Історія розвитку банківської системи

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

На сьогоднішній день банки є невід'ємною частиною сучасного грошового господарства, їх діяльність тісно пов'язана з потребами відтворення. Знаходячись в центрі економічного життя та обслуговуючи інтереси виробників, банки опосередковують зв'язки між промисловістю і торгівлею, сільським господарством і населенням. Банківська система - це атрибут не окремо взятого економічного регіону або якої-небудь однієї країни, сфера її діяльності не має ні географічних, ні національних кордонів. Це планетарне явище, що володіє колосальною фінансовою потужністю, значним грошовим капіталом.

Над даною темою працювали багато учених. Наприклад, робота Віри Сміт «Походження центральних банків» до сих пір залишається однією з кращих, написаною нею під керівництвом Фрідріха А. Хайека в Університеті Лондонської школи економіки. Також по даній темі проводились дослідження М. Аллея, Б. Балаші, О. Бея, С. Боринця, О. Гаврилюка, В. Євстигнєєва, О. Журавської, О. Киреєва, П. Уайлза та інших дослідників.

Мета роботи - вивчити історію виникнення банківської системи.

Завдання - розкрити походження банківської системи.

Предмет дослідження - історія виникнення і походження банківської системи та розвиток її на сучасному етапі.

Об'єкт дослідження - банківська система.

Можна сказати, що в нашому суспільстві ще немає завершеного розуміння того місця, яке повинні займати банки в економічній системі управління економікою. Вся теорія банків - це фактичний переказ того, які в країні існують банки, які операції вони при цьому виконують. Суспільству потрібні ґрунтовні, глибші уявлення про суть банківської системи, необхідна її концепція, з'ясування її суспільного призначення. Все це непрості питання, їх коріння закладене в історії розвитку банківської справи.



І. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ

1.1 Історія становлення світової банківської системи

Історія розвитку банківської справи тісно пов'язана з історією діяльності банків та виникненням грошей. На сьогоднішній день немає достовірних відомостей про виникнення перших кредитних установ та характер здійснюваних ними позичкових операцій. Однак історичні дані свідчать, що перші банківські операції з обміну грошей існували ще за дві тисячі років до нашої ери у Стародавній Греції (IV ст. до н.е.), у Стародавньому Вавилоні (VI ст. до н.е.), у Стародавньому Єгипті та Римі.

Певний інтерес становить етимологія слова “банк”. Термін “банк” походить від італійського “banco” й означає “конторка”, “стіл”, за яким здійснювався обмін грошей. Французьке слово “bangue” означає “скриня”, тобто вказує на функцію збереження чогось цінного.

Багатьма мовами світу слово “банк” завдяки його єдиним кореням має аналогічне значення: bank (англ., нім.), banco (італ., ісп.), bangue (фр.). В українській мові це слово почало вживатися давно за посередництвом французької мови.

За свідченням істориків, перші кредитні операції здійснювалися у Стародавньому Вавилоні, де не тільки обмінювались гроші однієї держави на гроші іншої, а й практикувалося прийняття вкладів та видання по них певних відсотків. Зародилася і набула подальшого розвитку банківська справа в Стародавній Греції (Елладі), де організацію банківської справи було закладено понад дві з половиною тисячі років тому у давньо­грецьких містах на узбережжях Середземного, Егейського і Чорного морів. Починаючи з VI ст. до н.е., кілька сотень грецьких міст та їхніх колоній карбували власні монети, вели жваву торгівлю, розвивали грошово-кредитні відносини. Однак інтенсивна торгівля, що велася з використанням різних монет, які карбувалися як державами, так і містами, зумовила виникнення таких учасників торгових операцій, які б розбиралися у монетах, що були в обігу. За цих умов виникла така професія, як міняйли, які розкладали монети на спеціальному столі (від грец. “trapeza” - трапедза) і перевіряли їх якість. Звідси грецька назва - міняйли-трапедзити. Спочатку трапедзити займалися обміном грошей однієї монетно-вагової системи на іншу й перевіряли їх якість, а пізніше здійснювали інші грошові операції. До трапедзи можна було внести коротко або довгостроковий вклад. Трапедзит здійснював грошові перекази в інші міста, позичав гроші під відсотки, за певну платню зберігав цінності й документи, укладав різноманітні угоди від імені свого клієнта. На кінець V ст. до н.е. трапеза - лавка міняйли, де працювали кілька осіб, перетворилася на прототип сучасного банку.

З прадавніх часів потреби суспільного життя змушували людей займатися посередницькою діяльністю, яка виражалася у взаємних платежах, пов'язаних із зверненням монет, різних по вазі і вмісту дорогоцінних металів.

У багатьох джерелах, що дійшли до наших часів, можна зустріти дані про вавилонських банкірів, що приймали процентні вклади і що видавали позики під письмові зобов'язання і під заставу різних цінностей. Історики відзначали, що в VIII ст. до н.е. Вавилонський банк приймав вклади, платив по ним відсотки, видавав позики і навіть випускав банківські квитки.

Як свідчать деякі джерела, винохідцями перших банківських операцій були не тільки окремі особи (трапедзити), а й деякі церковні установи, де нагромаджувалися значні кошти. Надійним місцем для зберігання цінностей були храми. Злодії ставилися з повагою до вівтарів і не грабували їх. Завдяки вкладам, недоторканність яких гарантувалася поважним ставленням до релігії, грецькі храми (Дельфійський, Делоський, Самоський і Ефеський) перетворилися в своєрідні банківські установи.

Грошовий обіг античного світу, торговельні угоди між полісами Греції та Босфору, діяльність трапедз і трапедзитів поширилась і на південні землі сучасної України завдяки жвавій торгівлі Афін із Босфорським царством, яке розташувалося на Керченському та Таманському півостровах (Північне Причорномор'я).

Історія розвитку банківської справи Нового часу пов'язана з розвитком виробничих і торговельних відносин і започаткована у Середземноморській Європі, особливо на півночі Італії. Зародження діяльності банкірів і відповідно банківської діяльності почалося у XII ст. Розвиток в Італії банківської діяльності і поява перших банкірів пояснюється тим, що ця територія була на перехресті торговельних шляхів, через які європейські держави мали можливість підтримувати зв'язок з різними частинами світу, а це сприяло розвиткові торгівлі грошового обігу. На той час відродилася професія міняйли, які займалися під час купівлі-продажу обміном різних монет і здійснювали інші грошові операції.

Пізніше банківська справа поширилась на Північну Європу. В XIII ст. кілька італійських міняйл (із Ломбардії) влаштувалися в Лондоні і почали пропонувати свої послуги комерсантам.

В Європі виникнення банківської справи і поява перших лихварів пов'язана з князівськими дворами і торговими домами пізнього середньовіччя. Утримання князівських дворів у розкоші, марнотратство, необхідність мати регулярну армію зумовлювало дедалі зростаючу потребу у фінансах. Князі були готові для цього залізти в борги, проте щодо християн діяла “канонічна заборона на стягнення відсотка”. Гроші вважали “не урожайними”, а нарахування відсотка - лихварством і за це накладались великі штрафи. Цю нішу заповнили євреї, для яких у багатьох країнах існували обмеження щодо зайняття ремеслами. Євреї ставали посередниками при дворах, добували для князів необхідні гроші. Звідси поява перших приватних банкірських домів, які часто перебували у власності євреїв.

Крім того, поширювачами банківської справи в Європі стали великі та іноземні комерсанти, які як торгові банкіри до додатку до своїх торгових угод здійснювали також операції з обміну грошей та укладали банківські угоди. Згодом банківські операції комерсантів стали їх основною справою.

Виділялася діяльність банкірського будинку Ігибі, який став свого роду Ротшильдом древнього Вавилона. Операції банкірів Ігибі були дуже різноманітними. Цей банкірський будинок виробляв на комісійних початках покупки, продажі і платежі за рахунок клієнтів; приймав грошові вклади; надавав кредит клієнтам, за що отримував замість відсотків право на плоди урожаю з полів боржника; видавав позики під розписку і під заставу. Банкірський будинок в Ігибі також виступав як поручитель по операціях. Вавилонський предок сучасних банків не цурався брати участь в товариських торгівельних підприємствах як фінансуючий вкладник.

Є вказівка ще на одну функцію, що виконувалася банкірами Ігибі, - роль порадника і довіреної особи при складанні різного роду актів і операцій. Крім того, у Вавилоні зародилися лихварство і міняльна справа.

Разом з приватними банкірами крупні грошові операції проводили храми. В основному вони займалися зберіганням запасних фондів і скарбів, а також давали містам довгострокові позики під невеликі по тому часу відсотки. Збереглися відомості про міську позику, яка була видана Делосським храмом на п'ять років з розрахунку 10% річних.

За часів античності, коли переважало натуральне господарство, найбільш характерними були натуральні позики (наприклад, в Греції позики під оренду землі).

У давньому Єгипті банківська справа знаходилася у веденні держави. За достовірними даними, староєгипетські банки окрім фіскальної функції здійснювали наступні операції: покупку, продаж і розмін монет; видачу позик; іпотечні і ломбардні операції; облік зобов'язань до настання терміну; прийом вкладів. У папірусах міститься інформація про діяльність єгипетських банкірів як радники по управлінню клієнтськими маєтками і перекладами.

До античного Риму банківська справа була «завезена» з Греції. Як і в Афінах, римські банкіри також мали свої заклади на форумі.

У XVI ст. З'явилися перші банківські доми - Медичі в Італії, купецькі гільдії Амстердама, Венеції, Генуї, Мілана, які створили навіть спеціалізовані банки - “жиро-банки”, що здійснювали безготівкові розрахункові операції між купцями.

Банківська справа в сучасному вигляді зародилася в період мануфактурної стадії капіталізму, коли виникли банкірські доми, які надавали кредит промисловим і торговим капіталістам під помірний відсоток. Досить відомими на той час банкірськими домами були: Чайльда в Англії, Ротшильдів у Франції, Фуггерів у Німеччині. Спочатку банки перебували у приватному володінні. У 1694 р. створено перший центральний акціонерний банк Банк Англії, який надавав комерційні кредити, а також мав право випуску банкнот та цінних паперів для оплати урядового боргу.

У Англії, що стала в XVII ст. передовою індустріальною країною, першими банкірами були майстри у справах із золотом. Незабаром після того, як в торгівельних операціях почали використовувати золото, стало очевидним, що як покупцям, так і торговцям незручно і небезпечно кожного разу при висновку операцій перевозити, зважувати і перевіряти на чистоту золото. Тому укорінялося правило: віддавати золото на зберігання майстрам, які мали підвали або спеціальні комори і могли за плату надати їх. Отримавши золотий вклад, золотих справ майстер видавав вкладникові квитанцію. Незабаром товари стали обмінюватися на квитанції майстрів. Квитанції, таким чином, перетворилися на ранню форму паперових грошей.

Паперові гроші (квитанції), що знаходилися в обігу, повністю забезпечувалися золотом. Бачивши готовність людей приймати квитанції як паперові гроші, майстри золотих справ почали усвідомлювати, що те золото, яке зберігається у них, затребується рідко, внаслідок чого кількість золота, що вкладається, стала перевищувати кількість того золота, що вилучається. В результаті котромусь із майстрів прийшла в голову ідея, суть якої полягала в тому, що випуск паперових грошей може перевищувати кількість наявного золота. Цей майстер і став направляти надлишкові паперові гроші в обіг, даючи під відсоток позики торговцям, виробникам і споживачам. Так зародилася банківська система часткових резервів. Якщо, наприклад, майстер давав в позику суму, рівну кількості золота, що знаходиться на зберіганні, то загальна вартість грошей удвічі перевищувала вартість золота, і резерви складали 50% вартостей випущених паперових грошей.

На ранніх стадіях розвитку капіталізму було відсутнє чітке розмежування між центральними (емісійними) і комерційними банками. Комерційні банки широко практикували випуск банкнот як одне з джерел мобілізації капіталу. У міру розвитку кредитної системи відбувався процес централізації банкнотної емісії в небагатьох крупних комерційних банках, внаслідок чого монопольне право випуску банкнот закріплювалося за одним банком. Спочатку такий банк називався емісійним або національним, а надалі - центральним банком (ЦБ), що відповідало його положенню в кредитній системі.

Перші ЦБ виникли 300 років тому (Шведський Ріксбанк в 1668 р.), але повсюдне поширення і сучасне значення вони придбали лише в останні десятиліття XX ст.

Історично існувало два шляхи утворення центральних банків. Одні з них стали центральними в результаті тривалої історичної еволюції. Це мало місце головним чином в країнах, де капіталістичні стосунки склалися порівняно рано (в середині XIX - початку XX ст.). Так, Банк Англії став емісійним центром в 1844 р., Банк Франції - в 1848 р., Банк Іспанії - в 1874 р.

У епоху державно-монополістичного капіталізму отримав великий розвиток процес націоналізації центральних банків, що раніше мали статус акціонерних. Націоналізацію акціонерних банків прискорили економічна криза 1929 -1933 рр. і Друга світова війна, що підсилили тенденції державно-монополістичного розвитку економіки. У 1938 р. був утворений державний Банк Канади, в 1942 р. - Банк Японії, в 1946 р. - Банк Англії і Банк Франції.

Інші банки (федеральні банки США, утворені в 1913 р., центральні банки багатьох латиноамериканських держав) з самого початку засновані як емісійні центри.

Після Другої світової війни були створені державні емісійні інститути у ФРН - Бундесбанк (1957 р.) і Австрії - Резервний банк Австрії (1960 р.).

Таким чином, банківська система виконує виключно важливу роль в механізмі функціонування ринкової економіки. З її допомогою здійснюється перелив капіталу в найбільш рентабельні галузі і регіони, що сприяє економічному, соціальному і технологічному прогресу суспільства.

1.2 Зародження банківської системи України

В Україні початок банківської діяльності було покладено в середині XVIII ст. Вона розвивалася разом зі становленням банківської системи Росії. У ті часи торгівля велась за готівку, а промисловість розвивалась в основному за рахунок держави.

Першу спробу створення банків у Російській імперії було зроблено у XVII ст. У 1665 р. у Пскові воєвода Афанасій Ординащокін вирішив створити комерційний банк, однак ця ідея не була схвалена центральним урядом і банк так і не розпочав свою діяльність. Поява першого російського банку відноситься до 1733 р., коли було створено державний позичковий банк, який значною мірою відігравав роль ломбарду.

У 1754 р. було засновано два банки - Державний позичковий банк для дворянства у Москві і Санкт-Петербурзі - для кредитування купців, однак ці банки швидко припинили свою діяльність, зіткнувшись з проблемою неповернення кредиту. В 1772 р. поряд з банками з'являються спеціалізовані кредитні установи, які приймають внески до запитання і видають позики або під заставу іпотеки (охоронні каси), або під заставу коштовних металів (позичкові каси). У 1769 р. у Санкт-Петербурзі та Москві було засновано Асигнаційний банк, а в 1786 р. - Державний земельний банк. Почали також з'являтися інститути довгострокового іпотечного кредитування. Отже, в цей період у Російській імперії розпочинається формування банківської системи.

В Україні поширення комерційного кредиту істотно запізнювалось порівняно із Західною Європою. Першими позичальниками були уряд і землевласники, а в ролі кредиторів виступали одноосібні підприємці-лихварі. За умов натурального поміщицького господарства така діяльність давала можливість безконтрольно підвищувати відсоток за кредит. Крім того, впродовж 1769-1774 рр. Росія випустила в обіг паперових грошей-асигнацій на суму 20 млн. руб. Усе це і сприяло створенню казенних банків та банківських контор в Україні, які мали намір вдосконалити грошовий обіг в імперії та надавали позики.

Кредитна система в Україні була започаткована в 1781 р., коли Російський Асигнаційний банк відкрив свої банківські контори у Києві, Ніжині, Харкові, а в 1782 р. - у Херсоні. У 1839 р. в Києві засновується місцева контора державного комерційного банку. Указом від 31 травня 1860 р. було створено Державний банк Росії, який займався емісією кредитних білетів і здійснював низку комерційних операцій, а в Україні діяли його контори (в Києві, Харкові та Одесі). Крім того, в цей період в Україні почали функціонувати великі комерційні банки (Дворянський, Селянський), налагоджувалась мережа ощадних установ, що акумулювали заощадження населення.

Після реформи 1861 р. в Україні було створено низку місцевих банків: 20 травня 1864 р. - Херсонський земський банк, що діяв на підставі принципу взаємного кредитування для надання довгострокових позик під заставу поземельної власності, 4 травня 1871 р. - Харківський земельний банк, який видавав позики під заставу нерухомості в українських і російських губерніях. У 1868 р. розпочав операції Київський приватний комерційний банк.

Трохи пізніше засновується Київський промисловий банк і Катеринославський комерційний банк, а в Одесі формується Бессарабсько-таврійський земельний банк, у 1879 р. відкрито Одеський обліковий банк, який здійснював облік векселів. Така ситуація сприяла розвиткові товарно-грошових відносин та виникненню промислового капіталу в Україні.

Стрімкий розвиток економіки і нагромадження капіталів у країні наприкінці XIX ст. забезпечили умови розвитку банківської системи Росії в цілому, і в Україні зокрема.

На початку XX ст. в Україні фактично діяли три контори Державного банку Росії та 19 його філій, існувала розгалужена система акціонерних банків, значного поширення набули товариства взаємного кредиту (26), міські суспільні банки (38), селянські банки (148), казначейства (112), позичкові каси (66). Крім того, функціонували приватні банківські контори, які здійснювали значну кількість суто банківських операцій.

Розвиток банківської системи в Україні під час Першої світової війни переживає серйозну кризу. Внаслідок падіння виробництва і загальної економічної розрухи господарський обіг знизився, банківські операції різко скорочуються, а грошовий обіг був украй розладжений. Незважаючи на це, напередодні Жовтневої революції в Росії на території України було створено розгалужену мережу банківських установ за багатоярусною структурою, пристосованою для обслуговування ринкових відносин, яка забезпечувала нормальний рух товарів, грошей і кредитних ресурсів.

За незначний час існування незалежної держави України здійснювалися певні заходи щодо формування національної кредитної системи створенням відповідної банківської мережі.

Великий інтерес викликає досвід побудови банківської системи України в період становлення державності (1917 - 1919 рр.). Після проголошення 20 листопада 1917 р. Третім Універсалом утворення Української Народної Республіки важливим завданням Центральної Ради було реорганізація банківської системи та формування національної грошової системи. 22 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про утворення Українського державного банку. Цим самим законом на території України було припинено діяльність відділень російського Державного дворянського земельного банку і Селянського земельного банку. 10 серпня 1918р. Рада Міністрів ухвалила статут Українського державного банку, в якому було визначено його призначення: “Український державний банк має на меті полегшення грошового обігу, допомогу шляхом короткострокового кредиту державному торгу, промисловості і сільському господарству в Україні, а також забезпечення грошової системи”. Для задоволення потреб землевласників у наданні позик 23 серпня 1918 р. засновано Державний земельний банк, метою якого було сприяння зміцненню дрібного землеволодіння та поліпшення справ у сільському господарстві. Завдяки вжитим УНР заходам певною мірою вдалося в цей період стабілізувати фінансову і грошову систему України, добитися задовільного обслуговування державних і господарських потреб країни.

У радянський період правове становище банків неодноразово змінювалось. Декретами ВЦВК від 14 грудня 1917 р. та Тимчасового робітничого селянського уряду України від 22 січня 1919 р. всі банки та приватні кредитні установи було націоналізовано, а банківську справу проголошено державною монополією. У 1920 р. Україна залишилася без власної грошової одиниці і без банківської системи. Однак у зв'язку з переходом до непу і пожвавленням товарно-грошових відносин виникла потреба у відновленні банківської системи для організації торгового обігу та фінансування народного господарства.

Після заснування в Харкові Всеукраїнської контори Держбанку (жовтень 1921 р.) в Україні було створено контори й філії інших банків (кооперативного, торгово-промислового, сільськогосподарського, комунального).

У 1927 р. відкрито Київську філію Всеросійського комерційного банку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комунальний банк.

У період непу в країні відбувається деяке пожвавлення ринку, економіка починає набувати ринкового характеру, функціонує порівняно розгалужена кредитна система, випускаються державні облігації та акції в системі дозволеного при­ватного сектора, використовується іноземний капітал, однак такий період тривав недовго.

Серйозні зміни у правовому становищі банків відбулися внаслідок кредитної реформи 1930 - 1932 рр. Було ліквідовано банки, засновані на недержавній формі власності. Банківська система була перебудована за функціональною ознакою і складалась із Державного банку СРСР, який став єдиним розрахунковим центром і займався концентрацією короткострокового кредитування і платіжного обігу, та чотирьох спеціалізованих банків (Промбанк, Сільгоспбанк, Торгбанк, Цекомбанк). Крім того, функціонував Зовнішньоторговельний банк, який мав широку мережу кореспондентських відносин з іноземними банками та систему ощадних кас, що становили собою єдину загальнодержавну кредиту установу, яка обслуговувала широкі верстви населення залученням вільних коштів, оплатою послуг, розміщенням облігацій державних позик.

У роки Другої світової війни зберігалося централізоване державне управління кредитною системою та всіма її ланками і аж до другої половини 60-х років Україна не мала автономної кредитно-банківської системи. Тут діяли філії Держбанку, Будбанку, відділення Зовнішньоекономічного банку, державні ощадні каси, кредитні кооперативи та державні ломбарди. Отже, тривалий час у колишньому СРСР банківська система підпорядковувалася адміністративній системі, була надто обмеженою і неефективною. Діяла державна монополія на банківські грошові операції, був відсутній фінансово-комерційний бізнес, не існувало ринку цінних паперів, що позначилось на існуванні банківської системи, яка була нездатна сплачувати і мобілізовувати великі грошові кошти. Існування в соціалістичній державі монобанківської системи призвело до створення високого рівня монопольного становища Держбанку країни. Крім того, Держбанк СРСР, функціонуючи як орган уряду, був залежний від нього, що призвело до створення безконтрольної фінансово-банківської олігархії, яка тримала в таємниці дані про золотий запас країни, стан випуску грошей в обігу, розподіл та використання коштів державного боргу тощо.

У 1987 р. у СРСР з метою реорганізації банківської системи було проведено банківську реформу: новоутворені шість банків (Держбанк СРСР; спеціалізовані банки Агропромбанк СРСР, Промбудбанк СРСР, Житлосоцбанк СРСР, Ощадний банк СРСР, Зовнішньоекономічний банк СРСР) підпорядковувались Раді Міністрів СРСР і одночасно виступали як органи державного управління та юридичні особи, займались господарською діяльністю.

Після проведення банківської реформи правове становище банків істотно не змінилося, реорганізація не торкнулася економічних відносин, у банківській системі збереглася державна монополія. Банки продовжували здійснювати адміністративно-контрольні повноваження. Однак завдяки реорганізації банківської системи підвищилась роль банків у механізмі кредитування розвитку різних галузей економіки.

В Україні в цей період існувала широка мережа установ Держбанку і Будбанку, трудових ощадних кас.

Фундамент нової банківської системи в Україні було закладено створенням перших кооперативних комерційних банків на підставі Закону СРСР “Про кооперацію” (1988 р.). Перший кооперативний банк “Таврія” зареєстровано в листопаді 1988 р., а перший комерційний банк - Український інноваційний банк заснований у січні 1989 р. в Києві.

Формування нової банківської системи України почалось із побудови незалежної суверенної держави і прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990р.) та Закону України “Про економічну самостійність України” (3 серпня 1990 р.), у яких було зазначено, що Україна на своїй території самостійно організовує банківську справу і грошовий обіг та створює банківську систему.

Діюча в країні банківська система виникла на основі прийнятого Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Закону України “Про банки і банківську діяльність”.

Процес становлення банківської системиУкраїни в новій історії охоплює кілька періодів.

Перший етап в історії створення українських комерційних банків був пов'язаний зі спробою державного (директивного) реформування банківської системи СРСР при здійсненні курсу на перебудову економіки, проголошеного радянським урядом. На цьому етапі українські комерційні банки реєструвались у Москві як:

- комерційні банки, що були створені на основі установ Державного банку СРСР та продовжували діяти зі статусом державних банків (Промбудбанк, АІЇБ "Україна", Укрсоцбанк, Ощадбанк, Укрексімбанк);

- галузеві та відомчі комерційні банки (Монтажспецбанк, Укрснаббанк, Трансбанк);

- філії великих російських комерційних банків (Інкомбанк, "Столичний" та ін.);

- державні та кооперативні комерційні установи, що мали право здійснювати фінансово-кредитну діяльність.

У 1991 p., одразу після проголошення незалежності України, почався другий етап - перереєстрація комерційних банків в Українській республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. При цьому в більшості комерційних банків відбулись істотні зміни у складі їх учасників. Державні комерційні банки (Промінвестбанк, АПБ "Україна", Укрсоцбанк) були акціоновані клієнтами та персоналом банків.

Цей етап характеризувався прийняттям Закону України "Про банки та банківську діяльність" від 20 березня 1991 p., за яким українська банківська система була побудована відповідно до принципу двоступінчатості, що добре зарекомендував себе в країнах із ринкової економікою, й передбачає чітке розмежування сфер діяльності Національного банку України і комерційних банків.

На початку ЇЇ створення законодавча база була недосконалою, ліцензійні умови передбачали низькі вимоги щодо обсягу статутного капіталу та професійних якостей керівництва банків, що сприяло швидкій появі комерційних банків. Уже до кінця 1991 р. їх кількість перевищувала 90.

Третій етап в історії розвитку банківської системи України вважається періодом створення банків "нової хвилі", коли більшість із них створювались як "кишенькові" банки підприємств або приватних осіб і мали змогу розвиватися порівняно безперешкодно. Вони залучали значний приватний капітал, капітал спільних та малих підприємств, акціонерних товариств, а також кошти державних бюджетних та позабюджетних фондів. У цей період, на тлі розвитку жорсткої інфляції з ознаками гіперінфляції та критичного скорочення обсягів виробництва і розміру валового внутрішнього продукту, в Україні була створена значна кількість дрібних комерційних банків, орієнтованих на обслуговування попиту на короткострокові кредити для торговельно-посередницької діяльності Й здатних отримувати прибутки на інфляційних процесах в економіці. Протягом 1993 р. в Україні було створено близько 100 дрібних, так званих кишенькових, комерційних банків такого типу.

Досвід, отриманий протягом перших трьох років будівництва економіки незалежної України, був значною мірою використаний на четвертому етапі розвитку банківської системи нашої держави. Цей період характеризується початком проведення радикальної економічної реформи на основі застосування монетарних методів управління економікою. Протягом 1994 - 1996 pp. Національний банк України (НБУ) встановив та ввів у практику єдині правила діяльності українських банків. Завдяки ефективним діям НБУ уряду в цей період удалося призупинити інфляцію, невиправдано високе зростання цін та падіння виробництва. Факт фінансової стабілізації в економіці України у другій половині 1996 р. визнаний експертами в усьому світі. Підтвердженням цього факту служить грошова реформа, що була вдало проведена у вересні 1996 р. Другою ознакою успішного здійснення економічних перетворень стала зацікавленість українською економікою з боку міжнародних фінансових організацій. За період 1994 - 1996 pp. в Україні було зареєстровано 14 представництв іноземних банків та банків з участю іноземного капіталу. За цей же час іноземні інвестиції в економіку України зросли майже в чотири рази - з 366,9 млн. до 1 млрд. 223 млн. дол. США.

Кількість банків у 1995 p. становила вже 230 і на цьому рівні стабілізувалась на наступні 2 - 3 роки.

Разом із тим успіхи, досягнуті у фінансовій сфері монетарними методами, практично не були підкріплені стабілізацією виробництва, структурним реформуванням та супроводжувались накопиченням істотних проблем та негативних тенденцій як на мікро-, так і на макроекономічному рівні, що виразились у діях уряду на максимізацію зовнішніх та внутрішніх короткострокових запозичень замість реалізації політики збалансування державних витрат у межах реальних бюджетних надходжень. Усе це спричинило (1998) фінансово-економічну кризу в Україні. У результаті комерційні банки втратили найбільш привабливі сегменти ринку: ринок державних облігацій та валютний ринок. Унаслідок значної девальвації курсу національної валюти сукупний капітал українських банків зменшився в середньому на 30 - 35 %.

Ці чинники разом із жорсткими регулятивними обмеженнями, що були накладені Національним банком України на діяльність комерційних банків, визначили основним завданням п'ятого етапу не інтенсифікацію розвитку банківських установ та максимізацію дохідності їх діяльності, а забезпечення фінансової стійкості, платоспроможності та ліквідності банківської системи загалом.

Негативний вплив на розвиток банківської системи України мали помилки органів державної влади, чиї законодавчі акти і конкретні дії найчастіше тільки посилювали тиск і здіймали паніку як серед банкірів, так і серед їхніх клієнтів. Тому багато в чому розвиток банківської сфери залежав від політики уряду, Верховної Ради та інших владних структур й обґрунтованості рішень, які вони приймали.

З метою реформування банківської системи в Україні 7 грудня 2000 р. Верховною Радою України була прийнята нова редакція Закону України "Про банки та банківську діяльність", яким уточнено створення та функціонування дворівневої банківської системи України.

Згідно з цим законом, перший рівень представлений Національним банком України (НБУ) з центральним апаратом у Києві й територіальними обласними відділеннями, а також розрахунково-касовими центрами в містах і районах. Він є центральним банком та несе відповідальність перед суспільством за функціонування банківської системи загалом.

Другий рівень банківської системи представлений іншими банками (державними і недержавними). Нині в Україні функціонують два унітарні комерційні банки з державною формою власності: Державний ощадний банк України (Ощадбанк) та Державний експортно-імпортний банк України (Укрексімбанк).

За організаційно-правовою формою банки могли створюватися як:

- акціонерні товариства відкритого та закритого типів (акціонерні банки);

- товариства з обмеженою відповідальністю (пайові банки);

- кооперативи (кооперативні банки).

До особливостей розвитку банківської системи України на сучасному етапі, що негативно впливають на її діяльність, можна також віднести високу вартість фінансового посередництва, недостатній для країн із ринковою економікою розвиток фінансової інфраструктури, відсутність стимулів для заощадження коштів і розміщення кредитів, невирішеність питань діяльності небанківських фінансових посередників і об'єднань, інституційного розвитку банківської системи.

Підвищення ефективності банківської діяльності вимагає нині реструктуризації банківського сектору. Для забезпечення швидкого розвитку та зростання банківського сектору необхідна загальна консолідація існуючих банків. Більш ефективні банки, визнані такими за результатами їх діяльності, повинні мати можливість розширювати свою ринкову частку порівняно з менш ефективними. Тільки за таких умов можна зменшити середню маржу та посилити проникнення банків в економіку.

Головною метою стратегічного розвитку банківської системи України є створення надійної, ефективної і прибуткової банківської системи, яка б максимально задовольняла вимоги та потреби клієнтів, інвесторів і була б стійкою до криз.

Функціонування банківського сектору в економіці висуває нові вимоги щодо оцінки банківської діяльності з позицій урахування її впливу на економічний розвиток, виявлення позитивних та негативних тенденцій у розвитку банківської системи та окреслення невідкладних заходів щодо вдосконалення вихідних умов її функціонування. Це зумовлює необхідність постійного моніторингу діяльності банків з урахуванням реальної соціально-економічної ситуації в Україні.



ІІ. РОЗВИТОК СВІТОВОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

2.1 Сучасні банківські системи та їх характеристики

Формування банківської системи визначається характером існуючих у країні кредитних відносин та відповідних форм кредиту. На різних етапах розвитку суспільства склад кредитних установ зазнавав змін відповідно до еволюції історичних умов, розвитку національних економік.

За своєю структурою банківські системи різних країн істотно відрізняються. Разом із тим є низка ознак, які властиві всім банківським системам, що функціонують у ринковій економіці - це в першу чергу дворівнева побудова.

На першому рівні міститься один або кілька банків (банки США), який виконує функції центрального емісійного банку. Він несе відповідальність за забезпечення сталості національної валюти і всієї банківської системи країни. На другому рівні банківської системи розміщені всі інші банки - універсальні (комерційні) та спеціалізовані, які обслуговують економічних суб'єктів, здійснюючи розрахункові, депозитні та кредитні операції.

Однією зі загальних ознак банківських систем є контроль та регулювання діяльності банків другого рівня з боку центрального, що пов'язано з життєво важливим значенням для національної економіки стану та перспектив їх діяльності. У кожній країні сформувалась своя система банківського нагляду і контролю, що зумовлено як особливостями їх історичного розвитку, так і політико-економічними чинниками.

Основою сучасної світової банківської системи є Європейська система центральних банків (ЄСЦБ). Це міжнародна банківська система, що складається з наднаціонального Європейського центрального банку (ЄЦБ) і Національних центральних банків (НЦБ) держав-членів Європейського Економічного Співтовариства. Існування цієї системи є невід'ємною частиною процесу створення Європейського економічного і валютного союзу.

За своєю організацією ЄСЦБ схожа на Федеральну резервну систему США, яка також складається з 12 напівнезалежних Резервних банків, голови яких входять у найвищі виконавчі органи ФРС. Національні центральні банки Великобританії, Данії і Швеції, які є членами Європейської системи центральних банків, але не ввійшли в зону євро, не мають права брати участь в ухваленні рішень щодо проведення єдиної грошової політики для зони євро, і реалізовувати подібні рішення. Усі національні банки зони євро беззастережно підпорядковуються рішенням Європейського центрального банку. Основною метою створення Європейської системи центральних банків, відповідно до статті 2 Статуту ЄСЦБ і ЄЦБ, є підтримка стабільності курсу євро і цін в зоні євро.

ЄСЦБ використовує євро для формування єдиної грошово-кредитної політики країн-учасниць. ЄСЦБ також заохочує впровадження євро на світові валютні ринки, а її власні операції на цих ринках здійснюються й виражаються тільки в євро. Через інструменти єдиної грошової політики стимулюється перехід до операцій у євро комерційних банків і великих корпорацій. Тільки в євро номінуються нові випуски цінних паперів у країнах-учасницях.

Європейська система центральних банків включає в себе Європейський центральний банк і національні центральні банки країн-учасниць зони євро.

З переходом на євро в Європі створений єдиний фінансовий ринок, за своїми масштабами порівнюваний з найбільшим світовим фінансовим ринком - американським. Введення єдиної європейської валюти створило потужні передумови для його розвитку й поглиблення, поліпшення інфраструктури й наближення його характеристик до параметрів північноамериканського.

ЄСЦБ включає національні банки всіх країн-членів ЄС, навіть ті, які не впровадили євро через їх спеціальний статус (Данія і Великобританія) або невідповідність умов розвитку (Швеція). Оскільки держави, що не беруть участь у ЄВС, підтримують власний грошово-кредитний суверенітет, їх відповідні центральні банки не залучені у виконанні основних функцій Системи. Тому, щоб легше зрозуміти складну структуру європейської центральної банківської системи, Рада керуючих ЄЦБ вирішила у листопаді 1998 прийняти термін "Євросистема".

Є три основних економічних і політичних причини, чому було створено систему.

По-перше, щоб жоден із центральних банків країн, що ввів спільну грошову одиницю євро, не зміг виконувати функції центрального банку Єврозони, концентруючи діяльність центрального банку в одному окремо взятому регіоні, який би визначався швидше за все за політичними уподобаннями.

По-друге, діяльність усієї Євросистеми ґрунтується на досвіді національних банків, зберігаючи їх інфраструктуру й експлуатаційні здібності. Крім того, національні банки продовжують виконувати деякі завдання поза Системою (non-Eurosystem-related), оскільки, враховуючи великий географічний простір Європейської валютної системи, у кожній країні має залишатися центральний орган, який безпосередньо на місцях контролює чітке виконання завдань і принципів Євросистеми.

По-третє, враховуючи велику кількість націй і культур в єврозоні, країни-члени мають кращий доступ до кредитних ресурсів Євросистеми у зв'язку зі зміною статусу центральних банків. Створення Євросистеми ґрунтується на встановлених структурах центрального банку і повазі до культурних і національних особливостей регіонів. Водночас факт, що Національні банки є автономними об'єктами, сприяє двосторонньому нагляду і, таким чином, створює потенціал для поліпшення ефективності управління в межах Євросистеми.

Національні банки ЄС, які не входять до складу країн-членів ЄВС, також члени ЄСЦБ, але мають спеціальний статус. Вони відповідальні за підтримку національної валютної політики і таким чином виключені з ухвалення участі в основних діях Євросистеми, особливо щодо проведення єдиної валютної політики. Керівники цих національних банків не є членами Ради керуючих ЄЦБ і не беруть участі у процесі ухвалення рішення щодо функціонування Євросистеми. Аналогічно ці центральні банки не залучені до здійснення єдиної валютної політики і пов'язаних з цим функцій.

У ст. 3 статуту ЄСЦБ визначено основні завдання Європейської системи центральних банків:

- розробка і втілення кредитно-грошової політики ЄВС;

- емісія євробанкнот;

- збереження й управління офіційними резервами в іноземній валюті країн-членів ЄВС;

- здійснення операцій з іноземною валютою;

- забезпечення чіткого функціонування розрахункових систем.

До основних спеціальних інструментів, які ЄСЦБ використовує у здійсненні монетарної політики, належать:

- процентні ставки;

- кредитно-депозитні операції на відкритому ринку з комерційними банками для підтримування їх ліквідності;

- рівень обов'язкових резервів комерційних банків і контроль за його додержанням.

Існують чотири типи операцій ЄСЦБ на відкритому ринку:

1. Основні операції з рефінансування (main refinancing operations) -

зворотні операції передачі приватному сектору додаткових ліквідних коштів.

Вони відіграють основну роль у регулюванні процентних ставок, управлінні обсягом ліквідності на ринку і роз'ясненні курсу кредитно-грошової політики ЄЦБ.

2. Подовжені операції з рефінансування (longer-term refinancing operations) - зворотні операції, які не використовуються для регулювання процентних ставок і надаються на основі поточних ринкових ставок.

3. Регулюючі операції або операції тонкого настроювання (fine tuning operations) - використовуються як для надання, так і для вилучення ліквідних коштів з метою пом'якшення непередбачуваних коливань обсягів ліквідності і процентних ставок. Можуть бути зворотними і прямими. Від двох попередніх типів відрізняються такими ознаками:

- можуть бути регулярними і нерегулярними;

- строк погашення визначається заздалегідь і не регламентується;

- ЄСЦБ може обмежити кількість учасників операцій.

4. Структурні операції (structure operations) - прямі та зворотні операції надання ліквідності, що здійснюються з метою коригування структурних позицій ЄСЦБ щодо приватного сектору економіки. Характерні ознаки цих операцій:

- здійснюються регулярно і нерегулярно;

- строк погашення визначається заздалегідь і не регламентується;

- здійснюються на стандартних аукціонах;

- здійснюються децентралізовано через національні центральні банки;

- коло учасників не обмежується.

Оскільки рівень процентних ставок тісно пов'язаний з валютним курсом, а від валютного курсу безпосередньо залежить конкурентоспроможність національних товарів на світовому ринку, ЄЦБ неодноразово змінював процентні ставки для підтримання курсу євро.

У разі стабільності валютного курсу або його підвищення ЄЦБ може залишати процентні ставки без змін або знижувати їх. Звичайно, на рівень процентних ставок впливає не тільки динаміка валютного курсу, але цей фактор досить вагомий.

Згідно із статутом ЄЦБ є незалежною установою. На його рішення не можуть впливати ні керівні органи ЄЄ, ні уряди країн-учасниць. Проте один із пунктів Угоди про Європейське співтовариство у певних випадках дозволяє Раді міністрів фінансів країн-членів втручатися у процес визначення загальних напрямків грошово-кредитної і валютної політики ЄВС.

Загальні принципи впровадження єдиної монетарної політики Європейської системи центральних банків:

- ринкові засади (цілковита відмова від кредитування урядів країн-членів ЄВС, виплата ринкової процентної ставки за обов'язковими резервами тощо);

- рівноправність усіх учасників системи;

- вільна конкуренція;

- ефективність (стратегія має сприяти ефективному виконанню основної мети ЄСЦБ);

- орієнтація на середні терміни;

- прозорість (доступність і зрозумілість для громадськості);

- спадкоємність (урахування досвіду національних банків-членів ЄСЦБ);

- послідовність у здійсненні політики незалежності ЄСЦБ;

- звітність.

Існують певні проблеми функціонування Європейської системи центральних банків.

По-перше, розробка і здійснення Європейським центральним банком кредитно-грошової політики є складним завданням, оскільки ЄВС не має єдиної економічної політики як такої, а може мати лише скоординовану політику держав-членів. З юридичного боку, відсутність єдиної політики надає ЄЦБ більшу свободу дій і можливість здійснювати певну "суб'єктивну" політику. В економічному аспекті, неоднорідність циклів розвитку національних економік, відмінності в ціновій динаміці і нерівномірний вплив інструментів грошово-кредитної політики на країни ЄВС ускладнює досягнення Європейським центральним банком своєї основної мети. Кожна з країн для підтримки своєї економіки потребує певної інвестиційної, промислової, соціальної політики, яка не завжди збігається з діями ЄЦБ щодо підтримки стабільності цін.

Проблема полягає в необхідності, з одного боку, здійснення ЄСЦБ уніфікованої монетарної політики і використання загальних інструментів стримування інфляції, а з іншого - врахування національних відмінностей країн і сприяння їх економічному зростанню.

По-друге, незважаючи на те, що монетарна політика є єдиною для всіх країн-членів ЄВС, фіскальну політику кожна країна здійснює окремо в національних інтересах, але тягар її наслідків нестиме весь союз.

По-третє, координація Європейським центральним банком кредитно-грошової і фіскальної політики - завдання складне. Відомо, що жорсткіша фіскальна політика сприяє пом'якшенню кредитно-грошової політики. Складність полягає у тому, що економічні цикли країн ЄВС не синхронізовані. Так, зниження ЄЦБ процентних ставок у всіх країнах ЄВС завдасть шкоди фіскальній політиці в країнах, що перебувають на стадії економічного піднесення. Підвищення процентних ставок заважатиме здійсненню жорсткої фіскальної політики в країнах, що переживають економічний спад.

Інша проблема полягає в тому, що терміни здійснення фіскальної і кредитно-грошової політики не збігаються. Фіскальна політика планується на кілька років. Кредитно-грошова політика є більш короткостроковою і гнучкою і повинна підлаштовуватись під кредитно-грошову. Проте в цьому разі єдина кредитно-грошова політика ЄВС не може підлагогоджуватись під фіскальну політику кожної країни. Вагомим аргументом є те, що ЄЦБ - незалежний інститут, а фіскальна політика може бути об'єктом політичного силового тиску.

По-четверте, Європейський центральний банк починає керувати економічною системою, яка раніше не існувала, і не має чіткого уявлення про стан економіки нового регіону. Існує брак статистичних даних і немає історичного досвіду їх аналізу.

Великого значення набуває питання довіри до ЄЦБ. Від цього великою мірою залежить успіх здійснюваної ним кредитно-грошової політики. Підвищенню довіри сприятиме доступність і зрозумілість інформації про ЄЦБ і передбачуваність його дій.

Професійний досвід персоналу, який займатиме в ЄЦБ керівні посади, сформований в умовах невеликих країн Європи. Ці країни мали високий ступінь відкритості й інтегрованості у європейську і світову економіку. Інструментом регулювання зазвичай був валютний курс, а не внутрішні грошові агрегати і процентні ставки. Така ситуація потребує певної перекваліфікації кадрів і розробки нової управлінської культури керівних працівників ЄЦБ.

Членство у ЄСЦБ передбачає тісну співпрацю з Євросистемою з декількох позицій: наприклад, вони підтримують систему надання статичної інформації. Крім того, європейський механізм обмінного курсу II (ERM II) забезпечує єдину структуру співпраці для реалізації грошово-кредитної політики з Євросистемою. Створений орган, який забезпечує таку співпрацю - Генеральна рада ЄЦБ.

Світовий банк, заснований в 1944 році, є однією з найбільших у світі організацій, що надають допомогу з метою розвитку. Банк, що надав у 2002 фінансовому році країнам-клієнтам позики на загальну суму 19,5 млрд. дол. США, у цей час здійснює свою діяльність більш ніж в 100 країнах, що розвиваються, здійснюючи фінансову й консультаційну допомогу з метою підвищення рівня життя й поліпшення життя найбіднішого населення. Банк розробляє стратегії допомоги для кожної зі своїх країн-клієнтів у співробітництві з державними органами, неурядовими організаціями й приватним сектором. Представництва Банку в різних країнах світу займаються реалізацією його програм, підтримують зв'язок з урядом і цивільним суспільством і сприяють більш глибокому розумінню проблем розвитку.

Світовий банк відрізняється від Групи Світового банку тим, що до Світового банку входять лише дві інституції - Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) та Міжнародна асоціація розвитку (МАР), в той час як до Групи Світового банку входять, крім двох названих, ще три інституції: Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Багатостороння агенція з гарантій інвестицій (БАГІ) та Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС).

Всі п'ять організацій входять до Групи організацій Світового банку. В окремих випадках під Світовим банком розуміється Міжнародний банк реконструкції та розвитку, який досі складає основу діяльності Світового банку.

Основними завданнями Всесвітнього банку можна вважати:

- координацію руху капіталу у світовому масштабі;

- усунення політичних і економічних відмінностей між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються;

- заходи щодо стабілізації світової економіки;

- роботу як провідного інтелектуального центру.

Напрями поточної діяльності Банку полягають у:

- розробці стратегії зі скорочення рівня бідності;

- роботі в галузі трудових ресурсів;

- організаційному розвитку;

- захисті навколишнього середовища;

- розгляді проблем заборгованості;

- розвитку приватного сектору.

Світовий банк надає позички країнам, що розвиваються, з метою зниження бідності та фінансування капіталовкладень, які б сприяли економічному зростанню. Надані засоби вкладаються в дороги, електростанції, школи і зрошувальні мережі, а також використовуються для здійснення такої діяльності, як пропаганда сільськогосподарських знань і впровадження досягнень в області сільського господарства, підготовка викладачів і реалізація програм поліпшення якості харчування дітей і вагітних жінок. Деякі позички Всесвітнього банку призначаються для фінансування змін в економічній системі країн з метою підвищення їх економічної стабільності і ефективності, орієнтування на ринкову економіку. Крім того, Всесвітній банк надає "технічну допомогу", або консультації своїх фахівців урядам країн з тим, щоб сприяти їм у підвищенні ефективності певних секторів економіки і посилення значення цих секторів для національного розвитку. Сьогодні Всесвітній банк за своїм акціонерним капіталом перетворився на найбільший банк світу.

В останні роки Банк виступає в ролі найбільшого позичальника на світовому фінансовому ринку, отримавши серед міждержавних інвестиційних банків найбільшу питому вагу в сумі облігаційних позичок. Так, з кінця 70-х pp. ВБ випускає облігації в середньому на 5 млрд. доларів США щорічно, а в 90-х pp. ця емісія досягла рекордної суми в 12,7 млрд. доларів США (з 7 % річних). Тим самим Банк підтримує відносно високий рівень позикового відсотка, що відповідає інтересам приватних інвесторів, що шукають найбільш вигідні умови збільшення своїх капіталів. Отже, ВБ з початку своєї діяльності мав помітний вплив на міжнародний рух довгострокових капіталів. Саме через нього приватний капітал США, а пізніше й інших промислово розвинених країн широким потоком попрямував у країни Азії, Африки і Латинської Америки, що сприяло відновленню експорту капіталу, перерваного світовою економічною кризою 1929-1933 pp. і Другою світовою війною.