймальною оболонкою. Вона займає простір дна очного яблука до так званого зубчастого краю, де переходить у сліпу сітківку, що вкриває задню поверхню війкового тіла і райдужки. До зорової частини сітківки прилягає судинна оболонка. Побудована сітківка з десяти шарів: пігментного, фотосенсорного, зовнішнього пограничного, зовнішнього ядерного, зовнішнього сітчастого, внутрішнього ядерного, внутрішнього сітчастого, гангліонарного шару нервових волокон та внутрішнього пограничного. Усі названі шари сітківки, окрім пігментного, утворені нейронами, три види яких є основними і розташовані у вигляді радіальних ланцюжків, а ще два різновиди нейронів включаються у ланцюг на двох рівнях і є допоміжними. Крім того, у сітківці є також специфічні так звані радіальні гліоцити. Нейрони у сітківці розташовані так, що їхні тіла утворюють зовнішній і внутрішній ядерний та гангліонарний шари, а відростки і синаптичні контакти ? зовнішній та внутрішній сітчасті шари і шар нервових волокон. Характерним є те, що дендрити усіх трьох нейронів ланцюга обернені назовні, а аксони ? всередину очного яблука.

Пігментний шар ? зовнішній шар сітківки. Утворений одним шаром пігментних епітеліальних клітин висотою близько 8 мкм. Пігментні клітини лежать на базальній мембрані судинної оболонки і в разі відшарування сітківки завжди лишаються зв'язаними із судинною оболонкою. Зовнішня частина пігментної клітини містить одне-два ядра, від внутрішньої поверхні відходять вісім-десять цитоплазматичних відростків. У цитоплазмі пігментні клітини містять гранули меланіну у формі меланосомів, які можуть пересуватися у відростки під час інтенсивного освітлення і повертаються знову до тіла клітини в темноті. На внутрішній поверхні сітківки на кінці від оптичної осі ока є округла або овальна жовта пляма діаметром близько 2 мм. Дещо поглиблений центр цього утворення називається центральною ямкою. Центральна ямка - місце найкращого сприйняття зорових подразнень. У цій області, внутрішній ядерний і гангліозний шари різко стоншуються, а трохи потовщений зовнішній ядерний шар представлений тілами колбочкових нейросенсорних клітин.

Перший нейрон сітківки є фотосенсорним біполярним, видозмінені дендрити якого мають назву паличок (один різновид клітин) і колбочок (другий різновид). Паличками і колбочками фотосенсорні клітини сприймають світлові промені. Палички і колбочки утворюють другий фотосенсорний шар сітківки, де вони розміщені між відростками пігментних клітин. Ядерні частини фотосенсорних нейронів утворюють зовнішній ядерний шар, а аксони беруть участь в утворенні зовнішнього сітчастого шару сітківки.

Палички і колбочки побудовані із зовнішнього і внутрішнього сегментів, з'єднаних сполучною війкою. Зовнішній сегмент палички має циліндричну форму і містить велику кількість (до 1000) плоских мембранних дисків товщиною 140 нм і шириною 2 мкм. У мембрані дисків міститься зоровий пігмент родопсин, який складається з білка опсину та альдегіду вітаміну А - ретиналю. Зовнішній сегмент колбочки має конічну форму, він ширший і коротший, ніж паличка, і містить півдиски, утворені в результаті інвагінації плазмолеми; один кінець півдисків замкнений, а другий - відкритий. Мембрана півдисків колбочок містить інший зоровий пігмент ? йодопсин. У сітківці людини існують колбочкові клітини трьох різних типів: чутливі до синього, зеленого і червоного кольорів спектру. Зовнішні сегменти паличок і колбочок є видозміненими дендритами.

Сполучна війка, яка зв'язує сегменти колбочок і паличок, починається у внутрішньому сегменті базальним тільцем. Внутрішній сегмент містить численні мітохондрії, ендоплазматичну сітку, ферментні системи, які забезпечують енергетичний обмін та біосинтез основних компонентів клітини. Сегмент колбочки відрізняється від внутрішнього сегмента палички наявністю так званого еліпсоїда - ліпідної краплі, оточеної скупченням мітохондрій, які щільно прилягають одна до одної.

Паличкових клітин у сітківці людини налічується близько 130 мільйонів, колбочкових ? 6-7 мільйонів. Паличкові клітини є апаратом чорно-білого зору в сутінках, а колбочкові ? апаратом кольорового денного зору. Кольоросприйняття забезпечується присутністю у сітківці ока колбочок трьох типів. Фотосенсорний білок йодопсин колбочок першого типу чутливий до променів з довжиною хвилі 700 нм (червоне світло); колбочки другого типу містять білок, чутливий до хвиль довжиною 550 нм (зелений колір), третього типу - до хвиль 400-450 нм (синьо-фіолетова частина спектру). Диски здатні до регенерації. Пігментоцити виконують фагоцитарну функцію, і крім того забезпечують світлову і темпову адаптацію зорових клітин. Кожний зовнішній сегмент палички оточений двома-сімома, а колбочки ? 30-40 відростками пігментоцитів.

Другий нейрон тринейронного ланцюга сітківки має назву біполярного. Його ядерна частина розташовується у внутрішньому ядерному шарі, дендрит утворює синапси з аксонами паличкових і колбочкових клітин у зовнішньому сітчастому шарі (кілька паличкових клітин контактує з одним біполярним нейроном, колбочкові ж контактують у співвідношенні 1:1), а аксон розташовується у внутрішньому сітчастому шарі, де контактує з дендритом третього нейрона.

Внутрішній ядерний шар сітківки крім біполярних містить ще два різновиди асоціативних (допоміжних) нейронів ? горизонтальні та амакринові. Горизонтальні клітини надсилають свої відростки у зовнішній сітчастий шар, де вони контактують з аксонами фотосенсорних нейронів, їхнє збудження зумовлює тимчасову блокаду імпульсів від фоторецепторів і збільшення контрасту зображення. Амакринові клітини не мають аксонів. За характером розгалуження і довжиною їхніх відростків розрізняють кілька типів цих нейронів. З урахуванням морфології і продукованих нейропептидів амакринові клітини поділяють на шість підтипів. Амакринові клітини надсилають свої відростки у внутрішній сітчастий шар, де вони виконують функцію, подібну до функції горизонтальних клітин, лише на рівні контакту другого і третього нейронів.

Третій нейрон сітківки має назву гангліонарного і є мультиполярним. Це найбільший нейрон сітківки, він має добре розвинену хроматофільну субстанцію. Тіла гангліонарних клітин утворюють гангліонарний шар сітківки; дендрити розташовуються у внутрішньому сітчастому шарі, утворюючи синапси з аксонами біполярних нейронів, аксони формують шар нервових волокон. Нервові волокна сітківки мають радіальний напрямок і сходяться, як спиці в колесі, в одному місці, де утворюють диск зорового нерва, або так звану сліпу пляму сітківки. Звідси вони виходять з очного яблука у вигляді зорового нерва. У ділянці сліпої плями сітківка побудована лише з шару нервових волокон. Усі інші шари тут відсутні, тому ця ділянка не сприймає світлових подразнень.

Латерально від сліпої плями на задньому кінці оптичної осі очного яблука на сітківці є ще одна специфічна ділянка, так звана жовта пляма. Вона округла або овальна, має діаметр близько 2 мм. У центрі жовтої плями є заглибина ? центральна ямка. Це місце найкращого сприйняття зорових подразнень. У цій ділянці всі внутрішні шари сітківки (до зовнішнього ядерного шару) відсутні, ніби розсунуті. Зовнішній ядерний шар побудований переважно з тіл колбочкових клітин, які мають більші розміри і витягнуту форму. Аксони фотосенсорних клітин у цій ділянці повинні пройти вбік у горизонтальному напрямку до зустрічі з біполярними клітинами, внаслідок чого утворюється додатковий волокнистий шар.

Нейроглія сітківки представлена спеціальними, подібними до волокон, клітинами ? радіальними гліоцитами, або клітинами Мюллера (волокнами). Вони розташовуються радіально у товщі сітківки від зовнішнього до внутрішнього пограничного шарів, їхні ядерні частини містяться у центрі внутрішнього ядерного шару, а внутрішні відростки утворюють внутрішній пограничний шар, що відокремлює сітківку від склистого тіла. Зовнішній пограничний шар формується на межі між фотосенсорним та зовнішнім ядерним шаром завдяки щільному приляганню периферійних кінців радіальних гліоцитів один до одного.

Зоровий нерв є проміжною частиною зорового аналізатора. По ньому інформація про зовнішній світ передається від сітківки в центральні відділи зорової системи. Попереду турецького сідла і воронки гіпофіза волокна зорового нерву утворюють перехрест (хіазм), де волокна, що йдуть від носової половини сітківки, перехрещуються,а ті що йдуть від вилкової частини сітківки не перехрещуються. Далі в складі зорового тракту перехрещені і не перехрещені нервові волокна направляються в латеральне колінчате тіло проміжного мозку відповідної гемісфери (підкоркові зорові центри) і верхні горбки даху середнього мозку. У латеральному колінчастому тіл аксони нейроцитів третього нейрона закінчуються і контактують з наступним нейроном, аксони якого, проходячи під чечевице подібних частину внутрішньої капсули, формують зорову променистість, направляються в потиличну частину, зорові центри, розташовані в області шпорної борозни і в екстрастріарні зони.

Внутрішнє ядро очного яблука, його складові кришталик, склисте тіло, водяниста волога передньої та задньої камер ока та їх функції

Кришталик (lens) ? це прозорий двоопукле утворення, сполучене з війковим тілом за допомогою волокон війкового пояска. Завдяки цьому кришталик змінює свою форму під час скорочення війкового м'яза і, таким чином, є пасивною частиною акомодаційного апарату ока. Разом з рогівкою і склистим тілом кришталик є основним світлозаломлювальним середовищем, його показник заломлення становить 1,42, радіус кривизни - 6-10 мм.

Кришталик вкритий прозорою капсулою, товщина якої складає 11-18 мкм. На передній поверхні під капсулою міститься одношаровий плоский епітелій. Епітеліальні клітини в ділянці екватора стають вищими та утворюють росткову зону кришталика, яка постачає нові клітини на задню і передню частину його поверхні. Клітини перетворюються на кришталикові волокна.

Власна речовина кришталика становить його основну масу і складається з кришталикових волокон, які є видозміненими епітеліальними клітинами. Центральні та перехідні волокна не мають ядер і разом утворюють щільне ядро кришталика. Кору кришталика утворюють головні волокна, які містять ядра. Волокна мають форму шестигранних призм, у яких міститься білок кристалін. Волокна склеюються між собою спеціальною речовиною, яка має такий самий коефіцієнт заломлення. Центрально розташовані волокна втрачають свої ядра, коротшають і, накладаючись один на одного, утворюють ядро кришталика. Кришталик підтримується в оці за допомогою волокон війкового пояска, утвореного радіально розташованими пучками нерозтяжних волокон, прикріплених з одного боку до циліарного тіла, а з іншого - до капсули кришталика, завдяки чому скорочення м'язів циліарного тіла передається кришталику.

Склисте тіло (corpus vitreum) ? це прозора маса желеподібної речовини, яка заповнює порожнину між кришталиком і сітківкою. На фіксованих препаратах склисте тіло має сітчасту будову. Через склисте тіло (від диска зорового нерва до задньої поверхні кришталика) проходить канал ? залишок ембріональної судинної системи ока. Воно містить у великій кількості гіалуронову кислоту і воду (до 98%). Макроскопічно виділяють власне склисту строму, яку пронизує склистий канал і оточує її ззовні гіалоїдна мембрана.

Склиста строма складається з досить пухкої центральної речовини, в якій є оптично порожні зони, заповнені рідиною і колагеновими фібрилами. Останні, ущільнюючись, утворюють кілька вітреальних трактів і щільніший кортикальний шар.

Гіалоїдна мембрана складається з двох частин: передньої і задньої. Межа між ними проходить по зубчастій лінії сітківки. У свою чергу передня погранична мембрана має дві анатомічно відокремлені частини: закришталикову і зонулярну. Межею між ними служить кругова гіалоїдокапсулярна зв'язка Вігера, яка міцна тільки в дитячому віці. З сітківкою склисте тіло щільно пов'язане лише в області своєї так званої передньої і задньої основи. Під першою розуміють область, де склисте тіло одночасно кріпиться до епітелію війкового тіла на відстані 1-2 мм від зубчастого краю сітківки та на відстані 2-3 мм позаду від неї. Задня ж основа склистого тіла ? це зона фіксації його навколо диска зорового нерва. Вважають, що склоподібне тіло має зв'язок з сітківкою також в області макули.

Передня камера ока (camera anterior bulbi) утворена рогівкою (зовнішня стінка) і райдужною оболонкою (задня стінка), в області зіниці ? передньою капсулою кришталика. На крайній її периферії в кутку передньої камери є камерний, або райдужно-рогівковий кут з невеликою ділянкою циліарного тіла. Камерний (фільтраційний) кут межує з дренажним апаратом - шлеммовим каналом. Стан камерного кута відіграє велику роль в обміні внутрішньо очної рідини і в зміні внутрішньоочного тиску. Відповідно вершині кута в склері проходить кільцеподібно розташований жолобок (борозна склери). Задній край жолобка трохи потовщений і утворює склеральний валик, сформований за рахунок кругових волокон склери (заднє пограничне кільце Швальбе). Склеральний валик служить місцем прикріплення підтримуючої зв'язки циліарного тіла і райдужної оболонки - трабекулярного апарату, що заповнює передню частину склерального жолобка. У задній частині він прикриває шлеммів канал.

Задня камера ока (сamera posterior bulbi) знаходиться за райдужкой, яка є її передньою стінкою, і обмежена зовні війковими тілом, позаду - склистим тілом. Внутрішню стінку утворює екватор кришталика. Весь простір задньої камери пронизано зв'язками війкового паска. В нормі обидві камери ока заповнені водянистою вологою, яка за своїм складом нагадує діалізат плазми крові. Водяниста волога містить поживні речовини, зокрема глюкозу, аскорбінову кислоту і кисень, які живлять кришталик і рогівку, і забирає з ока відпрацьовані продукти обміну ? молочну кислоту, вуглекислий газ, відшаровані пігментні та інші клітини.

1.3 Допоміжні апарати очного яблука

Кон'юнктива ? це тонка, прозора слизова оболонка, що вкриває склеру і вистеляє повіки. Кон'юнктива складається з власної пластинки, вкритої епітелієм. Власна пластинка побудована з пухкої сполучної тканини, яка містить скупчення лімфоцитів. Тут також є слизові трубчасто-альвеолярні залози кон'юнктиви (залози Краузе). Епітелій кон'юнктиви багатошаровий плоский або кубічний, у більшій частині якого відсутній середній остистий шар, містить поодинокі келихоподібні клітини, що продукують слиз.

Також до допоміжних апаратів очного яблука відноситься слізний апарат та м'язи, будову яких більш детально розглянуто далі.

1.3.1 Будова слізного апарату

Слізна залоза розташовується під верхньозовнішнім краєм орбіти в заглибленні лобової кістки. Сухожилля м'яза, що піднімає верхню повіку, ділить її на велику глазничну і меншу повікову частини. Вивідні протоки глазничної частки залози проходять між часточками повікової залози, приймаючи ряд її численних дрібних проток, і відкриваються в зведенні кон'юнктиви на відстані декількох міліметрів від верхнього краю хряща. Крім того, повікова частина залози має і самостійні протоки, кількість яких має бути від 3 до 9. Оскільки вона лежить відразу ж під верхнім зводом кон'юнктиви, при вивороті верхньої повіки її часточкові контури зазвичай добре видно.

Продукована залозами слізна рідина скочується по поверхні очного яблука зверху вниз ? в капілярну щілину між заднім гребенем нижнього повіка і очним яблуком, де і утворюється слізний струмочок, що впадає в слізне озеро. Просуванню слізної рідини сприяють мигальні руху повіки. При змиканні вони не тільки йдуть назустріч один одному, а й зміщуються до середини (особливо нижня повіка) на 1-2 мм, в результаті чого очна щілина коротшає.

Сльозовивідні шляхи складаються із слізних канальців, слізного мішка і нососльозової протоки. Слізні канальці починаються слізними точками, які знаходяться на вершині слізних сосочків обох повік і занурені в слізне озеро. Стінки канальців покриті багатошаровим плоским епітелієм, під яким знаходиться шар еластичних м'язових волокон.

Слізний мішок зсередини покритий багатошаровим плоским епітелієм, під яким знаходиться шар аденоїдної, а потім щільної волокнистої тканини. Слізний мішок відкривається в нососльозову протоку , яка проходить спочатку в кістковому канал. Стінка протоки має таку ж будову, як і стінка слізного мішка. У вихідного отвору протоки слизова оболонка утворює складку, яка відіграє роль замикаючого клапана.

1.3.2 Особливості будови та функції м'язів очного яблука

М'язовий апарат кожного ока складається з трьох пар антагоністично діючих окорухових м'язів: верхньої і нижньої прямих, внутрішньої і зовнішньої прямих, верхньої та нижньої косих. Усі м'язи, за винятком нижніх косих, починаються, як і м'яз, що піднімає верхню повіку, від сухожильного кільця, розташованого навколо зорового каналу глазниці. Потім чотири прямі м'язи направляються, поступово дивергуючи,на перед і після прориву тенонової капсули вплітаються своїми сухожиллями в склеру. Лінії їх прикріплення знаходяться на різній відстані від лімба.

Верхній косий м'яз від зорового отвору прямує до костпосухожильному блоку, розташованому у верхньо-внутрішньому куті глазниці і, перекинувшись через нього, йде назовні у вигляді компактного сухожилля; прикріплюється до склерів верхньо-зовнішнього квадрантіуочного яблука на відстані 16 мм від лімба.

Нижній косий м'яз починається від нижньої кісткової стінки глазниці трохи латеральніше місця входу в нососльозовий канал, йде назад і назовні між нижньою стінкою глазниці і нижнього прямого м'язу; прикріплюється до склери на відстані 16 мм від лімба

Внутрішні, верхні і нижні прямі м'язи, а також нижній косий м'яз іннервуються гілочками окорухового нерву, зовнішній прямий ? відвідним, верхній косий - блоковим. При скороченні тих чи інших м'язів очей здійснюється рух навколо осі, який перпендикулярний до її площини. Це означає, що у більшості окорухових м'язів (за винятком зовнішніх і внутрішніх прямих м'язів) осі обертання мають той чи інший кут нахилу по відношенню до вихідних координатних осей. Внаслідок цього, при скороченні таких м'язів очне яблуко здійснює складний рух. Зрозуміло, що амплітуда вертикальних рухів очей буде збільшуватися в міру зменшення кута розбіжності між сагітальною і м'язовою площинами, тобто при повороті очей назовні.

Всі рухи очних яблук поділяють на сукупні (асоційовані, кон'юговані) і конвергентні (фіксація рівновіддалених об'єктів за рахунок конвергенції). Поєднання рухів ? це ті, які спрямовані в одну сторону: вгору, вправо, вліво і т. д. Ці рухи здійснюються м'язами-синергістами. Конвергентні руху реалізуються за допомогою дії внутрішніх прямих м'язів кожного ока. Різновидом їх є фузійні рухи. Будучи дуже дрібними, вони здійснюють особливо точну фіксаційну установку очей, завдяки чому створюються умови для безперешкодного злиття в кірковому відділі аналізатора двох сітчастих зображень в один цілісний образ.

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИ ТА СПОСОБИ ДОСЛІДЖЕНН ТКАНИН ОЧНОГО ЯБЛУКА

2.1 Методи дослідження очного яблука

Загалом методи дослідження в гістології включають приготування гістологічних препаратів з подальшим їх вивченням за допомогою світлового або електронного мікроскопа. Гістологічними препаратами ока можна вважати мазки, тонкі зрізи шматочків органу, які пофарбовані спеціальним барвником, поміщені на предметне скло мікроскопа, укладені в консервуючи середовище і покриті покривним склом. Виділяють такі методи гістологічних досліджень ока: світлова мікроскопія, електронна мікроскопія, біомікроскопія, офтальмоскопія.

Офтальмоскопія. Дослідження за допомогою офтальмоскопа є дуже цінним методом у діагностиці не тільки очних захворювань та патологій, але й можна виявити захворювання внутрішніх органів та центральної нервової системи, тому що при цьому огляді можна побачити дно ока, диск зорового нерва, сітківку та її судини, судинну оболонку. - увігнутим дзеркалом з невеликим отвором в центрі.

Методика зворотної офтальмоскопії з допомогою дзеркального офтальмоскопа спочатку повністю досліджується око в світлі, а після створення стійкого рожевого світіння зіниці дослідник утримує лупу +13,0 діоптрій в 8-9 см від ока перпендикулярно пучку світла від очного дзеркала. Змінюючи положення погляду, можна розглядати зображення різних відділів очного дна. У нормі диск зорового нерва має вигляд округлої світло-рожевої ділянки з чіткими контурами, розташованої на рівні сітківки. Ретинальні судини зазвичай мають майже прямолінійний або злегка дугоподібний хід і рівномірний калібр.

Загальний відтінок очного дна, як правило, рівномірно рожевий. При погляді догори видно верхній відділ очного дна, при погляді донизу ? нижній, а відповідно при положенні погляду до носа і до скроні ? оцінюється внутрішня і зовнішня ділянка сітківки. І кожного разу картина конкретної ділянки очного дна видно в перевернутому вигляді (те, що нагорі, насправді внизу, і навпаки).

Пряма офтальмоскопія за допомогою електричного офтальмоскопа проводять в затемненому приміщенні, попередньо розширивши зіницю 0,5% розчином тропікамід. Слід орієнтовно вибрати лінзу, з корегуючою рефракцією.

Офтальмоскопія можлива тільки в тому випадку, коли оптичні середовища прозорі. Щоб у цьому переконатися, треба направити пучок світла, що йде від офтальмоскопа, на область зіниці з відстані 25-30 см. У нормі область зіниці повинна світитися рівномірно яскраво-рожевим світлом.

Світлова мікроскопія ґрунтується на тому, що пучок світла від джерела світла збирається в конденсорі і спрямовується на досліджуваний об'єкт. У звичайних світлових мікроскопах джерелом освітлення служить природний або штучне світло Пройшовши крізь нього, промені світла потрапляють у систему лінз об'єктива і створюють первинне зображення, яке збільшується за допомогою лінз окуляра. Мінімальна довжина хвилі видимої частини спектра дорівнює приблизно 0,4 мкм. Отже, для звичайного світлового мікроскопа найменше допустима відстань дорівнює приблизно 0,2 мкм,а загальне збільшення збільшення об'єктива на збільшення окуляра може бути 1500-2500. Таким чином, в світловому мікроскопі можна бачити не тільки окремі клітини розміром від 4 до 150 мкм, а й їхні внутрішньоклітинні структури - органели, включення. Для посилення контрастності мікрооб'єктів застосовують їх фарбування.

Електронна мікроскопія принципово відрізняється від світлової як пристроєм електронного мікроскопа, так і його можливостями. В електронному мікроскопі замість світлових променів для побудови зображення використовується потік електронів у глибокому вакуумі. Як лінзи, фокусуючих електрони, служить магнітне поле, створюване електромагнітними котушками. Зображення в електронному мікроскопі спостерігають на флюоресцуючому екрані і фотографують. Як об'єкти використовують ультратонкі зрізи тканин товщиною 20- 50 нм. Висока здатність сучасних електронних мікроскопів, дозволяє одержати велике збільшення в мільйони разів. За допомогою електронного мікроскопа вивчають ультратонку будівлю тканин ока, а також проводять імунну електронну мікроскопію.

Біомікроскопія ока - це метод візуального дослідження оптичних середовищ і тканин ока, який заснований на створенні різкого контрасту між освітленими і неосвітленими ділянками ока. Він дозволяє оглянути кон'юнктиву, рогівку, радужку, передню камеру ока, кришталик, склоподібне тіло, а також центральні відділи очного дна (біомікроофтальмоскопія).

Завдяки біомікроскопії. можлива раннє виявлення захворювань ока, а також новоутворень. Біомікроскопія дозволяє визначити проривне поранення очного яблука, виявити не виявляються при рентгенологічному дослідженні дрібні чужорідні тіла в кон'юнктиві, рогівці, передній камері ока та кришталику (частки скла, алюмінію, вугілля, вії).

Біомікроскопію очей здійснюють за допомогою щілинної лампи стаціонарної або ручної, основними частинами якої є освітлювачі, збільшувальний пристрій (бінокулярний стереоскопічний мікроскоп або лупа). На шляху світлового пучка знаходиться щілинна діафрагма, що дозволяє отримати вертикальну і горизонтальну освітлювальні щілини. За допомогою вимірювального окуляра стереоскопічного мікроскопа визначають глибину передньої камери ока; додаткова розсіююча лінза силою близько 60 дптр, що нейтралізує позитивну дію оптичної системи ока, дає можливість досліджувати очне дно.

Дослідження проводять у темній кімнаті, щоб створити різкий контраст між затемненими і освітленими лампою ділянками очного яблука. Максимально розкрита щілина діафрагми забезпечує дифузне освітлення, що дозволяє оглянути всі ділянки переднього відділу ока, вузька щілина - освітлює оптичний «розріз». При суміщенні пучка світла з ділянкою ока виходить пряме фокальне освітлення, найбільш часто застосовується при біомікроскопії і дозволяє встановити локалізацію патологічного процесу.

При фокусуванні світла на рогівці отримують оптичний зріз, що має форму опукло-увігнутої призми, на якій добре виділяються передня і задня поверхні, власне тканини рогівки. При виявленні в рогівці запалення або помутніння біомікроскопія дозволяє визначити розташування патологічного вогнища, глибину ураження тканини; при наявності чужорідного тіла - встановити, чи знаходиться воно в тканині рогівки або частково проникає в порожнину ока.

При фокусуванні світла на кришталику визначається його оптичний зріз у формі двоопуклого прозорого тіла. У зрізі чітко виділяються поверхні кришталика, а також сіруваті овальні смуги - так звані зони розділу, обумовлені різною щільністю речовини кришталика. Вивчення оптичного зрізу кришталика дозволяє встановити точну локалізацію починається помутніння його речовини, оцінити стан капсули.

При біомікроскопії склоподібного тіла в ньому виявляються не помітні при інших методах дослідження фібрилярні структури (остов склоподібного тіла), зміни яких свідчать про запальних або дистрофічних процесах в очному яблуці.

Фокусування світла на очному дні дає можливість досліджувати в оптичному зрізі сітківку і диск зорового нерва (розмір і глибина екскавації), що має значення при діагностиці захворювань.

При біомікроскопії застосовують й інші види освітлення. Непряме освітлення (дослідження в темному полі), при якому спостерігається ділянка, яка освітлюється променями, відбитими від більш глибоких тканин ока, дозволяє добре розглянути судини, ділянки атрофії і розриви тканин.

Для огляду прозорих середовищ використовують освітлення,при якому проходить світло і метод дзеркального поля, що сприяє виявленню незначних нерівностей роговиці, детальному дослідженню поверхні капсули кришталика та ін.

Огляд очного дна виробляють також в променях спектра (біомікрохромоофтальмоскопії). Менш інформативна біомікроскопія напівпрозорих і непрозорих тканин очного яблука (наприклад, кон'юнктиви, райдужки).

2.2 Приготування гістологічних препаратів очного яблука

Після забору матеріалу виконується його підготовка до дослідження, що включає в себе ряд етапів.

1. Фіксація ? фрагмент тканини обробляють за допомогою рідини - фіксатора, в ролі якого найчастіше виступає формалін, рідше - спирти, пікринова кислота та целоїдин (фіксація за Вергеффом). Для оглядових препаратів, око краще заливати в целоїдин. Перед поміщенням ока в целоїдин необхідно зробити його розтин та вирізати в 2-3 місцях сегменти.

Така обробка запобігає розпаду клітин і руйнуванню структури тканини під дії власних ферментів клітин і процесів гниття, таким чином зберігаючи прижиттєву структуру і роблячи можливим вивчення тканини. Принцип дії фіксуючих рідин заснований на швидкій загибелі клітин та коагуляції білка. Найбільш поширений тип фіксації - імерсійна фіксація при якій фрагмент тканини цілком занурюється в розчин; в експериментальних умовах також використовують перфузійну фіксацію при якій фіксатор вводять через судинну систему. При цьому використовують як технічний формалін так і підготовлений ("забуферений" формалін), який відрізняється більшою стабільністю - не утворюється білий осад.

2. Проводка ? процес дегідратації (зневоднення) фрагмента тканини і просочення його парафіном. Цей етап забезпечує ущільнення тканини, яке, в свою чергу, необхідно для отримання зрізів. Використовують такі реагенти, як спирт, ізопропанол, що є нетоксичним, а також апарати ? гістопроцессори, що мають закритий контур і таким чином не допускають випарів у повітря.

3. Заливання ? процес створення блоку, достатньо твердого, щоб бути придатним для різання - мікротомування. Виконується шляхом заливання фрагмента тканини рідким парафіном, целоїдином. Потім залиту тканину остуджують до затвердіння блоку. Найчастіше для виготовлення блоків користуються спеціальними заливальним середовищами, які представляють собою суміш парафінів з присадками у вигляді рисового, бджолиного воску або полімерів. Ці присадки надають парафіну еластичність, що не дає йому кришитися при різанні. Щоб створити гомогенне середовище для заливки, віск і парафін розплавляють, охолоджують і ретельно перемішують, повторюючи всю процедуру 5-10 разів.