Управління процесом банківського кредитування

Отже в результаті зміни процентної ставки за залучені кредитні ресурси банк зробив економію в розмірі 5 486,5 тис.грн.

Отже, в результаті загальна зекономлена сума коштів за 2002рік (з врахуванням вимушених перевитрат) склала 2 043,8 тис.грн. (+2 272,4 тис. грн.-5 715,1 тис.грн.+5 486,5 тис. грн. = +2 043,8 тис.грн). Завдяки певній економії банку і вдалося отримати більшу суму фактичного прибутку в порівнянні з запланованою сумою. Отже, для досягнення запланованого рівня прибутковості по кредитним операціям досить важливо досягти достатнього рівня управління їх дохідністю та раціонального визначення ціни за кредитами, які банк планує надавати в майбутньому.

Розділ 3. Проблемні позички та шляхи оптимізації прийняття рішень в процесі банківського кредитування

3.1 Кредитний ризик та особливості здійснення комерційними банками контролю за виданими кредитами

Серед проблем, які в нових умовах господарювання гостро постали перед комерційними банками, - ризики, пов'язані з наданням підприємствам усіх форм власності довгострокових і короткострокових кредитів.

Частина банків України збанкрутувала саме через неповернення наданих кредитів. У важкому фінансовому становищі постійно перебуває певна кількість діючих нині банківських установ, до того ж тенденції поліпшення ситуації не помітно. У цих умовах особливої ваги набуває завдання оптимізації системи надійного захисту банків від негативних наслідків кредитування, розробка механізму діагностики, проектування та планування ризиків банківської системи.

Слід відзначити, що кредитні операції - основа банківського бізнесу, оскільки вони є головною статтею доходу банку. Однак з такими операціями і пов'язаний досить суттєвий для банку ризик - ймовірність втрати всієї або частини вартості активів, що існують у формі позик, врахованих кредитною організацією векселів, гарантій та поручительств, виданих банком. Як показує аналіз кредитної діяльності банків України, цей ризик може бути викликаний такими найбільш розповсюдженими причинами:

нездатністю позичальника створити адекватний майбутній грошовий потік у зв'язку з непередбаченими несприятливими змінами у діловому, економічному чи політичному середовищі, в якому оперує позичальник;

невпевненістю у майбутній вартості та якості застави під кредит;

сумнівною діловою репутацією позичальника.

Саме тому кредитний ризик, як один із видів банківських ризиків, є головним об'єктом уваги фінансово-кредитних установ.

Кредитний ризик - це ризик несплати позичальником основного боргу і відсотків, що належать кредитору. [7, с.152]

Неврахування комерційним банком кредитного ризику або недостатній контроль за його розміром неминуче призводить до втрат прибутку банком від кредитних операцій, або навіть до збитків. Тому комплексний внутрішньобанківський контроль за якістю кредитного портфеля і чинниками ризику, є одним із найважливіших напрямків внутрішньобанківської роботи.

Існує велика кількість різних ризиків, так чи інакше зв'язаних із кредитними ризиками, їх класифікація викладена в (додатку 3).

У банківській практиці їх нараховують понад п'ятдесят видів, починаючи з ризику простого шахрайства, штучного банкрутства, банкрутства позичальника; відмови його партнерів від платежів за отримані товари, від придбаних або зроблених позичальником товарів; рівня надмірної концентрації ризиків у зв'язку з наданням грошових засобів одному позичальнику, розміщення їх в одному секторі економіки; пільгового кредитування споріднених дочірніх підприємств; забезпеченість банків і підприємств-позичальників кваліфікованими кадрами й інших чинників, що впливають на ступінь ризику, аж до ряду політичних чинників, таких як військові конфлікти, революції, націоналізація, зміна законодавчої політики.

Слід зазначити, що при правильній організації роботи і взаємодії відповідних служб банку ризики можна звести до мінімуму.

Щоб досягти успіху в тій області діяльності, для якої характерний високий ризик, банкам слід розвивати особливі механізми прийняття рішень. Вони повинні дозволяти оцінювати, які ризики та в якому об'ємі може взяти на себе кредитна організація; визначити, оправдовує очікуваний прибуток відповідний ризик чи ні.

До системи управління кредитним ризиком відносять ряд елементів, які зображені на рисунку 3.1 [13, с.53]:

рис.3.1. Елементи управління кредитним ризиком

Размещено на http://www.allbest.ru/

розробці параметрів "прийнятних" для банка кредитів;

зазначенні обов'язкових аналітичних процедур для всіх кредитів;

встановленні процедури розмежування повноважень, погодженні та затвердженні - авторизації для всіх кредитних угод;

конфіденційності в роботі з документами та інформацією, яка становить банківську та комерційну таємницю, створенні умов, направлених на недопущенні розголошення конфіденційних відомостей;

визначенні основних вимог до кредитного моніторингу;

встановленні постійного контролю за цільовим використанням кредиту;

розробці та застосуванні механізму своєчасного прийняття фінансових, правових, спеціальних мір до неплатників кредиту та відсотків за його користування.

Кредитування саме по собі є особливо ризикованим видом фінансової діяльності, і ризики супроводжують виданий кредит із часу зародження Ідеї про кредитування до часу повного повернення банкові кредиту з урахуванням відсотків і навіть після цього. Повне уникнення кредитних ризиків неможливе, але їх можна мінімізувати, і це є основним завданням кредитних працівників банку.

Процес управління кредитним ризиком складається з чотирьох етапів:

1.Усвідомлення ризику, визначення причин його виникнення та ризикових сфер.

2.Оцінювання величини ризику.

3.Мінімізація або обмеження ризиків шляхом застосування відповідних методів управління.

4.Здійснення постійного контролю за рівнем ризиків з використанням механізму зворотного зв'язку.

В банківській практиці методи управління кредитним ризиком поділяють на дві групи (рис.3.2):

методи управління кредитним ризиком на рівні окремої позики;

методи управління кредитним ризиком на рівні кредитного портфеля

рис.3.2 Методи управління кредитним ризиком

Размещено на http://www.allbest.ru/

банками принципу диверсифікації кредитів Національний банк України встановив економічний норматив - максимальний розмір ризику на одного позичальника.

Лімітування, як метод управління кредитним ризиком, полягає у встановленні максимально допустимих розмірів наданих позик, що дозволяє обмежити ризик. Завдяки встановленню лімітів кредитування банкам удається уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель та забезпечити стабільні прибутки. Ліміти можуть установлюватися за видами кредитів, категоріями позичальників або групами взаємопов'язаних позичальників за кредитами в окремі галузі, географічні території, за найбільш ризиковими напрямками кредитування, такими як надання довгострокових позик, кредитування в іноземній валюті тощо. Лімітування використовується для визначення повноважень кредитних працівників різних рангів щодо розмірів наданих позик. Кредитний ризик банку обмежується встановленням ліміту загального розміру кредитного портфеля, обмеження величини кредитних ресурсів філій банку і т. ін.

Ліміти визначаються як максимально допустимий розмір позики чи напрямку кредитування і виражаються як в абсолютних граничних величинах (сума кредиту у грошовому вираженні), так і у відносних показниках (коефіцієнти, індекси, нормативи).За базу під час розрахунків нормативів можна брати обсяг капіталу банку, розмір кредитного портфеля, валюту балансу та інші показники.

Перш ніж визначати ліміти кредитування, потрібно ідентифікувати основні сфери та фактори ризику. Для різних банків, окремих країн і регіонів ключові сфери ризику відрізнятимуться. З огляду на виявлені особливості керівництво банку встановлює ліміти кредитного портфеля.

Лімітування як метод зниження кредитного ризику широко застосовується у практиці як на рівні окремого банку, так І на рівні банківської системи в цілому. Менеджмент банку має визначати обмеження згідно з обраною кредитною політикою та з урахуванням конкретної ситуації.

Створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків, як метод управління кредитним ризиком, полягає в акумуляції частини коштів на спеціальному рахунку для компенсації неповернених кредитів. Формування резервів є одним із методів зниження кредитного ризику на рівні банку, слугуючи для захисту вкладників, кредиторів та акціонерів. Одночасно резерви за кредитними операціями підвищують надійність і стабільність банківської системи в цілому.

Процес формування резерву починається з оцінювання якості кредитного портфеля банку - класифікації кредитів. За певними критеріями кожний кредит відносять до однієї з кількох груп (категорій), диференційованих за рівнем кредитного ризику та розмірами можливих втрат. Нарахування до резерву здійснюються за встановленими для кожної групи норматива відрахувань, визначеними у відсотковому відношенні до суми кредитів даної групи.

Нині оцінка якості кредитного портфеля в банках України регламентується Положенням про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків, затвердженим постановою Правління НБУ від 06.07.2000 N 279. Згідно із цим Положенням кредитний портфель банків класифікується, тобто кожний кредит оцінюється за ступенем ризику і відноситься до однієї з п'яти груп:

стандартні;

кредити під контролем;

субстандартні;

сумнівні;

безнадійні кредити.

Рівень кредитного ризику визначається за такими ознаками:

оцінка фінансового стану позичальника;

додержання ним графіка погашення основної суми кредитної заборгованості та відсотків за нею.

Методику аналізу та оцінювання фінансового стану позичальника кожний банк розробляє самостійно з урахуванням вимог та рекомендацій НБУ, основних положень своєї кредитної політики та конкретних економічних умов. Критерії оцінювання фінансового стану позичальника та методика його визначення документально фіксуються банком в окремому положенні, яке затверджується його Правлінням.

Сума заборгованості за кожним кредитом при визначенні розміру резерву може бути зменшена на вартість прийнятого забезпечення (гарантій та застави майна і майнових прав).

Сума гарантій та вартість предмета застави береться до розрахунку резервів під кредитні ризики з урахуванням коефіцієнтів залежно від категорії кредитної операції.

Таблиця 3.1 Відсотки вартості забезпечення, що береться до розрахунку чистого кредитного ризику.*

Класифіковані валові кредитні ризики	Відсоток вартості забезпечення, що береться до розрахунку
	чистого кредитного ризику.
	Гарантії	Застава
	Кабінет Міністрів України	Урядів країн категорії "А"	Міжнародних багатосторонніх банків	Банків з рейтингом не нижче ніж "інвестиційний клас", забезпечення гарантії банків України	Майнових прав на грошові депозит	Державних цінних паперів	Недержавних цінних паперів, дорогоцінних металів, рухомого і нерухомого майна та інших майнових прав
Стандартний	100	100	100	100	100	100	50
Під контролем	100	100	100	100	100	80	40
Субстандартний	50	100	100	100	100	50	20
Сумнівний	20	20	20	20	100	20	10
Безнадійний	0	0	0	0	0	0	0

За зазначеними критеріями класифікації підлягають усі кредити у національній та іноземній валютах (без відсотків і комісій), які надані банком, у тому числі; за депозитами, що розміщені в інших банках; кредитами, наданими іншим банкам; кредитами, що надані суб'єктам господарської діяльності, включаючи овердрафти, враховані векселі, факторинг, фінансовий лізинг та надані гарантії.

Резерв формується відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості за групами ризику та встановлених норм відрахувань (у відсотках), які відображають ступінь кредитного ризику за кожною групою кредитів.

банківське кредитування кредитна операція

Таблиця 3.2 Нормативи відрахувань до резервів за кредитними ризиками.*

№ п/п	Група кредитів	Норма відрахувань;%
1	Стандартні	1
2	Під контролем	5
3	Субстандартні	20
4	Сумнівні	50
5	Безнадійні	100

Після класифікації кредитів та визначення розміру спеціального резерву на покриття втрат за кредитними операціями необхідно сформувати цей резерв за рахунок певних джерел. Визначення джерел формування резерву одна з найважливіших проблем у банківській практиці. Згідно з міжнародними стандартами резерв прийнято формувати за рахунок прибутку до оподаткування, що дозволяє зменшити розміри оподатковуваної бази на суму відрахувань до резерву і знижує величину податків. Завдяки такому підходу банки дістають стимул для проведення відрахувань та формування резерву в повному обсязі.

Але при цьому виникає загроза того, що банки намагатимуться ухилитися від виплати податків до бюджету, свідомо занижуючи якість кредитного портфеля і завищуючи відрахування до резерву. На практиці цей процес регулюється ринковими відносинами, оскільки завищення резерву зменшує не лише податки, а й прибуток, що залишається у розпорядженні банку. Це, у свою чергу, зменшує розмір дивідендних виплат, що негативно впливає на вартість акцій банку та призводить до відпливу капіталу.

Зауважимо, що таким шляхом уникнути виплат податків вдається лише протягом деякого періоду. Якщо ризик не виправдався і кредит було повернуто, то прибуток у майбутньому періоді збільшується на відповідну суму.

Крім спеціального резерву, який формується за рахунок прибутку до оподаткування, банки створюють загальний резерв, джерелом формування якого є чистий прибуток. Створення та використання загального резерву регулюється чинним законодавством кожної країни. Здебільшого кошти загального резерву спрямовуються на покриття втрат за кредитами, які виникли з вини банку, на відшкодування судових витрат, на покриття втрат у повному обсязі, якщо коштів спеціального резерву для цього виявилося недостатньо.

Створення системи резервування за кредитами в банківській практиці розглядається як важливий етап процесу стабілізації банківської системи в цілому.

Щодо методів управління кредитним ризиком на рівні позички: особливістю цих методів є необхідність їх послідовного застосування, оскільки одночасно вони являють собою етапи процесу кредитування. На кожному етапі перед кредитним працівником поставлено завдання мінімізації кредитного ризику, тому цілком правомірно розглядати етапи кредитування, які були описані в розділі 1.3, як методи управління окремої позики.

Перевірка кредитівнеодмінна умова успішного здійснення програми банківського кредитування, тому доцільно більш детально зупинитися на цьому етапі.

Основна мета контролю за кредитами полягає в тому, щоб не допускати підвищення кредитного ризику понад установлений рівень.

Як відомо, рівень кредитного ризику постійно змінюється, оскільки змінюються умови, за яких надається кожний конкретний кредит. Зміни загальної економічної ситуації послаблюють позиції деяких позичальників і водночас збільшують потреби в кредитуванні потенційних клієнтів. Фізичні особи та приватні підприємці можуть мати проблеми зі здоров'ям або втратити роботу, що негативно відіб'ється на їхніх можливостях погасити позику. Ринкова вартість та ліквідність застави також може змінюватись і потребує постійного контролю.

Отже, головна вимога до процедури контролю - це постійність перевірки та оцінювання рівня кредитного ризику. Згідно зі статистичними дослідженнями, 80% проблемних кредитів виникають через недостатній контроль за рівнем кредитного ризику, інші причини, такі як неадекватна оцінка кредиту та кредитоспроможності позичальника, неправильно проведена структуризация, помилки у кредитному договорі, породжують близько 20% проблемних ситуацій у кредиту ванні.

З огляду на важливість контролю як методу управління кредитними ризиками в банках створюються окремі структурні підрозділи з перевірки кредитів. Щоб забезпечити об'єктивність, такі підрозділи рекомендується організаційно відокремлювати від кредитних відділів та управлінь. Банки можуть використовувати різноманітні форми організації контролю, методи перевірки кредитів, структуру підрозділів залежно від специфіки діяльності самого банку та його клієнтів, потреб і можливостей, особливостей ринку та конкретної ситуації.

Проте основні функції структурних підрозділів з контролю за кредитами є спільними для всіх банків.

Розглянемо ці функції докладніше.

Періодична перевірка всіх кредитів, наданих банком (наприклад, не рідше одного разу на рік).

Систематична перевірка найбільших кредитів (наприклад, кожні 30 або 90днів).

Вибіркова перевірка кредитних справ та стану кредитної документації.

Докладна розробка процедур перевірки кредитів, що має на меті забезпечити контроль за найважливішими умовами кожної кредитної угоди.

5. Постійний контроль за проблемними кредитами. Збільшення частоти перевірок як реакція на загострення проблем.

Почастішання перевірок кредитів за умов економічного спаду або в разі появи проблем у тих галузях, де сконцентровані кредити банку (наприклад, одна перевірка за квартал).

Контроль за станом та ліквідністю застави, іншим забезпеченням кредитів.

Подання документації про наявність проблемних кредитів та розміру можливих втрат за кредитними операціями.

Оцінка розміру ризику кредитного портфеля банку в цілому та розробка рекомендацій щодо величини резервних фондів.

Процес перевірки кредитів складається з таких кроків:[26, с.105]

а)перевірка повноти та правильності документації у кредитній справі;

б)перевірка відповідності реального графіка платежів плановому графіку;

в)перевірка якості та стану будь-якого забезпечення по кредиту;

г)оцінка можливостей одержання у своє розпорядження забезпечення даного кредиту та юридичних прав на судові дії щодо позичальника;д)оцінка відповідності виданого кредиту кредитній політиці банку та нормативам, установленим регулюючими органами;

е)прогноз можливих змін у фінансовому стані позичальника.

Для уникнення можливих труднощів при погашенні кредиту та відсотків кредитний працівник повинен відслідковувати та фіксувати зміни фінансового стану позичальника шляхом:

проведення щоквартального аналізу бухгалтерської та фінансової звітності за методикою, що застосовувалась на етапі надання кредиту;

відслідковування грошових потоків по рахунках позичальника (відслідкування притоку та відтоку грошових коштів, вивчення динаміки надходжень та перерахувань по банківських рахунках).

Завдяки контролю за кредитами менеджмент банку має змогу оцінити сукупний ризик кредитного портфелю та визначити майбутню потребу в нарощуванні банківського капіталу.

Звичайно, кожен банк розробляє та провадить свою кредитну політику, враховуючи власні поточні та перспективні завдання, а також - економічну кон'юнктуру. У процесі проведення кредитних операцій банківська установа має систематично аналізувати склад та структуру наданих позик. Від структури та якості кредитного портфеля банку значною мірою залежать стійкість, репутація і фінансовий успіх банку. Тому йому необхідно ретельно аналізувати якість наданих позик, проводити незалежні експертизи великих кредитних проектів, виявляти відхилення від цілей кредитної політики.

Постійний контроль за кредитами допомагає менеджерам заздалегідь виявляти проблемні позички, а також перевіряти відповідність дій кредитних працівників основним вимогам кредитної політики банку.

3.2 Основні аспекти діяльності комерційного банку у процесі управління проблемними кредитами

Незалежно від якості кредитного портфеля та методів, які застосовуються при управлінні кредитним ризиком, усі банки тією чи іншою мірою стикаються з проблемами несвоєчасного неповернення кредитів.

Проблемними кредитами називають такі, за якими своєчасно не проведені один чи кілька платежів, значно знизилась ринкова вартість забезпечення, виникли обставини, які дозволяють банку мати сумнів щодо повернення позики.

Кожний банк має у своєму портфелі проблемні кредити і тому головне питання полягає у встановленні допустимого для банку рівня цих кредитів щодо загальної вартості виданих позик. Для зарубіжних банків прийнятними є такі значення показників: питома вага списаних позик у загальному обсязі виданих -0,25 - 0,75%; питома вага прострочених позик (понад 90 днів) у загальному обсязі виданих - 0,5 - 3%. Якщо останній показник сягає рівня 7%, то становище банку визначається як кризове. Для вітчизняної банківської системи значення аналогічних показників мають досить широкий діапазон коливань: від 2% до 50% і вище. Завдання менеджменту при управлінні проблемними кредитами полягає в мінімізації збитків за кредитними операціями банку з допомогою відповідних методів управління.[26, с.111]

Оскільки повністю уникнути втрат за кредитами неможливо, інколи їх розглядають як вартість ведення банківського бізнесу. Але це не означає, що банк повинен змиритися з такими збитками, адже в цьому разі заподіяна банку шкода значно більша, ніж сума неповерненого кредиту. Велика кількість прострочених кредитів призводить до падіння довіри до банку з боку вкладників та акціонерів, виникнення проблем з платоспроможністю та ліквідністю, погіршення репутації банку. Крім того, банк повинен нести додаткові витрати, пов'язані з вимогами що до повернення кредиту, частина активів банку заморожується в формі непродуктивних. Такі втрати за своїми розмірами можуть набагато перевищити прямі збитки від непогашеної позики.

Тому вартість проведення ефективної кредитної політики та організації кредитної роботи в банку, включаючи досвідчену команду кредитного аналізу та контролю, безперечно, значно нижча за витрати по управлінню проблемними кредитами та збитки, яких можна було уникнути.

Проблемні кредити у більшості випадків не виникають раптово. На практиці існує багато "сигналів", які свідчать про погіршення фінансового стану позичальника та про підвищення ймовірності неповернення кредиту. Завдання кредитного працівника та інших полягає в виявленні таких сигналів якомога раніше, перш ніж ситуація вийде з-під контролю і втрати стануть неминучими.

Попри те, що кожний проблемний кредит має свої особливості, про виникнення труднощів у позичальника свідчать однакові факти:[26, с. 12]

припинення контактів з працівниками банку;

подання фінансової звітності із затримками, які не пояснюються;

несприятливі зміни цін на акції позичальника;

наявність чистих збитків протягом одного, або декількох звітних періодів;

негативні зміни показників ліквідності, співвідношення власних та залучених коштів, ділової активності;

відхилення обсягу реалізації продукції та грошових потоків від тих, які планувались при видачі кредиту;

різкі зміни залишків на рахунках клієнта, які не очікувались та, не пояснені.

Таку інформацію дістають з фінансових звітів, контактів з позичальником, внутрішніх та ринкових джерел інформації.

Виявивши проблемну заборгованість, банк повинен ужити заходів для своєчасного і повного погашення кредиту. Найкращий із них - розробка спільно з позичальником плану дій щодо відновлення фінансової стійкості підприємства-боржника і подолання вад у його діяльності. Якщо вжиті заходи не дають бажаного ефекту, банку слід вимагати повернення боргу за рішенням судових органів. Крайній захід порушення питання про оголошення позичальника банкрутом, але це - небажаний шлях як для банку, так і для клієнта.

Отже, у процесі роботи з проблемними кредитами банк може застосувати два основні методи управління: реабілітацію чи ліквідацію. Метод реабілітації полягає в розробці спільного з позичальником плану заходів щодо повернення кредиту. Метод ліквідації означає повернення кредиту шляхом проведення процедури банкрутства та продажу активів позичальника. Рішення про те, який метод краще використати, приймається керівництвом банку залежно від конкретних обставин та результатів попередньою аналізу проблеми. Найприйнятнішим варіантом завжди вважається такий перегляд умов кредитної угоди, який дає і банку і його клієнту шанс на поновлення нормальної діяльності. Але при цьому необхідно завжди пам'ятати про мету, яка полягає в максимізації ймовірності повного повернення коштів банку. Якщо ймовірність становить менш як 90-95%, то реабілітацію краще не розпочинати.

Процес реабілітації складається з декількох етапів:[26, с.113]

збір і підготовка інформації;

зустріч із позичальником;

розробка плану дій;

реструктуризація боргу;

постійний контроль за виконанням плану.

Реабілітація починається з швидкого виявлення будь-яких проблем, пов'язаних з кредитом, та причин їх виникнення. Для цього вивчаються: податкові декларації; судові позови для виявлення того, чи є у позичальника інші невиплачені боргові зобов'язання; документація на заставу клієнта, особливо у випадках, коли є претензії, відмінні від претензій з боку банку. Спеціалісти з розробки планів повернення кредитів мають якомога швидше зустрітися з проблемним позичальником та обговорити можливі варіанти рішення. У процесі бесіди необхідно виявити, чи готовий позичальник до подальшого співробітництва з банком та прийняття кардинальних, іноді болісних рішень, а також чи існує потенційна фінансова і матеріальна база для успішного їх впровадження. Співробітники банку мають оцінити якість, компетентність та чесність керівництва організації-боржника, відвідати підприємство і на місці оцінити його майно та діяльність.

Після визначення ступеня ризику для банку розробляється попередній план заходів з поліпшення роботи позичальника. При підготовці плану увага концентрується на аналізі структури балансу та складі грошових потоків, детально перевіряються активи, вивчаються можливості їх ефективного використання. План реабілітації кредиту може включати такі конкретні дії:[26, с.114]

введення системи контролю за запасами: скорочення або ліквідація надмірних запасів сировини, напівфабрикатів та готової продукції;

прискорення стягнення дебіторської заборгованості;

відкладення платежів за кредиторською заборгованістю за допомогою залучення до співробітництва інших кредиторів, включаючи державні організації;

продаж застарілого обладнання, а також виробничих ліній цехів, які не приносять прибутку;

пошук нових можливостей на ринку, або нових ринків;

вирішення питання про збереження чи зміну структури та асортименту виробленої продукції;

пошук додаткового акціонерного капіталу від дійсних акціонерів або залучення нових партнерів;

пошук кандидатів для злиття з фінансово стійкою фірмою;

зміни у структурі заборгованості, наприклад подовження строків кредиту, отримання пільгових строків, обмін заборгованості на акціонерний капітал, коли банк стає співвласником організації;

повна чи часткова зміна керівництва підприємства-позичальника або інші форми організаційної перебудови.

Експертам банку потрібно оцінити суму коштів, яка необхідна для втілення плану реабілітації в реальність, оскільки банк часто повинен самостійно фінансувати ці заходи. Поставлені завдання вирішуються під керівництвом і контролем кредитного інспектора банку чи групи спеціалістів. Але іноді цього буває недостатньо, коли менеджмент підприємства показує свою неспроможність керувати в екстремальних умовах. Якщо банк зацікавлений у порятунку кредиту та самого позичальника, то він може змінити його керівництво і залучити спеціальну групу висококваліфікованих менеджерів, підготовлених до роботи в екстремальних умовах.

Банківським фахівцям необхідно провести реструктуризацію боргу, установити нові строки платежів та повного повернення суми кредиту, укласти нову тимчасову угоду, якщо проблеми є за своєю природою короткостроковими. Протягом усього періоду реабілітації банк повинен ретельно контролювати дії боржника і бути готовим у будь-який момент до кардинальної зміни попередньо прийнятих рішень і планів.

У процесі реабілітації банк має враховувати не тільки фінансовий стан позичальника, а й загальну економічну та політичну ситуацію у країні. Важко сподіватися на успішне завершення роботи з повернення кредитів в умовах кризового стану економіки країни. У такому разі керівництво банку має розглянути всі розумні альтернативи повернення коштів, хоча б часткового.

Намагаючись повернути проблемний кредит, банк повинен діяти швидко, без зволікань, щоб не опинитись у довгій черзі організацій та установ (постачальників, податкової служби, страхових організацій тощо), яким клієнт те ж заборгував. Якщо позичальник не має реальних перспектив розрахуватися найближчим часом, банк залежно під форми забезпечення кредиту у праві застосувати різні способи примусового стягнення боргу та відсотків за ним.

Якщо позика надана під заставу майна, банк може задовольнити свої вимоги за рахунок вартості цього майна у порядку, визначеному договором. Щоправда, забезпечення позики ще не гарантує її повернення. Тому деякі банки застосовують такий нетрадиційний поки що спосіб забезпечення, як передача майна боржника (чи третьої особи) банкові до повернення кредиту і виплати відсотків за ним.

Отримання права власності на майно боржника дає банку багато переваг порівняно з іншими способами забезпечення, передусім із заставою. Адже передбачені законодавством обмеження, численні процедурні формальності щодо застави не дають достатньої впевненості в оперативному та повному задоволенні банком своїх вимог шляхом реалізації заставленого майна. Право ж власності на майно боржника розширює можливості кредитора. Один зі шляхів набуття такого права полягає в укладенні договору про купівлю-продаж майна боржника із зобов'язанням його зворотного викупу за заздалегідь обумовленою ціною та в обумовлені строки. Суть такої угоди полягає в тому, що банк купує у позичальника визначене майно і водночас зобов'язується продати його боржнику через певний строк за певну ціну. В юридичному аспекті такий договір є сукупністю угод про купівлю-продаж, які оформляються єдиним документом. Відрізняються ці угоди хіба що ціною (ціна угоди про зворотний продаж - вища) і строками виконання. Майно, яке є предметом договору про купівлю-продаж. виконує функцію забезпечення повернення кредиту, практично - застави. В угоді обумовлюється, що в разі невиплати купівельної ціни (фактично - у разі неповернення кредиту) банк має право скасувати угоду і розпорядитися майном на власний розсуд.

У банківській сфері практикують одночасне укладення таких договорів: кредитного; про купівлю-продаж майна; попереднього договору про зворотний викуп майна.

Є й інші законні методи захисту інтересів кредитора.

Так, банк може зараховувати виручку від реалізації застави (не перевищуючи суму заборгованості) на позичковий рахунок позичальника, обминаючи його розрахунковий рахунок аж до повного погашення кредитного боргу.

У разі надання позики під гарантію (поруку) банк може за своїм розпорядженням у безспірному порядку стягнути суму боргу з рахунку гаранта.

Якщо забезпеченням позики є страхове свідоцтво (поліс), банк отримує страхове відшкодування від органів страхування у межах строків, визначених правилами страхування.

Якщо забезпеченням позики є переуступка вимог, банк може пред'явити до сплати вимоги і рахунки позичальника третій особі, а одержані кошти спрямувати на погашення кредиту.

Якщо реабілітація не дає реальної можливості повернення кредиту, банк може використати процедуру ліквідації організації-боржника.

Ліквідація - це останній захід з боку банку, який означає приховане визнання того факту, що банк припустився помилки, надавши кредит, та вчасно не вжив виправних заходів.

Ліквідація може бути спокійною або з ускладненнями, залежно від поведінки власників організації та зовнішніх обставин. Організацію можливо ліквідувати шляхом її продажу як діючого підприємства або через розподіл та продаж частинами. Іноді процес ліквідації триває досить довго, оскільки потребує відповідного судового рішення, створення ліквідаційної комісії, розгляду претензій усіх кредиторів та організації процесу продажу активів організації. У деяких випадках банки лише через 2-3 роки повертають свої кредити, що приводить до того, що банк не матимете на цей час обігових коштів.

Ліквідація і реабілітація - досить дорогі методи управління проблемними кредитами з погляду часу, фінансових та трудових витрат, оплати юридичних послуг. Звичайно, найкраща політика з управління втратами полягає в їх уникненні.

Важливою складовою управління проблемною заборгованістю є проведення перевірок стану банківського кредитного портфеля службами внутрішнього аудиту. На мою думку, ці перевірки мають проводити незалежні внутрішні аудитори. Перевірки не повинні бути підвідомчими або пов'язаними з кредитним відділом банку. Вони можуть підпорядковуватися лише внутрішньому контролеру банку. Результати аудиторської перевірки належить відображати у спеціальному звіті, який надасться керівництву банку та керівникам його підрозділів. Водночас із оцінкою кредитного портфеля аудитори повинні надавати рекомендації щодо удосконалення роботи кредитного підрозділу.

Аудиторська перевірка має дати відповіді на такі запитання:[34, с.57]

який стан кредитних архівів банку, чи вони поновлюються;

чи регулярно вивчають кредитний портфель керівники і рядові співробітники кредитних підрозділів;

чи правильно визначено рейтинг клієнта;

чи узгоджується діяльність кредитного відділу із цілями кредитної політики банку;

який загальний стан кредитного портфеля;

чи достатньо резервних фондів банку для покриття збитків за безнадійними кредитами.

Результати перевірки узагальнюють у звіті, в якому дасться оцінка якості всього кредитного портфеля на час проведення перевірки та загальна характеристика роботи персоналу і керівного складу кредитного відділу.

Від структури та якості кредитного портфеля банку значною мірою залежать стійкість, репутація і фінансовий успіх банку. Тому йому необхідно ретельно аналізувати якість позик, проводити незалежні експертизи великих кредитних проектів, виявляти відхилення від цілей кредитної політики.

Зміст програм контролю за якістю кредитного портфеля залежить від виду банку, його спеціалізації, застосовуваних ним методів оцінки кредитоспроможності. Наприклад, банк, який інтенсивно кредитує підприємців галузі, котра потерпає від кризових явищ, має провадити перевірки стану своїх позичальників через кожні 2 -3 місяці.

Часто застосовують диференційований підхід: найнадійніші позики перевіряють раз на рік, проблемні - аналізують і контролюють постійно.

Ще один варіант: постійний контроль за великими позиками, і періодичний за - меншими. При контрольній перевірці ще раз аналізують відповідність даної позики цілям кредитної політики банку, кредитоспроможність клієнта. Потому банк повторно присвоює позиці кредитний рейтинг. Класифікація позик за рейтингом допомагає банківській установі контролювати склад кредитного портфеля, з'ясовувати причини погіршення його якості та вживати відповідних заходів.

Враховуючи все вище згадане, можна зробити такі висновки: для комплексного вирішення питання проблемної заборгованості необхідно:[34, с.58]

провести реструктуризацію проблемних боргів;

стимулювати створення банківських холдингів, передусім у сфері агропромислового комплексу. Звичайно аби холдинг мав сенс, для нього необхідно передбачити умови сплати податків за єдиним консолідованим балансом та надати певні пільги зі сплаті податків на період становлення. Водночас, щоб запобігти холдинговому монополізму, слід обмежити його частку на певному сегменті ринку чи на ринку в цілому;

заборонити зміну відсоткової ставки за довгостроковими кредитами та прив'язувати її до ставки НБУ на момент кожної сплати відсотків;

частіше переглядати структуру кредитного портфеля та вести постійну роботу з клієнтами щодо погашення проблемної заборгованості;

налагодити постійний моніторинг проблемних клієнтів;

частіше укладати замість угоди про заставу угоду про зворотний викуп предмету запропонованої застави, що сприятиме більшій зацікавленості позичальника у погашенні чи недопущенні проблемної заборгованості;

дозволити банкам оформляти цей вид заборгованості векселями власної емісії, що знизить залежність банку від наслідків впливу непогашення заборгованості в повному обсязі;

практикувати довготермінове кредитування проблемних клієнтів, щоправда під жорстким контролем банку:

кредитувати клієнтів певними трактами під виконання ними вимог банку та за результатами діяльності на ринку і залежно від потреби позичальника в тій чи іншій кількості кредитних ресурсів.

Висновки

Вивчення та аналіз кредитної діяльності банків України свідчать, що кредитні операції є основним напрямком діяльності як світових, так і українських банків, і кредитуванню приділяється і буде приділятися досить значна увага як з боку самих банків, так і держави в цілому. Адже кредитні операції не лише приносять комерційним банкам значні прибутки: завдяки розвитку банківського кредитування у суб'єктів економічної діяльності в Україні з'явилась реальна можливість отримувати кошти у вигляді залучених кредитів на розвиток основної діяльності та освоєння нової. І це є непоганою альтернативою, адже держава на сьогодні не спроможна забезпечити фінансові потреби економічних суб'єктів, як це було раніше - ринкові відносини диктують свої умови і їх необхідно враховувати.

Кредитування - це складна система, яка пройшла ланцюг історичних етапів розвитку, має свої закони, механізми функціонування, особливості і традиції. На Заході кредитування існує вже декілька сторіч, минувши шлях від перших лихварів до сучасних комерційних банків. І ця система постійно удосконалюється, набуваючи нових форм. На Україні система кредитування банками знаходиться на черговому етапі розвитку. Причому перші кроки становлення були не зовсім вдалі -дуже багато банків стали банкрутами через неповернення кредитів. Проблема неповернення кредитів залишається актуальною і на сьогоднішній день. Як засвідчує досвід українських банків причини неповернення позичок наступні:

Поверхневий аналіз фінансового стану позичальника.

Економічна нестабільність і високий ризик погіршення фінансового стану позичальника.

Низька платоспроможність цілого ряду підприємств і організацій (особливо державних).

Навмисні дії позичальника.

Усі банки тією чи іншою мірою стикаються з проблемами неповернення кредитів. Проблемні кредити у більшості випадків не виникають раптово. На практиці існує багато сигналів, які свідчать про погіршення фінансового стану позичальника та про підвищення ймовірності неповернення кредиту. Завдання працівника банку полягає у виявленні таких сигналів якомога раніше, перш ніж ситуація вийде з-під контролюі втрати стануть неминучими. Виявивши проблемну заборгованість, банк повинен ужити заходів для своєчасного і повного погашення кредиту. Найкращий із них - розробка спільно з позичальником плану дій щодо відновлення фінансової стійкості підприємства-боржника і подолання недоліків у його діяльності. Якщо вжиті заходи не дають бажаного ефекту, банку слід вимагати повернення боргу за рішенням судових органів. Намагаючись повернути проблемний кредит, банк повинен діяти швидко, без зволікань, щоб не опинитись у довгій черзі організацій та установ (постачальників, податкової служби, страхових організацій тощо), яким клієнт те ж заборгував. Крайній захід - порушення питання про оголошення позичальника банкрутом, але це - небажаний шлях як для банку, так і для клієнта.

Отже, у процесі роботи з проблемними кредитами банк може застосувати два основні методи управління: реабілітацію чи ліквідацію. Метод реабілітації полягає в розробці спільного з позичальником плану заходів щодо повернення кредиту. Метод ліквідації означає повернення кредиту шляхом проведення процедури банкрутства та продажу активів позичальника. Рішення про те, який метод краще використати, приймається керівництвом банку залежно від конкретних обставин та результатів попередньою аналізу проблеми. Найприйнятнішим варіантом завжди вважається такий перегляд умов кредитної угоди, який дає і банку і його клієнту шанс на поновлення нормальної діяльності. Але при цьому необхідно завжди пам'ятати про мету, яка полягає в максимізації ймовірності повного повернення коштів банку. Якщо ймовірність становить менш як 90-95%, то реабілітацію краще не розпочинати.

Реабілітація починається з швидкого виявлення будь-яких проблем, пов'язаних з кредитом, та причин їх виникнення. Для цього вивчаються: податкові декларації; судові позови для виявлення того, чи є у позичальника інші невиплачені боргові зобов'язання; документація на заставу клієнта, особливо у випадках, коли є претензії, відмінні від претензій з боку банку. Спеціалісти з розробки планів повернення кредитів мають якомога швидше зустрітися з проблемним позичальником та обговорити можливі варіанти рішення. У процесі бесіди необхідно виявити, чи готовий позичальник до подальшого співробітництва з банком та прийняття кардинальних, іноді болісних рішень, а також чи існує потенційна фінансова і матеріальна база для успішного їх впровадження. Співробітники банку мають оцінити якість, компетентність та чесність керівництва організації-боржника, відвідати підприємство і на місці оцінити його майно та діяльність.

У процесі реабілітації банк має враховувати не тільки фінансовий стан позичальника, а й загальну економічну та політичну ситуацію у країні. Важко сподіватися на успішне завершення роботи з повернення кредитів в умовах кризового стану економіки країни. У такому разі керівництво банку має розглянути всі розумні альтернативи повернення коштів, хоча б часткового.

Ліквідація - це останній захід з боку банку, який означає приховане визнання того факту, що банк припустився помилки, надавши кредит, та вчасно не вжив виправних заходів.

Ліквідація може бути спокійною або з ускладненнями, залежно від поведінки власників організації та зовнішніх обставин. Організацію можливо ліквідувати шляхом її продажу як діючого підприємства або через розподіл та продаж частинами. Іноді процес ліквідації триває досить довго, оскільки потребує відповідного судового рішення, створення ліквідаційної комісії, розгляду претензій усіх кредиторів та організації процесу продажу активів організації. У деяких випадках банки лише через 2-3 роки повертають свої кредити, що приводить до того, що банк не матимете на цей час обігових коштів.

Ліквідація і реабілітація - досить дорогі методи управління проблемними кредитами з погляду часу, фінансових та трудових витрат, оплати юридичних послуг. Звичайно, найкраща політика з управління втратами полягає в їх уникненні.

Важливою складовою управління проблемною заборгованістю є проведення перевірок стану банківського кредитного портфеля службами внутрішнього аудиту. На мою думку, ці перевірки мають проводити незалежні внутрішні аудитори. Перевірки не повинні бути підвідомчими або пов'язаними з кредитним відділом банку. Вони можуть підпорядковуватися лише внутрішньому контролеру банку. Результати аудиторської перевірки належить відображати у спеціальному звіті, який надасться керівництву банку та керівникам його підрозділів. Водночас із оцінкою кредитного портфеля аудитори повинні надавати рекомендації щодо удосконалення роботи кредитного підрозділу.

В нинішній час українські комерційні банки, враховуючи минулі невдачі, діють більш обачливо: кредити видаються здебільшого під високоякісну заставу, яка становить 200 % від суми кредиту; аналізується не тільки фінансовий стан позичальника, але і його репутація. Ці заходи істотно знизили ризик неповернення кредитів, однак вони не забезпечують належного розвитку системи кредитування. Кредитування може нормально розвиватись тільки тоді, коли в Україні економіка набере обертів, економічний підйом збільшиться. Тільки в цьому випадку комерційні банки будуть мати можливість надавати не тільки короткострокові, але і довгострокові кредити клієнтам, які здійснюють свою діяльність в різних галузях економіки.

Основним завданням сучасного стану економічного розвитку країни є збільшення виробництва і споживання та його пожвавлення. Без цього врешті-решт не можливо суттєво збільшити доходи бюджету, які б податки не запроваджувалися і наскільки б не підвищувалися їх ставки. Пожвавлення виробництва можливе тільки за умови активної кредитної підтримки товаровиробників з боку банків. Однак існує ряд проблем, які гальмують розвиток кредитного ринку в Україні.

Серед факторів, які стримують розвиток кредитування вітчизняної економіки, домінують кредитні ризики, що мають як системний, так і суб'єктивний (індивідуальний) характер. Системні кредитні ризики пов'язані передусім із правовими проблемами (вони в основному стосуються захисту прав кредиторів), загальним станом економіки (недостатньою ринковою активністю суб'єктів господарювання, доволі значним поза банківським обігом грошей тощо). Субъективний, або індивідуальний характер мають, як правило, ризики, пов'язані з поведінкою конкретних позичальників. Як показує аналіз кредитної діяльності банків України, цей ризик може бути обумовлений такими найбільш розповсюдженими причинами:

нездатністю позичальника створити адекватний майбутній грошовий потік у зв'язку з непередбаченими несприятливими змінами у діловому, економічному чи політичному середовищі, в якому оперує позичальник;

невпевненістю у майбутній вартості та якості застави під кредит;

сумнівною діловою репутацією позичальника.

Неврахування комерційним банком кредитного ризику або недостатній контроль за його розміром неминуче призводить до втрат прибутку банком від кредитних операцій, або навіть до збитків. Тому боротьба за зниження кредитних ризиків - основне завдання кредитних служб банку.

Одним з найважливіших інструментів запобігання ризикам є кредитна політика банку. Вона охоплює найважливіші елементи та принципи організації кредитної роботи в банку. Кожний банк розробляє власну кредитну політику, яка відбиває напрямки та специфіку його діяльності, можливості цього банку та його клієнтів, рівень допустимого ризику, права та обов'язки кредитних працівників тощо. Кредитна політика є фундаментом надійності і прибутковості кредитного портфеля, і тому суттєво впливає на стабільність банку. На жаль, під час банківської кризи в деяких банках було виявлено або відсутність кредитної політики як такої, або підпорядкування її не інтересам стабільності, а, скажімо, надприбутковості для акціонерів, або невідповідність кредитного портфеля кредитній політиці. На мою думку це регулювання повинен здійснювати Національний банк України. Кредитна політика є тим стрижнем, який спрямовує всю кредитну діяльність банку, і від якості кредитної політики в першу чергу залежить якість виданих банком кредитів.

Активізацію кредитування в Україні значною мірою також стримують проблеми розвитку ринку застав.

Основним видом забезпечення кредитних договорів є договір застави. Однак на сьогоднішній день механізм звернення стягнення та реалізації заставленого майна настільки ускладнений, що призводить до додаткових витрат внаслідок як довготривалого зберігання заставленого майна і його реалізації, так і сплати винагороди судовому виконавцю тощо.

Суттєвими є й інші фактори: курсові ризики (особливо у разі кредитування іноземною валютою); необхідність виконання доволі жорстких вимог Національного банку України щодо створення страхових резервів на покриття можливих втрат від проведення кредитних операцій; низький рівень капіталізації банківської системи; недостатня кількість банківських ресурсів для середньо - і довгострокового кредитування інвестиційних проектів; високий (порівняно з європейським) рівень процентних ставок; операційні ризики, пов'язані з недосконалістю технологій та відсутністю відповідного досвіду банківського персоналу; інші проблеми.

Слід наголосити, що останнім часом досягнуте реальне збільшення обсягів кредитування реального сектора економіки, для цього розробляються та приймаються відповідні законодавчі й нормативні акти. Важливим кроком у цьому напрямі стало прийняття Закону "Про банки і банківську діяльність". Ним, окрім іншого, запроваджено нові механізми регулювання кредитних відносин. Проте для подальшого розвитку кредитної діяльності цього замало. Назріла гостра потреба створити й увести в дію кілька нових законодавчих актів, державну агенцію гарантування кредитів для малого та середнього бізнесу.

Прийняття закону "Про банки і банківську діяльність", безумовно, позитивно вплинуло на подальший розвиток банківської справи та зміцнення банківської системи в Україні. Проте воно загострило потребу нагального внесення змін до чинного законодавства, приведення у відповідність із ним нормативно-правових документів Національного банку. Водночас виникла необхідність у прийнятті цілої низки нових законів, передусім - „Про банківський кредит” та „Про іпотеку”.

Практичне застосування положень Закону "Про банки і банківську діяльність", подальше вдосконалення механізмів захисту інтересів комерційних банків-кредиторів сприятиме зростанню обсягів кредитно-інвестиційних операцій та розширенню кредитного ринку в Україні. Це, в свою чергу, позитивно вплине на розвиток економіки країни та сприятиме пожвавленню ділової активності суб'єктів підприємницької діяльності.

Список використаної літератури

Азаров М.В. Проблеми кредитування у сучасних умовах та формування процентних ставок за кредитами на регіональному рівні // Вісник НБУ 1999 рік №8 с.21.

Аналіз діяльності комерційного банку / за ред. Бутинця Ф.Ф., Герасимовича A.M. - Житомир: ПП Рута, 2001.- 378 с.

Банківська енциклопедія/ під ред. Мороза A.M.,К., Фірма "Ельтон"- 1993р.

Банківський кредит у трансформаційній економіці: Питання теорії, методології, практики.-К.: Знання України,2003.-85 с.

Банківські операції: Підручник/ за ред. д-ра екон. наук, проф. А.М. Мороза.-К.:КНЕУ, 2000.-384с.

Банковские операции, часть 1, под ред. О.И. Лаврушина, М., "ИНФРА-М",1995.

Банковский портфель, кн. 1, отв.ред. Ю.И. Коробов, Ю.Б. Рубин, В.И. Солдаткин, М., "Соминтэк", 1994.

Банковский портфель, кн.3, отв. ред. Ю.И. Коробов, Ю.Б. Рубин, В.И. Солдаткин, М., "Соминтэк", 1994

Банковское дело, под ред. Колесникова В.И., Кроливецкой Л.П., М., "Финансы и статистика", 1995.

Банковское дело: стратегическое руководство. - М.: АО Консалтбанкир, 1998 г., 431 с..

Березовик В. Проблеми правового регулювання кредитних операцій/Вісник НБУ №7 2001 рік с.29.

Вітлшський В.В., Пернарівський О.В. "Оцінка кредитоспроможності позичальника", Фінанси України, 1999 р. № 12, с.91.

Галасюк В., Проблеми оцінки кредитоспроможності позичальників./Вісник НБУ №9 2001 рік с.54.

Гладких Д. Основні тенденції розвитку кредитного ринку в Україні, або Колективний портрет українського позичальника./Вісник НБУ №9 2001 рік с.49

Голуб В. Концептуальні підходи до управління проблемними кредитами в комерційних банках/ Вісник НБУ №2 2000 рік с.156

Гроші і кредит, під ред. М.І. Савлука, К., "Либідь", 1992.

Деньги, кредит, банки. Под ред. Г.И. Кравцовой, Минск, "Меркаванне", 1994.