Послуги інвестиційних та інших спеціалізованих банків

Потенційний попит на лізингові послуги в Україні коливається від 12 до 50 млрд дол. США. Ці суми враховують рівень амортизації та потреби в заміні основних засобів у різних галузях економіки. Особливого значення лізингові послуги мають у таких галузях, як сільське господарство (де амортизовано 90% основних фондів) і транспорт, де амортизація основних фондів становить 60%. Лізингові операції є важливими також для розвитку малого та середнього бізнесу, кількість підприємств яких зараз перевищує 100 тис. і яким не завжди доступні банківські кредити.

В Україні економічні проблеми розвитку лізингу пов'язані передусім із високими кредитними ставками, які формують високий рівень лізингового платежу. Крім того, широкому розвиткові лізингу в Україні перешкоджають недосконалість законодавства про лізинг, окремі аспекти податкової політики, недостатній фінансовий потенціал українських лізингових компаній та їхніх партнерів, обмежені можливості державної підтримки розвитку лізингу та ін. [19, 113].

Отже, досвід функціонування НБФУ в Україні дає можливість зробити висновок, що протягом останніх років спостерігається відносне зростання інституційних фінансових установ. Водночас вони не забезпечують потреб суб'єктів економіки в наданні фінансових послуг. Для поліпшення і подальшого розвитку НБФУ вважаємо за доцільне здійснити такі заходи:

- створити інтегровану законодавчу основу для всіх видів діяльності НБФУ, яка передбачає запровадження дворівневої бази, що міститиме єдиний рамковий закон і спеціальне законодавство. Рамковий закон повинен: дати чітке визначення терміна «небанківська фінансова установа» та містити чіткий перелік таких установ; визначити механізм і мінімальні стандарти ефективності для державного регулювання та нагляду за діяльністю всіх видів НБФУ; містити відповідні рамкові положення щодо інших законів, таких як закон про пенсійне забезпечення; про кредитні спілки; про деривативи цінних паперів тощо. Слід паралельно внести зміни до законодавства про оподаткування НБФУ;

- переглянути існуюче спеціальне законодавство щодо окремих видів НБФУ згідно з рамковим законом і пріоритетами загальної стратегії розвитку НБФУ та прийняття доповнень до чинних нормативних актів щодо існуючих видів НБФУ;

- здійснити раціоналізацію та інтеграцію діяльності державних органів, які несуть відповідальність за окремими видами НБФУ, і в підсумку створити єдиний наглядовий орган, який наглядатиме за діяльністю всіх НБФУ, зокрема інститутів спільного інвестування та страхових компаній. Це пов'язано з тим, що жодна з категорій НБФУ не є настільки великою, щоби виправдати запровадження саме за цією категорією. Новий орган зможе забезпечити впровадження інтегрованої цілісної державної політики регулювання та нагляду НБФУ. Це важливо, тому що на практиці існують тісний взаємозв'язок та інтеграція між різними видами НБФУ [19, 114].

Отож, для успішного розвитку НБФУ, поряд із створенням відповідної законодавчої бази та нагляду, важливим є поліпшення макро- і мікроекономічного середовища, в якому сьогодні діють як банки, так і небанківські фінансові установи.

2.3 Інвестиційний потенціал страхових компаній

Страхові організації посідають особливе місце в забезпеченні інвестиційного процесу. З одного боку, вони самі здатні виконувати функції інституціональних інвесторів, мобілізуючи значну частину фінансових ресурсів юридичних і фізичних осіб та спрямовуючи їх у різні види інвестицій. З іншого боку, за допомоги страхування можна забезпечити стимулювання інвестиційної діяльності вітчизняних та іноземних власників капіталу через здійснення страхових операцій за видами страхування, що гарантують інвесторам повернення вкладених коштів, а в багатьох випадках і відшкодування неотриманого доходу за настання різних несприятливих подій, що призвели до фінансових втрат.

Можливість здійснення страховиками інвестиційної діяльності випливає з особливостей перерозподілу коштів методом страхування. Для забезпечення своєї діяльності щодо надання страхового захисту страховик зобов'язаний формувати і використовувати кошти страхового фонду з метою покриття збитків страхувальників, відшкодування власних витрат із проведення страхових операцій, а також одержання прибутку. Специфіка договору страхування дає можливість страховикові протягом певного періоду часу розпоряджатися коштами, отриманими від страхувальників. В умовах розвинених ринкових відносин страхова компанія зазвичай вкладає тимчасово вільні кошти в інвестиційну діяльність. А це, своєю чергою, робить рух готівкових та безготівкових коштів страховика досить складним. Такий рух охоплює два відносно самостійних грошових потоки. Особливістю грошового обороту, пов'язаного з наданням страхового захисту, є ризиковий, ймовірний характер руху коштів. І якщо в основі формування страхового фонду лежить ймовірність збитку, то використання коштів із страхового фонду залежить від фактичних збитків страхувальника у певному році. Звідси, діяльність страховика має подвійний характер, суть якого полягає як у проведенні власне страхування, так і у виконанні ним ролі активного інвестора. В усьому світі страховики вважаються одними з найбільших інвестиційних інститутів. Так, загальна сума інвестицій, якими керують страхові компанії Європи, США та Японії, сягає 4 трлн дол. США [19, 121].

Для інвестиційних цілей страховики використовують як залучені ресурси, так і власні кошти, які формують його інвестиційний потенціал. Основним джерелом фінансових ресурсів діючої страхової компанії виступають залучені кошти - обсяг страхових премій за укладеними і діючими договорами страхування, які набувають форми страхового фонду. Саме подальший рух і розподіл страхового фонду, його оптимальна і збалансована структура, показники динаміки за видами страхування і за операціями визначають пропорції та результати страхової діяльності страховика і страхового ринку в цілому. Подальший рух і розподіл страхового фонду зумовлений специфікою категорії страхування та особливостями страхування як виду господарської діяльності. При цьому найбільша частина страхового фонду призначена для здійснення виплат страхових сум і страхового відшкодування як у поточному, так і в майбутньому періодах. Тому страховики формують фонди поточних виплат у межах фактичних сум, необхідних на ці цілі в конкретному періоді, та фонди відкладених виплат у формі спеціальних резервних фондів страхової організації.

Роль власного капіталу страховиків в інвестиційному процесі полягає в тому, що оскільки дані ресурси вільні від конкретних зобов'язань, певна їх частина також може бути вкладена у порівняно довгострокові та менш ліквідні види інвестицій. Власний капітал значно розширює можливості проведення страхових операцій і підвищує роль страховиків в інвестиційному процесі.

Особливу роль у формуванні інвестиційного потенціалу страховика відіграють страхові резерви. Обсяг страхових резервів суттєво впливає на платоспроможність страховика і має відповідати страховим зобов'язанням. Відповідно до страхового законодавства страхові резерви створюються з метою забезпечення майбутніх страхових сум і страхового відшкодування. За своєю суттю страхові резерви є водночас зобов'язаннями страховика і відповідним капіталом, який повинен повністю покривати розмір майбутніх виплат за чинними договорами страхування.

Страхові резерви переділяються на технічні резерви і резерви зі страхування життя. Формування резервів зі страхування життя, медичного страхування та обов'язкових видів страхування здійснюється окремо від інших видів страхування.

Технічні резерви - це показник, який відображає грошову оцінку обов'язків страховика за страховими зобов'язаннями, а також сума коштів, що є гарантією виконання зобов'язань перед страхувальниками з огляду на наявні у портфелі страховика договори страхування [19, 122].

Збалансований портфель інвестування досягається за допомоги диверсифікації вкладень. Диверсифікованість - це розподіл інвестиційних коштів між категоріями активів інвестування.

Особливу роль відіграють резерви зі страхування життя, бо для цієї підгалузі страхування характерні, по-перше, тривалий строк дії договорів і, по-друге, настання зобов'язань із виплат страхового забезпечення в основній частині лише після закінчення договору страхування або в інші раніше обумовлені строки, звичайно віднесені на значний час від початку виплати страхових внесків. Це дає змогу інвестувати певну частину резервів зі страхування життя у відносно довгострокові проекти. І на що більший строк укладено договори, то довгостроковішими можуть бути інвестиції. Отож, кошти резервів зі страхування життя є основним і найважливішим джерелом інвестицій страхових організацій. Про це свідчить і досвід інших країн, де основна частина страхових інвестицій здійснюється за рахунок коштів, які надходять зі страхування життя.

Страхові внески використовуються страховими компаніями для придбання облігацій, акцій, заставних та інших цінних паперів. Близько 90% активів страхових компаній - це цінні папери. Можна стверджувати, що страхові компанії виступають на ринку інститутом, де одні фінансові активи перетворюються на інші, а саме - цінні папери на страхові поліси.

У світовій практиці розрізняють два типи страхових компаній:

- компанії зі страхування життя, що спеціалізуються на продажу полісів, які забезпечують виплату доходу в разі смерті особи, втрати працездатності через хворобу або звільнення з роботи;

- компанії зі страхування майна та від нещасних випадків, які виплачують компенсацію власникам полісів у разі втрати майна чи настання нещасних випадків.

Кошти резервів із договорів ризикового страхування, на відміну від страхування життя, можуть бути інвестовані у високо ліквідні, короткострокові активи.

Для розвитку операцій із ризикових видів страхування, а отже, для підвищення величини страхових резервів, що формуються за ними, потрібно переконати населення і керівників підприємств, що страхування є для них найефективнішим методом вирішення проблем, які можуть виникнути у разі загибелі чи пошкодження їх майна, спричинення шкоди третім особам і в інших подібних випадках. Потенційні страхувальники мають бути впевнені, що немає дешевшого і надійнішого способу ліквідації збитків у таких ситуаціях, ніж укладання договорів страхування.

Насамперед страхувальники повинні твердо знати, в яких випадках спричинення збитків вони можуть розраховувати на допомогу держави, а в яких їм доведеться відшкодовувати збитки за рахунок власних коштів. По-друге, повинна бути система гарантій виконання страховиками своїх зобов'язань за договорами страхування. По-третє, попервах є можливим використання пільгового порядку укладання договорів страхування із деяких видів страхування.

Для розширення можливостей проведення страхових операцій і підвищення ролі страховиків в інвестиційному процесі мають бути суттєво збільшені розміри власного капіталу страховиків. Тільки великі страхові організації можуть акумулювати у вигляді джерел інвестицій значні кошти і викликати довіру з боку потенційних клієнтів.

Для подальшого розвитку страхового ринку необхідно відновити довіру населення до довгострокових вкладень. Це вимагає серйозних, зрозумілих для потенційних клієнтів гарантій повернення вкладених коштів і нарахованих на них відсотків [19, 123].

Окрім того, страховим компаніям слід надати права інституційних інвесторів: мати можливість конвертувати гривні у валюту, вкладати кошти страхових резервів у житлове будівництво, іпотеку. Можливо, варто створити при Міністерстві фінансів спеціальний фонд або випустити спеціальні «страхові» цінні папери з характеристиками, що відповідають зобов'язанням із довгострокового страхування життя.

У страховій практиці відома велика кількість видів страхування, що забезпечують страховим захистом майнові інтереси інвесторів. Тож для посилення ролі страховиків в інвестиційному процесі необхідно стимулювати розвиток цього виду страхової діяльності. Всі вони можуть бути переділені на дві різновидності.

До першої належать класичні види страхування майна і цивільної відповідальності. Розвиткові таких видів страхування і підвищенню ролі страхування в захисті інвесторів можуть сприяти:

а) підвищення стійкості й потужності страхових компаній, їхнього авторитету у вітчизняних та іноземних інвесторів через підвищення розмірів власного капіталу, покращення організації роботи, надання якісних страхових послуг, безумовне виконання перебраних зобов'язань;

б) посилення контролю за діяльністю страховиків з боку органів страхового нагляду, вжиття ними своєчасних заходів зі застереження неплатоспроможності страховиків;

в) розвиток системи перестрахування; створення нормативної бази, яка регулює права, обов'язки й відповідальність сторін за договорами перестрахування; формування етичних норм взаємовідносин страховиків і перестраховиків та режиму ігнорування страховим товариством фірм, які не дотримуються цих норм;

г) пред'явлення вимог до підприємств і організацій щодо надання фінансових гарантій відшкодування спричиненого ними збитку. Такі гарантії можна вимагати: на випадок нанесення підприємствами збитку третім особам, навколишньому середовищу, споживачам їхніх продукції чи послуг, на випадок загибелі чи пошкодження заставленого майна, а також майна, взятого в лізинг, в оренду та ін.;

ґ) розвиток судової практики вирішення спорів за договорами страхування і виконанням ухвалених рішень;

д) створення системи гарантій виконання зобов'язань за договорами страхування, укладеними неплатоспроможними і збанкрутілими страховими організаціями [19, 124].

До другої різновидності страхових операцій належать види діяльності, що мають певну специфіку порівняно з класичним страхуванням. Сюди відносять, наприклад, страхування фінансових інвестицій від політичних і комерційних ризиків, страхування експортних кредитів, страхування банківських депозитів та ін.

Метою такого страхування є захист інвестиційних вкладень від можливих втрат, що виникають унаслідок несприятливих, непередбачених змін політичної обстановки, кон'юнктури ринку, воєнних дій і погіршення інших умов для здійснення інвестиційної діяльності. Воно переділяється на страхування від політичних і комерційних ризиків.

Договори страхування від політичних ризиків укладають звичайно інвестори, які роблять вклади в інші країни. Таке страхування найчастіше здійснюють державні страхові структури країни-інвестора і міжнародні фінансові організації. Воно є однією з форм стимулювання державою проникнення свого, вітчизняного капіталу на закордонні ринки.

Отже, залучення та ефективне використання вітчизняних і закордонних інвестицій у страхування залишається однією з важливих проблем соціально-економічних перетворень в Україні. Ймовірно, гарантами інвестицій у страхування життя могли б стати міжнародні фінансові інституції. Вирішення питання про часткове розміщення накопичувальної частини резервів із страхування життя за кордоном допоможе вирішити проблему інвестицій для страховиків і страхувальників.

2.4 Послуги інвестиційних фінансових посередників

Інвестиційні фінансові посередники - це фінансові посередники, що спеціалізуються на управлінні вільними грошовими коштами інвестиційного призначення. Вони спочатку акумулюють грошові кошти дрібних приватних інвесторів шляхом випуску власних цінних паперів, а потім розміщують їх в акції інших корпорацій та в державні цінні папери.

Інвестиційні фонди - це особливий вид фінансово-кредитних установ, що забезпечують посередництво в інвестиційному процесі. Випускаючи власні цінні папери, інвестиційні фонди акумулюють грошові кошти приватних інвесторів (переважно населення) та вкладають їх в акції й облігації різних підприємств у власній країні та за кордоном.

Інвестиційні фонди, акумулюючи великі обсяги капіталів, спроможні забезпечити високий рівень професійного управління ними, надійний захист від кредитних ризиків та високий рівень дохідності за своїми цінними паперами - акціями, інвестиційними сертифікатами тощо.

У зв'язку з тим, що значна частина інвесторів не має можливості й належних знань для того, щоб регулярно стежити за станом ринку цінних паперів та приймати ефективні інвестиційні рішення, вони звертаються до спеціалізованих організацій - інвестиційних фондів. Інвестор, який бажає, щоб інвестиційний фонд узяв на себе управління його коштами, має придбати цінні папери, що їх випускає фонд (як правило, акції). Це гарантує вкладникам розміщення їхніх заощаджень у професійно сформовані портфелі цінних паперів, тобто розподілені досвідченими фахівцями між різними напрямами інвестицій у різні інструменти фондового ринку. Це суттєво мінімізує ризик інвесторів унаслідок широкої диверсифікації акумульованих фондом коштів, вкладених у цінні папери десятків різних емітентів. Інвестиційний фонд відповідно до ситуації на ринку здійснює постійну купівлю і продаж цінних паперів, перерозподіляючи капітали в найбільш перспективні підприємства й галузі. Вкладникам фонду, як правило, надається можливість вибору між кількома портфелями цінних паперів, кожен з яких має свої інвестиційні особливості й переваги.

Надійність інвестиційних фондів забезпечується передусім високим рівнем диверсифікації активів. Законодавство окремих країн навіть обмежує частку активів фондів, що припадає на одну компанію. Наприклад, у СІІІА їм заборонено вкладати в акції одного підприємства більше як 5% своїх активів. Подібні обмеження існують у ФРН та інших країнах [15, 10].

Доходи фондів формуються з дивідендів і процентів за цінними паперами, які є в їхніх портфелях, та з курсової різниці цих паперів. Витрати фондів визначаються виплатами доходів за власними цінними паперами та змінами їх курсових різниць.

Інвестиційні фонди бувають кількох видів: відкритого типу, закритого типу, взаємні фонди грошового ринку. Акції фондів відкритого типу їх власники мають право продати самому фонду, який зобов'язаний їх викупити. Акції фондів закритого типу продаються тільки на вторинному ринку. Взаємні фонди відкритого ринку характерні тим, що власники їх акцій можуть у певних сумах виписувати чеки на рахунок фонду в банкуй Тому ці акції одночасно «працюють» як чековий і як високодохідний депозит, що робить такі фонди дуже привабливими для інвесторів [15, 11].

У розвинутих країнах інвестиційні фонди є могутніми фінансовими структурами, що відчутно конкурують з великими банками, страховими компаніями. Розвиток їх безпосередньо пов'язаний з розвитком середнього класу в країні, зі зростанням його заощаджень та інвестиційних уподобань. Якраз через указані фонди цей клас може зручно і вигідно реалізувати свої інвестиційні можливості. В Україні подібні фонди не відіграють відчутної ролі на грошовому ринку. Для їх розвитку немає достатніх передумов:

- немає того середнього класу, який формує масового дрібного інвестора, готового віддати свої заощадження в управління інвестиційним фондам;

- самі інвестиційні фонди не мають можливостей диверсифіковано розмістити мобілізовані капітали в надійні та високодохідні активи у зв'язку з нерозвиненістю фондового ринку.

Маючи апарат досвідчених фахівців, інвестиційні фонди можуть здійснювати відносно ризиковані, але водночас і високодохідні інвестиції, структура яких постійно перебуває під професійним контролем. Прибуток інвестиційних фондів утворюється як різниця між доходами на операції з цінними паперами (дивіденди на акції, проценти на облігації, курсова різниця) та виплатами, що здійснюються фондами на власні акції. Ринкова вартість акцій інвестиційного фонду безпосередньо залежить від ринкової вартості його активів. Інакше кажучи, якщо зростає ринкова вартість цінних паперів, які є у власності інвестиційного фонду, то зростає й ринкова вартість акцій самого фонду, і навпаки.

2.5 Андерайтинг і приватне розміщення цінних паперів

Андерайтингом (underwriting) називають комплекс послуг по організації та проведенню емісії цінних паперів, що надаються фінансовим посередником емітенту. Цей комплекс послуг може включати як всі етапи роботи з підготовки та проведення емісії, так і визначену їх частину. Як правило, при проведенні андерайтингу посередник надає емітенту хоча б одну із послуг:

* консультує емітента про час, термін, обсяги та інші характеристики емісії;

* здійснює викуп частки емісії або всього обсягу емісії цінних паперів у емітента;

* розміщує емісію серед інвесторів.

Основним елементом андерайтингу є викуп цінних паперів у емітента. У процесі викупу емітент вчасно отримує визначену суму коштів, необхідну для подальшої діяльності, а посередник (андерайтер) приймає на себе ризики щодо розміщення цінних паперів на ринку. Успішне проведення андерайтингу передбачає викуп цінних паперів за нижчою ціною і подальше розміщення їх на ринку за вищою ціною. Різниця між цінами викупу та розміщення, помножена на кількість цінних паперів (за вирахуванням витрат на розміщення цінних паперів на ринку), є прибутком андерайтера [17, 40].

Процедура проведення андерайтингу, що включає викуп цінних паперів у емітента за фіксованою ціною, характерна для класичного андерайтингу, при якому андерайтер приймає на себе всі ризики щодо розміщення цінних паперів на ринку. Якщо ціна викупу вища від ціни розміщення на ринку, андерайтер отримує прибуток, у противному разі - збитки. Різницю між ціною викупу та ціною розміщення цінного папера називають андерайтинговим дисконтом. Андерайтинговий дисконт залежить від обсягів емісії та від ступеня ризику цінних паперів. Розміри андерайтингового дисконту для акцій промислових корпорацій класу А становлять від 6-8% для обсягів емісії 10 млн дол. до 2-4% для обсягу емісії 150 млн дол. США. Для довгострокових корпоративних облігацій класу А андерайтинговий дисконт зменшується від 1,3% для емісії 20 млн дол. до 0,7% для емісії 200 млн дол. США. Тобто чим більший обсяг емісії та чим нижчий ступінь ризику цінних паперів, тим менший розмір андерайтингового дисконту.

Останнім часом посередники намагаються уникати класичного типу андерайтингу, і контракт на здійснення викупу за фіксованою ціною не підписують. Андерайтери консультують емітентів і допомагають їм за певну винагороду здійснити розміщення цінних паперів на ринку.

Часто для розподілу ризиків фірми-андерайтери організовують андерайтингові синдикати, а для розширення кола інвесторів - групи по продажу, які включають не тільки андерайтингові синдикати, а й інші фірми, що не входять до складу синдикатів. Ці фірми, як правило, купують цінні папери за ціною, більшою за ціну викупу і меншою за ціну розміщення на ринку.

Серед механізмів андерайтингу часто використовують аукціон та викуп посередником частки емісії.

Аукціон. Для участі в аукціоні андерайтери створюють синдикати і кожен синдикат пропонує свої умови викупу. Синдикат, який пропонує найвищу ціну викупу (або найменшу премію), виграє аукціон і викуповує весь випуск цінних паперів. Іншою формою аукціону є аукціон, при якому кожен з андерайтерів пропонує свою частку викупу і свій розмір премії за розміщення цінних паперів на ринку. Аукціон проводиться за однією ціною або за множиною цін. Ціною виступає розмір премії (андерайтинговий дисконт) у процентах до обсягу розміщуваної частки [17, 41].

Викуп посередником частки емісії цінних паперів. У цьому разі андерайтингова фірма пропонує майбутньому емітенту боргових зобов'язань ряд фірм, які зможуть купити частку випуску при визначеному рівні процентного доходу та даті погашення. Протягом кількох днів емітент повинен дати відповідь на цю пропозицію. У разі позитивного рішення андерайтингова фірма викуповує частку емісії і розміщує її серед своїх клієнтів - інституційних інвесторів або перепродає іншим андерайтерам. Таку форму андерайтингу використовують при великих обсягах емісії для зменшення ризику від інвестицій або у разі, коли бракує часу для створення андерайтингового синдикату чи реалізації інших андерайтингових стратегій.

Андерайтингові послуги можуть надаватись фінансовими посередниками як при публічному, так і при приватному розміщенні цінних паперів. При проведенні приватного розміщення фінансові посередники проводять консультації як з потенційним емітентом, так і з потенційними інвесторами проекту. Потім у визначені терміни за попередньо обумовленою ціною вони передають цінні папери емітента досить вузькому колу інституційних інвесторів.

Приватне розміщення цінних паперів існує не в усіх країнах і окремого визначення для процедури приватного розміщення немає. У країнах, де допускається приватне розміщення, законодавством обумовлюються випадки, коли можна не проходити процедури, необхідної для публічного розміщення цінних паперів. Наприклад, у США дозволяється не проходити процедуру публічного розміщення, коли обсяг емісії не перевищує 1 млн дол., або якщо випуск розміщується в межах одного штату. При приватному розміщенні, як і при публічному, інвесторів інформують про параметри та час емісії, проте комісія з цінних паперів інформацію не затверджує і не може заборонити проведення емісії. Для того щоб зменшити ризик інвесторів, цінні папери, розміщені приватно, забороняється перепродавати на ринку протягом певного періоду часу.

Як правило, приватне розміщення - це розміщення цінних паперів нових корпорацій серед невеликої кількості інституційних інвесторів: інвестиційних фондів, страхових компаній, пенсійних фондів. Нові корпорації, що претендують на приватне розміщення, переважно займаються впровадженням нових технологій у галузі інформатизації, генної інженерії, біотехнологій тощо. Це корпорації високоризикові, але такі, що можуть забезпечити при ефективному менеджменті та успішному фінансуванні високі темпи приросту капіталу.

2.6 Брокерська діяльність

Брокерська діяльність - це діяльність щодо укладання угод з цінними паперами на основі угод комісії або доручення. Брокер виступає посередником, агентом інвестора, що діє від імені клієнта та за його дорученням і отримує винагороду у вигляді комісійних. Брокерські комісійні складають основну частину витрат на проведення трансакцій на фондовому ринку.

Брокерські контори суттєво відрізняються як спектром послуг, які вони надають своїм клієнтам, так і розміром комісійних. Існують брокерські контори з пониженою комісією, які надають обмежену кількість послуг за понижену ціну. Інвестори, яким не потрібні консультації чи інші додаткові послуги, звернувшись до таких брокерських фірм, можуть заощадити кошти. Часто брокерські фірми є досить великими. В таких фірмах інституційних та індивідуальних інвесторів обслуговують різні спеціалісти фірми.

Для кожного з клієнтів брокерська контора відкриває клієнтський рахунок, рух коштів на якому відображає операції купівлі та продажу на замовлення клієнта тих чи інших цінних паперів. Основною інформацією, що міститься в замовленні клієнта, оформленому у вигляді клієнтської заявки, є назва брокерської контори, вид цінного папера, розмір заявки, максимальний термін виконання, тип заявки.

Розмір заявки може бути виражений у повних лотах, дорівнювати неповному лоту чи бути комбінацією повного та неповного лотів. Залежно від терміну виконання розрізняють одноденні, на визначений термін та відкриті заявки.

Одноденна заявка має бути виконана протягом дня. Якщо на кінець дня заявка залишилась невиконаною, її анулюють.

Заявка на визначений термін (тиждень, місяць) діє протягом визначеного в ній терміну, по закінченні якого вона автоматично анулюється.

Відкрита заявка чинна до її виконання чи відміни клієнтом. Часто такі заявки вимагають від інвестора регулярного підтвердження того, чи заявка залишається чинною. Інвестор може дати таке підтвердження на тиждень або місяць, тоді брокер несе відповідальність за відміну заявки по закінченні наведеного терміну [27, 134].

Основні типи заявок визначаються з вимог інвесторів щодо обмеження цін купівлі-продажу цінних паперів і класифікуються так:

ринкова - заявка на купівлю або продаж визначеного виду цінного папера за найбільш вигідною поточною ціною. Як правило, така заявка одноденна. Більша частина угод на біржах укладається саме на основі ринкових заявок;

лімітна - заявка з обмеженням ціни. В цьому разі інвестор зазначає граничну ціну, тобто мінімальну ціну продажу або максимальну ціну купівлі. Якщо цей ліміт не досягається (поточна ціна продажу нижча від граничної або поточна ціна купівлі вища від граничної), заявка брокером не виконується;

"стоп"-заявка - заявка брокеру здійснити купівлю або продаж акцій в той момент, коли ціна досягне обумовленого в наказі рівня, тобто купити акції, коли ціна зросте до зазначеного в заявці рівня,

або продати, коли ціна впаде до визначеного рівня. Як правило, призначення таких заявок - страхування від можливих збитків і забезпечення деякого мінімального рівня прибутку;

лімітна "стоп"-заявка - заявка, яка автоматично перетворюється в лімітну по досягненні деякої буферної ціни. При подачі такої заявки інвестор зазначає дві ціни: буферну, або "стоп"-ціну, та граничну ціну виконання. Якщо лімітна заявка може бути виконана за невизначеною ціною після досягнення ціною певного рівня, то лімітна "стоп"-заявка може бути невиконана взагалі, оскільки по досягненні буферної ціни може відразу стати недосяжною гранична ціна виконання [27, 135].

Заявки можуть містити різні застереження, а саме:

1) про право брокера діяти на свій розсуд. Таке застереження дає змогу брокеру самому встановлювати специфікацію заявки - повністю всі її параметри або тільки термін та ціну виконання. Частіше зустрічається в лімітних наказах, рідше - в ринкових;

2) "виконати або відмінити" означає, що заявку треба виконати негайно в повному обсязі або відмінити;

3) "виконати негайно або відмінити" відрізняється від попереднього тим, що заявка може бути виконана частково, а невиконана частина анульована;

4) "тільки в повному обсязі", як правило, включається в заявку при здійсненні операції з великою партією цінних паперів. На відміну від двох попередніх випадків тут не передбачається негайне виконання заявки;

5) "в момент відкриття або закриття" передбачає, що заявка має бути виконана в числі перших, відразу після відкриття біржі або в числі останніх перед закриттям;

6) "ціну не підвищувати і не знижувати" означає, що ціна, зазначена в наказі, не може коригуватись у разі подрібнення акцій чи в інших непередбачених випадках.

Цінні папери інвестора не тільки використовуються як застави при наданні брокерського кредиту, а й надаються у позику самі або використовуються для продажу "без покриття". Для полегшення процедури передачі в позику або заставу цінних паперів інвестора, при купівлі їх через рахунок з використанням маржі брокерська фірма часто оформляє цінні папери на своє ім'я. В цьому разі брокерська контора виступає довіреною особою інвестора щодо отримання доходу за борговими цінними паперами та здійснення прав власності за акціями.

При використанні позичених у брокера акцій для операції продажу "без покриття" позичені акції продаються за курсом дня, а потім повертаються брокеру в тій самій кількості через відповідну їх купівлю до встановленої дати розрахунку. При цьому, як правило, не сплачуються будь-які проценти за користування цінними паперами. Однак дохід, сплачений за цінними паперами протягом періоду позички, має бути повернутий власнику цінних паперів.

ВИСНОВКИ

Курсова робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасного ринку фінансових послуг - послуги інвестиційних та інших спеціалізованих банків. Дослідження та аналіз низки літературних джерел дали змогу зробити такі висновки і узагальнення.

До причин, що заважають залученню іноземних інвестицій в економіку України, слід віднести необізнаність іноземних інвесторів зі станом і перспективами розвитку економіки України, діяльності уряду.

Не сприяє надходженню іноземних інвестицій в Україну і проблема наявності дефіциту державного бюджету включно з дискусіями про його масштаби. На заваді інвестиціям - не так недосконалість законодавства, як його часті, а ще більше - непередбачувані зміни. Інвестор готовий приймати існуючі «правила гри», хоч би якими недосконалими вони були, але постійно підлаштовуватися під законодавчі зміни, що інколи суперечать законам, іноземним бізнесменам не до снаги. Кампанія ліквідації пільг СП негативно вплинула на формуванням іміджу України як передбачуваного партнера.

Постійні зміни, часто декілька разів на рік, ставок ввізного мита та відсутність економічних обґрунтувань при цих змінах є додатковим негативним чинником, який не сприяє залученню іноземних інвестицій. Проблема й у складному механізмі ліцензування видів діяльності та сертифікації продукції.

Таким чином, об'єктивними умовами розвитку інноваційних процесів в Україні є наявність пріоритетних галузей національної економіки та необхідність їх фінансової підтримки. Щоб саме ці галузі отримали поштовх до ефективного розвитку в інноваційно-інвестиційній політиці, держава повинна різко змінити підходи до залучення та використання іноземних інвестицій, а саме: строго наслідувати визначені пріоритети у розвитку національної економіки; мати розгорнуті плани напрямів та механізму публічного контролю за їх виконанням. Створити економічні та правові основи до збільшення необхідних обсягів іноземних інвестицій, при цьому орієнтуючись на формування не лише портфельних, а й прямих інвестицій, які і є реальними капіталовкладеннями в підприємства, галузі, землю чи новітні технологій впровадити персональну відповідальність високих урядовців за термінами і напрямами використання іноземних інвестицій, а також широке інформування про це громадськість.

Підсумовуючи отримані результати щодо розвитку банківського сектору як провідного сегмента ринку фінансових послуг, можна відмітити позитивні тенденції розвитку, а саме: загальний рівень зниження відсоткових ставок за депозитами і кредитами, що підтверджує розвиток конкуренції, розширення діяльності банків, підвищення доступності кредитів для суб'єктів господарювання та населення, що дає підстави на позитивний прогноз подальшого розвитку, та забезпечення стимулюючого впливу ринку банківських послуг на економіку України.

Але в той же час швидкого розв'язку потребують такі проблеми:

- для забезпечення реальної капіталізації велике значення мають нові законодавчі акти, регулюючі діяльність банківських установ, удосконалення нормативних документів НБУ в контексті класифікації банків за рівнем достатності капіталу, посилення вимог реєстрації банківських установ на основі збільшення розміру статутного капіталу, поліпшення методів реорганізації і консолідації банків;

- для підвищення рівня капіталізації передовсім потрібно орієнтуватися на збільшення власного капіталу і не розраховувати на іноземних інвесторів. Кількість іноземних банків в Україні має бути обмежена, оскільки подальше їх збільшення може призвести до ситуації, в якій банки-резиденти працюватимуть в повному підпорядкуванні іноземним інвесторам.

Сфера банківських інвестицій є самостійним, відносно відокремленим сегментом інвестиційної сфери, який характеризується пропозицією банківського капіталу з боку комерційних банків і попитом на банківські інвестиції серед потенційних учасників інвестиційної діяльності, які є покупцями цих інвестицій.

Для успішного розвитку НБФУ, поряд із створенням відповідної законодавчої бази та нагляду, важливим є поліпшення макро- і мікроекономічного середовища, в якому сьогодні діють як банки, так і небанківські фінансові установи.

Загальний огляд сучасних тенденцій на страховому ринку свідчить про:

- розвиток майнового страхування, що зумовлено реальними потребами підприємств та фізичних осіб у захисті своїх майнових інтересів від наслідків непередбачуваних обставин;

- розвиток особистих видів страхування внаслідок зростання платоспроможності населення, відновлення довіри до фінансових інституцій та усвідомлення більшою частиною населення необхідності захисту свого життя та здоров'я, а також додаткового забезпечення після виводу на пенсію;

- подальший розвиток обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності внаслідок зростання кількості наземних транспортних засобів та розширення кредитування автомобілів.

Залучення та ефективне використання вітчизняних і закордонних інвестицій у страхування залишається однією з важливих проблем соціально-економічних перетворень в Україні. Ймовірно, гарантами інвестицій у страхування життя могли б стати міжнародні фінансові інституції. Вирішення питання про часткове розміщення накопичувальної частини резервів із страхування життя за кордоном допоможе вирішити проблему інвестицій для страховиків і страхувальників.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Закон України «Про фінансові послуги тз державне регулювання ринку фінансових послуг» від 08,12.2001 р. №9742 // Офіційний вісник України. - 2001 р.

2. Закон України "Про інвестиційну діяльність" від 18 вересня 1991 р. № 1560-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 47. - С. 646.

3. Закон України "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р. № 887-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 24. - С. 272.

4. Закон України "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні" від 16 січня 2003 р. № 433-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 13. - С. 93.

5. Бицька Н. Банківський капітал в економіці України // Вісник Національного банку України. - 2006. - №1. - С. 48-51.

6. Близнюк А. Підтримка серйозним інвесторам гарантована // Економіст. - 2003. - № 3.

7. Варналій З. Недержавне пенсійне забезпечення та проблеми розвитку ринку фінансових послуг в Україні // Банківська справа. - 2005. - № 2. С. 55-62.

8. Васильченко З.М. Розвиток банківського менеджменту на сучасному етапі // Фінансовий вісник. - 2006. - №1 (1). - С. 42-51.

9. Григоренко Є.М. Стан, проблеми та перспективи розвитку інститутів спільного інвестування, компаній з управління активами // www.uaib.com.ua.

10. Кириченко М.М. Вплив іноземного капіталу на розвиток банківської системи України // Актуальні проблеми економіки. - 2006. - №6 (60). - С. 9-15.

11. Корнєєв В.В. Модель та інструментарій фінансового ринку України // Фінанси України. - 2005. - № 6. - С. 76-81.

12. Лютий І.О.. Міщанко В.І. Проблеми розвитку сучасного міжнародного фінансового ринку та інтеграційний курс України // Фінанси України. - 2006. - № 5. - С. 21-32.

13. Міхальська А., Шевченко С. Кредитна спілка - альтернатива банківському кредиту // Молодь і підприємництво. - 2004. - № 6. - С.15-16.

14. Мойсеєнко І. П. Інвестування: Навч. посіб. - К.: Знання, 2006. - 490 с.

15. Моркова О. Інститути спільного інвестування у контексті реалій вітчизняного ринку цінних паперів // Фінансовий ринок України. - 2006. -№11 (37). - С. 10-17.

16. Ніколаєв Є.Б. Підвищення ролі небанківських фінансово-кредитних установ // Фінанси України. - 2002. - № 12. - С.107-113.

17. Осадча О.А. Ринок фінансових послуг: сучасний стан та перспективи розвитку // Формування ринкових відносин в Україні. - 2008. - № 4. - С. 36-41.

18. Офіційний сайт Держфінпослуг України в мережі Інтернет // www.ssmsc.gov.ua.

19. Реверчук С.К., Вовчак О.Д., Кубів С.І. та ін. Інституційна інвестологія: Навч. посібник. - К.: Атіка, 2004. - 208 с.

20. Рибальченко А. Актуальні проблеми та перспективи розвитку ринку фінансових послуг // Фінансовий ринок України. - 2006. - № 11. - С. 18.

21. Румянцев С. Тенденції розвитку фондового ринку // Цінні папери України. - 2006. - № 40 (432). - С. 8-9.

22. Ходаківська В.П., Данілов О.Д. Ринок фінансових послуг: Навч. посібник. - Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. - 468 с.

23. Ходаківська В.П., Беляев В.В. Ринок фінансових послуг теорія і практика. - К.: ЦУЛ. 2004. - 616 с.

24. Фінансовий менеджмент / За ред. А.М. Поддерьогіна, Л.Д. Буряк, Н.Ю. Калач та ін. - К.: КНЕУ, 2001.

25. Черваньов Д.М. Менеджмент інвестиційної діяльності підприємств: Навч. посіб. - К.: Знання-Прес, 2003. - 622 с.

Размещено на Allbest.ru