Сутність, принципи і роль соціального страхування в системі соціального захисту

Размещено на http://allbest.ru

Сутність, принципи і роль соціального страхування в системі соціального захисту

1. Сутність і необхідність соціального страхування

Безперервність і безперебійність є найважливішою умовою нормальної життєдіяльності людини. Проте багатовіковий досвід людства свідчить, що процес суспільного виробництва може бути перерваним із-за руйнівної дії стихійних сил природи або негативних наслідків інших надзвичайних подій. Фактор ризику у даній ситуації є першопричиною для страхування від непередбачених випадків, що виникають внаслідок різного роду явищ, пов'язаних з багатогранною діяльністю людини. Тому необхідність страхового захисту має декілька аспектів: природний, економічний, соціальний, юридичний, міжнародний.

Страхування виникло як засіб збереження матеріального достатку за умов настання випадкових, тобто непередбачуваних, та передбачуваних випадків, але таких які є небажаними і, яких не можна було уникнути. В основі страхування є відшкодування заподіяних окремим суб'єктам підприємницької діяльності і громадянам збитків за рахунок суспільства, здатних полегшити тягар, отриманий внаслідок страхової події.

Страховий захист ґрунтується на економічних підвалинах, оскільки потребує створення та акумуляції фінансових ресурсів здатних відшкодувати заподіяні збитки, спричинені настанням шкідливих для здоров'я та (або) матеріального благополуччя подій, як фізичним, так і юридичним особам. Як результат, це створює сприятливі умови для безперебійного процесу суспільного відтворення.

У соціальному плані страхування є формою (способом) участі держави, роботодавців та громадян у справі захисту особистих інтересів громадян і створення у такий спосіб умов для забезпечення соціальної та політичної стабільності в суспільстві.

В юридичному аспекті страхування є різновидом цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів.

Міжнародний аспект страхового захисту зводиться до усунення національних відмінностей у законодавстві різних країн і уніфікації способів захисту інтересів господарюючих суб'єктів, з одного боку, та розроблення юридичних норм, які б забезпечили страховикам наявність достатніх фінансових гарантій.

Таким чином, необхідність страхового захисту викликана прагненням обмежити як матеріальні, так і нематеріальні збитки, пов'язані з певними ризиками.

Однією з найважливіших форм страхового захисту є соціальний захист населення. Соціальний захист є необхідним елементом функціонування будь-якого цивілізованого суспільства, включаючи правові, соціально-економічні і політичні гарантії, що забезпечують умови одержання засобів існування, як для працездатних громадян (за рахунок особистого трудового внеску), так і для соціально вразливих верств населення (за рахунок держави), але не нижче встановленого законом прожиткового мінімуму. Право на соціальний захист у багатьох країнах світу закріплено законодавчо. Зокрема, статтею 46 Конституції України проголошено, що «громадяни мають право на соціальний захист, який включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом». Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, включаючи бюджетні та інші джерела соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя не нижчий за прожитковий мінімум, встановлений законом.

Виникнення і становлення інституту соціального захисту об'єктивно обумовлено і пов'язано із капіталістичними суспільними відносинами заснованих на приватній власності на засоби виробництва. Форма економічних зв'язків при цьому має договірну основу та конкуренцію. Ринкові форми регулювання суспільного виробництва засновані на вільному виборі виду трудової діяльності та відповідальності кожного індивідуума за забезпеченням умов свого життя на всіх його етапах, включаючи випадки втрати працездатності (тимчасової або постійної, часткової або повної) або місця роботи, що призводить до ризикових ситуацій, пов'язаних з неможливістю реалізувати свою здатність до праці, і породжує існування за умов матеріальної незабезпеченості. За капіталістичного способу виробництва робоча сила є товаром, а заробітна плата - основним джерелом існування для великої маси населення.

Це породило особливий вид соціальної незахищеності - високу вірогідність того, що досягнутий рівень матеріального добробуту може знизитися унаслідок втрати заробітку. Як правило, така можливість не пов'язана з особовою характеристикою окремої людини і не залежить від його зусиль, оскільки вона визначається соціальними причинами і тому носить масовий, суспільний характер. Заробітна плата, що виплачується роботодавцем за участь працівника в суспільно-організованому виробництві за нинішніх умов є єдиним із джерел існування активної частини працездатного населення. Поділ суспільної праці, його поглиблення, розвиток ринкових відносин порушують пропорції між зв'язком працівника та його доходом з одного боку, а з іншого - руйнують традиційні форми матеріального забезпечення і соціального захисту за рахунок сімейних і громадських форм господарювання і життєзабезпечення.

Втрата коштів для існування у вигляді заробітку може мати цілий ряд причин, основними з яких є:

- зайнятість працюючих у неперспективних галузях виробництва унаслідок чого відсутній попит на робочу силу;

- втрата здібності до праці унаслідок хвороби, нещасного випадку, старості інвалідності;

- технологічна перебудова виробництва, галузі, підвищення вимог до рівня освіти працівника, що залишає його за порогом підприємства;

- економічна криза в країні, криза перевиробництва, що викликає безробіття.

Вище перераховані фактори є складовими трудового ризику та основною передумовою виникнення соціального страхування - як особливої форми соціального захисту працівника на сучасному етапі.

Як свідчить досвід країн з розвинутими ринковими відносинами наявність збалансованої системи соціального захисту сприяє розширенню трудових ресурсів країни та підсилює зростання національного економічного потенціалу. Натомість це є необхідною передумовою проведення реформ, сприяє політичній і економічній стабілізації суспільства.

Соціальний захист складається з трьох основних форм: соціальної допомоги, соціального забезпечення та соціального страхування (рис.1.1).

Рис. 1.1. Форми соціального захисту

Форми соціального захисту в своїй основі мають спільну мету - захист населення від соціальних ризиків, - проте ґрунтуються на різних принципах та мають різні функції. В загальній системі соціального захисту соціальна допомога є одним із самостійних видів матеріального забезпечення непрацездатних громадян, малозабезпечених сімей, сімей з дітьми та інших осіб. Під соціальною допомогою розуміють гарантовані, врегульовані нормами права, разові або періодичні виплати соціального характеру, зокрема набір товарів і послуг, що надається з метою матеріальної підтримки громадян, які в силу певних соціальних випадків, передбачених законом потребують такої допомоги.

Соціальна допомога надається практично в усіх розвинених країнах з метою охоплення членів суспільства, які не підпадають під інші форми соціального захисту - соціальне забезпечення та соціальне страхування, і тим самим сприяє боротьбі з бідністю. В країнах, що розвиваються, соціальна допомога менш розповсюджена, і зазвичай, вона обмежується однією-двома категоріями населення (наприклад, людьми похилого віку). Як свідчать соціальні показники, з такими проблемами зіштовхуються уряди багатьох країн, що не можуть забезпечити соціальну допомогу верствам населення, які її потребують.

У світовій практиці, соціальну допомогу поділяють за наступними видами:

1) допомога із соціального страхування (не вимагає перевірки доходів). Вона надається на основі:

а) інформації про особисті внески особи в систему соціального страхування;

б) за фактом настання особливо обумовленої події, зокрема втрати працездатності чи досягнення певного віку;

2) універсальні соціальні допомоги, що надаються у зв'язку з певною подією, незалежно від рівня особистого доходу та попередніх внесків, наприклад, допомога універсально - сімейного характеру та безкоштовне медичне обслуговування;

3) соціальні допомоги, які надаються на основі:

а) оцінки доходів і витрат;

б) факту настання певної події, без перевірки даних про внески.

Згідно з рекомендаціями Міжнародного бюро праці соціальній допомозі властиві наступні характерні ознаки:

- фінансування та виплата допомоги забезпечуються відповідними державними або місцевими бюджетами;

- допомога надається окремим категоріям громадян відповідно до чинного законодавства;

- при оцінці рівня бідності споживачів враховуються доходи та розміри особистого майна без заощаджень у невеликих розмірах;

- метою виплати допомоги є доведення рівня доходу особи до суспільно визначеного мінімуму з врахуванням низки таких факторів, як: склад сім'ї, наявність інших виплат тощо;

- розмір допомоги не слід пов'язувати з попередніми доходами чи життєвим рівнем;

- розмір допомог визначається на основі ступеня нужденності та наявних ресурсів, що носить суб'єктивний характер;

- допомога надається, як правило, не на особу, а на сім'ю. Тому за критерій перевірки доходу або засобів існування береться середньоособовий доход сім'ї чи домогосподарства.

У країнах з перехідною економікою першочерговою задачею є боротьба з бідністю, особливо в період гострої нестачі бюджетних коштів. Це означає, що значна частка допомог повинна надаватися за принципом адресності. Подолання бідності потрібно здійснювати шляхом зростання доходів всіх незаможних до встановленого прожиткового мінімуму та через поліпшення соціального становища осіб доходи яких нижче межі бідності. Досвід розвинених країн свідчить, що більшість програм щодо надання соціальної допомоги в них здійснюються через програми зростання доходів малозабезпечених верств населення. Таким чином, метою соціальної допомоги, як форми соціального захисту, є боротьба з бідністю, що досягається шляхом надання періодичної або одноразової матеріальної допомоги найбільш нужденним членам суспільства за рахунок коштів бюджетів різних рівнів. Елементи соціальної допомоги є неодмінною складовою системи соціального захисту за ринкових умов, оскільки інші форми соціального захисту (соціальне страхування та соціальне забезпечення) не дають змогу враховувати всі можливі страхові ризики, що є підґрунтям багатопланової та всеохоплюючої системи соціального захисту населення.

Окремою формою соціального захисту населення є соціальне забезпечення. Воно охоплює систему заходів, спрямованих на матеріальне забезпечення від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, втрата годувальника, безробіття тощо).

Соціальне забезпечення здійснюються на принципово інших засадах, ніж соціальне страхування, зокрема без попередніх внесків та без огляду на потребу в цих коштах їх отримувача, що має місце при наданні соціальної допомоги. Таким чином, соціальне забезпечення - це форма розподілу матеріальних благ не в обмін на затрачену працю, а з метою задоволення життєво необхідних особистих потреб людей похилого віку. До них відносять хворих, інвалідів, дітей, безробітних, всіх членів суспільства з метою охорони здоров'я і нормального відтворення робочої сили. Фінансування заходів соціального забезпечення здійснюється за рахунок спеціальних фондів, які створюються в суспільстві з урахуванням соціальних та правових норм. Дане визначення відображає сутність соціального забезпечення незалежно від конкретно-історичних умов (економічного чи політичного устрою) в яких воно функціонує. В його основі лежать наступні ознаки:

- об'єктивні основи, які викликають потребу в особливому механізмі соціального захисту, спрямованому на підтримку і надання певного рівня життєзабезпечення;

- особливі фонди, джерела соціального забезпечення;

- особливі способи надання засобів для існування;

- закріплення правил надання соціального забезпечення в соціальних, в тому числі, правових нормах.

Фінансування соціального забезпечення за рахунок бюджетних коштів безпосередньо залежить від ефективності економіки та розміру бюджету. В той же час, надмірне фінансування таких заходів може призвести до перевантаження державних фінансів та інших негативних наслідків. Проте фінансування заходів соціального забезпечення є необхідною передумовою при можливості надання гарантій щодо ризиків, де неможливо застосувати принцип страхування.

Основним елементом соціального захисту, незалежно від її національної приналежності, завжди виступало соціальне страхування. І якщо говорити про його місце у всій системі соціального захисту, то роль, яку воно відіграє, важко переоцінити.

Соціальне страхування виступає об'єднуючою ланкою між страховими інститутами і суспільством. З одного боку, страхування є одним з напрямків споживчого виду соціального захисту. Воно виступає мірою соціального захисту, спрямованого на підвищення рівня соціальної захищеності населення через страхування соціальних ризиків. З іншого боку, страхування є одночасно складовою соціального захисту і потребує постійної підтримки зі сторони держави і приватних інвесторів. До того ж, соціальне страхування є одним з найважливіших суб'єктів соціального захисту, виступаючи самостійним інститутом, який має свій законодавчий, економічний і організаційний базис.

Соціальне страхування конкурує з іншими формами соціального захисту, проте не витісняє, а, навпаки, доповнює їх.

До базових характеристик соціального страхування, що вигідно відрізняють його від інших форм соціального захисту можна віднести:

- обов'язковість (за законом) для страхувальників - працівників і роботодавців - вносити страхові внески;

- інші форми соціального захисту, як правило, не передбачають внесення страхових внесків, що не дає змогу їм бути настільки масовими за охопленням (до числа застрахованих);

- публічний вид правовідносин суб'єктів соціального страхування дає змогу досягти обов'язковості соціального страхування відповідно до закону, участі в ньому суб'єктів та високий рівень гарантій захисту застрахованих. Це дає можливість відмовитися від обтяжливої процедури оформлення індивідуальних договорів та їх виконанням між страхувальниками (роботодавцями і працівниками) і страховиками на користь застрахованих;

- обов'язкове (за законом) право для застрахованих на одержання страхових виплат при настанні страхових випадків (види виплат, послуг, їхні розміри визначені в законах), повноту виплат за якими можна домагатися в судовому порядку;

- інші форми соціального захисту населення не носять обов'язковий характер, проте визначаються державними органами (соціальна допомога);

- високий рівень надійності соціальних виплат, що досягається за допомогою солідарної та накопичувальної системи;

- виплати з інших форм соціального захисту залежать, насамперед, від ефективності економіки й від стану бюджету;

- високий рівень соціальних гарантій (виплати з соціального страхування призване зберегти рівень життя людини не нижче ніж до настання страхового випадку); розмір виплат з інших форм соціального захисту здатні забезпечити мінімальний прожитковий рівень;

- досить “дешеве” соціальне страхування для населення та держави (у порівнянні з особистим страхуванням та соціальним забезпеченням), що призводить до його масовості та обов'язкової участі в ньому практично всіх працюючих, зокрема безприбуткових;

- самокеровані форми організації обов'язкового соціального страхування, за умов, коли практично всі питання зі створення і керування складними (організаційними, правовими, медико-соціальними, фінансовими) системами здійснюються найбільш зацікавленими суб'єктами (представниками роботодавців і працівників). В промислово розвинутих країнах частка соціального страхування складає 60-70% усіх витрат соціального захисту і 15-25% ВВП. Це дає підстави стверджувати, що соціальне страхування - є однією з основних форм соціального захисту населення, призване захищати населення у разі настання певних страхових випадків - за рахунок коштів, що формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцями та найманими працівниками.

Соціальне страхування є об'єктом дослідження з економічної, соціальної, фінансової та правової точки зору. З економічної точки зору соціальне страхування є частиною доходів суб'єктів підприємницької діяльності, призначених для соціального захисту населення у випадках, що передбачені законодавством.

Соціальне страхування безпосередньо впливає на відтворення робочої сили, зокрема забезпечує умови для збереження працездатності економічно активного населення через систему страхових виплат у разі втрати працездатності, внаслідок хвороби, нещасного випадку на виробництві та підвищення її продуктивності, досягнення вищого рівня заробітної плати.

Соціальне страхування впливає на розмір страхових внесків, а з ними на соціальні виплати, зокрема допомогу із безробіття, пенсію, стимулює розвиток суспільного виробництва.

Соціальне страхування із соціальної точки зору - є формою соціального захисту, що дає змогу у випадках настання соціальних ризиків зберегти необхідні стандарти рівня та якості життя, а відповідно, і соціальний статус родин працівників. Ефективність соціального страхування, в даному випадку, полягає у створенні всеосяжної та універсальної системи захисту всіх верств населення від різного роду несприятливих чинників.

З фінансової точки зору, соціальне страхування є фінансовою категорією, яка опосередковує фінансові відносини, що виникають в процесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту шляхом формування фондів грошових коштів та їх використання для забезпечення громадян у старості, на випадок постійної чи тимчасової втрати працездатності, безробіття, підтримки материнства та охорони здоров'я. Через акумулювання значної частини фінансових ресурсів у фондах соціального страхування, інвестування їх в економіку країни та сплати соціальних виплати у разі настання страхових випадків соціальне страхування безпосередньо впливає на фінансову систему країни.

З правової точки зору, соціальне страхування визначається як взаємне приватного та публічного характеру зобов'язання, яке виникає на підставі закону (обов'язкове державне) або договору (додаткове), через який застрахована особа зобов'язана сплачувати страхові внески і при настанні страхового випадку має право на забезпечення за рахунок засобів страхового фонду, еквівалентне відшкодуванню відповідно сплаченим внескам. Страховик, (держава в особі створюваних ним установ, некомерційна або комерційна організація) має право вимагати сплати страхових внесків та зобов'язаний надати страхове відшкодування.

Таким чином, у соціальному страхуванні органічно поєднуються економічні та соціальні елементи захисту населення, призвані забезпечити за допомогою фінансових, організаційних і правових механізмів можливості з компенсації втраченого заробітку або додаткових непередбачених витрат, пов'язаних із лікуванням, реабілітацією чи професійною перепідготовкою.

2. Історія розвитку соціального страхування

Соціальне страхування є складовою частиною системи соціального захисту пов'язане з економічними та політичними процесами, що відбуваються у суспільстві. В історичному аспекті соціальне страхування слід розглядати у розрізі тих соціальних, економічних та політичних тенденцій, які притаманні суспільству. Щоб зрозуміти його суть, цілі, принципи, сучасні та майбутні зміни, механізм формування соціальних фондів слід розглянути історичний розвиток процесу зародження соціального страхування у світі та Україні в нерозривному зв'язку з основними принципами розвитку системи соціального захисту населення.

Відлік страхування бере початок ще за два тисячоліття до нашої ери. Історичний розвиток соціального страхування умовно можна поділити на етапи, кожний з яких має свої певні характерні особливості (табл.1.1).

Таблиця 1.1.

Етапи розвитку соціального страхування

Етап	Часові межі етапу	Характеристика етапу
І	з античних часів до середини 19 ст.	- соціальний захист носить епізодичний характер; - ґрунтується на принципах самодопомоги, сімейного забезпечення та доброчинності; - присутнє лише в окремих країнах світу.
ІІ	з середини 19 ст. до 30-х рр. ХХ ст.	- період активного формування соціального страхування населення; - перші системи соціального страхування з'являються в Західній Європі під тиском робітничого руху; - ступінь охоплення системою соціального захисту - низький; - держава майже не бере участь у системі соціального страхування; - широкого поширення набуває розвиток пенсійного страхування; - пенсія розглядається як „добавка до засобів існування”; - виплата пенсії часто залежала від волі роботодавця; - існувала велика кількість привілейованих верств населення: чиновники, державні службовці, військові тощо
ІІІ	з 30-х рр. до початку 90-х рр. ХХ ст.	- період формування сучасних систем соціального страхування; - держава приймає активну участь у фінансуванні систем соціального захисту населення; - основний тягар внесків розподіляється між працівниками та роботодавцями; - системою соціального захисту в багатьох країнах світу охоплюється майже все населення; - на міжнародному рівні приймається ряд документів, які регулюють систему соціального захисту; - пенсія розглядається не як допомога, а як винагорода за трудову діяльність, що повинна підтримувати належний рівень життя пенсіонера; - свого найвищого розвитку досягає соціальне забезпечення, яке ґрунтується на принципі солідарності поколінь.
IV	з початку 90-х рр. і триває досі	- більшість країн має розвинені системи соціального захисту; - виникає криза фінансування систем соціального захисту, пов'язана з старінням населення в світі; - більшість країн реформувало або реформує свої системи соціального страхування; - все більшої ваги набувають приватні фонди соціального захисту населення; - основний тягар страхових внесків перекладається на працівника.

Перші спроби надання соціальної допомоги з'явилися давно, хоча в даний час не реально визначити якими вони були. Історія соціального захисту того часу, як правило, базувалася на особистій доброчинності, яка була притаманна людському суспільству ще з доісторичних часів. З перших кроків цивілізації, коли сім'я, домогосподарство були основним виробничим осередком у суспільстві, цілком логічним було покладати турботу про непрацездатних на інших членів сім'ї. Ті, хто залишився безпомічним поза сім'єю, або ціла сім'я, яка опинилася у скрутному становищі, могли розраховувати на допомогу громади. Захист нужденних здійснювався у формі особистої та громадської доброчинності тоді, коли йшлося про виживання людини і сім'ї.

Перші інститути соціального страхування мали місце ще на зорі існування суспільства. Найбільшого розвитку страхування набуло у Стародавньому Римі, де застосовувалося різними організаціями, корпораціями, колегіями, які об'єднували своїх членів на основі професійних, матеріальних і особистих інтересів (підтримка у разі втрати працездатності, забезпечення поховання тощо).

Наприклад, у Статуті ланувімської колегії (м. Ланувім, 133 р. н. є.) передбачалося внесення початкових і щомісячних грошових платежів, призначенням яких було одержання нащадком певної суми на поховання у разі смерті члена колегії. До похоронної каси вносилися внески (100 сестерцій), а також щомісячні внески (по 5 ась). У випадку смерті за заповітом виплачувалися 300 сестерцій. Інколи ця сума призначалася і для сім'ї, яка втратила годувальника. В Римській імперії того часу виникає поняття про пенсію. Для легіонерів зокрема, були передбачені можливості забезпечення їхньої благополучної старості за рахунок переданого у володіння кожному легіонеру частки землі захопленої в результаті воєн. Тобто, пенсія в ті часи розглядалася як акт нагороди, заохочення.

В середньовіччі ідея допомоги знайшла своє відображення у германських народів у вигляді створених купецьких гільдій, а пізніше цехів. Такі форми страхування в своїй основі мали страхування, як колективну організацію. Гільдії виконували не лише торгові функції, а й релігійні, військові, товариські. Метою їх створення була допомога один одному на випадок хвороби, смерті. Принципи за якими здійснювалася взаємодопомога закріплювалася у статутах. Поетапно встановлювався перелік страхових подій, змінювався розмір внесків та виплат.

В окремих країнах такі гільдії виникали в різні періоди: у Х-ХІ ст. (в Англії), у ХІ-ХІІ ст. (у Німеччині), у ХІІ ст. (у Данії).

Середньовічне страхування в своїй основі мало античні ознаки, що з часом кардинально змінилися. Так, звичайна допомога трансформувалася у взаємодопомогу, яка мала визначене коло застрахованих. Попередньо створювався фонд та були чітко визначені розміри страхових виплат. Взаємовідносини між членами таких організацій цих країн були міцнішими, ніж у Римі.

З поступовим розвитком суспільства захист бідних та нужденних набував все більшого поширення. Велику роль при цьому почала відігравати церква, яка стала благодійницькою організацією. Саме за часів Київської Русі широкого поширення набула допомога нужденним з боку князя через церкву.

У Західній Європі були поширені програми „останньої надії”, які започаткувалися різними церковними общинами, доброчинними організаціями та місцевими урядами. В XIII ст. в місті Дубровник було проголошено програму страхування здоров'я шляхом відповідних внесків. У Франції незадовго був прийнятий закон, що звільняв батьків двох або більше дітей від податків. Слід зазначити, що перші інститути соціальної допомоги виникли, насамперед, для надання допомоги бідним та нужденним, тобто окремим верствам суспільства. Захист бідних верств суспільства в окремих країнах був закріплений законодавчо. Першими „бідняцькими законами” слід вважати „Ордонанс про робітників і слуг” (1349 р.) і „Закон про бідних” (1601 p.), які були прийняті в Англії. Згідно з цими законами місцеві власті чи церковні парафії ставали відповідальними за допомогу бідним.

Отже, до XIX ст. соціальний захист носив епізодичний характер і ґрунтувався на принципах самодопомоги, сімейного забезпечення та доброчинності. Сільське населення при цьому не включалося в програми соціального захисту. Сучасна ж система соціального захисту, яка діє в світі, на думку більшості науковців, почала формуватися у XIX ст. із розвитком промислового виробництва і створенням великих підприємств із залученням найманої праці. Це призвело до суттєвої трансформації економічної ролі сім'ї та її демографічного складу. Якщо до початку урбанізації та індустріалізації основну підтримку люди похилого віку одержували від своїх родин, то після „промислової революції” XIX століття цей тип забезпечення старості був підірваний масовою міграцією в міста.

За нових економіко-демографічних умов на заміну старій доктрині соціального захисту почала формуватися нова, що декларувала відповідальність суспільства загалом за добробут його членів. Становлення і розвиток систем соціального захисту в західних країнах проходило під впливом комплексу факторів. В при цьому велику роль в розвитку системи соціального захисту населення відіграла саме урбанізація, індустріалізація і монополізація економіки.

На зміну сім'ї - головній виробничій одиниці економіки, що базувалася на сільському господарстві, і була основним джерелом підтримки людей похилого віку та інших непрацездатних, прийшло велике промислове виробництво. Як результат, такі зміни в суспільстві потребували нової доктрини соціального захисту взамін раніше заснованої на принципах самопідтримки, сімейного забезпечення непрацездатних і благодійності. Такими змінами було започатковано розвиток перших робітничих організацій, які повели боротьбу проти соціальної незабезпеченості пролетаріату. Це сприяло появі перших законодавчих актів соціального захисту населення. Зародження капіталістичного способу виробництва призвело до виникнення об'єктивної необхідності в організації системи захисту найманих робітників від соціального ризику втрати працездатності внаслідок старості. Ця система складалася з державної системи страхування внаслідок старості, недержавних (приватних) систем страхування і різних форм добродійності.

У найбільш розвинутих капіталістичних країнах Європи - в Англії і Франції добровільне страхування одержало помітне поширення вже в середині XVIII століття. В Англії зокрема виникли так звані “дружні товариства”, основною задачею яких була взаємодопомога у випадку різного роду нещасних випадків, через хвороби і смерть. За певний щомісячний чи щотижневий внесок дружні товариства забезпечували відомі вигоди в точно визначених випадках. Такий же характер носили робочі товариства у Франції в середині XVIII століття - так звані “compagnonages”, а також “товариства взаємної допомоги”.

Згодом з'явилася інша форма добровільного соціального страхування у вигляді робочих союзів, які вели боротьбу з підприємцями за поліпшення матеріального становища робітників, одночасно організовуючи допомогу за умов втрати заробітку. Знамениті англійські “тред-юніони” є найстарішими організаціями цього типу, виникнення яких відноситься на початок XVIII століття. суспільство страховий соціальний

Наприкінці XVIII і протягом першої половини XIX століття професійні робочі союзи з'являються у всіх капіталістичних країнах Європи та Америки. Крім випадків хвороби і смерті такі союзи і товариства започаткували видачу пенсій людям похилого віку і інвалідам. Розпочався процес страхування не лише робочих, але і їх родин; подекуди організується страхування від безробіття. Оскільки добровільне страхування головним чином лягало на плечі робітників і в значній мірі обтяжувало їхній бюджет, то воно було доступно найбільш забезпеченим верствам населення. У зв'язку з цим виникла необхідність організації нової форми соціального страхування - у вигляді обов'язкового страхування, завданням якого було усунення недоліків добровільного страхування, зокрема обмеженості розповсюдження і недостатньої інтенсивності наданої допомоги.

Теоретичне розроблення ідеї обов'язкового страхування було започатковане майже за 100 років до його впровадження в життя англійським ученим Джоном Ванкувером. У книзі 1796 року “An enquiry into the causes and production of poverty” (“Дослідження причин і наслідків бідності”) він запропонував організувати особливі ощадні каси, які повинні були виплачувати своїм учасникам гроші на лікування і поховання, пенсію інвалідам, людям похилого віку, сиротам і підтримувати безробітних. Ванкувер розробив докладний проект організації, за яким роботодавець зобов'язаний був платити внески.

Незважаючи на потужний робітничий рух, до кінця 80-х років XIX століття основною формою соціального захисту виступали системи приватного страхування. Необхідною умовою для участі в цих системах була здатність самих працівників виплачувати страхові внески. Це означало, що участь у таких системах обмежувалася лише чоловіками, зайнятими повний робочий час. Таким чином, право на одержання соціальних виплат погоджувалося з конкретними умовами зайнятості застрахованої особи і виплатою нею внесків. Як результат, ступінь охоплення даних систем була дуже обмеженою, а натомість розмір виплачуваних пенсій лишався мізерним.

Більшість дослідників пов'язують виникнення повноцінної системи соціального страхування в другій половині XIX ст. з діяльністю німецького канцлера Отто фон Бісмарка та прийняттям в Німеччині законів щодо соціального страхування населення. Так, 15 червня 1883 року в Німеччині законодавчо санкціонований перший закон про загальнообов'язкове державне страхування на випадок хвороби. Через рік (6 червня 1884 р.) Рейхстаг приймає закон про страхування від нещасних випадків, а 22 червня 1889 року - закон про страхування на випадок старості й інвалідності. Вирішальне значення в останньому законі мали соціальний стан, певна ступінь непрацездатності та досягнення непрацездатними визначеного віку. Прийняті в Німеччині закони заснували вперше в історії систему компенсацій втрати заробітку унаслідок хвороби, трудового каліцтва, інвалідності, природного зносу робочої сили в зв'язку з досягненням похилого віку за допомогою обов'язкового для всіх робітників промисловості соціального страхування, що фінансувалося за рахунок внесків підприємців, робітників, а також державних субсидій. Новим у законодавстві був принцип обов'язковості страхування підприємців і найманих робітників, а не спосіб фінансування, завдяки якому останні у випадку втрати заробітку здобували право на соціальні виплати, гарантовані державою.

До найважливіших рис моделі Бісмарка можна віднести:

- максимальне врахування природи трудових відносин. Призначення соціального страхування полягає в збереженні для застрахованих працівників досягнутого рівня та якості життя, соціального статусу при настанні соціальних ризиків. Розмір страхових внесків і виплат орієнтується на заміщення заробітної плати при настанні страхових випадків, а також на надання якісної медичної допомоги і реабілітаційних послуг. Необхідною передумовою стабільного функціонування соціального страхування є договірне професійне і міжгалузеве регулювання заробітної плати;

- оптимальне поєднання інтересів суб'єктів правовідносин (особистої відповідальності працівників і роботодавців, солідарної взаємодопомоги, яка втілюється в розподілі страхового навантаження між працівниками і роботодавцями на паритетній основі, при цьому розмір пенсій і допомог залежить від розміру заробітної плати, величини страхових платежів і тривалості страхового стажу);

- організація соціального страхування з окремих видів соціального ризику, що досягається за допомогою такої правової форми, як товариства взаємного страхування, у яких ключову роль відіграють роботодавці і працівники. Їх уповноважені представники визначають розміри страхових тарифів, формують політику створення страхової, соціальної і медичної інфраструктури, організують процес управління діяльністю виконавчих органів (страховиків);

- сполучення універсального і диференційованого підходів при визначенні фінансового навантаження і розмірів страхових тарифів. Перший виражається в однакових для всіх категорій зайнятих розмірах відрахувань на соціальне страхування, другий -- у змінюючих тарифах, що дає змогу компенсувати витрати, пов'язані з різними наслідками соціальних ризиків у залежності від шкідливості і небезпеки умов праці, а також стану робочої сили.

Система соціального страхування в багатьох країнах з'явилася не одразу. У 1887 році Австрія запровадила страхування від нещасних випадків, а в 1888 році страхування від хвороб. В зв'язку з цим в Європі набуло подальшого поширення обов'язкове страхування від нещасних випадків. У 1894 році його запровадила Норвегія, 1895 - Фінляндія, 1898 - Швеція, 1900 - Іспанія, 1901 - Нідерланди і Бельгія. У 1910 році Франція запроваджує загальнообов'язкове страхування по старості та інвалідності. Великий вплив на виникнення і розвиток сучасних систем соціального захисту мали фактори історичного розвитку, менталітет і традиції нації.

Наприклад, у США масштаби країни, різноманітність культур, націй, традицій сприяли формуванню відповідних філософських засад, серед яких провідне місце посів індивідуалізм. Тому за тривалий час в країні сформувалась економіка вільного ринку з сильною конкуренцією і високою конкурентоспроможністю. Урядові за цих умов відведена порівняно обмежена роль. На відміну від США, більшість західноєвропейських країн в минулому були монархіями, і уряд традиційно більше втручався в економіку. Така специфіка історичних традицій та суспільної філософії відбилася на розвитку систем соціального захисту різних країн. Розвиток соціального страхування у США відбувався еволюційно. Етапи впровадження соціального страхування здійснювалися на певних рівнях: галузевому, рівні штатів, загальнодержавному, проведення експериментів у приватному секторі із упровадженням накопичувальних схем. У 1857 р. в США засновано перший муніципальний пенсійний фонд для страхування інвалідності і життя працівників Нью-Йоркської поліції. У тому же році компанія «American Express” засновує перший в індустрії США приватний пенсійний план з умовою виплат по досягненню 60-річного віку та наявності 20-річного робочого стажу в компанії і припинення трудової діяльності. В місті Нью-Йорку засновано у 1894 р. перші пенсійні схеми для вчителів, а уже у 1898 р. в штаті Огайо ухвалено перший в історії США законопроект про пенсійне забезпечення сліпих.

В Англії закони про соціальне страхування, аналогічні за значенням раніше згаданим німецьким, були прийняті під тиском робочого руху у 1908-1911 роках. Поряд з гарантіями на випадок безробіття, хвороби і пенсійного забезпеченням вони містили елементи охорони здоров'я.

У Скандинавських країнах основні принципи системи „соціального добробуту” були започатковані під впливом соціал-демократичних ідей ще в XIX столітті. Так, у Швеції початок політики соціального страхування припадав на 1889 рік з прийняттям Закону про охорону праці, а в 1913 році була здійснена перша національна програма соціального забезпечення (система народних пенсій).

У Данії з 1881 року впроваджено систему постійної допомоги оптимального розміру, котра виплачувалася старим людям, які не мали інших джерел утримання; в 1922 році цій допомозі надано вже характеру претензії.

Особливістю пенсійного забезпечення від старості в Франції на основі закону, запровадженого в 1911 році, було те, що державою до встановленого розміру пенсії здійснювалася щомісячна доплата в розмірі 100 франків. Страхові внески сплачувалися підприємцями і застрахованими робітниками в рівних пропорціях і твердих сумах.

Царська Росія також не стояла осторонь питань пенсійного страхування. Перший російський закон про „допоміжні товариства” в гірничій галузі з'явився ще в 1861 році. Хоча як в Росії, так і в Україні, державне соціальне страхування зародилося значно пізніше, ніж в більшості розвинених країн, - на початку XX ст. і не отримало широкого розповсюдження. До 1917 року страхування по старості не входило в сферу інтересів органів державного управління. Тільки окремі види професіональної діяльності, що пов'язані з державною службою забезпечувалися спеціальними видами соціальних допомог після призупинення громадянином діяльності в зв'язку з настанням певного віку.

Більшого поширення на теренах як Росії, так і України в 19 ст. набуло добровільне страхування через емеритальні каси. Існувало два типи пенсійних кас: емеритальні (каси урядових відомств і приватних підприємств ) і страхові (пенсійні каси залізниць, каса народних вчителів (1900 р.), пенсійні каси службовців у земських установах). Ці первинні організації за свою мету ставили соціальне страхування, соціальну допомогу на випадок хвороби, старості або іншої втрати працездатності. Так, наприклад, перші пенсійні каси страхового типу з'явилися в Росії в 1888 році відповідно до закону, насамперед, від 30 травня 1888 і 1894 рр. на залізницях.

В Україні у 1859 році з'явилась перша емеритальна каса військово-сухопутного відомства. В наступному році почала роботу емеритальна каса інженерів шляхів сполучення. На початку 1917 року вона об'єднувала усіх „шляховиків” України й мала таку ж кількість користувачів, як сьогодні Укрзалізниця. В подальшому були створені каси для вчителів, службовців, товариства пароплавства Дніпра та його приток. Зокрема, відомо, що в кінці XIX ст. в Україні діяло більше 200 емеритальних, пенсійних і страхових кас (жодна не збанкрутувала з причин власної діяльності). Загалом історія зародження і розвиток соціального страхування на даному етапі органічно пов'язана з європейською цивілізацією і капіталістичним способом виробництва. Йдеться про:

- правові традиції англійського і континентального права, в основі якого лежать принципи рівності всіх перед законом і дотримання природних прав людини, зокрема права на життя і матеріальне забезпечення життєдіяльності людей;

- принцип солідарності, що втілився в різних формах самоорганізації цивільного суспільства (каси взаємодопомоги цехів і гільдій у середньовічній Європі, кооперативний рух в Англії), широкому поширенні в більшості європейських країн міського і місцевого самоврядування;

- економічні передумови, обумовлені підвищенням рівня економічних ризиків, зростанням імовірності соціальних ризиків, соціальною незахищеністю найманих робітників в умовах міста (без підтримки громади і великої родини).

Отже, як помітно, 90-і роки XIX ст. і кінця 20-х років XX ст. був періодом становлення нової системи соціального захисту населення в багатьох країнах світу. Його основними особливостями були:

- перші системи соціального страхування почали запроваджуватися в країнах Західної Європи в результаті розвитку робітничого руху, який відстоював права робітників на соціальне страхування;

- ступінь охоплення системами соціального страхування був низький, зокрема особи, зайняті в сільському господарстві та люди, які працювали вдома, самозайняті особи зазвичай, виключалися з сфери їх дії;

- соціальні виплати отримували лише ті особи, які сплачували страхові внески;

- отримання працівником соціальних виплат, зокрема пенсій, багато в чому залежало від волі роботодавця на якого він працював;

- держава практично не брала участь у фінансуванні систем соціального страхування;

- система пенсійного страхування не забезпечувала відповідного рівня життя застрахованим особам, які вийшли на пенсію;

- мала місце нерівність між різними класами суспільства. Так, в багатьох країнах надавалися пільги з соціального страхування чиновникам та державним службовцям.

Після великої депресії в 30-60 - х роках XX століття відбувається подальший розвиток систем соціального страхування. Саме тоді виникли та набули подальшого розвитку зміни інститутів і системи мотивації в ринковій економіці, наслідком чого стали зміни не лише у фіскальній та фінансовій політиці, але й певні зміни в механізмі дії суспільних відносин, значний злам у психології правлячих класів. У підвалини соціально орієнтованої ринкової економіки був закладений принцип, згідно з яким декларувалося неможливість держави відмежовуватися від вирішення питань соціальної політики.

Економічна криза початку 30-х років дала імпульс усвідомленню необхідності розповсюдження дії соціального законодавства на всіх робітників, фактично на все населення, і обумовила втручання держави в соціально-економічні процеси.

В цей час почався другий етап розвитку систем соціального захисту, що супроводжувався формуванням національних систем соціального страхування та забезпечення. Його головна особливість полягала в зміні ролі держави щодо робітників. Від конфронтації держава перейшла до соціального партнерства.

Так, у США перший закон про пенсійне забезпечення працівників залізниць було прийнято в 1934 році. У 1935 році було прийнято закон про соціальний захист, що встановлював постійну державну пенсійну систему через внески працедавців і працівників. Прийняття зазначеного закону було зумовлене тим, що на початку 30-х років XX ст. 5 млн. людей похилого віку об'єдналися в загальнонаціональні клуби Таундсена (створені Ф.Таундсеном для підтримки його програми), вимагаючи 200 дол. щомісячної пенсії для кожного працівника віком старше 60 років. Президент США Рузвельт підписав Указ «Про забезпечення соціального страхування», яким було засновано федеральну програму соціального страхування країни. За часів її розроблення було поставлене завдання адекватної виплати пенсійної допомоги. Основними положеннями Указу було запровадження двох головних програм:

- дотації штатам для підтримки програм соціального захисту;

- федеральні програми виплат особам похилого віку. Причому друга програма започаткувала відому сьогодні в США програму соціального страхування.

Дана тенденція поширилася і на інші країни світу. В Італії, зокрема національна пенсійна система запроваджена у 1898 р., у Швеції - у 1913 р., у Канаді - у 1918 р., у Норвегії - у 1936 р., у Фінляндії - у 1937 р., у Японії - у 1941 р.

Зі здобуттям незалежності країн Азії, Африки та Латинської Америки після Другої світової війни соціальне забезпечення запроваджується в цих країнах. У 1924 р. Чилі стає першою країною в західній півкулі, що запровадила національне обов'язкове пенсійне страхування. Вслід за нею Бразилія та Уругвай у середині 20-х рр. ХХ століття, у 40-60 рр. - Мексика, Болівія, Колумбія, Коста-Ріка, Еквадор, Панама, Парагвай, Венесуела, у 50-70 рр. - країни Карибського басейну і Центральноамериканські країни завершують побудову пенсійних систем на латиноамериканському континенті.

Запровадження нормативних актів із соціального законодавства в розвинутих країнах Європи і Північної Америки наведені у таблиці 1.2.



Таблиця 1.2

Набрання чинності законів про соціальне страхування і забезпечення в окремих країнах світу

Країни	Страхування від нещасних випадків	Страхування через хворобу	Пенсії	Допомоги на випадок безробіття	Допомоги за родинами	Охорона здоров'я
Німеччина	1884	1883	1889	1927	1954	1880
Канада	1930	1971	1927	1940	1944	1972
Франція	1898 1946	1930	1905 1919	1959 1967	1932	1945
Італія	1898	1928 1943	1919	1919	1963	1945
Великобританія	1887 1906	1911	1908	1911	1945	1948
Швеція	1901	1910	1913	1934	1947	1962
США	1930	-	1935	1935	-	-
Іспанія	1900 1932	1931 1942	1921	1932	1939	1978

Таким чином, починаючи з 20-30-х років минулого століття державне соціальне страхування стало домінуючою формою соціального забезпечення в усіх розвинутих країнах, хоча самі умови надання і розміри окремих допомог згодом багаторазово змінювалися та доповнювалися.

Процес становлення і розвиток систем соціального страхування започаткував формування нових принципів фінансової бази для соціального захисту населення. На перших етапах розвитку систем соціального страхування було нормою, коли застраховані повинні були самі робити внески. Це обмежувало сферу дії систем соціального страхування. На другому етапі розвитку систем соціального страхування тягар страхових внесків почав розподілятися між робітником, роботодавцем та державою. Таке трьохстороннє партнерство у фінансуванні системи соціального захисту визначається наступними мотивами:

- роботодавці зацікавлені в забезпеченні їх здоровою робочою силою;

- працівники зацікавлені в законодавчих положеннях, що захищають їх від непевності в завтрашньому дні;

- держава несе відповідальність за створення відповідних умов і систем, що сприяють збереженню здоров'я населення.

В цей же період на національному і міжнародному рівнях були опубліковано ряд документів, які мали велике значення для подальшого розширення діяльності країн в області соціального захисту, зокрема Атлантична хартія, Філадельфійська декларація МОП і доповідь У. Беверіджа.

Лідер англійських консерваторів У. Черчіль, намагаючись уникнути нової економічної кризи, а також бажаючи позбавити Лейбористську партію підтримки населення, доручив під час війни комісії на чолі з професором Оксфордського університету У. Бевериджем розробити план системи соціального забезпечення. Останній презентував урядові в 1942 році доповідь „Повна зайнятість в вільному суспільстві”, де проаналізував проблеми боротьби із безробіттям в післявоєнній Англії і приділив велику увагу соціальному забезпеченню.

В основі моделі У. Беверіджа лежить концепція, яка базується на трьох фундаментальних принципах: універсальності, єдності та інтеграції. Загальною ознакою для вище перерахованих принципів є соціальний захист населення з метою створення кращих умов для забезпечення можливості задовольнити основні потреби. У. Беверідж заперечує принцип, за яким допомога надається тим, у кого прибуток не досягає певної суми: принцип залежності від наявних коштів суперечить думці про гідність людини. Ідея полягає в тому, щоб гарантувати індивіду певний прибуток, надавати право чи гарантію визначеного прибутку, здатного забезпечити його потреби. Цей принцип і породив нову на той час концепцію соціального забезпечення.

В результаті такої концепції було закладено основи законодавства в Англії, на основі яких виникла єдина система соціального захисту, соціального страхування і соціальної допомоги, яка охопила усе населення та усі випадки втрати заробітку. Поступове підвищення загального рівня державного соціального забезпечення і призвело до охоплення населення розподільною системою та набуло поширення в більшості розвинених країн світу.

Отже, основними результатами першої половини третього етапу розвитку систем соціального страхування є розширення сфери дії систем соціального страхування з точки зору охоплення і рівня соціальних виплат, а також підвищення ролі держави і роботодавця в формуванні страхових внесків. Тобто, такі страхові принципи, як самофінансування, ведення індивідуальних рахунків тощо доповнюються принципами соціальної допомоги. На цьому етапі відбувається підвищення ступеня страхової солідарності між поколіннями.

Друга половина третього етапу розвитку соціального страхування в світі охоплює останні 30-40 років ХХ століття, коли відбувалося остаточне встановлення національних систем соціального захисту населення, їх принципів і форм. Як відзначається в доповіді Генерального директора МОП, найбільш динамічно системи соціального захисту в розвинених країнах розвивалися в 50-60 ті роки. Якщо на початку 50-х років витрати цих країн на соціальні програми складали біля 7% від ВВП, то на протязі 60-х і 70-х років зросли більш швидкими темпами (біля 8% в рік), вдвічі перевищуючи темпи росту ВВП. До середини 70-х років на їх долю припадало від 20% (Японія і США) до 30% ВВП (в ряді країн Європейського співтовариства і Скандинавських країнах).

В 70-ті роки в більшості західних країн спостерігається швидкий ріст кількості соціальних програм, розширення кола застрахованих осіб, як результат, покращується якість і зростає набір допомоги з соціального страхування і забезпечення. Цю тенденцію можна прослідкувати за допомогою таблиці 1.3.