Спорові рослини лісу

Найбільш поширеним у природі видом є плаун булавовидний (L. clavatum), який росте переважно в соснових лісах і має великий ареал, що охоплює майже всю лісову зону Європи, Азії і Північної Америки. В Україні південна межа його поширення доходить до Харкова, Полтави і Києва, а по долинах річок він заходить навіть у степову зону (наприклад, у соснових лісах долини р. Самари).

Цей плаун є багаторічною вічнозеленою рослиною (як і інші види) з повзучим довгим, дихотомічно розгалуженим стеблом, з висхідними, також вилчасто галузистими пагонами, черговими, лінійними або лінійно-ланцетними цілокраїми листками; від основи лежачого стебла по всій його довжині виникають тонкі дихотомічно розгалужені корені. Провідний пучок розташований у центрі стебла ( рис. 9). Центральний циліндр займає незначну частину. Широка зона кори пронизана листковими слідами. Камбію немає. На поверхні листка і стеблів є епідерма з продиховими апаратами. Листкова пластинка лінійна, цільнокрая, закінчується довгим тонким волоском.

Окремі висхідні пагони несуть на ніжках по 2 (рідше по 1-3) спороносних колоски. Кожний колосок має вісь, покриту черепи часто налягаючи ми листками-спорофілами ( споролистками), які формою відрізняються від неплідних (вегетативних) листків. Вони лускуваті, злегка серцевидні, з довгим витягнутим і трохи зазубреним кінчиком. Біля їх основи з зовнішнього боку на коротких ніжках містяться нитковидної форми одно гнізді спорангії,що розкриваються стулками. У спорангії з клітин археоспорія утворюються численні однакові спори (ізоспори) кулясто-тетраедричної форми (бо виникають тетрадами), з товстою сітчастою оболонкою; вони містять до 50% жирної олії, не змочуються дощовою водою, плаваючи на її поверхні (звідси і назва”плаун”). Спори з дощовою водою вмиваються в грунт, і через 5-7 років ті з них, що потрапляють на глибину не більше 8-10 см, проростають, даючи початок статевому поколінню- гаметофіту. Гаметофіт цього плауна (як і деяких інших близьких видів) має вигляд невеликої (2-3 см завширшки) підземної білуватої бульбочки, що згодом набуває блюдце видної форми і складної будови; зверху в паренхімну тканину заглиблені антеридії і архегонії звичайної для плаунів будови. Знизу гаметофіт прикріплюється до субстрату ризоїдами; через ризоїди проникають гіфи грибів, розміщуючись переважно в коровій паренхімі гаметофіта.

Гаметофіт разом з міцелієм гриба розвивається дуже повільно; статева зрілість цього (дозрівання антеридіїв і архегоніїв) настає через 12-15 років, а все життя його триває 18-20 років.

Спори плауна використовують у медицині як присипку ( натуральний тальк) і для обсипання пілюль.

Порядок селагінели (Selaginellales)

Це різноспорові і язичкові рослини, тобто такі, що мають різні спори (гетеро спори): дрібні - мікроспори і великі - макроспори; листки з язичками (лігу лами). Стебла або з однаковими за розмірами вегетативними листками, або здебільшого з різними (гетерофілія, або анізофілія); спорофіли зібрані в колоски. Гамет офіти різностатеві, різні за розмірами і дуже редуковані. Додаткові корені у видів з лежачими стеблами з особливими кореневими підставками, або різофорами. Порядок має дві родини, з яких одна (Miadesmiaceae) викопна, а друга (Selaginellaceae) сучасна, хоч і дуже древня.

Родина селагінелові (Selaginellaceae). Має два роди, з яких один(Selaginellites)викопний, відомий лише в карбоні, і один(Selaginella) сучасний, але також древній, відомий з карбону.

Рід селагінела (Selaginella) налічує тепер близько 700 видів поширених переважно у вологих тропічних лісах як епіфіти, ліани або наземні рослини, різні за розміром (від 5-10 см до 2-3 м, а деякі леани досягають навіть 10-20 м ) і загальним виглядом. Декілька видів є позатропічними і субарктичними, де ростуть на мохових тундрах, гірських луках і торфовищах. У флорі України росте тільки один вид. Деякі види селагінели, які походять з тропіків, культивують часто в оранжереях як красиві рослини; тільки в цьому, по суті, і полягає їх практичне значення.

Рід селагінела поділяють звичайно на два підроди: Homoeophyllum- з однаковими листками, розміщеними густо спірально, з стеблом звичайно прямостоячим, радіально - симетричної будови, об'єднує близько 50 видів, поширених в областях з сухим (азидним) кліматом, і Heterophyllum- з неоднаковими за величиною і формою листками, розміщеними в 4 ряди, з стеблом дерзивентральної будови, звичайно лежачим, з висхідними або прямими гонами; до цього підроду належить більшість видів селагінели як тропічних, так і поза тропічних.

Корені в селагінел додаткові, мають дихотомічне галуження, виникають з нижнього боку ( в лежачих форм) або біля основи стебла і на кінцях ризофор - особливих утворів, що мають вигляд тонких коренів; останні виникають на стеблах і відрізняються від коренів відсутністю кореневого чохлика, мають екзогенне ( а не ендогенне, як корені) походження. Морфологічна природа ризофор не з'ясована; деякі дослідники вважають їх за видозмінені стебла, про що свідчить, зокрема, і анатомічна їх будова, схожа на будову стебла.

Стебла селагінел вертикальні, частіше ж лежачі( плагіотропні) або виткі чи висячі ( в епіфітів), як правило дихотомічно розгалужені, але внаслідок сильнішого розвитку однієї гілки дихотомічне галуження переходить у симподіальне або в псевдомоноподіальне.

Анатомічна будова стебла характеризується такими особливостями: епідерміс не має продихів; під епідермісом лежить гіподерма, складена з механічних клітин, далі йде кора, побудована з паренхім них і видовжених хлорофілоносних клітин ( трабекул), між якими є великі повітряні порожнини. У центрі стебла міститься одна ( або декілька) стела, оточена пери циклом і ендодермою; вона має ксилему з драбинчастих трахеїд або навіть трахей, оточену флоемою, складеною з ситовидних трубок і лубу; з корою стела сполучена особливими нитками.

Листки ( філоїди) селагінел мають вигляд невеличких округлих або овальних лусок з однією жилкою і маленьким язичком зовні при основі; роль язичка не з'ясована. Листок покритий епідермісом з продихами з нижнього боку; клітини мезофілу у вигляді губчастої паренхіми мають не хлорофілові зерна, а пластинчастої форми хроматофори.

Спорофіли селагінел, як і вегетативні листки, мають язичок при основі. Вони зібрані в колоски, або шишечки ( стробули), що розвиваються на кінцях гонів. Спорофіли несуть у пазухах мікро - і мікроспорангії, в яких з клітин археоспорія утворюються мікро - і макроспори. Колоски звичайно двостатеві: мікроспорангії розміщуються, як правило, в нижній частині колоска, мікроспорангії - у верхній; спорангії звичайно нитковидні або оберненояйцевидні, розвиваються з групи епідермальних клітин; археоспорій одноклітинний (рис.10).

У мікроспорангіях утворюється багато мікроспор; з мікроспори розвивається чоловічий гаметофіт, що дуже редукований. Він складається з лінзовидної маленької ризоїдальної клітини ( єдиної, по суті, вегетативної клітини чоловічого заростка) і одного антеридія, що має кілька спермагенних клітин, оточених неплідними клітинами; сперматозоїди дводжгутикові, утворюються з сперма генних клітин в результаті їх поділу.

Кожний мікроспорангій має спочатку багато материнських клітин, але розвивається тільки одна з них; внаслідок дворазового поділу з неї утворюється 4 макроспори; решта клітин відмирають. З макроспори розвивається жіночий заросток, який не залишає її оболонки; він багатоклітинний, несе архегоній звичайної будови. Із заплідненої яйцеклітини ( зиготи) в результаті поділу розвивається зародок, який спочатку перебуває всередині макроспори, а потім виходить назовні, прориваючи заросток; зародок має підвісок, стебельце, перший листочок ( або два листочки), ніжку і ризофор.

Порядок лепідодендрони ( Lepidodendrales)

Викопні переважно дерево видні форми з листками мікрофільного типу, що жили з середини девону до кінця тріасу; максимуму розвитку досягли в карбоні. Різноспорові і язичкові рослини; мали здебільшого камбій; спорофіли були зібрані в колоски, або шишки ( стробіли) ( рис. 11). Розрізняють 5-6 родин.

Порядок молодильники (Isoetales)

Трав'янисті різноспорові язичкові рослини з багатоджгутиковими сперматозоїдами. Молодильникові відомі з нижньої крейди. Мають тільки одну родину Isoёtaceae з одним родом Isoёtes, що налічує близько 70 видів, поширених переважно в поза тропічній частині північної півкулі; лише окремі види властиві тропікам. Серед молодильників поряд з рослинами, що ведуть підводний спосіб життя на дні неглибоких водойм, є чимало видів наземних, властивих флорі Північної Америки і Середземномор'я; у флорі України відомо 1 вид, який недавно знайдено в озерах Західного Полісся.

Клас клинолисті, або хвощевидні (Sphenopsida, Equisetinae)

Це сучасні і давні викопні трав'янисті та деревні рослини з характерними, почленованими на вузли і меживузля стеблами, що несуть у вузлах кільця дрібних, часто редукованих листків. Тому цей клас часом називають ще членисті (Articulatae). Він становить лінію еволюції членистостеблових форм, що також виникли і розвинулися з псилофітів. Первісні, найбільш примітивні форми членистостеблових відомі з девону, але максимуму свого розвитку досягли у карбоні. До наших днів дійшли тільки хвощі, а решта вимерла ще на початку мезозою. Клас поділяється на 4 порядки: хвощі (Equisetales), каламіти (Calamitales), каламофіти (Calamophytales), клинолисті (Sphenophyllales).

Порядок хвощі (Equisetales)

Трав'янисті рослини. Стебла членисті, поздовжньо ребристі, звичайно кільчастогалузясті. Листки дрібні, лускуваті, зрослися ( в сучасних форм) у трубчасті піхви. Спорофіли, щітковидні, зібрані на осі колоска кільцями. Спори однакові. Гаметофіт дрібний, пластинчастий, здебільшого різностатевий. Сперматозоїди багатоджгутикові.

Хвощі є рівноспоровими рослинами, що входять до складу однієї родини хвощових (Equisetaceae) з одним родом хвощ (Equisetum), який має близько 32 видів, поширених майже по всій земній кулі, крім Австралії і Навої Зеландії. У флорі України налічують 9 видів хвощів.

Усі хвощі є багаторічними рослинами, що ростуть переважно на болотах, заболочених луках, по берегах річок, озер і ставків, рідше в лісах, на суходільних луках і на полях. Вони мають добре розвинене підземне горизонтальне кореневище, від якого відходять надземні прямостоячі стебла, прості або, частіше, розгалужені кільчасто. Надземні гони в більшості наших хвощів є однорічними, які на зиму відмирають; тільки в хвоща зимового (E. hiemale) і в деяких тропічних видів вони вічнозелені. Хвощ зимовий, зокрема, має товстуваті, сіро-зелені, зовсім не розгалужені цупкі стебла до 1 м і більше заввишки. Росте в соснових і мішаних лісах і по узліссях, здебільшого на легких піщаних і супіщаних ґрунтах. Його шершаві стебла часом використовують для полірування різних дерев'яних і металевих виробів тощо.

Хвощ польовий (E. arvense) у великій кількості росте на луках і полях. На Поліссі і в деяких районах Лісостепу України місцями він є злісним польовим бур'яном. Добре розмножується вегетативно. Бічні короткі пагони його кореневищ часто потовщуються, перетворюючись у бульби, в яких накопичуються поживні речовини. Ці бульби зимують, даючи потім початок новим рослинам. Спороносні і вегетативні гони в хвоща польового дуже відмінні і розвиваються неодночасно. Рано на весні з'являються буруваті спороносні (плідні) гони, зовсім не розгалужені, з колоском на верхівці. Неплідні (вегетотивні) гони з'являються пізніше; вони кільчасто розгалужені, зелені, асимілюючі. У багатьох інших видів хвощів поділу на вегетативні і спороносні гони немає.

У флорі України, особливо на Поліссі, в Карпатах і в районах Лісостепу часто зустрічаються ще такі види, як хвощ болотяний і хвощ багновий (E. palustre і E. heleocharis). Обидва вони ростуть на болотах, в озерах, по берегах річок і на вологих луках. Хвощ багновий звичайно в двічі вищий, ніж хвощ болотяний, він досягає 50-100см заввишки; піхвивнього з 15-20 зубцями, тоді як у болотяного - з 5-10 зубцями. У тінистих лісах і на узліссях часто трапляється хвощ лісовий (E. sidvaticum), в якого також розвиваються плідні і неплідні гони.

Анатомічна будова хвощів має характерні особливості. Зовні стебло покрите епідермісом, складеним з витягнутих клітин з дуже потовщеними і насиченими кремнеземом (SiO₂) стінками. В епідермісі є численні продихи, розміщені поздовжніми рядами ( по схилах ребер) і заглиблені в хлорофілоносну тканину. Під епідермісом на виступах ребер і в борідках залягає механічна тканина, а під нею на ребрах - хлорофілоносна. За механічною йде тканина корової паренхіми. Під паренхімою кори розміщене кільце судинних пучків, складених з флоеми та слабко розвиненої ксилеми і побудованих за колатеральним типом. Судинні пучки оточені перициклом і розміщені завжди проти ребер. За судинними пучками ( до центра стебла) міститься велика центральна порожнина. Крім неї, всередині кожного провідного пучка є менші порожнини, яки називаються каринальними. Вони розміщені якраз проти ребер. Проти борідок розміщені ще так звані валекулярніпорожнини, що виникають у паренхімі кори. Усі ці порожнини є тільки в меживузлях. У вузлах вони перериваються суцільною тканиною. Вузли несуть листки, звичайно дрібні, які розміщені кільцями і мають вигляд піхви, що охоплює стебло. Зубці листків трикутні, зростаються краями по 2-3, бувають чорнуваті, з біло облямованим краєм. Оскільки листки в усіх хвощів дуже редуковані, функцію асиміляції виконують стебла, в яких під епідермісом є добре розвинена хлорофілоносна тканина.

Хвощі, крім дуже поширеного у них вегетотивного розмноження за допомогою кореневищ, розмножуються також спорами, що виникають у спорангіях, які розміщені в колосках (рис.12). Спороносний колосок має вісь, на якій сидять кільчасто розміщені щитовидні спорофіли (споролистки). Кожний спорофіл складається з шестикутної пластинки (щитка, або столика) з ніжкою в центрі, якою прикріплюється до осі колоска, і з 5-10 мішковидних спорангіїв, розташованих навколо ніжки. У спорангіях утворюються спори однакової форми і величини. При достиганні спорангіїв вісь колоска трохи видовжується, між щитками утворюються проміжки, через які спори висипаються з спорангіїв, що розкриваються поздовжніми щілинами. Спори хвоща кулясті, темно зелені, з товстою оболонкою, що складається з двох шарів - екзини і ін тіни. Крім того, вони вкриті особливою зовнішньою оболонкою, яка називається епіспорієм або перинієм. Епіспорій має вигляд двох спірально закручених стьожок(елатер), які перехрещені, в одній точці і в цьому місці зрощені з екзиною спори. Елотери гігроскопічні; залежно від вологості повітря вони то розкручуються, то скручуються. Завдяки їм спори зчіплюються докупи в грудочки і розносяться вітром або водою. При проростанні з спор утворюються заростки (гаметофіти), які нерідко бувають різностатеві. Вони мають вигляд зелених почленованих пластинок, причому жіночі - крупніші і більш розгалужені, чоловічі - дрібніші і менш розгалужені. Архегонії і антеридії мають звичайну будову; сперматозоїди багатоджгутикові. Після запліднення з зиготи розвивається спорофіт, тобто нестатеве покоління хвоща.

Практичне значення хвощів незначне; воно скоріше є негативним, ніж позитивним, бо хвощі або отруйні( особливо болотяний і багновий), або шкідливі для тварин.

Порядок каламіти (Calamitales)

Виключно викопні палеозойські форми. Зовні нагадували хвощів, але відрізнялися від них рядом ознак. По-перше, калам іти майже всі були деревними рослинами, що досягали 20-30 м у висоту (рис. 13). Тому їх нерідко називають ще гіганськими хвощами. По-друге, вони мали камбій, і були здатні до вторинного потовщення, чого сучасні хвощі не мають. По-третє, листки каламітів, як правило, були вільними при основі і тільки в деяких форм зростались у вузькі піхви. По-четверте, кільця спорофілів у стробілах чергувалися з кільцями неплідних листків, які кінцями загиналися вгору, оточуючи стробіл. Будова стробілів у каламітів різноманітна. Більшість каламітів були різноспоровими, але відомі також рівноспорові форми.

Пордок каламофіти (Calamophytales)

Викопні, дуже давні і найбільш примітивні форми членистостеблових, відомі з нижнього девону. Наявність дихотомічного галуження в деяких форм і розміщення спорангіїв на кінцях гонів дає підставу розглядати цю групу як проміжну між псилофітами і справжніми членистостебловими. (рис 14).

Порядок клинолисті (Sphenophyllales).

Рослини цього порядку були поширені у палеозої від верхнього девону до початку тріасу. Клинолисти були невеликими рослинами з тонкими ребристими стеблами, правильно почленовані на вузли і міживузля. Листки сидячі, розміщені в узлах кільцями від 3 до 18 в кожній. Спорофіли були зібрані здебільшого в колоски, або стробіли.

Клас папоротевидні (Pteropsida, Filicinae)

Викопні і сучасні трав'янисті та дерев'янисті ( в тропіках) рослини, здебільшого наземні або епіфіти, рідше водяні. У циклі їх розвитку пануючим є нестатеве покоління, або спорофіт. Він має розвинутий корінь, стебло у вигляді кореневища з слабко розвинутими меживузлями і здебільшого великі, перчастоскладні листки, що називаються вайями. Характерною рисою папоротевидних є ще утворення листкових проривів (лакул), які виникають у місці відродження судинних пучків із стебла в листки.

Розмножуються папороті спорами. Спорангії розміщуються на листках вільно або купками ( тоді таки купки називаються сорусами), або зростаються між собою в так звані синангії, або, нарешті, містяться в спеціальних утворах - спорокарпіях. Спори однакові; у водяних папоротей вони різні; при утворенні спор відбувається редукційний поділ.

Статеве покоління - гаметофіт, що виростає з спори, має пластинчасту , бульбовидну або снопоподібну форму; він або двостатевий, або ( у водяних форм) різностатевий. Запліднення відбувається в краплинно - рідкому середовищі під час дощу, роси тощо.

Клас поділяється на два підкласи: первісні папороті, або прапапороті (Primofilicidae) і справжні папороті ( Filicidae).

Підклас первісні папороті, або прапапороті (Primofilicidae)

Древні, тільки викопні, досить примітивної форми, що жили в палеозої від середнього девону до початку пермського періоду. За характером своєї зовнішньої і внутрішньої організації більшість прапапоротей наближались до псилофітових, являючи собою ніби вищий щабель еволюції останніх; інші займали проміжне положення між псилофітами і справжніми папоротями. Зокрема, первісні папороті не мали ще великих пірчастих листків у вигляді вай. Їхні дрібні листки здебільшого вил часто галузилися і містилися на дихотомічно розгалужених гонах. Провідна система була хоч і досить різноманітної будови і помітно еволюціонувала порівняно з псилофітами, проте будова стели ще нагадувала примітивний тип протостели або сифоностели на різних етапах розвитку. Спорангії розміщувались НП кінцях гонів, як у ринієвих, а не на листях, як у сучасних папоротей. Крім того, спорангії були товстостінні ( з багатошаровими стінками) і відкривалися на верхівці порами або поздовжньо за допомогою примітивного кільця; спори всі були однакові.

Підклас справжні папороті ( Filicidae).

Сучасні і викопні форми, відомі з кінця пермського періоду. Тепер справжні папороті представлені чотирма порядками: вужачкові папороті (Ophioglossales), маратієві папороті (Marattiles), типові папороті (Filicales) і водяні папороті (Hydropteridales). Перші два порядки мають спорангії з багатошаровими стінками, тобто товстостінні, без кільця або з зачатковим кільцем. Вони найпримітивніші з справжніх папоротей і рядом ознак наближаються до первісних папоротей. Тому їх часто об'єднують з останніми в групу так званих еуспорангіатних папоротей; у них спорангій виникає і розвивається з групи клітин. Третій і четвертий порядки папоротей характеризуються спорангіями з тонкими одношаровими стінками і належать до групи лептоспорангіатних ( тонкостіних) папоротей; кільце, що сприяє розкриттю стиглого спорангія, у них добре виражене. Спорангій розвивається з однієї клітини.

Порядок вужачкові папороті (Ophioglossales)

Найпримітивніші серед сучасних папоротей. Належать до однієї родини вужачкових (Ophioglossaceae) з трьома родами: 1. Вужачка (Ophioglossum), що об'єднує близько 50 видів, поширених майже по всій земній кулі, особливо в тропіках; у нашій флорі є тільки один вид - вужачка звичайна (O. vulgatum); 2.Гронянка (Botrychium),що складається з 36 видів, властивих помірній смузі північної півкулі; у флорі України відомі чотири види, з яких найчастіше трапляється гронянка ключ - трава ( B. luharia) ( рис. 15); 3.Гельмінтостахіс (Helmintostachys) з одним видом що росте в лісах тропічної Азії і Австралії.

Майже всі вужачкові є невеликими або середніх розмірів наземними багаторічними трав'янистими рослинами ( тільки деякі тропічні види є епіфітами з висячими листками, що досягають 1.5-2.5 м у довжину), які ростуть на вологих пухких ґрунтах у лісах і на луках.

Вегетативні органи вужачкових більш або менш потовщені, м'ясисті; стебла у виді коротких підземних косих або горизонтальних кореневищ, що несуть листки, різні за формою і будовою, але завжди почленовані на дві частини - спороносну (плідну) і вегетативну (стерильну). У видів роду Ophioglossum спороносна і вегетативна частини листка цілісні або злегка лопатеві. У роду Botrychium вони майже завжди багатократно пірчасторозсічені або пірчастонадрізані; у роду Helmintostachys вони також багатократно пірчасторозсічені.

Листки вужачкових розвиваються дуже повільно і зьявляються на поверхні землі тільки через 4-5 років, але, на відміну від листків інших груп сучасних папоротей, вони не мають у молодому віці равликоподібного закручування. Разом з тим при їх основі є особливі тонкі піхвові прилистки. У деяких видів вужачкових є тенденція до дихотомічного галуження листків, що свідчить про давність і примітивність цієї групи. Наявність камбію в стеблі і здатність до вторинного потовщення в окремих видів вужачкових є також істотною рисою, що відрізняє їх від решти сучасних папоротей і зближує з викопними палеозойськими формами, які, як відомо, мали камбій. Нарешті розміщення спорангіїв у видів роду гронянка не тільки по боках розгалужених бічних гілочок, а й верхівці і наявність у них провідних пучків є також давньою архаїчною ознакою, яка була властива викопним псилофітам і деяким первісним папоротям. Спорангії у вужачкових відносно великі ( 0.5-3 мм в діаметрі), товстостінні, без кільця, розкриваються поперечною щілиною; спори всі однакові, численні, округло - тетраедричні, з товстими ям частими або горбкуватими стінками.

Заростки (гаметофіти) , що виростають із спор, двостатеві, розвиваються під землею (на глибині кількох сантиметрів) дуже повільно - багато років; вони мають валикоподібну або бульбовидну форму, іноді галузисті, і нагадують за формою заростки пси лотів. У зовнішні шари тіла заростка проникає ендофітний гриб, який вступає в симбіоз із гамет офітом. Антеридії і архегонії звичайної будови, вони більш або менш заглиблені в тіло заростка, сперматозоїди мають численні джгутики на передньому кінці. Після запліднення із зиготи виникає зародок, який розвивається дуже повільно , протягом 5-10 років.

Найбільш характерними представниками вужачкових нашої флори є такі рослини: Вужачка звичайна і Гронянка ключ - трава.

Порядок маратієві папороті (Marattiales)

Один з примітивних і давніх порядків серед сучасних папоротей, відомих з карбону і пермі, коли маратієві були дуже поширені і відігравали помітну роль у рослинному покриві Землі. Тепер вони відомі тільки в тропіках і субтропіках обох півкуль ( у флорі України їх немає) і нараховують близько 200 видів, що об'єднують в 6 родів і одну родину маратієві (Marattiaceae). Найбільшим є рід Angiopteris, який має понад 100 видів, властивих переважно тропічній флорі Південно-Східної Азії, Австралії і Полінезії. Рід Marattia налічує близько 60 видів, поширених у вологих тропічних лісах обох півкуль. Рід Danaea має 32 види, властивих флорі тропічної Америки.

Інші роди (Archangiopteris, Christensenia, Macroglossum) налічують всього по кілька видів, що ростуть переважно в тропічній Азії.

Маратієві є багаторічними наземними рослинами вологих тропічних лісів, різні за розмірами, від кількох сантиметрів до кількох метрів заввишки. Стебла в них здебільшого товсті, м'ясисті, у вигляді бульб, кореневищ або прямих струнких, але коротких стовбурів. Листки чергові ( в прямостоячих форм) або майже дворядні, здебільшого великі ( в деяких форм до 3-5 м), пірчасті або, частіше, пірчастоскладні, рідше пальчасті або цілісні, з двома М'ясистими прилистками, з'єднаними між собою поперечною перемичкою ( комісурою). Деякі види мають на черешках характерні здуті зчленування, по яких відпадають листки. Загалом зовнішнім виглядом маратієві нагадують типові папороті, але відрізняються від них рядом ознак. По-перше, спорангії в них виникають і розвиваються евспорангіатно, тобто не з однієї епідермальної клітини ( як у типових папоротей), а з кількох клітин епідерми і субепідерми; по-друге, спорангії товстостінні, без кілець або з примітивними кільцями, відкриваються порами або щілинами; спори тетраедричні або білатеральні; по-третє, спорангії в більшості форм зростаються між собою, утворюючи синангії; тільки в більш примітивних форм спорангії не зростаються і утворюють соруси. І соруси і синангії варіюють за величиною, формою і числом спорангіїв.

Гамет офіти маратієвих за формою і будовою схожі з гамет офітами типових папоротей, але звичайно крупніші, до 2-3 см у діаметрі, більш м'ясисті і довговічні, живуть по кілька років. Антеридії і архегонії за будовою і розвитком близьки до вужачкових; сперматозоїди з двома джгутиками.

Практичне значення маратієвих незначне. В окремих видів стебла і прилистки багаті на крохмаль, і їх іноді споживають. Деякі види родів Marattia і Angiopteris культивують в оранжереях як красиві декоративні рослини.

Порядок типові папороті (Filicales)

Рівноспорові, здебільшого наземні рослини. Спорангії тонкостінні, з кільцем, зібрані в соруси. Типові папороті є найбільшою групою серед сучасних папоротевидних, яка налічує тепер близько 10000 видів, що об'єднуються в 270 родів і 14 родин. Вони відомі з верхнього тріасу, а окремі форми жили навіть у пермі і карбоні. Пишного розвитку ці папороті досягли в мезозої. Поширені вони й тепер по всій земній кулі, але найбільша різноманітність форм і пишний їх розвиток спостерігається в тропіках і субтропіках. У флорі України налічується близько 50 видів. Більшість типових папоротей як тропіків, так і областей помірного клімату є рослинами вологих і тінистих лісів, гірських ущелин і боліт. У вологотропічних лісах поряд з наземними формами є чимало епіфітів і навіть ліан. В областях із сухим кліматом папоротей мало: вони ростуть тут здебільшого в горах поміж камьянистих брил, у розщілинах скель тощо.

Майже всі папороті як тропіків, так і поза тропічних областей є багаторічними рослинами з добре розвинутими додатковими коренями, горизонтальним або висхідним кореневищем, покритим звичайно лусками або волосками. Кореневища папоротей, як правило, не галузисті, тільки в більш примітивних форм спостерігається дихотомічне галуження. Деякі тропічні папороті (Alsophila, Dicksonia та ін.) є великими деревами з високими прямими стовбурами до 20-25 м заввишки, з великими пірчастими листками. Взагалі пірчасті листки є типовими для папоротей, хоч вони і дуже різноманітні. Пальчасті і цілісні листки трапляються рідше. Характерною рисою для всіх папоротей є те, що пластинки листка у молодому віці равликоподібно згорнута, оскільки верхівка листка є най молодшою його частиною. Розправляння пластинка в одних папоротей відбувається швидко, а в інших триває роками. Листки багатьох папоротей як тропічних, так і поза тропічних, що несуть соруси спорангіїв, тобто листки -спорофіли, не відрізняються за формою і забарвленням від вегетативних листків (трофофілів). Але нерідко спостерігається добре виражений диморфізм листків (гетерофілія) або сегментів у межах одного листка. Приклад різко вираженого диморфізму листків маємо в страусового пера: неплідні (вегетативні) листки зелені, з широкою двічі пірчастою пластинкою; плідні ( спороносні) листки бурі, пірчасті, сегменти їх майже циліндрично згорнуті.

Деякі тропічні папороті з родів Gleichenia, Hemitelia й ін. мають на черешках листків особливі утвори, що називаються афлебії; вони дрібніші за звичайні листки, інші за формою і є ніби прилистками. Їх роль не з'ясована. У викопних папоротей афлебії були досить поширені.

Розмножуються папороті безстатево за допомогою спор і вегетативно. Останній спосіб досить поширений і здійснюється відводками та виводковими бруньками, які можуть виникати на коренях, стеблах і навіть на листках. Безстатеве розмноження, що здійснюється спорами, властиве всім без винятку папоротям. Спори в типових папоротей завжди однакові і виникають у спорангіях. Спорангії в них мають вигляд коробочок різної форми, з кільцем, тонкостінні ( з одношаровими стінками), розвиваються евспорангіатно, тобто з однієї епідермальної клітини. Зібрані спорангії в купки - соруси. Соруси найчастіше містяться на нижній поверхні листка, на кінцях жилок; рідше поблизу країв листка. У місці виникнення спорангіїв тканина листка трохи розростається, виникає підвищення у вигляді колонки або горбика ( округлого, овального або навіть видовженого). Це підвищення називають плацентою. На ній з епідермальних клітин виникають і розвиваються спорангії. Установлено, що в примітивніших форм папоротей спорангіїв у сорусах небагато і розміщені вони в одній площині. У більш розвинутих форм спорангіїв у сорусі більше, вони більш скупчені. З плаценти або з тканини листка часто виникає особливий покрив, що покриває сорус і називається індузієм. При крайовому розміщенні спорангіїв роль індузія відіграє край листка, який загортається. Форма, величина, товщина і тривалість життя індузія дуже різні в різних родів папоротей. Це має велике систематичне значення. Залежно від форми плаценти індузій може бути округлим, видовженим, навіть лінійним; він може також швидко відмирати або триматись досить довго, бути тонким, товстошаровим і ін. У примітивніших папоротей соруси не мають індузія, але у високоорганізованих форм відомі випадки втрати (редукції) індузія.

Велике систематичне і філогенетичне значення мають ще порядок виникнення спорангіїв у сорусі, форма спорангіїв, особливо форма і будова їх кільця та ін. Дослідженнями історії розвитку спорангіїв установлено, що в одних папоротей усі спорангії в сорусі закладаються одночасно. Такі соруси називаються простими. У них спорангіїв завжди небагато, і вони розміщені в одній площині. В інших папоротей, в яких ложе сорусу видовжене, спорангії в сорусах розвиваються не одночасно, а в безипетальній послідовності, тобто в напрямку до основи. Такі соруси називаються градатними. У процесі дальшої еволюції гранатні соруси, як вважають, дали початок змішаним сорусам. Розвиток спорангіїв у них відбувається без певного порядку. Змішаний тип сорусів властивий, зокрема, такій великій родині, як багатоніжкові (Polypodiaceae).

Будова, форма і положення кільця спорангія, призначеного для розкривання його і розсіювання спор, також дуже різноманітні. Первісним типом є поперечне або косе положення кільця в спорангії, яке характерне для простих і гранатних сорусів. У сорусів змішаного типу кільце займає, як правило, вертикальне положення.

Кількість спор у спорангіях буває різною. У більш спеціалізованих форм спор менше порівняно з менш спеціалізованими папоротями.

Статеве покоління, або гаметофіт, справжніх папоротей (він називається ще заростком, або проталієм) є гаплоїдом. Розвивається він так. Спора, попавши в сприятливі умови, набрякає і проростає. Її товста зовнішня оболонка (екзина) лопається, вміст спори, покритий тонкою оболонкою ( інтиною), виходить на зовні і через короткий час поділяється на дві клітини. З нижньої клітини випинається більш або менш довга, позбавлена хлорофілу трубка, яка є першим ризоїдом, що швидко заглиблюється в землю. Верхня клітина зеленіє; вона також витягується, набуває нитковидної форми і ділиться рядом поперечних перетинок. Незабаром у верхній клітині цієї нитки виникають дві навскіс розташовані перетинки, внаслідок чого в ній утворюються клиновидна клітина. Ця клітина й стає точкою росту гаметофіта. Вона енергійно ділиться, відчленовуючи праворуч і ліворуч нові клітини, і нитка набуває вигляду пластинки клиновидної форми. Через деякий час верхівкова клітина замінюється кількома ініціальними клітинами, які й зумовлюють дальший ріст гаметофіта.

У більшості типових папоротей гаметофіт є наземним, асимілюючим, двостатевим. Найчастіше він має вигляд тонкої зеленої пластинки сердцевидної форми, що несе антеридії і архегонії звичайної будови. Черевцем архегонії заглиблені в тканину заростка, а шийка більш-менш висувається назовні, причому вона або прями (в примітивних форм), або зігнута ( в досконаліших форм). Антеридій має вигляд невеликого мішковидного тіла з одношаровою стінкою, наповненого спермогенними клітинами, з яких виникають багатоджгутикові сперматозоїди. Розкриття антеридія внаслідок розриву його стінки і процес запліднення відбувається у воді, під час дощу і роси. Запліднена яйцеклітина покривається оболонкою і починає ділитись, причому в лептоспорангіатних папоротей перше ділення зиготи поздовжнє, а не поперечне, як у еуспорангіатних папоротей. Процес ділення і розвиток зародка відбувається швидко і незабаром виникають усі частини зародка, властиві папороті: первісний корінь, первісний листок, стебло і ніжка, якою зародок прикріплюється до зростка. Перщі листки найчастіше не схожі з листками дорослої папороті, але згодом ця відмінність зникає. Молодий зародок спочатку розвивається за рахунок запасів поживних речовин, що є в заростку (гаметофіті). Але згодом тіло заростка руйнується і відмирає.

Родина чистоусові (Osmundaceae).

Древня, відома з карбону і пермі родина. У сучасній флорі представлена 3 родами і 21 видом. Головний рід Osmunda об'єднує 14 видів, що ростуть на болотах у тропіках і помірних зонах. Рід Leptopteris об'єднує 6 видів, властивих флорі Нової Зеландії, островів Тасманії і Нової Гвінеї. Рід Todea є монотипним; він поширений у горах Південної Африки і Австралії. Майже всі чистоусові - великі багаторічні рослини або навіть деревця ( в тропіках) з великими пірчастими листками, нерідко частково або повністю диморфними. Спорангії відносно великі, поодинокі, містяться по краях або на нижньому боці листків, розкриваються двома стулками.

Родина гіменофілові ( Hymenophyllaceae).

Охоплює близько 650 видів, що належать до двох родів: Hymenophyllum іTrishomanes, поширених переважно у вологих тропічних гірських лісах обох півкуль, де вони живуть часто на стовбурах дерев, па пнях і вологих скелях. Поза тропіками відомо небагато видів. Більшість гіменофілових є невеликими, навіть дрібними рослинами, з тонкими, ніжними просвічуючи ми листками, добре пристосовані до гігрофільних умов.

Родина диксонієві (Dicksoniaceae).

Охоплює 4 роди і близько 40 видів, поширених переважно в тропіках і в помірному кліматі південної півкулі. Більшість диксонієвих є дерево видними рослинами з прямим високим стовбуром, що несе на верхівці великі пірчастоскладні листки. Спорангії в сорусах, гранатних, крайових, з індузієм, спор 64 або 48 у кожному спорангії. Гаметофіт серцевидний, сланцюватий. Родина близька до попередньої.

Родина багатоніжкові (Polypodiaceae).

Одна з найбільших і філогенетично наймолодших родин серед типових папоротей, яку нерідко поділяють на 12-14 підродин або навіть на кілька окремих родин. До її складу входить понад 200 родів і близько 6500 видів, поширених по всій земній кулі, особливо в областях з тропічним і субтропічним кліматом. До багатоніжкових належать трав'янисті багаторічники, як наземні, так і епіфіти, які особливо пишно розвиваються на деревах і деревовидних папоротях у волого тропічних лісах. Поза тропічні представники багатьох родів цієї родини ростуть також переважно у вологих і тінистих лісах, на заболочених місцях. Тільки небагато родів і видів пристосувалися до сухих умов місцезростання.

Для більшості родів і видів Polypodiaceae характерні добре розвинуті повзучі або висхідні, рідше прямі, кореневища, покриті лусками або волосками. Листки дуже різноманітні за формою і величиною: складно пірчасті, рідше цілісні, а в деяких епіфітів (рід Platycerium) з різко вираженою гетерофілією (диморфізмом). Диморфні листки властиві і деяким іншим родам (Trachypteris, Cryptogramma й ін.). Спорангії більш-менш сплющені, на тонких ніжках, у сорусах, розміщені на нижній поверхні або по краях листка, з індузієм або без нього; кільце вертикальне, рідше трохи косе, неповне або майже повне, з потовщених клітин. Спор у кожному спорангії 64,32, а то й менше. Гаметофіт сланцюватий, здебільшого серцевидний. У флорі України частково представлені такі найважливіші роди цієї родини:

Багатоніжка (Polypodium) - близько 75 видів, поширених переважно в тропіках, здебільшого у вигляді епіфітів на деревах, гниючих пнях, вогких скелях тощо. У флорі України є 4 види, з яких найбільше поширена багатоніжка звичайна (P. vulgare) (рис.16), що росте у тінистих місцях і в розщілинах скель. Це невеличка ( 20-30 см) зимуюча папороть з пірчастороздільними листками, зеленими черешками і відкритими округлими сорусами. Кореневище солодке на смак ( звідси інша назва - „солодиця”), але містить алкалоїди і тому неїстівне. Цікава як папороть-епіфіт нашої флори багатоніжка пилчаста (P. serratum), що зрідка трапляється на деревах і старих пнях у гірських лісах Криму.

Орляк (Pteridium) є монотипним родом, що має тільки один вид - орляк звичайний (P. aquilinum),який поширений майже в усіх помірних і тропічних областях світу. У нас росте здебільшого в соснових лісах ( особливо в суборах), на узліссях і в чагарниках. Соруси без індузія, розміщені вздовж краю часток листка і прикриті загорнутим униз і всередину його краєм. Кореневище орляка отруйне, містить сапонін і орлякові-дубильну кислоту.

Щитник (Dryopteris) налічує близько 150 видів, поширених майже в усіх областях світу, особливо в помірній зоні. У флорі України цей рід представлений 15 видами, з яких найбільше поширена папороть чоловіча, або щитник чоловічий(D. filix mas), що росте в листяних і мішаних лісах, у чагарниках і серед скель майже по всій території України. Це багаторічна папороть, з товстим дерев'янистим темно-бурим кореневищем, горизонтальним або, частіше, косим, що несе пучок великих ( до 80-100 см) двічі пірчастих листків, які на зиму відмирають. Соруси округлі, розташовані в два ряди знизу листка, покриті нитковидним індузієм. Гаметофіт має вигляд серцевидної пластинки, 2-3 мм в діаметрі, зелений, з ризоїдами; антеридії і архегонії звичайної будови.

Папороть чоловіча є важливою лікарською рослиною. Її кореневище здавна використовують в офіціальній і народній медицині як глистогінний засіб, особливо проти стьожаків і зокрема, проти солітера.

Великий рід теліптерис (Thelypteris) налічує близько 500 видів. Найбільш поширеним є теліптерис болотяний (T. palustris), який росте в Україні на болотах, заболочених луках і по вільшняках. Кореневище в нього тонке, повзуче, чорнувате; листки на довгих голих черешках, двічі пірчасті 30-60 (80) см завдовжки; соруси на середині жилок сегментів листків із загорнутими над ними краями.

Одним з найбільших у цій родині є рід безщитник (Athyrium), який налічує близько 600 видів, поширених майже по всій земній кулі. В Україні є два види, з них більше поширений безщитник жіночій, або жіноча папороть (A. filix femina), що росте по тінистих лісах, вологих ярах і в чагарниках, досягає 30-100 см заввишки, з великими двічі пірчастими листками. Соруси довгасті, з індузієм.

Найбільший у цій родині рід аспленій (Asplenium), який охоплює близько 700 видів, поширених по всій земній кулі; у тропіках є багато епіфітів з цього роду. У флорі України налічується 7 видів. Це невеликі (10-30 см) рослини, з ажурними перистими листками і довгастими або лінійними сорусами. Ростуть здебільшого в розщілинах і на тріщинах скель, вапнякових (A. ruta muraria) або гранітних (A. septentrionale, A. trichomanes).

Цікавою реліктовою рослиною нашої флори є папороть страусове перо (Struthiopteris filicastrum),що зрідка зустрічається у вогких тінистих місцях лісової зони і в Карпатах; останнім часом знайдено на Дніпропетровщині. Це красива велика папороть з диморфними листками. Неплідні листки двічі пірчасті, до 1 м завдовжки. Культивують в садах і парках біля водойм як декоративну рослину.

Порядок водяні папороті (Hydropteridales)

Різноспорові водяні, прибережні або болотяні рослини. Соруси мікро - і мікроспорангіїв містяться в особливих утворах, що називаються спорокарпіями. Заростки (гаметофіти) дуже редуковані, різностатеві. З мікроспори розвивається чоловічий заросток з антеридіями, з макроспори - жіночий, з архегоніями. Порядок охоплює дві родини: марсилієві (Marsiliaceae) і сальвінієві (Salviniaseae).Вважають, що ці родини близько не споріднені і походять від різних груп типових папоротей. Тому нерідко їх виділяють в окремі самостійні порядки. Марсилієві є давнішою родиною, відомою з крейдових і третинних відкладів, сальвінієві - з третинних.

Родина марсилієві (Marsiliaceae). Об'єднує три роди, з яких найбільшим є рід марсилія (Marsilia), що налічує близько 70 видів, поширених майже по всій земній кулі, найбільше в Австралії і Південній Африці.

Майже всі марсилієві є рослинами вогких або заболочених місць, мілководдя і рідше сухих грунтів. Вони є трав'янистими рослинами з більш або менш довгим горизонтальним сланким кореневищем, здебільшого надземним, покритим волосинками. Від кореневища вниз відходять численні тонкі корені, а вгору листки, розміщенні звичайно в два ряди. Листки в різних родів різні: або у вигляді чотирилопатевої пластинки ( в марсилій), або шиловидні ( в пілюльниць), або дволопатеві ( в регнелідій). Але цікаво, що в усіх родів у молодому віці листки равликоподібно скручені. На черешках листків ( ближче до основи) утворюються спорокарпії з мікро - і макро - спорангієсорусами. У мікроспорангії є тільки одна велика макроспора. У мікроспорангії міститься багато дрібних мікроспор.

Родина сальвінієві (Salviniaceae). Має два роди: сальвінія (Salvinia) з 8 родами і азола (Azolla) з 6 видами. Представники обох родів поширені в тропічних областях помірного клімату обох півкуль. У флорі України родина представлена тільки одним видом - сальвінією плавучою (S.natans) ( рис.17) ,яка є типовим представником роду. Це невелика однорічна рослина, що плаває на поверхні води; зустрічається у водоймах із стоячою водою і з повільною течією. Стебло в неї тонке, горизонтальне, досить розгалужене, несе у вузлах три ряди листків, з яких два ряди плаваючих, надводних і один ряд підводних.

Плаваючі листки є асимілюючими, зеленими, з овальною або яйцевидною пластинкою і дуже короткими черешками. Підводні листки дуже схожі на корені, вони бурого кольору, розсічені на довгі нитковидні частки, густо покриті короткими волосинками. При основі підводних листків містяться групами кулясті спорокарпії на коротких ніжках, з подвійними оболонками. Соруси мікро - і мікроспорангіїв містяться в різних спорокарпіях на особливих підвищеннях, які називаються плацентами.

Мікроспорангії кулястої форми, тонкостінні, без кільця, мають довгу ніжку, якою прикріплюються до плаценти. У кожному мікроспорангії розвивається по 64 мікроспори, які виникають з клітин археоспорія. Останній розвивається з тетраедричної початкової клітини. Розвиток мікроспор уперше докладно дослідив В. І. Бєляєв. Він показав, що мікроспори проростають усередині мікроспорангія. Дуже редукований чоловічий заросток також частково залишається в оболонці спори. Його вегетативна частина складається всього з двох клітин, що містяться в нижній частині заростка. Верхня його частина складається з двох антеридіїв, у кожному з яких розвивається по чотири багато джгутикових сперматозоїди.

Мікроспорангії великі, овальної форми, без кільця. У кожному з них розвивається одна макроспора з товстою оболонкою. Проросла макроспора дає початок багатоклітинному жіночому заростку, який не залишає оболонки макроспори. Він має вигляд трикутної пластинки, на поверхні якої виникає кілька архегоніїв; запліднення звичайно відбувається тільки в одному. Із зиготи розвивається зародок спорофіта, що має сідловидну форму. Він складається з ніжки, зародкового листка, бруньки, ризоїдів і криловидних лопатей (залишки жіночого заростка). Перший листок має щитовидну форму і дуже відрізняється від листків дорослої рослини.

Сальвінія має здатність також швидко і легко розмножуватись вегетативно, оскільки її тендітні стебельця навіть при малому русі води легко розпадаються на окремі членики, з яких швидко розвиваються нові рослини.

Спори сальвінії проростають на весні. Процес проростання спор, запліднення і розвитку заростка в сальвінії відбувається у воді.

біосфера еволюція гербарій

Результати дослідження.

Мною були проведені маршрутні єксурсії з метою збору матеріалу для гербарія, а також для визначення споровіх рослин Сумської області.

Маршрутна екскурсія №1 6.09.2004р. Урочище червоне село.

Мною були знайдені і визначені такі рослини:

1) Лескея Багатоплідна (Leskea polycarpa).

2) Грімія подушковидна (Grimmia pulvinata)

3) Хвощ лучний (Equisetum pretense Ehrh)

Маршрутна екскурсія №2 10.09.2004р. Урочище баранівка.

Мною були знайдені і визначені такі рослини:

1) Хвощ польовий (Equisetum arvense)

2) Дик ран зморшкуватий (Dicranum polyseum)

3) Гілокомій блискучий (Hylocomium splendens)

Маршрутна екскурсія №3 20.09.2004р. Урочище Баси.

Мною були знайдені і визначені такі рослини:

1) Мній гострокінцевий (Mnium cuspidatum)

2) Алоіна шорстка ( Aloina rigiba)

3) Дріоптеріс чоловічий (Dryopteris filix mas)

Маршрутна екскурсія №4 25.09.2004р. Урочище Мокриця.

Мною були знайдені і визначені такі рослини:

1) Без щитник жіночий (Athyriumfilix femina)

2) Політрихум звичайний (Polytrichum commune)

3) Плевр оцій Шредера (Pleurozium schreberi)

Маршрутна екскурсія №5 02.05.2005р. Урочище червоне село.

1) Спороносний пагін Хвощ лучний.

2) Маршанція поліморфна (Marchantia polymorpha).

Висновки

Мохоподібні на Сумщині.

На Сумщині зростає близько 100 видів мохів, у тому числі 35 видів виявлено в заповіднику „Михайлівська цілина”. Із класу Антоцеротових мохів знайдений антоцерос крапчастий (околиці м. Дружба), із Печінкових - 14 видів, решта - представники класу Листяних мохів.

Сфагнові мохи зустрічаються на трав'яно - мохових і лісових болотах (сфагн гостролистий, гострокінцевий, обманливий, відігнутий, міцний, круглуватий, однобокий, Магеллана, центральний, болотний та ін.) , у сирих та мокрих соснових лісах ( сфагн дібровний, болотний, центральний). Здебільшого сфагнові мохи домінують на мезотрофних болотах, поширених на поліссі та на над заплавних терасах деяких річок лісостепу ( Лебединський, Охтирський район). Сфагн Магеллана відноситься до оліготрофів, які ростуть в умовах бідного мінерального живлення, і є дуже рідкісним для області видом. Цей вид трапляється на оліготрофних (верхових ) болотах, які лише частково своєю південною межею ареалу заходять на північну окраїну Середино-Будського району. Сфагнових боліт, а також сирих і мокрих соснових лісів на Сумщині дуже мало. Дані угруповання і види сфагнових мохів у нас знаходяться біля південної межі свого ареалу, а такі види і ценози підлягають охороні.

Поширені у нас види листяних мохів відносяться до багатьох родів і родин. Наводимо деякі види з зазначенням їх систематичного положення: родина Амблістегієві (амдлістегій повзучий, різноманітний, амблістегіела тонка, багатодомна, каліергонела загострена, дрепаноклад викривлений, лептодикцій береговий), родина Брахітецієві ( брахітецій білуватий, польовий, Мільде, струмковий, бархатний та ін.), Брієві ( брій сріблястий, дернистий, полія поникла, лепт обрій грушовидний тощо), Дітрихові (цератодон пурпуровий), Гіпнові (гіпн Ліндберга, птілій гребінчастий), Лескеєві (лескея багатоплідна, плагіомній еліптичний), Мнієві ( мній гострокінцевий, довгоклювий, морщинистий та ін.), Потієві (алоіна шорстка, коротко дзьоба, фаск гострокінцевий, потія усічена, проміжна, тортула стінна, селянська, шилоподібна, Діксона та ін.), Трихостемові ( барбула нігтиковидна, обманлива, бісеритрофіл косодзьобий, стреблотрих згорнутий, версія дрібно уста, спірна тощо), Грімієві ( схістидій скрито плідний, грімія подушкоподібна), Фунарієві ( фунарія вологомірна, фіскомітрій грушовидний та ін.), Політрихові ( політрих альпійський, звичайний, стиснутий, ялівцевий), Ентодонтові (плевр оцій Шредера), Дикранові ( дик ран зморшкуватий, багатоніжко вий тощо), Сплахнові (тейлорія пильчаста), Леукобрієві (леукобрій сизий), Аулакомнієві (аулакомній болотний), Гілокомієві (гілокомій блискучий) та ін.

Мохоподібні відіграють велику і важливу роль у природі. Як автотрофні організми вони створюють первинну продукцію в екосистемах і складають перший трофічний рівень у ланцюгах живлення. Мохові дерники і суцільні покриви служать для численних безхребетних тварин і грибів не лише їжею, а й середовищем існування, де до певної міри згладжуються коливання температури та вологості. У зелено мохових і довго мохових хвойних і дрібно листяних лісах спостерігається особливо багате різноманіття грибів і рясне їх плодоношення. Велика роль мохів у грунтотворчих процесах. Гіпнові та сфагнові мохи створюють у природі запаси торфу, що має велике господарське значення не лише як паливо, а й як хімічна сировина тощо. Звичайно, суцільний моховий покрив перешкоджає проростанню насіння дерев і чагарників, знижуючи їх здатність до відновлення, проте в непорушених екосистемах, де достатня кількість різноманітних тварин, ці процеси саморегулюються. Мохи у меншій мірі вибагливі до родючості субстрату. Вони поряд із водоростями створюють первинні угруповання на каменях, обвалах, мінеральних субстратах, стінах і дахах будівель, корі стовбурів, коренів і пнів тощо. Мохи добре освоїли наземно-повітряне середовище, а численні види живуть у воді та на болотах. Серед них є гідрофіти ( мешканці водойм), гігрофіти (мешканці надмірно зволожених екотопів), мезофіти (мешканці місць із середніми умовами зволоження). Справжніх ксерофітів, тобто рослин, здатних переносити засуху без сильного зниження життєвої активності, серед мохів немає. Види, які поселяються в сонячних і сухих місцезростаннях (скелі, дюни, стіни, дахи тощо), лише умовно можна назвати ксерофітами. Мохи - типові пойкілогідричні організми. Їх водний режим визначається умовами зволоження в навколишньому середовищі. При наявності доступної води вони активно функціонують, в умовах дефіциту вологи висихають і переходять до неактивного стану, до стану анабіозу. У стані анабіозу мохи переносять і несприятливі умови температурного режиму.