Послуги інвестиційних та інших спеціалізованих банків

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Становлення та розвиток ринку фінансових послуг є однією з передумов ефективного функціонування всіх сфер і ланок фінансової системи країни. Актуальність теми дослідження полягає в тому, що на сьогоднішні розвиток ринку фінансових послуг відіграє визначальну роль у реальному зростанні вітчизняної економіки, а низка проблем, що існує на цьому ринку, гальмують розвиток фінансової системи та не забезпечують розкриття його потенціалу для зростання економіки.

Ринок фінансових послуг є складовою сферою фінансової системи держави лише в умовах ринкової економіки, коли переважна частина фінансових ресурсів мобілізується суб'єктами підприємницької діяльності на засадах їх вільної купівлі-продажу. Оскільки сьогодні відбувається поступове формування позабанківської сфери грошового обігу: активно використовується комерційний кредит, впроваджуються специфічні банківські послуги, формується фондовий ринок, розширюється система торгових посередників (брокери, ділери, маклери), дослідження сучасного стану та перспектив розвитку ринку фінансових послуг набувають особливого значення.

Теоретичному обґрунтуванню сутності ринку фінансових послуг, оцінці різних боків функціонування його сфер і ланок як самостійних інститутів економіки присвячено праці багатьох провідних зарубіжних та вітчизняних економістів, зокрема М.Д. Алексеєнка, В.В. Беляева, Н. Бицької, З.М. Васильченка, М.М. Кириченко, В.В. Коваленко, В.В. Корнєва, І.О. Лютого, О. Моркової, В.П. Прадуна, Н.С. Рязанцевої, А. Рибальченко, В.М. Шелудько. В.П. Ходаківської. При цьому слід зазначити, що на сьогодні серед вчених-економістів не існує одностайної думки щодо визначення економічної сутності ринку фінансових послуг. Більшість тверджень науковців недостатньо обґрунтовані та не враховують сучасних тенденцій розвитку складових фінансового ринку, змін у законодавчому регулюванні тощо.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: «Послуги інвестиційних та інших спеціалізованих банків».

Об'єкт дослідження - ринок фінансових послуг.

Предмет дослідження - послуги інвестиційних та інших спеціалізованих банків.

Мета дослідження - розглянути сутність фінансових послуг та фінансового інвестування, а також особливості та проблеми розвитку інституційного інвестування в Україні.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

розглянути поняття «послуга» та «фінансова послуга»;

дослідити фінансові інвестиції та їх класифікацію;

проаналізувати сучасний стан та перспективи розвитку інвестиційних та інших спеціалізованих банків.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. Робота викладена на 50 сторінках друкованого тексту.

РОЗДІЛ 1. Теоретичні основи ринку фінансових послуг

1.1 Суть поняття "послуга" та "фінансова послуга"

фінансовий інвестиція андерайтинг брокерський

У розвиненому суспільстві фінансові послуги мають не менше значення, ніж виробництво. Найбільш динамічно розвивається та частина сфери послуг, яка пов'язана із задоволенням потреб суспільного виробництва: фінансово-кредитне обслуговування, страхові послуги, інформаційне і бухгалтерське обслуговування.

Послуга - багата гамма різних видів діяльності. Поняття "послуга" включає в себе комплекс різноманітних видів економічної діяльності людини. У західній науковій літературі існує багато його визначень, іноді взаємозаперечуючих, що відображає його складність і маловивченість.

Деякі спеціалісти вважають, що до послуг можна віднести все, що не пов'язане з видобуванням корисних копалин, промисловим і сільськогосподарським виробництвом. Саме так визначають послуги в західній статистиці національних рахунків. У ній послуги поділяються на споживчі (ресторани, готелі), соціальні (освіта, медична допомога), виробничі (інжиніринг, консультації, фінансові та кредитні послуги), розподільчі (торгівля, транспортні).

Такий підхід звужує роль фінансових послуг у розвитку ринку. У 1997 році в Україні введено нову статистичну класифікацію видів економічної діяльності. У цій класифікації виділена фінансова діяльність (код 65), що включає фінансове посередництво, грошове посередництво, фінансовий лізинг, страхування (код 66), допоміжна діяльність у сфері фінансів та страхування (код 67), яка представлена значною кількістю фінансових послуг.

У різних джерелах на сучасному етапі по-різному трактується поняття послуги, наприклад:

"Послуги підприємницька діяльність, направлена на задоволення потреб інших осіб, за винятком діяльності, що здійснюється на основі трудових правовідносин" [20, 18].

"Послуга - такий вид корисної праці, при якій виробництво корисного ефекту співпадає з часом її споживання" [20, 18].

Вивчення функціональних особливостей послуги дозволило Т. Хіллу сформулювати наступне: "Послуга може бути визначена як зміна стану людини або предмета, що належить будь-якому учаснику економічних відносин, який досягається в результаті свідомих дій іншого учасника даних відносин. При цьому вплив відбувається на основі їх попередньої домовленості" [20, 18].

В економічному розумінні під послугами розуміють функції або операції, на які є попит і, відповідно, ціна, що встановлюється на відповідному ринку. Іноді послуги визначають як нематеріальні блага, однією із характерних рис яких є споживання на місці її надання.

Вважається, що виробництво послуг і їх споживання співпадають у часі та просторі, і в момент надання послуги її виробник і споживач вступає у безпосередній контакт. Керівник підприємства укладає угоду з банківською установою на банківське і фінансове обслуговування. Тому послуги, як правило, не можуть передаватись іншим особам, тобто система перепродажу є достатньо складною і вимагає певних витрат на юридичне та інше обслуговування.

У ринковій економіці послуги купуються на основі вільного вибору, вони стають об'єктом купівлі-продажу і є товаром, хоча і досить специфічним:

* їх виробництво і споживання частіше співпадають за місцем і часом;

* як частина сфери нематеріального виробництва беруть участь паралельно з продукцією матеріальної сфери в сукупному процесі суспільного виробництва.

З іншого боку, деякі автори вважають, що факт створення послуги можна відділити у часі від факту її продажу і факту використання, це дозволить продавати послуги ринковими методами [23, 89].

Аналізуючи наведені підходи до визначення сутності поняття послуг, можна погодитись із твердженням О. Ланге, що послуги - це будь-які функції, пов'язані безпосередньо або опосередковано із задоволенням людських потреб, але безпосередньо не направлені на виробництво яких-небудь предметів.

Використовуючи останнє визначення щодо фінансових послуг, можна сказати, що вони виконують фінансові функції, пов'язані із задоволенням потреб суб'єктів ринку у виробництві та реалізації предмета їх діяльності.

Платність фінансових послуг обумовлена самим характером послуги, що є вільною і ніби прихованою в товарі. Українські вчені, досліджуючи сферу послуг США, крім галузей немайнового накопичення (освіта та охорона здоров'я), вказують, що до неї відносяться і послуги у сфері суспільного виробництва і обігу (фінанси страхування, операції з нерухомістю, ділові послуги).

У світовому експорті послуг експерти ООН виділяють три їх основні групи:

* найбільш "видимі" (перевезення, іноземний туризм та ін.);

* надходження від "роялті";

* інші послуги (брокерські, фінансові, управлінські, бухгалтерські, архітектурні, лізинг, професійні та ін.).

Фінансові послуги мають комплексний характер, тому вони включені до третьої групи.

Вивчення особливостей розвитку сфери послуг і ролі різних економічних суб'єктів у цьому процесі набуло в останні роки важливого теоретичного і практичного значення.

Відносини, що виникають у зв'язку з функціонуванням фінансових ринків в нашій країні та наданням фінансових послуг споживачам, регулюються Конституцією України, загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг встановлює Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" та інші закони України з питань регулювання ринків фінансових послуг, а також прийняті згідно з цими законами нормативно-правові акти.

Фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отриманя прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» ринок фінансових послуг - це сфера діяльності учасників ринку фінансових послуг із метою надання та споживання певних фінансових послуг. До ринку фінансових послуг належать професійні послуги на ринку банківських послуг, інвестиційних послуг, операцій з цінними паперами та інших видів ринків, що забезпечують обіг фінансових активів.

Фінансовими вважаються такі послуги [23, 90]:

1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків;

2) довірче управління фінансовими активами;

3) діяльність з обміну валют;

4) залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення;

5) фінансовий лізинг;

6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту;

7) надання гарантій та поручительств;

8) переказ грошей;

9) послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення;

10) торгівля цінними паперами;

11)факторинг;

12) інші операції, які відповідають критеріям, визначеним у пункті 5 частини першої статті Закону "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Отже, ринок фінансових послуг являє собою сферу різноманітних послуг, які виникають між суб'єктами фінансових відносин у процесі їх фінансової діяльності. На нашу думку, під ринком фінансових послуг також можна розуміти сукупність врегульованих грошових потоків, які циркулюють на фінансовому ринку, виникають між суб'єктами фінансових відносин, забезпечують перерозподіл тимчасово-вільних фінансових ресурсів та сприяють прискоренню руху капіталів

До найхарактерніших видів фінансових послуг належать банківські послуги, послуги небанківських посередників, брокерські і дилерські послуги, трастові послуги, депозитарні послуги, депозитні послуги, консалтингові та розрахунково-клірингові послуги, лізингові, страхові, аудиторські, факторингові, форфейтингові, ломбардні послуги, а також послуги андерайтингу тощо.

На ринку фінансових послуг України сьогодні найактивнішими інституційними учасниками є комерційні банки, страхові компанії та фондові біржі, оскільки вони акумулюють найбільшу питому вагу фінансових ресурсів та спрззляють прямий вплив на розвиток виробництва в країні, інвестиційний клімат та добробут населення.

Важливим стимулюючим фактором все більш широкого впровадження виробничих компаній у сферу фінансових послуг є створення вертикально інтегрованої структури компаній, що дозволяє знизити витрати і посилити орієнтацію на споживача. Також підвищується значення некапітолоємних видів послуг, пов'язаних із використанням висококваліфікованої праці, до яких належать фінансові послуги [23, 91].

Розглядають фінансові установи на сучасному етапі у світлі двох ключових концепцій: сфера надання фінансових послуг і фірма, що надає фінансові послуги - це бізнес, що постачає фінансову продукцію і послуги. Загальні категорії цієї продукції та послуг включають операційні рахунки (наприклад, поточні рахунки), портфельні послуги (наприклад, позики і депозити), страхування, банківська діяльність інвестиції (наприклад, підписання цінних паперів і угоди брокера, дилера), послуги довіреної особи, фінансове планування, обробка інформації, даних.

Сфера надання фінансових послуг може розглядатися як сукупність усіх фірм, що надають фінансові послуги. Або сфера надання фінансових послуг - об'єднання таких традиційних і сег-ментованих галузей промисловості, як банківська діяльність, цінні папери, страхування, нерухомість, кредит, фінанси. Крім того, у США сфера надання фінансових послуг включає нефінансові корпорації типу "Дженерал Моторс", "Ford Motor Company", "Sears", "AT and T", "J.C. Penney", які зайняті у виробництві та наданні фінансових послуг.

Для фінансового ринку, щоб бути повністю досконалим, треба, по-перше, всім учасникам мати доступ на ринок і будь-кому з учасників не мати контролю над цінами; по-друге, інформація відносно фінансових активів повинна бути легко доступною для всіх учасників; по-третє, не повинно бути перешкод щодо вільної торгівлі фінансовими активами; і, по-четверте, не повинно бути спотворення, перекручування у стягненні податків, зборів. Якщо ці умови існують, то ціни на фінансові активи точно і швидко відображають інформацію про фінансові активи, фінансові ринки можна вважати ефективними.

Так як фінансові ринки у США добре розвинені, то вони ближчі до досконалості, ніж до недосконалості. Але все ж деякі відхилення існують. Наприклад, існування фінансових посередників вказує, що фінансові ринки недосконалі [23, 92].

У сучасній сфері надання фінансових послуг змагання за клієнтів стало жорстким. Коли банки мали монополістичну владу, то не було потреби в розвитку маркетингової діяльності, але в умовах конкурентної боротьби виробничий розвиток і маркетинг - критичні фактори успіху для фірм, що надають фінансові послуги. Так як стандартна економічна модель ринкової структури припускає виживання продукції з найбільш низькою вартістю, то клієнти повинні мати вигоду з більш низьких цін і більш широкого вибору фінансової продукції і послуг як росту змагання.

1.2 Фінансові інвестиції та їх класифікація

За чинним законодавством України: фінансова інвестиція - це господарська операція з придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів. Інвестування вільних коштів у фінансові інструменти передбачає різні цілі, головними з яких є: одержання в майбутньому доходу, перетворення вільних заощаджень на високоліквідні цінні папери, контроль над підприємством-емітентом тощо [25, 289].

Для формування й реалізації інвестиційної політики та розв'язання завдань оцінювання і обліку фінансових інвестицій слід зважати на їхні класифікаційні ознаки.

Фінансові інвестиції можна класифікувати так [26, 134].

1. За формами власності на інвестиційні ресурси:

державні фінансові інвестиції- вкладення, здійснювані органами влади та управління України, Автономної Республіки Крим, місцевих рад народних депутатів за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позикових коштів, а також державними підприємствами й установами за рахунок власних і позикових коштів;

приватні фінансові інвестиції- вкладення, здійснювані громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими та релігійними організаціями, іншими юридичними особами, що діють на засадах колективної власності;

іноземні фінансові інвестиції- вкладення, здійснювані іноземними громадянами, юридичними особами та іншими державами;

спільні фінансові інвестиції- вкладення, здійснювані громадянами та юридичними особами України й інших держав.

2. За характером участі в інвестуванні:

прямі інвестиції - господарські операції, які передбачають внесення коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою;

портфельні інвестиції - господарські операції, які передбачають придбання цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів за кошти на фондовому ринку (за винятком операцій із купівлі активів як безпосередньо платником податку, так і пов'язаними з ним особами, в обсягах, які перевищують 50 % загальної суми акцій, емітованих іншою юридичною особою, які належать до прямих інвестицій).

Портфельні інвестиції не можна вважати противагою прямим, вони є їх доповнюючим елементом. Однак між ними є принципова різниця.

Прямі інвестиції мають безпосередній вплив на обсяги капітальних вкладень в економіку. Мета прямих інвестицій - встановлення контролю за діяльністю підприємства і одержання прибутку від його господарської діяльності.

Прямі фінансові інвестиції дають змогу підприємству реалізувати стратегічні цілі свого розвитку швидким і дешевим шляхом. Так, при галузевій або регіональній диверсифікації операційної діяльності, нарощенні обсягів виробництва і реалізації продукції шляхом «захоплення» підприємств-конкурентів у своєму сегменті ринку та інших аналогічних випадках підприємство шляхом відповідних форм фінансового інвестування може придбати контрольний пакет акцій (контрольну частку у статутному фонді) суб'єктів господарювання, сума покупки яких становить більше половини ринкової вартості їх бізнесу (50 % плюс одна акція) [25, 296].

Портфельні інвестиції передбачають одержання стабільного поточного доходу у вигляді відсотків або дивідендів і додаткового доходу у вигляді різниці між ціною придбання і реалізації активу (курсової різниці).

Прямі інвестиції впливають на рівень зайнятості і стан внутрішнього ринку країни, чого не скажеш про портфельні інвестиції. Портфельні інвестиції є більш ліквідними, ніж прямі. Через цю особливість вони дають можливість заробити «гарячі гроші» (звичайно за умов розвиненого ринку цінних паперів).

У розвинених країнах критерієм віднесення інвестицій до прямих є 10%-ва частка у статутному фонді об'єкта інвестування. Інвестиція може вважатися прямою і з меншою часткою участі, однак вона повинна забезпечувати реальний вплив на господарську діяльність об'єкта інвестування. Якщо ж частка участі становить понад 10 %, але реальний контроль за об'єктом відсутній, то інвестиція прямою не вважається.

3. За періодом інвестування:

* короткотермінові фінансові інструменти - вкладення коштів на термін, який не перевищує рік (наприклад, короткотермінові ощадні сертифікати, короткотермінові векселі, короткотермінові державні цінні папери тощо). Їх позначають поняттям активи грошового ринку. Зазвичай вони мають за мету використання тимчасово вільних грошових коштів для відносно швидкого отримання доходу;

* довготермінові - вкладення коштів у статутні капітали інших організацій, зокрема придбання акцій, відсоткових облігацій, надання фінансових кредитів і позик на термін понад рік (деталізуються у практиці великих інвестиційних компаній): а) до 2-х років; б) від 2-х до 3-х років; в) від 3-х до 5-ти років; г) понад 5 років [25, 297].

4. За регіональною ознакою:

* фінансові інвестиції у межах держави (внутрішні інвестиції) - вкладення в об'єкти інвестування, розміщені на території держави;

* закордонні фінансові інвестиції - вкладення в об'єкти інвестування, розміщені за межами держави (до цих інвестицій належить також придбання різних-фінансових інструментів інших країн - акцій зарубіжних компаній, облігацій інших держав тощо).

5. За джерелами фінансування:

* внутрішні (власні) джерела фінансування (самофінансування) інвестицій формуються за рахунок фінансових ресурсів і внутрішньогосподарських резервів підприємця-інвестора, головну роль серед яких, як правило, відіграє прибуток, що залишається у розпорядженні компанії (фірми) після сплати податків та інших обов'язкових платежів. Відрахування з прибутку, спрямовані на виробничий розвиток, можуть бути використані на будь-які інвестиційні цілі [25, 299].

Перспективними видами власних джерел фінансування є кошти, залучені підприємством для фінансування (самофінансування) інвестицій за рахунок проектного фінансування, факторингу, розвитку торговельно-збутової мережі тощо;

* позичкові джерела фінансування інвестицій формують переважно за рахунок позичкових коштів, головна роль серед яких належить довготерміновим кредитам банків.

До інших позикових джерел фінансування належать: емісія облігацій компанії, кредити з бюджету держави та позабюджетних фондів інвестиційної підтримки (вітчизняних інвестиційних, венчурних, пенсійних, страхових фондів і компаній, агенцій розвитку й експортного кредитування тощо), а також кредити постачальників, покупців і підрядників.

Перспективними видами позикових джерел фінансування інвестицій є кошти, залучені підприємством для фінансування інвестицій за рахунок інвестиційного лізингу, інвестиційного селенгу, франчайзингу, толлінгу, форфейтингу;

* залучені джерела фінансування інвестицій насамперед формуються за рахунок акціонерного капіталу шляхом емісії власних акцій, облігацій, інвестиційних сертифікатів (для пайових інвестиційних фондів), інших цінних паперів та розміщення їх на відповідних ринках, а також завдяки прирощенню акціонерного капіталу за рахунок збільшення котирувальної ціни акцій підприємства. Ці джерела можуть використовувати корпорації та їхні самостійні (дочірні) структури, створювані у формі акціонерних товариств.

6. За способами фінансування (джерелом інвестицій є заощадження. Процес переміщення коштів від суб'єктів, які здійснюють заощадження, безпосередньо до позичальників, можна назвати фінансуванням) [25, 301]:

* пряме фінансування (прямий трансфер) - це сукупність каналів переміщення грошових коштів безпосередньо від їхнього власника до позичальника (інвестора). Пряме фінансування поділяють на:

- капітальне фінансування - отримання коштів в обмін на право пайової участі у власності. Основна форма такого фінансування - випуск акцій;

- боргове фінансування - отримання коштів в обмін на зобов'язання повернення їх з відсотками (випуск облігацій, залучення кредитів тощо);

* непряме (опосередковане) фінансування - фінансування інвестиційного процесу за участі фінансових посередників. У цьому разі гроші залучають через посередників (комерційні банки, страхові компанії, пенсійні фонди, інститути спільного інвестування), які вкладають кошти у конкретні об'єкти.

Подібно до того, як реальні інвестиції у великих масштабах не можна здійснити без фінансових інвестицій, пряме інвестування потребує непрямого (опосередкованого).

Фінансові інвестиції групують за такими стратегічними напрямами:

- інвестиційні операції із традиційними інструментами;

- придбання похідних цінних паперів (деривативів);

- депозитні операції підприємств;

пайова участь у спільних підприємствах.

Спрямованість фінансових інвестицій багатьох підприємств останнім часом дедалі більше орієнтується на ринок цінних паперів. Різні інструменти цього ринку становлять сьогодні близько 90 % загального обсягу фінансових інвестицій підприємств.

Депозитні операції - одна з найефективніших форм використання тимчасово вільних грошових коштів підприємства. Депозитні операції використовують з метою короткотермінового вкладення капіталу, але основним призначенням їх є генерування інвестиційного прибутку [26, 147].

Залежно від придбаних паперів фінансові інвестиції поділяють на пайові та боргові.

Пайові фінансові інвестиції:

- засвідчують право власності підприємства на частку в статутному капіталі емітента корпоративних прав;

- виступають у вигляді пайових цінних паперів (акцій) або внесків до статутного капіталу інших підприємств;

- мають необмежений термін обігу;

- слугують отриманню підприємством доходів за рахунок дивідендів або перепродажу чи отриманню доходів за рахунок зростання ринкової вартості інвестицій.

На відміну від пайових, боргові фінансові інвестиції не надають права власності. До них належать інвестиції, які виступають як боргові цінні папери (наприклад, облігації); мають боргове походження; мають визначений термін обігу; утримуються підприємством до погашення їх з метою отримання доходів у вигляді відсотків або перепродажу й отримання доходів за рахунок зростання ринкової вартості інвестицій.

Отже, фінансові інвестиції - це активна форма ефективного використання вільного капіталу підприємства, особливості якої полягають у тому, що вона:

* здійснюється на пізніших стадіях розвитку підприємства, коли задоволені його потреби в реальних інвестиціях;

* дає можливість здійснювати зовнішнє інвестування в країні та за її межами;

* є незалежним видом господарської діяльності для підприємств реального сектору економіки, оскільки стратегічні завдання їхнього розвитку можна розв'язати лише шляхом вкладень капіталу в статутні фонди і придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств;

* дає підприємству змогу швидше й дешевше реалізувати конкретні стратегічні цілі свого розвитку;

* уможливлює вкладення підприємством коштів у безризикові та спекулятивні інструменти, і в такий спосіб здійснювати свою інвестиційну політику як консервативний або агресивний інвестор;

* потребує мінімум часу для прийняття управлінських рішень порівняно з реальними інвестиціями (проектами);

* вимагає активного моніторингу й оперативності ухвалення рішень під час здійснення фінансових інвестицій, оскільки фінансовий ринок має високі коливання кон'юнктури.

РОЗДІЛ 2. Сучасний стан та перспективи розвитку послуг інвестиційних та інших спеціалізованих банків

2.1 Інвестиційна діяльність комерційних банків: успіхи і проблеми

Важливим напрямом реформування вітчизняного фінансового сектора є активізація участі комерційних банків у формуванні та розвитку фондового ринку України. Банки є професійними учасниками ринку цінних паперів. Водночас вони виступають і інвесторами, і посередниками на ринку цінних паперів, а також емітентами цінних паперів, позаяк у більшості випадків банки є акціонерними товариствами.

Зазначимо, що зі скороченням обсягів бюджетного фінансування економіки України роль банківських інвестицій у забезпеченні глибоких структурних перетворень інвестиційної сфери неухильно зростає, а банківська сфера повинна бути спроможною забезпечити великомасштабні інвестиції, особливо у виробничу сферу. Банківські інвестиції перебувають у тісному взаємозв'язку з грошовим сектором економіки, тому здатні здійснити сильний вплив на стан економічної рівноваги, яка характеризується співвідношенням двох основних ринкових елементів: попиту на грошові ресурси з боку економіки і пропозиції коштів з боку банківської системи. Одначе на практиці абсолютної рівноваги економічної системи не може бути досягнуто, але відносна збалансованість розвитку окремих елементів в економіці повинна постійно підтримуватись.

Потреба залучення коштів в економіку створює об'єктивні передумови для активного залучення банківських інвестицій на тривалі строки Ща сьогодні банківська система є найбільш стійким і стабільним сегментом національної економіки. Тому вона стає дедалі важливішим інструментом мобілізації та перерозподілу внутрішніх фінансових ресурсів, складовою частиною інвестиційного процесу [17, 36].

У ринковій економіці банківська система як інвестиційний посередник акумулює величезні маси тимчасово вільних капіталів підприємств і грошові вклади населення через розрахункові, поточні рахунки, депозитні вклади, депозитні й ощадні сертифікати, банківські векселі та їх акцепт, а також через використання інших різноманітних грошово-кредитних і фінансових інструментів залучення коштів. Усе це характеризує значний інвестиційний попит банківської системи на грошові ресурси. Своєю чергою, створення великих грошових фондів виступає як економічна передумова формування інвестиційного потенціалу комерційних банків і банківської системи в цілому.

Як зазначає А.А. Пересада, банківські інвестиції опосередковують процес використання тимчасово вільних коштів у вигляді фінансування (кредитування) капіталовкладень або іншої форми вкладень у реальні активи безпосередньо для обслуговування процесу відтворення. Вони характеризуються пропозицією грошових фондів з боку банківської системи, котра виступає як продавець, і попитом на ці фонди з боку потенційних учасників інвестиційної діяльності, які виступають у ролі покупців банківських інвестицій. На такому ринку формуються попит і пропозиція на банківські кредити, портфельні інвестиції та інші інвестиції банківських установ [17, 36].

Отже, сфера банківських інвестицій є самостійним, відносно відокремленим сегментом інвестиційної сфери, який характеризується пропозицією банківського капіталу з боку комерційних банків і попитом на банківські інвестиції серед потенційних учасників інвестиційної діяльності, які є покупцями цих інвестицій.

У банківській практиці під інвестиціями переважно розуміють кошти банків, вкладені в цінні папери підприємств, організацій, установ різних форм власності на порівняно тривалий період час. Комерційні банки можуть брати участь в інвестиційному процесі, здійснюючи пряме чи портфельне інвестування, зокрема обслуговуючи рух коштів, які належать клієнтам-інвесторам і призначені для інвестиційних цілей, тобто здійснюючи комісійні операції.

Головними напрямами участі банків в інвестиційному процесі є:

- проведення операцій, пов'язаних з вкладенням у державні цінні папери;

- здійснення інвестицій за рахунок власних коштів;

- участь в інвестиціях у складі промислово-фінансових груп;

- трастове управління інвестиційними ресурсами;

- залучення іноземних інвестиційних ресурсів.

У сучасних умовах в Україні комерційні банки в основному обмежуються обслуговуванням руху коштів, що належать інвесторам-клієнтам і призначені для інвестування. Така ситуація пов'язана з низкою об'єктивних факторів, з-поміж яких найбільш суттєве значення мають такі:

- рівень ціни кредиту перевищує його фінансову віддачу;

- загальний обсяг інвестицій, спрямованих в економіку, значно менший, ніж попит на них;

- нестача власного капіталу та брак достатніх резервів під кредитні ризики, через що проблема концентрації банківського капіталу є надзвичайно актуальною;

- обмеження фінансових можливостей комерційних банків вимогами обов'язкового резервування Національним банком України.

Здійснюючи портфельне інвестування, комерційні банки скуповують цінні папери різноманітних суб'єктів господарювання. Внаслідок цих операцій відбувається, з одного боку, процес фінансування цих суб'єктів, а з іншого - формування банківського портфеля цінних паперів, необхідного для забезпечення прибутковості й відповідної ліквідності балансу комерційного банку [17, 37].

Основною метою здійснення інвестиційної діяльності банку є отримання доходів у майбутньому в будь-якій формі Фондовий портфель банку, крім цієї функції, виконує низку інших функцій, а саме - підтримку ліквідності, зниження ризику, забезпечення гнучкості портфеля активів. Натомість портфель реальних інвестицій характеризується підвищеною ризикованістю, зменшує ліквідність і можливість швидкої реалізації активів. Тому значні вкладення в реальні інвестиційні проекти є небажаними для будь-якого банку, бо вони можуть призводити до погіршення фінансового стану і навіть банкрутства багатьох банків. Водночас реальні інвестиції характерні для активних операцій банку і можуть здійснюватись у таких формах:

1) інвестиції у власну діяльність - насамперед вкладення у власні основні фонди та інші вкладення, які збільшують вартість власних активів банку;

2) інвестиції в інші види діяльності, які здійснюються:

а) за рахунок коштів банку через спрямування їх на створення підприємств чи участь у їхній діяльності (крім купівлі акцій), які, передусім, є елементами інфраструктури банківської діяльності;

б) за рахунок кредитних ресурсів. При цьому кредитування клієнтів банку на інвестиційні потреби здійснюється як за рахунок кредитних ресурсів, залучених власними силами банку, так і за рахунок обслуговування цільових кредитних ресурсів на інвестиційні потреби зовнішнього характеру.

Згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. банки мають право здійснювати прямі інвестиції без письмового дозволу Національного банку України в разі, якщо:

- інвестиція в будь-яку юридичну особу становить не більше 5% регулятивного капіталу банку;

- юридична особа, в яку здійснюється інвестиція, веде діяльність лише з надання фінансових послуг;

- регулятивний капітал банку повністю відповідає вимогам для інвестицій, установлених нормативно-правовими актами Національного банку України.

На відміну від реального інвестування, банківські інвестиції в цінні папери не тільки забезпечують диверсифікацію банківських вкладень, а й знижують ризик і збільшують дохідну частину банку. Як свідчить статистика, тільки 30% із виданих під інвестиційні проекти кредитів повертаються вчасно і в повному обсязі. Отже, комерційні банки не можуть розміщувати всі свої депозити у вигляді позик, оскільки більша частина кредитів є малоліквідною і не може бути швидко трансформована у гроші та повернена банку в потрібний час. Як зазначають деякі автори, якби банки провадили тільки кредитні операції, то вони перебували б у дуже великій залежності від економіки регіону, в якому відбувається діяльність банку, позаяк будь-яке зниження економічної активності в цьому регіоні погіршує якість кредитного портфеля [17, 37].

Вкладення ж комерційних банків у цінні папери спрямовані на стабілізацію доходів банку через забезпечення грошових надходжень тоді, коли по інших джерелах очікується зниження доходів. Кількість інструментів у банківському портфелі цінних паперів є необмеженою і, зазвичай, досить високою: це пояснюється тим, що кожний фінансовий інструмент наділений різноманітними характеристиками стосовно ризику, чутливості до інфляції, а також до зміни державної політики та економічної кон'юнктури.

Для того, щоб робити інвестиції, банки повинні володіти дешевими ресурсами, які перерозподіляються від імені держави. За таких обставин актуальним є створення спеціалізованих інвестиційних банків на основі державних ресурсів, але за принципом роботи комерційних. У загальному вигляді інвестиційні банки є фінансовими інститутами, що спеціалізуються на операціях із цінними паперами, реалізації інвестиційних проектів, довгостроковому кредитуванні клієнтів та акумулюють, як основні, такі функції:

1) участь у фінансових програмах емітентів, формування інвестиційних портфелів;

2) андеррайтинг, тобто купівля на первинному ринку цінних паперів із подальшим їх перепродажем інвесторам; укладання договору про гарантування повного або часткового продажу цінних паперів емітента інвесторам, про повний або частковий їх викуп за фіксованою ціною з подальшим перепродажем тощо (ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»);

3) продаж-купівля цінних паперів на вторинному ринку, портфельне управління фінансовими активами. Крім купівлі-продажу цінних паперів від імені клієнтів, інвестиційні банки також ведуть операції та здійснюють інвестування від власного імені;

4) інвестиційне проектування, моніторинг реалізації планів розвитку;

5) довгострокове кредитування під заставу цінних паперів. Важливими аспектами активізації інвестиційної діяльності банків є зміцнення державного регулювання їхньої діяльності на фондовому ринку, яке охоплює:

- створення механізму державного і регіонального регулювання діяльності комерційних банків на фондовому ринку;

- забезпечення можливостей накопичення комерційними банками необхідних для інвестування в цінні папери коштів. Установлення сприятливих для банків норм обов'язкового резервування:

- зниження ставки оподаткування доходів банків від операцій з цінними паперами і забезпечення на цій основі достатнього рівня прибутковості банківських вкладень у цінні папери та інші регулювальні заходи [17, 38].

Важливе значення для активізації портфельних інвестицій комерційних банків має вдосконалення механізмів грошово-кредитної політики, зокрема розширення сфери застосування операцій РЕПО, збільшення кола обігу депозитних сертифікатів НБУ на вторинному ринку та встановлення сприятливого рівня дохідності за ними.

З огляду на потребу інвестицій у виробничу сферу доцільно дозволити банкам за рахунок частини своїх обов'язкових резервів купувати акції виробничих підприємств за переліком, установленим Міністерством фінансів України та НБУ.

2.2 Місце і роль небанківських фінансових установ в інвестиційних процесах України

Сучасна державна інвестиційна політика, спрямована на здійснення глибокої структурної перебудови української економіки, вимагає суттєвого збільшення обсягу інвестицій та активізації інвестиційної діяльності. Гострий дефіцит власних інвестиційних ресурсів підприємств, що спричинений падінням виробництва, неефективною системою оподаткування, недосконалою амортизаційною політикою, низькі обсяги банківського кредитування суб'єктів економіки створюють передумови широкого використання можливостей небанківських фінансових установ (НБФУ) в інвестиційних процесах.

На сьогодні у кожній країні з розвиненою ринковою економікою існує розгалужена мережа фінансових посередників, які виконують роль інституційних інвесторів. В Україні протягом останніх років спостерігається відносне зростання інституційних інвесторів, на яких покладається одне з важливих завдань державної інвестиційної політики - створення сприятливого середовища для нагромадження фінансових ресурсів суб'єктами економіки і забезпечення функціонування ефективного механізму їх трансформації в інвестиції. Як свідчить міжнародна практика, завдяки їм тимчасово вільні капітали перетворюються в позичковий капітал, який активно функціонує в економіці, забезпечуючи стабільне економічне зростання та піднесення добробуту населення за рахунок збільшення інвестицій в економіку, їх роль дедалі більше зростає, оскільки посередники перебирають фінансові ризики з підприємницької діяльності.

НБФУ вважаються інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, довірчі товариства, страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні спілки, ломбарди та лізингові компанії. Окремі вчені-економісти до цієї категорії інституцій відносять ще факторингові компанії, брокерські та дилерські фірми [16, 107].

Як свідчить міжнародний досвід, небанківські фінансові установи потенційно можуть відігравати важливу роль в економічному зростанні та розвиткові країни. Причини цього криються, насамперед, у пропозиції значно ширшого спектра фінансових інструментів, ніж той, що його можуть запропонувати банки. НБФУ можуть зробити значний внесок до мобілізації та інвестування заощаджень населення. Так, лізингові установи сприяють заповненню суттєвого дефіциту фінансування малого бізнесу. Кредитні спілки відіграють важливу роль на ринковому сегменті дрібних вкладників та інвесторів і можуть потенційно заповнити існуючий дефіцит відповідних послуг для населення, розширити можливості підприємств щодо джерел фінансування їхньої діяльності. НБФУ виконують також важливу роль у полегшенні наслідків малозабезпеченості значної частини населення та подоланні бідності.

Аналіз діяльності небанківських фінансових установ за останні роки показує, що сьогодні в Україні сектор НБФУ досить малий, а його участь у наданні фінансових посередницьких послуг є дуже незначною.

Так, питома вага небанківських фінансових установ у створенні ВВП є надзвичайно мізерною, тільки страхові компанії мали частку більше 1%. Що ж до таких фінансових установ, як факторингові компанії, то в Україні відсутня офіційна статистика щодо їхньої діяльності взагалі.

Слабкий розвиток НБФУ має негативні наслідки, пов'язані з тим, що втрачаються ті вигоди, що їх економіка могла б одержати від значних обсягів фінансування з боку цих установ, а також можливості підприємств щодо підвищення ефективності їхньої діяльності за рахунок збільшення фінансування, повнішого страхування їхніх ризиків, розширення кредитування з боку кредитних спілок, збільшення інвестицій за рахунок використання системи лізингу та ряд інших переваг.

Серед небанківських фінансових установ важливе місце посідають пенсійні фонди.

Пенсійні фонди - це спеціалізовані фінансові посередники, які на договірній основі акумулюють кошти юридичних і фізичних осіб у цільові фонди, з яких здійснюють пенсійні виплати громадянам після досягнення певного віку. За механізмом функціонування вони нагадують компанії страхування життя. У них внески у фонд здійснюються систематично протягом тривалого часу, в результаті чого накопичуються великі суми грошового капіталу.

Державна солідарна пенсійна система, що існує на сьогодні в Україні, має низку суттєвих вад, якими, насамперед, є дуже низький рівень пенсійних виплат, негативна практика ухилення від сплати пенсійних внесків, фактична рівність кількості пенсіонерів і кількості працюючих, себто тих, хто сплачує пенсійні внески. Реформування ж цього сектора матиме позитивний ефект, оскільки за рахунок пенсійних активів економіка може одержати важливе джерело середньострокових інвестиційних коштів.

Пенсійні фонди бувають державні та приватні. Державні фонди, як правило, створюються з ініціативи центральних і місцевих органів влади. Вклади до них здійснюються шляхом нарахувань на заробітну плату всіх чи певних категорій працівників, або ж відрахувань з відповідних бюджетів. Тому й розміщення коштів цих фондів здійснюється переважно в державні цінні папери [16, 108].

Приватні пенсійні фонди створюються, як правило, з ініціативи певних фірм, страхових компаній тощо для виплат пенсій та допомоги своїм працівникам. Кошти їх формуються за рахунок відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку при його розподілі, з доходів від розміщення коштів в активи. Приватні фонди можуть існувати як самостійні структури, а можуть управлятися самими корпораціями, що їх створили, чи за їх дорученням комерційними банками, трастовими чи страховими компаніями. Переважна частина коштів цих фондів розміщується в цінні папери тих фірм, що їх створили. Тому вони нерідко дістають можливість контролювати самі фірми-засновники.

Важливе місце серед небанківських фінансових установ посідають інвестиційні фонди і взаємні фонди інвестиційних компаній, що мають виконувати важливу функцію залучення дрібних заощаджень населення у великих обсягах і реінвестувати їх у різноманітну виробничу діяльність. У багатьох країнах із перехідною економікою інвестиційні та взаємні фонди зуміли накопичити активи в сумі, що дорівнює 5-12% ВВП, тоді як в Україні цей показник становить менше ніж 0,21% ВВП. Так, у Німеччині та Франції індивідуальні інвестори становлять близько 50% учасників інвестиційних компаній, у Великій Британії - 75%, в Іспанії - 90%, в Італії - 95% [16, 109].

На нашу думку, провідним чинником, який гарантуватиме успішну трансформацію старих і створення нових інститутів спільного інвестування, повинна стати якість регулювання та нагляду з боку Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку за їхньою діяльністю та діяльністю компаній з управління активами і зберігачів. Основним пріоритетом у цьому процесі повинно стати забезпечення захисту прав інвесторів і, насамперед, прав фізичних осіб. З цією метою інститути спільного інвестування мають інвестувати свої кошти у високоліквідні й дохідні фінансові інструменти.

Ще одним типом НБФУ в Україні є довірчі товариства. Під час проведення приватизації вони обслуговували процес обігу і розміщення приватизаційних паперів товариства покупців.

Нині довірче управління внаслідок слабкої регламентації надання трастових послуг містить взаємний ризик довірителя - інвестора і трасту. Від самого заснування довірчі товариства використали гроші населення як найбільш ліквідний актив для створення «трастових пірамід» з обіцянкою надвисоких процентів, що зумовило швидкий крах перших вітчизняних трастів і недовіру до них з боку населення.

До провідних фінансових інститутів небанківського типу належать страхові компанії. В Україні інвестиційні можливості страхових компаній досить обмежені через недовіру населення до довгострокових інвестицій та невеликий набір інвестиційних інструментів. Так, згідно з Законом України «Про страхування» від 4 жовтня 2001 р. страховикам дозволено інвестиційну діяльність щодо розміщення коштів страхових резервів у таких напрямках: 1) банківські вклади (депозити); 2) цінні папери, що передбачають одержання доходів; 3) цінні папери, які емітуються державою; 4) довгострокові інвестиційні кредити для індивідуального житлового будівництва; 5) банківські метали; 6) права вимог до перестраховиків; 7) нерухоме майно тощо.

Темпи зростання основних показників, що характеризують сучасний стан розвитку ринку страхових послуг, обумовлені насамперед збільшенням обсягів добровільного страхування майна, що становить 80-85% від усіх страхових премій. За 2006-2007 роки частка добровільного майнового страхування збільшилась на 11 в.п., натомість питома вага страхування фінансових ризиків зменшилася за аналогічний період на 14 в.п. Хоч за іншими видами страхування, такими як добровільне особисте страхування, страхування життя, здоров'я, недержавне обов'язкове страхування, також спостерігається зростання, їхня частка на страховому ринку все ще залишається незначною. Так, питома вага валових страхових премій, що надійшли від страхування життя в 2007 році, становила 2,5%, що на 1,6 в.п. перевищує їх частку в 2006 році. Враховуючи вищезазначене, подальший розвиток саме класичних видів страхування має набути пріоритетного значення у політиці держави щодо розвитку страхового ринку.

Кількість страхових компаній в Україні на кінець 2006 року становила 398 (станом на 31.12.2005 р. - 387), у тому числі 50 страховиків, що здійснюють страхування життя, та 348 страховиків, що здійснюють інші види страхування. У порівнянні із 2004 роком кількість страхових компаній збільшилася на 41, або на 11,5%, що свідчить про динамічний розвиток даного сегменту ринку фінансових послуг [16, 110].

Загальна сума страхових платежів, отриманих страховиками від страхування та перестрахування за 2006 рік, становила 12853,5 млн. грн. У порівнянні із 2005 роком обсяги вказаного показника зменшилися на 6577,9 мли. грн., або на 33,9%, в основному за рахунок незначного зменшення активності щодо страхування та перестрахування фінансових ризиків.

Протягом 2005-2006 років спостерігається закономірна тенденція щодо зростання обсягу валових та чистих страхових виплат. Так, обсяг страхових виплат за 2006 рік за договорами страхування та перестрахування становив 1894,2 млн. грн., що на 353,9 млн. грн. перевищує їхню суму у 2005 році, та на 1033,6 млн. грн. більше аналогічного показника 2004 року. Розмір чистих страхових виплат за аналізований період збільшився на 747,2 млн. грн., або майже у 2 рази (93,5%). Важливим якісним показником діяльності страхового ринку є рівень страхових виплат (відношення валових виплат до валових платежів). Для страхового ринку України він є традиційно низьким порівняно із країнами розвиненої ринкової економіки. Проте в цілому по страховому ринку України рівень страхових виплат за 2006 рік досяг 14,7%, що на 7 в.п. вище аналогічного показника 2005 року. Зростання даного показника майже вдвічі свідчить про позитивні зрушення в бік захисту інтересів страхувальників.

Однак обсяг інвестиційних ресурсів, які акумулюються українськими страховими компаніями, дуже незначний, оскільки фінансова потужність вітчизняних страховиків та обсяги їхньої діяльності є невеликими.

Для розширення можливостей проведення страхових операцій і підвищення ролі страховиків в інвестиційному процесі мають бути суттєво збільшені розміри власного капіталу страховиків, позаяк лише великі страхові організації здатні акумулювати у вигляді джерел інвестицій значні кошти і викликати довіру з боку потенційних страхувальників. Для подальшого розвитку страхового ринку необхідно відновити довіру населення до довгострокових вкладень, що, на нашу думку, можливе за умови створення відповідних гарантій повернення вкладених коштів і нарахованих на них процентів. Вважаємо за доцільне набуття страховими компаніями прав інституційних інвесторів, тобто, щоби вони мали можливість конвертувати гривні у валюту, вкладати кошти страхових резервів у житлове будівництво, іпотеку тощо [16, 111].

Нині в Україні, мабуть, єдиними установами на фінансовому ринку, що не асоціюються із втратами населення, є кредитні спілки. Незважаючи на незначні порівняно з банківськими ресурси кредитних спілок, вони відіграють суттєву роль у розвиткові кредитування, особливо споживчого. Кредитні спілки першими з-поміж фінансових посередників розвинули такий вид споживчого кредиту, як надання коштів своїм членам на придбання ними промислових товарів на виплат, на такі соціальні потреби, як навчання, лікування, туризм. Особливо помітна роль кредитних спілок у кредитуванні сільського господарства [13, 15].

У розвинених країнах кредитні спілки й комерційні банки певною мірою конкурують на фінансових ринках. На нашу думку, в умовах перехідної економіки та становлення фінансового ринку в Україні кредитні спілки можуть стати не лише конкурентами, а й союзниками та партнерами банків. Спілки та банкіри працюють у різних секторах фінансового ринку: банки обслуговують переважно юридичних осіб, «солідних» клієнтів, тоді як кредитні спілки - фізичних, тобто дрібних вкладників і позичальників.

Важливою категорією фінансових установ, які надають кредити фізичним особам, є ломбарди. На цей час, за наявними даними, в Україні працює близько 1120 ломбардів, які неспроможні навіть частково заповнити існуючі на кредитному ринку ніші. Одначе жодного спеціалізованого законодавства для них не існує, і жодний нагляд за їхньою діяльністю не здійснюється. Ломбард - це кредитна установа, яка видає позички під заставу рухомого майна. Ломбардний кредит, який займає «лихварську» нішу, характеризується високими процентами, жорсткими вимогами щодо забезпечення та коротким строком кредитування. Більшість кредитів надаються під заставу дорогоцінного каміння та металів у сумі 50-75% від їхньої оцінної вартості під 250-300% річних на строк, що не перевищує 45-60 днів [4].

Серед небанківських фінансових установ важливе місце відводиться лізинговим компаніям, які є однією з доступних та ефективних форм фінансової підтримки підприємств в умовах кризового стану економіки.

До широкого використання лізингу в Україні спонукають нові тенденції у державній інвестиційній політиці та національній економіці. На сьогодні через падіння виробництва, неефективну систему оподаткування та недосконалу амортизаційну політику значно зменшилися обсяги прибутку та амортизації - основних джерел власних інвестицій підприємств. Не забезпечує зростання обсягу інвестицій в економіку України діяльність банківської системи, фондового ринку, спеціальних (вільних) економічних зон, а також залучення іноземних інвестицій. Дефіцит інвестиційних ресурсів, з одного боку, і значна кількість невикористовуваних виробничих об'єктів та обладнання -з іншого створюють передумови широкого використання лізингу в інвестиційній діяльності.